Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 62 страниц)
Що справа з сепаратним виступом на параді на тому не закінчилася, це було зрозуміло кожному. Але щоб вона мала отакі наслідки, цього, звісно, ніхто чекати не міг.
Другого дня вранці при вході до гімназії, на порозі роздягалки нас зустріла чорна класна дошка. Густими крейдяними літерами на ній було накреслено:
Всі йдуть просто на екстрене віче. УРК.
Зала гула й шаруділа, немов вулик. Дві сотні старших гімназистів збудоражено перебалакувалися й перегукувалися з кінця в кінець. Мета надзвичайних загальних зборів зрозуміла всім. Репетюк, Теменко і Теплицький, зібравши довкола себе гурт, шушукалися и кутку. Воропаєв розглагольствував у натовпі п'яти– та шестикласників. Він обурювався і лютував. Хавчак, брати Крепковські та ще кілька шляхтичів стояли під стінкою, мовчазно й зневажливо схрестивши руки і ноги. Це була їхня звичайна поведенція – презирливо, схрестивши руки та ноги, мовчазно спертися на стінку. Вони причисляли себе до породи вищих людей.
На кафедру зійшов Каплун. Біля нього розмістилися інші члени комітету: Столяров, Піркес, Кружицький, Кабутаєв і Рябошапка. В залі стало абсолютно тихо.
Коротко Каплун поінформував про вчорашній інцидент учнів четвертого та п'ятого класів, які на параді не були. Потім він перейшов до суті справи. УРК – учнівський революційний комітет, – розглянувши й обговоривши вчорашні події на своєму екстреному засіданні сьогодні вранці, вбачив у цьому наявність двох не гідних громадян свободної Росії вчинків. Сформування окремого взводу та його дефілювання під окремим прапором є не що інше як розкол громадської єдності, отже, розбиття молодих сил революції. Принесення Репеткжом окремого прапора, тобто обдумана підготовка сепаратного виступу, не може бути розцінене інакше, як антигромадський, отже, в умовах свободної Росії, антиреволюційний вчинок. УРК ухвалив:
запропонувати всегімназичному вічу громадським осудом заплямувати поведінку Репетюка. З почесної посади заступника голови УРК Репетюка усунути.
Каплун скінчив.
В залі стояла тиша ще глибша, як перед початком Зала заніміла. Оце було так!..
На кафедру, перебігши проходом між парт, скочив Репетюк. Він був блідий, пенсне його тремтіло.
– Панове! – скрикнув він, і голос його був вищий і голосніший, як було б треба. – Я прошу вас мати на увазі, що дарма, що я член комітету і заступник його голови, а крім того, виходить, – він злісно посміхнувся, – також і підсудний, мене не було навіть покликано на це засідання комітету. Отже, – гукнув він, – я не голосував за таку постанову комітету!
– Я також не голосував! – гучно пробасив Рябошапка, роблячи крок уперед.
Зала тихо зашаруділа. Мимоволі, хто й зна чого саме, всі погляди кинулися на Кружицького. Він стояв поруч з Рябо-шапкою. Кружицький стенув плечима і криво всміхнувся:
– Я мусив скоритися більшості…
Тоді раптом вибухнув галас і шарварок. Всі заговорили враз. Всі закричали. Всі затупотіли ногами й застукали покришками парт:
– Єрунда!.. Що за деспотизм!.. Аж занадто!.. К чорту з такими постановами!
– Тихо, товариші! – вдарив долонею по кафедрі Каплун.
Всі стихли.
Тільки Воропаєв щось бурмотів у кутку біля погруддя Пушкіна. Гіпсові бюсти Пушкіна і Гоголя покинули свої розкішні мармурові п'єдестали в вестибюлі мужської гімназії і прийшли за нами сюди, в приміщення гімназії жіночої. На поганеньких дерев'яних підставках розмістилися вони скромненько обабіч дверей до цього найбільшого класу-зали. Воропаєв сів на останню парту. Пушкін стояв поруч з ним. Відкинувшись, Воропаєв сперся Пушкіну на груди. Він буркотів безперестанку, незадоволено, але не вголос.
