Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 62 страниц)
ВІТЧИЗНА КЛИЧЕ НАС!
ГРОМАДЯНИ ЗЕМЛІ РУСЬКОЇДва роки війни минули один в один.
Дивізія, яка довоєнного часу стояла постоєм у нашому місті, оті стрілецькі полки, які ми виряджали на фронт другого дня по оголошенні війни, – ця дивізія в серпні місяці тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року загинула вся, до одного чоловіка, в зашморгу Мазурських боліт. Десять тисяч наклали своїми життями в зрадливих поліських трясовинах. Під ними була хлюпка, хистка – засмоктлива й смердюча – киселиця гружавини. Над ними було бліде осіннє небо із мертвотною веселкою барв нічного бойовища: зелені спалахи ракет, червоні траєкторії важких снарядів, жовті розриви шрапнелей. Позаду і попереду – як непорушна пелена з чорного диму, білого вогню та жовтої землі – стояла «вогнева завіса» з сорокадвосантиметрових «чемоданів».
Вона стояла три доби, і три доби вона гарчала та гриміла надприродним залізнодинамітним шумом. З нашої дивізії врятувалися лише поранені в попередніх боях, яких вивезено напередодні утворення зашморгу. Між урятованими був і форвард Ворм. За день до знищення дивізії йому відірвало снарядом обидві ноги. Це зберегло йому життя. Проте форвард Ворм уже ніколи не буде форвардом і ніколи більше не заб'є нікому жодного гола…
В родині кожного з нас за ці два роки також з'явилися траур або печаль. У Зілова з двох старших братів, що пішли на війну, один був убитий під Равою-Руською[202]202
Рава-Руська – місто Нестеровського району Львівської області, залізничний вузол.
[Закрыть], а другий потрапив до полону під Белостоком[203]203
Бєлосток – місто в ПНР, адміністративний центр Білостоцького воєводства.
[Закрыть]. Герш Піркес, Шаї Піркеса брат, дістав кулю в легені й довічний туберкульоз у боях за Верховину[204]204
Верховина – райцентр Івано-Франківської області на річці Чорний Черемош.
[Закрыть]. Теменків брат був поранений і, видужавши, повернувся до армії вдруге. Сербинів дядько – авіатор – був підбитий на розвідці проти Коломиї[205]205
Коломия – райцентр Івано-Франківської області на річці Прут.
[Закрыть] і разом із своєю машиною згорів у повітрі, не долетівши до землі. З чотирьох братів Макара – артилериста, кіннотника, піхотинця й санітара – один загинув, другий був поранений. Кіннотник був зарубаний угорськими гусарами, санітара підстрелено під час підбирання ранених. Кашинів двоюрідний брат під Ерзерумом, на турецькому фронті[206]206
… під Ерзерумом, на турецькому фронті… – Йдеться про бої на Кавказькому фронті, коли російські війська завдали сильних ударів турецькій армії і оволоділи Ерзерумом.
[Закрыть], одморозив обидві ноги й обидві руки. Якщо в інших з нас не було між братами вбитих чи ранених, то це, мабуть, тільки тому, що вони братів зовсім не мали…
Наше місто за цей час також зазнало величезних змін. Воно зробилося більше вчетверо, а населенням розрослося увосьмеро. Воно рясно обплуталося під'їзними коліями і обросло вподовж їх різними військовими слобідками і городками: артилерійський городок, госпітальний городок, інтендантський городок, городок військовополоненський. Воно забудувалося нескінченними кварталами бараків – з подвійних, просипаних вугіллям, диктових стін, пофарбованих у захисно-зеленкуватий колір. Воно пропахло смолистим духом свіжої соснової дошки, солдатських чобіт і йодоформу та смородом залитих креозотом незчисленних солдатських клозетів. Навкруги місто оперезалося суцільним кільцем військових кладовищ з дрібними тоненькими хрестиками. На кожний хрестик госпітальна трунарня, за точним приписом уставу внутрішньої служби, відпускала соснової рейки двадцять два вершки, залізної бляшки міліметрової (для напису) три вершки на чотири і цвяхів різних – чотири лоти.
Наш футбольний плац уже не існував. Він був суціль забудований довжелезними бараками з виходами до одного, ще довшого, поперечного. Цей поперечний стояв вподовж залізничної колії, і вподовж колійна стіна в нього розкривалася.
