Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 62 страниц)
В найбільший розпал жнив зайшла раптом довга й нудна негода. Дощі вдарили відразу грозами, потім розсипалися нескінченною мжичкою й сльотою. Сиві і мляві хмари немов назовсім спустилися на землю й назавжди простелилися по полях важкими й паркими туманами. Щедрий врожай опинився під загрозою. Не зняті ще хліба полягли, місцями їх прибив град, у низинах поля затоплено водою й занесло мулом. Дороги роз'юшилися, мов баговиння. Роботи в полі тим часом припинилися.
Ми опинились ув'язнені в мурах нашої школи за суцільною сіткою дрібного дошкульного дощу: ми не мали ні шинелей, ні калош. Високі чоботи мав тільки Левко Репетюк. Він негайно ж їх взув і зник невідомо куди. Втім, догадатися було неважко. Ще кілька днів тому Репетюк захоплено розповідав, що за півверсти від села живе місцевий дідич і що в нього аж четверо дочок: єпархіалка, гімназистка, курсистка та найстарша – «на виданні». Ясна річ! Капітан Репетюк подався до «вищого світу».
Цей ганебний вчинок був нами засуджений як зрада товариства, як підле заплямування славних традицій жінофобського гімназичного рицарства. Він вартий був презирства і покарання.
Проте дійшлий капітан Репетюк вправився «купити» нас раніше, ніж ми зібралися зняти його на глум і ганьбу. Вранці другого ж дня він прокинувся перший і загримів на цілу нашу кімнату:
– Прокидайтеся, джентльмени! Я маю переказати вам спокусливу пропозицію!
Ми неохоче продирали очі й сідали на своїх сінниках:
– Ну, що там ще таке?
– Так от, мілорди! Не далі, як за півверсти від нашого дикого й некультурного села ростуть розкішні сади, струмлять чудові ручаї і височіє прекрасний кришталевий палац!..
– А в палаці тім сушаться мокрі спідниці… – єхидно підкинув Макар, що свою любов до філософії та футболу сполучав з найгарячішим обстоюванням наших парубоцьких традицій.
– Ви не помилилися, сер! – не залишаючи свого фіглярського тону, відгукнувся Репетюк. – І ці самі мокрі спідниці, тобто мадемуазель Ася, сеньйорита Нюся, фрекен Тося та міс Муся, просили мене переказати вам, кабальєро, таке: сьогодні ми на поле знову не підемо, і от, виконуючи свій християнський обов'язок і воліючи відвернути нас з стезі лінощів, спокуси і розпусти, згадані вище мокрі спідниці запрошують вас усіх, не виключаючи й нечемного дикуна, нашого милого грубіяна, графа Макара, на чотири гатунки морозива – вершкового, шоколадного, вишневого та малинового, а також на келих молодого порічкового вина власних підвалів. Бажаючі, крім того, мають право смоктати цукерки, гризти печиво, жувати пиріжки і їсти медові мазурки. Що накажете відповісти мокрим спідницям, мої панове?
Ми були куплені. Морозиво чотирьох гатунків, порічкове вино, мазурки! Ми кинулися прати сорочки, пришивати ґудзики та прасувати штани холостяцьким способом: спочатку штани примочувалися, потім їх розпинали на підлозі, тоді привалювали сінником і зверху вміщався сам власник, виконуючи власною вагою роль холодного праса. І тільки тоді, як весь туалет вже був, власне, закінчений і навіть черевики наглянсовані, як дзеркало, – ми згадали про найголовніше. Адже до поміщицького фільварку було з кілометр, дощ сипав четвертий день, грязюка була до колін, а калоші були тільки у Воропаєва. Переправляти всіх за допомогою Воропаєвих калош та Репетюкових чобіт, тобто двоє іде туди і один вертає назад, приносячи другу пару, – на це потрібно було б добрих три години.
Одначе втрачати чотири гатунки морозива через таку дурницю було шкода, і вихід був негайно ж знайдений. Ми позакачували штани до колін, черевики взяли під пахви, а звичайнісінькі чували за примітивним селянським способом були перетворені на чудові плащі з капюшонами.
Вже починало сутеніти, коли, причепурені таким способом, ми підійшли до поміщицької садиби. Наша команда була майже в повному зборі – бракувало лише Нальчицького та Макара. Бронька, хизуючись, заявив, що він «зневажає аристократію і не бачить потреби витрачати цілий вечір, а може, й ще не один день, на діставання того, що він в першої-ліпшої солдатки матиме негайно без ніяких прелюдій та інтродукцій». Макар на наші запросини тільки смикнув плечем і, забравши невеликий томик у шкіряній оправі, усамітнився під грубкою на сіннику.
