Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 62 страниц)
А втім, війна і, зокрема, ешелони з першими раненими полегшили іспити не лише з німецької мови. Богуславський обійшов також інші класи і скрізь запропонував покінчити з іспитами протягом години. Залишених за неуспішність на другий рік майже не було. Навіть ті п'ятеро, яких встигла проекзаменувати і провалити Ельфріда Карлівна, були пізніш амністовані педагогічною радою і переведені до слідуючого класу.
Веселою оравою видерлися ми через годину з гімназичних класів і коридорів на широку й вільну вулицю. Сербин і Макар склали німецьку передержку. Жайворонок і Зілов – латинську. Кульчицький – з математики. Воропаєв, Теменко і Кашин – і з латині, і з математики. Все це було радісно і несподівано.
Майже повним складом нашої команди, на чолі з самим капітаном Репетюком, ми рушили на «банкет до Банке». Разом з нами туди ж сунули й інші групи ощасливлених гімназистів.
Кондитерська Банке була нашим улюбленим пристановищем. По-перше, це було єдине прилюдне місце, куди дозволялося заходити гімназистам, – до ресторанів, пивниць абощо вхід нам був абсолютно заборонений.
По-друге, всі ці ласощі в кондитерській Елізи Францівни Банке були справді надзвичайно смачні. Вона була кондитерка старої школи марципанів, банкухенів і конфітур.
По-третє, сама Еліза Францівна та її три доньки-близнята – біляві, рум'яні й пухнасті Труда, Еліза і Марія – були такі привітні, ласкаві й доброзичливі! Вони дозволяли гімназистам закурювати в залі кав'ярні і самі в цей час поглядали через вікно, чи не наближається з вулиці Вахмістр, Мопс або Піль.
Словом, кондитерська Елізи Францівни Банке була одним із дуже небагатьох місць відпочинку наших пригноблених гімназистських душ.
– Вітаю панів гімназистів! – з сильним акцентом і дещо калічачи російську мову, всміхнулася назустріч нам Еліза Францівна. – Я бачу, пани гімназисти щасливо покінчили з екзаменами?
Ми відповіли зливою радісних вигуків, привітань і подяк і кинулися займати вільні столики: Труда, Еліза й Марія вже поспішали з тістечками.
– Свіженькі наполеони, панове!.. А я рекомендую вам марципан!.. Ні, ні, візьміть краще мікадо! – кожна з сестер вихваляла якийсь гатунок тістечок, автором якого була вона в пекарні позаду кондитерської.
Ми накинулись і на наполеони, і на марципани, і на мікадо. В кондитерській зробилося метушливо й галасливо. Ми почували себе справжніми, дорослими, повноцінними громадянами. Суспільство і держава покликали нас на допомогу. Значить, вони потребують нас. Значить, без нас вони не могли б обійтися. Чорт забери, але ми почували себе вже справжніми героями! Немовби ми оце мали йти помагати не на харчовому пункті, а на фронт – наражатися на небезпеки боїв.
Макар, який, крім книжок і футболу, мав ще й третій інтерес у житті – рожеве пухнасте личко шістнадцятилітньої Труди Банке, – відокремився від компанії і аврукав із своїм «предметом» в кутку біля прилавка. Очі його іскрилися м'яким сяйвом, кінчики вух пашіли, і губи вигиналися непевною та соромливою рурочкою. Одначе його ляси сьогодні не мали великого успіху. Обличчя Трудине, як і інших Банке, було тихе, сумовите, заклопотане, без звичайних вогників веселощів. Не розваживши сердешної дівчини, Макар повернувся до нас.
– Чого це Труда, та й всі інші, сьогодні такі кислі? – поцікавився хтось із нас.
– Взагалі, вони заклопотані долею їхнього дядька, що живе в Берліні. Він призовного віку, і його, мабуть, покличуть на війну.
– О!? – зацікавився Воропаєв. – Хіба Банке – німецькі підданці?
– Ні, вони взагалі російські підданці, але їхній дядько живе в Берліні і підданець німецький.
Капітан Роиоткж закопилив губу і зневажливо смикнув себе за ланцюжок пенсне.
– Я дивуюся з вас, сер, – примружився він до Макара, що ви підтримуєте такі близькі й «ніжні» знайомства з особами, які мають у Берліні дядьків, німецьких підданців. Га, сер?