Це був центральний приймально-сортувальний пункт Червоного Хреста. Сюди фронтові летучки підвозили всіх ранених. З поперечного барака, за характером поранення – голова, легені, шлунок, руки, ноги, – ранених розносили по подовжніх бараках. А вже звідси їх розбирали різні госпіталі чи санітарні поїзди – земсоюзу, «союзу городов»[207]207
Земсоюз («Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам») – буржуазно-поміщицька організація, створена 30 липня 1914 р. для допомоги царському урядові у веденні імперіалістичної війни. До земсоюзу входили представники партії октябристів, кадетів, меншовиків на Україні, а також українських буржуазних націоналістів; «союз городов» – організація міської буржуазії, створена у серпні 1914 р. для допомоги царському урядові у веденні війни.
[Закрыть] тощо. В футбол ми грали тепер рідко – з випадковими командами з видужуючих або полонених. Ми мали маленький плацик на території військовополоненського городка, за містом.
Втім, ми самі змінилися за цей час не менше. Репетюкові було вже по вісімнадцятому році. Переступали за вісімнадцять і Кульчицький з Піркесом. Їх наздоганяли Воропаєв з Теменком. Навіть наймолодшим – Туровському, Зілову і Сєрбину – доходив і минав шістнадцятий рік.
У самій гімназії також сталися за цей час неабиякі зміни: ходити по вулицях дозволено до восьмої години і не заборонялося шити шинелі з солдатського сукна.
Наносні шістнадцятого року – якраз, коли доходив другий рік війни, – трапилася в нашому гімназичному житті ще надзвичайної ваги подія. Видано циркуляр про формування з середньошкільників сільськогосподарських загонів[208]208
Видано циркуляр про формування з середньошкільників сільськогосподарських загонів… – Ось що розповідає про роботу в цих загонах письменник у книжці «Я вибираю літературу» (с. 67): «… на п'ятнадцятому і шістнадцятому роках мого життя були – теж незабутні для мене – польові роботи на селі для обслуговування родин запасних, покликаних на війну. Ми жали сернами й косили косами на полях, молотили ціпами на токах самітних, згорьованих жінок – і в цьому діставали не лише радість фізичної праці, не лише задоволення від відчування реальності твоєї допомоги, – а свідомість виконання громадського обов'язку. Так, саме тоді – з серпом, косою чи ціпком у руках – ми вперше почали відчувати і себе громадянами, учасниками загального громадського життя».
[Закрыть] для допомоги в збиранні врожаю удовам та дружинам запасних. Запис до загонів був добровільний.
Ми були схвильовані. Нас кликано до справжньої, реальної і дорослої участі в загальному громадському житті. До нас з приводу цього звертаються навіть із спеціальним закликом.
Заклик був голосно прочитаний після молитви просто в церкві. Його читав інспектор:
– «… Исполним долг перед дорогой родиной. Граждане земли русской, отечество призывает вас!»
Це ми – громадяни землі руської! Це нас кличе отечество!
Інспектор скінчив. На останніх словах він забрав надто високо, і його вихолощений голосок пустив хрипкого дитячого півника. Він стояв на церковному амвоні, де завжди стоїть тільки піп.
– Спаси господи! – гукнув з свого місця директор.
Ми всі стали навколішки, похилили голови й затягли церковно-патріотичну кантату:
– «… Побе-е-ды благоверному императору на-а-ше-му…»
І враз з нашої пам'яті сплив перед очі нам образ хвильний і зворушливий. Тихе літнє надвечір'я. Повітря немов стоїть і ні шелесне. Вгорі тихо пропливають сріблясті й ніжні пасомка баб'ячого літа. Нижче – кучерявиться хмарками пахучий сивий димок. То кадить кадилом піп. Десять тисяч солдатів стоять навколішки. Неквапними солдатськими голосами вони тягнуть слова патріотично-церковної кантати:
– «… На сопротивные да-а-аруя, и твое-е…»
Не доводиться, звичайно, й говорити, що до кінця першого ж дня всі до одного старшокласники записалися добровольцями до загону «польових робіт». Записався навіть перший учень, син костьольного органіста, Хавчак. З трьох старших класів це становило понад сто чоловік.
Такій надзвичайній активності чимало сприяло ще й те, що до кінця першого дня стало відомо, що на начальника «гімназичного загону польових робіт» призначено Аркадія Петровича. Це обіцяло чимало цікавого і віщувало цілковиту волю в табірному житті.
Звістка про призначення Аркадія Петровича була зустрінута черговим великим «ура!» – з тупотом ніг і громом парт. Кашин, Теменко і Воропаєв розплатилися за всіх по три години без обіду.
ГАУДЕАМУС ІГІТУР, ЮВЕНЕС ДУМ СУМУС[209]209
Студентська пісня латинською мовою: «Радіймо, поки молоді!»
[Закрыть]
В другій половині червня наш загін справді вирушив на польові роботи.