Репетюк, як уже зовсім своя в цих краях людина, повів нас через сад і на терасу. Назустріч нам з покоїв випурхнуло четверо дівчат в платтях чотирьох барв спектра – синьому, зеленому, фіалковому і червоному. То й були Ася, Нюся, Тося і Муся. Ася бігла попереду, ляскаючи в долоні. Вона була наймолодша, їй сповнилось щойно чотирнадцять років. Муся посувалась позаду – спроквола і немов роблячи ласку. Вона була найстарша. Вона була «на виданні». Їй було вже не менш як двадцять років. Ми затопталися на місці, ніяково підштовхуючи один одного, і незграбно шаркали босими ногами, розляпуючи грязюку далеко довкола себе по підлозі. Ми ж були вахлаки й неотеси, виховані в гімназії у суворій ізоляції від товариства і жіночої статі. Ася вже підбігла була до нас, але, вздрівши нашу ніяковість, зніяковіла й сама і, зашарівшись, сховалася мерщій за спини сестер. Втім, командував парадом Репетюк.
– Леді і джентльмени! – проголосив він. – Судьба играет человеком, і от вона звела й нас докупи тут, в цих ясних луках та прохолодних дібровах. Будьмо ж як пастухи і пастушки! Оці монстри, – Репетюк кинув рукою на нашу шеренгу з мішками на головах та черевиками під пахвами, – і є ті високородні джентльмени, про яких я вже мав щастя доповідати вашим вельможностям. Кабальєро Кашин, чи не скинете ви вашого шановного циліндра, віконт Потапчук, чи не зробите ви реверанса вашими лаковими черевиками?
– Ах, надзвичайно! Це так цікаво! Марія Карпівна Полубатченко! – першою простягла руку і назвала себе та про котру ми вже знали, що її звуть Мусею.
– Дуже приємно. Антоніна Полубатченко, – відрекомендувалася із стриманою посмішкою та, поправляючи пенсне друга, тобто Тося. – У нас у Києві я не бачила ще таких плащів! Це, мабуть, нова паризька мода?
– Полубатченко! – назвалася третя, Нюся.
– Ася! – зробила кніксен і пирснула четверта.
Це було немов гасло, і всі четверо вони покотилися реготом. Видовище з нашої команди було справді, мабуть, сміху гідне. Ми радо заіржали теж. Сміх розвіяв ніяковість, і зразу стало мило. Ася затанцювала на одній нозі і показала нам язика. Нюся вжахнулася і затулила лице руками. Тося поблажливо примружилася крізь пенсне, а Муся закалатала у дзвіночок, скликаючи всю прислугу з мисками, водою і рушниками. Вздовж тераси ми виставили стільці і сіли мити ноги та взуватися. Розмова спалахнула жвава і невимушена.
– Це надзвичайно! – вражалася Муся з того, скільки грязюки вміщалося в кожного з нас на двох ногах.
– У нас в Києві, – сказала Тося, – цілу весну і осінь можна ходити без калош!
Тут мимоволі ми звернули увагу на мову сестри. Правда, Мусина мова, якщо не лічити рясних «надзвичайно» та «ах, як це цікаво», нічим, власне, не відзначалася. Вона говорила так само й тією ж мовою, що й ми між собою. Але Тосина мова була примітна для нас по-інакшому. То була точнісінько та сама мова, яку досі в місті ми чували на базарі від молочниць та на залізниці від робітників чи нижчого службового персоналу. Точнісінько та, якою заспівував пісень Туровський. Точнісінько та, якою говорили тут до нас селяни і якою й ми намагалися відповідати їм. Точнісінько та сама, але трохи немовби й не така. Тосина мова була дещо складніша, охайніша і менше зрозуміла. І Тося говорила нею, смакуючи, пильнуючи звучних слів та красивих зворотів.
– Як інтересно ви говорите! – сказав Зілов і почервонів.
– Звичайна українська літературна мова! – вдавано недбало відгукнулася Тося, задоволено полискуючи своїм пенсне.
– Потапчук! – незадоволено гукнув Зілов. – От ти скільки вже обіцяв навчити нас як слід селянської, тобто української, мови і все ніяк не зберешся. Аж незручно перед селянами: калічимо їхню мову, немовби з них сміємось. Це свинство!
– Та! – відмахнувся Потапчук. – Який же з мене навчатель! Я тільки по-мужицькому. От панночка Антоніна Карпівна…
Тося аж зашарілася:
– Але ж, панове, ви таки неодмінно повинні говорити по-українському! І зовсім не тому тільки, що не зрозуміють вас мужики. Яка вульгаризація! А справи рідного краю, самобутності культури, прийдешнього нашого народу! У нас, у Києві, в українській громаді[224]224
У нас, у Києві, в українській громаді… – Українська громада – організація української ліберально-буржуазної інтелігенції в другій половині XIX ст. – на початку XX ст., була заснована в Києві в 1859 р., а згодом в Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі та інших містах. Хоча громади відігравали деяку позитивну роль в українському національно-визвольному русі, вони були нездатні здійснити будь-які радикальні перетворення в соціальному і національному питаннях. У кінці XIX – на початку XX ст. переважна більшість членів громад брала участь у створенні українських буржуазно-націоналістичних партій і груп, які підтримували контрреволюцію під час боротьби трудящих за встановлення і зміцнення Радянської влади на Україні.
