Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 55 (всего у книги 62 страниц)
Ніч була морозяна, і чорна земля під ногами лунко дзвеніла.
Ліхтар високо вгорі мутнів жовтою плямою в райдузі памороззя.
Парчевський хутко й коротко крокував у розпливчастій плямі світла під ліхтарем – десять кроків туди, десять кроків назад. Елегантна, світлого офіцерського сукна літня шинель тісно облягала його торс. Вузькі чоботи полискували гострими носками. Парчевський підкидав дрібні скам'янілі грудки. Він нервувався.
Хатки передмістя довкола чорними обрисами бовваніли в пітьмі.
– Вацлав! – прилинуло тихо з другого боку вулиці, з сутінку.
Парчевський скинувся – золотий тризуб на кашкеті блиснув —і, різко зробивши півоборот, він перейшов вулицю навпрост.
– Піркес? – спитав він коротко, і в нічній тиші його оклик прозвучав чітко й виразно.
– Тихше, будь ласка, – прошепотів голос ще не видимого Піркеса. – Ну як ти не розумієш… Під ліхтарем!
Постать Піркеса відокремилася від стінки заснулого будинку. Комір його шинелі був піднятий високо, кашкет він насунув на самісінький ніс.
– Прошу пробачення, – буркнув Парчевський вже не так голосно. – До ваших конспірацій я не здатний!.. Холодно! – потис він руку Піркссові. – Я тут замерз. – Він потер голі вуха рукавичкою. – Пішли?
Піркес потяг його за рукав ближче до будинків, і в тіні високих парканів вони швидко пішли. Парчевський все сіпав плечима і невдоволено хмикав.
Біля будинку синагоги вони спинились. Піркес глянув праворуч і ліворуч, тоді штовхнув хвіртку і мерщій пропустив Парчевського наперед.
– Чорт! – зразу ж вилаявся Парчевський, спіткнувшися об якусь грудку.
Піркес знайшов його спину в темряві і підштовхнув убік. Вони протислися між стіною і парканом і завернули за ріг. Піркес намацав клямку, і з тихим рипом відхилилися двері – війнуло теплом, і крізь другі двері шпариною засотилося світло. Піркес розчинив і їх.
Вони опинилися в кімнатці, освітленій недогарком шабасової свічки. Це була, очевидно, комірка синагогального сторожа. Стіл, дві табуретки, стара облізла кушетка з лахміттям коштовного жовтого штофу. На одній табуретці сидів Козубенко. На кушетці – Зілов і Стах. Вони звелися, щойно розчинилися двері.
– Зілов? – став на порозі Парчевський. – Кочегар Козубенко? І… здається, Кульчицький? Броніслава брат?
– Бачиш, Вацлаве… – зробив, посміхнувшися, Зілов крок. Але Парчевський перебив його.
– Я говоритиму тільки з самим комітетом!
– Ми і є комітет, товаришу Парчевський, – сказав Козубенко тихо. Слово «товаришу» він вимовив голосніше.
– Ви? – Парчевський посміхнувся.
– Ми. Комітет Спілки Комуністичної Молоді.
– Чудово! – засміявся Парчевський. – Але мені не потрібна Спілка Молоді! Я не збираюсь бавитися з Стасиком Кульчицьким або…
– Були такі, що бавились, – почервонів і завовтузився Стах, – та щось вже їх убавилось…
– Стоп! – спинив його Зілов. – Кинь справді, Вацек!
– Я ж говорив! – сердито скрикнув Піркес. – Я ж говорив!
– Не знаю, що ти там говорив! – урвав його Парчевський. – А киньте, будь ласка, ви! Це нарешті безглуздо! Я говоритиму з комітетом… дорослих більшовиків. Ви прекрасно знаєте, що мені відомі окремі члени комітету. Я знаю, що Шумейко, Тихонов…
– Ну, здрастуй, Парчевський! – розітнулося тоді зненацька.
Всі озирнулися, і Парчевський змовк. Дверцята в глибині комірки рипнули, і в їх вузенькому отворі стала висока кремезна постать Шумейка. Він беззвучно посміхався.
