Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 39 (всего у книги 62 страниц)
І х бін айи шулер, айн штудснт…
Ене-бсне-рец-квінтер-віптєр жсц.
Ене-бене-раба-квінтер-вінтер жаба…
Біля службового виходу з вокзалу на перон Козубенкову увагу спинив великий натовп у залі багажного відділку. Всі стояли, заломивши голови, і дивилися кудись угору на стінку. Двоє вартових тягли довжелезну драбину. Кілька німецьких фельдс-жандармів метушилися, розганяючи юрбу. Козубенко глянув угору й собі.
На цій стінці, високо, щоб не дістати руками, завжди, скільки себе пам'ятав Козубенко, висіла велика вітрина і в ній багацько дрібних фотографій. Над вітриною був напис великими літерами: «Стережіться злодіїв!» То була вітрина з фотографіями відомих залізничних грабіжників.
Але зараз, замість засиджених мухами багатьох дрібних фотографічних карток, у вітрині «Стережіться злодіїв» висіло тільки два великі портрети: бравий генерал у черкесці і ще бравіший у німецькій касці з шпиндиком на маківці. Генерал Скоропадський та генерал Ейхгорн. Український гетьман та німецький правитель. Ім'я кожного під портретом було окреслено жирним червоним колом.
Козубенко чмихнув і мерщій подався геть.
«Я УЖЕ ДОМА, А ВЫ В ГОСТЯХ»
Збори страйккому призначено було на православному кладовищі, як і завжди, об одинадцятій. Але Козубенкові переказано прийти разом з усім комітетом соробмолу – ще Зілов і Крос – за півгодини раніше. Козубенко мав іти через поля зрошення, Зілов – садами Нового Плану, Крос – Цвинтарною вулицею.
Продиратися крізь сади поночі – це було немовби шукання скарбу за цвітом папороті. Паркани раптом виростали зовсім не там, де їм немовби належало бути. Невеличкі кущики нагло перекидалися на хати. Католицьке кладовище, яке треба було перейти, було величезне, старезне, заросле хащами чагарника. Але Зілов добре пам'ятав, що навхрест його розтинають дві широкі алеї, та от – аж піт його рясний брав – він натрапити на них так і не міг. Він брів від могилки до могилки, натикаючися на монументи й хрести, вдаряючись з розгону об мурування склепів, застрягаючи в хащах шипшини – чіпкої і лютої. Він подряпав руки в кров, упав разів десять. Було так темно, що коли б замружитися на мить, крутнутися на місці і тоді розплющитися, то можна б було спокійно вкладатися переспати на якійсь могилці – до ранку вже несила б було зорієнтуватися. Але Зілов твердо пам'ятав напрямок і вперто з нього не звертав. І, тільки вже переплигнувши через рів до православного кладовища, Зілов побачив, що він весь час ішов паралельно широкій алеї, достоту в двох кроках ліворуч.
– А ще готуємось у партизани! – в нападі самозневаги мало не скрикнув він. – А темної ночі не знайдемо дороги від хати до вбиральні!
Він з люттю і заздрістю поглянув на небо угорі. Ось тобі чудова карта, просто кишеньковий путівник, але ти ні в зуб ногою серед цих небесних ієрогліфів! Небо звисало чорне, щедро і густо всіяне міріадами зір. Тисячоліття жили покоління людей без дороговказів, без карт і без компасів, і нічого – робили собі свою історію. Кожнісіньке селянське хлопча і тепер читає з нічного неба, немов з високої гори в ясний день, а от стоїть він, слюсар Зілов з свідоцтвом за сім класів гімназії – і, крім Воза, або, як ще на нього кажуть, Великої Ведмедиці, нічого в цьому хаосі сузір'їв не розбере! І він почав думати про те, що соробмол негайно ж мусить поставити на гуртках вивчання карт, топографії та бодай схематичної астрографи.
І все ж таки до умовленого місця Зілов прийшов перший. Умовлене місце було проти каплиці, біля монумента з написом: «Я уже дома, а вьі в гостях». Такий був і сьогоднішній пароль.
