Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 40 (всего у книги 62 страниц)
Люди стояли понуро і мовчали.
Толока кінчалася зразу за селом, а далі вже були золоті лани – широкі, розлогі, суцільні. Вони простилалися від лісу й до лісу, а згір'ям спадали до слобідських ставів – може, з двісті моргів, колосок в колосок. Пшениця стояла, мов хащі, росла й тучна – ситий колос звисав обважнілий, стебло похилилося, от-от переломиться: воно вже взялося червоним золотом перестою. Це були ті самі панські грунти, що восени більшовицьким зерном засіяла сільська громада.
Люди стояли мовчазні, бо говорити не було про що. Дядьки дивилися в землю, баби ховали в хустинки мокрі лиця. В гуртку дівчат осторонь перебігав шепіт – нечутний, як подув вітерцю. Дівчата були з граблями – вони саме йшли громадити друге сіно на «людській» луці біля ставка. Пшеницею котилася тиха хвиля, і стебління шелестіло, мов папір. Сонце пішло вже на дугу.
Полубатченко скочив з фаетона і метушився на межі. Він то вертався до поля, то знову підбігав до людей – термосив їх, хапав за груди, сіпав молодиць за рукава.
– Людоньки добрі! – давила його астма. – Таж сиплеться, глядіть, сиплеться, людоньки добрі! О! – Він вертався до межі і знову зривав колос, сухий з червоно-чорним загаром. – Таж ви таки люди! Майте серце!.. Що?
Люди мовчали. Дід Панкратій Юшек журно зітхнув:
– Дійствительно сиплеться…
Піт падав дощем з упрілого Полубатченкового чола.
– Людоньки добрі… Християни православні… Дід Панкратій змахнув з кислого ока сльозу:
– Гріх такий… Хліб!
Край шляху, вздовж столітніх лип, був лише невеличкий зажин. З десяток полукіпків вишикувалися хрестами. На дві економічеські фури кілька австрійських полонених накладали снопи. Коло них порядкував сам Петрович. Він гукав везти зразу на тік – молотити, віяти, зсипати в чували.
– Людоньки добрі!
Полубатченко скочив у фаетон, став на підніжку, оглянув усіх. Перед ним було ціле село. Восьмеро австрійців-кіраси-рів, сторожа з економії стояли довкола фаетона, зіпершися на гвинтівки, похнюплені й кислі.
– Не волієте за гроші і харч, – загукав Полубатченко, – хай! Хлібом даю! П'ятий сніп беріть!.. Людоньки добрі, де ви таке бачили – п'ятий!
– За своє? – глузливо обізвався хтось.
– За яке «своє»? За яке таке «своє»? Що? На моїх грунтах? Награбованим насінням?
– Нашими руками!..
– За це й п'ятий сніп. П'ятий! До війни ж за десятий ішли.
– Дзуськи!..
– Четвертий! Чуєте? Хай мене смерть візьме! Нате четвертий! Тільки – бо сиплеться ж!
– Ой, сиплеться ж, сиплеться…
– Забирайте четвертий! – Полубатченко махнув рукою і зійшов з підніжки. За четвертий. Хай п'ють його кров. Хай зло торжествує. Він чоловік добрий. – Ну?
Панкратій Юшек сопів. Люди не ворухнулися. Полубатченко зняв картуз, витер піт, висякався, прочхавсь.
– Ідоли ви, а не люди… Ідоли, прости господи…
У гуртку дівчат приснуло сміхом і зразу ж ущухло.
Тоді вийшов отаман-староста – худий і високий чолов'яга, з чорною лапатою бородою. Він скинув шапку і вклонився до всіх.
Дід Панкратій Юшек зітхнув і заплямкав губами. Четвертий сніп! Від копи п'ятнадцятка! Ай-яй-яй!
Отаман вклонився на чотири сторони і миролюбно почав:
– Слава Йсу!
– Навіки слава… – прошелестіло з гурту.
– Я полагаю, люди добрі, земля вона божеська… І хліб божеський теж…
– Глядіть! – гукнуло ззаду. – Я думав – Полубатченко, а воно Саваоф![383]383
Саваоф – за біблейським Старим завітом, ім'я-епітет іудейського бога Ягве. У християнській релігії Ягве-Саваоф ототожнювався з так званим богом-батьком – першою особою трійці.
