Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 62 страниц)
Невдовзі був улаштований вечір «героїв нашої гімназії». Він мав складатися з чотирьох частин: вступна промова директора, вокально-музичний відділ, танцювальний антракт і вечеря героїв-абітурієнтів з педагогічним персоналом. Нам – не абітурієнтам ще і не героям – замість вечері видавалося по бутерброду, по дві карамельки та по одному медовому прянику.
Вечір відбувався в тому самому коридорі, що правив нам поперемінно і за церкву, і за рекреаційну залу, і за клас. Були поставлені лави, а в кутку зроблено підвищення з кафедрою. На кафедрі стояв директор, у перших рядах сиділи герої-абітурієнти, які нагодилися на цей час в наше місто – чоловік п'ятнадцять. Далі сиділи ми. Директор був у гаптованому золотом мундирі, в білих рукавичках і тримав трикутку просто перед собою. Промова директора блищала перлами ораторської майстерності: наша гімназія виконала свій обов'язок перед вітчизною і виконуватиме його так само славно і далі. Вісімдесят п'ять офіцерів, п'ятнадцять вільноопредєляющихся, четверо малолітніх добровольців! Двадцять п'ять георгіївських кавалерів! Десять кавалерів третього ступеня! Троє – другого і один – слухайте, слухайте – повний, всіх чотирьох ступенів – славний георгіївський герой! Гордість директорового серця! Гордість нашої гімназії! Гордість «цілої матушки Росії». Слава йому і ура!
– Ура! – охоче відповіла зала. В задніх рядах, де сиділи ми, старшокласники, сплеснув короткий, але щирий сміх.
Сміятися було з чого. З першої лави звівся і хвацьки дзенькнув шпорами бравий стрункий кавалерійський підпоручик. Чотири хрести горіли на його грудях, на жовто-чорних стрічках. Це був Парчевський.
Директор зійшов з кафедри, підбіг до героя, вхопив його руку своїми обома і гаряче потрусив. Він висловлював славному героєві своє захоплення і свої вітання. Георгіївські хрести вже знедійснили «вовчий» білет, і директор висловив свою тверду віру в те, що другого ж дня по закінченні війни бравий офіцер – «мы, хе-хе, не можем, конечно, поручиться, что к тому времени он не будет уже полным генералом», – бравий офіцер «зайдет меж важными державными делами сюда, в свою старую гимназию», – і хто ж буде сумніватися, що загартованому самим життям славному героєві зовсім легко буде скласти іспит і на повний атестат…
Парчевський дзенькнув шпорами, вклонився і сів.
Директор повернувся на кафедру й докінчив свою промову. Зоставалася ще її траурна, сумна частина, із ста чотирьох вояків, вихованих нашою гімназією, десятеро полонено або пропали безвісти, сорок зазнало поранень або контузій, а двадцятеро… двадцятеро на полі брані… поклали живот свій на олтар…
Ми всі звелися і стали струнко.
– Ве-е-е-чная па-а-а-мять. Двадцятеро…
– Ве-е-е-чная па-а-а-а-а-мять. Двадцятеро!
– Ве-е-е-чная па-а-мять.
Ми сіли знову. Двадцятеро! Ну, да. Іваницький, Андрущенко, Полторак, Крепсюков, Тюша, Жук, Кацман, Пржемуцький, Миколюк, Дзига, Муфтель, Жайворонок, Грачівський… Ах, ні! Грачівський, ні! Він не в рахунок двадцятьох. Він навіть не двадцять перший. Він просто так. Сам по собі. Окремо. Про нього ніхто не згадує тут. Його ніхто не вітатиме. Ніхто не пропонуватиме йому одержати просто так атестат за всі вісім класів гімназії. Навіть оцю вічну пам'ять проспівано не йому. – Він же поклав живот свій не на олтар, а просто на залізничні рейки…
Ми вирішили піти з вечора геть. Хай йому грець! Вокально-музична частина, танцювальний антракт, а вечеряти ж нам не дадуть… Ми почекали, поки скінчив директор, і потислися гуртом до виходу.
– Стійте, хлопці! – наздогнав нас хтось. Це був Парчевський.
– Куди ви?
– Та ну його к монахам! Тебе вечерею годуватимуть, а нам по бутерброду…
Парчевський зареготав – невже по бутерброду?
