Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 60 (всего у книги 62 страниц)
Батько Зілова був ремонтний слюсар першого класу. Тридцять років тому – вісімнадцятилітнім парубком – він з партією орловських заробітчан приїхав на будівництво прикордонної дільниці південно-західної залізниці. Він почав з землекопа, потім став ремонтним чорноробом. Коли вітка була закінчена, він перейшов мастильником в щойно збудоване депо. За три роки він вийшов на підслюсаря. З тої пори минуло двадцять п'ять років, і старий Зілов за цей час, рівний половині пересічного людського життя, перейшов через усі стадії й галузки слюсарської кваліфікації. Не було системи тормоза, не було взірця паровозного котла, не було марки механічних терезів, не було на всій дільниці – ні в депо, ні в вагонних майстернях, ні в технічній палаті – жодного мєханізма, якого б не знав, не ремонтував вже старий Зілов. Коли ж траплялося, що на залізницю поступав якийсь новий, щойно сконструйований удосконалений механізм і технічна палата бралася його опановувати, – начальник служби тягла, начальник служби колії та й начальник служби руху насамперед посилали в ремонтну бригаду депо по слюсаря Зілова. За день, тобто за десять годин такої консультантної надурочної роботи, слюсар першого класу Зілов діставав поверх утримання ще й преміальних… карбованець сімдесят п'ять копійок. Самій технічній палаті за опанування механізму преміальних сплачувалося від одної сотні до кількох тисяч карбованців, залежно від механізму. На цих преміальних півтора карбованця старий Зілов «розжирів»: «власний будинок», дві кімнатки з кухнею, на чиншовому під садибу від графа Гсйдсна наділі землі, десять сажнів на п'ятнадцять. На цьому «грунті», окрім згаданого вище «особняка», уміщалися ще: сарайчик для різного господарського начиння, халупка – два сажні на чотири – під хатньою слюсарнею, літня убиральня, помийниця, грядка з молодою цибулькою, кущ бузку, клумба з піонами й білими айстрами та абрикосове дерево з мікроскопічним столиком під ним – для благодушного чаювання в весняні та літні вечори. За двадцятирічне чиншування старий Зілов сплатив за півтораста сажнів на графський рахунок банку якраз стільки, скільки коштували на продаж п'ять десятин удобної землі. Для старого Зілова це була не стільки данина ліричному нахилові мати «власний куток», як звичайнісінька квартплатня. Для старого Гсйдена це також не була якась виключна вдала афера, а одна із звичайнісіньких граф у прибутковій статті графського бюджету. А проте що може бути дужче за двадцятилітню звичку?! І старий Зілов так полюбив свою халупку, слюсарню, грядку з айстрами і столик під абрикосами, що, й оком не кліпнувши, почав сплачувати старому Гейденові максимальний банковий процент поверх чиншу, заведений графом з огляду на дорожнечу воєнного часу. Задля цього він почав після робочої днини ще Дві-три години ходити по приватних будинках ремонтувати водогін, ватерклозети, замки і вентилятори. Втім, графу Гейденові гроші й справді були дуже потрібні. Його одинак сип, блискучий кавалергард, на самі білі бальні рукавички витрачав за рік більше за річний чинш старого Зілова. Бо молодий граф Гейдсн робив кар'єру і собі, і своєму батькові. Він був один з ад'ютантів ставки верховного головнокомандувача. Двоє синів старого Зілова не так блискуче, але також воювали. Один був солдат, другий – прапорщик воєнного часу. Один був уже вбитий, другий потрапив у полон. Третій син, Ваня, доучувався в гімназії. Була ще маленька дочка, Манл. Її підготовлювано до вступу в підготовчий клас. Старий Зілов твердо вирішив дати середню освіту всім своїм дітям. Щоб не поневірялися, як колись сам старий.
І от, двадцятого серпня старий Зілов дістав повідомлення про відкомандирування його ремонтним майстром на Мурманську залізницю.
Старий Зілов схилився на столик під абрикосом і заплакав.
