Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 38 (всего у книги 62 страниц)
Але Репетюк теж помітив його.
– Хо, мілорд? – привітав він його мляво невиразною, втомленою усмішкою. Три години вже стояв Репетюк на ногах, очманілий від спеки, від крику, від одноманітності. Він захрип, вигукуючи прізвища і кількість присуджених шомполів, – Сервус! – Потім він пошукав у списках і криво всміхнувся. – Доведеться вам скидати штани, містер Потапчук Петро Полікарпович! – вигукнув він. – Десять за економію, двадцять п'ять за гвинтівку системи «маузер». Скидайте ваші «шальвари», сер!..
Тіло в Потапчука було золотаво-брунатне тільки від пояса вгору. Від пояса вниз воно було матово-біле, не займане сонцем.
Репетюк чемно відвернувся, коли його, центра-форварда, правий інсайд простягся долілиць на колоді.
Зілов спробував поторсати Катрю – вона лежала, мов нежива. Що ж робити? Він знав, що зомлілих треба відливати водою. А коли не відлити? Зілов у медицині був цілковитий профан. Господи! Що ж його робити?..
На пагорбі за дорогою жінки билися в припадках на землі. Діти товклися довкола них і розтинали повітря одчайдушним репетом. Старий учитель стояв, прихилившись до одвірка, і його вуса мокро вилискували. Микифор Маложон саме зводився з колоди, затягаючи очкура на скривавленій спині. Потапчукове півбрунатне, півбіле тіло, тепер суціль червоне, лежало непорушно біля криниці в калюжі. Майор Бела Кадель сидів, одвернувшись до шляху, пихкаючи синім димом з чорної угорської сигаретки. Репетюк обтирав лоб хусточкою з жовтою крайкою і синіми волошками по кутках.
Австрійські солдати стояли окіл двору, похилившися на гвинтівки, бліді та понурі…
«ЧОРНА РУКА» І «ЧЕРВОНЕ КОЛО»
До ложі «Чорної руки» Піркес, одначе, вирішив не вступати. Справді, це було просто смішно. Зміст анонімного листа, який Піркес одержав від таємничої «ложі», не викликав ніякої поваги.
«Брате Піркес Шая! Для всемогутньої Ложі нема таємниць! Ложа знає, де Ти дістав кулю в груди, Ложа знає, що Ти носиш в собі розум Змія, серце Лева і жало Оси! Ложа кличе Тебе – іди до нас! Чорна Рука – це Ложа Чорної Народної Помсти! Чорна рука вразить Диявола в саме серце! Коли ти згодний, – виходячи на вулицю, замасти крейдою лівий рукав, – Ложа тебе знайде. Хай простягнеться Чорна Рука Народної Помсти над нашою закривавленою Землею!»
Це відгонило пінкертонівщиною, американськими кінофільмами і оперетковою романтикою. А разом з биттям вікон, мащенням дверних ручок калом та непристойними акростихами на парканах скидалося на звичайне хуліганство.
Піркес відкинув пропозицію, але сам утворив «Червоне коло».
Трапилося це так.
В понеділок уранці він раптом одержав повідомлення про звільнення. Їдальня «Вишневий сад», де досі від третьої дня до третьої ночі він грав під брязкіт ножів і виделок «Сім-сорок», «Молдаваночку», «Рівочку» та «Дерібасівську» – за п'ять миколаївських копійок від кожного корка чернятинського пива, – раптом закрилась. Від сьогодні вона вже обернулася на «Кафе артілі безробітних офіцерів російської армії». Офіціанти, продавці, кухарі – мали бути самі тільки офіцери. Скрипаль-тапер також став непотрібний. Його заступав офіцерський квартет під керівництвом колишнього полкового капельмейстера. В розрахунок Піркесу пропонувалося або двадцять австрійських крон, або десять обідів з «дежурных» страв. Піркес вибрав обіди. Що він їстиме на одинадцятий день, він поки що не міг собі уявити. Приватних уроків не було, на біржі безробітних числилося понад три тисячі, залізничники страйкували, урядовцям не платили, утримання вже три місяці, крамниці теж позачинялися – купувати не було кому і не було що. Кондицій поза містом також не траплялося – не вихованням дітей клопоталися зараз поміщики. Але на десять днів Піркес був тим часом забезпечений.
Він надів кашкет і рушив їсти «дежурный» обід.