Ми спинилися і спідлоба позирали на колишнього нашого однокашника і товариша. За ці три роки нам рідко доводилося його зустрічати – тільки мелькома, як приїздив він на поправки після поранень. Про що нам забалакати з ним зараз? Згадати минуле? Як його вигнано? Розпитати про фронт? Ану його! Ми стояли й незручно мовчали. Парчевський теж почував себе ні в сих ні в тих. Нарешті заговорив Репетюк:
– Слухайте, поручику, я дивуюсь з вас, право… Як це ви так можете: голівкою прикивуєте, ніжками пристукуєте, шпориками придзвонюєте… А три роки тому він вас, сер, отут сволоччю лаяв, ногами тупотів… Та я б на вашому місці…
– Та я б йому в морду! – розлютився раптом Кульчицький.
Парчевський пустив тонкий струмок диму з люлечки, яку курив, і секунду подумав.
– Ось що, хлопці, – потому сказав він. – Де б нам з вами зараз добренько буцнути? Мені б треба сьогодні десь пропити тисячу…
– До пана Сапєжка! – скрикнув Кульчицький.
– Можна б до сестер… – зашарівся Воропаєв.
Легеньке пожвавлення прошаруділо поміж нас. Ми придивилися до Парчевського. Ні, він не такий уже й чужий. Щось старе, товариське світиться ще з-під цього френча, між чотирьох «Георгіїв»…
– А вечеря ж як? – поцікавився Теменко. – Там же Мопс готується тост сказати і цілуватися до тебе лізтиме. Бігме!
– Хай він знаєте що? – Парчевський вилаявся. – Так до пана Сапєжка чи до сестер?
– Хлопці! – згадав раптом Воропаєв. – Таж сьогодні у георгіївських кавалерів бал! Всіх же гімназисток забрали! Гора – головний розпорядник! Газу, значить, буде – Волга!
– А десь і очечко притулиться! Лафа! – Кульчицький задоволено потер руки.
– Що ж, – розсудив Парчевський. – Пропозиція слушна. У георгіївців неп'яних б'ють. Ходім до нас!
На сходах нас наздогнав інспектор:
– Господин Парчевський, господин Парчевський! Куда ж это вы? Сейчас будет ужин с педагогическим персоналом!
Парчевський спинився на передостанній приступці сходів. Він натягав на ліву руку сіру замшеву рукавичку. Скоса, через плече, через свій золотий підпоручницький погон, він кинув оком на інспектора. Що йому був Вахмістр? Йому самому зробилося смішно. Він навіть пирхнув, але зараз же стримався.
– Пра-а-астите, гаспа-а-а-дин инспектор, – пшютовським гвардійським тоном з легким ґрасуванням «р» сказав він, – и па-а-апра-а-асите за меня пра-а-щения у ва-а-ших коллег. Но меня ждут мои друзья!..
З холодним уклоном в бік інспектора Парчевський зробив широкий жест в наш бік.
Ми викотилися за-двсрі, як яблука з перекинутого кошика. Оце врізав, так врізав! Го-го-го-го-го! Оце так ужарив!.. Ні, він таки хлопець свій.
Регочучи і шіравляючись у дотепах, ми попростували до залізничної аудиторії, де сьогодні був черговий військовий бал. Черговий військовий бал! Щодня десь у місті були військові бали.
Залізнична аудиторія знаходилася на території залізниці, поміж колій. Нам довелося пробиратися до неї між довгих ешелонів і паровозів під парами. Військова рампа і вантажна станція давно вже не справлялися самі з військовими ешелонами і вантажами. Маршові батальйони відправляли тепер просто від пасажирської. Сюди прибувала й частина санітарних поїздів центрально-російських маршрутів. В Карпатах зараз точилися завзяті бої. Кожний день коштував десятків тисяч людських життів і мільйонів грошей. Біля пасажирського перону стояли два ешелони з донськими козаками. Вищала гармонь, підбумкував бубон і форкали коні. По другий бік вокзалу на довгих пульманівських платформах розташувався із своїм вогневим хазяйством артилерійський дивізіон. Двадцятидюймові гармати, ящики з снарядами, прожектори без брезентів стояли там – просто мрячного, дощовитого, осіннього неба. Людські фігурки в тоненьких шинельках кулилися між ними. Довжелезні валки земгородів вистроїлися біля закордонного павільйону станції. Від них відгонило йодоформом, карболкою і креозотом. Двері хряскали раз у раз, і уривки стогонів виринали звідти і зразу танули тут, у вогкому повітрі листопадової ночі.