Правда, в загоні вже не було ста чоловік. На день виїзду загін налічував усього тридцятеро юнаків. Три чверті відпали передостанньої хвилини. Кожний з добровольців мав принести гімназичному начальству писану згоду від батьків. Чоловік з п'ятдесят такої згоди роздобути не змогли. Ще чоловік з двадцять, як виявилося, були самі хлібороби. Батьки їхні обробляли грунти, і синівські руки були потрібні на полі і вдома.
Щодо нашої команди футболістів, то ми всі десятеро, чесно чи не чесно, дістали згоду від батьків і ввійшли до загону «in corpore»[210]210
У повному складі (лат.). – Ред.
[Закрыть]. Ввійшов навіть Репетюк, дарма що був він селянин. Його батьки теж дали дозвіл на від'їзд сина на польові роботи.
Серед нашої команди з віддавніх городян, та й цілого загону, тільки один Репетюк і був селянин. Отже, на відміну від нас усіх, він умів прекрасно відрізнити пшеницю від жита або просо від гречки. Він умів жати, косити, в'язати, возити, молотити. Він розумівся на всіх тонкощах і таємницях сільськогосподарського виробничого процесу. Від цього і без того високий авторитет старшого від усіх нас і капітана нашої команди Репетюка зріс до неосяжних високостей. На представлення Аркадія Петровича директор затвердив Репетюка старостою загону й помічником Аркадія Петровича.
Репетюкове вирішення їхати з загоном всіх нас, звичайно, і зрадувало, і здивувало.
– Як же тебе пускають батьки, коли у вас у самих дома хліборобське хазяйство?
На це Репетюк знизував плечима, дещо роздратовано, але дещо й самозадоволено:
– Ах, джентльмени! Що значить «пускають»? Я не кишак, і мені вже дев'ятнадцятий рік. Коли хочете знати, мої мілорди, то не я в батьків питаюся, а вони в мене. Вони темні й неосвічені мужики. Що я їм скажу, тому так і бути. Я їм сказав, що на польові роботи я мушу їхати неодмінно. І все. Крім того, кабальєро; що значить «хазяйство»? Бачили ви коли-небудь справжнє «хазяйство»? А ми справжні хазяї, а не якісь там гольтіпаки. Моя присутність вдома потрібна більше для фасону. В батька двадцять десятин, але влітку у нас завжди працює більше як десятеро наймитів.
– Але де ж тепер взяти наймитів? Адже людей не вистачає? Мабуть, і ваші наймити пішли на фронт? – запитав Сербин.
– Звичайно, пішли. Але ж, замість них, роблять тепер полонені австріяки. У нас круглий рік робить п'ятеро. А влітку і всі десять.
– Чому ж, – здивувався Зілов, – цих полонених не пошлють і до родин запасних?
Репетюк поблажливо потріпав Зілова по плечу:
– Ех, містер, містер! Гімназичний курс не навчив вас практичного життя. Таж полонених треба і нагодувати, і зодягти, а крім того, ще й заплатити за них державі податок? Вкумекали, сер?
Зілов вкумекав.
– А найголовніше, – закінчив Репетюк, – за компанію й циган завіситься. Для мене товариство – це найперша річ. Чи ви воліли б, щоб я поїхав додому і розвалив компанію?
Ми виїздили рано-рано, на світанку.
День мав бути прихмарний, прохолодний. Густа роса впала за ніч і тепер стікала рідкими, але великими краплями з гущавини садів, через високі паркани на тротуари, під ноги нам. Ми поспішали з різних кінців міста до збірного пункту – гімназичного подвір'я.
В дворі вже стояли три вози і метушився Аркадій Петрович з сторожами й сторожихами. На вози вони накладали господарське начиння нашого загону.
Село, до якого виряджали наш загін, було кілометрів за двадцять убік до Дністра. Воно звалося Бидлівці.
Точно о сьомій всі збори до від'їзду були закінчені. На ґанок гімназії вийшов інспектор.
– Ну, господа, щасливої дороги! – пропищав він з висоти свого вежного зросту. – Ми з Іродіоном Онисифоро-вичем будемо навідуватися до вас. Приймете нас у гості?
– Будь ласка! Просимо! Ждемо! – ґречно загомоніли ми вголос.
– Щоб тебе в дорозі возом переїхало! – додали ми стиха.
Вози рушили з місця, деренчали бляшаними чайниками та відрами. Ми рушили за возами. Двадцять верст до села ми, звісно, мали пройти пішки. Раптом, уже коло воріт, Кашин схопився й спинив нашу процесію.
– Хлопці! – скрикнув він. – Макара забули! Макара нема.