[Закрыть]
Тихий регіт перебіг поміж людей. Баби зацитькали. Отаман кинув оком гостро й пронизливо:
– Степан?
– Я… А що?
– Нічого. Гляди, Юринчук!.. По-божеському, – закричав він враз, – і людям чинити тра…
В натовпі загомоніло, загуло. Люди заворушилися.
– А в шомполи – теж по-божеськи?..
– Опіум для народу!
– Хай і третій, німець однак забере!
– Правильно! – перекричав усіх горластий отаман. – І я що кажу? Пан і третій дадуть! Як у графа Гейдена у Межи-рові! За третій сніп! Правильно я кажу, ваше високородіє?
Полубатченко махнув рукою і повісив голову. Хай вже й третій. Сиплеться ж. Все одно пропаде.
– Дають пан третій! Молодиці, чуєте? Гей, дядьки! Дівчата! Ставаймо за третій сніп! Гріх же який – обсипається хліб. Голодом пропадемо!
– Та ми вже на своєму обробилися. Вже!
– Що «на своєму»? Голь нещадима! Нема за що й рукою учепить! До Миколая[384]384
До Миколая – 19 грудня відзначалося свято Миколая-зимового.
[Закрыть] вижремо. А зима, а весна? А сіяти що будете?
– Очі замилюєш! – закричав знову Степан Юринчук. – Годі вже! Людська земля! Людьми засіяна! І за другий не станемо. Тільки за первий! Хай пан первий сніп віддадуть!
Натовп вибух реготом. Дівчата аж заверещали. Первий сніп! Насмішив.
– Гляди мені, Степане! – вирвався знову Полубатченко. – Насмішиш!
Дід Панкратій Юшек раптом ринувся уперед, розштовхав людей і став поруч отамана. Сива борода його скакала й кучмилася.
– Православні! – заторохтів він, кваплячись і затинаючись по-стариківському. – Гей, дядьки! Мужиківське діло яке? З хлібом бути – жити, без хліба – гибель прийде! Не робіть гріха! Сімдесят год на світі прожив – про третій сніп ще не чував. Не женіть хліб від себе…
– Куди брешеш, старе? – розлютувався раптом Микифор Маложон. Досі він стояв тихо під липкою і курив цибуха, немов усе його не обходило. Його таки й не обходило, він був товарчий. – Куди писка загинаєш? Га? Не будемо хліба збирати! Хай собі сиплеться! Все одно німці заберуть, стонадцять болячок їм у куди завгодно! Не хочемо для німця хліб збирать! Самі виздихаємо, нехай і німець з голоду здохне! – Маложон зроду не говорив так довго і, впрівши, змовк.
Натовп посунувся ближче. Баби вже гомоніли. Дядьки дихали важко і тихо кляли. Отаман знову перекричав усіх:
– Люди добрі, а ми в пана ручательство випросимо. Нехай пан поручиться перед громадою. Нехай би з німецькими офіцерами договір такий уклав. Щоб не брати, значить, по реквізиції. Тільки щоб за гроші купувати в людей. Мужику – що? Зібрати хліб і спродати! А там хай купує хто хоч. Чи свої, чи німець, чи який француз за границею. Аби хліб. Аби гроші.
Натовп зашумів, завирував. Вже почулися ухвальні вигуки. Вже кілька дядьків, запинаючи кожушки, пробивалися наперед, гукаючи, що на роботу треба ставати, що хліб святий, що мужицька правда у закромі. Отаман перешіптувався з Полубатченком. Перешіптувався мить і зразу ж гукав до натовпу назустріч:
– Пан таке ручательство дадуть. За гроші братимуть німці хліб. Чи празду я кажу, ваше високородіє!
Але Полубатченко відповісти не встиг. Степан Юринчук метнувся до фаетона і скочив на підніжку.
– Громадяни! – загукав він. – Дядьки! Полубатченко відштовхнув його і мерщій закричав сам:
– Буде таке ручательство! Ставайте, люди добрі! За третій сніп. Ну? А то з міста залізничників-страйкарів гукну. Вони тепер безробітні. Залюбки стануть, скосять усе. Повз ваші руки хліб піде!
– Брехня! – гукнув Степан. – Ой, брехня! Не вірте, селяни! Не підуть робітники на таке! Вони й своїх штрейкбрехерів б'ють! Брехня!