Перед дверима аудиторії стояв величезний натовп солдатів. Тут були і донці з вошивими чубами, і артилеристи в благеньких літніх шинельках, і санітари з земгородських валок, і якісь піхотинці з маршових батальйонів.
Солдати стояли похмурі і злі. Вони збігалися сюди, до аудиторії, на яскраве світло її ліхтарів, на привабні звуки танців, що бриніли за високими заскленими дверима. Але їх до танцзалу не пускали. Бал був офіцерський. Заходити нижнім чинам суворо заборонялося. Похмуро й неохоче розступився натовп перед Парчевський і нашою юрбою. Передні виструнчилися й відкозиряли погонам і «георгіям» Вацека. Ми пройшли за ним, одвертаючись і ховаючи очі. За ці роки ми ще не привчилися перемагати почуття сорому перед людьми, що їхали умирати на фронт, стояли тут під дощем, і їх не пускали навіть туди всередину – вшкварити останнього гопака…
Бал був у самому розпалі. Гримів комендантський оркестр. Той самий, що виряджав на позиції маршистів. Батальйонам, які від'їздили на фронт після дев'ятої вечора, тепер доводилося рушати навіть без прощального маршу і «Боже, царя храни». Оркестр шкварив тустепи. Півсотні пар звивалися, кружляли і метлялися посередині. Від георгіївських хрестів мерехтіло в очах. Ми рушили насамперед до буфету. Бал був уже напідпитку. Треба було негайно ж його наздогнати.
– Буфетник! – гукнув Парчевський.
– Чого зволите, вашекородь?
– По склянці коньяку кожному з нас!
– Єсть, вашекородь!
– І запам'ятайте, будь ласка! Ви бачите цих гімназистів, що зо мною?
– Так точно, вашекородь!
– Кожний з них має право прийти сюди, до буфету, і пити та їсти все, що йому забажається! Ви запам'ятали кожного в обличчя?
– Буде спольнено, вашекородь! Не зводьте безпокоїться, вашекородь!
Парчевський вийняв з гаманця і кинув на шинквас п'ять асигнацій по сто карбованців. Якраз стільки, скільки виробляв за рік на своїх лекціях Шая Піркес. Вдвоє більше, як діставав Туровський річно від свого батька-поштаря. В п'ять разів більше, як давало річного прибутку все господарство Потапчука в селі Бидлівці.
Коньяк вдарив у кров, і зразу зробилося тепло й затишно. В голові попливли ніжні вальси, пристрасні танго, запаморочливі тустепи. Вищав корнет-а-пістон, підвивала флейта, чвакали тарілки, бухкав барабан, захлинався гобой, гавкали тромбони, валторна виводила дико і самотньо. В обіймах прапорщиків, хорунжих і земгусарів пропливали жінки з закоханими лицями. Ах, їм так хотілося ласки, поцілунків і мужчин. Мужчини на світі перевелися. Їх можна було дістати тільки тут, на балу, та й то на дуже короткий час…
Диригували балом кавалерійський корнет і Збігнев Казимирович Заремба. Збігнев Казимирович був тепер не у фраку. Йому дуже личив новий мундир, синє галіфе і срібні шпори. О, срібні шпори для мазура – це найперша річ! Збігнев Казимирович працював в інтендантстві. Третім диригентом був зразу ж призначений Вітька Воропаєв. Він був широковідомий – від Гнівані до Деражні[261]261
Деражня – райцентр Хмельницької області.
[Закрыть] і від Копайгорода до Вапнярки[262]262
Вапнярка – селище в Томашпільському районі Вінницької області.
[Закрыть] – як найкращий танцюрист.
Бронька негайно ж пішов шукати Гору з компанією. Він знайшов їх кулісами театральної зали. Чоловік двадцять прапорщиків, земгусарів, інтендантів і князів з «дикої» дивізії[263]263
… князів з «дикої» дивізії… – У виданні 1936 р. Ю. Смолич дав до цього місця таку примітку: «Тобто офіцери-князі з так званих «диких» (кавказьких) дивізій».
