Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 62 страниц)
Жити мали ми в місцевій школі. З чотирьох її класів було винесено парти і просто на підлогу накидано горами сіна. Це й було наше «умеблювання» – наші ліжка, наші крісла і стільці. Кожний одгорнув собі купку сіна й кинув на неї простирадло, ковдру і клунок. Це була його постіль і взагалі його куток. Ми розмістилися в трьох класах по десятеро, а четвертий зайняв Аркадій Петрович. Їдальня була' влаштована в коридорі. Вздовж вікон ми зсунули вузькі і довгі класні столи.
Наше повернення з поля вітали густою парою два казани – з борщем і з кашею. Дека з накраяним свіжим житнім хлібом, тридцять бляшаних мисочок і тридцять запашних новеньких липових ложок лежали довкола них. Аромат їжі вдарив нам у зморені голови і сп'янив, як ефір.
Їсти! Ах, як хотілося їсти!
Але перед тим, перед їжею, перед обідом, треба було хоч на секунду спочити. Отак – кинутися на гору пахучого сіна, простягтися горілиць і розкинутися на м'якому змореними, змученими, виснаженими членами. Руки, ноги, крижі, в'язи і поперек! Ох, поперек насамперед! Бідний нещасний поперек! Примружити очі й замовкнути. Не говорити, не чути! Ні, не спати і не дрімати навіть, а так тільки – примружити очі і глибоко зітхнути…
Куховарка марно бігала коло нас, марно гукала і штурхала нас попід боки. Майже ніхто з нас так рано й не звівся. Розкішний борщ, чудова каша захололи й застигли. До них ніхто й не торкнувся.
Тільки ввечері чи вночі, – а може, то було і не тої, а зовсім іншої ночі, – словом, коли вже в класі було зовсім поночі, Кульчицький і Воропаєв раптом почали нас будити. Вони бродили серед нас, наступали нам на ноги, зачіпалися, падали через наші тіла і хихикали. Вони хапали кожного з нас по черзі, трусили, щось шепотіли у вуха, дихали просто в лице гарячим схвильованим диханням, сіпали за руки й ноги, лоскотали під ребрами. Вони розповідали щось хвилююче й стидне. Серце починало сполохано колотитися. Але втома брала своє. Серце слабло, образи поринали в туман, ми тільки мукали, мотали головами, дриґали ногами, одбивалися від напасників і валилися знову на сіно. Вони не були вони, вони не були реальні, вони – снилися. То був тільки сон. І все зникало, потопало й гинуло в чорному, непереборному, всемогутньому сні. Ніч тривала безконечна, як вічність, і промайнула коротко, як мить.
ЖИТТЯ ВЛАШТОВУЄ НАМ ЗУСТРІЧ
Не минуло й тижня, як ставлення до нашого загону в селі змінилось докорінно.
За цей час кожний з нас пересічно досяг половини рівня роботи справжнього найманого женця. Це означало, що нас тридцятеро могли легко замінити п'ятнадцятьох кваліфікованих женців.
Тепер щоранку, вдосвіта, ми прокидалися в своїй школі, немов у баштах обложеної фортеці. Гомінкий і галасливий натовп жіноцтва оточував наш дім. Жінки стукали в двері, сварилися між собою й лізли у відчинені з ночі вікна наших класів. Коли невиспаний Аркадій Петрович з'являвся на ґанку, протираючи свої посоловілі очі, швидкий жіночий натовп кидався до нього й шалено збивав його з ніг. Переляканий Аркадій Петрович рятувався тільки тим, що чіплявся за поручні і не давав себе одірвати від східців. Один проти півсотні або й більше жінок він був абсолютно безпорадний.
Жінки репетували:
– Паноньку! До мене сьогодні!
– Господин начальник, ви учора мені обіцяли!
– Паничику ріднесенький, мені б хоч би з п'ятеро! їй же богу, пшениця повисипається! Перестояла вже!
– Бреше вона! їй невістка з дітьми помагає!
– Собака бреше, а ти за нею!
– А різала-порола! Думаєш, як твоєму «єгорія»[219]219
«Єгорія» – тобто орден святого Георгія (Георгіївський хрест).
[Закрыть] пришпилили, так ти вже сама главна на все село? А в мого он обидві ноги прострелені!