– Це я брешу? – аж зайшовся Полубатченко.
Але Степан не глянув на нього. Він знову скочив на приступку фаетона. Він зірвав свій потріпаний солдатський кашкет і замахав:
– Дядьки! Хто з хлібом, той в силі! У нас хліб однак реквізицією заберуть! А пан свого німцям за грошики спродає! Нам голод і безправство, панові – гроші й достатки, а німець підхарчується – нас лупцюватиме чимдуж! Я кажу – не ставати, не давати німцям хліба!
– Мовчать! – зарепетував Полубатченко. – Мовчать!
– Хай хліб пропаде.
Сход загуркотів, закричали баби. Хто ззаду не дочував, тисся тепер між передні, до фаетона. Микифор Маложон з-під липки вигукував прокльони, довгі й страшні. Петро Потапчук виринув з натовпу і гукав, склавши долоні рупором коло рота:
– Хліб, що вивозять до Німеччини, іде на користь ворогам народу! Із себе дерем шкуру собі ж на ярмо! Залізничники вже понад місяць страйкують! Берімо приклад з робітників!
– Мовчать! – репетував Полубатченко.
Степан Юринчук замахав обома руками:
– Розходьтеся, люди! По своїх ділах! Не слухаймо пана та його підбріхувачів! Не слухаймо того, від чиєї руки рубці на спині ще не загоїлися!
– Взять! – оскаженів Полубатченко. – Взять! – Він виплигнув на сидіння ногами. – Солдати! Зольдатен! Взять! Немен зі! Арештуйте! Негайно!
Кірасири здригнулись, немов прокидаючись від сну. Одні переступили з ноги на ногу, інші зробили нерішучий крок.
– Зольдатен! Зольдатен! – репетував Полубатченко, і астма вже не давила його. – Большевікен взять! Большевікен! – він тицяв пальцем Степанові в спину. – Цього! Його! Взять!
Кірасири посунулися, підійшли. Натовп на хвилинку стих. Потім знову загув. Степанова дівчина, висока Софія, заголосила і вхопила одного кірасира за тужурку. Маложон біг від липи.
– Яке таке право? – гукав він. – Трясця на ваших дітей!
– Взять! Взять!
Степан іще раз виринув над головами людей і закричав через силу, через останню змогу:
– Не займати панські лани!!! Люди! Гей!
Та кірасири вже оточили його, неквапом крутячи руки за спину. Сорочка на Степанових грудях тріснула і роздерлася до очкура.
В цю хвилину страшний вереск заглушив усе. Такий вереск, що сахнулися всі люди, не тільки кірасири. Змовк навіть Микифор Маложон. Дід Панкратій сів долі і затулив вуха руками. В Полубатченка звалився картуз з мокрої голови. П'ятдесят дівчат, лементуючи на повні легені, бігли до фаетона з граблями навзмах.
Галька Кривунова добігла перша і була б розколола Полубатченкові голову, коли б Потапчук вчасно не перехопив її за стан.
– Не вбивай! – гукнув він. – Всіх спалять німці! Всіх!
Але інші дівчата вже оточили кірасирів. Вони видирали в них гвинтівки, вони м'яли їм боки, накладали по шиї. Ховаючи голови межи плечі, кірасири тікали геть – в пшеницю, до шляху, під липи, до бур'янів. Дівочий вереск краяв повітря. З зажину поруч обидві фури гнали геть чвалом. Сполошені коні гризли вудила; Возії марно намагалися стримати їх. Півсотні грабель колихались над юрбою.
Степан Юринчук був відбитий і стояв тепер в гурті дівчат, оточений ними з усіх боків. Він витирав рукавом зблідле чоло і всміхався.
Потапчук жестикулював у гурті схвильованих дядьків. Він говорив про страйк на залізниці, про те, що робітники відмовляються робити на німців, що ешелони з хлібом і худобою стоять уже місяць без руху, що треба походом іти на станцію відбирати заграбований хліб, що люди скрізь повстають – і під Ялтушковим[385]385
Ялтушків – село Барського району Вінницької області.
[Закрыть], і під Ушицею[386]386
Ушиця – село Коростенського району Житомирської області.
[Закрыть], і під Літином[387]387
Літин – райцентр Вінницької області.