[Закрыть] розташувалися в бутафорських фотелях стилю «ампір»[264]264
Ампір – стиль пізнього класицизму в архітектурі і декоративно-прикладному мистецтві, що виник у Франції на початку XX ст.
[Закрыть]. Посередині стояв рояль. На його чорній лискучій кришці Гора держав банк. Бронька на око визначив, що в банку не менше як п'ятсот карбованців. Звір на бал зайшов крупний. Інтенданти, «дикі князі»! З небувалим тремтінням Бронька попросив собі карту. Земгусари й інтенданти скептично й недружелюбно оглянули його гімназичний мундир.
В кутку біля оркестру сиділа Катря Крос. Вона була печальна: Шаї не було, а вона так хотіла б його побачити… Сербинові і Туровському кров ударила в обличчя. От вже не сподівалися! Туровський уклонився. Сербин чи то вклонився, чи то ні. Адже вони офіціально навіть і не були знайомі. Катря спалахнула. Вона кивнула, затулилася віялком і одвернулася… Сербин! Ах, Сербин! Милий!..
– Слухай! – запропонував раптом Сербин. – Ходім вип'ємо ще.
Туровський згодився. Він зробився такий же похмурий, як і його друг. Катря затулилася віялком і одвернулася. Ну, звичайно, вона не схотіла відповісти на його уклін. Вона любить Сербина…
По дорозі Сербин заскочив до убиральні. Він примочив і пригладив волосся на висках. І глянув до дзеркала – ні, все гаразд! Але ж вона одвернулася! Що ж, він їй, очевидно, просто противний. Вона ж любить Туровського! Туровський признався тоді сам… Ну й нехай! Сербин став перед дзеркалом, трагічно нахмуривши брови! Ну, звичайно! Ще б пак! Хто ж полюбить таку пику! Волосся чорне, ніс немов дзьоб, щоки завалилися в середину рота. Привид з того світу! Тьху! Звичайно, Туровський же такий рожевий, великі блакитні очі. Такі завжди до серця дівчатам!.. Сербин починав ненавидіти свого друга. Він зрозумів це і трохи засоромився. Він сам собі став бридкий.
З огидою він ще раз глянув у дзеркало. Там, за дверима, в залі гриміли бубни модної ойри. Мимоволі руки взялися в боки і викинулася наперед ліва нога. Тра-та-та-та! Тай-тай-та! Ламцидрица-ойра-ойра! Ламцидрица! Ойра! Ой-ра! Сербин пройшовся перед трюмо туром жвавої ойри. Чорт побери, як чудово виходило! Так що ж? Так чого ж? Якого чорта? Чому не йдеш туди, не запрошуєш Катрі? Не ведеш її в танок, пристрасний і палкий? Чого? Телепень, вахлак і бевзь?! Сербин навіть ударив себе по щоці. У, сучий син! Такий здоровий, а… соромиться до дівчини підійти…
– Ти що? – Туровський затурбувався за друга й повернувся до убиральні. – Тобі недобре?
– Ну, що ти? Просто так! Ламцидрица-ойра-ойра!
Друзі повернулися до буфету. В компанії кількох прапорщиків там пив коньяк Кашин. Він був уже п'яний. Ні Бронька, ні Воропаєв не дали йому десяти карбованців. Він не міг спробувати щастя. А сьогодні, сьогодні йому неодмінно б пощастило. Така вже в нього прикмета є. Він навіть пробував вже взяти десятку в буфетника. З тих п'ятисот, що віддав Парчевський. Але буфетник не дав… Такого наказу йому не було. І де запропав цей самий Парчевський? Він би дав двадцять п'ять. Що йому? Для товариша він зробить все. Не те, що Бронька і Вітька. Сволочі! Скнари! Гімназисти!.. Кашин ненавидів гімназистів. Він любив прапорщиків.
– Мишенько! Дай я тебе поцілую! – Він поліз цілуватися до одного з сусідів, похмурого, неврастенічного прапорщика. – Люблю офіцерів! Дай поцілуємося. Все одно і нам цього року на фронт… Поцілуй мене, Мишенько!
Він був правий. Ще рік – і, напнувши прапорщицькі погони, поїдемо на фронт і ми. Війні все одно ні кінця ні краю!.. Сто чотири солдати дала наша гімназія. Вона дасть іще сто чотири. І всі покладемо свій живот на олтар…
Прапорщик слухняно поцілував Кашина і раптом заплакав.
