Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 62 страниц)
Паровоз стояв у бурхливій хмарі і страшно ревів. Це був С-815.
Він стояв недвижний, на одинадцятій проти депо – в самому центрі привокзальних колій, – всі відливи відкрито, перегріта пара виривалася з них з оглушним шипінням і свистом, вона клубочилася, шумувала й вирувала. Руків'я сигналу було також відведене, і з головки гудка видирався нестримний струмінь, сповняючи все на багато кілометрів окіл могутнім, пронизливим ревом. Але ні в будці, ні на тендері, ані близько паровоза нікого не було: ні машиніста, ні помічника, ані кочегара. Топку щойно залито, регулятор відкрито, відливи відчинено, руків'я сигналу замкнуто намертво – паровоз випускав усі пари, і бригада його залишила.
Та напруження пари хутко дійшло межі. Напруга спала враз, тоді почала спадати далі – більше й швидше. Шипіння й гуд притихли – паровоз захрип і почав затихати зовсім. І тоді стало чути, як звідусіль – з депо, з товарної, з пасажирської, з естакади, з матеріального дворища, з маневрових і запасних колій, звідусіль – його закликові відповідали сотні інших паровозів. Голосисто і дружно лементували на відповідь різноголосі «Ов», «Щ», «Пп», «К», «М», «С» – уривчасто, але довго й нестримно, – тривогу. З паровозного кладовища надсадливо верещала кукушка серії «Ь».
Довкола – на колії, на перонах, на переходах і під'їздах, скрізь – не було нікого, була пустка. Тільки з службових дверей на широкий перон пасажирської раптом вибіг черговий по станції, розмахуючи своїм червоним кашкетом, але й він не знав, для чого він вибіг, і, надівши кашкет, мерщій зник. З одеської колії прогуркотів через міст маневровик, з несподіваною для нього кур'єрською швидкістю промайнув повз вокзал і, репетуючи безперестанку, зник по київській чи волочиській.
Уздовж перону, гуркочучи сотнею підкованих чобіт, бряцаючи півсотнею манерок, хутко пробіг взвод німецьких піхотинців – п'ятеро останніх волокли кулемети. І саме в цю хвилину високо на водонапірній вежі депо, на драбинці, що провадила на її дах, з'явилася невеличка фігурка. По щаблях вона здобулась на самісінький гребінь – найвища точка над усією залізничною територією – і почала прив'язувати до громовика широке червоне полотнище. Внизу вітру не було, але там, високо над землею, вітер був, він тріпав полотнище, він видирав його з рук, і фігурка – там, угорі на драбинці, – похитувалася опинаючись. Паровози ревли звідусіль, невпинно й тривожно, вже до них приєдналось рохкання гудка з вагонних майстерень, вже приєдналося й вищання сирени з депо. З насипу проти станції, в заулки від переїздів і виходів до колії розбігалися робітники групками і поодинці – геть від вокзалу, геть від станції, геть від залізниці.
В цю хвилину і німецький лейтенант помітив фігурку з червоним прапором угорі на водонапірній вежі. Він підвів руку і спинив взвод. П'ятдесят гвинтівок скинулися вгору, п'ятдесят випалів злилися в один залп. Але всі п'ятдесят схибили. Чоловічок на вежі і далі хитався проти вітру на останньому щаблику, тримаючись за громовий шпиль. Тоді лейтенант повідомив дистанцію, і п'ятеро снайперів звели рамки на двісті п'ятдесят. На п'ятому пострілі чоловічок на вежі похитнувся. Він вхопився за стяг і шарпнув його до себе. Знамено напнулося, і прив'язаний щойно кінець не витримав – він одірвався. Вітер кинув знамено назустріч чоловікові, знамено огорнуло чоловіка, миттю спеленало його в червоне, червона фігурка відокремилася від щаблів і стрімголов упала вниз, викресливши на мить на мурі вежі тріпотливу й вогнисту в промінні сонця червону лінію. Лейтенант вигукнув наказ, і взвод загримів чобітьми далі – в бік товарної станції. Паровози ревли дружно й тривожно. Страйк почався.