З Мурманською залізницею справи були погані. Як відомо, цю величезну залізницю збудовано під час війни з спеціальними стратегічними завданнями, щоб обійти о сполученні з союзниками захоплене німецьким флотом Балтійське море. Трасована через ліси, дику тундру й болота залізниця не мала ніякого власного обслуговуючого персоналу. Його почали на неї звозити з усіх кінців Російської імперії. Відразу машиністів, майстрів, агентів та інший технічний персонал просто призначали – вони діставали звичайний службовий перевод. Але не минало й місяця, як переведені повертались, відмовлялися служити. На новій залізниці не було ні де жити, ні що їсти, ні навіть звичайної води для пиття. Тоді міністерство шляхів оголосило для всіх мурманських службовців подвійну платню і підвищений розряд преміальних. Цим пощастило завезти ще кілька десятків пияк, забулдиг і просто жуліків, але персоналу так і не було. Тоді міністерство знайшло інший вихід. Воно почало присилати на Мурман робітників із прикордонних залізничних дільниць. В прикордонних дільницях залізничний персонал уважався за мобілізований і, отже, за невиконання наказу підлягав військово-польовому суду. Це був дотепний спосіб утворити персонал Мурманської залізниці і не менш дотепний – звільнитися в прикордонній зоні від неблагонадійного, небезпечного елементу.
В неблагонадійному, небезпечному елементі от уже кілька місяців ходив і старий Зілов. Ходив насамперед за те, що «подписал прошение о прибавке жалованья». Старий Зілов просив не для себе, а для всіх. Він би міг якось утиснутися, пережити дорожнечу, знести здовження робочого дня, відробити що треба на оборону і згодитися на карткову систему. Прошения що! Але вище начальство не оцінило самого способу прохання – тихо, смирно, без ніяких вимог, бешкету чи страйку. Старий Зілов сів того дня під абрикосом, випив сам цілий штоф, закусив цілою своєю грядкою молодої цибульки і похмурий та лютий вийшов на вулицю. На вулиці він зачіпав прохожих, на всіх стрічних чиновників з державними кокардами кричав, що вони хабарники, попа обложив христопродавцем, вахмістра Кошевенка назвав держимордою, а про графа Гейдена дозволив собі висловитися, що «вони сатрап». Після цього старий слюсар побив поліцая, який хотів був відвести його до участку, і заявив, що війна, може, і потрібна чиновникам, попам, жандармам та графові Гейдену, але йому, слюсареві Зі-лову, на неї наплювать. Всякого іншого за всі слова, звичайно, віддали б під військово-польовий суд, але старого Зілова всі знали, сам начальник служби тягла подзвонив баронові Ользе – і старого слюсаря випустили з каталажки. Барон Ользе, одначе, настояв, щоб старого внесли до мурманського списку.
Ваня Зілов проводжав старого батька до самого поїзда. Мурманський ешелон відправлявся з вантажної станції.
Вони стояли з батьком на краю перону. Старий Зілов раптом посивів, зігнувся, і очі його помутніли. Тепер було зразу видно, що п'ятдесят років на світі він вже прожив. На щастя, був уже вечір, ліхтарі вантажної станції світили не дуже ясно, і Вані легко було робити вигляд, що він не помічає вогких плям на висохлих від тридцятилітньої праці щоках старого батька. Він робив вигляд, що уважно вислуховує його останній батьківський наказ. Ваня зоставався тепер старшим у родині й хазяїном дому на гейденівському чинші. Ванина матір вже рік – з дня загибелі на фронті старшого сина – лежала паралізована. Сестра була ще зовсім маленька. За їхнє життя і добробут відповідав тепер Ваня один.
Старий Зілов сухо покашлював в руку і кидав сипові уривчасто:
– Перве діло це, конешно, добре підгноїти… Гною в Калашєнка візьми, як і торік… грабарку наймай на нижньому базарі, там, конешно, дешевше… Піввоза по грядці і клумбі розкидай… на весну треба буде спробувать резеду і редиску… А другу половину під абрикос, і добре перекопай… Чуєш?
– Чую.
– Гляди… А в слюсарні нічого не займай… Конешно, сам тільки роби… В старого Багатенка новий паяльник відбери… Усе забував по нього зайти… Після гімназії можеш там комусь лісапед чи там карасинку підправити… Я, конешно, гроші акуратно висилатиму, але хто ж знає, як там з поштою… Матері ліки щоб усі купував, які доктор скаже… Вона, конешно, вже не поправиться, ти це знаєш… але лікувати стару треба. Чуєш?
– Чую…
– Ну, от… Ти сам, гляди, не балуй… Уроки, конешно, добре вчи. Щоб мені гімназію закінчив, інженером будеш… А то от, з цією війною… Чуєш?