Вчинився шарварок. Всі кинулися його втішати.
– Мишко! Мишенько! Що тобі? Що з тобою?..
– Трупи… холодно… смерть… Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Мишенька плакав і по-дитячому прихлипував. Правда, він і був ще дитина. Йому ще не сповнилося навіть дев'ятнадцяти років.
Сербин з Туровський взялися за коньяк. Сльози розчулили, зворушили їх. Вони любили один одного. Вони ж друзі. Що може бути краще від друга? Нічого? Друг – над усе! Після третьої чарки вони теж почали цілуватися.
– Матьожко, друг!
– Христе, друже мій єдиний… Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Треба було тут же зробити для друга щось велике, величезне. Пожертвувати собою. Наложити життям. Віддати йому все. В крайньому разі зробити якесь признання. Однаково скоро всьому край!
– Хрисанф! Я падлюка!..
– Це я падлюка, Матвію!.. Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Вони випили по шостій.
– Ти розумієш… я тобі скажу…
– Ні, я скажу!.. Я падлюка, а ти…
Сербин хотів затулили йому рота. Але Туровський видерся:
– Я падлюка!.. Я люблю її… Але вона – твоя! Вона прекрасна! Я від ступ а юси!.. Я піду! Коли хочеш, я завтра застрелюся…
Туровський впав на коліна. Склянка і шість чарок коньяку вирували в ньому. Йому хотілося бити земні поклони і молитися. Прапорщики реготали. Кашин стукав пляшкою об стіл і лаяв гімназистів. Сербин лежав у Туровського на грудях. Вони заливали один одного слізьми. Вони ридали. Вони благали один одного. Вони хотіли цілувати один одному руки. Мишенька зверху поливав їхні голови своїми слізьми. Він обіймав їх обох…
Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Репетюк з Теменком випадково потрапили в кімнату бібліотеки. Вони зразу ж пожалкували. Вийти з бібліотеки вже змоги не було. Високий, худий, розпатланий прапорщик стояв по той бік дверей з револьвером в руках і нікого назад не випускав. Очі його горіли навіженим вогнем. Схоже було, що він збожеволів…
Втім, поки що він був ще при своєму розумі. Просто він нюхнув марафету трохи проти норми. За годину-дві він заспокоїться і зморений засне.
Тим часом він збирав до бібліотеки всіх, які були на балу, цивільних, а також земгусарів. Він вистроював їх попід шафами з книжками. Туди ж пхнув він і Теменка з Репетю-ком. Він оголосив, що зараз буде всіх по черзі розстрілювати.
– Сволочі! – репетував він, розмахуючи браунінгом. – Падлюки! В тилу окопалися! А ми за вас кров проливаємо? Німцям продаєте нас? Співайте: «Боже, царя храни!»
Земгусари, кілька залізничників, телеграфіст Пук, Теменко з Репетюком мовчали. Було тоскно. А що коли справді почне стріляти? Нанюханому – що? Прапорщик звів браунінг.
– Ну?.. Раз… два…
Всі заспівали враз, але невлад і невголос.
– Неправильно!.. Брешете!.. Одставить!
Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Сербин з Туровським знову вибралися до зали. Вони випили вже по склянці і по дванадцять чарок. В величезній залі їх кидало від стінки до стінки. Їм ледве щастило підтримувати один одного.
В залі було зовсім порожньо. Крізь п'яний дим ледве просвічували вогники електричних канделябрів. Попід стінами в залі щільно сиділи тоскні й сумні фігури жінок. Вони сиділи одна коло одної і ждали кавалерів. Оркестр гримів, але уші його не чули. В голові гуло й гриміло куди дужче. Танцювали якісь три чи чотири пари. Воропаєв, Збігнев Казимирович і ще якийсь миршавий земгусарик. Вони втрьох намагалися збити куряву за всіх. Більше кавалерів у залі не було. Дами сиділи сумні і тоскні. Навіть тут не було вже мужчин. От були і нема – зникли. Вони п'яні.
Сербин і Туровський простували через залу в куток, де сиділа Катря. Але це було зовсім не так просто. Разів п'ять вони впали. Коньяк бавився ними, немов човнами шторм. Вони упали вшосте і звалили з ніг Збігнева Казимировича з його дамою. Але от нарешті і вона. Ага – ламцидрица, ой-ра, ой-ра! Здрасте, наше вам!.