[Закрыть], скільки хочете професорів, лікарів, артистів та письменників! Ви багато читаєте українських книжок?..
Це була для нас іще одна новина.
– Хіба є книжки, писані українською мовою?
– Аякже! У нас у Києві є кілька українських бібліотек! Тільки зараз вони зовсім нелегальні, бо ж тепер українська преса й література заборонені…
– Заборонені?!
Це вже нам абсолютно заімпонувало. Раз заборонено, значить, чогось варто. І вже принаймні – цікаво. Наприклад, Арцибашев[225]225
Арцибашев Михайло Петрович (1878–1927) – російський письменник. У його творах після 1905–1907 рр. відбилися занепадницькі настрої періоду реакції. Для його роману «Санин» (1907) характерна проповідь вседозволеності, аморальності, відмови від суспільних ідеалів.
[Закрыть], «Яма» Купріна[226]226
… «Яма» Купріна. – Йдеться про повість російського письменника Олександра Івановича Купріна (1870–1938). В ній викривалася проституція як одна із соціальних болячок буржуазного суспільства.
[Закрыть]. Хіба ж нецікаве хтось буде забороняти? А заборонений же плід ще від Адама[227]227
Адам – за біблейською легендою, ім'я першої людини, створеної богом з глини, «прабатько роду людського».
[Закрыть] й Єви[228]228
Єва – за біблейською легендою, перша жінка, дружина Адама, що була створена богом з Адамового ребра. Єва, піддавшись спокусі диявола, скуштувала забороненого богом плода «древа пізнання добра і зла». За цей «первородний гріх» люди були вигнані з раю, прокляті богом і засуджені на вічну тяжку працю і роди в муках.
[Закрыть] – найсолодший… Втім, ми недаремно тримали вже от у цих самих руках прокламацію. Тут також бриніло цим словом – хвильним і загадковим словом – «революційне!». Революційне! Не треба було бути професором формальної логіки Челпановим, щоб розсудити так: все революційне – заборонене, все українське – теж заборонене, отже, все українське – революційне?.. Так розсудили негайно ж ми – вихованці челпанівських філософем… І ми зажадали негайно ж вкусити забороненого. Ми зажадали писаних забороненою мовою книжок.
Муся тим часом виказувала неприховане незадоволення. Увага до сестри її, правда, не дуже турбувала – адже Воропаєв та Репетюк трималися біля неї невідступно. Але її дратувала сама тема наших захоплених з Тосею розмов.
– Фі! – кривилася вона, коли крізь компліменти Воропаєва та нашіптування Репетюка до неї долинали слова з гурту коло Тосі. – Фі! Подумаєш, як цікаво! Українофілка! Терпіти не можу цієї хохломанії! А ще курсистка…
– А ви не курсистка?
– Цього ще б бракувало! Не цікаво! Я вийду заміж і буду господарювати тут, у маєтку. Нехай вже Тоська побавиться.
Тим часом Тося вже винесла на терасу цілу купу різнокаліберних книжок. На хвилину Тосі пощастило навіть відірвати від Мусі Репетюка і всунути йому дві невеличкі брошурки, за що дістала від сестри лиховісний погляд.
Роздавши книжки, Тося показала тим, хто на тому не розумівся, особливості українського правопису й прононсу на письмі руською абеткою. Зілов негайно ж засвідчив свої абсолютні незнання. До того ж український прононс йому давався зовсім погано. Тося була вражена: він же цікавився більше від усіх.
– Я думаю, – червоніючи, виправдувався Зілов, – це тому, що я погано розумію тс, що я читаю. От коли ви говорите, то це інша справа: я тоді чую звучання і розумію зміст, а сам…
– Ну, це дурниці! Раз ви українець…
– Я не українець…
– Як не «українець?» – здивувалася Тося.
– Я руський. Мій батько з Орловської губернії.
– Для чого ж тоді ви хочете знати українську мову!?
Зілов почервонів. Він не вмів дати вичерпну відповідь на це запитання. Для чого? Просто так. Скрізь же довкола бринить ця мова. Батькові товариші по роботі – всі ті слюсарі, кочегари, машиністи – між собою вживають саме цієї мови. Селяни тільки тією мовою і говорять. Потім, ця мова чомусь заборонена. Крім того… крім того, Зілов не звик, щоб йому ставили запитання. Він більше звик питатися сам і відповіді на свої запитання не діставати. Тим-то він промовчав і на Тосине запитання не відповів.
Тося на відповідь недовго й чекала. Вона й так заволоділа вже загальною увагою, і це її приємно хвилювало. Шаріючися і раз у раз поправляючи пенсне, що ніяк не хотіло триматися на її гостренькому носику, вона говорила швидко і запально, засипаючи нас горою нечуваних відомостей.