Зілов сів на могилу і почав смоктати травинку – курити хотілось страшенно, але заборонено було категорично. Може, залізти у капличку і покурити там? В цей час у кінці стежки зарипів гравій, і чиясь постать, заступивши зорі, спроквола попростувала до каплички. Зілов причаївся за монументом.
– «Я уже дома», – прочитала постать, спинившися перед монументом, дарма що в темені ночі не тільки напису, а й самого монумента видно майже не було…
– «А вы в гостях», – відгукнувся Зілов, виходячи. – Здрастуйте, Олександре Івановичу!
То був Шумейко.
– Ху! – сів він на горбок. – Втомився я. Правду сказати, набридло за чотири місяці мотатися по лісах та ярах. Зате економічний ефект безперечний: за квартиру не треба платити. Ну, як справи, друже? – Він охопив Зілова за плечі і з сміхом притис. – Ну, доповідай! А де Козуб і Крос? У тебе, значить, цукроварні, у Крос австрійці, в Козубенка залізниця і зв'язок? А харчі?
– По місту благодійні пожертви, а по селах я. Крос я від цього зовсім звільнив.
– І правильно, з австрійками їй та Аглаї до біса мороки. Людей на цукроварнях знайшов? Є члени Спілки робітничої молоді? Може, були?
– В Ялтушкові знайшов… – Зілов звільнився з обіймів Шумейка і випростався. – Олександре Івановичу! Так єрунда получається. Не можна тільки самою молоддю мені обмежуватися. Цеховщина якась. І взагалі, розумієте… я заяву приніс, – він зашелестів папером із темноті.
– Заяву? – здивувався Шумейко. – Біда! Канцелярії я ще не влаштував. Ніяк не вирішу, де столи і друкарські машинки розставити, – заглузував він. – Чи в Тиврівському лісі, чи в Коростовецькому яру? Шафу, гадаю, у Межирові[378]378
Межирів – село Жмеринського району Вінницької області.
[Закрыть] на човні держать…
– Нічого смішного немає! – розсердився Зілов. – Для діла гірше, єрунда получається. В партійному комітеті ви ж буваєте раз у раз. Можна розглянути. Козубенко мене рекомендує. Вже й підпис на заяву дав…
Шумейко помовчав. Зілов хрустів папірцем.
– Скільки тобі років? – по паузі запитав Шумейко.
– Позавчора дев'ятнадцятий пішов.
– Ранувато ще в партію, – він помовчав ще, – та вже давай. Час такий, діла такі. Другим поручителем я сам буду. Тільки гляди мені!
– Олександре Івановичу! – Зілов ухопив Шумейка за руку і міцно її стис.
– Обережно! Пальці переламаєш! – скрикнув Шумейко. – Та ти просто борець!
– Я клянусь! Життям! Смертю! Усім! – Зілов раптом припав до Шумейка і поцілував його, не потрапивши в темноті, в ніс. – Ви розумієте… – він засоромився свого пориву й змовк.
– Я вже дома! – розітнулося в них над головами. То був Козубенко.
– А ми от гостюємо, – сказав Шумейко, ховаючи заяву Зілова у себе на грудях. – Сідай. Значить, Зілова до партії треба прийняти. І хай сьогодні ж бере зв'язок з військово-революційними комітетами по селах і Хуторах. Я тоді зараз і адреси дам. А на харчі та виявлення молоді по цукроварнях когось з інших твоїх малюків давай. Можна Стаха. Як ти гадаєш, кочегаре, га?
Козубенко сів.
– Розумієте, Олександре Івановичу, тут таке діло треба обговорити. Стах з Золотарем розказують про Піркеса – єсть такий колишній гімназист…
– Знаю. Той, що під Гніванським мостом? А що з ним?
– Та, розумієте, утворив якусь диверсійну групу, чи що, «Червоне коло» прозвав, вроді «Чорної руки», про яку вже мова була. От портрети Скоропадського і Ейхгорна у вітрину залізничних злодіїв повісив, сам бачив оце…
Шумейко засміявся.