– Здоров, поручик Парчевський! – зробив два кроки і простяг руку Шумейко. – Здоров, коли так! – Потім він озирнувся до дверцят і гукнув – Тихонов, виходь вже й ти. Поговоримо з синком старого Парчевського. Я його, мазурика, ще отаким на нозі гойдав. Замолоду, – посміхнувся він знову до Парчевського, – я до твого батька вчащав: рибу ми з ним до Деражні їздили ловити. Він на вудку любитель, а я карасиків сачком…
Парчевський враз зніяковів і швидше кинув бровами на очі. Потім посміхнувся теж і, вийнявши руки з кишень, почав нервово стягати рукавички.
– Нічого! – взяв Шумейко руку в рукавичці. – Це ж собача шкура в тебе чужа, не своя.
В вузенькі дверцята, причинивши їх за собою, протисся Тихонов. Він підійшов до Парчевського і вдарив його по плечу:
– Парубок – герой! Ми з ним були б ще австріякам дали чосу, та, виходить, час тоді ще не наспів. – Він підморгнув Парчевському, а потім Стаху і Зілову.
Шумейко відсунув табуретку і сів коло столу. Минуло коротке мовчання.
– От ти, старого машиніста Парчевського син, – заговорив нарешті Шумейко, – ніяк не хочеш… До речі, тебе Вацлавом звати, чи як?
– Вацлав… – Парчевський раптом розгубився і не знав, куди йому подіти руки. Проти Шумейка він справді відчув себе зовсім хлопчиком. «Хіба він – комендант військової залоги? Чотири «георгії», чотири роки війни? Кочегар Шумейко – так, тоді він був молодий кочегар – справді гойдав його на коліні і приказував: «Гоп-гоп-гоца-ца, сіла баба на кота, поїхала до попа, попа нема дома…» Парчевський злегка почервонів, криво всміхнувся й приклав руки до вух – вони ще щеміли з морозу.
– От ти, Вацлаве, – говорив Шумейко, дбайливо відщипуючи пальцями нагар з шабасової свічки, – на глум береш повсігди нашу конспірацію. Це ти, герой, марно! От ми з тобою, скажімо, сидимо собі тут ладком і балакати будемо мирком, а раптом двері хрясь – і заскочить якась гайдамака: пожалуйте, старшина військ Директорії, за братания з більшовиками-розбишаками під військовий суд і розстріл! Не може цього буть. Бо від самого кінематографа «Міраж» ланцюжком попід парканами та поза хатами конспірація наша спокій наших з тобою таємничих балачок пильнує. Он як, поручик Парчевський.
– Я не проти конспірації, – немов перепрошуючи, посміхнувся Парчевський, – але мені треба говорити саме з вами, і тому…
– Або ще от така історія, – не дослухав його Шумейко. – Комендант військової залоги, старшина Парчевський, в великій шані й довір'ї у всяких там верховних командирів пана Симона Петлюри і всяких таких. І певний себе, і свого, сказати б, життєвого таланту старшина Парчевський просто он як! А більшовицька конспірація, може, іншої про це думки. Бо їй двері відчинені і туди, куди панові старшині та комендантові міста і носа не поткнути. На, брат, прочитай!
Шумейко вийняв з внутрішньої кишені пальта папірець і простяг його Парчевському через стіл.
Парчевський нахилився до свічки. Це був звичайний урядовий папірець, в лівому кутку стояв фіолетовий штамп: «Українська держава… МВС… Вінницький повітовий староста… 10 серпня 1918 року… № 3042… Вінниця, на Поділлі». Під заголовком «зовсім таємно» – «Панові подільському губерніальному старості» – писалося: «Комендантська сотня на чолі з її командиром, поручиком Парчсвським, не тільки не вживала заходів до припинення страйку, а навпаки, навіть сприяла страйкарям. Є всі підстави твердити, що втеча голови страйккому з-під арешту була організована за участю саме поручика Парчевського…» І далі ще щось…
Парчевський пересмикнув плечима і ніяково повів бровами.
– Правильно, – простежив за ним поглядом Шумейко, – це ще за гетьмана. Отже, немов твоїй батькові Петлюрі службі на користь?.. Тоді, коли ласка твоя, прочитай вже й оце… – Шумейко вийняв другого папірця і поклав поруч із першим на стіл.
Це був жовтий полінований бланк телеграми. Масними синіми – з-під копірки – літерами там було: «Кам'янець Київ МВС УНР 12 144/604 12/12 13 50-9133 5265…» – і так далі, чотири рядки великих чотиризначних чисел.