– Тихо, товариші! – крикнув Каплун. – Я прошу мати на увазі, що постанову цю ухвалили не випадкові зайди з вулиці, а учнівський революційний комітет який ви самі й обрали!.
– Ну й комітетик ми собі обрали, – не вголос, але чутно пробурмотів Воропаєв.
Каплун підвищив голос, щоб заглушити це бурчання.
– І цей комітет, товариші…
– Геть комітет, раз він такі постанови ухвалює!
Це зарепетував Кашин.
– Геть! – загорлав мовчазний Теменко.
– Ф'юююю! – пронизливо засвистів Туровський, застромивши два пальці між зубів.
Каплун зблід і трохи відступився. Він підніс руку вгору.
– Звичайно, товариші, ви в праві вибрати собі другий. І я мушу заявити…
– Ні! – розітнулося раптом від стінки. – О ні! Для чого ж другий? – то подав голос котрийсь із братів Кремлівських. – Для чого ж вибирати знову другий комітет? Адже українці та поляки в комітеті не голосували за таку ідіотську постанову. Для чого ж нам їх переобирати?
– Ви хочете сказати… – спалахнув Каплун.
– О так, прошс пана, я хочу сказати саме це! – Кремлівський відрубав ці слова і одвернувся, ще тісніше стуливши руки на грудях. Його брат і Едмунд Хавчак точнісінько повторили всю його міміку, немовби оці слова сказали саме вони.
Каплун для чогось надів кашкет і почав застібати шинель. Пальці хибили, і ґудзики не застібалися.
– Дійсно! – раптом вирвався Воропаєв. – Щось вони починають уже порядкувати не тільки справами нашого комітету, а й взагалі України!
На мить стало тихо. Хто? Воропаєв? Про кого? Про Україну?
– Насильство! Деспотизм! – зарепетував Кашин.
– Вони хочуть собі на користь обернути свободную Росію?
Воропаєв зірвався, розмахом руки закликаючи його послухати:
– Дійсно! Яке вони мають право утискувати волю українців? Це чортзна-що!
І знову на секунду стало тихо. Надто несподівані були слова Воропаєва.
Гвалт вибухнув ще і виплеснувся за всякі межі ймовірності. Каплун підняв комір шинелі і насунув кашкет на ніс. Немовби комір і кашкет могли відгородити його.
За шибкою дверей в коридорі маячило широке круглясте обличчя. То височів Богуславський. Йому вхід на учнівські збори був заборонений. Але він сумлінно виконував свої інспекторські обов'язки. Тепер він виконував їх мовчки.
Він ні на кого не кричав, нікого не зоставляв без обіду, нікого не обшукував. Він тільки ображено мовчав і кружляв очима, Очі його то звужувалися, то ширшали. Коли він був незадоволений, вони ширшали. Коли ж дійсність балувала його якоюсь втіхою – його очі вузилися.
Інсиекторове обличчя висіло в шибці дверей, туманіючи й мінячися за нерівностями скла, і очі його звужувалися.
Столяров уже хвилин кілька махав руками, вимагаючи спокою й тиші. Але це було намарне. Тишу і спокій було втрачено остаточно, здавалося – повік. Ми ревли, ми захлиналися, ми заходилися в запалі. Зілов сплигнув на першу парту. Він тупотів по лункій шухляді закаблуками, він махав кашкетом, він роздирався від крику. Нарешті на нього звернули увагу.
– Товариші! – прохрипів нарешті Зілов, зовсім втративши голос. – Товариші! Ми вимагаємо, щоб Воропаєв був негайно вигнаний звідси! Геть з наших зборів! З нашого товариства! З нашої гімназії. Ми вимагаємо!!!
– Хто «ми»? – єхидно спитав Воропаєв.
– Ми всі! Революційна молодь! Ми всі вимагаємо!
До кафедри враз кинулися всі. Кожному доконче треба було сказати щось, крикнути, щось проголосити. Але всіх випередив Репетюк.
Репетюк затарабанив по кафедрі щойно в гармидері відламаною ніжкою від стільця.