– Чую…
Ваня Зілов нічого не чув. Дивне й непереживане ще почуття жило в цю хвилину в ньому. Це було почуття якоїсь відокремленості, одірваності, безгрунтовності. Немовби все існувало якось самостійно, само по собі, і ніяких зв'язків ніде ані з чим не було. Окремо собі батько, окремо собі він, окремо цей паровоз, окремо червоний кашкет начальника вантажної станції. Навіть вахмістр Кошевенко, що прийшов випроваджувати мурманський ешелон, теж, здавалося, існував собі цілком окремо. Вапі Зілову було всередині холодно, порожньо і незатишно. Він, власне, думав про тс, коли ж, нарешті, поїзд поїде і можна буде піти додому, зостатися самому, зовсім самому…
На перон вискочив з комендантського управління худенький миршавенький офіцерик:
– Сади-и-ись! – заверещав він.
Старий Зілов піймав руку сина і міцно її потис.
– Ти ж мені пиши… Іване… як там і що… Ти – чоловік грамотний. Чуєш?
– Чую…
– То-то…
– Садись! Садись! Садись! – надривався офіцерик.
Старий Зілов раптом вхопив Ванину голову й притис її до грудей. В грудях у нього щось хрипнуло й захлюпотіло. Гімназичний кашкет звалився з Ваниної голови і покотився по перону. Старий Зілов побачив простоволосу синову голову перед очима. Він похапцем цмокнув її, відштовхнув і риссю побіг до свого вагона. Він вхопився за край дверей, підтягся на руках і перекинув через поріг своє стариківське тіло. Воно зразу ж зникло в чорній непроглядній глибині.
Машиніст дав ще раз довгий-довгий прощальний гудок. Потім він коротко свиснув ще раз – на відхід. З тендерного віконця визирало зібгане личко миршавенького офіцерика. Він відкозирював вахмістру Кошевенкові.
Поїзд рушив.
Ваня Зілов нахилився, підняв кашкет, надів і повернувся йти. Все одно, батько не показував з глибини пагона. Та й нагони всі такі однакові Зілов не примітив навіть, до котрого вскочив батько. Вони попливли мимо, один в один, блимаючи білими написами «40 человек н 8 лошадей». Але якраз, коли Ваня повернувся йти, його хтось спинив за руку.
– Дивіться! – підштовхнули його. – Та ні, там, по той бік поїзда…
Ваня глянув, але відразу нічого не побачив. Міжвагонні просвіти мигтіли занадто швидко, і не щастило крізь них подивитися. Та поїзд вже майнув останнім вагоном, тормозним гайком з кондуктором на ньому, останнім, самітним, червоним ліхтарем. Поруч з кондуктором на останньому ґанку сиділо двоє солдатів. Тепер, коли поїзд пройшов, вся просторінь по той бік відкрилася для очей.
На всьому протязі колії, де щойно був ешелон, стояла довга й густа, чоловік двісті, цеп солдатів. Гвинтівки вони тримали до ноги, через кожного двадцятого стояв великий станковий кулемет.
– Невже на… них? – запитав Зілов.
Чоловік, якого Зілов питав і який щойно сказав йому «дивіться», мовчки хитнув головою. Кивок голови був немовби знайомий. Зілов придивився пильніше. Так, цього хлопця він знав. Це був кочегар з «С-815». Тоді, на похороні Грачівського, він ще про іцось питався в товаришів. Ваня запитливо глянув на кочегара з «С-815».
– Брата! – потвердливо кивнув він наздогін поїздові. – Помічник, «Ове 13–74». Твого старого я знаю. Хто б подумав, щоб і його взяли! Такий смирняк…
Він замовк, і вони вдвох прислухалися. Здалеку ще долітали відгомони поїзда – чахкав, випускаючи пари, паровоз, лунко і дрібно відстукували на стиках колеса. Потім паровоз свиснув, і дріботіння коліс раптом стало гучніше й басовитіше: поїзд пірнув під залізничний міст.
Зілов почервонів і гнівно блиснув очима. «Смирняк!» Його образливо вдарило, що його батько «смирияк»…
– Дивно! – пирхнув він. – А товариші? Ніякої товариськості! Вони повинні були б застрайкувати!