– Піркеса варто використати. Хлопець хороший, хоча пролетарської закваски й не має. Членом Спілки робітничої молоді його зроби, тоді зразу до пуття прийде. Нехай би зброю шукали – купують, крадуть де хочуть, аби діставали. Золотар хай переховує. На цукроварні підбери когось із наших слюсарів, а Піркесом хай Стах займеться.
У цю хвилину з пітьми, мов з-під землі, виринула Катря.
– Ви? – спитала вона. – А це я! Тобто я хотіла сказати: я вже дома…
– Сідай, сідай, – забуркотів Шумейко, – гостею будеш, дівчинко! Ну, як там всякі діла? На туалети вистачає? Губну помадку одержала? Одеколон ще є?
Катря сіла на могилку між трьома, затиснувши схрещені долоні межи коліна. Раптом вона висмикнула руки і, впавши обличчям на долоні, заридала.
– Ото! – схопився Шумейко.
– Не можу! – схлипнула Катря. – Я не можу! Це ганьба, але я не можу!..
– Отакої… – звівся Козубенко. – Чого ти не можеш!
– Що хочете буду робити! – схлипнула Катря. – Прокламації самому Таймо під розписку понесу, бомби буду кидати, кулемет уже знаю – в бій можу йти. На шибеницю, як Перовська[379]379
Перовська Софія Львівна (1853–1881) – революційна народниця, організатор і учасник замаху на Олександра II. Царський суд присудив її до смерті через повішення.
[Закрыть], піду… а… цього не можу… – Вона зітхала глибоко і схлипнено, як малі діти зітхають після сліз. – Якби ж то це свої люди були… а то ж… вороги… цілуватися починають… з руками лізуть… – Вона заридала знову і впала обличчям на могилу.
Мужчини понуро мовчали.
– Звільнити дівчину треба… – сказав після довгої мовчанки Шумейко. – Раз не може… діло ж таке…
Катря Крос з Аглаєю Вікентіївною – «дівчата з знанням української та німецької мови» – працювали серед австро-німецького гарнізону. Вони поширювали прокламації поміж солдатів. Для цього треба було встановити найкращі взаємини з офіцерами. Аглая з Катрею пурхали по кав'ярнях, балах, театрах – у веселих компаніях фендриків і лейтенантів.
Особливо мусили полюбляти вони пікніки з виїздами за місто – в місця розташування австро-німецьких частин; Вони весело хазяйнували з кошиками, повними їства й питва. Прокламації Шумейко постачав їм німецькі, угорські й українські. Життя їхнє було безперервні гулянки і веселощі.
– Слухай, – сказав Козубенко, – а може, ти спробуєш інакше, га? Вдягайся служницею і просто до солдатів іди, немов покоївка якогось інженера, абощо. Га?
– Добре! – схлипнула Катря. – Я спробую. Але я не знаю угорської мови. Значить, треба буде обмежитися німцями й галичанами?
– Тоді так і вирішимо, – сказав Шумейко. – Угрів Аглая – вона женщина досвідчена і в обиду себе не дасть – через офіцерів хай обробляє, а Катеринка, – він пригорнув Катрину голову і погладив їй чоло, – на німців і галичан перекинеться служницею. Гаразд?
– Гаразд! – кивнула Катря і ще раз схлипнула. Шумейко охопив своїми довгими руками всіх трьох і тісніше стулив докупи.
– Тепер, друзі, слухайте мене коротко сюди! – Він ще раз погладив Катрине волосся, і вона вдячно притулилася до його руки заплаканою щокою. – Не більшовики ми будемо, а дураки, якщо страйк не перевернемо на загальне повстання. Тсс-цить! Така у нас, більшовиків, думка, і ви, більшовицьке насіння, давайте нам допомагать на повний хід. Отже, три діла у нас зараз є. Одне – розгортати далі страйк, перекидати його з залізниці на всі усюди. Друге – австрійську й німецьку армію розвалювати до чортів собачих. Агітація, прокламації, псування і захоплення зброї та амуніції. Військовополонених німців, що повертаються додому, не забувати теж: їм прокламації – за революцію в Німеччині. І третє – готувати свою підпільну армію. На селах воєнно-революційні комітети, ВРК, а у пас тут, по службах, поміж робітників, просто вербовку почнемо…
За каплицею раптом щось хруснуло, і всі присіли за могилу, принишкнувши. З-за каплиці вийшов хтось високий й відкашлявся.