– У нас у Києві, – хвилювалася вона, – до останнього часу видавалося кілька газет і журналів українською мовою. Тепер, з початку війни, вони заборонені. Було кілька українських видавництв, але й їх, певна річ, тепер ліквідовано. Був величезний театр з всесвітньовідомими артистами. А скільки було аматорських капел, хорів та співочих товариств! Потім – музей! Рідне мистецтво, незважаючи на обмеження цензури, саме розквітало перед війною! Наша нація!.. Наша культура!..
Ми всі мовчали, і Тося говорила сама. Хто б міг таке подумати! Ми слухали, затамувавши дихання. Муся кидала на сестру погляди злісні й похмурі. Тосина мова привернула увагу вже й Воропаєва з Репетюком – вона розповідала вже про студентство, університетське життя, українофільський рух, легальні земляцтва та нелегальні громади, революційні настрої.
– У нас у Києві… націоналісти… соціалісти… анархісти, революціонери…
Ми знали – «соціалістами», або ж «скубентами», поліцаї та двірники обзивали студентів. Анархісти, або ж «експропріатори», то були відчайдушні урвиголови, мабуть, вигнані з гімназії з «вовчими» білетами – в чорних плащах, чорних ширококрисих капелюхах і з бомбами в руках. Революціонери ж і революція…
Воропаєву нарешті пощастило прохопитися крізь рясні і швидкі слова Тосиної мови:
– Ат! – скривився він. – Ми й «сами з усами». Начиталися ми вже й ваших революціонерських прокламацій. Чорт знає, що таке!..
– Прокламація! Яка прокламація? Це дуже цікаво! Тося, Нюся і Ася, ба навіть Муся, були надзвичайно зацікавлені.
Ми зам'ялися, не знаючи, як нам бути, але Воропаєва вже пізно було стримувати. Він розповів і про Якова, і про інспектора, і про самий антивоєнний зміст прокламації. Ася і Нюся дивились на нас захоплено, як на героїв. Навіть Муся кілька разів прошепотіла своє «надзвичайно!». Тося тим часом розпалилася знов.
– О! – захлиналась вона. – У нас у Києві маса всяких революційних нелегальних, тобто підпільних, організацій і партій. Є соціалісти-революціонери[229]229
Соціалісти-революціонери – інакше есери, ліва буржуазно-демократична партія в Росії в 1901–1923 рр. Виразник інтересів дрібної сільської і міської буржуазії. Українська партія соціалістів-революціонерів – дрібнобуржуазна націоналістична партія (1917–1921), виділилася з партії есерів. Лідери М. С. Грушєвський та ін. Прагнула відділити Україну від Росії, підтримувала Центральну раду, Директорію, боролася проти Радянської влади.
[Закрыть] українські, соціалі-сти-революціонери російські, є анархісти-синдикалісти[230]230
Анархісти-синдикалісти – прихильники опортуністичної течії у робітничому русі, що знаходилися під впливом анархізму. Заперечували політичну боротьбу, керівну роль політичних робітничих партій; вважали вищою формою організації робітничого класу профспілки (по-французьки – синдикати, звідси «синдикалізм»). Найбільшого поширення анархо-синдикалізм одержав на початку XX ст. Мав певний вплив на деякі верстви робітничого класу та дрібної буржуазії.
[Закрыть], бундівці[231]231
Бундівці – члени опортуністичної дрібнобуржуазної націоналістичної єврейської партії. Під час першої світової війни стояла на позиціях соціал-шовінізму.
[Закрыть], «Поалей-Ціон»[232]232
«Поалей-Ціон» – дрібнобуржуазні єврейські націоналістичні організації. Виникли на початку XX ст. Намагалися поєднати ідеї соціалізму і сіонізму. На Україні «Поалей-Ціон» підтримував контрреволюційну Центральну раду. В 20-х роках його діяльність була заборонена.
[Закрыть]. Потім соціал-демократи. Дуже багато! Є й українські соціал-демократи[233]233
Українські соціал-демократи – інакше есдеки, члени Української соціал-демократичної партії – української дрібнобуржуазної націоналістичної партії в Східній Галичині, створеної у Львові в 1899 р. У 1919 р. лідери партії увійшли до складу Директорії.
[Закрыть]. І кожна партія має свою власну програму! Вони всі, – Тося знизила голос свій до шепоту і озирнулась, чи нема близько покоївок, – вони всі проти царя…
– Ну, добре, – встряла Муся, – це дуже цікаво. Але ж проти війни! В цей час! Це надзвичайно!
– Проти війни, – підхопила Тося, – я знаю, то ціммервальдці[234]234
Ціммервальдці – прихильники рішень Ціммервальдської міжнародної соціалістичної конференції, яка відбулася в 1915 р. у Ціммервальді в Швейцарії. Конференція виступила проти розв'язання імперіалістами першої світової війни і соціал-шовінізму. В. І. Ленін створив на конференції «Ціммервальдську лігу» – міжнародне об'єднання соціалістів-інтернаціоналістів.