– Бо він у тебе самостріл, а мій геройством заслужив.
– Самостріл? І-і-і-і!
Інші – багатші – тихенько пробиралися з заднього ходу або влазили через вікна і втискували нам до рук різ>ні подарунки. Тут були і курчатка, і свіженькі яєчка, і гусочки, і качечки, і палянички, і глечики з суницями, і сметана, і масло, і інші ласощі сільського меню.
– А сніданок який я вам, хлопці мої, зберу! Яєчні насмажу, молока напряжу, молодесенької цибульки накришу, а суниць у мене ціле цеберко! Будеш їв, скільки тобі заманеться! І шовковиця є, кислички вже достигають! Хлопчики мої гімназистики! Ходіть до мене, допоможіть бідній удові.
Наше товариське вирішення було – допомагати в першу чергу найбіднішим. Отже, приймати подарунки було поміж нас суворо заборонено. Так само заборонялося користатися з ласки хазяйок і ласувати їхніми сніданками, обідами та полуденками. Ми були на казенних харчах. Виходячи вранці, ми випивали по кухлику молока з житнім хлібом. Біля десятої ми снідали на полі принесеним із собою розігрітим тут же кулешем. О другій ми полуднували салом та цибулею. О п'ятій ми кінчали роботу й верталися обідати додому.
Звісно, ми категорично відмовлялися від подарунків, які приносили нам до школи, але треба признатися, що на полі ми хутко звикли не гребувати запропонованим нам їстівним. Під час роботи юнацький апетит сягав звірячої ненажерливості, а казенний пайок був все ж таки доволі обмежений та одноманітний. Крім того, був то вже час продовольчих труднощів, і в місті ми вже жили на хлібних та цукрових картках. Вареники з вишнями, молода картопля з колотухою або борщ із курчам – ласощі, які пропонували нам в деяких хатах, – все це дуже спокушало нас, і не завжди щастило нам додержати об'єктивної безсторонності у виконанні черги. Багатше жіноцтво хутко навчилося купувати пас, ще звечора підмовивши на паляниці та коржі.
Другого дня після розподілу загону на три артілі, щойно визволивши Аркадія Петровича з верескливого й гарячого жіночого натовпу, Зілов поспішав до своєї артілі, що ладналася вже вирушати на поле. Раптом у півтемних сінях він наштовхнувся на якусь жіночу постать, що причаїлася біля дверей. Зілов перепросив і хотів був рушити далі. Але жінка спинила його, схопивши за руку.
– Паничу, – прошепотіла вона, – зробіть так, щоб хоча б кілька хлопців до мене пустили сьогодні.
– Я ніякий панич! – сердито відсторонився Зілов, якого звертання «паничу» дуже ображало. – Ви можете казати до мене так, як говорите до своїх хлопців на селі: «парубче». Крім того, я нічого зробити не можу. Є черга. Запишіться в чергу. Коли надійде ваша черга, ми прийдемо й вижнемо вашу пшеницю…
– Таж висиплеться ж, паничику, висиплеться… парубче!..
Поміж них раптом з'явився Кульчицький. Він проходив через сіни і почув останні слова молодиці. Вільно й впевнено він обняв жінку за плечі й на мить пригорнув до себе.
– Як твоє прізвище, кажи мерщій! – прошепотів він.
– Стецюра Вівдя, – таким же шепотом відказала жінка.
– Прийдемо… – кивнув Кульчицький, – іди на вулицю і чекай, зараз виходимо…
Коли Зілов вбіг до кімнати, Кульчицький саме гукав:
– Ну, швидше, швидше, хлопці, перша артіль вже пішла. Рушаємо на парах!
– До кого ми йдемо? – запитав Зілов.
– До Стецюри Вівді, – хитрим оком кинув на нього Кульчицький, Зілов почервонів.
– Слухай, Кульчицький! – сказав він. – Адже це свинство. Сьогодні черга не Стецюри. Ми приїхали сюди не чорті для чого, а обслуговувати дружин запасних!