– Панове товариство! Панове добродійство! Хвилинку! Я голосую! – Зала притихла. – Хто за те, щоб Воропаєва негайно ж викинути з нашої гімназії?
Зала відлинула і загарчала.
– Хто за це, прошу піднести руки вгору!
Стало зовсім тихо. Але здавалося, в кімнаті гуде відбиття двох сотень юнацьких сердець.
Машинально Каплун і Піркес звели руки догори. Сплеснуло ще кілька десятків рук в різних кінцях. Столяров. Зілов. Макар. Але дві сотні розгубилися. Було надто несподівано. Вони не чекали. Вони не розібралися ще в думках і почуттях.
– Мало! – гукнув Репетюк. – Тепер, панове добродійство, я ставлю на голосування другу пропозицію. – Репетюків голос знову забряжчав і задеренчав вище й голосніше, як було б треба. – Хто, панове, за те, щоб викинути з гімназії Каплуна., Піркеса і… всіх євреїв…
Аж от коли настало стовпотворіння вавілонське. Бо це вже був і не галас, і не шарварок, і не рев. Першим підкинув руку Воропаєв. Брати Кремиковські. Едмунд Хавчак. Теменко. Підкинули інші. Підкинув Кульчицький. Підкинув Кашин.
Але Кашин зразу ж відсмикнув її назад. Тоді, озирнувшись, відсмикнув і Кульчицький.
– Вигнати!
Репетюк вдруге загилив ніжкою стільця по кафедрі.
– Не смієш!!! – Макар зірвався несамовитий. Він був аж зелений. Губи його трусилися. Очі дико кружляли. – Ти не смієш так! Падлюка! Замовкни! – Він пошпурив у Репетюка книгою, яку тримав у руках. Але вона не долетіла і впала на підлогу.
Потапчук, білий як крейда, похитуючись і шарячи в повітрі руками, немов невидющий, пішов до кафедри. За ним кинувся Сербин. Він схлипував і хутко облизував сльози. Хтось біг із другою ніжкою від поламаного стільця.
– Назад! – зойкнув Воропаєв. Він був поруч Репетюка.
Але ззаду вже підбігли інші. Макар істерично кричав. Зілов підходив до Репетюка з правої руки. В цей час Сербин спереду штовхнув Репетюка в груди. Але Репетюк був куди дужчий, і Сербин сам відлетів назад. Зате Потапчук вже хапав Репетюка за плече.
– Назад! – вдруге залементував Воропаєв.
Сербин почував, що він зараз вмре. Репетюк! Левко Репетюк! Невже він! Їй-богу, це можна вмерти. Центрфорвард. П'ять років в парі на футбольному полі!.. Жах здавлював Сербину горло. Плюнути в ці очі. Вистрілити б в це лице…
«Бах!» – гучно вдарив постріл.
І враз все завмерло. Тільки там, позаду, біля дверей, сплеснуло й посипалося на підлогу оскалля розбитого, розкришеного твердого гіпсу.
Пушкіна не було. Погруддя, власне, залишилося. Але на гіпсових плечах вже не було гіпсової голови. Куля влучила в гіпсову шию. Шматки гіпсу посипалися до порога.
Ми завмерли і заніміли. Постріл! Скільки пострілів ми вже чули за наше куценьке юнацьке життя! Скільки пострілів зробив вже кожний з нас там, на стрільбищі за містом! І все ж таки оце зараз, щойно, прозвучав перший, зовсім перший постріл в нашому житті…
Всі відсахнулися. Вітька Воропаєв стояв білий з посинілими вустами. Рука з револьвером нервово здригалася. В нього таки був із собою в кишені «зауер» Той самий, що він пропонував Сербину міняти на карабін Він стріляв для остраху. Щоб спинити й відкинути натовп назад. Він цілив на метр вище – і влучив у нашого старого гіпсового Пушкіна…
– Ой, я не можу! – завив раптом Кульчицький. – Дантес![279]279
Дантес Жорж Шарль (барон Геккерен; 1812–1895) – убивця О. С. Пушкіна, французький монархіст. У 30-х роках жив у Росії.