Катря забилася в куток. Господи, що таке? Що трапилося? Вона сиділа собі. Танцювати пс кликав ніхто. Вона виглядала Піркеса. Він же досі так і не приніс їй книжок!.. Яка ж вона дурна! Розговорилася перед ним. А тепер він, мабуть, глузує, що вона дурненька. Ах! Якби оце не стільки людей довкола, – їй же богу, заплакала б!.. А он і Сербин… Сербин! Господи! Який же гарний! Стрункий, чорнявий, ніс орлиний. І чого він такий соромливий? А може, гордий? А може, просто зневажає її? Вона ж така негарна… Оті прокляті прищики… І раптом він! Невже п'яний? Господи, Христя! Христечко!
Сербин випростався і тупнув ногою.
– Ви!.. – гукнув він. – Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра! Ви! – поправився він ще раз, бо п'яні вуха не чули і здавалося, що він сказав пошепки. – Ви дура! Чого ви так дивитеся на мене?!
Більше він нічого не сказав. Сльози потекли у нього з очей. Він осліп, занімів і задихнувся. Туровський плакав у нього на плечі. Геть! Геть! Швидше геть звідси!
Вони пропливли до буфету. Шторм дужчав і дужчав.
Мишенька все плакав.
Рспетюкові й Теменкові нарешті пощастило видертися. Вони проспівали «боже царя», «спаси господи», «слався, слався». Прапорщик розмахував револьвером і майже щохвилини запихав собі до носа нову порцію білого порошку. Так могло тягтися до ранку. На щастя, до бібліотеки заглянув Парчевський. Він зрозумів, у чому справа, ще на порозі. Він бахнув прапорщикові в ухо, і той простелився на підлозі.
Потім прапорщика тягли до вихідних дверей. Земгусари штурхали його чобітьми. Парчевський зірвав йому «георгія» з грудей. Хтось розбив йому ніс. Прапорщик бив себе в груди і ревів як недорізаний, ревів страшним голосом, навіжено і без слів:
– Мене?.. В морду?.. Прапорщика лейб-гвардії Кексгольмського полку? Пристреліть мене, або я вас уб'ю!.. Уб'ю… Розстріляю!.. Шпиги! Німецькі запроданці! М'ясоєдо-ви, Сухомлинови![265]265
Сухомлинов Володимир Олександрович (1848–1926) – російський генерал, у 1909–1915 рр. – військовий міністр. У 1916 р. за непідготовленість російської армії до війни був арештований, у 1917 р. засуджений до посмертного ув'язнення, в 1918 р. звільнений за віком, емігрував.
[Закрыть] Продали Росію! На Распутіпа проміняли! Сепаратисти! Бий!
Його й били.
На гамір і шарварок з-за лаштунків вискочив Кульчицький. Проте це він тільки так удав, що вискочив на гамір і шарварок. Насправді ж він вже давно шукав способу вислизнути з картярської кімнати. Він виграв. Він виграв, може, з півтисячі. І він не хотів програвати. Йому це було невигідно. Краще швидше піти. Спасибі цьому занюханому ідіотові, він під пристойною приключкою таки вислизнув…
В залі було порожньо. Оркестр гримів. Ой-ра! Ой-ра! Танцювало пар п'ять. В кутку, біля оркестру, сиділа Катря Крос. Обличчя в неї було таке печальне, печальне, аж Кульчицькому зробилося жаль її. Засумувала дівчинка. Бідна! В кишені у Броньки лежало півтисячі – стільки заробляє уроками Шая за рік, – і настрій у Броньки через те був прекрасний, дарма що досі він не випив і малесенької чарочки. Бідна дівчинка! Сумує. Треба її розважити. Броньці дуже хотілося зробити комусь щось приємне. Та й, між нами кажучи, коли придивитися добре, то Катря й справді, їй-право, була зовсім непогана. Тоненька, струнка! Це вам не Сонька чи Маруська з салону пана Сапєжка…
Кульчицький підійшов і розшаркався. Ойра скінчилась, і попливли ніжні, трохи тужні, але такі спокійні такти вальсу.
– Дозвольте вас, Катрусю, на один тур?