– Дурень! – зареготав Кульчицький. – От іменно: обслуговувати дружин запасних. Фраєр! – І, зареготавши знову, Кульчицький висолопив Зілову язика…
Кульчицький, Воропаєв і Репетюк верталися того дня додому окремо від артілі, аж увечері. З поля вони пішли відразу не на обід, а завернули до хазяйської хати напитися води. З кухлями води їх зустріли там красуня Стецюра Вівдя та її сестра Мотря, така ж солдатка, як і вона.
За п'ять хвилин тут же нагодилася й жвавенька та весела сусідка, молодиця років двадцяти, якій, виявляється, теж треба було б дістати хлопців на поле позачергово…
Було, отже, пізно, коли приятелі вибралися на вулицю. Сутеніло. Жовто-фіалкова заграва на заході блідла й половіла. З різних кутків села зринали, злітали високо і раптом уривалися широкі, високі й надривні дівочі співи. То дівчата верталися щойно з поля, з жнив. Хати Стецюр були в завулку. Завулок вибігав на невеличкий майданчик з криницею в центрі та традиційними колодками трохи осторонь. Наші приятелі побачили на колодках кілька невиразних у півсмерку постатей і червоні жарини цигарок. То були, мабуть, хлопці, парубки чи діди. Проминаючи їх, Репетюк, Воропаєв і Кульчицький, за сільським звичаєм, скинули кашкети і привіталися. Курці на колодках промовчали. Не спиняючись, приятелі прискорили ходу. Але тут раптом з колодок почулося, безперечно, адресоване до них:
– Гей! Мой! Зачекайте!
Особливої чемності в тоні поклику не було. Репетюк, Воропаєв і Кульчицький перезирнулися.
– Побіжимо? – прошепотів Кульчицький.
Але поклик наздогнав їх удруге, і на цей раз надто категоричний і змістом, і тоном:
– Сказано: почекайте. Чи ковінькою по ногах кидати? Виходу не було. Приятелі спинилися.
– Підійдіть сюди!
Секунду повагавшись, хлопці мусили виконати цей наказ, щоб приховати свій переляк. Спроквола вони рушили до колодок, до півдесятка вогників у сутінку.
– Битимуть… – прошепотів Кульчицький посинілими губами. – Бачили, як ми від Стецюр виходили…
За три кроки від колодок приятелі спинилися.
– Добрий вечір, – повторив Репетюк.
Темні постаті на колодках знову промовчали. Тепер вже було видно, що то солдати. Можна було розібрати сіруватість їхніх гімнастерок, ґудзики погонів на плечах, кокарди на кашкетах. Всі як один вони держали руки на широких білих косинках. Вони були ранені. Наші приятелі зітхнули легше. Небезпека не була вже така велика. Адже в кожного з ворогів було тільки по одній руці. Мовчанка тривала з півхвилини. Потім один із солдатів – він був трохи гаркавий – хрипко й сердито прокричав:
– Ви от що, хлопці, хоч ви собі й гімназисти, а коли до наших молодиць будете бігати, так глядіть – ноги поперебиваємо!
В цей час в тіні вулиці раптом з'явилася ще якась постать. Вона привіталася, підійшла ближче і весело повторила своє привітання. То був Потапчук.
– Перезнайомилися вже? – кивнув він на наших приятелів та на солдатів. – Ото й добре!
Поміж солдатів почулося пирхання:
– Та не дуже-то й познайомилися! А ти, Петре, звідки? Чого поночі бродиш? Чи до Килинки вирядився?
Сміх зазвучав удруге, але тепер це був уже веселий і товариський сміх.
Потапчук був тут своя людина.
За дві хвилини наші приятелі сиділи вже на колодках, впереміжку з солдатами, і частували нових знайомих «льогкими» цигарками. Зав'язувалися балачки.
– А де це вас поранено, землячки? – з пошаною кивнув на білі косинки Воропаєв. – Аж чудно, усіх однаково – у праву руку?
Тепер уже зовсім щирий і веселий сміх відповів на це запитання. Гумористичні вигуки акомпанували йому:
– «Чемойданом» гахнуло!.. Отакий з німця стрілок, усіх однаково поцілив!.. Він навмисне праві руки відстрілює! Ха-ха-ха!..
Гаркавий, що обіцяв поперебивати ноги, нарешті підсумував загальні веселощі:
– Таж вони самостріли…
– А в тебе хто стріляв?
– Таж не ти, мабуть. Сам прострелив.
