Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 56 (всего у книги 62 страниц)
Чудне, моторошне і неправдоподібне видовище постало перед Катриними очима.
Катря спинилася на балкончику водонапірної вежі. Величезна шестиповерхова будівля кількарезервуарної водокачки стояла біля депо. Насип тут, розтинаючи місто надвоє, височів над цілою місцевістю, і на обширній території залізниці не було місця, яке не було б видне звідси, згори. Нижче, обаполи насипу, залягало місто з передмістями й слободами, і звідси його також було видно ціле – з усіма закутками, ярами й перелісками. А далі простиралися на пагорбах поля – аж до смуг лісу по обрію – на південному заході та північному сході. Виднокруг звідси сягав на багато кілометрів. Зараз, правда, був вечір, і хмарне, сиво-чорне небо спустилося зовсім низько, але ж синім світлом щойно впала на землю перша пороша – і горизонти лежали далекі.
Та не краса й краєвид вразили Катрю.
Огниста лінія окреслювала довкола приміські слободи, місто й територію залізниці. Станція й місто були у вогнистому кільці – оперізуючи їх майже колом, вдалині, під лісовою смугою, мерехтіли, блимали, примеркали й знову спалахували рясні вогні. Перший сніг падав рідко й повільно – вітру нігич не було – і гарячі відблиски вогнів здіймалися з біло-синьої землі вгору стрімкими мерехтливими стовпами. І сиве важке небо, мов величезна стеля, лежало на цих колонах рожевого мармуру.
То окіл міста палахкотіли сотні й тисячі багать.
Селяни вийшли з околишніх сіл і взяли місто в облогу. Вони обложили місто, мов вовче лігво.
Чи то вони грілися в таборах біля вогню? Чи то була страшна й наївна стратегія психічної атаки?
На станції та у місті залягла справді велика вовча зграя. Під навальним наступом червоних частин уряд «Української Народної Республіки» знову тікав до кордону. Міністерства вже евакуювалися з столиці. Міністерські поїзди прибули вранці і збилися один коло одного проти вокзалу. От-от мав прибути поїзд Директорії і самого «головного отамана», батька Петлюри.
Під кожним ешелоном стояв на парах паровоз. Паровози подали ще вранці. Паровози простояли цілий день – і ні на хвилину під казанами не пригашувалося полум'я. Рушати могла виникнути потреба щохвилини. Перегріта пара видиралася з вереском із десятків відливів, здіймалася хмарами вгору, повивала вокзал у туман і падала рясним інеєм на голі дерева навкруги. Шляху до кордону все не було й не було. Залізничники перетяли телеграфні дроти, повстанські застави залягли мало не перед кожною станцією. На території в сто кілометрів уже виникли чотири «незалежні селянські республіки».
Час жаданий настав. Вовчу зграю треба було затиснути в пастці.
Робітники гуртувалися невеличкими групками по темних закутках скрізь – в тунелях і підземеллях вокзалу, за пакгаузами товарної станції, між стосами шпал на матеріальному дворищі, у вугільних завалах під естакадою, в парку вагонних майстерень і на паровозному кладовищі серед брухту. Вдарити треба було нагло й звідусіль.
Група Козубенкових коммольців збігалася нишком і по одному в депо. Їй визначено позицію на балкончиках водонапірної вежі. Звідси, з двадцятиметрової височини, вони мали кропити свинцевим дощем перони вокзалу та ешелони. Карабін кожний приносив під полами пальта, два кольти ще загодя заховали в клоччі під контррезервуарами.
Катря була маленька, і під її кожушком вмістився тільки маузер і ложе окремо. Зате батькові валянці були повні обоймами вщерть, і вона ледве видобулася сюди по крутій драбині важкими свинцевими ногами. Біля кольтів на купах цин лежали вже Зілов і Піркес. Козубенко дозорив за тепляком біля вентиляційної амбразурки. В темряві Катря намацала Стаха, Полуника, Макара й Золотаря.