[Закрыть]. Теж, здається, така партія або фракція у партії. Вони збиралися в нейтральній Швейцарії, у місті Ціммервальді. У нас у Києві теж були такі прокламації. А ти, Муська, взагалі нічого не розумієш! Ну, що з того, що проти війни? Це – пораженці. У нас у Києві…
– Як «що»? Росія повинна перемогти в цій війні…
– І нічого ти не розумієш! Зовсім навпаки. Нехай краще вона потерпить поразку, і тоді…
Ми похололи. Воропаєв позеленів. Нехай – за війну, нехай – проти війни, але ж – щоб перемогла Німеччина?!
– Це зрада! – зірвався Воропаєв.
– Це надзвичайно! Та як ти смієш?!! – зірвалася й Муся. Тося зірвалася теж, бліднучи й поправляючи пенсне.
– Я дуже просила б вас, дорога сестро, – вона завжди переходила на «ви» в хвилини суперечок і сварок із сестрами, – я дуже просила б вас бути культурною і залишити нарешті цей мужицький тон…
– Ти дура!
– Ти сама дура!
– Ти ідіотка!
– Сама!
– А ще курсистка!
– Та вже ж не «соломенная невеста»!
Муся аж затупотіла ногами й заплакала від безсилої злості. Ми всі посхоплювалися і оточили сестер, готових кинутися одна на одну, благаючи їх не сваритися «через політику».
– Маріє Карпівно! Антоніно Карпівно!
Тося заспокоїлася перша і, пересмикнувши плечима, відійшла геть:
– Теж мені! Подумаєш! І чого вона накинулася на мене? У нас у Києві кожному студентові відомо, які є політичні партії і навіть які їхні програми. Кожному ж дурневі відомо, що є пораженці, так при чому тут я? Ціммервальдці он закликають армії повернути зброю проти своїх же урядів і робити у себе революцію – так мені за них відповідати? Або українські есери хочуть перемоги німців, щоб приєднати Україну до Австрії – так я винна?..
Муся звелася і демонстративно проголосила якнайгучніше:
– Панове! Будь ласка! Морозиво чекає на нас! Нюся! Ася! Частуйте своїх кавалерів!
Вона взяла під руку Воропаєва і пішла. Репетюк негайно ж запропонував руку Тосі. Муся, безперечно, віддавала перевагу Воропаєву, і, на злість їй, ідучи до столу, він був винятково галантний коло Тосі і навіть підкреслено забалакав до неї по-українському.
Ми не примусили припрошувати нас удруге і миттю розсілися довкола столу.
Раптом з-за рогу будинку враз розітнувся страшний галас і крик. Принаймні півста верескливих жіночих голосів лементували заповзято, всі враз і на найвищих нотах можливої гами. Ми кинулися в кінець тераси, звідкіля було видно двір за рогом будинку. Муся замахала руками, намагаючись нас затримати й заспокоїти.
– Заспокойтеся, панове! Дурниці! Це баби. Солдатки. Вони мало не щодня приходять сюди влаштовувати концерти! – і Муся затулила вуха рожевими пальчиками з золотими каблучками.
– Пана! Хай пан сам вийде! Не хочемо попихачів! Хай з паном будемо балакати!
З глибини двору просто до поміщицького дому сунула величенька, більше півста, жіноцька юрба. Жінки збуджено махали руками, били кулаками об долоні й підпирали руками боки. Всі їхні вигуки були адресовані до худенької й миршавенької фігури навпроти них. Це був піддідок, з голеним підборіддям та довгими жовтими вусами вниз, у синьому кашкеті, білому парусовому піджаку й високих чоботях. В руці він тримав батіжок. Жіноцька юрба наступала на нього, і він відступав перед нею, задкував сюди, до дому, розкарячуючися й широко розкидаючи руки, немовби хотів спинити жінок і штовхнути їх назад. Це був, безперечно, економ або управитель. Жінки не хотіли балакати з ним, вони вимагали самого пана.
– Ах! – сплеснула руками й закотила очі Нюся. – А татуньо спить! Вони ж його розбудять!
– Нехай пан вийдуть! Нехай сам пан!
– Дівчата! – гримнула Муся на покоївок, що стояли розгублені й бліді, визираючи у двір. – Біжіть же, скажіть же, щоб вони перестали ж. Татко спить!
Дівчата метнулись, війнули керсетками й вибігли в сад. Звідти через хвірточку вони проскочили у двір і тут же, коло штахета, спинилися, злякано притулившись у сутінку до дерев і цікаво з-поза них визираючи. Близько до юрби вони підходити не наважувалися.