Парчевський запитливо глянув на Шумейка.
– Шифр! – ствердно кивнув той головою. – Місцевої контррозвідки шифр, батька отамана Симона Петлюри. Позавчора, двадцятого, о першій годині п'ятдесят хвилин з апарата «Юза»… Читай, брат, читай. – Він перегорнув жовтий бланк на другий бік.
На другому боці м'яким тушувальним олівцем було написано розшифровку: «Вельми ненадійна охоронна сотня командир Парчевський офіцер військового часу реєстрований № 2079».
– 2079, – пояснив Шумейко, – це підпис інформатора, а от «реєстрований» – це, брат, означає, що офіцер воєнного часу, поручик Парчевський, занесений у реєстрові списки контррозвідки як підозрілий елемент[504]504
… поручик Парчевський, занесений в реєстрові списки контррозвідки як підозрілий елемент… – У книжці «Розмова з читачем» (с. 117–120) Ю. Смолич писав про справжні факти, які лягли в основу історії Парчевського: «В республіканському історичному архіві я натрапив на архів німецької контррозвідки в час її діяльності на окупованій Україні. І в тому архіві знайшлось чимало матеріалів про місця, де розвивалась дія мого роману, – Поділля, Вінниччина і Жмеринка, зокрема. То були матеріали якраз про події, очевидцем яких я був сам. Але матеріал цей мав одну – основну для нього рису: він висвітлював факти «з того боку» – очима ворога… З історії громадянської війни відомо, що дев'ятнадцятого року під ударами Червоної Армії Петлюра з своїм військом тікав за кордон. В Жмеринці – яка влітку вісімнадцятого вславилася вже загальним страйком, а далі загальним повстанням проти німецьких окупантів та їх петлюрівської креатури – і на цей раз вибухло повстання. В повстанні знову взяли участь жмеринські робітники-залізничники та селяни довколишніх сіл, і повстання це мало на меті захопити самого Петлюру. Я був очевидцем і цього повстання. Воно закінчилось трагічно. На повсталих робітників і селян, як грім з ясного неба, нагло вночі напали численні полки петлюрівських «січовиків»… Їх зняли з фронту, щоб дати змогу Петлюрі з міністрами ретируватись у Польщу. «Січовики» приїхали поїздами, фронт був оголений, наступ Червоної Армії прискорився – і за два дні Червона Армія уже здобула Жмеринку; але тієї ночі жмеринське повстання було придушене, і Петлюра прослизнув-таки за кордон…
Мені, очевидцеві, було відомо також, що разом з жмеринськими робітниками і селянами довколишніх сіл повстав проти Петлюри і… петлюрівський жмеринський гарнізон, петлюрівська комендантська сотня міста Жмеринки разом з її командиром, петлюрівським комендантом, та його ад'ютантом.
Другого дня – після розгрому повстання – петлюрівці розстріляли їх обох за «зраду неньки-України» та «головного отамана Симона Петлюри»…
Мені було не зрозуміло, чому це так трапилося, що повстала проти Петлюри петлюрівська сотня на чолі з своїми двома командирами, петлюрівськими офіцерами?
Я знайшов відповідь на це в архіві контррозвідки. На кожного козака цієї петлюрівської сотні була заведена особиста справа. З тих особистих справ, що лежали тепер передо мною, я довідався, що дев'яносто із ста «козаків» сотні були під рубрикою «неблагонадійних»: за кожним числились «антидержавні» злочини – проти гетьмана, Петлюри та німців… Матеріали, якими я тепер володів, свідчили, що за особами, які були тепер комендантом і його ад'ютантом у петлюрівській армії, ще за гетьманських часів німецька контррозвідка встановила пильну стежу – кожнісінький їхній крок фіксувався звітами і повідомленнями гетьманських, німецьких і петлюрівських шпиків. За цими таємними повідомленнями – через систему розкритих пізніше німецькою контррозвідкою явок – мені стало відомо: «петлюрівським» комендантом та його ад'ютантом в «неблагонадійній» сотні були підпільники-більшовики.
Як ясно стало тепер мені, письменникові! Я і раніше знав цих людей, але я не знав смислу подій і не був обізнаний з усім життям цих людей, в усій його складності».