– Золотар! – здивувалася Катря. – Але ж в тебе рука…
– Ат! – розсердився Золотар, бо вже всі приставали з тим самим. – То ж ліва. А я стрілятиму з вікна, мов з упора.
Макар стояв навколішки біля вікна і, короткозоро схилившися, щось копирсав у затворі гвинтівки. Гвинтівку з часів допризовної підготовки в гімназії він не брав і в руки. Крім того, тоді він вивчав російську трьохлінійку, а це була німецька, ще й трохи приіржавіла.
Експрес Петлюри влетів без повістки, розсипаючи іскри й сяючи дзеркальними вікнами.
Він ще стугонів на стрілах перед блокпостом, ще рипів гальмами мимо семафора, ще захлинався клацанням буферів біля товарної, ще черговий вокзалу про нього не знав, – а вже з блокпоста дзвонив телефон до хірургічного відділу залізничної лікарні. Там, у кімнатці чергової сестри, був штаб повстання, і агент блокпоста давав гасло перше сюди, а потім вже сигналізував і до вокзалу. Хірургічна лікарня подзвонила негайно до залогової сотні.
– Це «пан Туруканіс?» – запитав грайливий жіночий голосок.
На відповідь прилинуло спокійно:
– Вас слушает адьютант коменданта города, хорунжий Туруканис.
– Вітаю вас! Щойно приїхала ваша теща!
– Теща в дом, все вверх дном! – поклав трубку елегантний хорунжий і пригладив нафіксатуарений англійський проділ.
Тоді швидкими кроками, без шапки й шинелі, він вийшов на ганок у двір. Перед флігелем стрибали з ноги на ногу й прнхлопували рукавицями, гріючися, комендантські козаки. Коні стояли загнуздані під навісом.
– По коням! – весело скрикнув хорунжий Туруканіс.
І тої ж секунди майже одночасово в трьох кінцях міста – з вежі костьолу, з даху гімназії, з горища залізничної лазні – звилися вгору зелені ракети…
Селяни з'явилися зразу ж і звідусіль.
Вони виникали, мов гноми із надрів землі. Вони вставали в садках з-під кущів, відокремлювалися від тіней будинків, виплазовували з-під містків, вибігали з-за дерев'яних халабуд літніх убиралень. Вони плигали через паркани садів – і вулиці, всі вулиці околиць замурашіли враз білими постатями з блискучою зброєю у руках. Сніг засипав їх одежу, поки вони сиділи причаївшися, і вони йшли тепер, мов живі замети, не обтрушуючися. Багаття вони розпалили ген там, у полі, а самі нишком у сутінках вечора скралися до околиць.
Тихо, без пострілів і без гомону, не поспішаючи, по-хазяйському, вони пішли вулицями вгору – до вокзалу. Снігу лежало мало, сніг був мокрий, він лип до підошов, і білі покрови вулиць зразу ж зарясніли чорним цятовинням слідів. Селяни пройшли – вулиці знову стали порожні, і тільки рясне чорне цятовиння зосталося на дорозі. Сліди були всі однакові – носками підошов до вокзалу. Сніг засипав сліди поволі.
І аж тоді, як коло цепу стислося вже на підступах до залізничного насипу, – тільки тоді нагло вдарили залпи гвинтівок.
Але Петлюра був хитрий також. Його експрес спинився біля перону вокзалу, і даремно численні гайдамацькі караули вибігли йому назустріч. З розкішних пульманів до них не вийшла жодна душа. За дзеркальними вікнами було повно яскравого світла, але людей нікого. Експрес був порожній.
Петлюра пустив його попереду себе, а сам десь позаду трусився товарним маршрутом.
Зате, вслід за експресом, на станцію влетів один панцирник, за ним другий і третій. Одночасно з одеського боку назустріч влетіло чотири.
Гайдамацькі караули вже розсипалися вздовж ешелонів у цеп – ніч зокола гриміла, тріскотіла й гуркотіла тисячами пострілів.