Перед виходом з «алейки» на територію залізниці Пірке-сову увагу притягла група, що простувала назустріч до міста. Двоє австрійських солдатів конвоювали двох дівчат Цих дівчат Піркес знав. Одна була гімназистка Шура Можальська. Друга – боса, в блакитному злинялому платтячку, з вигорілим скуйовдженим волоссям – була п'ятнадцятилітня дочка колійного сторожа з першої кілометрової будки на волочиській колії, прозвана Одуванчик за її непокірне, вихрасте волосся, що завжди стирчало на всі боки, мов перекинутий стіжок. Побачивши Піркеса, Можальська почервоніла, але зразу ж тріпонула своїми розкішними кучерями і проминула Піркеса павиною ходою, ще й замуркотівши під ніс якийсь веселий визивний мотив:
– За що це їх? – запитав Піркес в босоногих хлопчаків, що бігли позаду гуртком.
Не довольно ли сердцу кружиться… —
долинуло ще, і тупіт чотирьох важких солдатських чобіт ковтнув кінець бравурної мелодії.
– За підписні листи! – охоче відгукнулися хлопчаки.
Дівчата ходили по квартирах городян, збираючи гроші на харчування дітей залізничників-страйкарів.
В цю хвилину зовсім близько з залізничної колії раптом розітнувся свисток паровоза. Піркес аж здригнувся. Паровозні гудки були тепер на рідкість. Від товарної станції котив поїзд з паровозом «Щ». Тої секунди, як паровоз проминав високий паркан біля пакгаузів, враз цілий фейерверк каміння, цурпалків та болтів злетів з-за паркана і градом заторохтів по машиністській будці й по стінках вагонів – і оскалля скла посипалося на гравій путі. Піркес встиг побачити, як штрейкбрехер-машиніст, присівши навкарачки, полохливо визирав з-за розтрощеного віконця. За хвилину десяток ніг затупотів асфальтом «алейки», і кілька хлопців кинулися врозтіч навтікача. Двоє з них стрибнули через штахет і гупнули на землю просто навпроти Піркеса. Високий і худий – Зіновій Золотар, за ним маленький та жвавий – Стах Нальчицький.
– Ех, ти! – гукав Стах. – Кров бурякова, душа часникова! Казав же тобі, попереду кидати треба, а ти, поки зібрався, якраз у хвіст і потрапив. Сидить, надувається, три дні в два чоботи взувається!..
Піркес підійшов і привітався:
– Війна, хлопці?
– Війна не війна, а заслужив – по морді на!
Вони пішли втрьох. Золотар був понурий, як завжди.
– Ат! – ображено бурчав він. – І діла ніякого, а кінця-краю теж не видать. Морду комусь побить дійствительно треба…
На паркані навпроти депо висіло якесь свіже оголошення. Вони підійшли й прочитали. Це було повідомлення німецького коменданта про арешт першого страйкового комітету і загроза, що «другий буде виявлений і висланий в концтабори, а третій розстріляний без суду». Підписано: «Комендант І – К залоги, полковник фон Таймо». «І» та «К» означало «імператорської та королівської», тобто австро-німецької.
– Ік! – жартуючи, гикнув Стах. – Гляди, Таймо, жнеться тобі, як ми тебе згадаємо…
Піркес вийняв з кишені олівець – це був обламок канцелярського червоного олівця, яким він, ще працювавши в їдальні, відзначав хрестиками на стінці, щоб його не обшахрав буфетник, кількість поданих до столів пивних пляшок. Піркес зиркнув праворуч і ліворуч – довкола і близько нікого не було – і миттю жирно окреслив у червоне коло підпис фон Таймо. Потім навскоси через оголошення хутко надписав:
«Полковник Таймо засуджений на розстріл».
З-за рогу в цю хвилину вилетів чорний лаковий кабріолет. Під тонкою срібною сіткою плавною інохіддю йшов славетний арабський жеребець із стаєнь графа Гейдена. Хлопці мерщій відсунулися від паркана. Кабріолет майнув мимо них. В ньому сидів сивий, з безліччю орденських стрічечок на грудях, австрійський офіцер і поруч з ним молода учителька німецької мови в гімназії, Аглая Вікентіївна.
– Іч, шкура… – флегматично кинув крізь зуби Золотар.
– Нема такого дерева, щоб на нього птиці не сідали, – почав Стах і вже розкрив був рота, щоб встругнути щось веселе і не зовсім пристойне, та Піркес його зразу перебив.
– От що, хлопці, – сказав Піркес, затинаючись і хвилюючись, – так далі не можна! Треба утворити бойову дружину. Дістанемо бомбу і кинемо в Таймо. Ми назвемо дружину «Червоне коло», – раптом придумав Піркес. – 3 одного боку це буде коло червоних друзів, а з другого – хто потрапить у це коло, тому…
Але Стах раптом споважнів:
– Постривай, голубе. Не лізь попереду батька в пекло. Є на світі старші люди, їм краще знати, що й до чого… Поспитатись треба, тоді…
– Ат! – розсердився Піркес і, не попрощавшися, пішов геть.