[Закрыть]
Кілька чоловік спробували зареготати. Втім, з того нічого не вийшло.
Каплун і Піркес, насунувши кашкети й поставивши коміри, бліді й схудлі, виходили до коридора. Повз осиротілого самітного Гоголя, повз Богуславського – очі Богуславського звужувалися – вони пішли до роздягалки, до сіней, надвір. Вони пішли з гімназії.
На порозі роздягалки стояв Піль. Тиждень тому – на другий же день існування учнівського революційного комітету – посаду надзирателя було скасовано. Піль перестав бути Пілем, він зробився просто Іваном Петровичем Петроповичем і виконував обов'язки діловода гімназії та учителя співів і каліграфії в молодших класах. Але сила багаторічної звички була така, що за хвилину до кожного дзвінка перед перервою він зривався з-за письмового столу і вибігав із своєї канцелярії. Він біг до роздягалки і ставав там під годинником.
Він стояв, покусував свій лівий тоненький, як шнурок від черевиків, вусик, як стояв і покусував його двадцять років свого життя. І ліва його нога здригалася й тремтіла в коліні, як здригалася й тремтіла вона протягом цих двадцяти років. Можливо лиш, що протягом цих двадцяти років нога посіпувалася в коліні не таким швидким темпом – повільніше. Але ж протягом цих двадцяти років ще ніхто, ніколи і ні разу в мурах гімназії не стріляв із пістолета.
Ми мовчки розходилися. Гіпсові останки Олександра Сергійовича Пушкіна хрумтіли під нашими ногами. Микола Васильович Гоголь проводжав нас поглядом порожнім і невидющим, але похмурим і сумним.
САМІ!
Ввечері ми зібралися в кімнаті у Піркеса.
Дальші події минулого дня були такі.
Першим прибіг до нас Аркадій Петрович. Величезний червоний бант квітував на його грудях. Він захлинався й розмахував руками.
– Ви неправі! І ви неправі! І ви неправі також! – він тикав у груди кожному.
– Хто ж тоді правий? – похмуро поцікавився Потапчук.
Правим Аркадій Петрович уважав себе самого. Він негайно розподілив нас усіх. на українців, євреїв та росіян, і його точка зору була така: українці, взагалі українці, не-ПразІ, бо проявили жахливий сепаратизм, особливо злочинний перед лицем війни: євреї, взагалі євреї, неправі, бо виступили з вимогами, надто образливими не тільки для українців, а й для всіх росіян…
– Виходить… – сердито крикнув Зілов, – що правий Воропаєв?..
– Так! – Аркадій Петрович аж зайшовся. – Тобто я хотів сказати – ні! Зілов, ви, будь ласка, мене не збивайте! Послідовна руська людина…
– … Прямує до «Союза русского народа»…[280]280
… прямує до «Союза русского народа»… – тобто чорносотенної організації, яка діяла в 1905–1907 рр.
[Закрыть] – запально відгукнувся Зілов.
– Зілов!!! – Аркадій Петрович загилив долонею по столу. – Замовкніть! Я вас зоставлю без обі… тобто я хотів сказати, ви нечесно полемізуєте! Руські, власне, малороси, тобто я хотів сказати – українці!..
– Українці! Українці! – зірвався раптом Макар. Він усе ще був блідий і позеленілий. – Взагалі українці! Чи не можна б розглядати кожного окремо, а не валити всіх до одної купи, взагалі! Всі українці не відповідають за кожного Репетюка…
– Вірно! Я теж українець! – крикнув Сербин. – Але…
– Господа! Громадяни! – патетично сплеснув руками Аркадій Петрович. – 3 яких пір ви почали одхрещуватися від товариської відповідальності за вчинки кожного з вас? Я не пізнаю вас, Зілов, і вас, Макар! – Аркадій Петрович заломив руки і закотив очі. – Ви вже починаєте називати прізвища ваших товаришів і виказувати їх начальству. Ганьба! Зупиніться! Я не вимагаю від вас цього! І Зілова я не чув! Фі!..