Кочегар «С-8!5» швидко глянув довкола, потім на Зілова. Пересвідчившись, що мови Зілова ніхто не чув, він посміхнувся й підморгнув:
– Диви який! Гарячий! А прифронтова зона, це тобі фунт ізюму? За страйк, та ще на залізниці, – розстріл!
Це було, справді, так. Але Зілову ще не хотілося здаватись. Він пошукав аргументів:
– Ну, десять тисяч залізничників не розстріляли б. А хто б тоді поїзди возив на фронт?
Кочегар з «С-815» задоволено й весело засміявся. На Зілова він поглянув привітно й дружелюбно. Син старого Зілова йому подобався. Він був, мабуть, добрий хлопець, дарма що гімназьор.
– Вірно! – стукнув він його по плечу і знову озирнувся довкола. Ні Кошевенка, нікого іншого поблизу не було. Проте кочегар з «С-815» заговорив ще тихше, зовсім пошепки. – Вірно! Страйкувати, думка така була. Десять тисяч не розстріляли б. Дарма що закон. Залізничники ж ми. Це треба ионімать. Та ж сукин кіт меншовик все діло зірвав!
– Хто? – перепитав Зілов. – Хто він такий – меншовик? Інженер?
– Та вони є й інженери, й конторники, є й свій таки брат…
Зілов злегка почервонів, але співрозмовець цього не помітив. Меншовик, це – значить, зовсім не прізвище. Це щось інше. Зілов зрозумів: це, значить, така партія. Есери українські, есери російські, соціал-демократи, ціммервальдівці, кадети, октябристи… Тепер ще, значить, меншовики…
– Він, меншовик, понімаєш, хитрий! Відразу так він взагалі проти страйку, хай би там що. Війна, каже, до побідного кінця! Перед лицем державної небезпеки! Громадський, каже, мир! Спершу переможемо німця, а тоді вже будемо з правительством розбиратися! Загальнонаціональна, значить, справа! А хрін, кому вона загальнонаціональна, нам то що до цього?! Ну, і не взяв, значить, він. Наші хлопці, котрі, значить, з більшовиків або й так просто всі інші, – зламали йому пиху. Так він, понімаєш, сукин кіт, свій же вроді брат, а немов провокатор який – гоп і перевернувся. Теж немов за страйк став. Переконали, мовляв! Га? От хрін! Понімаєш!?
Кочегар «С-815» навіть взявся в боки й дивився на Зілова, немов шукаючи в нього співчуття. Зілов знову відчув себе ніяково. «З більшовиків». Маєте! Виходить, є ще, значить, і більшовики!
– А може, він і справді той… переконався? Кочегар «С —815» аж сплеснув руками:
– Хто? Меншовик? Погано ти, браток, його програму знаєш. Його лінія яка? Його лінія не така! На хитрість це він вирішив взять. Нашим козирем нас ударити. Ну, і вдарив! Тьфу!
Кочегар «С-815» гнівно плюнув і вдарив себе по стегнах.
– Хитрий! Вони, понімаєш, там і інженери е, і адвокати всякі, і доктори. Нащот політики вони усіх собак, значить, поїли. Кажуть, ну, гаразд, коли пролетаріат і вся соціал-демократія, тоді і ми. 1 ми, значить, за страйк.
– Ну? Ну? Ну?
– От тобі й ну! Та за який страйк? Отут, значить, їхня програма й починається. Тільки, значить, щоб страйк за економічні інтереси. Понімаєш? Про хлібні карточки можна, про надурочні можна і навіть за больничні каси можна чи там за аварійну пенсію. А чуть за політику – так край! Амба! Ні з місця! Політика, мовляв, не для пролетаріату. Ти, пролетаріат, за свою, значить, економіку гризись, та й вже. А яка вона, економіка, без політики? Що ти вигризеш? Політику треба змінить, саму власть потрусить, отоді й економіка зміниться! Ну, та ти ж це понімаєш…
Зілов почервонів дужче. Кочегар «С-815» був надто високої думки за його обізнаність. Йому так хотілось, щоб кочегар говорив далі: він же тільки наготовився слухати. Але кочегар «С-815» тицнув Зілову руку.
– Ну, бувай. Опізнивсь я вже. Розігрівати паровоз треба. Під кур'єрський через дві години.
Зілов взяв руку, потис і інстинктивно затримав її. Йому було шкода, що хлопець його покидав.