Ми роздивилися, Макара і справді не було. Опізнився чи зрадив? Саме тієї хвилини, як ми збиралися вирішати це питання, хвіртка розчинилась і до подвір'я вскочив захеканий Макар. В правій руці він тримав футбольний м'яч, у лівій – добрий пакунок грубезних книжок. Макар, найфанатичніший наш футболіст, був у нас охоронцем м'яча. Він його латав, мастив касторкою, надував і заклеював камери. Щодо книжок, то, певна річ, без хоч невеличкої бібліотеки Макар не міг би виїхати за межі міста на два місяці.
– Ура, Макар! – зустріли ми його. – А де ж твої речі, Макар?
– Розумієш, – заметушився запеклий книжник-футболіст, – взагалі, я не встиг. Поки я зібрав книжки, дивлюсь – без п'ятнадцяти сьома, я скоріше за м'яч і сюди…
Макарова інформація була, звісно, зустрінута гомеричним реготом.
– Як же ти спатимеш, Макар, без ковдри?
– О! – Макар, виявляється, по дорозі сюди встиг вже про це подумати. – Взагалі, це дурниці! На селі, знаєте, є така штука, зветься половою, в неї можна заритися по шию, і буде тепло, як під периною! Крім того ж, взагалі сіно, солома і таке інше. А білизни, взагалі, більше одної пари й не потрібно. Там же, кажуть, під боком став – пішов, значить, і виправ собі підштаники…
Інспектор спустився з ганку й підійшов до Макара теж. Його заінтригував пудовий пакунок з книжками.
– Що це за книжки? – поцікавився він.
– Взагалі, так собі, знаєте, книжки…
– Белетристика? Підручники?
– Ну да, знаєте, і белетристика, і підручники, взагалі!
– Ану, розв'яжіть.
Гомін незадоволення пройшов по нашій лаві. «Що це, огляд? Трус?»
– Розв'язуйте, розв'язуйте! – підохотив інспектор вже цілком офіціальним, інспекторським тоном.
Макар знехотя підкорився. Він розв'язав шворку, і стовпчик книжок розсипався по крилу ґанку. Інспектор висмикнув з купи кілька. Це була непогана колекція гуманістів середніх та ідеалістів нових віків з кількома безперечно рідкісними екземплярами. Поміж них були перемішані окремі книжки Конан-Дойля[211]211
Koнан-Дойл (Дойл Артур Конан; 1859–1930) – англійський письменник, ввів у детективну літературу образ сищика-любителя Шерлока Холмса.
[Закрыть], Бусенара[212]212
Буссенар Луї Анрі (1847–1910) – французький письменник, автор гостросюжетних творів, написаних на географічному, природничо-історичному матеріалі, а також науково-фантастичних і пригодницьких романів («Таємниця лікаря Синтеза», 1888; «Капітан Зірви-голова», 1901 та ін.).
[Закрыть] і Жакомо[213]213
Жаколіо Луї (1837–1890) – французький письменник. Тривалий час жив в Індії та Океанії. Свої пригоди описав у книгах «Подорож в країну баядерок» (1878), «Подорож в країну слонів» (1876) та ін. Автор пригодницьких романів «Пожирателі вогню» (1887), «У трущобах Індії» (1888) та ін., пройнятих співчуттям до пригноблених народів та різкою критикою колонізаторів.
[Закрыть]. Одначе особливу увагу інспектора привернули: Юм – «Исследование о человеческом разуме»[214]214
… Юм – «Исследование о человеческом разуме»… – Твір англійського філософа, економіста, історика Девіда Юма (1711–1776) написаний у 1748 р.
[Закрыть], Спенсер «Основные начала»[215]215
… Спенсер – «Основные начала»… – Йдеться про твір англійського філософа-ідеаліста, соціолога, економіста, історика, одного з родоначальників позитивізму Герберта Спенсера (1820–1903).
[Закрыть] і Арістотель «Этика»[216]216
… Арістотель – «Этика». – Один з головних творів давньогрецького філософа і вченого Арістотеля, в якому він розробив принципи свого етичного вчення.
[Закрыть]. На його обличчі відбилося відразу і здивування, і поблажлива зверхність:
– Невже ви, Макар, думаєте, що розумієте ці книжки?
– Я ще не читав їх, Юрію Семеновичу…
– І не читайте…
Макар промовчав.
Інспектор раптом кинув бровами на очі. Книжка, яку він висмикнув щойно, не вподобалась йому.
– А це мені доведеться у вас забрати…
– Юрію Семеновичу!
– Да, да! Одержите, як закінчите гімназію.
То було: Герцен – «Кто виноват?»[217]217
… Герцен – «Кто виноват?». – Олександр Іванович Герцен (1812–1870) – російський революціонер-демократ, письменник, філософ. У романі «Кто виноват?» (1841–1846) різко критикував кріпосницький лад.