– Вілінський, – сказав Шумейко. – Страйкком вже починає сходитися. Одинадцята.
– Олександр? – пробасив високий.
– Я. Діло тут кінчаю. Зажди. Так от, друзі. Значить, порішили так. Кочегар, Козубенко тобто, у вас тепер вроді військового начальника. Що скаже, тому й бути. Він від партії доручення має. Йому весь секрет відомий. Зілов йому вроді помічником буде. Ви троє, комітет, – наші люди поміж молодих. Щоб союзу вашого не двадцять два, а двісті було. А ці двадцять два щоб орлами стали. Зрозуміли?.. Ну, розлітайтесь. Страйком уже пішов…
Справді, з усіх боків уже почали сходитися тихі, невиразні постаті. Ніч уже зайшла пізня, і темінь трохи прояснішала: зоряне світло дещо розсіювало пітьму.
– Постривай ще хвилину, дівчинко… – спинив Шумейко Катрю за рукав. – Просьба до тебе є… – Він примовкнув на секунду, немов зніяковів. – Ти там, як з дому йдеш, повз мою хатинку раз у раз проходиш… Тільки ж ти гляди! – зразу ж схопився він. – Щоб ніколи й на думці не мала за чимось у двір до мене зайти: око на себе наведеш! А ти отак… коли вгледиш колись, що Вірочка – ну, дочка моя, та ти знаєш – десь на вулиці у поросі бавиться, зроби ласку, підійди, серце, тихенько та й тицьни їй у ручки оце… Ну, і все! – Він тицьнув Катрі до рук невеличкий згорток. – Ну, ну, розлітайтесь швиденько! – гримнув він сердито і одвернувся.
Зілов і Катря рушили до виходу. Дружним хором стрекотіли цикади. Запаморочливо пахнув білий тютюн і ще якісь, медового цвіту, нічні квіти. Велика, ясна зоря враз покотилася чорним небом і згасла десь над заходом. Було душно, але Катря тремтіла.
– Катре, – прошепотів Зілов, – може, ми зробимо інакше? Ми дістанемо одежу австрійського солдата, я переодягнусь, прикинусь галичанином і стану замість вас. Крім того, здається, вдасться розпропагувати кількох галичан. Правда, вони націоналісти, але в цей момент…
– Покиньте, Зілов, – зняла його руку з свого плеча Катря, – ви самі чудово розумієте, що ніякий, хоч найспритніший, хлопець не спроможеться втертися в довір'я до інших хлопців так, як це легко зробить кожна звичайна дівчина. Але, правда, я піду краще просто до солдатів. Я вдягну українське вбрання, вони це люблять. Тільки ж глядіть, – вона засміялась просто й кокетливо, – не забудьте щодня постачати мені кілограмів зо два смачного насіння. Тут без насіння агітації не поведеш…
Вони зійшли на пагорб коло окописька, місто було вже близько, і вони взялися тісно під руки, немов двоє запізнілих закоханих. Край неба на сході почав червоніти, і рожеве сяйво зростало, збільшувалося просто на очах – от-от мав уже зійти пізній місяць. Довкола поволі знаходилися контури дерев, пагорбів і будівель. Десь далеко, може, аж у селі Жуківцях, дружно і люто валували пси. З поля віяв благенький вітерець. Пахощі свіжого хліба були тут ще виразніші. Здається, вже зацвітала й рання гречка.
– Давайте десь посидимо… – тихо запропонувала Катря, – так гарно… Скажіть, Зілов, ви читали, звичайно, «Анну Кареніну»?..
Зілов скинув тужурку і нап'яв її дівчині на плечі – Катря була в самій мадеполамовій матросці.
– Катре!