Кочегар «С-815» поглянув на Зілова скоса, але пронизливо.
– А як же тепер ти?.. Тобто без батька, значить, тепер? Зілов знизав плечима:
– Буду запалки на продаж робить… У батьковій слюсарні. Гімназії я не хотів би кидати… А то кину й подамся на роботу в депо… Слухай. Ти скажи, а хто це такі – меншовики?
Зілов сказав це хутко, ніяково і ще раз почервонів. Адже кочегар «С-815», очевидно, був певний, що він в усьому цьому прекрасно розбирається. Гімназист же, учений…
Але той тільки сердито замахав рукою:
– Отож-то й горенько наше, що й вони з соціал-демократів теж! Шумейко, механік мій, тобто, знаєш, – їх соціал-бюрократами хрестить. Ну, а в гімназії ж як у вас там? – запитав кочегар. – Як там хлопці нащот війни?
Це було точнісінько те саме запитання, яке чув від нього Зілов два роки тому, на похороні Грачівського. Тоді на нього ніхто нічого не міг відповісти. Навряд чи й тепер були підстави давати якусь конкретну, вичерпну відповідь. Але Зілов насунув кашкет на лоб, і, ховаючи своє зашаріння, буркнув:
– У нас, знаєш, є хлопці проти…
Кочегар «С-815» зиркнув Зілову під кашкет, де очі. Навряд чи побачив він там що в надвечірньому смерку, в мутнявому сяйві високого ліхтаря крізь осінню мряку. Миттю кочегар глянув довкола. Довкола бовваніли в тумані довгі валки порожніх вантажних вагонів. Це був вантажний парк.
– Слухай! – прошепотів кочегар, дарма що близько нікого не було і їх ніхто не підслухував. – Слухай! Ти до мене заходь. Я на Пеньках живу. Машиніста Козубенка чув? Батько мій. Заходь, Федора спитай. Я. Побалакаємо. А про що тут ми з тобою гомоніли – нітелень. Добре? Шумейко ж це в твого батька практикантом по слюсарству був?.. Ага! Так ти ж приходь!..
Він прихилився і зник під вагоном. Потім пірнув під колеса, щоб навпростець, через парки, пройти до свого паровоза в депо.
Зілов поволі побрів додому. Нові тайни чимчикували за ним, у тумані, натовпом… Соціал-бюрократи? Демократи? Меншовики?.. А – більшовики? Значить, ціммервальдівці. Пролетарі всіх країн… Без анексій! Контрибуцій. Анексія – це захоплення, окупація чужої території. А Шумейка він знав. Це був високий стрункий брюнет з сріблястими пасомками на висках. Помічник з «С-815».
ЗАГАДКИ
Новий навчальний рік почався в обставинах чергового нового захоплення. В третьому класі ми захоплювалися томагавками, бумерангами, мустангами і ласо. В четвертому на перший план сплив спорт, футбол, а також пригоди Ната Пінкертона, Ніка Картера і Шерлока Холмса. В п'ятому над нами запанувала війна в усіх її проявах воєнщини і героїзму, а також робота в Червоному хресті. Нарешті, в шостому ми цілком віддалися справі обслуговування фронту виставами і концертами нашого гімназичного театру.
Але тепер сьомий і восьмий класи змушені були від участі в театрі від: мовитися. Нам було до біса мороки з самою воєнізацією. О сьомій ми вставали, о восьмій ми починали муштру, о дванадцятій ми бігли обідати, о другій – до гімназії, і тільки аж після шостої ми були вільні і, нарешті, належали самі собі. Чи ж треба признаватися в тому, що ні один з нас, окрім хіба Хавчака, не згаював ці кілька власних годин на готування уроків? Ми віддали цей час нашому черговому новому захопленню. Це був театр. Ми ходили до театрів на кожнісіньку прем'єру.
Спеціальні й одноразові дозволи від директора нас, треба признатися, не дуже турбували. Молоді складачі міської друкарні були наші друзі ї по футболу, і по вулиці, і по самому захопленню театром. Вони необмежено постачали нам порожні бланки гімназичних «пропускних білетів». А підробити Мопсового підписа вмів якнаймайстерніше кожнісінький гімназьор від восьмого класу і аж до підготовчого. Труднощі з відвідуванням були зовсім в іншому. Пропускні білети видавалися тільки до руського драматичного театру, що гастролював у центрі, але нам було мало цього, і ми воліли також розкошувати і в заміському парку Білинського, де давав вистави «русско-малорусскнй театр с пением и танцами под управлением Задуная-Запорожского, собственные костюмы, бутафория и парики». Разом з мовою п'єс ці костюми, бутафорія і парики розцінювалися гімназичним начальством як крамола, мазепинство і сепаратизм, і за них каралося безумовним виключенням з гімназії.