Репетюк мав звичку звертатися до всіх на «ви», вважаючи це за ознаку найкращого тону. Крім того, в хвилини, на його погляд, особливо урочисті, він уживав тону трохи підвищено фальшуватого і називав усіх – сер, містер, мілорд, кабальєро, сеньйор тощо. Думка, яку він щойно висловив, у процесі висловлення сподобалась йому самому. Справді, як це так – водитися з дівчатами-німкенями, які мають дядька німецького підданця! Він же піде в німецьку армію і буде убивати наших! Карамба!
– Що трапилося, панове? – запитала Еліза Францівна і кивнула своїм дочкам. – Біжіть же, дітки, і кінчайте мерщій! – Потім вона знову повернулася до нас, чекаючи відповіді на своє запитання.
Але останнє своє речення, адресоване до дочок, вона, як і завжди в прямій розмові з ними, проказала голосно по-німецькому.
Репетюк раптом зблід. Золоте пенсне заплигало на його носі і, зірвавшись, повисло на золотому ланцюжку. Він зробив три кроки і спинився перед прилавком просто перед враженою Елізою Францівною – в позі, в якій щойно стояв перед нами інспектор Богуславський, і заговорив майже точно його словами.
– А трапилося те, – закричав він, підплигнувши, і голос його забринів верескливо, – що я попросив би вас не висловлюватися тут по-німецькому! Або відправляйтеся собі до чортового батька і до вашого дядька в Берліні!..
Кондитерська – наша дорога й улюблена кондитерська – захилиталася і закрутилася, немовби їй зробилося млосно. Прилавок, таця з пиріжками, кругляки тортів, бонбоньєрки з цукерками та високі скляні циліндри з різнобарвними сиропами до зельтерської – неодмінні свідки нашого дитинства, наших юнацьких радощів – попливли довкола нас в чудному й огидному млосному танці. Вони ховали від нас своє лице, їм було соромно глянути нам у вічі.
Еліза Францівна стояла за прилавком нерухома. Але її вуста не всміхались, як завжди, привітною посмішкою. Вони кривились і розпадались, даремно вона силкувалася звести їх і стулити. Її обличчя зробилося враз сіре, безбарвне і старе. Труда, Еліза і Марія застигли біля неї німі й бліді.
Страшний шарварок знявся в кондитерській. Півсотні гімназистів, що сиділи в залі, всі враз зірвалися, заговорили, засперечалися, загукали. Хтось штовхнув стільця, і він загримів на кахляній підлозі!
Потім усі ми рушили з кондитерської геть. На порозі Репетюк ще спинився і прокричав, що «нашої ноги» тут більше не буде. Ми тислися в двері, поспішаючи на свіже повітря, а головне – зникнути з очей Елізи Францівни та її трьох дочок. Личка Труди, Елізи й Марії ще промайнули востаннє крізь лиск вітрини – з широкими, нерозуміючими очима і засльозеними щоками. Ми одвернулися, щоб їх не бачити.
На вулиці Воропаєв запропонував вистроїтися і військовим строєм рушити на військову рампу. Його пропозицію зустріли з перебільшеним ентузіазмом – за зухвалу поведінку нам треба було сховатися з своїм душевним збентеженням. Ми вишикувались, а довкола нас уже ріс натовп міських роззяв та обідраних вуличних хлопчаків.
– Кроком… руш! – подав команду Репетюк.
П'ятдесят юнацьких підошов вдарили об брук. Брук задзвенів, і вуличкою покотилася гулка луна. Точнісінько така, як і від справжнього солдатського кроку, коли, маршируючи, «дає ногу» загін. Це було здорово! Ще дзвінкіше вдарили ми другою підошвою.
– Ать-два! – командував Репетюк. – Песельники, давай!
Високий, баритональний інфантильний басок Туровського жбурнув угору звичайний заспів. Він заспівав хапливо і охоче, радий розраді душевного замішання:
Расскажу тебе, невеста, не втаюсь перед тобой —
За горами есть то место, где кипел кровавый бой…
Він виводив мотив недбало, а слова – старанно, особливо пильнуючи «чистоту прононсу» солдатського діалекту.