[Закрыть], і інформатор № 2079 пропонує на цю нагоду заглянути, кому слід, у ті списки, щоб поручика Парчевського розкрити до ноги. Второпав?
Парчевський криво посміхнувся і дивився на кінчик носка.
– Конспірація, Вацлаве Юровичу, і на тебе робить! Буде на телеграму відповідь – до нас потрапить, а далі – зась! Ха? У більшовиків, брат, свої люди скрізь. Бо й весь світ не сьогодні, так завтра буде більшовицький. От і ти. Комендант залоги військ УНР? Брехня! Ти, Вацлаве Юровичу, свій. І це нам так треба, щоб ти комендантом залоги й далі був. Второпав?
Парчевський зірвався, на вилицях в нього спалахнули рожеві плями:
– Не можу я далі! Кошки-мишки! П'ятнашки! Попсований телефон! Господин офіцер! Пан старшина! А я людиною хочу нарешті бути!
Шумейко спокійно – більше з ввічливості, ніж з потреби – звів брови.
– В сотні моїй, Олександре Івановичу, сто три козаки! – Парчевський хвилювався і жмакав між долонь рукавички. – Куди скажу, туди й підуть. Гарматний дивізіон – сам по зведеннях знаю – більшовик на більшовику. Гайдамацький курінь три сотні, а насправді сто шістдесят шабель. Офіцерську сотню розчислили по полках. Міліція – єрунда. Залізнична охорона кожній владі держатиме нейтралітет, аби спекулювати сіллю та золотом між Одесою і Волочиськом. Оце й весь гарнізон. Залога батька Петлюри! Через етапи й дивізія, буває, проходить, але ж в марші дивізія – нуль: десять кулеметів – і руки вгору! Хоч сьогодні давайте гасло: за успіх повстання рубатимете мені голову!
Шумейко почекав, поки Парчевський кінчив. Він позирав то на Тихонова, то на Козубенка. Потім, дивлячись собі в кисет з тютюном, немов і недбайливо, кинув:
– А як там у тебе той, новий твій, якийсь ад'ютант чи яка його должность?..
– Прапорщик Туруканіс? – здивувався Парчевський. – Вам вже й про нього відомо?
– Конспірація! – хитро примружився Шумейко. – Таке наше діло…
– Нічого… – знизав плечима Парчевський, – невиразний такий, але, здається, нічого хлопчина. Пустяковий, правда, гульвіса, ферт. Одеколон усе купує, підголює оселедець. Танцювальний вечір збирається влаштувати. Це пусте – коли проти мене піде, я його сам у себе в кабінеті роззброю.
– Угу, – мугикнув Шумейко, лизнувши язиком цигарковий папірець, – це дуже добре… – Очі його сміялися, уста були серйозні.
– А не хочете, – вдарив Парчевський долонею, – я можу і сам. По селах на гасло тільки й чекають. Надішлю в двадцять сіл двадцять моїх козаків – п'ять тисяч повстанців за три години буде! Як тоді, проти німців.
– Проти німців, – відгукнувся Тихонов, – повстанців із сіл гукали ми.
– І тепер гукніть! – скрикнув Парчевський. – Про це й мова!
– Добре, – сказав Шумейко і прикурив. Тоді раптом скинув очі впрост на Парчевського. – А чого це тобі, хлопче, такий нетерпець? Комендант залоги ти, почесна, сказати б, особа, такій посаді якийсь би старий полковник був би радий, а тобі, стривай, лише двадцять чи вже по двадцять першому році?
– Двадцять один, – подав голос з кушетки Піркес.
Парчевський сів і скинув кашкет. Потім сперся щоками на руки. Всі мовчали.
– Не знаю… – проказав по паузі Парчевський тихо. – І нема в мене такого, щоб я зрозумів. Життя мені і позаду, і попереду спаскуджено!.. Проти німців за Росію три роки воював. Ранили, контузили, заслужив «георгії»… Потім Петлюра німців сюди привів. А німці прогнали Петлюру і встановили гетьмана. Німців тепер сам народ без царя й генералів б'є. А Петлюра тепер…
– Французів і англійців, – підкинув Козубенко, – кличе…
– А ти помовч! – суворо перепинив його Шумейко.