Регіт залящав голосно і довго. Вояки-самостріли аж качалися на колодках.
Для ввічливості наші приятелі також вдали, що посміхаються. Проте особливого потягу до сміху вони не відчули. Бачити самострілів їм довелося вперше. Тим паче чути, як вони сміються й хваляться зі свого вчинку. Адже самострільство, тобто ухиляння від війни, це ж не що інше, як найтяжчий вияв зради вітчизні.
– А як же з війною до побідного кінця? – несміливо поцікавився Воропаєв.
– Шукав циган кінця в кільця… – прилинула з темноти невесела й лінива відповідь.
Дружний регіт, проте, завершив і цю приказку. Компанія самострілів була нівроку смішлива.
Пересміявшись, гаркавий заговорив знову. На цей раз мова його була зовсім приятельська.
– От ви, хлопці, гімназисти, значиться… тобто, виходить, грамотні… Може, почитаєте нам, що це воно отут пишеться? Га? На базарі я вчора, значиться, був… – Він скинув кашкет і вийняв з нього акуратно згорнутий вчетверо папірець. Обережно розгорнувши, він простяг його Репетюкові. Потім, немов передумавши, одсмикнув руку і передав його Потапчу-кові. – Прочитай, Петре! Іду це я, значиться, по базару, коли це хлопець, такий з себе миршавенький, тиць мені до рук і гарчить: «Прочитаєш, землячок, другому передаси». А я, конешно, неграмотний…
Потапчук узяв папірця і розгорнув його. Затягтися цигаркою, він на мить кинув коротким червонуватим спалахом на дрібні рядки впоперек друкованого папірця. При цьому спалахові можна було встигнути прочитати тільки один горішній неповний рядок у правому кутку. В ньому було:
ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!
Потапчук затягся ще раз, і другий спалах вилупив із пітьми другий, друкований великими чорними літерами рядок:
К народам, которых убивают и разоряют.
А внизу сторінки, теж чорними літерами, було:
Долой войну! Да здравствует мир – без аннексий и контрибуций!
Репетюк, що сидів поруч з Потапчуком і заглядав через його плече в папірець, схопив міцно Потапчука за руку:
– Слухай! Це прокламація! Ти знаєш, що таке прокламація?
– Що? – Потапчук спокійно згорнув папірця і поклав його собі до кишені. – Темно! – сказав він до всіх. – Не вчитати. Мабуть, лист якийсь. Приходь, Якове, завтра на вулицю раніш, я тобі розберу.
Хлопці нарешті рушили додому, розпрощавшись із своїми новими знайомими. Потапчук теж пішов ночувати до школи.
Завтра у нього на своєму полі роботи не було, і він вирішив піти з нашою артіллю.
– Чортзна-що таке! – загарячкував Воропаєв як тільки зникли за рогом вулиці вогники солдатських цигарок. – Ганьба! Самостріли! Боягузи! Зрадники! Німецькі запроданці!
– І чого б я кип'ятився? – здивувався Кульчицький. – Ти що, комендант міста? Жонаті хлопці! Таких баб покидали! Та якби от Вівдя була б мені жінка, а я на війні…
– Ти дурень! – розсердився Воропаєв. – Ми патріоти і мусимо піти до волості й заявити на них.
МИ МОВЧИМО
Другого ранку наша команда працювала кілометрів за два від села, на полі у Вівдиної сусідки. Календар нашої команди вже цілком перейшов до рук наших донжуанів.
Але не те зараз хвилювало нас. Навіть Зілов – найнетерпиміший з-поміж нас до донжуанського принципу обслуговування жінок запасних – і той сьогодні забув сперечатися на цю тему. Ми були надто зайняті обговоренням учорашньої прокламації.
Під проводом нашої веселої й жвавої хазяйки ми щойно прийшли на поле і ладналися вже ставати до роботи, коли це Репетюк спинив усіх нас:
– Стривайте, джентельмени! Зараз містер Потапчук покаже вам цікаву штуковину!
Ми згрудились довкола Потапчука. Він вийняв прокламацію, розгорнув її і прочитав від дошки до дошки. Ми слухали з роззявленими ротами й викоченими очима. Нам аж заціпило від подиву.