– Що?
– Ні… нічого…
Щербатий місяць виплив з-за обрію в своє рожеве сяйво і тихо став над горизонтом.
Катря поправила згорток – він розгорнувся. В згортку був гумовий цуцик з пищиком усередині, ярмарковий медяник у рожевій глазурі й картка з чотирма перебивними картинками: жовта кицька, букет павиних вічок, хатка над водою і соняшник у цвіту.
На кладовищі страйком уже зібрався весь. Пізнавали один одного з голосу. Прізвищ та імені і по батькові люди вже не мали. Шумейко був просто – Голова, Козубенко – Кочегар. Були ще – Машиніст перший, Машиніст другий, Слюсар з депо, Слюсар з майстерень, Запасний агент, Телеграфіст, Токар, Інженер, Конторник, Фельдшер, Складач поїздів та інші. Розсілися довкола Голови – на могилах, надгробках, по п'єдесталах монументів. Схід рожевів, і обриси хрестів, пам'ятників і капличок уже вирізьблювалися, скупчившись над колом схилених до середини – до Голови – голів. Перше слово Голова дав для інформації Кочегару.
Кочегар розповів про відомості, які дістав від телеграфіста з апаратом під подушкою. Одеса трималася, Роздільна, Бірзула й Вапнярка теж. Козятин допустив маневрову службу. Але в Києві після арешту страйкому багато машиністів стало до роботи.
– Ганьба! – загули довкола. – Ганьба!
– Держатися до кінця! – почулося від хреста з похилим серафимом на підніжжі.
– Щодня, – сказав Голова, – прибувають з Німеччини німецькі машиністи, з нашого депо вони вже вивели одинадцять паровозів.
– Псувати паровози треба! – долинуло з п'єдесталу «Я уже дома, а ви в гостях». Той, що сидів під ангелом з хрестом, гаряче його підтримав.
– А найгірше, – кінчив Голова, – є такі випадки, коли окремі службовці подають заяви, що німці прийшли та забрали їх на роботу немов силоміць. Відкрито штрейкбрехерувати вони бояться…
– Це з «Куренів» і «Просвіт». Знаємо! – загули довкола. – Вони й Центральну зраду приводили. І гетьманські комісари з них…
– Убивать! – крикнув хтось.
– Основне, – спокійно сказав Голова, – без насильства та ексцесів. Страйк треба обернути на загальний, і не можна підривати довір'я мас. Знищувати ворогів будемо під час збройного повстання, якщо таке буде…
– Повинно бути! – не вгамовувався той же голос.
– А тим часом, – так само спокійно сказав Голова, – я пропоную такі основи нашої пропаганди. Перше – краще бути безробітним, аніж працювати задурно. Друге – гроші одержувати, але на роботу не ставати до задоволення всіх вимог. Третє – до попередніх вимог додати ще одну – звільнити всіх арештованих у зв'язку з страйком, зокрема перший страйком…
Тиша й темрява навкруги зненацька розкололися й спалахнули. Тоді ще раз. І ще. Всі зірвалися з місць. Всі кинулися урозтіч. Але було пізно.
З-за кожного куща, монумента чи склепу стирчав уже широкий австрійський багнет. Скісне, несміливе ще, перше місячне проміння відблискувало на широких лезах жовтавим і зеленкуватим. Широким колом австрійці з гвинтівками на руку оточили все кладовище, і коло стягувалося тісніше й тісніше. Вони дали три попереджуючі залпи вгору, і тепер, стягаючи коло, йшли спроквола через могили й надгробки, інколи пострілюючи вгору то тут, то там. Страйком збився тісною групою під монументом «Я уже дома, а вы в гостях».
– Сторожа? – прошепотів Шумейко до Козубенка.
– В два яруси, – похмуро відказав той, – ні чорта не розумію. Вісім чоловік з чотирьох кінців. Очевидно, налапали в пітьмі й пов'язали…
Коло стислося вже так, що гостриці багнетів майже впиралися в людей. Сивоусий кірасирський майор підняв руку вгору і спинив своїх солдатів.