– Пана! – лементували жінки. – Пана! На…
І враз зробилося зовсім тихо. Жіночі зойки урвалися на півслові. Руки їхні опустилися. Управитель обернувся довкола своєї осі і підтюпцем побіг сюди, до дому, до надвірного ґанку. Там, на гайку, стояв високий ставний чоловік з підстриженими вусами й довгим волоссям, в шовковій розстебнутій сорочці й накинутому зверху яскравому, перського малюнка, халаті. То був пан – Асин, Нюсин, Тосин і Мусин тато. Лівою рукою він притримував поли халата, в правій, спущеній униз, тримав короткий, оздоблений перламутром та сріблом, стек.
– Що там таке сталося? – заговорив пан і позіхнув. Він так солодко дрімав перед вечерею. Так добре спиться надвечір, і от ці навісні скандалістки перешкодили йому. – Кажіть же, що там таке?
Жінки мовчали. Було чудно дивитися зараз на них, які щойно так галасували та зчиняли такий шарварок. Вони стояли тихі, потупивши очі, спустивши голови, переступаючи з ноги на ногу, перебираючи пальцями фартухи чи запаски. Вони не сміли заговорити… Руки їхні були чорні від землі. Лиця чорні – від вітру й сонця, очі – від думок, печалі й турбот. Тіла їхні були худі, сухорляві й бліді – вони світили крізь рам'я кофт і сорочок. Вони тяжко працювали ціле своє життя. Але говорити вони не вміли і не сміли…
Пан насмішкувато звів брови і вдарив себе стеком вздовж ноги.
– Ну?
Управитель перехилився надвоє і підбіг до ґанку. За п'ять кроків він скинув кашкет й одмахнув його вбік у широкому, поштивому, приземному уклоні. Його довгі вуса ворушилися й плигали. Його губи чи то жували, чи то тремтіли з переляку.
– Прошу пана… – почав був він, але пан спинив його, злегка стукнувши стеком по плечу.
– Зажди, Петровичу! Нехай скажуть самі.
На цей раз в голосі пана вже не звучало післядрімотної солодкої знемоги. Голос пана став твердий, дзвінкий і гучний.
Лава жінок здригнулась і потроху почала посуватися назад.
Але вона зразу ж і спинилася. Позаду їх раптом пролунав насмішкуватий і зухвалий, трохи гаркавий чоловічий голос:
– Що ж, цокотухи, накричали, навищали, нахвалилися, та й по тому? Вони, ваше благородіє, до вас із просьбою, значиться, прийшли.
Жінки спинилися, і пап глянув поверх їхніх голів туди, звідки зринув несподіваний чоловічий голос.
– А це ж хто за всіх озивається? – неголосно запитав він.
– Я… – так само неголосно відповів гаркавий чоловічий голос.
– Хто «я?» – голосніше перепитав він.
– Таж я, – голосніше відповів і голос. – Яків…
– Яків? Ну, вийди сюди, Якове! Ближче. Щоб мені тебе побачити, який такий ти єси?
Жіночий гурт здригнувся і роздався посередині. Крізь прохід, не поспішаючи, неохоче й немов соромливо, вийшов трохи наперед знайомий вже нам солдат Яків Юринчук. Він спинився серед двору і глянув спідлоба. Пан кілька секунд поляскував стеком об полу халата, скоса позираючи на Якова. Потім він вийняв портсигар, дістав цигарку і, не поспішаючи, прикурив від сірника, похапцем і запобігливо піднесеного управителем. Аж тоді він знову обернувся до Якова:
– Тобі, Якове, скільки ще на побивці бути зосталося?
Яків знизав плечима й не відповів. Дивився він кудись повз панову голову, на піддашок ґанку.
– Га? – перепитав пан.
– Тижнів зо два, – неохоче буркнув Яків.
– Два тижні? Ого! Що ж, набридло тут, чи що, знову заманулося на позиції, в окопи, на фронт?
– Мені не на фронт, – так само неохоче мугикнув Яків, – мені в слабосильну ще, а тоді на муштру.
– Ага? А можна просто на фронт. Можна! Я тобі можу в цьому допомогти. От завтра буду в місті, зайду до коменданта. Комендантом у нас барон Ользе, чи що? Ага, прекрасно, він мій родич якраз. Прекрасно! Я тобі можу це влаштувати! Можу!
Яків опустив голову й прикипів поглядом до носка правого чобота. Він роздивлявся цей носок з усіх боків: зверху – з рантів, знизу – з підошви.
– Хочеш, Якове?
Поміж жінок пройшов тихий шелест. Кілька жінок тихо схлипнули й шморгнули носами. Яків мовчав. Пан потяг пахучий дим у себе й видихнув його довгою тоненькою цівочкою.
– Га? Чи в тебе ще поле не скошене зосталося? Га? Ну, нічого. Мої австріяки тобі його за один день приберуть.
Яків враз скинув голову догори і випростався.