Добра половина з нас, треба признатися, досі навіть не чули про існування таких речей, як «прокламація», «нелегальна література», «підпільна робота». Туровський, Сербин і Кашин мали сміливість тут же признатися в цьому. Вони насамперед запитали – а що ж таке, власне, прокламація? Одначе потреба пояснення відпала зразу ж сама собою, тільки-но почав читати її Потапчук.
«Пролетарии всех стран… народы, которых убивают и разоряют… товарищи… без аннексий и контрибуций…» – ці не вживані в нашому гімназичному лексиконі фрази й слова хвилювали насамперед своєю забороненістю!
Це були гімназисти сьомого класу класичної гімназії міністерства народної освіти. Нас непогано навчено історії руських царів по Іловайському, теорії словесності – по Сіповському, психології й логіки – по професору Челпанову[220]220
… по професору Челпанову. – Мається на увазі підручник логіки і психології Георгія Івановича Челпанова (1862–1936), російського психолога і логіка, засновника і директора Московського психологічного інституту.
[Закрыть]. Ми досконально опанували секрет хрії[221]221
Xрія – практикований у старих класичних школах метод писання «сочинений» за точно встановленим шаблоном.
[Закрыть] [222]222
Xрія. – У збірнику статей «Перша книга» (К., 1951, с. 28–29) Ю. Смолич розповідав, які обов'язкові компоненти входили в поняття «хрія» в царських гімназіях:
«Хрія – це план літературного твору, якого сліпо додержувалися схоласти. Він мав такі обов'язкові для ствердження ідеї твору частини твору:
1. Діктум кум лядве авторіс – вступ із хвалою авторові чи ідеї,
2. Перифразіс – інші можливі тлумачення ідеї чи сюжету,
3. Етіологія – розвиток сюжету,
4. Контраріум – доказ від противного,
5. Сіміле – подібність,
6. Екземплюм – приклад,
7. Тестімоніум – констатація вірності висунутої ідеї,
8. Конклюзіум – заключення, резюме, висновок».
[Закрыть], непогано писали «рассуждения» на «вільні» теми, наприклад: «О непротивлении злу» або й на курсові, наприклад: «Лишние люди в сочинениях И. С. Тургенева». Ми розбиралися в тонкощах поезії Древнього Риму і почували себе між анапестів, хореїв і чотиристопних ямбів затишно й мило, як серед старих і привітних друзів. Ми читали вже а лівр увер[223]223
Читати, перекладати без підготовки (франц.). – Ред.
[Закрыть] по-німецькому і по-французькому. Ми знали напам'ять всі тексти з катехізису, а також усі літургії та єктенії. Ми навіть дещо розумілися в алгебрі, геометрії та фізиці – в межах курсів Кисельова або Краєвича. Нас усього цього вчено щодня п'ять годин, за сто карбованців річної плати, під невсипущим наглядом директора, інспектора і доглядача. Але ніде, ніколи ні словом ніхто не обізвався до нас про якісь суспільні явища, про взаємини між колами суспільства, про суспільство взагалі. І от
ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!
К народам, которых убивают и разоряют. Два года мировой войны! Два года разорения! Два года резни! Два года реакции! На кого же падает ответственность?!
Прокламація відповідала, на кого падає відповідальність. Вона говорила, що позаду тих, хто розпалив світову пожежу, стоять панівні класи. Вона зверталася до трудівників міст і сіл з закликом не вірити своїм урядам, які кличуть знищити мілітаризм свого ворога. Тільки сам народ може знищити мілітаризм у своїй державі. Той трудовий народ, що гине на позиціях, обороняючи інтереси панівних класів, і за спиною якого в тилу ховаються ці панівні класи і багатії…
Долой войну! Да здравствует мир – без аннексий и контрибуций!
– А що таке «анексія»? – задихнувшися, запитав Зілов.
Піркес реагував експансивно:
– Правильно! Кому ця війна потрібна? Ненавиджу!
Воропаєв аж зблід.
– Що?! – зарепетував він. – Так по-твоєму, скоритися німецькому варварові? – він випнув груди і готовий вже був засукати рукава.
– Ну, покинь! – розсердився раптом Макар. – І Кант, і Гегель були німці!
– Іди ти, філософ! Війна до побідного кінця!
– Авжеж! – підтримав Кашин.