Міністри вибігали з своїх вагонів у самій білизні і натовпом тислися до вокзальних тунелів. З тунелів назустріч гриміли залпи робітничих дружин.
Зверху, з самого неба, з водокачки гучні кольти заливали перони і дахи ешелонів рясним свинцевим дощем.
Сім панцирників тим часом оточили вокзал кільцем: три – вздовж північного перону, чотири – вздовж південного. Вони заступили вокзал сталевими шанцями. Кулемети сипонули на всі боки, по насипу вниз. Гарматні жерла, навпаки, звелися вгору. І вдарили одне за одним – може, двадцять номерів – поодинці, групами, раз у раз, без інтервалів. Страшна канонада загриміла враз. Червоні випали з жерл забивали один одного – і ніч затремтіла в рожевій заграві, немов у тропічну грозу або в північному сяйві.
Петлюрівські кулемети сипали з насипу, вздовж по вулицях вниз, в упор. Гармати, навпаки, били далекими траєкторіями, і розривів не було чути. Кулемети розстрілювали лави повстанців тут, снаряди громили їхні села там, за далеким колом огню.
Агентура націоналістів попередила Петлюру.
І селяни кинулися назад: по селах били запальними набоями, села запалали – вістка про це прилетіла невідь звідки, ще попереду заграв. Селяни побігли по вулицях до околиць назад – сквапно і без ладу. Сніг був мокрий, він прилипав до підошов, і чорне цятовиння слідів зарясніло після них позаду. Сліди бігли носками назад, від станції геть. Сніг засипав сліди поволі.
Але сніг ще не засипав слідів вщент, як на станцію один за одним влетіли ешелони. «Січові стрільці» виплигували з ешелонів і шикувалися в колони. Шість ешелонів прибули протягом півгодини. Петлюра тікав позаду чималого війська.
І по всіх путівцях, за селянами навздогін, вже поскакали густі кінні загони, заторохкотіли кулеметні тачанки, зарипіли підводи з пішими «січовими стрільцями»…
Сотника Парчевського і хорунжого Туруканіса судив екстрений військово-польовий суд штабу головного отамана військ УНР другого дня, о десятій годині ранку.
За ніч прибуло ще півтора десятка ешелонів, місто й околиці були повні жовто-блакитного війська, від сіл довкола по обрію важкими брилами лежав чорний дим, залізничний шлях до кордону був уже вільний, селянські республіки топилися зараз в крові та вогні – і суд був пишний та бучний.
В залі першого класу розсунули столи, вазони з пальмами розставили на підвіконнях. Проти дверей до «царських покоїв» виставили столик, накритий замість скатерки жовто-блакитним рядном. Ще два жовто-блакитні прапори схрестилися позаду над столом, на тому місці, де висіли станційні дзиґарі. За стіл сіли полковники й отамани в шапках з шликами, оселедцями з-під них і довгими вусами додолу. «Січові стрільці» в мазепинках і з австрійськими гвинтівками при нозі в дві шеренги взяли стіл у каре. Вздовж проходу через залу в чотири шеренги вишикувалися гайдамаки. За спинами гайдамацьких шеренг зосталося багато вільного місця, і туди з двох бічних дверей впустили «народ». То були залізничні «Курені» й «Просвіти», з прапорами, вільні від караулу «січовики», старшини та гайдамаки. «Січовий» срібний оркестр розташувався біля жіночої убиральні.
Парчевського і Туруканіса ввели з середніх дверей – з-за буфетного прилавка. Вони пересиділи решту нічних годин в льодовнику вокзального буфету без шинелей. Сорок «січових стрільців» замикали довкола них каре.