– Ну от… – криво посміхнувся Парчевський. – Я й не знаю. Була Росія. Тепер Україна. Може, й треба, щоб Україна була. Я сам українець, очевидно. Але ж не розумію я ніяк, – він знову захвилювався і вхопив рукавички, – головатьки, полубатченки, репетюки… Та це ж сволоч, я це відколи знаю! І для чого, щоб Україна самостійна була? Чому треба відокремлюватись від Росії? Адже більшовики проти відокремлення України? – нахилився він до Шумейка.
– Ні.
– Як же «ні»?
Шумейко підсунув кисет до Парчевського.
– Закури. Народи, брат, мають своє повне право на самовизначення. Тобі колись статті Леніна потрапляли до рук?
– На політиці, – сіпнув плечима Парчевський, – я зовсім не розуміюся!
– Це не політика, – глибоко затягся Шумейко, – а звичайне собі життя. Ленін ще минулого року, під час керенщини, на Квітневій конференції більшовиків[505]505
Квітнева конференція більшовиків – сьома (квітнева) Всеросійська конференція РСДРП(б) відбулася 24–29 квітня 1917 р. у Петрограді. Прийняла як програму дій Квітневі тези В. І. Леніна, визначила курс партії на перетворення буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, засудила підтримку імперіалістичної війни, підтвердила право всіх народів Росії на самовизначення, поставила вимогу конфіскації поміщицької та націоналізації всіх земель.
[Закрыть] так сказав: «Если украинцы увидят, что у нас республика Советов, они не отделятся, а если у нас будет республика Милюкова[506]506
Мілюков Павло Миколайович (1859–1943) – російський політичний діяч, історик, публіцист. Один з організаторів партії кадетів. У 1917 р. міністр іноземних справ Тимчасового уряду. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції білоемігрант.
[Закрыть], они отделятся…» Чи второпав? Народ волі хоче! – тихо рубонув Шумейко кулаком по столу. – Без буржуїв, поміщиків і політиканів! Була царська Росія – воліємо ми, українці, від неї відокремитись! А з Радянською Росією українському народові шлях один. Бажаємо, щоб Радянська Україна з усіма радянськими країнами була в спілці. А в революції руський народ перед веде. Второпав?
– Це дуже правильно! – сказав Парчевський і радісно всміхнувся.
– Ну от, – посміхнувся й Шумейко. – Значить, на тому й до згоди прийшли? Гей! – гукнув він, обертаючись до задніх дверцят. – Чуєш, Степане? Заходь, братчику, й ти сюди! З їх благородієм я тебе познайомлю!
Дверцята знову рипнули, і на порозі з'явився Степан Юринчук. Він був у солдатській шинелі й папасі.
– Це Степан-фронтовик, – сказав Шумейко, – всім селянським повстанцям повстанець! На двадцять кілометрів навкруги. Гукне: йдіть сьогодні Петлюру бити, – підуть. Скаже: заждіть понеділка, – посидять. Сказати б, підпільний генерал.
Парчевський звівся і пильно глянув назустріч Юринчуку. Шабасова свічка миготіла, і дрібні тіні метушилися на Юринчуковому обличчі. Юринчук посміхався.
– Е-е-е… дозвольте, – примружився Парчевський, – та ви…
– Так точно, ваше благородіє, – виструнчився й пристукнув підборами Степан Юринчук. – Дозвольте доложить! Рядовий Степан Юринчук. Під командою кавалера святого Георгія, поручика Парчевського, брав Раву-Руську, Тернопіль і Перемишль. В пікеті з поручиком Парчевський під селом Піски-Броди був поранений в руку і потрапив у полон. – Юринчук засміявся і підійшов ближче. Він потис Парчевському руку і сів на табурет. – Я про вас, Вацлаве Юровичу, від хлопців чисто все знаю. Прошу вашого пробачення – обстріляти вас один разочок нам довелося, отоді, коло греблі, з охочекомонниками…
– Так це ти?
– Я, ваше благородіє! Шапочку тоді, звиняйте, зводили загубить. Вдома вона у мене, при нагоді привезу – поверну.
Парчевський зареготав, Юринчук теж, і вони довго трусили один одному руки. Засміялися й усі. Шумейко хлопав Парчевського по позі.