Над полем враз вибухнув ґвалт дзвінких юнацьких голосів. Ми сперечались, намагаючись перекричати один одного:
– Так і треба! Молодці революціонери!
– Дурак! Це просто свинство! Вони – німецькі шпигуни!
– Ти сам дурак! Це – соціалісти!
– І справді, два роки різанини, розору, руйнації!
– А зверніть увагу на народ…
– Контрибуція – це зрозуміло. А от – анексія…
– Ненавиджу!
– Хай буде мир!
– Геть німецьких запроданців!
Бронька Кульчицький один, власне, не брав ніякої участі в суперечках і вигуках. Але гармидер йому дуже імпонував. Він був великий прихильник галасу, гамору й тарараму. Він упав на спину, качався по землі і, задравши ноги догори, щосили репетував:
– Ой, малахольні! Ой, понт! Ура!
Наша хазяйка стояла осторонь, смішливо пхикала і, стидаючись, затулялася рукавом.
Справді, з нас-таки, мабуть, була непогана гумористична картина. Рано-вранці в перших проміннях сонця, під широким куполом чистого й прозорого небозводу, серед буйних та хвилястих просторів золотавих пшеничних полів – купка галасливих нестримних юнаків. Це було, мабуть, подібне до зграйки горобців, що шмигнули на купку просипаного зерна, пометушилися, поцвірінчали, погомоніли й пурхнули урозтіч, щоб зникнути назовсім в голубизні погожого дня.
Хазяйка раптом випростала руки в бік дороги.
– До нас щось їде, – сказала вона.
Ми озирнулися. Між високими житами, мов човен у піні прибою, поринав і виринав чорний міський фаетон.
– То, мабуть, не до нас, – відмахнувся хтось, одвертаючись, готовий продовжувати суперечку.
– Ба ні, саме до нас. Дорогою – он кудою б йому їхати тра, а воно ж навпрошки, суголовком їде. А я, саме до нас. Бігме!
– Хлопці! – враз аж присів Теменко. – Та то ж гімназичні коні. Вахмістр!
Справді. Тепер уже не було сумніву. До нас їхав гімназичний фаетон, і в ньому сидів інспектор.
– Приїхав-таки сукин син! Приймайте гостей! Ми похапали серпи й шухнули до межі.
– Зажинай, хлопці, метко. А то підійде, а ми перед непочатим стоїмо.
Десять серпів із свистом врізалися в жито. Високе стебління війнуло повним важким колосом і з тихим поскрипом піддалося шорсткому лезу серпів.
– Буржуй проклятий! – бурмотів Макар, похапцем засуваючи під сорочку якусь принесену з собою книжку. Навчений гірким досвідом, він уважав за краще не потрапляти з книжкою інспекторові на очі.
– А ви, Макаре, не вживайте слів, яких не розумієте! – відгукнувся з другого кінця лави Репетюк. – Буржуа – це зовсім не лайливе слово, а навпаки. Буржуа – так у Франції звуть кожну практичну, з достатком людину, що вміє…
– А я кажу – буржуй…
– Просто сволоч!
– Натравити б на нього соціалістів…
Жито хилилося й рипіло під нашими серпами. Уже за нами була полоса. Хазяйка й Потапчук ішли по ній з юрками й крутили перевесла. Вони мали за нами в'язати. Коли інспекторів фаетон спинився край межі, ми вже пройшли лавою сажнів десять по вузькій бідняцькій полосі. Ми вдали, що, зайняті роботою, ніби навіть не чули, як він під'їхав.
– Здравствуйте, господа! – проверещав, виходячи з фаетона, інспектор.
Ми зробили вигляд, що здригнулися від несподіванки, випростались, озирнулись і привітно, навіть захоплено, поспішили йому назустріч.
– Прекрасно! Прекрасно! – пищав інспектор. – Це ви вже стільки сьогодні викосили? Тобто, я хотів сказати, вижали. Молодці! Чудово!
Мій зробили вигляд, що дуже улещені і навіть ніяковіємо від комплімента.
– Як же ви тут поживаєте? Га? – інспектор силкувався, щоб його слова бриніли якнайменш офіціально. – Розпустилися, мабуть, тут, га? Аркадія Петровича не слухаєте?