Парчевський і Туруканіс пройшли тихо через залу. Їхні кроки ковтала широка оксамитова доріжка, яку до війни простилали тільки тоді, коли імператор Микола Другий, проїздивши через станцію, спинявся з'їсти славетний на весь південь шашлик татарина Кабутаєва. Бліда посмішка ковзнула по губах Парчевського – він ішов через залу, неначе цар. Сорок «січовиків» по боках гупали чобітьми по біло-червоних кахлях підлоги. Гвинтівки вони тримали на руку, і на лезах широких австрійських багнетів блискали меткі сонячні зайчики. За ніч упав сніг, під ранок прихопив мороз, і тепер з чистого синього небозводу світило сліпуче морозяне сонце.
За десять кроків до столу суддів каре спинилося. «Січовики» взяли гвинтівки до ноги. Спинилися й Парчевський з Туруканісом. Жовто-блакитні петлички з їхніх френчів були зірвані, «Георгіїв» на грудях у Парчевського не було. Англійський проділ у Туруканіса вилискував фіксатуаром – волосок до волоска.
Голова суду встав і велемовно оголосив початок.
Оркестр біля жіночої убиральні заграв «Ще не вмерла». Члени суду звелися і взяли «на честь». Вся варта довкола скинула «на караул». Головатько на чолі залізничного «Куреня» приземлив жовто-блакитний прапор.
Туруканіс стояв рівно – руки вздовж торса, голова прямо, очі вгору. Він невідривно дивився на циферблат станційних дзиґарів угорі між прапорами, немов пильно вираховував, скільки йому ще залишилося жити. Парчевський підігнув праву ногу і ледь похилився на правий бік. Він злегка повертав голову і водив очима на всі боки. Цю залу першого класу він пам'ятав стільки, як самого себе. Жовті розводи на стелі угорі, кольористе скло у вікнах другого ярусу. Сонячні промені падали крізь них сині, червоні, зелені і жовті. В перукарні мужської убиральні він голився вже років шість – відтоді, як взагалі почав голитися. В гімназії він за це одинадцять разів відсидів по три години без обіду і мав стільки ж четвірок за поведінку. Голитися на вокзалі гімназистам заборонялося. Потім з гімназії його вигнали з «вовчим» білетом. Фронт, рани, контузії і чотири «георгії». Німці, самостійна Україна, більшовики… З-за дверей перукарні визирало опецькувате, завжди червоне, а зараз зовсім біле обличчя вокзального перукаря Поля. Парчевський до нього всміхнувся, і Поль мерщій зник.
«Ще не вмерла» кінчилося.
Суд сів. Почалася процедура.
Сотника Парчевського, коменданта залоги й командира залогової сотні, та його ад'ютанта, хорунжого Туруканіса, обвинувачено в зраді неньки України і в замірі на державний переворот.
– Туруканіс! – урочисто гукнув голова суду, отаман з рудим оселедцем. – Чи визнає підсудний Туруканіс себе за винного?
Костя стенув плечима і не відповів.
– Парчевський! – так само гукнув голова.
Парчевський кинув оком на Костю поруч і теж промовчав.
Суд тривав недовго, але нудно. Отамани говорили промови, і Головатько з-поза гайдамацьких спин плескав у долоні і гукав «слава!». Костя все дивився на дзиґарі. Парчевському було сумно і нило серце – він згадав Аглаю. Вона віддала боротьбі й ненависті себе всю… Ненавидіти можна тільки тоді, коли вмієш любити, коли є що любити, коли любиш… Благословенне ж твоє чуже ім'я, незабутня, кохана жінко! Парчевський любив і ненавидів…
– Туруканіс! – знову гукнув отаман голова. – Чи ви визнаєте тепер себе винним?
Костя знову потис плечима і нарешті одвів погляд від дзиґарів угорі. Вся процедура тяглася вже півгодини. Костя відкашлявсь і голосно сказав:
– В измене украинскому народу я не признаю себя виновным. Я восставал вместе с украинским народом против его предателей!
Голова застукотів колодкою револьвера і позбавив Туруканіса слова. Костя знизав плечима і знову звів очі на дзиґарі.
– Парчевський! – сказав голова. – А ви тепер визнаєте себе винним?