– Дас іст гемахт![380]380
Справу зроблено! (нім.) – Ред.
[Закрыть] – сказав по-німецькому і додав якесь незрозуміле угорське прокляття. Закінчив він, немов проказуючи урок, українською мовою. – Ім'ям командування східної сполученої імператорсько-королівської армії, з наказу командувача першого полку сьомої кірасирської дивізії цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа Габсбурга, його екс-целенції полковника фон Таймо, я, майор Бела Кадель, заарештовую підпільний страйковий комітет залізничників. Запитання є? Претензії є? Дас іст гемахт! Геєн зі ругік![381]381
Ідіть тихо! (нім.) – Ред.
[Закрыть] Спокійно, вперед!..
Залпи – один, другий, третій – розкраяли завмерлу тишу липневої ночі саме тої хвилини, як стомлені Катрині очі вже сонно замружилися в Зілова на плечі. Катря і Зілов зірвалися як стій. Місяць світив просто в вічі, і вже від нього були тіні —довгасті й невиразні. За залпами розітнулося ще кілька окремих пострілів, і тепер вже сумніву не було – з православного кладовища.
– Наші! – перехопило дух у Катрі. – Наші, Ваня! Біжім…
– Куди? – Зілов владно перехопив її руку. – Ви збожеволіли, Катре! Якщо це засідка, ми тут не допоможемо нічим…
– Але я не можу, я не можу, треба ж дізнатися, що і як…
– Секунду. Давайте обміркуємо…
Постріли припинилися вже, і Зілов з Катрею вирішили таке. Вони все ж підплазують якнайближче до кладовища, розвідають, в чому річ, і коли нещастя, зразу ж повідомлять у місто…
Але ще з гори, ще не вийшовши з затінку мурів окописька, вони вже мали змогу зрозуміти все. Внизу вулицею рота австрійців марширувала від кладовища з гвинтівками за плечима. Але вона йшла не похідним ладом, а перешикувавшися в два каре. В першому каре плечем до плеча, тісно, з руками, закрученими назад, і зв'язані мотузками по двоє – понуро йшли восьмеро юнаків. В сяйві місяця вже було видно не самі зеленкуваті плями лиць, а й вирізнялися кашкети, тужурки й інші прикмети: ясні канти телеграфістів, чорні кашкети вихованців технічної школи, засмальцьовані кепки слюсарських учнів. Зілов і Катря пізнавали кожного з постаті, з ходи, з деталей одежі – то були восьмеро товаришів соробмольців, що несли сьогодні сторожу довкола кладовища під час конспіративних зборів страйкому… В другому каре крокувало п'ятнадцятеро залізничників – до одного чоловіка весь страйкком другого скликання. Шумейко і Козубенко йшли в першому ряду крайні.
Зілов з Катрею збігли у долину поза хатами Цвинтарної вулиці – там, де вона вже виходить на Одеську. Тоді щодуху побігли вздовж насипу – мерщій до міста, попереду австрійців з арештованими. Треба було повідомити зараз же, і на бігу вони пригадували – кого ж? Чорт забирай! Партійних товаришів, крім Козубенка й Шумейка, вони не знали нікого. Доктор Крайвич вже з міста зник…
Піркес пов'язав галстук перед дзеркалом особливо дбайливо і акуратно, дарма що руки тремтіли і пальці раз у раз хибили. Непокірне волосся примочив водою з-під крана і старанно розчесав на англійський проділ. З тужурки струсив кожну порошинку. Аж тоді він поспішно вийшов і мало не побіг вулицею в напрямі до «Вишневого саду», до кафе безробітних офіцерів.
Кафе було повнісіньке. Як завжди, Хочбихто грав за середнім столиком у преферанс. Артисти мініатюр щойно прийшли з вистави, і Колібрі кокетувала вже в колі фендриків і лейтенантів. Начальник пошти пив пиво з начальником станції. Проститутки розсілися по одній в різних кутках. Бронька Кульчицький, з біло-малиновою стрічкою на лівому плечі, показував якісь фокуси з колодою краплених карт у колі двох австрійських сестер-жалібниць і двох дівчат н синіх беретах – з «юсів» при союзі українок[382]382
… з «юсів» при союзі українок… – тобто «Юнацької спілки» при буржуазно-націоналістичному «Союзі українок», заснованому в 1898 р. у Галичині. Припинив існування в 1938 р.