Страйкувала тяга, рух, колія, ремонт, матеріальна служба. Щохвилини треба було чекати, що застрайкує й телеграф.
Козубенко перебіг десять колій і тільки тоді озирнувся на свій паровоз. С-815 ледве маячив крізь пару. Серце стислося жалем і образою: який це жах – заливати топку, псувати і отак без догляду кидати свій паровоз! Рев рідного гудка роздирав серце. Козубенко побіг швидше у депо.
Козубенко перетупотів через гучний залізний поворотний міст і вскочив до одної з брам.
– Ваня! – гукнув він занадто голосно, і луна залящала десятьма відгомонами під розлогими скляними куполами.
Зілов уже на нього чекав. Клоччям він обтирав руки. З траншей довкола виплигували слюсарі. Вони виплазовували й з-під паровозних черев, спускалися з котлів, сплигували з тендерів. Вони хапали клоччя, обтирали руки і гомоніли всі разом, один перед одним, і не можна було розібрати – що саме. Роздатник вистромив голову з свого віконця і перелякано лементував: «Інструмент здавайте, інструмент здавайте, я ж потім буду відповідать!»
Козубенко приклав долоні до рота і гукнув, обертаючися на всі боки:
– У вагонних майстернях мітинг! Депо гуртується в другій галереї, третій прольоті Всі як один на мітинг!
Але почути і розібрати ці слова могли тільки найближчі: луна кинула мову під купол, і там вона ще довго лящала, перегукуючися з краю в край. Тоді Зілов вхопив грудку крейди і накреслив на тендері, що стояв у брамі номер два: «Всі – до майстерень!»
Вони вибігли. Зілов на ходу натягав свою австрійську тужурку. Сирена над депо надсадно вищала, гудок з майстерень гув низько і оглушно, паровози ревли з усіх кінців – здавалося, весь світ перегукувався тривожними, збурливими голосами. Козубенко кинув оком праворуч, де на одинадцятій, в сивому тумані, останнім криком ще хрипів його С-815. Попід муром матеріального дворища вони попростували до майстерень. Через мур тут і там плигали робітники, з воріт вони вибігали гуртками, із селища Угольник сунув цілий натовп – це ті, що змінилися вчора і сьогодні не виходили на роботу. Всі простували туди ж, в напрямі до вагонних майстерень.
Хапаючись, Зілов розповідав Козубенкові, біжачи:
– Розумієш, це якась, мабуть, провокація! Хіба ти не чув? Сьогодні вночі. Начальнику дільниці, потім інженеру Сірошевському і вагареві Гордієнкові Матвію, ну, гетьманському комісару відділу, – всі вікна вщент…
– Хулігани!
– Ні! Розумієш, і скрізь на стінах поналіплювали такі емблеми з чорного паперу: рука і пальцем указує кудись. Чорна рука…
– Що за єрунда! То ж така кінокартина була, пам'ятаєш? Бандити якісь на місці злочину чорну руку ліпили. «Чорна рука» – так і картина звалася.
– Я думаю – провокація!
Територія біля товарної станції була забита ешелонами… Контора начальника вже страйкувала – путівки транзитам не видавалися, семафори закрито теж. Біля паровозів юрмилися робітники, перегукуючись з машиністами. Машиністи просили випустити їх до кінцевих станцій – вони приїдуть додому і страйкуватимуть теж, у них же залишилися там і діти, і жінки. Кондукторські бригади нерішуче тупцювали тут же з дорожніми скриньками в руках: їх щойно зняли з тормозів пікети страйкарів. Худенький блондин у захисній гімнастерці, конторник Вікторович, – всі знали, що він один з організаторів страйку, – перебігав від бригади до бригади, від паровоза до паровоза і закликав усіх бути спокійними, терпляче перечекати трохи: зараз на мітингу в майстернях має бути вирішено все.
Осторонь на запасних коліях стояло кілька запломбованих ешелонів. Густі цепи німецьких солдатів, у сталевих шоломах, з гранатами при поясах, з гвинтівками напоготові, оточували їх. То були хлібні маршрути до Німеччини.