Макар ніяково сів. Він нікого не збирався виказувати, але що ж таке виходить? Він розгубився. Зілов пробурмотів щось зухвале, але й він був збентежений. Справді ж, про роль в усіх подіях Репетюка та Воропаєва було відомо тільки нам самим. Ніхто цього не знав. А раз так, то є ж елементарні правила товариськості: гімназист ніколи не викаже товариша, хай там хоч що!..
Потім з'явився Богуславський. Після сьомого березня він появився вперше. Який же він лагідний та розважливий! Його голосок бринів ніжно й ласкаво. Він обороняв і українців, і євреїв. І ті, і ті були праві. І ті, і ті погарячкували. Все це зопалу. Все це заповзятість і молодощі. Все це ще виправиться. От і сам він, Юрій Семенович Богуславський, – хіба він не гарячкував, не помилявся змолоду? Го-го! Ще й скільки! Всі живі люди помиляються. І помилки тільки свідчать про живість і активність людини. Замолоду Юрій Семенович, виявляється, брав участь у студентських бешкетах проти уряду і був за це взятий під нагляд поліції. Щоб реабілітувати себе, йому от і довелося на-писати оту горезвісну брошурку, хай їй всячина, – «Трехсотлетие дома Романовых». Але, тим легалізувавшись, він здобув змогу вступити до підпільної партії соціалістів-революціонерів. Одначе, і в ній вже бувши, він не уник інших помилок свого життя. Скажімо, згадати оту прокламацію, яку йому як інспекторові гімназії довелося відібрати цього літа в групи гімназистів на польових роботах. Безперечно, він повинен був її сконфіскувати, бо то ж була противоєнна прокламація, а соціалісти-революціонери за війну до побідного кінця. Але, мусить признатися, він тут дещо передав куті меду. Людина не може не помилятися, і треба вміти бути толерантним і вміти прощати помилки…
Він говорив півгодини. Ми неуважно слухали його. Зміст його промови мало зворушував пас. Куди більшої уваги варте було те, що інспектор гімназії, Юрій Семенович Богуславськнй, на прізвисько Вахмістр, на цей раз говорив до нас… українською мовою.
Це вперше в стінах нашої гімназії українська мова бриніла з кафедри, з вуст нашого педагога і вихователя.
Потім коло ґанку гімназії загурчало авто. Переляканий Піль ввів до класу Збігнева Казимировича Зарембу. Він був у військовій формі, з інтендантськими погонами, з шаблею при боці і револьвером при другому. Срібні шпори ніжно схлипували щокроку. Червона бинда обмотувала його лівий рукав. Подія вже стала відома тимчасовому виконавчому комітетові. Комітет послав до нас свого представника.
– Це то є, що то є, проше панув! – вхопився Збігнев Казимирович за свою лису голову, зійшовши на трибуну. Такі ґречні хлопці, такі кавалери, і така прикросць!
Нам трохи одлягло. Пана Зарембу ми так звикли бачити в ролі першого танцюриста й першого бального диригента, що всяка інша роль в його виконанні могла бути прийнята тільки як комедійна. Нам було смішно з пана Заремби. Потроху ми починали посміхатися, потім пирхати, нарешті, реготали вголос. Пан Заремба промовляв дуже пристрасно. Він крутився на місці, притоптував каблуками, придзвонював шпорами, примахував руками. Ну, зовсім танцював мазура. Схаменувшись від нашого реготу, Збігнев Казимирович нарешті притримав руки та ноги і виголосив свою пропозицію: справу вигнання євреїв ми мусимо переголосу вати.
– Тимчасовий виконавчий комітет тішить себе надією, проше панув, що мої слова врозумлять вас, товариші. Ви, молоді громадяни і такі ґречні кавалери, скористали вже з наданого вам тимчасовою революцією права вільного голосування. Але сталася прикрість! Тепер скористайте з вільного права другий раз, щоб скасувати вашу першу, тимчасову постанову. Нєх вигнані пшийдуть назад…
– Слухайте! – гукнув Зілов. – Невже ви не розумієте, що ваша пропозиція така ж ганебна, як і наш вчинок? Таж коли ви пропонуєте голосувати, отже, значить, ви припускаєте можливість двох вирішень. Це – нерозуміння й контрреволюційне викривлення ідей свободи!..