А проте саме в цьому театрі через день, кожної нової вистави, ми заповнювали всі вільні місця на гальорці. Кожного другого дня «русско-малорусский» театр зобов'язаний був давати спектакль руською мовою, і тоді ми, озброївшись пропускними білетами, йшли до руського театру в центр.
Ах, юнацькі відвідування театру!.. Залита вогнями софітів сцена здавалася нам факелом уночі, і в блідих його відсвітах, що падали сюди, в залу, наше життя здавалося таким безбарвним і нікчемним…
Гімназичний позашкільний догляд над заміським театром був доручений Пілеві. Він теж приходив тільки на «малоруські» спектаклі. Це було цілком слушно – на руські сюди не приходили не тільки ми чи якісь інші глядачі, а й самі білетери театру, навіть контромарочники. На них похмуро куняв тільки самітний поліційний офіцер. Але така була давня неодмінна умова існування українського театру. З неї чомусь скористав барон Ользе в той час, як скрізь по прикордонню та, здається, і по цілій Україні, українські театри були заборонені з першого року війни. Причини жандармського лібералізму нам не були відомі.
Піль приходив щоразу точно до початку і сідав у першому ряді. Ми на цю пору чатували вже в кущах біля запасного виходу. Світло гасло, але завіса ще хвилин дві вгору не йшла. То була наша умова з дирекцією театру. За ці дві-три хвилини ми мали виплигнути з кущів, пірнути у запасний вихід, збігти сходами на гальорку і розміститися тісно не ближче третього ряду від бар'єра. В четвертому ряді нас вже з партеру видно не було. Про всякий випадок ми скидали наші гімназичні кашкети й клали їх собі на коліна. Останній з нас натискав кнопку, і електричний дзвоник, спеціально для цього приладнаний, подавав сценаріусу за куліси знак, що ми готові. Рампа спалахувала, і завіса тихо здіймалася вгору.
Кулячись від дошкульних продувів холодного осіннього вітру, що вільно гуляв між віттям дерев, а також і між глядачів хиткої гальорки старенького дощатого театру, ми розкошували в компанії залізничних робітників, міських прикажчиків, госпітальної прислуги, покоївок та видужуючих нижніх чинів із слабосильної команди. Ми мліли від солодких арій ніжної Оксани, ми ревно оплакували занапащену долю покритки Рахілі, ми заходилися реготом за дурним Стецьком, ми залюбки підспівували дівоцьким хорам на вечорницях, ми захватно підтопували карколомним фінальним гопакам… Завіса спадала – і ми вили, вищали, оббивали долоні і стопту. вали черевики в шалі скажених овацій… Світло в залі спалахувало – і вже жодного з нас на гальорці не було. Ми вже сиділи в кущах і нашвидку курили, палко й пристрасно обмінюючись враженнями після акту… Зате коли кінчався спектакль і Піль, встромивши вусики свої за комір чорної пелерини, тихо зникав в темені садових алей – тоді раптом примеркла рампа спалахувала знову повним світлом, завіса здіймалася вдруге, і в реві наших овацій туди, на кіп, до ніг улюбленої примадонн, бурею летіли десятки синіх кашкетів з білими кантами та срібними гербами. Це була багаторічна традиція заміського театру, і її дотримували всі труни, які були заборонені гімназистам: оперета, фарс, «малороси». Актори відкланювалися вдруге – гімназистам.