У подвір'ї майстерень було повно народу. Депо прийшло організовано, колійні сходилися по одному, службовці контор держалися групками, поїзники, які сьогодні були не на роботі, прийшли з жінками і навіть з дітьми. Із розтулених на скляному даху галерей вікон викотився гомін багатьох сот голосів. З широко розчинених дверей першої галереї бив хвилею не зовсім рівний, але рясноголосий спів – на півтону нижче і на півтакту повільніше, ніж треба:
Смело, товарищи, в ногу – духом окрепнем в борьбе![348]348
«Смело, товарищи, в ногу…» – революційна пісня, автор якої поет, учень Д. І. Менделєєва Леонід Петрович Радін (1860–1900). Перебуваючи в московській тюрмі на Таганці (був засуджений за революційну діяльність), Радін написав слова пісні, а мелодію взяв із популярної на той час студентської пісні І. Нікітіна «Медленно движется время», змінивши її тональність із ліричного вальса на марш.
[Закрыть]
В царство свободы дорогу грудью проложим себе!
Назустріч Козубеикові й Зілову ішли двоє – високий, довгий, немов навмисне розтягнутий, похмурий парубок і маленький, жилавий і жвавий юнак. Юнак весело розмахував кашкетом. На ліву ногу він трохи шкандибав. Ще здалека він радісно закричав, б'ючи себе по стегнах та пританцьовуючи:
– Цінь, цінь, та-ра-ра, усюди діра, та нікуди вилізти! Ех!
Ліва нога погано, слухалася і відбрикувала набік. Він докірливо похитав до неї» роловою і жартівливим ударом поставив її на місце:
– Хоч ти й нога, а розуму в тебе чортма! Здорові були, з забастовкою!
Це був Стах Кульчнцькии, слюсарський учень. Ногу йому поранено навесні в бою, коли цеп червоногвардійців стримував німецький наступ від Поста-Подільського. Другий був Зіновій Золотар – молодий токар з вагонних майстерень. Він похмуро привітався. Обличчя в нього застигло, ображене і смутне. Втім, такий вже був постійний, притаманний йому вираз. Зіновій Золотар був меланхолік. З Стахом вони нерозлучно приятелювали, незважаючи на протилежність характерів та різницю в літах: Стахові допіру пішов вісімнадцятий, Золотареві минав двадцятий.
– Тут на тебе вже з півгодини чекає якась панночка, – похмуро вимовив Золотар. – В окулярах.
– На мене? – здивувався Козубенко. – Панночка? Що за єрунда! Знову хахи строїте!
– Ат! – образився Золотар.
– Побий мене бог! – чмихнув Стах. – В пенсне! І каже, що негайно треба, бо вона від молоді і про страйк. А по-українському чеше, як актриса! Просто вірш!
Хвиля співу від галереї ширшала і дужчала. Прилучалися жіночі голоси, і їм щастило підняти знижені півтону:
Вышли мы все из народа, дети семьи трудовой,
Братский союз и свобода – вот наш девиз боевой!
Біля трансформаторної будки справді чекала дівчина. Вона була в синьому береті і в синьому костюмі. Горло стискував високий англійський комірець. На вузькому переніссі цупко трималося модне пенсне без оправи. Вона ступила назустріч.
– Добродій Козубенко! Я маю певні відомості, що ви єсьте головою спілки молоді на залізниці?
– То й що?
– Моє прізвище Полубатченко, на ім'я Антоніна, курсистка-медичка. Я єсть заступник голови повітової юнацької спілки. Будьмо знайомі.
Козубенко обережно взяв простягнуту руку в сірій замшевій рукавичці. Він трохи розгубився – з дівчатами, та ще в рукавичках, розмовляти треба якось спеціально. Стах сховався за спиною в Козубенка, смішливо пирхав і сіпав його за поясок.
– Я маю до вас справу, пане-товаришу!
– Кажіть.
Але обличчя дівчини раптом спалахнуло здивуванням.
– Перепрошую! Добродію Зілов? Невже це ви? Чому ви робітник? Хіба ви не скінчили гімназії? Але ж я дуже рада побачити вас! Ви мене пізнаєте? Антоніна Полубатченко. В шістнадцятому році, коли ви були у Бидлівцях на польових роботах…
– Пробачте! – відсторонився Зілов, густо зашарівши-ся, – Але в мене руки брудні, і я замащу вам рукавички. Я з роботи.