Схвильований, цілком поглинутий своєю ідеєю, поспішав Піркес до «Кафе безробітних офіцерів». Проходячи повз книжкову крамницю, він, проте, на хвилинку затримався. Портрети гетьмана Скоропадського та генерала Ейхгорна, що лежали на вітрині, спинили його увагу. Він вагався мить, потім мерщій зайшов до крамниці. За дві останні крони він придбав обидва і, скрутивши їх трубкою, повагом подався до кафе.
У кафе було ще порожньо. Біля рояля, на звичному Піркесовому місці, стояло аж чотири пюпітри. Полковий капельмейстер і чотири музиканти розкладали ноти та інструменти. За буфетом, розгладжуючи нафабрені вуса, точнісінько, як це він робив на параді перед полком, стояв полковник Самойлович. За касою сидів штабс-капітан Дерев'янко. Чотири прапорщики з білими серветками через лівий рукав вишикувалися біля дверей до кухні, чекаючи на відвідувачів. Верхню одежу біля вішалки приймав інтендантський чиновник Міклашевський.
З двох десятків столиків зайняті були тільки два. За одним регент Хочбихто з трьома приятелями грав у преферанс – пляшки з пивом стояли на окремому столику. За другим обідав на самоті начальник міської комендантської сотні поручик Парчевський. Піркес завагався, потім тихо сів за крайній столик біля виходу.
Але Парчевський помітив його зразу і привітно замахав рукою.
– Алло, Піркес! – гукнув він. – Сідайте до мене. Така нудьга.
Піркес, зніяковівши, підійшов. Після вечора в день оголошення страйку він з Парчевським не зустрічався.
– Півдюжини! – гукнув Парчевський. – Пане прапорщику!..
– Нудно, – сказав Парчевський, розливши пиво. – Розкажіть що-небудь, Піркес… Ну, скажімо, про гімназію… – він закурив. – Як це було давно… Вам скільки років, Піркес?
– Дев'ятнадцять.
– А мені двадцять один… Втім, це безперечна помилка. Мені щонайменше п'ятдесят.
Піркес глянув в чотири «георгії» на його грудях.
– Вірно, – перехопив його погляд Парчевський. – І війна теж. Ці «георгії» я одержав, ще бувши вольнопьором. Я геройствував на злість «вовчому» білету. Що ж… – він криво посміхнувся, – «георгії» справді знедійснили «вовчий» білет: мене послали в офіцерську школу. Тоді я точно знав, що мені вісімнадцять років. І життя попереду мені здавалося таким нескінченним… Це, мабуть, того, що кожної хвилини меле могли вбити. Втім, і тепер щохвилини мене можуть вбити. Значить, не тс… Ну, розкажіть же що-небудь. Що ви читаєте? Філософів, як Макар? – Парчевський всміхнувся. – Макар все такий же? Все не трапляється його бачити. Ніцше, Кант і Пінкертон. Чи він засів тепер за Карла Маркса?
– Не знаю, – почервонів Піркес.
– А от я Карла Маркса не читав і не читатиму. Все одно не зрозумію! Ви ж знаєте, свідоцтво у мене за чотири класи… Після того навчився я ще рубати голови, ходити в розвідку, командувати півескадроном… Пийте! Пиво чудове.
Він знову налив два бокали темного й пінявого пива. Свій перехилив до дна і зразу ж налив третій. В цей час полковий капельмейстер змахнув паличкою, і квартет заграв модне аргентінське танго. Парчевський одсунув бокал і нахилився до Піркеса через стіл. Очі його були тоскно змружені.
– Слухайте, Піркес, в гімназії ви були відомі як найперший розумник… Та киньте, я не компліменти! Вам справді все зрозуміло, і ви знаєте все. Піркес, з'ясуйте мені все!
– Я не розумію… – знітився Піркес. – Я… Парчевський сердито відхилився і ковтнув третій бокал.
– Зате я розумію вас! – сказав він злісно. – Ви думаєте собі так: і чого він причепився, офіцеришка, браидахлист, золотопогонник! Гімназичний товариш знайшовся! Розпитує з провокаційною метою… Ну, скажіть, так же, так? Ні, – спинив він Піркеса, – не треба, не кажіть, знаю й сам… – Він відвернувся до вікна і засвистів під пристрасний смуток жагучої мелодії.
Піркес відкашлявся.