[Закрыть]. Одну з них Піркес знав – то була Антоніна Полубатченко в своєму пенсне на широкому чорному шнурку. Він ґречно уклонився їй, відповів на Броньчин привітальний вигук якоюсь нісенітницею, але від участі в компанії тим часом утримався, сказавши, що підійде трохи згодом. Після того він попростував до столика в піші як завжди, на своєму улюбленому місці там сидів ІІарчснський. І, як завжди, він був сам. Піркеса він вітав коротким помахом руки:
– Здоров, Шая, що це тебе так довго не було видно? Сідай! Прапорщик, дайте ще бокал і пару пива.
– Вацек! – почав Піркес зразу, тільки глянувши, чи піхто їх не слухає. – У мене до тебе надзвичайна справа.
– Слухаю, – тихо відповів Парчевський. – Що?
– Надзвичайно важлива, розумієш?
Шая ковтнув пінявого пива і нахилився через стіл:
– Півгодини тому на православному кладовищі австрійці забрали повністю весь підпільний страйковий комітет.
Вацек звів брову і тихо вилаявся:
– Сволота! Вони вже нам теж не довіряють, мабуть. Вони не попередили ні мене, ні державну варту. Ну?
– Вацек! – сказав Піркес тихо, але урочисто, голос його тремтів, бо він, здається, ще ніколи в житті так не хвилювався. – Вацек! Друг! Ти повинен допомогти. Підпільний страйкком треба звільнити…
– Прапорщик! – гукнув Парчевський. – Ще пару! – Він не дивився на Піркеса, але Піркес бачив, скоріше відчував, що очі Парчевського змружені і все лице його застигло без поруху.
– Це… буде зрада… тобто для мене, я хочу сказати… – тихо промовив Парчевський, – це військово-польовий суд і… все таке, ти розумієш…
– Так, – твердо сказав Піркес, – все таке… Очевидно, розстріл, якщо твоя участь стане відома або якщо ти не встигнеш після того, як стане відомо, втекти…
– Прізвища? – тихо сказав Парчевський.
– Що?
– Прізвища арештованих? Членів страйкому?
Піркес повільно назвав усі п'ятнадцять.
– Ще раз, – попросив Парчевський, – і повільніше.
Піркес повторив повільніше.
Парчевський сидів змружившися, немов згадуючи щось до кожного прізвища.
– Так, – нарешті відказав він. – Але залізничників тут тільки чотирнадцять. Шумейко не залізничник. І взагалі – який це Шумейко? Був торік машиніст Шумейко, але він відступив з червоними. Який же це?
– Той самий, – твердо сказав Піркес, і в грудях у нього захололо. – Він тут на підпільній роботі…
Парчевський дивився на Піркеса довго-довго, здавалось, без кінця, прозорими невидющими очима.
– Де вони? – нарешті спитав він.
– В австрійській комендатурі.
Парчевський випив бокал і забарабанив пальцями по столу. Дивився він кудись вбік, немов слухаючи квартет. Гралося:
Ах, подожди, ах, подожди минуточку.
Ах, подожди, мой мальчик-пай…
Піркес сидів зелений. Довкола бряжчали виделки і дзвеніли склянки. Крізь відчинені вікна струмив аромат нічних квітів.
– Шумейка, – сказав Парчевський, – мені здається, я зможу звільнити негайно. Про інших зараз я ще нічого не скажу. Треба придумати. Не ручуся. Якби ж я був не військовим комендантом, а начальником варти! Завтра я тобі скажу. Тут, в цю ж пору, як і завжди.
– А Шумейко?