Того вечора ми дивилися якусь проймальну й жалісну мелодраму. Старий сільський багатій закохувався в молоду наймичку. Але марні були його зальоти, благання, загрози – дівчина кохала молодого наймита. Протягом двох дій старий кровосос і селадон проклинав молодих коханців, бив їх, намагався то отруїти, то зарізати, то кинути з кручі в річку. Зате в третій дії він раптом вдавався до бога, ішов у монахи, а свій хутірець відписував… предметові свого нещасного кохання та її коханцеві. В четвертій дії щасливі молоді, благословляючи бога і свого добродія, справляли весілля, а заразом і новосілля в хаті старого кровососа. Хата була біленька-чепурненька, біля неї повітка, криниця з журавлем, довкола маки, соняшники і рожі, а далі – вишневий садочок у цвіту. Над молодим вишневим цвітом дружно й гучно гули рої джмелів. Для цього сценаріус, не одриваючись, дмив у дитячий свисток з горошинкою всередині. І от, тої хвилини, коли молоді вдаряли весільного гопака, на авансцені знову з'являвся старий кровосос в чернечій одежі, з торбою і патерицею. Він довго плакав, молився і бив себе в груди, а потім хапав патерицю й убивав обох щасливих коханців…
Завіса впала – і вся зала плакала. Піль насунув кашкета на ніс і зник у темряві саду. Тоді завіса пішла вгору вдруге, і ми засипали нашими кашкетами безталанних молодих коханців. Ах, і на чорта ж вони повірили старому павіанові? Хіба таким кровососам можна вірити? От вам і розплата за. легковірність, добродушність, ніжні співи і пристрасні танці. Розбуркані і піднесені ми вийшли з театру.
Кроків за кілька проти дверей театру, просто під газокалільним ліхтарем стояв… Піль.
Серця наші ойкнули, і ми хильнулися мерщій назад, у тінь. Але було вже пізно.
– Пст! – кивнув пальцем Піль.
До найближчих кущів було кроків з тридцять, і прокляті ліхтарі заливали все довкола густим і яскравим світлом.
– Пст, пст! – кивнув знову Піль. Потім він вийняв хустку і обтер лице.
Власне це треба було б зробити саме нам – холодний піт заливав нам очі і виски. Тоскно ми топталися на місці.
– Ближче! – прогунявив Піль.
Понурившись, ми попленталися ближче. Ховатися вже не було чого. Наші обличчя він вже все одно побачив. За два кроки ми спинились, не зводячи очей. Ми знали: Піль вийме книжечку і олівець і зараз усіх нас перепише. Завтра: директорський кабінет, фонтани Мопсової слини, тупотіння ногами, потім педагогічна рада і… господи! Може, хоч заради воєнного часу – не вигнання, а тільки три з поведінки!?
Зітхнувши, ми наважилися звести благальні очі на Піля і тієї ж секунди стали як укопані.
Піль стояв, прихилившись до ліхтаря, і ніякої книжечки в його руках не було, В лівій він тримав кашкета, в правій – носову хусточку. Він підніс її до носа і гучно висякався. Під очима в нього було вогко…
Ні, ні! То була просто нежить. Не може ж бути, щоб гімназичний педель умів плакати.
– … В Новоушицькому повіті… – пробурмотів Піль собі під ніс і, втершись остаточно, сховав хусточку до кишені. – Підійдіть ближче. Як вам сподобалося?
Ми не зрозуміли. До кого це він звертався? Нікого ж коло нього, крім нас, не було. Що і кому сподобалося?
– Як вам сподобався спектакль?
Тепер ми зрозуміли: Піль збожеволів. Це доля всіх шпиків: вони під старість захворюють на манію переслідування. Боязко ми відсторонилися. Здається, божевільні кидаються на людей…
– Надзвичайно! – відповів собі Піль. – Гра! Співи! А взагалі?..
Ми тремтіли. Піт стікав з нас, як з викупаних, і холодний осінній вітер зразу ж обвівав і морозлв нас.
Втім, головний жах був попереду. Піль раптом поліз до кишені й вийняв портсигар. Клацнувши механічним замком, він розчинив його і простяг в нашому напрямі:
– Прошу, панове!.. Беріть, беріть, нічого. Репетюк, Теменко, прошу, Сербин, ви ж курите? Туровський, будь ласка…
Ми відступили. Аж тепер нам було все зрозуміле. Старе стерво ще й глузує з нас! Він хоче показати, що тепер вже нам все можна, навіть закурити при ньому: однаково він не лічить вже нас за гімназистів – завтра ми будемо вигнані геть. Ні, мрачна душо, ти нас на це не візьмеш!..