– В чому ваша справа? – запитав Козубенко. – Вибачайте, але ми поспішаємо на мітинг. У нас, знаєте, страйк…
– Отож-то! – Антоніна Полубатченко хутко стягла рукавички, зжмакала і сунула їх до кишені. – Страйк, як і кожна громадська акція, потребує якнайбільше організованості громадських сил і ресурсів – насамперед. Повітовий юнацький комітет і вирішив негайно ж запровадити об'єднання всіх юнацьких організацій. Цілком очевидно, що достигають видатні суспільні події. Українська молодь повинна тісно згуртуватися під прапором юнацької спілки. Самостійники беруть над національним юнацьким рухом протекторат…
– Само… що? – похмуро перепитав Золотар.
– Самостійники. Тобто поборники незалежної української державності…
– Це вроді як наші «Курені» та «Просвіти»? – ще похмуріше перепитав Золотар.
– Так, так, прошу вас, – зраділа Антоніна Полубатченко. – З юнацькою секцією «Просвіти» ми вже домовилися, вона входить до повітової юнацької спілки цілком.
«Курені» та «Просвіти» – то були шовіністичні організації залізничників, утворювані міністерством шляхів у противагу професійній спілці. Це з'їзд «Куренів» у квітні місяці саботував і зривав з'їзд залізничників у Києві. Це з цих «Куренів» призначалися й гетьманські комісари по всіх залізничних відділках та інституціях.
– Чого ж ви хочете від нас? – запитав Козубенко, дивлячись повз пенсне Антоніни Полубатченко кудись на двері першої галереї. Там докінчували третій куплет, і спів уже захопив увесь натовп:
Если ж погибнуть придется в тюрьмах и шахтах сырых, —
Дело всегда отзовется на поколеньях младых …
– Президія повітової юнацької спілки уповноважила мене запропонувати й вашому Союзу робітничої соціалістичної молоді[349]349
Союз робітничої соціалістичної молоді – молодіжні організації, що виникли після Лютневої революції 1917 р. в Росії. Перші спілки робітничої молоді мали різні назви, вони не були єдиними за організаційними формами, не мали спільної програми, статуту. Шостий з'їзд РСДРП(б) визнав утворення соціалістичних спілок робітничої молоді одним з невідкладних завдань партійних організацій. 18 серпня 1917 р. відбулася перша конференція ССРМ. Діяльність спілок проходила під керівництвом більшовиків. Після перемоги Жовтня тривав процес створення нових ССРМ. Зростання молодіжного руху в країні поставило питання про об'єднання всіх спілок в єдину всеросійську революційну організацію молоді, що було здійснено на 1-му Всеросійському з'їзді спілок робітничої і селянської молоді в Москві 29 жовтня – 4 листопада 1918 р. На Україні 1-й з'їзд спілок робітничої молоді, який створив Комуністичну Спілку Робітничої Молоді України, відбувся 26 червня – 1 липня 1919 р. в Києві.
[Закрыть] ввійти в об'єднання юнацьких організацій.
Всі мовчали.
– Але, – перевів нарешті Козубенко погляд на кінчики черевиків Антоніни Полубатченко, – але ж чи вам, пані, відомо, що наш союз ми звемо Союз робітничої молоді… Третій Інтернаціонал?
– То що? – знизала плечима дівчина. – Ви утворите в вашому союзі національні секції, і українська секція ввійде в наше об'єднання.
– Т… так, – сказав Козубенко, і знову запало мовчання.
– Прощайте!..
Він поклав руки на плечі Золотареві й Зілову, що стояли обабіч, крутнув їх і так швидко рушив з місця, що Стах, який ховався в нього за спиною, враз опинився просто перед Анто-ніною Полубатченко. Це був страшенний конфуз: саме в цю секунду Стах, ще за спиною в Козубенка, висолопив їй язика, скривив гримасу і склав дулю. Язика він встиг хутко ковтнути, палець із дулі висмикнути, але рука так і зосталася неприродно простягнута вперед з випростаним указовим пальцем.