Збігнев Казимирович образився, продзвонив шпорами до дверей, сів в авто і загурчав.
Тоді раптом в гімназії з'явився високий худорлявий чоловік з запалими щоками, чорними вусами і сивинками на скронях. Він був у довгополому рудому пальті і на голові мав кашкет з двома срібними позументами та срібним же паровозиком спереду. Це був машиніст другого класу Шумейко.
– Товариші! – сказав він, зійшовши на кафедру. – Мене прислала до вас наша Рада робітничих і солдатських депутатів… поскільки тут у вас вийшов такий скандал і конфуз. Стидно, хлопці! А ще образовані! Дураки ви! Це я вам кажу, а ви мене знаєте!
Хто ж не знав машиніста Шумейка? Після відомого заколоту в маршовому батальйоні, що відмовився їхати на фронт, Шумейко мусив взагалі з міста зникнути. То ж саме він і мав вести ешелон. То його С-815 стояв попереду під парами. То він відчепився від ешелону, одвів паровоз у депо і загасив топку. То він подав знак до машиністської діжурки. То він організував викрадення книги нарядів – через кочегара Козубенка Федора… На другий же день після повалення царату Шумейко з'явився до міста. Втім, як стало тепер відомо, Шумейко з міста й не тікав – він переховувався на конспіративній квартирі, готуючи в залізничному вузлі страйк і антивоєнний виступ. Машиніст Шумейко був членом підпільного комітету соціал-демократів більшовиків.
– Так от, хлопці! Половина нашого міста – це євреї! Поміж них є такий же пролетаріат, та й такі ж буржуї, як і проміж руських! Ех, ви! Якийсь сучий син, якийсь панок засунувся проміж вас і баламутить, буржуйське щеня, псує нам дітей трудового народу! Ви, хлопці, не повинні терпіти проміж себе таких субчикїв. Вони розкладають і руйнують вас. Женіть їх геть!
Машиніст Шумейко ніяких пропозицій нам не робив. Він сказав, що ми самі наробили бешкету, самі маємо його й ліквідувати. Він закликав негайно ж розв'язати справу так, як підказує нам наше революційне сумління. Самі! Розберіться, зрозумійте і знайдіть вихід. Тоді прийдіть до нас і розкажіть, що ви надумали. І коли надумаєте ви по-пролетарському, ми допоможемо вам.
– Тільки ж знайте, батькові діти! – кінчив він. – Антисемітизм – це теж зброя реакції і контрреволюції. І ми, пролетаріат, цю зброю у ворога видеремо з рук і поламаємо…
Ах, як болісно ми відчували свою мізерність! Як гірко і огидно було нам…
– Ех! – Сербин потягся, хряснув кістьми й журно зітхнув. – Якби от отак прокинутися завтра і – нічого того й не було! Просто сон, кошмар…
– Ні! Це прекрасно! Принаймні тепер видно кожного, який він є! – заперечив Піркес.
– Взагалі, – відгукнувся Макар, – нічого особливого. Це лиш демонстрація одної з найбільш яскравих суперечностей феодально-капіталістичного суспільства, утвореного на основі експлуатації людини людиною і на поневоленні державою міцнішої нації слабших і дрібніших націй…
Ми всі озирнулися на Макара й глянули йому на руки. Але Макарові руки були в його власних кишенях. Ніякої книжки навдивовижу у нього в руках не було. Він цитував з пам'яті.
– Але ж ми… – почав був хтось.
– Ні! – сказав Зілов. – Хто це «ми»? Нема «ми»! Є ти, він, я! «Ми» це було, коли ми, тобто ти, він, я, не мали нічого, окрім футболу і романтики товариських традицій старої гімназії. Але тепер революція дала нам життя! І для життя наше химерне «ми» не годиться. Тепер потрібне інше, нове «ми». І воно знайдеться от саме через такі епізоди, що руйнуватимуть наше старе, хлопчаче і негромадське «ми»!..