– Вірте, Парчевський, – відкашлявся він ще раз, – я сам зараз якийсь розгублений… все валиться з рук… в голові купи не держиться… Ви питаете, що я читаю? Га-га-га! Я не читаю нічого. Все сплуталось…
– Справді? – Парчевський жваво обернувся і уважно глянув на Піркеса. – Ні, ви не брешете… Шая! – раптом поклав він руку поверх Піркесової. – Шая! Мені дуже тяжко.
Квартет скінчив, і флейта урвала останню ноту враз.
– Пане прапорщику! – гукнув Парчевський. – Дайте карточку!
Потроху відвідувачів прибувало. Два столики зайняла компанія веселих і гомінких австрійських фендриків. За столом ліворуч шушукалися двоє спекулянтів. Дві проститутки пили лимонад за столиком біля вікна. Квартет заграв «Ваши пальцы пахнут ладаном»[368]368
«Ваши пальцы пахнут ладаном…» – початкові слова пісні, написаної артистом естради і кіно Олександром Миколайовичем Вертинським (1889–1957).
[Закрыть].
Парчевський зіпер обличчя на руки.
– Можливо, я трохи зарано почав воювати? З сімнадцяти років. Ви пам'ятаєте Жайворонка, Піркес?.. Він почав з чотирнадцяти. Шістнадцяти він загинув. З «Георгіями» на грудях. Кому це було потрібно?
Піркес завовтузився на стільці. Парчевський його спинив:
– Я знаю, що ви скажете, Шая. Не треба. Я знаю й те, що у вас зовсім не туберкульоз після сухого плевриту. І знаю, що цю кулю ви дістали під Гніванським мостом, в червоно-гвардійському загоні. «Георгія» вам за це ніхто не давав. Хочете мій один? – Парчевський поклав руку на свої чотири хрести. – Хочете всі? І той, що за Перемишль, і той, що за Раву-Руську, і за Стоход, і за карпатський прорив![369]369
І той, що за Перемишль, і той, що за Раву-Руську, і за Стоход, і за карпатський прорив! – Маються на увазі бої в серпні – жовтні 1914 р., під час яких російські війська відбили контрнаступи австро-угорських військ у Польщі.
[Закрыть] От цією шаблею я зрубав тоді шістнадцять австрійських голів. Отаких самих, – він кивнув на фендриків за сусіднім столом. – Кому це потрібно? В ім'я чого?.. Бефстроганов, два рази, – кинув він прапорщику-офіціанту, що схилився з карточкою біля них. – А посвідку про плеврит вам видав доктор Крайвич – гінеколог, зауважте. На вашому місці я б спішно шукав терапевта. Крім того, Крайвич більшовик і підпільник. Державній варті це відомо. Не треба бліднути, Шая. Але на місці Крайвича я б не затримувався тут довше двох-трьох днів…
Квартет змовк, але в залі було вже доволі гомінко. Прийшли актори з театру мініатюр разом із своєю. примадонною, каскадною солісткою Колібрі. Вона справді була крихітна й мініатюрна, мов ліліпутка. Як і належить, чотири актори і дві актриси негайно ж зняли претензійний галас на цілий базар. З драматичного театру прийшов любовник Сокалов з дружиною, інженю Долімовою. Якийсь німецький лейтенант пив пиво удвох з своєю вівчаркою. Вівчарка сиділа на стільці, перед нею на столі стояв кухоль, і вона хлебтала пиво не Поспішаючи. Актриси мліли і стріляли очима на лейтенанта. Лейтенант презирливо не зважав.
Парчевський примружився і розглядав лейтенанта крізь кільця цигаркового диму.
– Німці, – ні до чого, просто так, сказав він, – запеклі вояки. Зараз на західному фронті у них успіхи. Чули про Маас і Верден?[370]370
Чули про Маас і Верден? – Верден – місто і фортеця на річці Маас у Франції, в районі якого під час першої світової війни п'ята німецька армія намагалася в 1916 р. прорвати фронт французьких військ, але зустріла шалений опір. У результаті довготривалих боїв обидві сторони зазнали величезних втрат.
[Закрыть]
– Боюсь, – хрипко засміявся Піркес, – що вони програють на сході.
Парчевський подивився уважно, але нічого не сказав. Квартет заграв якусь шансонетку з репертуару Колібрі. Австрійські фендрики послали їй букет троянд. Вона кивала головою і кокетливо показувала зуби. Парчевський раптом перехилився до Піркеса через стіл.
– І потім, – швидко сказав він, – ви знаєте Зорю, Кагановича, Василенка. Топоркова і Торнбойма? Ну да, наш міський голова і члени міської управи. Приховані більшовики. Не сьогодні-завтра їх арештують.
Бефстроганов подали, і Парчевський розлив по бокалах четверту пляшку.