[Закрыть], а не сьогодні-завтра триста сіл з усього Поділля підуть проти австрійців і німців. І треба бути напоготові. Дядьки хвилювалися і гули. Баби причитували й тужили. Дівчата вже стихли, і Степан жартував то до одної, то до другої. Раптом стихли і всі.
Микифор Маложон стояв на межі і щось гукав. Він вказував рукою туди, де шлях виринав з вибалка понад ставом.
Всі глянули в той бік, і всі примовкли.
На шляху від ставу, від млина, куріло сивою хмарою. І попереду куряви чвалом бігло кілька вершників у сірих тужурках, з гострими кепі на головах. То були кінні австрійці.
– Звідки їх чорт наніс?
Натовп ущух, натовп змовк, дехто вже подався назад до толоки – через толоку на село. Кірасири визирали з пшениці. Боязко вони вибиралися геть. Обсмикували тужурки, підтягали амуніцію. В одних лиця були аж люті, інші ніяково всміхалися. Дід Паикратій Юшек звівся з землі і хрестився, забувши скинути шапку:
– Мати божа… мати божа… гріх який…
Верхівці були вже близько. Їх було семеро – один попереду, інші по два в ряд. Карабіни підплигували їм за плечима. В останнього біля сідла був ручний кулемет.
Пан Полубатченко так і стояв ногами на сидінні. Він зняв руки догори, назустріч верхівцям, він замахав кашкетом, він кликав їх мерщій сюди. Петрович вже біг до шляху межею навпростець – перейняти верхівців. Дівчата сипонули врозтіч через толоку. Степан і Потапчук задкували теж. Вони озиралися – до окопу було далеко.
Верхівці звернули з шляху, і коні м'яко зачвалали толокою. Верхівці підскакали до натовпу щільно і з чвалу спинили коней враз.
– Что такой? – гукнув передній, ламаючи російську мову. Він був угр. – Что случили?
Кірасири вийшли наперед. Верхівці також були кірасири – з одного корпусу: «25» значилось у них також на кепі збоку. Передній був з зіркою капрала. Він заговорив по-угорськи до своїх – швидко і гаркаво. Полубатченкові вартові відповідали знехотя, похмурі й роздосадувані. Капрал зареготав і раптом замахав рукою до дівчат, що спинилися віддаля, ближче до сільського окопу.
– Девушка, девушка! – загукав він. – Чок, чок![388]388
Цілую! (угор.) – Ред.
[Закрыть]
Інші верхівці позаду нього теж засміялись. Ніяково засміялися й Полубатченкові вартові.
Полубатченко зліз з фаетона і хутко пішов до капрала.
Але капрал спинив його помахом руки. Потім він звівся на стремені і загукав у натовп дядьків, ламаючи мову, калічачи її своєю важкою угорською вимовою.
– Ах, плохо! – загукав він. – Ах, плохо! Пашему пускал немца приводит нас до себя? Пашему царь-гетман пазволил исделат на себя? Пашему не держал своя власть? Пашему бальшевик ухадил? Не нада хлеб-помещик убирал! Не нада нам давал! Оружжа надо забират! Пушка, гвер, машингевер нада! Рабочий на станция памагат нада. Страйк нада! Ура революция! Ура бальшевик!
Він зареготав, смикнув уздечку, звів коня дибки і враз обернув його на задніх ногах. Кінь стрибнув вбік, потім ще раз вбік. Інші верхівці повернули й своїх. Капрал змахнув кепі до дівчат.
– Чок! – гукнув він. – Чок, ланьом кіш![389]389
Цілуємо вас, дівчатка! (угор.) – Ред.
[Закрыть] – І всі семеро зірвалися з місця кар'єром геть. Вони перебігли шлях, повернули перед селом в боковинку і помчали понад селом, дорогою на Попівці.
– Провокація! – захлинувся Полубатченко. – Стрілять! Стрілять, я кажу!
Один з Полубатченкових кірасирів скинув гвинтівку до плеча і неквапом примірився – високо на вершки тополь. Там, над своїми гніздами, сиділи граки. Він примірявся старанно, постріл вдарив, і один грак каменем упав вздовж тополі. Діти оравою кинулися до бур'янів його шукати.
Люди стояли тихі, приголомшені. Тільки Микифор Маложон заливався хрипким, прокуреним сміхом.