– Що ви? – сахнулася розгублена панночка, мимоволі хапаючись оком в напрямі, куди вказував Стахів палець. Палець указував на трансформаторну будку. На сірих сталевих дверях був чітко вималюваний череп на двох схрещених кістках.
– Зніміть пенсне! – прохрипів Стах із жахом. – Негайно! – Мимоволі панночка зірвала з носа пенсне. – Це трансформаторна будка. Вас може ударити током в десять тисяч вольт!
Стах крутнувся на місці і пошкандибав навздогін за товаришами. Дотеп н'е був з першосортних, але Стах утішав себе тим, що в дурниках зостався не він. Обличчя в представника повітової юнацької спілки, курсистки-медички Антоніни Полубатченко, взялося густо-червоними і синіми плямами. Вона мерщій наділа пенсне, похапцем натягла рукавички і швидко закрокувала геть.
Мітинг в галереї саме почався.
Народу зійшлося щонайменше тисячі три, але тиша панувала така, що чути було цвірінчання горобців з даху. В кутку на помості стояв районний комітет професійної спілки службовців, майстрових і робітників правобережних залізниць – у повному складі. Конторник Вікторович тихим, але дзвінким і пристрасним голосом читав вимоги до міністерства шляхів:
– «Ми вимагаємо негайно сплатити затримане за чотири місяці утримання. Ми вимагаємо збільшити хлібний пайок. Ми вимагаємо додержувати восьми– і шестигодинного рабо-чого дня. Ми вимагаємо визнати і затвердити нашу професійну спілку…»
Коли він скінчив, грім оплесків довго не вщухав, перекочуючися з кутка в куток.
– Голосувати! – сплеснули з усіх боків вигуки, і вже руки нетерпляче потяглися вгору.
Голова районного комітету, машиніст Страновський, вийшов наперед.
– Зараз ми проголосуємо! – гукнув він. – Але попереду я повинен дати слово представнику головного комітету нашої спілки.
Вибух оплесків зустрів невеличкого чоловічка в формі движеиця. Це було здорово – спілка, значить, немарно існувала: от вона надіслала на страйк і свого представника. Оплески були дружні, заохочувальні.
Представник дорожнього комітету не сподівався на таке і трохи розгубився. Він зняв окуляри і протер їх носовичком. Потім поторсав свою невеличку борідку.
– Громадяни залізничники! – гукнув він. – Я, власне кажучи, командирований від головного комітету не до вас, а до Одеси! – Легкий гомін розчарування перебіг по лавах. – Але страйк захопив мене якраз на вашій станції, і я прийшов сюди до вас. Я не буду казати вам промови. Коли дозволите, я зачитаю вам резолюцію, яку щойно вчора ухвалив головний державний комітет.
Шумливий рух і радісні вигуки знову заохотили його. Головний дорожній комітет, центральне керівництво професійним рухом, отже, було тут, з робітничою масою. Три тисячі вичікувально й напружено подалися вперед.
Хвилюючись, представник розгорнув великий папір і прочитав:
– «Враховуючи фактичний стан справи і визнаючи, що страйк, як спосіб боротьби, загрожує в цей час руїнницькими наслідками для професійного будівництва, оголосити всім членам союзу про безумовну неприпустимість страйку…»
Хвилюючись, він знову згорнув свій папір, бо він уже закінчив.
Але в галереї і далі стояла абсолютна, напружена тиша. Три тисячі людей затамували дихання. Що? Головний дорожній комітет не тільки не підтримував страйку, а забороняв його?.. Не рухаючись, непорозуміло люди кидали погляди на своїх сусідів. Що ж це таке?.. Було так тихо, що далекі, сторонні звуки звідти, з-за стін, з-поза дворища, з колій, вільно линули сюди, до галереї, крізь розчинені широкі вікна в даху. І то були несподівані, дивні тут звуки. Хрипко ревли корови, тремтливо мекали вівці, рохкали й верещали кабани. Немовби село було зразу поруч, за муром залізничного дворища, немовби з далеких полів хлібороби пригнали сюди свої табуни, і от вже зараз мали широко розчинитися двері і лави селян ввійдуть, щоб заповнити другий і третій вільний прольот… То на волочиській колії стояли маршрути з худобою для Німеччини. Паровози щойно покинули їх, водоноси й товарчі розбіглися хто куди. Був страйк.