– Тихо! – немов у скалубину, гукнув якийсь, нікому з присутніх не належний голос, і в двері з сіней негучно постукано.
Всі урвали сміх, і Парчевський озирнувся на двері.
– Голос, – сказав він, – немовби жіночий…
– Вірно, – погодився Шумейко, – і жіночі голоси у нас є. Сопрано, альти – ціла капела. Тільки що без регента Хочбихто…
Всі засміялися знову, але на цей раз вже не вголос.
– Конспірація! – підморгнув ще Шумейко до Парчевського. – Стережуть, батьків сину, нас із тобою! – Потім він кинув до Юринчука: – Розтовкуй-но, Степане, їх благородію про стратегію та всякі воєнні науки.
Всі присунулися ближче, і Юринчук, не поспішаючи, розповів.
Директорія, як і слід було сподіватися, зволікала негайне вирішення земельного питання. Вона відкладала його, мовляв, до всеукраїнського «трудового конгресу» – своєї самостійницької «учреділки». Чию волю викажуть «учреділки», керовані Петлюрою, що вже привів навесні німців, а тепер моститься до Антанти, – трудовому народу зрозуміло. То буде воля міських багатіїв та сільських дук. А тим часом Директорія забороняла відбирати землю в поміщиків і глитайні. На самочинних порушників закону насилалося гайдамаків і карателів. Переділ землі – задоволення домагань хліборобської бідноти – отже, відкладався до наступної весни. Кров, яку проливав трудовий народ, скидаючи гетьмана та женучи німців, тепер питимуть самостійники. І незаможне селянство цього допустити не хоче. Україна палає і готова до повстання. Селяни околишніх сіл готові щохвилини, на перший же поклик робітників, ударити на місто – знищити самостійницьких посіпак. Але покликові тому сьогодні ще не наспів час. Петлюрівський тил щедро насичений військовими частинами УНР та бандами Петлюриних отаманів. Озброєння вони мають найкраще – відібране в німців та австрійців. В Одесі сидить вже й франко-грецький десант[507]507
В Одесі сидить вже й франко-грецький десант… – 27 листопада 1918 р. кораблі Антанти з'явилися в Одесі, куди почали прибувати також французькі, грецькі та білогвардійські війська.
[Закрыть] – кілька годин їзди поїздом. Захопити місто відважні повстанці, звичайно, захоплять. Але переважаючі збройні сили петлюрівців, що збилися тут, у тісному прикордонному закутку, зігнані сюди з усієї України, мають змогу це сепаратне повстання локалізувати й знищити. Повстання повинно бути загальне, водночас з загальним залізничним страйком.
Юринчук вийняв з ватянки невеличку, видерту, очевидно, з підручника географії Іванова фізичну карту півдня Росії. Він акуратно розгорнув її і поклав перед Парчевським на стіл. Чорним нігтем, розколотим посередині, він накреслив дуги по кордонах України з чотирьох боків.
На півдні, біля Дністра, купчилися гнані румунами з рідних осель бессарабці-партизани. Зі сходу вже посувалася українська Червона Армія, тиснучи рештки німців і петлюрівські полки. З північного заходу рушили на Київ щорсівські богунці й таращанці[508]508
… щорсівські богунці й таращанці. – Йдеться про бійців, очолюваних героєм громадянської війни Миколою Олександровичем Щорсом (1895–1919). Богунський і Таращанський полки брали участь у боях проти німецьких окупантів та петлюрівців.
[Закрыть]. З півночі спускалася від російських кордонів і регулярна Червона Армія. Петлюрівський фронт звідусіль котився назад – у глиб країни. Наша станція тепер, отже, й була цей найдальший «глиб». Треба було вичекати наближення червоного фронту. Коли Київ буде здобутий, Петлюра налагодиться тікати, як і той рік, за кордон. Тоді саме повстання й має вдарити йому навпроти, від прикордонної смуги. З усім кодлом зрадників-самостійників чортів батько-отаман зразу ж опиниться в кільці. Червона Армія з півночі, партизани з півдня зашморг затиснуть – і прокляте кодло торговців українським народом буде знищене на вічні віки…
– Чи їх благородіє, товариш поручик, допойняли?
Парчевський невиразно знизав плечима.