Матвій Туровський був наш неперевершений співун і неодмінний заспівувач. Його репертуар був невичерпний. Він знав сто сорок українських пісень, дев'яносто російських, п'ятдесят польських, п'ятнадцять німецьких, десять молдаванських, п'ять французьких і одну латинську. Крім того, він знав усі церковні кантати. Але, зрозуміло, в таку хвилину він вибрав заспівати тільки нашого моторного й зухвалого «Чорного ворона»…
Ми в захваті підхопили приспів:
Черный ворон за горами, там девчонка за морями —
Слана, слава, там девчонка за морями…
Вузенькою, кривою і брудною вуличкою провінціального міста південно-західного краю ми простували на військову рамну з співами та посвистом, немов на широку арену життя.
ВОЛЕН ЗІ РАУХЕН?[153]153
Чи не хочете закурити? (нім.) – Ред.
[Закрыть]
Коли ми вийшли з вулиці на залізничну колію проти військової рампи, перше, що ми побачили, то був довгий червоний ешелон біля перону. Чорт забери, ми спізнилися.
Порушивши стрій, ми кинулися бігцем до ешелону.
Проте, ще не добігши кроків з п'ятдесят, ми були вражені ще дужче. Коло ешелону, в натовпі цікавих городян, селянок та вуличної дітвори, рясно плямилися військові мундири й кашкети. Але що ж то були за мундири та кашкети? Це зовсім не були знайомі нам гімнастерки хакі та такі ж хакі безкозирки. Всі військові були зодягнуті в акуратні сіро-бла-китні тужурки, і на головах у них були високі, трубчасті, трохи загнуті наперед кепі.
– Хлопці! Німці! – закричав у шаленому захопленні Жайворонок і, мов куля, вирвався наперед.
– Не німці, а австріяки! – поправив його Кашин, теж прискоривши біг скільки міг.
Вони були наші найкращі бігуни, і ми ледве поспівали за ними.
Дійсно, натовп цікавих купчився і юрмився довкола кількохсот австрійських солдатів. Це були перші полонені[154]154
Це були перші полонені. – У книжці «Я вибираю літературу» (с. 38) письменник згадував про справжні події, які лягли в основу цього епізоду: «… це сталося на початку першої світової війни, коли мені було вже чотирнадцять років. Ми – гімназисти і гімназистки нашого прифронтового тоді міста – постійно чергували на залізничній військовій рампі, обслуговуючи солдатський «питательный пункт» для маршових батальйонів, що прямували на фронт, та поїзди з пораненими, що з фронту пробивалися у тилові госпіталі. І от одного дня прибув на військову рампу з фронту ешелон із військовополоненими австро-угорської армії. Це було до чорта цікаво – і, звичайно, ми поспішили зав'язати з ними знайомство, радіючи з нагоди перевірити на практиці набуті за гімназичним курсом знання з німецької мови. Ой леле! На наші запитання, висловлені неоковирною німецькою мовою, ми дістали відповідь… мовою цілком зрозумілою – отією самою, що чували на базарі, від хатніх робітниць чи й читали в «Гайдамаках» Шевченка…».
[Закрыть].
З почуттям гордощів наблизилися ми до переможеного ворога. Немовби це саме ми, а не хтось інший, полонили цих австрійських солдатів.
Сторожі коло ешелону з полоненими було обмаль. Вийшовши з вагонів, полонені поводились, як кому з них хотілося. Вони прогулювалися, заводили розмови з городянами, ходили на базарчик, недалеко від рампи. Взагалі вони почували себе чудово.
Зілов, Сербин і Туровський нагледіли трьох, що відокремилися від решти і притулилися під парканом по другий бік перону. Вони стояли осторонь від натовпу і, здавалося, мріяли, спершись широкими спинами на паркан. Вони поглядали на розжеврілий від призахідного сонця горизонт і, здається, сумували. Там, на заході, куди ховалося вечірнє сонце, зосталася їхня батьківщина.
Зілов, Сербин і Туровський спинилися перед цими трьома.
– Волен зі… зі… – Туровський розгубився. Він забув, як по-німецькому «курити».
– Раухен! – підказав Зілов.
– Волен зі раухен?
Ближчий з австрійців кивнув головою і потягся до портсигара.
– Ван унд во гат ман зі гефанген геномен? (Де й коли вас заполонено?) – Туровський вважався у нас в класі за найкращого «німця», і йому дуже кортіло вперше в житті забалакати до справжнього німця з Німеччини і козирнути перед ним своїми знаннями з німецької мови.
Німці поглянули на нього непорозуміло і соромливо стиснули плечима.
Туровський почервонів і повторив своє запитання. Невже ж таки він говорить неправильно? Чи, може, в нього такий поганий прононс? Німці перезирнулися, немов шукаючи один в одного допомоги й поради.