Тоді з президії раптом вихопився юркий і розтріпаний чоловічок. Чорні вусики він обсмикував униз. Це був конторник Головатько – курінний отаман і голова «Просвіти».
– Я повноважний заявити, – заторохтів він, – від «Куреня» і «Просвіти», що для всіх щирих українців самостійна українська державність над усе, і тому… се і те – залізничники цілком і беззаперечно поділяють позицію головного комітету, панове добродійство!
Голова зборів, машиніст Страновський, стояв поруч, спустивши голову низько на груди і звівши плечі високо догори, руки він впер в боки, і його довга борода тріпотіла на протягу. Раптом він випростався.
– За наші вимоги?!
Тисячі рук, мов одна, сплеснули догори.
– За пропозицію головного комітету?
Гомін і шелест покотився зібранням з краю в край – кожний повертався і роздивлявся навкруги. Сплеснув сміх. Жодної руки піднесено не було.
– А де ж той самий «Курінь»? – глузливо і високо гукнув хтось іздаля.
– Вони не покинули роботи… се і те, і вони не могли прийти! – заверещав Головатько, сіпаючи вуса вниз.
– Ганьба! – залементувала зала. – Геть штрейкбрехерів!
Стах заклав чотири пальці в рот і свиснув, як у степу. Але Страновський знову підвів руку вгору:
– Нехай же представник так і перекаже своєму комітету. А тепер, товариші, дозвольте наш районний комітет професійної спілки оголосити страйковим комітетом!
– Ура! – закричав від дверей Золотар, і його вигук зразу ж підхопили десятки й сотні голосів.
Сонце вже схилилося на захід, а мітинг не кінчався. Страйковий комітет доповідав про форми проведення страйку і роль кожного відділку. Страйковий комітет попереджав про можливі випадки провокацій. Пожежники, електрики, службовці продуктових крамниць і медичний персонал повинні стати на свої місця – вони мали брати участь у страйку, працюючи. Пікети страйкарів мали позмінно бути і в майстернях, і в депо, і на матеріальному дворищі. На всіх відділках мали постійно чергувати функціонери комітету для роз'яснень робітникам.
Зілова призначено черговим у депо, і він негайно вирушив на свій пост.
Сонце щойно сіло, місто огортали тихі літні сутінки.
То тут, то там уздовж колій спалахували вже шеренгами ліхтарі. На заході небо було ще рожеве по горизонту, а трохи вище – яскрава блакить. Колії були тихі й порожні. Величезні ешелони стояли мертві й непорушні, немов величезний вагонний парк і кладовище мертвих паровозів. Рідкі перехожі пробиралися поспішно й полохливо. Через кожні сто кроків – скрізь – стояли німецькі патрулі. Кілька німецьких солдатів без зброї, з невеличкими цеберками і паками папірців у руках посувалися повільно від ліхтаря до ліхтаря. Вони розклеювали оголошення.
Під одним з ліхтарів, приглядаючись до щойно наклеєного оголошення, стояв Піркес. Зілов мовчки потис йому руку і теж спинився. Папірець був ще вогкий, і розібрати було важко. Вони змогли прочитати тільки чорний шрифт:
Штаб німецької армії фон Ейхгорна [350]350
Фон Ейхгорн – німецький генерал, очолював окупаційні війська на Україні в 1918 р. Убитий народними месниками в Києві.
[Закрыть] і в кінці:Над керівниками страйку і тими, хто листовно чи усно провадитиме агітацію за страйк, буде вчинена нещадна розправа.
В инні в руйнації залізничних шляхів або намаганні до такої руйнації – каратимуться смертю.
Мовчки вони пішли далі разом. Сутінки щохвилини густішали. Силует вокзалу навпроти раптом спалахнув тисячею вогнів. І це було так чудно – він стояв вогнистий і розкішний, мов різдвяна ялинка. Величезний, гомінкий, найбільший в країні вокзал був тихий, як хутір у степу: кур'єри не підкочували, не гуркотіли важкі товарні маршрути, не чути було й гудків, навіть сигнальний дзвін на пероні коло службових дверей не відбивав повісток і відходів – не було ні перших, ні других, ні третіх дзвінків. Ріжки стрілочників мовчали. Це було моторошно, як смерть.