Господи! Перший неп'яний! І як ласкаво говорить. «Катрусю»! Це не те, що той… дурак… дурою обізвав… І за що! Бридкий, гидкий! Ну і хай! Ніколи, ніколи не згадаю навіть. Візьму і забуду! А з Кульчицький буду танцювати. На злість! Хай бачить! Нехай!
Катря поклала Кульчицькому руку на плече, і вони закружляли в ніжних млосних турах вальсу…
Макара, Зілова і Піркеса на балу не було.
Макар взагалі не прийшов, навіть на вечір героїв-гімназистів. Десь, певне, він прикорнув над якоюсь книжкою.
Зілов на вечорі був, але просто звідти рушив додому. На бал він відмовився йти. Він сказав, що матері погано і йому треба бути вдома.
Піркес на бал прийшов з усіма. Але, випивши перший стакан коньяку, він зразу засумував. Це з Піркесом бувало завжди. Досить було йому випити трохи спиртного, і він зразу ж вдавався в журбу і його починало тягти до скрипки. Тут він побачив Катрю. Чорт забери! Та він же обіцяв їй принести сьогодні книжку. Забув! Скандал! Тікай, поки тебе не помітили! Він миттю одягся і вислизнув надвір. Мерщій він поспішав додому. Скрипку! Мелодії самі звучали в Шаїній душі. Такі тужливі, тягучі й безконечні… Скрипку! Скрипку! Скрипку!..
Десь серед ночі – було вже по першій годині – Макар раптом виповз надвір. Власне, він не виповз, а скоріше вибіг. Він навіть забув загасити в своїй кімнаті світло. Він забув замкнути двері на ключ. Вони так і залишилися розчинені. Вітер стукав ними, стукав, поки не вийшов Макарів батько, старий інвалід-машиніст і, кленучи невдалих дітей, наложив клямку.
Макар вибіг на колію. Він ішов хутко й розмахував руками. Він балакав сам до себе. Очі його ширилися й прозорішали. Він був блідий. Він був страшенно схвильований. Він проминав ешелони, санітарні валки, вантажні поїзди. Він плигав просто з шпали на шпалу. Назустріч йому між колій залізниці нескінченним ключем посувалася якась піша частина в похідному порядку. Гвинтівки були на ремені, шинелі підтикані, докучливо бряжчали бляшані казанки. Солдати харкали, лаялись. Макар їх не побачив і не почув. Він біг все далі, все вперед.
Аж у місті в нього вперше виникла думка: а куди ж він іде? Куди? І для чого?.. Не йти Макар не міг. Він мусив іти. Для чого – цього він не відав. І куди – він не відав також… Хоча що ж, – можна зайти хоч би й до Шаї. Він же оце за рогом і живе. Вірно! Макар зрадів. Таж саме до Шаї йому, й треба було!
Дарма, що було вже пізно, Шая не спав – крізь щілини дверей сотилося світло. Втім, Макар і не знав, пізно зараз чи рано. Він над цим просто не думав. Він шарпнув Шаїні двері. Вони були зачинені. Тоді він постукав.
Двері тихо відчинились, і звідти показалася Шаїна голова. Макар не ждав уже, поки. Шая покажеться увесь.
– Шаїчко! – кинувся він. – Ти розумієш, Шаїчко…
Але Шая раптом спинив його. Він вийшов до коридора і обережно причинив за собою двері.
– Тихо, Макар! Слухай, Макар, будь другом… Розумієш? Ти завтра до мене зайдеш… Гаразд?.. Розумієш…
– Але чому?! – обурився раптом Макар. – Я мушу тобі розповісти! Я зараз прочитав…
– Ти це мені завтра розповіси, – Шая взяв його за руку і відвів набік, далі від дверей. – Розумієш, тобі я це можу сказати… У мене ночує… один студент… Розумієш, він втік. Він нелегальний. Розумієш? Він не хоче, щоб його будь-хто бачив. Це товариш брата… Гсрш дав йому мою адресу… Я тобі завтра розповім. Тобі це я можу розповісти… Він втік від арешту. Соціал-демократ. Ти чув?.. Ну, так я тебе прошу…
Макар вийшов. Ніч була темна. Ліхтарі в місті не світилися. Щоночі бродять по небу німецькі «цепеліни» Соціал-демократ. Ну, звичайно, Макар розуміє, що він не хоче, щоб його бачили. Але ж йому, Макарові, так хотілося б подивишся на соціал-демократа! Який збіг обставин! Але ж кому розповісти? Соціал-демократа Макар досі не бачив ніколи.