[Закрыть].
– Але ж це белетристика, Юрію Семеновичу.
– Це нічого не значить.
– Але ж, взагалі, я мушу її віддати, Юрію Семеновичу. Це книжка не моя…
– А чия?
Макар змовк. Ми стояли довкола, спохмурнілі й сердиті. Піднесений і веселий настрій під'їзду та передчуття не відомих, не звіданих ще пригод був зіпсований. Прохолодний і росяний бадьорий літній ранок втратив усі свої принади й радощі. Стало просто хмарно, сіро і тоскно. Ми були гімназисти, стояли серед гімназичного двору, і інспектор гімназії відбирав у нашого товариша недозволену книжку. Нудьга!
Нарешті, залишивши книжку в бездонній інспекторовій кишені, ми виїхали.
За кілька хвилин ми проминули останні приміські хатки і місто зосталося позаду. Теплий і вільний степовий вітерець прожогом вишмигнув з байраку і вдарив нам зненацька просто в обличчя. Чорт побери! Хай там що, а ми ж за межами міста, за межами гімназичної дисципліни та класних дисциплін. Пілі й вахмістри зосталися там, позаду, он серед тих віддалених будівель і дахів. Попереду аж два місяці волі, цілковитої волі, без позашкільного догляду, в зовсім нових, не знаних, навіть і неуявних умовах невідомого, ніколи не баченого села! Попереду нове й принадне життя, задушевна товариська компанія і безліч таємничих пригод!
Аркадій Петрович зняв і закинув на віз свою формену, з золотими ґудзиками й зірками на комірі, учительську тужурку. Тепер, в самій сорочці, він був схожий ні в якому разі не на педагога, а скоріше на гімназьора-восьмикласника, дарма що й лисуватого. Хотілося. підійти й загилити йому кулаком по спині:
Гаудеамус ігітур, ювенес дум сумус —
Пост юкундам ювентутем, пост молестам сенектутем,
Нос габебіт гумус!
Віта ностра бревіс ест, бреві фініетур, —
Веніт морс вельопітер, рапіт нос атроцітер,
Неміні парцетур![218]218
Радіймо, поки молоді, – після короткої юності, після хворобливої старості нас прийме земля. Життя наше коротке, скоро кінчиться, прийде невблаганна смерть, вхопить нас несподівано, нікого не обмине!
[Закрыть]
За чотири години путі похриплими, надірваними голосами ми переспівали достоту весь наш гімназичний пісенний репертуар. Заспівували Аркадій Петрович і наш неодмінний співець Матьожа Туровський.
НОВІ ЗЕМЛІ ВІТАЮТЬ НАС
Ми спинилися на пагорбі.
Звідси, з узвишшя, ми бачили світ довкола нас великим радіусом кілометрів на двадцять. До обріїв, скільки сягало око, чергувалися картатою плахтою луки, поля і толоки. Де-не-де їх несподівано розтинав байрак з хаотичним розчепір'ям ярів, приярків і переярків. Де-не-де хвильною стіною здіймався грабовий перелісок з молодим зрубом. Який широкий простір! Яке вільне й непережитне почуття простору!
Впрост перед нами, в глибокій балці лежав величезний і чистий став. Він був до півкілометра завширшки і кілометрів два завдовжки. Він кінчався греблею, млином і вузенькою річечкою. Але за півкілометра річка знову розпливалася великим плесом трохи меншого, широкого й чистого ставу. Потім знову була гребля, був млин, і витікала вузенька річечка. І так – скільки бачило око, без кінця, поки третій чи четвертий став не зникав за зворотом розлогої, широченної балки. Став, гребля, млин, річечка, став – так майже колом оперізувало величезний, плескатий горб, покартований чотирикутниками полів, покраяний смугами доріг, поцяткований зеленими кучугурами дерев. На вершині горба, в гущавині садів і в плямах широких доріг, біліли й синіли хати під стріхами. То були Бидлівці. Ху, як це було прекрасно!
В цей час з-за вигибу узвозу, просто до нас, виринула доволі кремезна, дарма що юна, постать. На голові в неї був гімназичний кашкет.
– О! Мілорд, а ви якими судьбами тут?!
Весело оскирюючись, до нас підійшов однокласник Потапчук.
– Драстуйте, Аркадію Петровичу! – скинув він кашкет до педагога. – Здорові, хлопці! – привітався він і до нас, вдаривши найближчих своїм здоровенним кулаком по плечах.
Зустріти серед невідомих полів і ланів, під неосяжним і вільним небозводом, у гарячих променях літнього сонця свого шкільного товариша – це особливо весело і приємно. Ми оточили Потапчука з радісними вигуками й замолотили його кулаками всі враз. Сердега насилу видерся.