Хитаючись, Полубатченко підійшов до фаетона. Він штурхнув фурмана кулаком у спину і впав на подушки.
– До економії! – гукнув він.
Натовп розступився, коні шурхнули до шляху. Але вони пробігли заледве десять ступенів. Полубатченко звівся на рівні і загилив фурмана у потилицю знов.
– Повертай, – гукав він. – Повертай! До міста. Просто на станцію! Вперед!
Фурман осадив, повернув коні, і фаетон покотив в хмарі куряви. Полубатченко стояв на весь зріст і погрожував кулаком.
– Німцям віддам хліб на корені! – лементував він. – На корені! Хай хоть коням спашуть! Хай!
– Не хвилювайс, не хвилювайс! – засміявся кірасир. Той, що стріляв на грака. – Псувай серце, псувай кров. Все одно ти пропадат…
Курява проглинула фаетон. Тільки чувся ще тупіт баских огирів. Натовп стояв ні в сих ні в тих. Микифор Маложон кляв довгим, віртуозним прокляттям.
– Як тебе звати? – спитав Юринчук в кірасира.
– Абрагам Цріні, – осміхнувся той і вдарив Юринчука по плечу. – Біжи, дівчина сорочка зашиват! Ох, твоя дівчина, ой-йой-йой, крепкий, смілий – камрад дівчина, ой-йой-йой!
Панська економія була півкілометра на захід за селом, під горою. Треба було пройти через гребельку між двох рибо-плідних ставків. Полубатченко в них викохував дзеркальних коропів, золотих карасів, срібного окуня. Степан Юринчук із Петром Потапчуком не раз, парубкуючи, ходили уночі за добичею з ставків. Кожен ступінь був їм знайомий достоту. І поночі вони йшли впевнено, мов удень.
Ніч була чорна, безмісячна. До місяця було ще ген з півгодини. Степан із Петром перейшли греблю і глянули на панський дім. Вже не світилося. Вони звернули від брами у двір і пішли обережно вздовж обори. Тихо похропували коні на оброті. Біля ліси, що відокремлювала папський двір, вони спинилися. Степан коротко й тихо засвистів.
Свист у відповідь прилинув негайно ж.
– Абрагам? – тихо запитав Степан. – Цріні?
За лісою виріс силует з гвинтівкою за плечима.
– Стефан? Можна…
Степан із Петром переплигнули через перелаз.
Цріні вартував сьогодні панський двір уночі.
Всі троє тихо пройшли в глиб подвір'я. Біля стайні коні переступали й побрякували збруєю. Тихо гомоніли два чи три голоси Пахло молодим зерном. Два вози стояли запряжені На них лежав вантаж. Петро помацав чувал. Дрібне, тверде зерно промацувалося через шорстку тканину мішка. На возах були чували з зерном.
– По вісім центнер на віз, – сказав Цріні. – Все, що вчора покосит, сьогодні помолотит…
– А як же вирішили з тобою? – почав був Степан.
– Не хвилювайс! – торкнув його Цріні. – Свій мене зв'язайт, сам буде спасайт. Сідайт, поїзжайт…
Возії-полонені тихо засміялись.
Степан поліз на передок одного воза. Петро – другого.
Абрагам Цріні похлопав його по коліну.
Коні рушили, і вози злегка зарипіли. Потім тихо, по гною і соломі, покотилися вниз до воріт За ворітьми вже небезпеки не було – кожному вільно їхати шляхом, хоча б і вночі. Ворота тихо рипнули вже позаду.
Вижатий хліб вирішено відвезти залізничникам-страйкарям.
ФРЕЙЛЕЙН КАТЕРИНА КРОС, ДОЧКА МАШИНІСТА КРОСА
Катрго ввели, і вона спинилась зразу біля порога.
Серце стисло гіркотою і жалем – яке ж то знайоме, знане й рідне було все навкруги! Оці низькі скляні шафи попід стінами з ладними рядками книжок енциклопедії Брокгауза і Єфрона[390]390
Енциклопедії Брокгауза і Єфрона – «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона», випущений акціонерним видавничим товариством Ф. Брокгауза – І. Єфрона у Петербурзі в 1890–1907 рр. (82 головні, 4 додаткові томи).