За рогом, Макар знав, мешкав Зілов. Макар перебіг вулицю й рипнув хвірткою. У Зілова теж світилося. Макар підбіг до вікна й дрібно постукав у лутку. Світло в кімнаті мигнуло. Чути було, як гримнув відсунутий стілець. Хтось пройшов повз вікно. Потім брязнула клямка дверей.
– Хто там? – спитав голос Зілова.
– Це я, Ваню…
– Ах, це ти, Макар? – клямка впала. – Тільки, будь ласка, тихо, у мене зовсім хвора мати. Вона щойно заснула..
– Я тихо, тихо, я зовсім тихо…
Зіп'явшись навшпиньки, притиснувши руки до грудей і навіть розкривши рота, Макар тихо пробрався за Зіловим через кухоньку. В кухоньці за переділкою спала хвора мати Зілова. Вони ввійшли до кімнати. Ліжко було застелене і зім'яте. Лампа стояла на стільці біля ліжка. Коло неї розгорнута книжка. Зілов лежав у ліжку й читав.
Макар сів на другий стілець. Він не скинув кашкета, не розстебнув шинелі, не зняв навіть калош. Очі його розширилися, руки він притискав до грудей.
– Ваню, – прошепотів він. – Слухай, Ваню…
– Що трапилося, Макаре?
– Взагалі, Ваню… я щойно прочитав… я щойно прочитав… Ти розумієш… – Макар задихався. Він надто шпарко біг. А може, те, що він прочитав, було надто значне.
Зілов криво всміхнувся. Звичайно, на його місці всміхнувся б кожний. Що ж Макарові й робити, як не читати? Знову, мабуть, якийсь гуманіст нових віків.
– Я прочитав… я прочитав… я не можу тобі розповісти… Це, розумієш… Я тільки тепер… Ах, який же я був дурний! Я й не знав… Тільки тепер я розумію…
– Що ж ти прочитав?
Але Макар не відповів. Його прозорі очі раптом набули осмислення. Вони щось побачили й прикипіли до цього. Макарів погляд непорушно прикипів до книги, що лежала біля ліжка коло лампи. За поглядом він і весь потягся туди. Він ухопив книжку й підніс її близько до своїх прозорих очей:
– І ти… І в тебе… А… а звідки ти взяв? – Він був ошелешений.
– А ти?
– Я… розумієш… я не знаю… я не помітив… мабуть, десь випадково…
– Між своїх книжок?
– Так, так…
Зілов засміявся:
– Ну добре. Це я тобі підкинув.
– Ти?
– Я. Ми вирішили спробувати наших хлопців. Почали з тебе. Я бачу, ми, здається, не промахнулися…
– Ти? Ти? А звідки ти?
Зілов нахмурив брови і зробив заперечний знак:
– Це я тобі поки не скажу. Потім. Значить, хороша книжка?
– Тобто, ти розумієш… взагалі… нічого подібного взагалі нема… Цс цілий світ… ти розумієш.
Зілов посміхався. Він був задоволений. Козубенко дістав доручення організації розвідати настрої поміж гімназистів старших класів. Можливо, були такі, яких можна привернути до організації. Через Зілова він вирішив прозондувати кількох. Насамперед Макара. Це нічого, що він зачитаний, книжник. Це навіть добре…
Зілов скрутив цигарку й простяг Макарові порттабак:
– На, скрути…
Макар неуважно взяв тютюн і почав крутити цигарку. Руки його тремтіли, тютюн розсипався, очі розширялися. Він був блідий. Стоси книжок перечитав Макар за своє сім-надцятилітнє життя, але такої книжки він ще не читав…
Така собі брошурка на сірому папері, сто сторінок тісного шрифту. От точнісінько така, як ото лежить під лампою коло ліжка. Ну й брошурка! Яка брошурка! Вона перевернула все! Чисто все! Вона перевернула в Макаровій голові все прочитане раніш. Вона перевернула й самого Макара догори головою. Ну й книжка! З здивуванням, з радістю, з жахом дивився своїми прозорими широкими очима Макар на «Комуністичний Маніфест»…
«Призрак бродит по Европе, призрак коммунизма…»
Макар навіть здалеку міг розібрати цей перший рядок.