Петро Потапчук, незважаючи на свою дебелу й кремезну, несподівану для сімнадцяти років, постать, був у нас в класі малопомітною особою. Не позначаючися видатними здібностями, він був, проте, всупереч гімназичним традиціям, дуже ретельний до навчання. Майже щороку його виключали з гімназії за «невзнос платы за право учения». Ї щоразу, поблукавши тижнів зо два вигнаним з гімназії, Потапчук повертався нарешті коштом спеціальних благодійних вечорів або ще через якийсь принагідний випадок. Був Потапчук одним з найбідніших учнів нашого класу. Він навіть не мав ніколи власних підручників і користувався тут також з ласки товаришів. Його мати, удова, мала в Слобідці мікроскопічну хатку з мікроскопічним коло неї городом. Щодо землі, то стара Потапчукова мала її всього півморга за три кілометри від села.
Поява Потапчука тут, далеко від міста, була нам надзвичайно приємна. А втім, треба сказати, особливу радість виказав Макар.
– Хлопці! – мало не зайшовся він. – Це ж чудово! Потапчук – одинадцятий! Він непоганий футболіст! Звичайно, взагалі, трохи доведеться підтренувати. Ми перекинемо Воропаєва на місце Жайворонка, а Потапчук стане за першого бека. Га?
– Гайта-вйо! Вішта вйо! – засмикали віжками наші фурмани і, порипуючи загальмованими колесами, наші вози покотили узвозом униз, у балку, до ставу, до греблі й млина. З веселими вигуками, зраджуючи нашу семикласницьку дорослість, ми раптом кинулися попереду возів наввипередки. Село бігло назустріч нам – з усіма своїми вулицями, майданами, садками, обійстями та будівлями.
Ми були мандрівники, навігатори, сміливі мореплавці, і це якийсь невідомий острів сплив назустріч нам із надр океану, з тайни. Не позначений досі на карті, він трапився нам на нашому морському шляху. Дивне, невідоме плем'я заселяє цей острів. Ми перші мусимо відкрити і вивчити його.
ПЕРШИЙ ДЕНЬ І ПЕРША НІЧ
Перший наш хліборобський день нам. довелося робити на полі в сільського старости.
Сільський староста був дука на ціле село. Він не був сам запасний, не мав таких і поміж родичів. Навіть синів у нього на війні не було, бо був від першої жінки бездітний, а друга породила йому чотирьох дочок. Ці чотири дочки – ситі й огрядні дівки – разом із найнятими женцями могли легко і швидко впоратися на десятидесятинному старостівському грунті. Допомагати їм не було ніяких підстав. Але дарма, ми мусили почати нашу роботу саме тут.
Справа в тому, що ніхто з селян, жодна з дружин запасних, допомагати яким ми приїхали, не погодилася пустити нас до себе на роботу…
«І що вони можуть, отакі шмаркачі? – простісінько нам у вічі говорили вони. – Таж вони тільки хліб попсують. Там того жита чи й вжнуть, а вже руки собі повжинають та ноги повикошують!..» Закінчувалися, такі фрази глузливим реготом і вже зовсім не пристойними епітетами на нашу адресу. Ми були збентежені, засоромлені й обурені.
Отут і прийшов нам на допомогу сільський староста. Він вважав це за свій обов'язок як представник місцевої влади. Адже за це могла йому десь потім від когось вийти якась подяка. Та й що гріха таїти, варт було рискнути півморгом для нашого навчання, щоб потім, вдвоє швидше обробившись за нашою допомогою, послати дочок на поденне. Адже робочі руки були дорогі, і найбідніші вдови та запасні любісінько віддавали з урожаю третій сніп. А до війни він сам платив десятий і навіть п'ятнадцятий.
Ми вирушили в поле на світанку другого дня.
Була четверта година, і щойно розвиднювалося. Дерева й кущі стояли довкола тихі й непорушні, похилившись додолу важкими, росою набряклими вітами. Метушилися й гомоніли по дворах і серед вулиці величезні зграї горобців. Лінивою ходою виходили за ворота корови, здіймали голови догори й довго та гучно мукали. Потім спускали голови до землі й тихо брели за чередою. Незчисленні півні перегукувалися з усіх кінців привітальними й радісними криками. Їх перегукувалося щонайменше кількасот, але з-посеред тих кількохсот голосів не було й двох подібних між собою.