– І ми пропонуємо тобі, Вацлаве Юровичу, – сказав тихо Шумейко, – Козьму Крючкова забути, георгіївського кавалера не встругати, сто три шаблі свої не ламати марно, а разом з нами віддати їх вчасно й безоглядно трудовому народу на користь… Які такі будуть на це твої геройські слова, синок машиніста Парчевського?
– Що ж… – нарешті зітхнув і посміхнувся Парчевський, – в політиці я, очевидно, так ні чорта і не розбираюсь… Але у вашій армії можу повести сотню, ескадрон чи там полк… в лобову атаку. Я згоден! – Парчевський звівся. – Наказуйте. Я слухатиму ваших наказів.
– Шлюс! – сміючись, звівся й Шумейко і пригорнув Парчевського, приобійнявши за плечі. – Ну, мазурики, – кивнув він до Піркеса, Зілова й Стаха, – вимітайтеся кожний по своїх ділах!
Розходилися, як прийшли.
Піркес вивів Парчевського в сіни. Там, кулячися в кожушку і притопуючи величезними батьковими валянцями, походжала Катря.
– І ви тут, Крос? – дзенькнув Парчевський шпорами. – Значить, це ваш сопрано бринів щойно в замкову скалубииу? Я щиро радий, що вам пощастило живцем вислизнути з німецької контррозвідки. Пригадуєте, як у позаминулому році ви відмовили мені тур де вальс на балі георгіївських кавалерів?
– У мене контральто, – з такою ж посмішкою відповіла майже невидима в темряві Катря. – Ах, милий Парчевський! – взяла вона його за лікоть і потисла. – Як це добре, що й ви з нами! Тільки ніколи не згадуйте мені про німецьку контррозвідку і тюрму. А на першому балі за Радянської влади я обіцяю вам мазурку й кадриль!
– Мерсі! – знову дзенькнув шпорами Парчевський. – Тепер за всяку ціну я мушу бути на цьому балі.
Вони вийшли з Піркесом, протислися між парканом і стіною, вислизнули на вулицю і розпрощалися біля кінематографа «Міраж». Місто давно спало. Була вже третя година передрання…
Одначе Парчевський пішов не додому, а в комендатуру. Він вирішив переспати ніч на канапі в своєму кабінеті.
– Хто чергує з панів старшин? – запитав він на ґанку вартового козака.
– Пан хорунжий Туруканіс! – дзвінко відповів козак і зразу ж озирнувся. – Вам, пане коменданте, – тихо сказав він, – тут зволили передати… свій хлопець з охорони у контррозвідці… – Козак висмикнув із рукава щось м'яке й біле і простяг його Парчевському, ще раз озирнувшись.
Парчевський взяв клаптик тонкого батисту і хутко пройшов у кабінет.
В кабінеті було тихо – негучно шелестіло в жовтих скриньках польових телефонів на вікні, такали ходики на стінці в коридорі, з сусідньої кімнати гуркотів храп двох вістових. Парчевський запалив електрику. В руці був зім'ятий білий манжет від жіночої кофточки. Крізь пах прілого солдатського сукна миттю пробився тонкий і знайомий аромат.
Чому через «свого хлопця» з охорони контррозвідки? Він мерщій підніс манжет ближче до лиця. Дрібні літери хімічним олівцем місцями губились у фіолетових плямах.
«Коли ви читатимете ці рядки, мене, очевидно, вже не буде…
Парчевський колихнувся, і жар ударив йому в голову й груди. І зразу ж він видихнув шумно повітря. Ні! Це приверзлося. Що за єрунда? Він підніс білий манжет ще ближче.
… Я там, звідки не повертаються, – в контррозвідці. Що це? Я спокійна і радісна! Я знаю, за що віддала моє маленьке життя. І я хочу, щоб це знали і ви. І щоб ви теж назавжди зрозуміли, кому потрібно ваше життя. Для того й пишу.
Життя прекрасне!
Прізвище моє не те, що ви знаєте, ім'я – чуже».
Парчевський зробив крок до дверей. Куди? Став. Цього не може бути. Пішов назад. Господи, що за єрунда?
Зім'ятий батистовий манжет плигав знову перед очима. Аглая! Мила, любима, жадана! Він кинувся до вікна, до столу, до дверей. Це неможливо! Це – сон. Чи чиїсь ідіотські жарти. Це чортзна-що таке!