Нарешті старший з-поміж них, той, що перший взяв цигарку з Сербинового портсигара, соромливо всміхнувся до Туровського.
– Даруйте, пане, але ж по-німецькому ми не втнемо, – сказав він мовою ніяк не німецькою, а зрозумілою нам од першого до останнього слова. Ми, вихованці російської гімназії, чули, проте, довкола себе в нашому місті найбільше саме цю мову.
Розгублені, не знаючи, що відповісти «німцеві», хлопці відійшли, дурнувато перезираючись.
– Слухай, – промовив Сербин, – але ж вони теж говорять по-руському. – Сербин був син міської бібліотекарки.
– Це не по-руському, а по-нашому, – поправив Туровський, сам син містечкового урядовця-поштовика, – по-мало-російському…
Зілов, син робітника з Орловської губернії, мовчав, абсолютно спантеличений. Нарешті він поставив своє чергове запитання:
– Як же це так, хлопці! І наші, і їхні солдати говорять одною мовою?
«ЗА ГОРАМИ ЕСТЬ ТО МЕСТО, ГДЕ КИПЕЛ КРОВАВЫЙ БОЙ»
Ешелони з пораненими не прибували до пізнього вечора, їх затримано десь на полустанку, за десять кілометрів. Попереду на захід проходили ешелони з частинами, що перекидалися на фронт. Точилися завзяті бої на прикордонні. Австрійська армія перейшла на нашу територію.
Ми ходили групками, плече в плече, і тихо, але схвильовано, розмовляли. Кілька цьогорічних абітурієнтів нашої гімназії уже подалися до військових шкіл. І військові школи вже переведено на воєнний стан. Замість трьох років, в них треба вчитися всього кілька місяців. За півроку вони будуть вже справжніми дорослими людьми, а також і героями. Щасливі!
Двосотенний рій підлітків прогулювався по перону військової рампи з почуттям самоповаги й громадських гордощів. Адже на лівому рукаві в кожного з нас була біла пов'язка і червоний хрест горів на ній. Ах, від цієї пов'язки з хрестом було так солодко! Здавалося, вона так і гукала до кожного стрічного: дивіться, і цей мужній юнак, і ця хоробра юначка – вони вже не діти, вони теж дорослі!.. Гімназисти були вдягнуті в свої найкращі, нові костюми, гімназистки пришпилили до кіс кокетливі різноколірні бантики.
Раптом з боку рампи ми почули якусь метушню. Всі сновигали туди й сюди. Лікарі й сестри-жалібниці в білих халатах метушилися й перегукувалися. Схвильованим голосом скликав гімназистів Богуславський. В кінці рампи музиканти похапцем продували свої мідні труби. Гобої, валторни і кларнети коротко покашлювали на різні голоси.
Ми вистроїлися. Перший ешелон з пораненими, виявляється, вже рушив з поста і зараз був за п'ять кілометрів. Перед нашими лавами з'явився комендант рампи. Він коротко поінформував нам про наші обов'язки. Ми мали виводити легкопоранених з вагонів і відводити їх до їдальні. Тяжкопораненим ми мали відносити їжу у вагон. Крім того, треба було носити за лікарем та сестрами скриньку з бинтами, ватою, йодом та іншими медикаментами. А головне – треба було привітати героїв, виявити їм наше захоплення, наш ентузіазм.
Потім перед нашими вистроєними й виструнченими шеренгами з'явився гаптований золотом синій мундир директора. Він був при всіх орденах, і з лівого боку в нього висіла коротенька, чиновницька шпага. В такому параді він з'являвся перед нами тільки в «царські» дні і церковні свята.
Директор хвилювався. Він оглянув нас коротко й махнув рукою. На напутню промову йому вже не лишалося часу: під семафором біля першої будки раптом з'явилися три вогневі крапки. То були три ліхтарі на грудях паровоза. Вони росли і більшали. Перший ешелон підходив.
Директор махнув рукою.
– Господа! Послужим же вере, царю и отечеству! – Він почував себе генералом Скобелєвим[155]155
Він почував себе генералом Скобелєвим… – Михайло Дмитрович Скобелєв (1843–1882) – російський генерал. Підчас російсько-турецької війни 1877–1878 рр. успішно командував загоном під Плевною, потім дивізією в битві при Шипці – Шейново.
[Закрыть] на білому коні.