– Отож, ваше благородіє, ми того й прийшли. Неможливо, ваше благородіє, за таку ціну австріяків пускати. Та ж сиротам бідним…
Стек пана свиснув у повітрі і щосили врізався в широку барвисту полу його перського халата.
– Мовчать! – скрикнув піп.
Шая Піркес відхилився від балюстради, за якою стояли ми.
– Ходім! Я не можу тут… Ненавиджу…
– Але ж у чому річ?
– Що вони зробили?
– Тихо, хлопці! – цикнув на нас Репетюк.
Але рух і човгання ногами на терасі не пройшли повз панову увагу. Він кинув оком у наш бік. Його обличчя розпливлося привітною молодецькою посмішкою.
– А, здрастє, господа! – махнув він до нас рукою, переходячи зразу на російську мову. – Помешали мы вам? Уж простите, хозяйство!
Наступаючи один одному на ноги, ми мерщій потовпилися вглиб. Нам зробилося враз так соромно і так гидко! Провалитися б на цьому самому місці! І якого чорта ми приперлися сюди! Задкуючи й тиснучись за ріг тераси, ми ще чули вже спокійніші умовляльні панові слова: «Ну, йдіть, ідіть з богом. Бачите, гості в моїх дочок… Не можу я зараз з вами балакати. Іншим разом колись. А Якова не слухайте. Баламута він. Собі погано зробить і вас під халепу підведе… Ідіть! А не хочете, я й зовсім австрійців відіслати можу. Хай хліб стоїть і висипається. Мені що? Хліб ваш. Своїх дітей годувати будете…»
– Господа! – защебетала Тося, теж, як і батько, перейшовши на руську мову. – Прошу, господа! Что ж вы? Еще мороженого!
– Але в чому ж справа? Що таке сталося? – поцікавився Зілов.
– Ах, ви знаєте, вони такі неможливі, ці солдатки! Татко стільки турбується про них, і от, маєте, яка подяка!..
Словом, справа була така. Як відомо, царський уряд охоче віддавав полонених у приватні руки, на роботи, на село, їх треба було годувати, сплачувати за них до казни платню. Звичайно, незаможна частина села не мала змоги наймати такого робітника, бо ж утримувати його потім треба було весь рік. Їх наймали заможні господарі і особливо поміщики. У великих маєтках були цілі табори військовополонених робітників. Поміщики оброблялися самі цією робочою силою, а також спекулювали на ній. Вони відпускали полонених на поля солдаток, які не могли самі вправитися з жнивами. Споловини або за третій сніп полонені збирали бідацький врожай на користь панові. Під проводом солдата Якова, а може, й ним підбурені, прийшли незаможні солдатки до пана просити знизити платню за «австріяків».
– Як же це так! – не стримався Зілов. – Їхні чоловіки на фронті кров ллють, а тут…
Муся вдала, що їй нічого не чути, і голосніше защебетала до Воропаєва.
– Ви неодмінно мусите влаштувати величезний бал. Я приїду до вас, і ми з вами станцюємо мазура! Ах, я так люблю мазур!.. Надзвичайно!
Сербин сіпнув Репетюка за лікоть:
– Слухай, Репетюк, це ж справді яка гидота!
– Що «гидота»? – сердито озвався Репетюк, незадоволений, що його одривають від Тосі, на яку він уже остаточно проміняв зрадливу Мусю. – Що?
– Ну, це, з жінками запасних… Хіба так можна?..
– Ідіть ви, сер, к чорту! Що ви розумієте в господарських справах?
– Мужички, – додала й Тося, – вони завжди незадоволені.
– Панове! – щебетала Муся. – Чому ви не п'єте «вина? Це порічки! Ася, Нюся, Тося, ви погано частуєте своїх сусідів. Дівчата! Накладіть паничам ще морозива!
Ми мовчки й похмуро ткнулися в блюдечка з морозивом. Морозиво було зовсім не таке вже смачне й солодке. Ася і Нюся пурхали довкола нас, припрошуючи й частуючи цукерками, печивом і марципанами. Муся наказала покоївкам принести грамофон і тепер з Воропаєвим перебирала пластинки, вибираючи кращого мазура.
Враз хтось із нас помітив, що Потапчука між нами не було. Його місце було порожнє, і морозиво, розтанувши, перелилося через блюдце. Де подівся Потапчук?
Він стояв блідий і жовтий під час усієї сцени з солдатками, потім тихо зійшов у сад і нишком попростував до воріт. Вийшовши за ворота, він не пішов дорогою, а рушив навпростець до села межею. Він ішов тихо, зачіпаючись і зісковзуючи просто в грязюку, немовби не бачив у себе під ногами.