[Закрыть] та нескінченним безладдям стосів учнівських зошитів. Три великі глобуси зверху на шафах: фізичний, політичний і третій, чорний в густизні білого цятовиння, – проекції нічного неба. За ними велике коло електрофора Гольца[391]391
Електрофор Гольца – прилад для добуття струму, винайдений 1862 р. німецьким фізиком Вільгельмом Гольцем.
[Закрыть] – учбового приладу для добуття струму статичної електрики. Поруч дві лейденські банки і трухлявий, вищерблений мамонтовий зуб. Позаду на стіні, у важкій багетній рамі, висів до березня минулого року портрет царя Миколи Другого, на весь зріст, у полковницькому мундирі. Третього березня Катря власними руками вирізала його з рами. Тепер, замість одного портрета, в рамі було три менші – Вільгельм Гогенцоллерн[392]392
Вільгельм II Гогенцоллерн (1859–1941) – німецький імператор і прусський король у 1888–1918 рр. Позбувся престолу внаслідок Листопадової революції 1918 р. у Німеччині.
[Закрыть], Франц-Йосиф Габсбург поруч угорі і Павло Скоропадський під ними унизу. Три царі замість одного.»
А втім, споглядати довго Катрі не дали. На місці начальниці жіночої гімназії сидів дебелий сивоусий австрійський майор. Поруч з ним – в елегантному цивільному вбранні, але з доброю військовою виправкою – стояв міцний і осанистий мужчина. Катря знала його і в цивільній, і у військовій одежі – то був начальник державної варти, полковник Будогос.
– Підійдіть ближче! – різко гукнув він.
Катря ступила кілька кроків і стала перед столом. Старий майор роздивлявся на неї, мружачи очі й ворушачи лівим усом. Він смоктав цукерку.
– Прехтіг![393]393
Розкішно! (нім.) – Ред.
[Закрыть] – кивнув він. – Капіталь![394]394
Колосально! (нім.) – Ред.
[Закрыть] Ви знаєте, де ви є?
Катря заперечно похитала головою.
– О! – зрадів майор. – Фрейлейн розуміє німецьку мову. Капіталь!
Катря почервоніла й закусила губу. Вона ж вирішила не говорити ні слова! А от цей чортів пронира вже дізнався, що вона розуміє німецьку мову.
– Фрейлейн у контррозвідці, – люб'язно сказав майор. Катря змовчала. В грудях скиміло тоскно і журно. Порятунку, отже, вже не було.
– Ваше прізвище, ім'я і національність? – поцікавився майор ввічливо й ґречно.
Катря дивилася через його голову на портрети трьох царів.
– Прізвище, ім'я, по батькові і національність! – гукнув Будогос. – Ну?
– О, найн, найн! – замирливо спинив його майор. – Нехай пан полковник не хвилюється. Фрейлейн розуміє німецьку мову, вона зараз відповість.
Катря мовчала.
– Катерина Крос, дочка машиніста Кроса, українка, – відповів сам собі, перечекавши, майор. – Капіталь!.. Фрейлейн Катерина Крос знає, що в зоні розташування австро-угорської східної армії зараз діє військовий стан?.. – Майор знов перечекав якийсь час і, перехопивши Катрин погляд на електрофорній машині Гольца, відповів сам, немов це в нього питався полковник Будогос. – Так!.. Чи не буде пан полковник такий ласкавий зачитати фрейлейн Катерина Крос закон військового часу її, фрейлейн Катерина Крос, рідною українською мовою?..
Полковник взяв з столу аркушик блакитного паперу – Катря впізнала: то було оголошення, розліплене скрізь по парканах у місті от уже скільки часу, – і, відставивши далеко від очей, як це роблять далекозорі люди, почав читати – патетично і трохи в ніс. Праву руку він заклав у кишеню брюк. З-під відкоченої поли піджака визирнула елегантна кобура малесенького браунінга, пристебнута до бокової пряжки на брюках. В оголошенні тому перераховувалися різні можливі провини та злочини – від кишенькової крадіжки аж до замаху на їх величності цісаря Габсбурга та імператора Гогенцоллерна – і кари, встановлені за ці провини командуванням східної окупаційної армії. Злочинів було безліч, розподілених на пакти під римськими цифрами, параграфи під цифрами арабськими та пункти під абеткою. Кар було тільки три. За злочини чисто морального сенсу – повішення, за злочини, в яких завбачено політичний сенс, – розстріл. В окремих випадках, при наявності зм'якшувальних обставин, практикувалася й третя кара – вислання за межі української, йогомосці ясновельможного пана гетьмана всея держави – на примусові праці, в концтабори Німеччини та Австро-Угорщини.