Телефони шелестіли на вікні, ходики такали у передпокої, два вістові гучно хропли за дверима в сусідній кімнаті.
– А!
Навідліг Парчевський загилив у жовтавий телефонний апарат. Він підплигнув на підвіконні й з гуркотом покотився на підлогу. Тепер ще схопити чорнильницю і хряснути нею в вікно! Розвалити стіл! Пошпурити дзиґликом у лампу!
За дверима мелькнуло перелякане обличчя вартового.
– Тобі чого? – загорлав Парчевський, страшний, чорний, з розпатланим волоссям, в розпанаханій шинелі, з кулаками, піднятими догори. – Геть, ту ж мить! Стривай!! – заревів він зразу ж. – Сюди!
Вартовий, тремтячи, прослизнув у двері і став при порозі.
– Біжи у флігель! На коней двадцять козаків! Ні! Стій! Сюди! Двадцять козаків сюди до мене! Негайно! – Очі його кружляли, обличчя кумачіло, кулаки гатили по столу.
Вартовий мерщій зник і причинив двері. Але двері зразу ж відхилилися, і на порозі став прапорщик Туруканіс. Парчевський стояв проти нього – розхристаний, дикий.
– Что случилось, пан сотник? – тривожно запитав Туруканіс.
– Піднять сотню негайно! Двісті патронів на гвинтівку! Двадцять коней сідлати! Двадцять гінців!
Туруканіс ввійшов до кімнати.
– Смею спросить, пан сотник, какая предстоит операция?
Тоді Парчевський застебнув раптом Щільно шинель і глибоко насунув кашкет по самі брови. Праву руку він засунув до кишені.
– Захопити й рознести в тріски контррозвідку, прапорщик Туруканіс! – просвистів він самими губами. – Зрозуміло? Я знімаю повстання проти всякої сволочі! К чорту! Негайно, зараз! Стоп! – Він спинив рух Туруканіса до кобури і вихопив з правої кишені браунінг. – Вашу зброю, прапорщик, прошу на стіл.
Туруканіс стояв тихий, недвижний. Він був блідий, як завжди, і м'язи обличчя, як завжди, зібгалися частими кульками. Дві секунди він дивився Парчевському просто в лице. Тоді поклав руки на пояс і розстебнув пряжку. Кобура з револьвером звисла з правого боку.
Короткими кроками Туруканіс підійшов до столу і поклав кобуру перед Парчевський на стіл. Потім відступив крок назад.
– Пан сотник, – сказав Костя. – Я не знаю причин, которые так разволновали вас. Но… товарищ Парчевский, комитет запрещает вам выступать без моего согласия.
Парчевський сів, і обличчя його зблідло. Очі вперлися в спокійне, недвижне обличчя прапорщика Турукапіса.
– К… комітет? – прошепотів Парчевський. – Який комітет?.. Тобто ви хочете сказати, що ви, Туруканіс…
– Я совсем не Туруканис, – просто сказав Костя.
Парчевський хотів встати, та не встав. Хриплий, чудний регіт видерся з його горла. Він дивився на спокійне обличчя навпроти і реготав.
Але зразу ж урвав регіт і впав головою на руки. Рясні сльози закапали з-під пальців на зелене сукно на столі.
– Прапорщик… чи – хто б ви там не були… розумієте… я її люблю…
– Это петлюровская контрразведка, – сказав Костя, пробігши очима літери на манжетці.
– Один чорт! Німці, петлюрівці – окупанти!
Права рука Парчевського знесилено впала на стіл і пальці лягли на холодну чорну сталь браунінга. Костя кинувся і міцно притис до столу лікоть руки. Але Парчевський все ж таки натис спуск – і раз, і другий, і третій.
Три кулі одна за одною вдарили крізь прочинені двері і вхрясли в ходики на стінці передпокою. Ходики стали.
В цю хвилину Костя вже видер револьвер і поклав собі до кишені.
Блідий вартовий, тремтячи, стояв на порозі.
– Двадцять козаків піднято, пане сотнику!
Костя недбало кивнув вартовому. Потім вийшов за двері, у передпокій, на ґанок. Двадцять козаків стояли в дві шеренги вздовж тротуару.
– Спасибо, хлопцы! – весело гукнув Костя. – Ложитесь! Это была только боевая проверка!