– Що є на солодке, пане прапорщику? – поцікавився він.
– Компот із свіжих фруктів, абрикосовий мус, малина в вершках, морозиво, кава, лікери, пане поручику! – відрапортував прапорщик.
– Малину в вершках. Вільно. Можете йти… Перед моїми «Георгіями», – засміявся Парчевський, – тягнуться не те що прапори[371]371
… тягнуться не те що прапори… – тобто прапорщики.
[Закрыть], а навіть підполковники. Ви знаєте, що офіцерів з чотирма «Георгіями» в російській армії майже нікого нема?.. Ах, да, дуже цікаво! Ви чули? Хтось такий підрахував, що пересічне життя російського прапорщика було сімнадцять днів. А пересічне життя неповнолітніх добровольців – дев'ятнадцять окопних годин. Здорово! Я, мабуть, унікум, народився в сорочці. І ви знаєте, я абсолютно певний, що доживу до глибокої старості. От не можу собі уявити, яке ж буде моє життя не те що за десять років, а завтра, за півгодини. Але знаю, що житиму страшенно довго. І вмру вже від старості. Куля мене не візьме. Я заговорений. Ха-ха!..
Він виразно п'янів. Піркес майже не пив, і п'яту пляшку Парчевський докінчував сам.
– Шая! – він знову поклав свою руку поверх Піркесової і навіть ніжно потис її. – Шая, ну, будь ласка, з'ясуйте мені все. Ви ж були найрозумніший в гімназії. Ви знаєте, я вас не любив за це. Із заздрощів. Ви були мій конкурент. Я був найперший авторитет в усяких бешкетах, хуліганствах, хаях. А ви – своєю начитаністю, обізнаністю, розумом. Я ненавидів вас. Слово честі. Але я прошу вас…
В цю хвилину до столика поспішною і пружною ходою, притримуючи шаблю, підійшов поручик Ігель, ад'ютант сотні Парчевського. Він клацнув шпорами і виструнчився.
– Пане коменданте! – взяв він на честь. – Дозвольте доповісти?
– Да.
– Німецький комендант залізничного вузла, пан полковник фон Рейнгольц, та австрійський комендант залоги, пан полковник фон Таймо, просять пана українського коменданта, пана поручика Парчевського, негайно прибути до залізничного двірця у приміщення колишніх царських покоїв на нараду, а також для впізнання осіб, затриманих австро-німецькими караулами, які перебувають під вартою у приміщенні залізничної аудиторії. – Він клацнув шпорами ще раз і спустив руку.
Парчевський досадно скривився, але звівся враз.
– Я мушу йти, Шая, я дуже тебе прошу, приходь сюди вечеряти. Ну, годині так о десятій. Га? – він пристебнув портупею. – Випийте пива, пане поручику. Га? їй-богу, приходь. Так хочеться з тобою побалакати.
– Добре, Вацек, – сказав Шая, – я неодмінно прийду о десятій. Тільки за пиво платитимеш ти, бо в мене нема і не передбачається ні копійки, ні пфеніга, ні крейцера, ні шага, ні шеляга: в усіх наших сучасних валютах я банкрот.
Парчевський зареготав і вдарив Піркеса по спині.
– Пане поручику! Розплатіться, будь ласка, за мій обід І взагалі подбайте про відкриття тут в кафе для нас з вами постійного рахунку.
Він ще раз потис Піркесу руку і швидко вийшов на вулицю.
Шая зробив вигляд, що йому поспішати нікуди, і повільно доїв свою малину в вершках. Потім ще ліниво роздивився на Колібрі – вона відповіла коротким поглядом, – на фендриків, вже доволі п'яних, на вівчарку німецького лейтенанта. Біля столика регента Хочбихто він спинився на хвилинку і підрахував йому реміз.
Але, тільки вийшовши за двері кафе, Піркес майже побіг в напрямі до Київської вулиці. Треба було швидше на Пеньки. Треба було за всяку ціну негайно ж розшукати Козубенка. Що Козубенко був зв'язаний з підпільними більшовиками, що Козубенко був сам більшовик, про це Піркес догадувався. І про членів міської управи, і про доктора Крайвича треба було повідомити його негайно. Але ж доктор Крайвич! Піркес знав, що він був революційно настроєний, але, значить, він таки більшовик! Державна варта це знає, а Піркес цього не знав!
Козубенка вдома не було, і невідомо, коли він мав прийти.
– Він не приходить по два дні вряд, – журно зітхнула мати.