– Фрейлейн Катерина Крос відоме це оголошення? – ласкаво поцікавився майор, коли полковник Будогос закінчив.
Катря не відповіла. Вона дивилася на крайню шафу. Там, за склом ажурних дверцят, в стосі учнівських зошитів вона раптом вгледіла один – акуратно загорнутий в блакитний глянцевий папір, і зсередини, від промокашки, звисала з нього синя стрічечка з картонною картинкою на кінці: букетик павиних вічок. То був її, Катрі Крос, зошит із словесності. В ньому, в цьому зошиті, – вона це відразу ж згадала, – вона написала твір на тему: «Образ жінки у творах російських класиків». Вона в основу брала Анну Кареніну, Лізу, Марфіньку, Віру і Татьяну…
– Ну? – гукнув Будогос. Катря мовчала.
Тоді майор поклав собі в рот цукерку, яку вийняв з горішньої кишеньки свого кітеля, і посміхнувся ще ласкавіше.
– Фрейлейн Катерина Крос, українка, дочка машиніста Кроса, – проказав він привітно, – піймана на тому, як вона вела приятельські розмови з нижніми чинами шостого полку кірасирської дивізії цісаря Франца-Йосифа, яка розташована військовим постоєм у місті з прилеглими до нього околицями. Фрейлейн Катерина Крос, українка, дочка машиніста Кроса, роздавала в руки солдатам, а також підкидала в приміщення казарм шостого полку кірасирської цісаря Франца-Йосифа дивізії прокламації, писані українською, німецькою та угорською мовами, відповідно до національного складу солдатів дивізії. Капіталь!.. Рівночасно в розмовах з окремими солдатами та унтер-офіцерами шостого полку фрейлейн Катерина Крос розпитувала про місця розташування частин всієї східної армії, кількість солдатів у частинах, кількість озброєння, ба навіть кількість патронів, які видаються кожному солдату дивізії при відрядженні в карні експедиції по повіту та губернії для втихомирення селянських бунтів та інших заколотів, як-от: на цукроварнях, залізничних вузлах, лісових розробітках і таке інше… Вас?
Полковник Будогос відвернувся до вікна, нетерпляче постукуючи підбором по паркету. За вікном схилилися віти яблунь гімназичного саду. Яблука були ще маленькі, завбільшки з горіх, але їх було так рясно, що вже й зараз віти пружно похилилися під тягарем.
– Фрейлейн Катерина Крос визнає себе винною в цьому? Катря мовчала.
Майор поклав палець на кнопку дзвінка і потис. На порозі негайно виріс кірасир і цокнув закаблуками.
– Фрейлейн Антоніну Полубатченко! – кивнув йому майор.
Катря гидливо скривилася, і короткий, дошкульний дрож перебіг усім її тілом, цілим єством.
Двері рипнули, і до кімнати ввійшла Антоніна Полубатченко. Вона була без берета, зато в кітелі січовика з унтер-офіцерськими личками на комірі. Пенсне було на короткому ланцюжку з золотим гачком за вухо. Вона спинилася і зробила по-військовому «струнко».
– Добридень, фрейлейн! – привітно закивав їй майор. – Фрейлейн дбайливо зробила обшук?
– Так, пане майоре! – рапортувала по-військовому Антоніна Полубатченко. – Сім прокламацій, клаптик паперу з трьома літерами ВРК і довкола цифри з літерами і записка інтимного змісту…
– Інтимна записка? Капіталь!
– ВРК, – встряв Будогос, – це, інакше кажучи, «військово-революційні комітети». Тобто ті самі банди, про які я вже доповідав вам, пане майоре, що утворюються підпільно по селах з різного зброду й «товарищей»…
– Йя, йя! – закивав майор. – Що було в інтимній записці, фрейлейн?
– Вона при справі, пане майоре! «Катре! Я вас люблю, але ніколи не наважуся сказати це вам просто в вічі. Може, ви скажете мені, чи любите ви мене?»
– Капіталь! Автор? Без підпису? Зер гут! Передайте в шифрувальну частину пану полковнику. Але – обшук? Фрейлейн дбайливо зробила обшук? Фрейлейн розуміє, що я мав на увазі? Фрейлейн з фаху медичка, і їй повинно бути зрозумілим? Ніхт вар?
– Йяволь, пане майоре! – злегка почервоніла Антоніна Полубатченко. – Обшук зроблено дбайливо.
– Фрейлейн може йти!
Антоніна Полубатченко зробила кругом і вийшла.
Катря стояла, похиливши голову на груди. Їй було тоскно і гірко. Серце мліло й стискалося в передчуттях. Холод обіймав його, холод пронизував наскрізь, холод – нестерпний і терпкий, як задуха. Чоло і руки змокріли. Але враз перед млосними очима, там, десь всередині, виник раптовий образ… Один, другий, третій. Вона побачила – там, десь усередині, побачила – рідні обличчя: Зілов, Козубенко, Шумейко, чудний Шая Піркес і цей кумедний Стах… Вона відчула – зовсім реально, фізично відчула – шорсткий доторк неголеної Шумейкової щоки. Там, на темному кладовищі, на могилі під пам'ятником «Я уже дома, а вы в гостях», і той цуцик-пищик та пряник і перебивні картинки… Вона звела очі і подивилася просто на майора.
– Від кого фрейлейн одержала прокламації? – запитав майор, вже без ласкавих викрутасів і витівок.
Катря мовчала і дивилася майору в лице.
– Хто поширює аналогічні прокламації по селах і цукроварнях? Хто підкидає їх у вагони частинам, що повертаються на західний фронт?
Катря мовчала. Вона дивилася майору просто в лице.
– Що фрейлейн знає про повстання, готоване на перші дні серпня місяця?
– Ти будеш говорити, стерво? – заревів полковник Будогос, загиливши кулаком по столу. Очі його налилися кров'ю.
– Найн, найн! Не треба! – спинив його майор. – Фрейлейн треба віддати на ніч солдатам – чи, може, вона буде говорити сама?
Катря ледве встояла на ногах, страшно затремтівши душею.
– Ні, – відповіла вона, і жодний м'яз не затремтів на обличчі. – Фрейлейн не буде говорити…
Мовчання тривало ціле життя…
Полковник Будогос швидко писав олівцем у своєму блокноті. Майор перегортав папку з справами, що лежала весь час перед ним на столі. Муха билася об скло вікна, і так хотілося вікно розчинити і припинити її дзижчання.
Майор закрив папку, дістав цукерку і поклав її в рот. Потім звівся, взяв кепі з вікна і вийняв з нього лайкові рукавички. Кепі він надів. Поволі він почав натягати ліву рукавичку. Будогос докінчив писати, видер аркушик з блокнота і подзвонив. Ввійшов кірасир, і полковник віддав йому папірець.
Коли двері за вістовим зачинилися, майор вийшов з-за столу і став перед Катрею. Чоботи в нього були лакові, і спереду на халявах блищали срібні кокарди.
– Ще три запитання маю до фрейлейн, – сказав він, галантно клацнувши шпорами. – Дозволяю фрейлейн на них не відповідати. Гут?
Катря мовчала і роздивлялась на ланцюжок від годинника майора на животі. Власне, то тільки очі прикипіли невидющим поглядом до лискучої цятки, а бачила Катря в цю хвилину чомусь розлогий пейзаж зі схилу горба: зелені луки, червоні маки, синій ліс на горизонті, блакитні осоки над струмком і над усе – полові жита з правої руки та зелені сходи бурякових плантацій ліворуч. Високо в небі бринів невидимий жайворонок.
– Запитання перше, – сказав майор, – фрейлейн є член якоїсь партії?
– Ні! – раптом відказала Катря.
– О, капіталь! Фрейлейн здобуває втрачену мову. Прехтіг! – майор з смаком застебнув ґудзик на лівій рукавичці і взявся натягати праву рукавичку. – Значить, фрейлейн є анархістка?
– Ні, – відрубала Катря. Майор їй вже набрид. – Я позапартійна, але ви читали Леніна?
Майор відступив крок назад. Він хутко натяг на праву руку рукавичку і знову зробив крок уперед. Розмахнувшися, він з усієї сили ударив Катрю рукою в рукавичці в обличчя.
Світ захитався весь, і Катря впала навзнак.