Нарешті інспектор висловив бажання подивитись, як ми жнемо. Ми стали лавою і пішли полосою.
– Надзвичайно! Прекрасно! – заохочував він нас. – Це що таке – жито чи пшениця?
– Овес! – раптом вирвався Кульчицький, що став зухвалішим у сільському привіллі. Ми всі подавилися сміхом.
– Чудово! – декламував інспектор. – Надзвичайно!
Ми мало не лопалися від напруги стриманого сміху. На наше щастя, високе жито ховало наші розшарілі обличчя.
Нарешті інспекторові це набридло. Він сказав, що буде з нами снідати, а тим часом трохи спочине з дороги під «копною». «Копною» він називав п'ятнадцятку. Там, під п'ятнадцяткою, лежали купою наші тужурки, барильце з водою та клунок з їстівним. Інспектор відійшов. Ми легко зітхнули і, стиха кленучи, жали собі далі.
Так проминуло хвилин з п'ять. Раптом Кашин, що глянув з-під руки назад убік до інспектора, аж присів і пополотнів.
– Хлопці! – скоріше прохрипів, аніж прошепотів він. – Прокламація!..
Ми всі озирнулися до п'ятнадцятки. Лютий мороз вдарив нам по спинах і аж стягнув шкуру до хребців. Позаду, там, під п'ятнадцяткою, стояв, випроставшися на весь свій велетенський зріст, інспектор і тримав близько перед лицем невеличкий чотирикутник білого паперу. То була прокламація. Потапчук забув її сховати. Він просто покинув її поверх своєї тужурки, приваливши чимось, щоб не здуло вітром.
Інспектор кінчив читати і опустив руку з папірцем униз:
– Дежурный! – заверещав він так, що чути було, мабуть, аж під селом. – Кто дежурный?
Ми злякано перезирнулися. Хто ж був дежурний? Чорт побери, всупереч правилам розпорядку, ми ніколи не призначали дежурного.
– Хто ж піде? Кому піти? Репетюк, ви староста…
Але інспектор сам допоміг нам вийти з прикрого становища.
– Все сюда! – завищав він.
Спустивши серпи й похиливши голови, ми неквапом наблизилися.
– Эт-та что? – інспектор тримав прокламацію в лівій руці і правою колотив по зібганому папірцю. – Эт-та что такое, я вас спрашиваю?
Ми мовчали.
– Прокламация против войны?
Ми мовчали.
– Где вы се взяли?
Ми мовчали.
– Я вас спрашиваю, где вы взяли эту гадость?
Ми так само стояли і мовчали.
– Вы будете отвечать?
Ми мовчали.
– Кто не ответит мне сейчас, тот может считать себя с этой минуты исключенным из гимназии!
Тоді раптом виступив наперед Зілов.
– Ми… – він зашпурхнувся на першому ж слові, але зразу відкашляв і більш-менш щасливо закінчив своє речення. – Ми її знайшли, Юрію Семеновичу. По дорозі, як ішли сюди.
– Ложь! – обірвав інспектор. – Кто вам ее дал?
Ми мовчали.
– Такие вещи не находят. Их знают, у кого берут. Кто вам ее дал?
Ми все ж таки мовчали.
– Прекрасно! – Інспектор зжмакав і сховав до кишені злощасну прокламацію і рушив до фаетона. – Прекрасно!
Це вже не було те «прекрасно», яке він говорив нам десять хвилин перед тим, милуючись з нашої роботи. Це було лиховісне й страшне «прекрасно».
– Вскочили!.. Оце понт! – спробував поламатися Кульчицький, але в нього нічого не вийшло, і він замовк.
Весела й жвава наша хазяйка стояла поруч з нами і перелякано та стурбовано зазирала нам усім по черзі в очі.
– Біднесенькі мої, що ж тепера будете робити? Таж то, мабуть, Яків Юринчуків вам її, оту прокламацію, підкинув. Га? Чи ж правда, Петре? Він їх тут усім роздає. Проти війни, абощо! А я, а я, проти війни ж!
– Він! – Потапчук хитнув головою.
– І ви знали, що він вам давав?.. Сер?..
І на Репетюкове запитання Потапчук теж мовчки кивнув головою.
– Він – революціонер?
Потапчук кивнув і Зілову…