Зілов перший зійшов з тераси шукати Потапчука. За ним, один по одному, нишком втекли в сад Піркес, Сербин і Туровський. Серед кущів порічок і аґрусу Потапчука не було. Було зовсім поночі. Хлопці стрибали через рівчак і виходили в поле. На терасі залишилися Репетюк, Воропаєв, Кашин і Теменко. Кашин похмуро мовчав. Воропаєв танцював з Мусею мазура. Теменко мовчки дудлив молоде порічкове вино, Репетюк патетично декламував вірші якогось милого Тосиному серцю поета…
Наздогнати Потапчука пощастило аж під селом.
Ми вирівнялися з ним мовчки і так само мовчки, не перекинувшись й словом, рушили разом, побравшись за руки.
Була вже ніч. Було зовсім темно. Зілов смоктав цигарку за цигаркою, і часті та короткі червонуваті спалахи ледь-ледь відсвітлювали його схвильоване лице.
Раптом Піркес, що йшов з правого краю, злякано скрикнув і відсахнувся:
– Хто це?
Груди в груди він зіткнувся з якимось стрічним.
– Це я…
– Макар!
І справді, то був Макар.
– Чого це ти бродиш тут поночі й по калюжах?
– А ви чого? Я вийшов трохи прогулятися.
Це було дуже смішно – вийти прогулятися вночі, по коліна в багні після дощу, – і ми весело зареготали. Але Макар був у настрої піднесеному і зворушеному:
– Ви розумієте, хлопці? – Крізь темінь ночі ми відгадували, як він притискає руки собі до грудей. – Ви розумієте? Я щойно дочитав Гегеля! Взагалі, це надзвичайно! Абсолютна ідея, що знаходить собі здійснення в світі! Це ж не є щось нерухоме, це ж не є якась, взагалі, застигла субстанція. Це – тільки початок, що вічно живе і постійно розвивається. Ви розумієте? І взагалі, все абсолютне це ж є зовсім не стан! Ні! Це є процес! Ви розумієте?
Ми промовчали. Здається, ми не розуміли. Макар не звернув на це уваги й захлинався далі:
– Це взагалі! Тепер візьмемо, скажімо, історію. Взагалі, мета історії – свобода. І здійснюється вона через зміну історичної судьби різних народів чи держав, що з них кожна, взагалі, в свій час є носієм абсолютного розуму. Ви розумієте? Отже, взагалі, все розумне дійсне, а все дійсне розумне! Ви розумієте?
– Ну, це навряд! – відгукнувся Зілов. – Значить, розумно, що третій рік уже війна, а поміщик Полубатченко знущається з солдатських дружин? Це розумно?
Макар аж зайшовся під несподіванки і обурення:
– Ти вульгаризуєш! Це свинство! Ти ж розумієш? Розумне – дійсне, бо рано чи пізно, а має, взагалі, здійснитися. Метод гегелівської логіки, який він зве діалектикою…
– Та ну тебе! – відмахнувся хтось. – Ти давно вже гуляєш?
– Кілька хвилин. І суть цього методу…
– А о котрій годині ти вийшов з дому?
– О восьмій рівно… взагалі, полягає в тому…
Ми вибухли щирим реготом. Зараз було після десятої. Захоплений діалектикою Гегеля, Макар пробігав по багнюці і під дощем дві години, не помітивши ні багнюки, ні дощу, ні самого часу.
– Хлопці всі дома? – запитав хтось, пересміявшись.
– Всі. Тобто, взагалі, всі, але Кульчицький подався до тої… ну, взагалі, туди…
До тої… туди… Це значило: до Стецюр, до сестер Вівді і Мотрі… Це вам не діалектика Гегеля в Макаровій інтерпретації! Женщина! Не взагалі – абстрактна, теоретична, літературна – женщина! А чорнява Вівдя і чорноока Мотря. Кульчицький знову пішов до одної з них. Ми схвильовано примовкли.
Враз нічна тімень здригнулась, ще раз здригнулась і вслід за тим тихо розквітло блідаве світло, вирізьблюючи довкола нас з ночі контури присадкуватих хат, стрімких журавлів і кучерявих дерев. Ми звели погляди вгору. Хмари роздерлися впоперек через цілий небозвід, і крізь цю колосальну вирву скотилося на нас і на все довкола м'яке, холодне й мертве місячне проміння.
Ах, місячне проміння! Воно тільки дужче роздмухує хвилювання, посіяне в грудях згадкою про женщину.
– Чуєш, Макаре! – урвав нарешті наше мовчання Туровський. – От ти стільки перечитав філософів. Як там той…, великі уми розглядають цю саму справу?..
Він не сказав, яку саме справу, але це й не було потрібне. Його запитання було зрозуміле нам усім. Він хотів почути відповідь на запитання про тайну, яка хвилювала, яка манила й мучила нас…
Макар розгублено мовчав. Він не мав що відповісти. Великі уми ніде й словом не обзивалися про цю справу. І невідомо чому. Одне з двох. Або це надто складна справа, і їм самим її не розв'язати. Або, навпаки, ця справа була надто проста і розв'язувати тут, власне кажучи, і нічого…