– Ура! – перекотилося по наших лавах схвильовано й глухо.
– Вра! – невлад несамовитим зойком вирвався голос Кашина і злякано урвався.
– Кашин, – цілком автоматично прогугнявив директор, – когда начнутся занятия, вы отсидите без обеда пять часов…
Кінець його речення пропав у гуркоті поїзда. Промайнув паровоз з шифром «С-815». Закоптіле обличчя під чорним кашкетом з двома срібними галунами – помічник машиніста Шумейко. Поїзд вела бригада нашого депо. Пропливла довга валка червоних вагонів з знайомими написами «40 человек или 8 лошадей».
Нас трусила дрібна нервова дрож. Зуби цокали від піднесення й хвилювання. В кінці перону оркестр ударив урочисто й молодецьки.
ЖИТТЯ – ЯКЕ ВОНО Є
Для евакуації перших ранених в тил ще не було спеціальних санітарних поїздів. Подано звичайні порожняки з-під військових ешелонів. Кілька годин тому вони приставили до кінцевої передфронтової станції чергові армійські частини. По сорок людей та восьмеро коней на вагон. Тепер вони верталися по нову партію. Їх і використали під ранених.
Схвильовані, піднесені, розбурхані, під грім оркестру ми кинулися до вагонів. Серця наші тремтіли і завмирали. Зараз ми побачимо героїв, справжніх живих героїв, що пролили кров свою за «веру, царя и отечество». Оркестр виконував молитовні акорди «Коль славен». Ніяково спинилися ми на дверях вагонів…
Вагони зустріли нас чорним проваллям своєї страшної глибини. Світла в вагонах не було. І з цієї невідомої, незрозумілої, моторошної темноти ніхто не вийшов нам назустріч. Немовби там, в цій моторошній глибині й темноті, нікого й не було.
Там не було нікого, але там було щось. Щось таке, від чого наші піднесені серця враз упали, а розбурхані душі знітилися. Там щось ворушилося, хлипало, стогнало, хрипіло, ридало й проклинало. Злива проклять – ціла злива проклять передусім – зустріла нас на порозі цих вагонів муки й смерті.
Ми відступили, ми відсахнулися назад.
Біля паровоза, з жмутом клоччя в руках, стояв помічник Шумейко. Молодий хлопець-кочегар тримав маслянку з довгим тонким дзьобом. З неуважно нахиленого носика масло капало на землю великими чорними краплями.
Кочегар і Шумейко дивилися на нас, на поїзд, на вагони вздовж перону. Вони були бліді – сажа й вугільний порох не перемагали блідості.
… Як скотину… – прошепотів хлопець-кочегар. ні до кого, але нам назустріч. – Привезли… одвоювали і… як скотину… Там таке!
Шумейко скинувся і гнівно зиркнув.
– А туди ти їх… з власного бажання возив?.. Солдатів! – Він схопився і хутко поліз на паровоз. – Козубенко! – озирнувся він ще. – Маслянку як тримаєш! Масло капає! Гляди!
Мало хто з патріотичних зустрічальників того першого ешелону зостався зустрічати і другий, що підійшов і став на другій колії через півгодини. До ранку цих ешелонів так стало в ряд вісім. Над територією військової рампи. немов бринів якийсь чудний інструмент на одній, найнижчій ноті. То зливалися в один звук стогони, зойки і божевільний лемент з чорних отворів вагонів. Це бриніння – глупої, тихої серпневої ночі – було чути за кілометр від ешелонів…
До ранку від двохсот гімназистів та гімназисток на рампі залишилося не більше трьох десятків. З наших між ними були Піркес, Туровський, Зілов, Сербин і Макар.
Ми зустріли ранок зелені, схудлі, з гарячими очима, що запали в глибини орбіт. Рукава наші були закачані, і руки по лікоть були в чорній загусклій крові. Ми прожили ніч, і це була жахлива, але прекрасна ніч. Кілька годин тому, ще тільки вчора ввечері, ми були просто чуднуваті заповзяті чотирнадцятилітні хлопчаки, розпалені химерами про не відомі ще нам тайни життя. Минула одна ніч, – ми навіть не спали, – але ми не були вже тільки хлопчиками.
ХАЙ ЖИВЕ ПОДВИГ!
Матч з Одесою – зі збірною командою одеських середніх шкіл – відбувався своєчасно. Тридцятого серпня, за два дні до початку навчального року. Це був щорічний традиційний прощальний канікулярний матч.