Піркес вибіг. Що ж його робити? Зілова в місті теж не було – він був у Дзялові, Іванківцях, Мурафі[372]372
Дзялов, Іванківці, Мурафа. – Дзялов – тепер село Кам'яногірка Жмеринського району Вінницької області, Іванківці – село Козятинського району Вінницької області, Мурафа – селище Шаргородського району Вінницької області.
[Закрыть]: він організовував постачання харчів страйкарям. Катря Крос? Ні, біля неї все упадав якийсь фендрик, і – в шапочці а-ля мазепинка та з жовто-блакитною розеткою на грудях – вона щодня гуляла з ним по тінистих закутках у «Вишневому садку». Стах Кульчицький і Золотар? Але в Стаха можна було наскочити на його брата Броньку. Цей чортів перевертень вже красувавсь у мациювці польського легіонера: пан Заремба вербував добровольців у якісь польські легіони, і Бронька крутився в нього в писарчуках. «Пан писаж вуйска од можа до Бобруйська[373]373
Бобруйськ – місто Могильовської області БРСР, відоме з XVI ст.
[Закрыть]», – рекомендувався він тепер, знайомлячися з дівчатами.
Очевидно, треба було йти просто до самого Крайвича. Але ж варта, безперечно, держала тепер його квартиру під невсипущим наглядом. Іти мужчині до лікаря-гінеколога… Фу, ти, чорт, ну й вибрав же він собі ідіотську спеціальність!
На розі Базарної захеканий Піркес раптом знову ніс до носа зіткнувся з Можальською. Вона була без конвоїрів і сама. Крутячи парасолькою за ремінець довкола пальця, вона наспівувала:
Пупсик, мой милый Пупсик тот…
Піркес мало не збив її з ніг і, засоромившися, відступився:
– Вас випустили вже?
– Двадцять п'ять крон! – зареготала дівчина. – А звідки у мене гроші? Так вони сказали прийти завтра вранці і відсидіти два дні, бо сьогодні в жіночій камері ну зовсім немає місць! А листа я їм все ж таки не дала! Я його запхала в рот і по дорозі тихенько зжувала! – Вона зайшлася реготом, але зразу ж зробила гримасу. – Така гидота! Сині чорнила «алізарин»! А Одуванчика вони просто прогнали: я сказала, що це моя служниця! Ха-ха-ха! – Вона знов урвала сміх і сердито нахмурилась. – Все це мене абсолютно не торкається! І ваша революція теж! Але ж не можу я спокійно дивитися, як гинуть голодні діти! Пробачте! – вже спокійно сказала вона. – Ми ж з вами так і не знайомі. – Вона простягла руку. – Можальська. Ви, звичайно, знаєте мене. Я вас теж. Ви такий страшний – завжди серйозний і так хороше граєте на скрипці. Ходімте зараз до мене, вишні у нас лутовки, солодкі-солодкі! Я запишу всі прізвища, поки не забула, зроблю новий підписний лист, а ви заграєте щось з репертуару Вяльцевої[374]374
Вяльцева Анастасія Дмитрівна (1871-191.3) – російська естрадна співачка й артистка оперети.
[Закрыть]. Ввечері я оббігаю всіх і позбираю гроші, а завтра раненько піду і відсиджу їм їхні противні два дні…
– Слухайте, Можальська, – сказав Піркес, – ви бували коли в лікаря-гінеколога?
Можальська зробилася червона, така червона, що її руде волосся немов зблідло, – стало якесь попелясте, ясне.
– Тобто… – Піркес теж посинів враз, – тобто я хотів сказати… розумієте… не те… а… – Він розгубився вкрай, руки йому зробилися мокрі. – Я хотів… справа в тому… бачите… той…
Можальська враз заспокоїлася, і кров відлила від її лиця. Вона підібрала губи і коротким рухом відкинула волосся назад – воно вже знову палало, золотаво-руде, як мідяна стружка.
– Ні, – твердо сказала вона. – Я ще ніколи не була у лікаря-гінеколога. Це для жіночих хвороб?
– Слухайте, Можальська! – взяв її Піркес за руку. – Ви мені пробачте. Потім я вам з'ясую, і все таке… Але зараз чи не могли б ви піти, ні, просто побігти, на Графську вулицю, тридцять два, до лікаря-гінеколога Крайвича, немов на прийом, і сказати йому, що державна варта і німці дізналися все про нього, а також про членів міської управи, відомих йому. І що йому жити тут ніяк не можна… Розумієте, я…
– Я розумію, – сказала Можальська. – Але лікарю треба платити за візит. У мене немає грошей. Позичте мені керенку або п'ять крон. Я вам віддам…
– Та що ви!.. Це ж не візит! Зовсім не треба, щоб він вас оглядав. Ви ввійдете і зразу скажете, що…
Можальська миттю крутнулася на одній нозі:
Всем приятны, всем полезны помидоры, да, помидоры… —
заспівала вона і хутко перебігла через вулицю. Ще мить – і вона зникла в провулку, що провадив на Графську…
Козубенка вдома не було, і справді невідомо було, коли ж він повернеться. Його щойно заарештував австрійський патруль і привів до залізничної аудиторії – кінотеатру на території залізниці, тепер тимчасово обернутого на велику гауптвахту.