– Це ми зробимо так… Прапорщик! Накажіть, щоб вістовий подав негайно мені коня. Ну, да! Як ви не розумієте? Подзвоніть по телефону у комендатуру!.. Значить, ми зробимо так… Шумейко звільнений з залізниці ще навесні, після відходу червоних. Скільки не шукатимуть австрійці його у списках, вони не знайдуть – у них є тільки списки службовців на день страйку. Я зараз же скачу до себе у комендатуру й дзвоню Таймо. Поскільки поміж арештованих є невідома людина – бо, мабуть, Шумейко взагалі відмовиться назвати своє ім'я і навряд щоб інші його виказали, – я зразу ж затребую надіслати його до мене для встановлення особи… Далі все залежатиме від тебе і… взагалі від вас усіх…
– Ну-ну?
– Я пошлю по нього тільки одного козака, звичайно, озброєного – це вже начувайтеся… Підберу якогось сучого сина, якому, коли що, то й морду наклепати не жалко. Єсть у мене там кілька колишніх городовиків. Тільки глядіть же – пс убивать: німці візьмуть десять заложників – страйкарів! Він вестиме Шумейка від станції «алейкою», потім Центральною вулицею, потім Графською – до комендатури… Ти зрозумів?
– Так… – прошепотів Піркес. – Коли?
– Очевидно, не далі, як за годину, ну, дві…
– Коня подано, пане поручику! – відрапортував прапорщик-офіціант.
– Спасибі, прапорщик! Іду. Запишіть все це на мій рахунок. Адьє!
Прощаючись і тиснучи Піркесу руку, Парчевський ще нахилився до його вуха на мить:
– І щоб ти знав: це кафе зовсім ніяке не кафе. В артілі безробітних офіцерів на двадцять столиків кафе вісімдесят три члени. Я не був у льохах з продуктами, але думаю, що там є не тільки гвинтівки, а й кулемети. Ти мене зрозумів? Щохвилини…
– Зрозумів, – сказав Піркес. – Скачи! Я розповім про це. А завтра в цю ж пору тут?.. Бувай, Вацек! Милий! – потис Піркес Парчевському руку. – Он у тебе один з твоїх «Георгіїв» на ниточці держиться – зараз загубиш…
Хвилин з п'ятнадцять Піркес жирував ще в компанії австрійських сестер, Антоніни Полубатченко з подругою та Броиьки Кульчицького. З Полубатченко він згадував Бидлівці у шістнадцятому році, милягу Репетюка і чудія Макара. У Броньки він взяв карти з рук і показав фокус з шісткою треф, яку він знаходив де завгодно. Австрійським сестрам він пообіцяв заграти на скрипці, бо вони виявилися меломанками. Аж після того він щось таке згадав і заквапився, умовившися з усіма зустрічатися тут щодня і разом ходити до театру.
Видершися на вулицю, він стрімголов полетів на передмістя Кавказ – до Стаха Кульчицького і Зіновія Золотаря. Все інше відбулося точно так, як він договорився з Парчевський.
Годині о четвертій в. ночі, коли вже й небо почало бліднути і до світанку зоставалося вже зовсім мало, Стах і Золотар, що сиділи за парканом в садку Зілова, побачили дві постаті, які простували посеред вулиці від станції сюди вниз. Одна з постатей була з гвинтівкою в руці. Вона йшла ззаду.
Тої секунди, як передня постать проминула цей ріг паркана, з гілля явора, що розпластав свої віти через паркан над вулицею, враз щось темне й важке каменем упало просто на голову тому, що йшов ззаду з гвинтівкою в руках. То був Зілов. Він просто сів верхи на живіт козакові і охопив його горло руками. Тої ж секунди Стах і Золотар вискочили з хвіртки і впали зверху. Козак не вимовив і слова. Чи то був приголомшений, чи то просто з несподіванки зомлів.
– Миляги! – розчулився Шумейко.
Козака спеленали мотузом з ніг до голови, на рота наклали кляп. Гвинтівку, шаблю і патрони Золотар негайно ж реквізував. На все це пішло не більше двох хвилин. Ї всі кинулися навтікача.
За рогом їх зустріла Катря – вона стояла на сторожі.