– Та беріть! – вговорював нас Піль. – Я все одно знаю, хто курить. І про театр знаю. І чи щовечора буваєте, знаю. І що кашкети кидаєте, знаю. І про дзвоник до сценаріуса знаю. Все знаю. Куріть…
Ми з жахом відступали назад. Він наступав на нас крок по кроку і штурхав портсигаром по черзі в груди кожному. Нарешті, відчаявшись, він поклав портсигар до кишені:
– Не довіряєте… Ну, що ж… Ходімте по домах…
І ми рушили разом в темні алеї до виходу з парку…
Кинутись на нього? Накрити шинеллю і налупцювати, щоб знав? Єрунда, він знає кожного. Набити так, щоб і пам'ятати забув? Єрунда! Хіба це можливо?.. Пригрозити, що вб'ємо?.. Або – просто вбити?.. Єрунда! Страшно!
Піль, нарешті, надів кашкета:
– Отакий, – тихо і мрійно сказав він, – і в мене був. Отак само: домик під залізом, праворуч повітка, ліворуч – криниця з журавлем, довкола маки, соняшники і рожі, а далі вишневий садок і джмелі гудуть…
Ху, ти чорт! Він говорив щиро… Зовсім щиро. Він, справді, був розчулений. Голос його навіть тремтів. Спектакль зворушив його і викликав якісь проймаючі асоціації.
– … корови, звісно. Коней четверо і воли… мати моя в курчатах і качечках дуже кохалася…
Нам зітхнулося легко.
Випадок був небувалий, але це був факт. Старий педель розчулився. Хто б міг таке подумати!
За дві хвилини ми були вже немов друзі. Піль розповідав, а ми тіснилися довкола і співчутливо зітхали. В його діда, виявляється, був хутір: тридцять десятин, пасіка і сад. За батькові борги хутір спродано. І от – Іван Петрович Петропович мусив зробитися надзирателем у гімназії. Але Піль так любить село і народ! Він таки поверне собі хутір! Без народу він не може. От побачив народну п'єсу і мало не заплакав…
Народ! Це було трохи незрозуміло. Про кого йшла мова? Звичайно, мистецтво це є правда життя. Сам Аркадій Петрович про це казав. Наймит, і наймичка, і їхній хазяїн добродій-кровосос, а також і всі їхні друзі і подруги в синіх штанях, вишитих сорочках, барвистих стрічках і гаптованих керсетках – це й є народ. Він навіть зворушив Піля. Ще б пак! Вони ж так співають, танцюють, вони такі веселі. Який, справді, прекрасний і надзвичайний наш народ!.. Сербин теж розчулився і захвилювався… Тільки… На секунду він був спантеличений. А хто ж тоді – солдат Яків? Сестри Стецюри? Баби-страйкарки? Навіть Потапчук та Репетюк?..
Тут раптом було зроблено ще одне надзвичайне відкриття. Нілі», тобто Іван Петрович Петропович, в минулому, коли ще в нього був його хутір, був майже сусідом Репетюка. В Новоушицькому повіті. Іван Петрович був розчулений до краю. Господи! Над річкою Лядова! Між Ялтушковим і Котюжанами! По праву руку від копайгородського шляху? Зразу за лісом? Господи! Та ж це зовсім поруч! Іван Петрович поліз знову за хусткою.
– Знаю, знаю! Ну, звичайно ж знаю. Зразу за фігурою, як в'їхати до села, ліворуч за гамазеєю, перший двір. Шопа. Коровник. І машина якась під навісом. Лобогрійка? Ara-ага! Я ж щоліта туди навідуюся. Слухайте, Репетюк, так тоді ж діло до вас є… Ах, і чого тільки на нашій Україні не трапляється!.. Ах, наша Україна! Давайте заспіваємо!..
Іван Петрович був зворушений.
Теменко брів позаду, мовчазний, як завжди, і похмурений. Сьогоднішня п'єса йому не вподобалася і радощі Піля – теж. Він не любив села. Скільки себе пам'ятав – все село, село й село! Там народився, там сільським учителем, як батько, і вмирати? Нізащо! Шопи! Коровники! Повітки! Гуси, кури! Глей, глей! глей! Теж мені Україна! Хіба ото й України, що в мужицькому обійсті?.. От позавчора була п'єса! Оце справжня Україна! Козаки! Запорожці! Гетьмани!.. Вони блискали шаблями і стріляли з пістолів. Теменко і порадів, і поплакав. Він теж хотів бути і козаком, і запорожцем, і гетьманом… Бігме!.. Із співом він вихопився перший. Він заспівав козацької.