Ми йшли, кулячися й здригаючись від вранішнього холодку. На лівому плечі в кожного, обгорнутий жмутом сіна, лежав серп, за очкуром стирчав дебелий тесаний юрок. Ми мали жати й в'язати. В ті часи на Поділлі і пшеницю, і жито неодмінно жали. Косили лише ячмінь та овес. Позаду нас ішли четверо старостиних дочок і двоє чи троє його найманих женців. Вони голосно перебалакувалися між собою і жирували із стрічними парубками. Їхня горлова, подільська вимова бриніла твердо і дзвінко.
Зілов уважно прислухався до балачок позаду.
– Ви помітили, хлопці, – за якийсь час заговорив він, – як чудно вони говорять? Я щось погано їх розумію…
– Чому «чудно»? – здивувався Потапчук. – І всі селяни тут, у нас на Поділлі, так говорять. Що ж тут незрозумілого?
– Тобі добре, ти сам селянин… Яке це справді свинство! Довкола нас селяни, вони, так би мовити, годують нас, а в гімназії нам навіть не викладається української мови!
– А пам'ятаєш, Зілов, – скрикнув Сербин, – як ми зустріли перших полонених на військовій рампі? І Матьожка тоді теж був, пам'ятаєш? Вони теж говорили так само?
– Нічого дивного, сер! – озвався і Репетюк. – То були галичани. І під Австрією, і під Росією живе чимало українців. Це трагедія України, кабальєро…
Вулиця скінчилася, і ми вийшли за село. По ярах, схилах і погорбах, скільки бачило око, до самого горизонту, схованого за ламаними й гнутими лініями горбистих обріїв, скрізь половіли врожайні, стиглі жита. Благенький вранішній вітрець вдаряв то тут, то там по верхах полів і плямив дрібними нервовими брижами величезний розлогий і спокійний ландшафт. Враз червона заграва просто нас на сході зблякла й зблідла. Ту ж мить гарячий вогонь вдарив нам у вічі і попік зіниці.
Коли за мить ми розмружилися – з-за обрію просто в вічі нам било щедрим промінням нестерпно яскраве сонце. Воно залило все довкола своїми скісними ще, але незмінно могутніми променями і вмить запанувало над усім. Воно проникало навіть у груди, в серце людини. Воно роздимало груди живою радістю і примушувало серце битися дужче, чіткіше й голосніше…
Старостине поле було зразу за сільською околицею. Наше навчання почалося при перших же проміннях вранішнього сонця. Інструктори – Репетюк та Потапчук – побрали серпи і швидко пройшлися один за одним вздовж приділеної нам полоси. Серпи свистіли в їхніх руках, і з тихим шелестом падало позаду їх ізжовкле, тучне жито. З сусідньої ділянки, де розташувалися найняті жниці, почулися здивовані вигуки:
– Матінко моя, таж за ними й не вгнатися!
Наука почалася. Затиснувши міцно серпа у правій руці, треба було нахилитися і впоротися кінцем серпа в тісну гущавину стеблин, описавши велике півколо. В цім півколі, тобто тепер в середині серпа, мало бути рівно стільки стеблин, скільки може в цей час охопити розтулена жменя лівої руки. А також скільки стеблин, стиснутих тісно, може, не напружуючися надто, переполоснути в своєму зворотному рухові пилясте лезо серпа. Після того треба вижате пасмо перекинути рівно, не розсипавши, через ліве плече і кинути на стерню позаду себе. Крім того, щоб не спинятися й не наздоганяти потім себе самого, треба навчитися слідкувати за своїми ногами. Їх треба пересувати в такт зажинові, переступаючи лівою на першому і правою на другому, зворотному, рухові руки. Зажинати треба вершків на два від землі. З женця, що зажинає при корені, глузують, що він «цирульник». Женця, який лишає високу стерню, дражнять «патлатим».
Треба сказать, що весь цей процес здається складним тільки по-писаному. Насправді нічого складного в ньому нема. За півгодини вже кожний з пас опанував секрет зажину. Правда, за ці півгодини ми далеко відстали від жниць, які йшли сусідньою полосою. Ми вижали якраз половину того, що вижали за цей час чотири старостині дочки. Втім, у другі півгодини ми, тридцятеро, вже вправилися вирівнятися з ними чотирма, дарма що десятеро з нас закривавили собі руки, а Макар начисто відтяв собі м'якуш лівої долоні.
Зате ще за півгодини ми раптом з жахом відчули, що це вже край і далі робити несила. Руки горіли, голова гула, в'язи розламувало. Найгірше ж було – нахилятися. Поперек реагував страшним і зовсім нестерпним болем. Кістки, здавалося, зійшли з своїх місць, вони терлися одна до одної, і кістяк щосекунди загрожував розсипатися.
Першим, як йому здалося, дезертирував Сербин. Сонце пекло немилосердно, губи зсохлися, в очах пішли темні брижі. Сербин відкинув серп і навкарачках поплазував у рівчак.