Затриманих пересиджувало в аудиторії постійно чоловіка сто-півтораста. З дня страйку австрійські патрулі, не вміючи перевірити документи на місці, затримували кожного, хто чим-будь видавався їм підозрілим. Найбільше то були залізничники або люди в одежі, схожій на залізничну форму, – студенти, техніки, інженери. Чимало було і селян з околишніх сіл, головне – молодих, з гарними обличчями, яких вважали за переодягнених інтелігентів.
Козубенка штовхнули в темну залу кінотеатру, і двері зачинилися. Це був жах. Він саме йшов на засідання нового, щойно утвореного страйккому, членом якого був і він. Він ніс низку повідомлень від телеграфіста Полуника – таємничого зв'язкового по лінії. Телеграф страйкував, але Полуник включив електросіть своєї квартири до прямого дроту, а під ліжком у себе встановив зладнаний з різних частин апарат. Розпластавшися під матрацом, він приймав зведення і з Києва, і з Одеси, і з Могилева, і з Волочиська[375]375
Волочиськ – райцентр у Хмельницькій області, залізничний вузол.
[Закрыть]. Зведення він передавав Козубенкові… Що ж тепер було робити? Як втекти? Адже коли й відпустять, то не раніше як за день-два…
З другого боку грубки чулася притишена розмова. Сперечалося двоє.
– Інфузорія їсть собі якусь билинку, – бубонів сумно один голос, – інфузорію ковтає якась комаха, комаху жере хробак, хробака з'їдає курка. Курка! І все це – смерть, смерть, смерть…
– Звичайно! – пристрасно захлинався другий голос, присвистуючи крізь щербатий зуб. – Звичайно! Взагалі ідеальної людини бути не може. Що таке ідеал і ідеальність? Це тільки філософська категорія, термін для вищої абстракції, мірило розуму у собі і взагалі. Але ж візьмімо історію віків. Перший приклад – Леонардо да Вінчі[376]376
Леонардо да Вінчі (1452–1519) – італійський живописець, скульптор, учений, інженер. Створив образ людини, який відповідав гуманістичним ідеалам Високого Відродження.
[Закрыть]…
– Я тебе чудово розумію, – ще більше посмутнів перший голос, – ти скажеш своїми філософськими категоріями, що смерть одної істоти продовжує життя іншим! Але курку хоче з'їсти людина! А друга людина видирає її в неї з рота. І люди затівають бійку між собою. Починається війна! Війна!
– … І абсолютну якість людини ми можемо оцінювати навіть з погляду абстрактних категорій. Ми маємо таке право! Я кажу взагалі. Леонардо да Вінчі був славнозвісний художник, творець наукового, тобто ідеального, анатомічного малярства. Він такий же видатний скульптор, архітектор, фізик, математик, механік, інженер. Він…
– … І люди починають вбивати, знищувати одне одного! Знову смерть, смерть, смерть! Я тебе чудово розумію! Ти скажеш – до того, як вмерти, людина встигає залишити своє потомство. І ти говориш, що це й є ідеальне безсмертя!..
– Він нарешті поет! Він безперестанний мандрівник! Він професор і педагог! Він хірург!..
– Але ж це зовсім ніяке безсмертя! Це – казка про білого бичка! Адже курка вмерла! І людина вмерла! Вмер індивідуум! Вмер я!
Один одного співрозмовники зовсім не слухали. Козубенко проплазував за грубку і намацав в темноті ноги обох.
– Здорові! – сказав він. – Хто тут із вас Сербин, а хто Макар?
– О! – здивувався Макар. – Це Козубенко.
– Козубенко? – зрадів Сербин. – Слухайте, втлумачте ви, будь ласка, цьому йолопу, що…
Але Козубенко запалив сірника і роздивлявся на книжечку, яку взяв з Макарових рук.
– Розумієте, – обурився Макар, – таке свинство, держать тут у темноті, зовсім неможливо читати!
Книжка була «Интегральное исчисление» – Макар же вступив на математичний факультет.
– За що це вас сюди? – поцікавився Козубенко.