«Самі! – так сказав машиніст Шумейко. – Самі розберіться, зрозумійте і знайдіть собі вихід». Добре. Ми спробуємо самі.
Але ж – товариськість! Священна гімназистська традиція! Не виказувати ні правого, ні винного! Ні доброго, ні злого! Ні друга, ні ворога! Один за всіх, і всі за одного! Хіба не вмер під паровозом Грачівський? Хіба ж не міг він виказати, що горілку пив Воропаєв, і «вовчий» білет тоді б обминув його?
Закон товариськості світив нам як єдина правда нашого темного гімназичного життя.
Ми були друзі. Ми були побратими. Всі за одного! Через вісім років гімназичних огидних буднів, через вісім років юнацьких радощів і печалей, через вісім найкращих в житті людини років – ми пронесли нашу прекрасну дружбу… А може, Зілов правий? Може, то була ніяка дружба? Тільки футбольна команда? Вести по краю, пас під гол, шут? І – все? А хіба ми не відсиджували один за одного в карцері? Не страждали всі за провину одного? Не підказували на уроках математики? Не списували латинських екстемпорале? Не кидалися за одного проти вдесятеро дужчої зграї п'яних хуліганів?.. Але от вдарила по нас – по нашому товариству, по нашій дружбі – перша справжня життєва подія і – що ж?
– А може, ми – тобто ти, він, я, – ми були праві і раніш? Адже у священному додержуванні нашої хлопчачої юнацької правди ми – тобто ти, він, я, – не виказували ні друга, ні ворога – ворогові? Бо ж пілі, вахмістри, мопси, кошевенки та барони ользе – ті, що вимагали від нас виказувати, – вони ж були вороги. Ми не виказували ворогам!.. А тепер – тепер революція. Життя має належати нам. Адже Шумейко не ворог нам, і ми для нього не вороги! Стривайте, але хто ж це – нас, нам, ми?..
Ми знали історію православної церкви, середні віки, Грецію, Рим. Ми цитували Ціцерона і вміли скандувати Овідія Назона. Ми розумілися на сферичних тілах і вміли оперувати логарифмами. Альфонса Доде[281]281
Доде Альфонс (1840–1897) – французький письменник. У трилогії «Незвичайні пригоди Тартарена з Тараскона» (1872–1890) створив сатиричний тип дрібного буржуа-хвалька.
[Закрыть] ми перекладали а лівр увер. Індукцію та дедукцію ми «превзошли» в психології[282]282
Індукцію та дедукцію ми «превзошли» в психології. – Індукція – форма умовиводів, де на підставі знань окремо робиться висновок про загальне; дедукція – одна з форм умовиводу, при якій на основі загального з одних положень як істинне виводиться нове істинне положення.
[Закрыть]. Але от прийшло життя, вдарило нас, роздерло пелену юнацьких тайн, і, виявляється, ми ні чорта не розуміємо…
Вирішіть самі!
Зілов нарешті встав і запаленими очима оглянув усіх.
– Хлопці, – сказав він хрипло і задушевно. – Слухайте, хлопці! Ми завтра прийдемо і запропонуємо всім хлопцям сказати Репетюкові та Воропаєву, щоб вони пішли собі з гімназії геть, а то… а то ми візьмемо й виженемо їх самі…
– А коли більшість не погодиться? – простогнав Сербин.
– Або не погодяться вони? – так само відгукнувся Туровський.
Зілов захвилювався, і кров вдарила йому в лице:
– Тоді ми самі, хай нас буде менше, підемо до Ради робітничих і солдатських депутатів, до товариша Шумейка, і скажемо, що ми вимагаємо цього. Самі!
– Правильно!.. – скрикнули враз Потапчук і Піркес.
– Правильно!
– Взагалі… це… дійсно… правильно… – згодився Макар. На жаль, його пам'ять у цю хвилину не змогла добрати на цей випадок цитати ні в кого з філософів нових і старих віків.