– Що ж, – задумливо мовив Зілов, – якщо страйк затягнеться, то доведеться братися до… руйнації колії…
– Слухай! – згадав раптом Піркес. – Ти чув про «Чорну руку»? Сьогодні мені запропонували вступити до організації «Чорна рука»…
– Що?! – Зілов аж спинився. – Тобі? «Чорна рука»?
Але тут інше відвернуло їхню увагу. Між колій просто на них тісним ладом прямував великий загін солдатів. Це не були німці – на солдатах були гімнастерки, і багнети на гвинтівках полискували тонкі та гострі. Трохи осторонь ішов командир, помахуючи в повітрі коротким стеком.
– Вацек Парчевський, – прошепотів Піркес, – з своєю комендантською сотнею… – Він зробив рух, щоб сховатися в тінь, але вже було пізно.
– Алло! – гукнув Парчевський. – Хлопці? Привіт! Ви це куди?
Він підійшов до Зілова з Піркесом і спинився, пропускаючи своїх солдатів повз себе.
– Сотня! – гукнув він, коли остання шеренга відійшла кроків із двадцять. – Стій! – Сотня закам'яніла. – До ноги!.. Вільно!.. Можна покурить… Здорові! – він простяг товаришам руку. – Тебе, Зілов, я з випускного вечора так і не бачив. Закуримо? Життя наше мотузяне… Страйкуєш?
Він вийняв шкіряний портсигар і почастував. Закурили мовчки. Мовчки стояли. Парчевський часто спльовував набік. При кожному спаласі його цигарки чотири георгіївські хрести полискували на лівій половині його кітеля.
– Куди це ти… вирядився з сотнею? – запитав нарешті Зілов. – Коли це не воєнна таємниця?
Парчевський мовчав і спльовував набік.
– Таємниця, – сказав він по паузі. – Іду на ваш мітинг… Арештувати страйковий комітет.
Зілов затягся, Піркес подув на вогник цигарки!
– Батька там твого… нема? – запитав Зілов згодом. Парчевський відкинув голову і пустив кілька кілець угору.
Повітря було таке спокійне, що кільця тихо попливли одне за одним і розтанули в темряві.
– На мітингу? Ні. Він сидить дома. Мати не пустила, – всміхнувся Парчевський. – А ти чого ж тут? Не на мітингу? Коли не таємниця…
– Таємниця. З доручення страйкового комітету я йду організовувати боротьбу з штрейкбрехерами.
– Так-с…
Докурили мовчки. Парчевський затоптав цигарку і поправив на собі амуніцію.
– От що, хлопці, – сказав він нарешті півголосом, помахуючи стеком у повітрі, – поспішати мені нікуди. З сотнею я ще хвилин з п'ятнадцять тюпатиму до майстерень. Ну, й на те, щоб оточити галереї, потрібно буде хвилин з п'ять, може, сім. Що?
– Нічого… – прошепотів Піркес. Голос його тремтів.
– Сотня! – гукнув Парчевський. – Струнко! Кроком… – він потис за плечі Піркеса й Зілова і злегка їх підштовхнув. – Руш!
Довгі леза прожекторів раптом розтяли вже потемніле небо, перебігли швидко небозводом з краю в край, на мить схрестилися і знову розійшлися. Один з променів майнув через привокзальні будівлі, на секунду спинився на вершку водонапірної вежі – там, де одну мить тріпотів сьогодні червоний прапор, – ковзнув униз по стіні, немов відзначаючи лінію падіння завинутого в червоний саван героя, і згас. Німці вартували.
Коли сотня коменданта міста, поручика Парчевського, оточила мітинг залізничників-страйкарів з метою захопити й арештувати страйковий комітет з наказу командувача австро-німецького гарнізону, – страйкового комітету в галереях вагонних майстерень вже не було: попереджений, він щойно зник у темені ночі, в тісних і глухих закапелках передмістя У гольник. Мітинг розходився.