Сербин сердито хмикнув:
– Ми йшли вдвох. Вони питають документи. І в нас нічого з собою нема. А вони ж ні слова не розуміють!.. Кажуть, зараз має бути якийсь огляд. Хай подивляться хоч на студентський кашкет. Правда, студентський кашкет тільки в нього, – кивнув Сербин на Макара, – зате в мене студентська тужурка, і я думаю…
В цей час люстри вгорі раптом яскраво спалахнули, ясне світло залляло залу, і тої ж хвилини головні двері широко розчинилися. Десяток австрійців з гвинтівками і за ними двоє офіцерів увійшли до зали. Зала зашаруділа, загуркотіла – всі зводилися на ноги.
– Ругік![377]377
Спокійно! (нім.) – Ред.
[Закрыть] – гукнув один з офіцерів і зразу перейшов на ламану російську мову. – Астаца по міста! – Він вийшов на середину. – Которий шилаєк імєєт претенція і которий шилаєк без документ, тот шилаєк виходит тут і строить себя один после один…
Люди затупотіли, загриміли чобітьми, зводячися й простуючи на середину. Козубенко вхопив Макара і Сербина за руки і потяг за грубку, в тінь.
– Слухайте, – пристрасно зашепотів він. – Я член нового підпільного страйккому, за годину я маю бути чорті-де на засіданні, за всяку ціну, у мене інформації з лінії. Тобі все одно: ти будеш читати оцю книжку, ти даси мені твого студентського кашкета, а ти твою тужурку – може, вони мене випустять. А ви свої особи не завтра, так післязавтра доведете – подасте йому зараз заяву, чи що. Швидше!
Він заступив куток і чекав, поки Сербин скине тужурку. Макарова шапка була вже в нього на голові.
– Ти кажи йому, – зашепотів Макар, – по-німецькому: іх біи айн шюлер, айн шюлер… Розумієш?
– Як, як?
Макар проказав ще раз.
– Іх бін, іх бін айн шюлер, айн шюлер, – кілька разів повторив Козубенко. – Гаразд! – Він зірвався і побіг до середини. Але раптом спинився і вернувся назад.
– Дай сюди! – вирвав він у Макара його книжку і, нарешті, затиснувся між інші «шилаєк, которий без документ», що оточували німецького лейтенанта.
Сербин в самій сорочці і Макар без кашкета несміливо підійшли і приєдналися до групи теж. Козубенко стояв попереду – так, що його було дуже добре видно лейтенантові, – збивши студентський кашкет на потилицю і зовсім заглибившися в сторінки розгорнутої книжки.
Коли лейтенант спинився перед Козубенком, очікуючи його претензії, той так був заглиблений у читання, що в першу секунду лейтенанта навіть не помітив. І тільки коли лейтенант торкнув його стеком по плечу, він скинув неуважний, зовсім відсутній погляд на нього – книжка запанувала над увагою студента цілком. Втім, побачивши свою нечемність, він почервонів і розшаркався перед лейтенантом.
– Розумієте! – постукав він по сторінках розгорнутої книги. – Чортівськи цікава штуковина! «Интегральное исчисление»! Красота! Одірватись не можу. Ах, пардон, пардон, – знову схопився і зашаркав, кланяючись і якнайгречніше посміхаючись. – Їх бін шулер, шулер, розумієте, не той, що в карти шулер, а айн шулер, студент, айн штудент… Я йшов, розумієте, учить урок, лекцію, розумієте, і документ, звичайно, зоставив дома, дома, розумієте – нах гаузе?
Лейтенант знизав плечима. Студент був, безсумнівно, якийсь придуркуватий.
– Геен зі нах гаузе, – сказав він недбало, переходячи далі. – Хто следуюшай?
Але заяви двох слідуючих, зроблених на приблизно правильній німецькій мові, про те, що вони теж студенти і просять їх відпустити додому, здивували лейтенанта. Він оглянув їх уважніше. Один був простоволосий, другий в самій спідній сорочці. Це було підозріло.
– Астаца на место, – сказав він, відходячи, – до прибитие пан начальник украинская варта.
Козубенко вискочив на вулицю і мало не побіг з усіх сил – було вже пів на десяту, вечірня зоря меркла, збори страйк-кому призначено на одинадцяту, а ще ж до того він, Зілов і Катря, комітет союзу молоді, мали говорити окремо з Шу-мейком. І все це мало бути аж три кілометри звідси, на кладовищі. Козубенко стримав себе і пішов не кваплячись, заломивши студентський кашкет набакир і розстебнувши тужурку, з виглядом людини, якій робити абсолютно нічого; «Интегральным исчислением» він помахував, немов віялком. Путь йому лежала через вокзальний перон, повний австрійців, німців, державної варти. Він то насвистував, то наспівував собі під ніс:
