Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 62 страниц)
ВІСІМНАДЦЯТИЛІТНІ
Роман
МЕЖИВЛАДДЯ
ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ЛЮТОГО ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ ВІСІМНАДЦЯТОГО РОКУКінець!
Він був один – їх четверо: карабіни напоготові, на них широкі тесаки, при поясах по чотири гранати і величезні сталеві каски над сіро-зеленавими шинелями. А за парканом, уздовж вулиці, їх сунула вже ціла орава – волокли кулемети, котили бомбомет, прогуркотіла мортира. Вони йшли валом і зразу ж заливали все навкруги – звичне, рідне, своє – чужим і незнаним: чужий одяг, чужа зброя, вигуки команди чужою, незрозумілою мовою. І цілий світ довкола враз став невпізнанний, наче не свій.
– Форвертс![298]298
Вперед! (нім.). – Ред.
[Закрыть] – підштовхнув прикладом найближчий, коли Козубенко на мить затримався біля хвіртки. Якби ж то не проти чотирьох карабінів, а просто на кулаки!
Ранок був вогкий, пронизливий, але хмари от-от мали вже розійтися, і тоді визирне сонце – тепле, яскраве, березневе. Земля лежала окіл чорна й масна – сніг залишався ще тільки по рівчаках та у затінках.
Сталося це так. Коли колона окупантів перетяла колію і вони з Шумейком, кочегар і машиніст, покинувши непотрібний вже паровоз, побігли у цеп, червоногвардійці саме залишали насип і відступали до міста. Треба було поспішати, поки до станції не прорвався німецький панцирник, – тоді він відріже червоногвардійців від частин, що відходили на північ, у Браїлівські ліси. Їх бігло тільки сімнадцять: вісім гвинтівок, шість наганів і в інших гранати. Вздовж залізниці якийсь очманілий фурман гнав візок геть від небезпеки. Шумейко порубав посторонки, скочив на коня і помчав назад. Він гукнув, що майне тільки на хвилинку до ревкому, спалить папери і зразу ж наздожене. І червоногвардійці побігли просто через сади, униз – до шляху на Станіславчик[299]299
Станіславчик – село Жмеринського району Вінницької області. Розташоване за 7 км від Жмеринки і залізничної станції. На початку лютого 1918 р. в Станіславчику було створено Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. У березні 1918 р. село було окуповано підрозділами австро-німецьких військ. Населення Станіславчика відразу активно включилося в боротьбу проти окупантів. У селі було створено партизанський загін, який очолив житель села А. В. Хильський. Партизани брали участь у боях за визволення Жмеринки.
[Закрыть]. Козубенко навмання плигнув через якийсь паркан, і, як навмисне, це якраз був тітчин садок. А хвора мати от уже скільки днів ночувала в сестри. Він мусив поцілувати матір на прощання!.. Козубенко зразу побачив перед криницею цих чотирьох – вони вже зайшли до садків, іззаду, з ярів. Він метнувся мерщій геть, та четверо забігли і збоку, і спереду, навперейми. Не треба було кидатися за сараї, а бігти до хвіртки навпростець – він устиг би випередити цих чотирьох малюків!
– Форвертс! – підштовхнули його ззаду вдруге.
Козубенко обтер чоло рукавом, і на щоці зостався чорний вугільний слід: Козубенко був просто з паровоза, в засмальцьованій робі, і кашкета загубив не знати й де. Лють тисла серце. Паршиві молокососи, хлопчаки – ці величезні каски навіть не трималися на їхніх дитячих головах! Але машиніста з Щ-17-17, Миколу Кияшицького, вони прошили просто надвоє, куль з півста в живіт, коли він кинувся один навпроти їхнього кулемета. Хто ж його знав, що німці підуть обходом по шосе? Треба було бігти не сюди, а на той бік київського насипу…
В цій частіші міста було вже зовсім тихо. Німецькі, власне австрійські панцирники щойно проїхали на станцію і розтяли місто надвоє. Ця половина була вже в руках окупантів. В тій – ще трималися червоногвардійці і червоний батальйон залізничного полку. Там же зостався й ревком. Вони були всі разом, всі свої вкупі, з гвинтівками в руках – від заздрощів можна заплакати! Вони б'ються і з зброєю в руках відійдуть у ліс, а його от зараз розстріляють під першою ж високою стінкою… Австрійські кулемети стояли вже на насипу – чотири чи п'ять – і в один голос поливали той бік рясним свинцевим дощем. Мортира гавкала інколи, зрідка. Гармати били гей далі, кілометрів за три: панцирники пройшли на київську лінію і тепер гатили на Браїлівський ліс… Невже ж нема способу утекти? Шарпнути в котрогось гвинтівку, переколоти інших і – ходу? На Станіславчик?
Козубенко озирнувся миттю з-під брів. Один ішов попереду, два по боках, четвертий позаду. Один багнет впирався йому в поперек, два інших підколювали під ребра, передній австрієць похилив карабіна дулом вниз. Спробувати хіба?
Вулиця вже не була порожня. Проклята – широка й простора – Шуазелівська вулиця! З-за парканів вже визирали сполошені жителі. Хвиля бою перекотилася, і вони виглядали – що там і як? Несміливо, нерішуче виходили і на вулицю. Он – соборний регент Хочбихто, без піджака, п'яний, з олівцем у руках. З дня закінчення духовної школи він бере олівця до рук тільки для того, щоб записати собі в пульку або на вістах. Цілу ніч він різався в преферанс і от черговим «виходящим» вибіг на вулицю глянути, з чого б ото стрілянина? Перша австрійська лава вже пройшла, тепер проходила й друга. Групками по три, по чотири чоловіка австрійці виникали раптом просто з-за спин сполоханих мешканців, просто з садків, де кожний кущик був відомий і дітям, і дідам: австрійці проходили околиці наскрізь, шпортаючи в зарослях кущів, зазираючи похапцем до кожного приміщення. Регент Хочбихто стояв з роззявленим ротом і кліпав очима: пулька була тисяча, самогону цідилося без ліку, просто із змійовика, – і він ніяк не міг збагнути, звідки австрійці, чому австрійці, коли йому достоту було відомо, що живе він в колишній Російській імперії, від кордонів Австро-Угорщини сто один кілометр? А втім, він одразу й заспокоївся. Він домислився, що це, мабуть, гралося пульку в вагонному купе – немарно ж хитало і кидало цілу ніч – і тепер, очевидно, поїзд прийшов до Підволочиська[300]300
Підволочиськ – райцентр Тернопільської області, залізнична станція. Відомий з середини XVII ст.
[Закрыть]. Він лапнув мерщій по кишенях за паспортом, але саме покликано з вікна – Петро Андрійович сів на семи бубнах без двох, – і Хочбихто мерщій похитав геть. Отже, і п'яного регента Козубенко бачив востаннє. Скільки себе пам'ятав, Козубенко знав і цього соборного регента – отак без піджака, п'яного, з олівцем у руках.
На розі Гімназичної стояла купка гімназистів. Вони йшли до гімназії, і непередбачений переворот захопив їх на половині путі. Адже вчора ввечері німці стояли ще на кордоні. Вони пустили вночі десяток панцирників, а ешелони з піхотою прибули до блокпоста запломбовані, немов вантажні маршрути. Значить, телеграф був також в руках у «Центральної зради»[301]301
…«Центральної зради»… – тобто Центральної ради, буржуазно-націоналістичної контрреволюційної організації, яка виникла на Україні в березні 1917 р. і тимчасово захопила владу в листопаді 1917 р. 25 грудня 1917 р. Перший Всеукраїнський з'їзд рад проголосив створення Української Радянської Республіки і оголосив Центральну раду поза законом.
[Закрыть]. Прокляті націоналісти!
Туман порідшав, і сонце от-от вже мало визирнути між хмар.
І нагло кров ударила Козубенкові в лице. Тепер гімназисти, звісно, візьмуть його на глум. Аякже, ведуть Козубенка! Того самого Козубенка, що роззброював їх, коли вони під командою бравого штабс-капітана Дерев'янка готувались обороняти уряд Керенського. Того, що верховодив хлопцями на залізниці. Того, що присилав більшовицьких комісарів – малописьменних і некультурних мастильників – у їхню цивілізовану гімназію! Голову спілки робітничої молоді! Ні! Далі він не піде! Розстрілюйте тут!
– Цурюк![302]302
Назад! (нім.) – Ред.
[Закрыть] – перехопив його рух той, що йшов з правого боку, і підколов багнетом під ребро. – Цурюк! – перелякано підхопили всі інші. Підхопили писклявими, дитячими голосами. Така ганьба!
Цих гімназистів Козубенко добре знав. Сербин – це той, що весь час носиться з тою буржуйською спілкою середньошкільників. Макар – непоганий хлопець, але безповоротно зачитаний в Кантах і Гегелях. Туровський – ну, що з того, що знає всіх пісень, які тільки є на світі? А он і Кульчицький – цікаво, коли ж це він устиг знову зробитися гімназистом, як ще чотири дні тому Козубенко зустрічав його в формі з червоною зіркою на кашкеті. Значить, так само, як ото зимою ходив з шликом у «вільних козаках»[303]303
«Вільні козаки» – члени військових формувань Центральної ради.
[Закрыть]? Дезертир, перевертень, покруч! А брат його, слюсар Стаська, побіг он разом з цепом червоногвардійців. Чи не перейняли і його отам, коло містка? Адже Стаху прострелено ногу, і він шкандибає. Бідний Стах…
Лють знову зіжмакала Козубенкове серце. Скільки є сволоти, навіть поміж своїх. Він пішов прямо на гімназистів, і австрійці ледве встигали за ним.
– Гей! – закричав він, змахнувши кулаком. – Чого ж ви стоїте? Ваша бере! Біжіть ведіть по хатах австріяків – виказуйте, продавайте народ німцям і вашій Центральній зраді!
– Гальт![304]304
Стій! (нім.) – Ред.
[Закрыть] – заспішили австрійці. – Гальт! Цурюк! – Вони заклацали затворами. – Гальт!
Гімназисти збилися тісно. Полохливо вони притулилися один до одного.
– Ми не ябеди! – мало не плачучи, гукнув Сербин.
– Дурак! – аж зблід і замахав руками Макар. Він ладний був кинутися на Козубенка з кулаками за таке зухвальство й образу.
Але в цю мить вже інше відвернуло увагу австрійців. В кінці вулиці – там, коло проїзного під насипом тунелю, – враз затріщали безладні й сквапні постріли. Тоді залящали вигуки і зринув прудкий тупіт кінських копит. Секунда – і просто з тунелю, просто сюди вискочило двоє верхівців. Вони припали за кінськими шиями і гнали з усіх сил. Злива пострілів перестріла їх.
Козубенкові конвоїри не встигли прикласти гвинтівок до плечей, вони тільки вперли їх в боки – і випал за випалом вдарив назустріч втікачам.
– Гальт! Гальт! Гальт!
Передній кінь зметнувся і кинувся вбік, на Гімназичну вулицю. Але саме на розі він зразу ж і впав. Їздець перелетів через голову і схопився на рівні за три кроки попереду. Він шарпнувся геть – бігти вздовж високих парканів. Та кулі наздогнали його, і він простелився ниць – здригнувся, перевернувся горілиць і закляк.
Це врятувало другого верхівця. Він проскочив у цю мить далі по Шуазелівській, до міста на Станіславчик. То був Шумейко, Олександр Іванович. Козубенко радісно закричав – верхівець уже був за садами й будівлями, – але три багнети вперлися Козубенкові в груди. Четвертий австрієць підійшов до забитого і копнув його чоботом під ребро.
То був голова ревкому – слюсар Буцький. Козубенко затремтів дрібно і тоскно. Голова ревкому, слюсар Буцький, вже на світі не жив…
В цей час по цепу австрійців передано якийсь наказ. Австрійці спинилися, взяли гвинтівки до ноги і вийняли цигарки.
– Гімназисти? – запитав котрийсь з них.
– Йя! Йяволь!
– Пан з котрої класи?
– Аус дер лецтеи клясс…[305]305
З останнього класу (нім.). – Ред.
[Закрыть]
– Ми також. Тільки он Юзек, – австрієць кивнув на того, що зостався біля Козубеика, – з передостанньої. Мали сі дипльомувати сей рік. Пан палить? Перепрошую. Прошу пана…
Це не були, власне, австрійці. Це були стрільці так званої Української галицької армії[306]306
Українська галицька армія (УГА) – військове формування контрреволюційної «Західноукраїнської народної республіки». Створена з частин «січових стрільців» та інших західноукраїнських підрозділів австро-угорської армії й мобілізованого населення під час розпаду Австро-Угорської імперії в кінці 1918 р. У складі військ петлюрівської Директорії УГА виступала проти Радянської влади на Україні. На початку 1920 р. залишки розформованих Червоною Армією частин УГА перейшли на бік Радянської влади. З них було сформовано три бригади Червоної української галицької армії (ЧУГА). В кінці 1920 р. під час наступу військ буржуазно-поміщицької Польщі дві бригади ЧУГА перейшли на бік інтервентів, які їх роззброїли та інтернували.
[Закрыть], що її сформовано в Австрії з галицької молоді – «рятували соборну Україну від більшовиків».
І враз запанувала незручна мовчанка. Гімназистів було четверо і четверо. Четверо російських і четверо австрійських. Про Австро-Угорщину російські гімназисти з підручника Іванова[307]307
Підручник Іванова – підручник з географії Г. І. Іванова.
[Закрыть] знали: це «лоскутна» імперія Франца-Йосифа Габсбурга[308]308
Франц-Йосиф Габсбург (1830–1916) – імператор Австрії, король Угорщини з 1848 р., з династії Габсбургів; у 1867 р. перетворив австрійську монархію в двоєдину монархію – Австро-Угорщину. Один з організаторів Троїстого союзу 1882 р., сприяв підготовці першої світової війни.
[Закрыть] – країна переважно гірська, клімат у різних частинах не однаковий, флора середземноморська, чорноморська й балтійська, фауна палеарктична[309]309
Фауна палеарктична – тобто фауна географічної області суші, яка займає всю Європу, нетропічну частину Азії і Північну Африку.
[Закрыть], населення вісімдесят дві і три чверті людини на квадратний кілометр. Про російських гімназистів австрійським гімназистам було відомо: вони також навчаються закону божого, історії, географії, чотирьох мов, математики, ба й філософської пропедевтики теж. Вони складають іспити, провалюються на переекзаменовках, дістають одиниці й сідають у карцер.
Розмова не зав'язувалася. Чотири гімназисти стояли з книжками під пахвами – вони йшли собі до гімназії, і, коли б не цей переворот, вони б зараз сиділи над латинським екстемпорале. Це було, безперечно, соромно, і вони почували себе пігмеями. Четверо інших гімназистів стояли в сталевих касках з гвинтівками в руках: вони ввійшли до міста з боєм і щойно забили голову ревкому, слюсаря Буцького, – он він лежить горілиць. І вони почували себе переможцями-завойовниками.
Один з австрійців поправив німецьку каску на голові і неголосно заспівав: «Не пора, не пора, не пора…»[310]310
«Не пора, не пора, не пора…» – пісня на слова Івана Яковича Франка (1856–1916), музика композитора і диригента Ярослава Дмитровича Ярославенка (1880–1958).
[Закрыть]
Туровський знав і цю пісню. Він же був перший співака на цілу гімназію, в церковному хорі перший бас.
– За що ви його?.. – насмілився Сербин, кивнувши на Козубенка.
Другий австрієць взяв у Макара з рук книжку і спробував прочитати перші рядки. Але по-російському язик йому не ламався. Він засміявся і віддав книжку Макарові назад.
– По-кацапський, – сердито сказав він, – тепера най пан забуває. Ниньки по-український студіюватимете!
– Більшовик! – знехотя відказав на Сербинове запитання третій австрієць. – Сі переховував, сі хоронив…
– «Довершилась Україні кривда стара…» – підтяг і Туровський.
Тоді наперед висунувся Макар. Його бліде, веснянкувате обличчя було зовсім біле, і ластовиння тепер виступало, як намальоване навмисне. Він аж зіп'явся навшпиньки і притис руки до грудей чимдуж. Та Сербин мерщій відсунув його назад і заступив. Макар міг зіпсувати все – адже він заговорить зараз по-російському, і ще не відомо, як галичани-легіонери реагуватимуть на це. При владі червоних Макар вільно розмовляв по-українському, але при Центральній раді він висловлювався принципіально тільки по-російському. За це його двічі побили сотники і хорунжі.
– Це помилка! – скрикнув Сербин.
– Дер іртум! – прохопився-таки Макар. – Ер іст кайн більшовик![311]311
Це помилка! Він зовсім не більшовик! (нім.) – Ред.
[Закрыть]
Бронька Кульчицький сіпнув Сербина за рукав.
– Але ж…
– Мовчи! – прошипів Сербин. – Він же з нашого міста… він залізничник… свій… Це помилка! – гукнув він до австрійців. – Він українець!
– «Най пропаде незгоди та тяжка мара…» – наспівував далі Туровський.
Козубенко випростався, губи його затремтіли. Він знову обтер чоло рукавом і зробив чорний чубик на своїй русявій голові. В грудях заскиміло тоскно і млосно. Це ж зрада! Так рятуються боягузи! То ж не він сказав, що він не більшовик.
– Доправди? – нерішуче перепитали австрійці. – Пан є українець?
Серце гупало і завмирало. Ні! Козубенко не може прийняти заступництво в такій формі. Ні, ні! Нехай розстріляють зразу ж тут, під цією стінкою бакалійної крамнички! Кров ударила в голову, і він уже розтулив уста.
Та зненацька – ніяк неждано саме тут і тепер – зовсім близько, на початку вулиці, де звертала дорога на Ставіславчик, раптом гучно сплеснули звуки духового військового оркестру. Гармати ще гупали раз у раз на київській лінії, кулемети ще гуркотіли за вокзалом, гвинтівки ще били пачками з Нового Плану[312]312
Новий План – передмістя в Жмеринці.
[Закрыть], а несподіваний оркестр вже виконував «Ще не вмерла»[313]313
«Ще не вмерла» – слова вірша (його назва) українського поета, етнографа, фольклориста Павла Платоновича Чубинського (1839–1884), яку українські націоналісти зробили своїм «гімном».
[Закрыть]. Музики наближалися, мов напливали, і неквапний, але рясний тупіт сотень кінських копит линув густо сюди вслід за гучною мелодією.
Хвилина – і з-за рогу виїхали лави кіннотників. Гімназисти і всі озирнулися туди.
Тоді Козубенко враз випростався і з усієї сили влучив кулаком найближчого австріяку и потилицю. Каска злетіла, і з гуркотом гвинтівки та брязкотом манерок австрієць гепнувся ниць. Але Козубенко цього вже не бачив, а тільки чув. Ще долинуло до нього клацання кількох затворів, злякані зойки «гальт!» – він підскочив вгору і вже скотився на чорну грузьку землю по той бік паркана. Кілька куль з хрускотом пронизали зотлілі дошки паркана – над самим вухом і вище голови. Хтось вхопився за верх і хряпав важкими підошвами по дошках. Козубенко схопився на ноги і кинувся наосліп що було сил.
Кілька стовбурів, купка голих колючих кущів, садовий ослінчик – все це майнуло вихором повз Козубенка, він перестрибнув широку помийну яму – і вже знову перед ним був паркан. Він перестрибнув і цей, і чорний кудлатий собака вхопив його за литку, та з твердої халяви зуби сприснули. Серед невеличкого подвір'ячка застиг розгублений, переляканий дідок. Козубенко відштовхнув його, куля дзизнула – і з брязкотом посипалося оскалля з вікна, він забіг за сарайчик. Ще паркан, ще стрибок, ще подвір'я. Садки були один в один, вузькі і тісні – Козубенко перебіг їх і, може, аж у п'ятому зрозумів, що кулі вже не свистять над його головою, постріли стихли і вигуків «гальт» не чутно…
Гімназисти збилися в купу і притулилися один до одного. Але австрійцям було не до них. Та австрійців і взагалі не було, – вони бігли вздовж паркана, вони стріляли, вони зникли за брамою подвір'я.
Кіннотники тим часом широким строєм виїхали на Шуазелівську вулицю. Попереду на вороному огирі вихилявся отаман з довгими сивими вусами. За ним везли прапор – величезний, жовто-блакитний, з золотим тризубом на вершку. Оркестранти похитувалися в новеньких синіх жупанах. Козаки були в широких шароварах, і на спину їм звисали довгі червоні шлики. Зима пролинула немарно: з-під кожної папахи звисав уже на лоба тонкий, мов вус, звивистий оселедець.
– Льонька! – заверещав раптом Бронька Кульчицький.
– Репетюк!
Попереду другої сотні гарцював молодий і стрункий старшина. Шаровари на ньому були червоні, шлик з золотою китицею, жупан з рукавами назад. Старшина зиркнув на крик, поправив пенсне на широкому ланцюжку, стиснув губи, щоб задоволено не посміхнутися, і притримав коня на якусь мить. Тоді оперіщив його нагаєм і вибасував із лави набік. Кінь ступив на тротуар і став перед гімназистами.
– Мілорди! – привітався Репетюк, і вдоволена посмішка нарешті зрадила його. – Сервус! Усе свої? Мсьє Туровський? Кабальєро Макар? ї ви, мій сеньйоре Бронька? Все ще зудите граматику?
– Ти був у Галичині? А Воропаєв? А чому ти без оселедця?
Рік тому, у перші дні Лютневої революції[314]314
Лютнева революція – буржуазно-демократична революція в Росії, внаслідок якої було ліквідовано царську монархію. Лютнева революція стала важливим етапом на шляху переходу до соціалістичної революції.
[Закрыть], вигнаний товаришами з гімназії за антисемітизм, Левко Репетюк закінчив школу прапорщиків. Тепер він був хорунжий, і» на лівому рукаві в нього вигаптувано розкішний золотий тризуб і кут.
Репетюк зашарівся і посміхнувся презирливо. Перед ним були тільки хлопчаки-гімназисти. Вони все ходять у клас, зудять історію церкви та неправильні французькі дієслова. А він вже півроку не злазить з коня в походах і боях за неньку Україну. Він нахилився з сідла і оперіщив нагаєм мертве тіло, що лежало впоперек тротуару перед ним.
– Хо! «Товариш» Буцький? Більшовицький главковерх! Адьє-лю-лю, привіт вашій бабушці! – Репетюк спрямував коня просто на труп. Та кінь вигнувся і обережно переступив через мертвого. – Моє поважання, джентльмени! Але поспішаю за полком. Приходьте на вокзал – частую німецьким пивом, майне герн!..[315]315
Мої панове! (нім.) – Ред.
[Закрыть]
… Козубенко прихилився до яблуні і зітхнув якнайглибше. Серце гупало, груди стискало, ноги тремтіли. Він прислухався. Кров колотила в скроні, і в вухах лящало. Але він просто відчув – довкола стояла цілковита тиша, погоні не було. Радість ударила в груди й пішла з серця гарячими хвилями. Значить, він таки втік! Сам утік, а не як-небудь. Прекрасно жити на світі!.. Він озирнувся. Садок мерехтів у весняних променях сонця – порожній і тихий. І це якраз був садок слюсаря Буцького. Слюсаря Буцького вбито. І машиніста Кияшицького теж. А Стах? Його ж поцілили в ногу. Інтервенція перемогла!.. Козубенко сховав обличчя в лікоть і заридав. Коротко і вголос. Потім зразу утерся й глянув навкруги. Садок був маленький і вбогий – точнісінько, як у Козубенкового батька на Пеньках. На чиншових графа Гейдена грунтах – сім вишень, гірка черешня, дві яблуні і горіх. Тепер граф Гейден повернеться з окупантами. Все, очевидно, повернеться. Поміщики, офіцери, царський режим, городовики… Козубенко не стримався і засміявся. Ні, такого не може бути, щоб все повернулося знов. Хіба ж на це згодяться люди?.. Він розсунув кущі аґрусу, щоб не поламати гілля, – Буцький дуже кохався в аґрусі і порічках – і вийшов на стежку. Бузок уже ряснів бруньками, земля під йогами лежала чорна й масна; короткі зелені хвостики дс-не-де вже пронизали її: проліски, ряст. Зими пжс не було. Сонце стояло високе і тепле. Козубенко спинився. Вирішення треба було приймати негайно – пробиратися через фронт до своїх чи лишатися тут і шукати підпільну явку?
Явки Козубенко не мав. Він не повинен був залишатися в підпіллі. Він мав відступати помічником машиніста на панцирнику «Більшовик». Це вперше кочегар Козубенко мав їхати помічником. В перший рейс. Ех!
Козубенко оббив глей з чобіт і рішуче попростував до хвіртки. Хіба він не знайде явку в рідному місті, де залізниця, депо, вагонні майстерні і кожний третій, без сумніву, свій?
На веранді хатинки Буцького на довгих мотузках сушилася мокра білизна. Жіноча спідниця, два дитячі ліфчики, кальсони і сорочка. Ніколи, ніколи вже не одягне цих кальсонів та сорочки слюсар Буцький, перший в рідному місті ревкомівський голова! Будьте ви прокляті, інтервенти – окупанти з Центральною зрадою разом! Але Козубенко живий, він не боїться вас, і він ще житиме на своїй землі господарем власного життя!
Хвіртка виходила на Старопоштовий завулок. Він забіжить до тітки, змиє бруд, перебереться в якусь одежину, довідається про матір, скаже, що зостався-таки… зостався, от чорт!
Він штовхнув хвіртку сердито, нарозчах і мало не збив з ніг дівчину, що поспішала вузьким тротуаром попід парканом. – От чорт! Вибачайте…
Дівчина плигала на одній нозі, другу забиту вона схопила за ступню обома руками – ребро хвіртки хряснуло просто під кісточку. Козубенко не бачив ні дівчини, ні вулиці, ні власних рук – так ще йому ніколи не доводилося червоніти. Уразити дівчину – така ганьба! Ну, чого вона стоїть і не йде собі геть? Невже-таки не може ступити? Може, зламав ногу? От халепа!
Над силу Козубенко звів очі і глянув нишком, скоса.
Дівчина стояла, мов чапля, – уражена нога так і застигла в повітрі. Запаска, плахта, керсетка, а з вінка – ціла галантерейна крамниця різноколірних барвистих стрічок… Ще не змовкли гармати, ще не висохла червоногвардійська кров на шпалах і баласті, а вже женихатися, зрадницьке кодло з «Просвіти»? Лють мало не кинула Козубенка в млость – земля попливла з-під його ніг разом з парканом, хвірткою, садком Буцького та цілим Старопоштовим завулком. Він глянув просто і гостро, щоб запам'ятати це прокляте лице.
Широкі, вражені, повні обурення й гніву очі – нічого більше він не побачив.
– Козубенко!.. Ти?.. Зостався?!
– Катря?..
– Я.