Точно о четвертій двадцять розітнувся перший (довгий) свисток рефері. Це значило, що туалет уже мав бути зовсім закінчений: збризнуте холодним душем тіло розтерте турецьким рушником, буци зашнуровані, змочена носова хустка пов'язана на голову. Сині з червоними комірами фуфайки і чорні труси – це ми. Червоні з чорними комірами фуфайки і білі труси – це одесити.
Точно о четвертій двадцять п'ять розтинався третій, і останній, довгий свисток рефері.
З тим свистком життя спалахувало і все довкола ставало якесь зовсім інше. Серце здригалось, але йому вже не було коли схвильовано заколотитися. Духовий оркестр патетично вдаряв, і багатотисячною зграєю злітали лопотливі оплески запальних глядачів: з корнерних ріжків, одна проти одної, команди вибігали короткими ключами до середини поля. Завзяття і захоплення – від радісного відчуття власного міцного тіла, від передчуття заповзятого змагання, від патетичного голосу оркестру, від цих зичливих оплесків, від почуттів власної молодості й нескінченності твого ще довгого-довгого і, безперечно, щасливого, привабного життя, – завзяття і захоплення сповнювали серце і розпинали груди. Коли футболіст біжить від корнерного прапорця до середини поля, щоб почати матч, він переживає найкращі хвилини свого життя.
Прибігши до середини поля, обидві команди спинялись і збиралися кружка. Капітани команд тисли один одному руки й обмінювалися букетами, які зразу ж забирали і виносили за межі поля підсудки. В цей час рефері виймав з кишені срібного карбованця.
– Орел! – сказав Репетюк.
– Решка! – відгукнувся капітан одеської команди.
Срібна монета злітала високо догори, підкинута вправною рукою рефері. Потім вона падала. Хто вигравав, той вибирав гол. Етика нашого часу вимагала вибирати не кращий, а гірший – проти сонця. Вся процедура зустрічі й вибору гола забирала якраз одну хвилину й тридцять секунд. Ще тридцять секунд йшли на те, щоб, відскандувавши традиційне «гіп-ура, гіп-ура, гіп-ура-ура-ура!» – розбігтися на місця до початку. Точно о четвертій тридцять завмерлу тишу поля розтинав короткий, збурний і різкий, як удар бича, свисток. Матч розпочато.
Починали цього разу ми. Репетюк злегка підкинув м'яч наліво Сербинові. Сербин, немов знехотя і ліниво, перекинув його з ноги на ногу, потім ударив перед собою вгору. Два своїх зроблено, і ворожий інсайд кинувсь йому під ноги. Але Сербин підхопив м'яч головою і легко переніс його через ворога. Потім враз, несподіваним для його юного, ще не змужнілого тіла, сильним шутом послав м'яч далеко через поле на правий край. Це був наш звичайний початок. Тепер на правому краю Кашин, прийнявши Сербинового паса, мав провести м'яч по краю, майже до корнерного прапорця, унеможливлюючи тим офсайд, і звідтіля давати зрізаний пас під гол. Репетюк і Сербин налітали на пас. Макар ішов зліва, трохи позаду, Кульчицький тримався ще далі – він мав підбирати одбпті м'ячі й шутувати по голу через голови ворожого захисту. А трьох вдалих пасів Кашина – один був гарантований гол.
Товаришу! Чи граєте ви у футбол? В футбол треба грати неодмінно. Це прекрасний спорт. Він виховує завзяття до боротьби, відважність, меткість, кмітливість, наполегливість. Він гартує і дух, і тіло. Він виховує ціле тіло – від пружності пальців ніг і до швидкості ока. Він гартує людину на все її дальше життя. Прекрасний, незабутній футбол!
Матч був для нас невдалий. Він закінчився три – один, і не на нашу користь. Дарма що на чужому полі, одесити наклепали нам. Вони були дужчі за нас. Крім того, вони були в глибшому тилу.
А втім, найперша причина була не та. Найперша причина була в тому, що ми грали неповним складом. Троє з нашої команди на матч не прийшли. Це було неймовірно, нечувано, надприродно, але це було так. Їх довелося замінити запасними. Запасні були гірші, і їх було тільки двоє. Матч ми прийняли десять проти одинадцяти.
Зілов, Жайворонок і Воропаєв напередодні матчу таємно подалися добровольцями на фронт.