– Все одно, – сказав Парчевський. – Дайте спокій. Потім підсудним дали останні слова.
Костя випростався, щелепи його стислися, попід щоками побігли дрібненькі міцні кульки.
– Будьте ви прокляті, лакеї капіталу! Пролетарі всіх країн, єднайтеся! – він проголосив це по-українському, старанно пильнуючи вимови. І раптом заспівав високо й дзвінко: – «Мы вступаєм в последний и решительный бой…»
«Січовики» зачовгали чобітьми, голова застукотів колодкою револьвера, кілька старшин кинулися до Кості. Костя вже мовчав. Він стояв так само спокійно, як і раніше, голова була зведена вгору, і очі розглядали циферблат угорі.
Поки гомін в залі стих, члени суду трохи між собою порадилися.
– Підсудний Парчевський, ви хочете сказати останнє слово?
Парчевський подивився вниз, собі на чоботи, і не відповів.
– Ви не маєте ніякого останнього бажання, підсудний Парчевський? – спитав ще голова.
– Маю… останнє бажання, – раптом сказав Парчевський і звів голову догори. – Я бажаю жити, щоб ненавидіти вас, ворогів мого народу і моєї батьківщини!
Суд не виходив на нараду.
Вирок був оголошений урочисто, з довгою витієватою вступною частиною. Колишніх старшин військ УНР, Парчевського та Туруканіса, присуджувалося до розстрілу. Присуд мав бути виконаний негайно і публічно. Виконати розстріл повинна була сама гарнізонна сотня, якою командували Парчевський і Туруканіс і яку вони «збили на повстання».
Проти головного виходу з вокзалу до міста здіймався високий кам'яний мур. Він з'єднував проїзний тунель під південним насипом з віадуком північного насипу. Два високі насипи стояли по обидва боки широкого під'їзду до вокзалу.
Засуджених вивели ті ж сорок «січовиків», з гвинтівками на руку. Одну мить вони затрималися на широких сходах. Вранішнє сонце било просто в лице. Сніг іскрився тисячами алмазів. Костя і Парчевський замружилися.
Обаполи обидва схили насипів чорніли від людей. Ще зрання гайдамаки оточили місто і позганяли людей на публічну страту. По тротуарах вокзальний майдан оточував цеп «січовиків». Комендантська сотня – сотня поручика Парчевського і лжепрапорщика Турукапіса – вже вишикувалася внизу проти муру. Довкола них змикалося каре «січовиків». Обабіч сходів вишикувалися військові частини – праворуч «січовики», ліворуч гайдамаки. Вартові підштовхнули в спини, і Парчевський з Костею пішли по сходах вниз. Було тихо. Люди на схилах насипів мовчали. «Січовики» з нагаями в руках оточували натовп з усіх боків. Гайдамацькі коні переступали з ноги на ногу й пирхали.
Парчевський і Костя перейшли майдан упоперек, впрост. Це було ціле життя. Півтори хвилини. Люди на насипу тоскно мовчали. Сніг танув у них під ногами і стікав по цементу цямриння брудними струмочками. Десь плакала дитина.
Парчевського і Костю провели повз вишикувану комендантську сотню, їхню сотню – козаки стояли вільно і дивилися в землю. Парчевського і Костю підвели до муру і поставили спиною до майдану, до народу, до сотні. Позаду забряжчала зброя – то підбігли «січовики» з гвинтівками в оберемках і роздавали їх козакам. Страшно знайомий голос прокричав козакам: «Струнко!» Потім цей голос – ну, чорт забирай, чий же він? – повідомив козаків, що гвинтівки заряджені через одну бойовими й холостими патронами. Костя вилаявся крізь зуби. Знайомий голос в цей час підскакав коном ближче і наказав засудженим: «Кругом!»
Парчевський і Костя обернулися враз – чітко, як і належить, пристукнувши підборами.
Ну, звичайно ж! То був Репетюк. Кінь басував під ним, він притримував його лівою рукою, в правій був затиснутий нагай. Він не дивився на Парчевського з Костею, і скельця пенсне вилискували на скісному промінні сонця. Козаки комендантської сотні, їх сотні, стояли в дві шеренги з гвинтівками до ноги. Як і раніше, вони дивилися в землю. Підійшли члени суду, і ще раз пишно і бучно голова суду виголосив присуд – «за зраду неньки України і замір на державний переворот».
Тоді, дивлячись вбік, Репетюк прокричав засудженим знову: «Кругом!» Парчевський з Костею повернулися лицем до стіни.
– Сотня!.. – гукнув Репетюк.
Зброя брязнула, козаки одірвали приклади від землі.
Тої ж секунди, мов змовившися, Парчевський і Костя обернулися «кругом». Вони стали лицем до своєї сотні. З тихим гуркотом приклади стукнули один за одним вздовж фронту сотні об землю.
– Кругом! – зойкнув Репетюк.
Парчевський і Костя не ворухнулися. Вони хотіли дивитися смерті в лице.
Від вокзальних сходів, де стояв, здаля милуючися процедурою, великий почет петлюрівських старшин і отаманів, вже скакав другий старшина. В руках у нього були дві чорні стрічки – довгі й широкі. Він підскакав до Репетюка і віддав йому одну. Потім вони під'їхали до Парчевського з Костею щільно. Схилившися з коней, вони почали зав'язувати їм очі.
Парчевський мотнув головою.
– Льонька! – сказав він крізь зуби. – Іди к чортовій матері!
Зав'язавши очі, старшини від'їхали.
– Сотня! – вдруге скомандував Репетюк.
Парчевський і Костя зірвали пов'язки. Вони хотіли бачити свою смерть.
– По зрадниках неньки України!.. – зриваючись, зарепетував Репетюк. Але враз він урвав ренет, не кінчивши команди.
Козаки стояли струнко, і гвинтівки були при нозі. Жодна гвинтівка не скинулася на руку. Козаки дивилися просто вперед – в лице сотнику Парчевському і хорунжому Туруканісу.
Кілька жінок істерично скрикнули на схилах насипу.
Репетюк змахнув нагаєм і помчав перед фронтом сотні. Він рахував козаків і кожному десятому наказував вийти вперед. Козаки робили крок і виходили наперед.
– Хлопцы! – гукнув Костя. – Пустяки! Стреляйте! Не губите себя!
Парчевський тихо заплакав. Сльози потекли по щоках, за комір френча, на груди.
Каре «січовиків» оточило десятьох козаків, і вони зникли в пащі проїзного тунелю. Репетюк гукнув команду зімкнутись. Шеренга зімкнулась.
– Сотня! – втретє зарепетував Репетюк, і голос його вібрував.
Гвинтівки брязнули і впали на руку.
– За неньку Україну!.. Гвинтівки припали до плечей.
– Огонь!
Залп ударив гучно і загримів довгою луною в пащі тунелю. Рясно посипалося скалля цегли з стіни. Сивий димок тихо звивався струмками вгору, в промінні сонця він розпливався рудий.
Парчевський і Костя стояли. Метром вище їхніх голів цегляна стіна густо червоніла півсотнею свіжих вищербів.
Тоді з громом копит підгарцювала сотня гайдамаків. Комендантська сотня була взята в кінне каре і зникла в пащі тунелю. Чота «січових стрільців» викрокувала на місце комендантської сотні.
Репетюк тихо чекав, поки хорунжий шикував чоту одною шеренгою. Він все поправляв пенсне, і руки його тремтіли дрібно й невпинно. В шерензі «січовиків» Парчевський ще встиг побачити бліді лиця Теменка й Туровського.
Схили насипів порожніли, люди бігли геть, жінки плакали, діти кричали. Марно цеп «січовиків» намагався стримати натовп і повернути його назад. «Січовикам» очі заляпували грязюкою і тікали. Залп прогримів знову, і Костя з Парчевським впали один на одного.