Але рівчак уже був зайнятий. Там лежали Зілов і Аркадій Петрович.
– Розумієш! – застогнав Зілов назустріч. – Це, очевидно, працюють якісь інші м'язи. Я можу гупати молотом по ковадлу щодня три-чотири години вряд, а тут за дві години мене розломило просто надвоє.
Тоді Сербин, не криючися, витер сльози.
– Я повернуся додому. Хай йому чорт! Так і буду білоручкою! Хай! Що я можу зробити? – він схлипнув і заплакав. – Мені руки зараз повідпадають. А спина про… просто… спу… пу…
Аркадій Петрович застогнав і розплющив очі.
– Друзі, – прохрипів він, – будь ласка, намочіть мені рушника свіженькою водою… в мене голова розвалюється… І я сам не зможу… ніяк…
Зілов взяв рушника і, постогнуючи, поліз з рівчака на поле. Вода була в тикві на сусідній ниві. Сербин посунувся і собі. Лежати він, виявляється, теж не міг. Коли він рухався, поперек не так дошкуляв.
Коли вони з Зіловим відійшли до п'ятнадцятки, під якою стояли тикви, там були дві жниці. Вони жадібно пили воду, заломивши голови й перехиливши тикви до рота. Тоненькі струмочки води жваво бігли по шиї, по грудях за пазуху.
– Йой! – верещали молодиці, немовби їх хтось лоскотав, і розтирали сорочкою патьоки води по гарячих, розчервонілих тілах.
Зілов з Сербиним напилися й собі аналогічним способом і намочили Аркадієві Петровичу рушника. Молодиці поглядали на них скоса, грайливо посміхаючись:
– Йой, біднесенькі, як вони заморилися, бігме!
Силкуючись потрапити їм у тон і відповідати їхньою ж мовою, Зілов солідно й недбало відказав, що вони зовсім і не заморилися, а просто н їхнього начальника від сонця заболіла голова, і вони прийшли намочити ганчірку.
– Ая! ая! Там вже чи голова, чи не голова, а попервах переболіти кожному тра! – і молодиці весело, проте співчутливо, зареготали. – А й молодесенькі ж ви які! Чим воно там і робити? – і старша з молодиць поплескала Зілова по плечах і помацала йому груди. Її рука неждано зустріла дебелі, витренувані й загартовані м'язи спортсмена й коваля. – Йой! – здивувалася вона. – Таж воно здорове яке!
В цих словах було і здивування, і пошана, і ще щось незрозуміле, але хвилююче. Зілов відчув раптом, як невідь із чого він червоніє.
Молодиця підперла щоку рукою і зажурилася:
– Отакий і Савка мій був перед тим, як його на війну забрато. Виссали вже з нього, мабуть, і соки, й молоки. Йой, горенько мені бідній, і що ж то я буду робити? Нікому за мене дбати, нікому мене й пригортати. Горпино! – гукнула вона до другої молодиці. – Ти Савку мого пам'ятаєш? Ото леґінь був! Га?
– Був… пам'ятаю, – ліниво відказала подруга. Її увагу забрало зараз зовсім інше. Її зацікавили постоли на ногах у Сербина. Їхавши на польові роботи, Сербин пішов на ярмарок і купив собі справжні, хороші, міцні й красиві селянські постоли.
– Іч, постоли які! – заздро протягла молодиця. – Що добрі, що дебелі! І мені б по нозі саме впору! – Вона поглянула на свої босі ноги і закотила спідницю до колін, милуючися з своїх литок, м'язистих, смуглявих і міцних. – Виміняй, парубче, постоли, га?
Сербин зустрів її пильний і гострий погляд, якийсь чудний і таємний з-під примружених повік, і розгубився. Він не знав, що сказати. Він розумів, що це жарт.
– Ну да, – нарешті знайшовся він. – А що ж мені буде? Молодиця пустила бісики з очей:
– До неділі і босий походиш, а в неділю на вулицю вийдеш: нащо тобі постоли, коли біля тебе така файна молодиця в постолах буде? – Вона крутнулася на місці, грайливо притопнувши босими ногами. – Чи я тобі не красна?..
Вона не докінчила. Сербин глянув на неї. Він відчув, що червоніє – як рожа, як мак, як сама кров. Ху, чорт, він ніколи й не думав, що в нього так багато цієї самої крові!
Молодиці зайшлися сміхом і, війнувши спідницями, зникли за копою.
Коли туман одлинув з Сербинових очей, він глянув на Зілова.
– Га? – спитав він.
– Ну да… – відказав Зілов.
І раптом вони відчули, що їм зовсім не боліли попереки, не шуміло в головах. Вони не почували найменшої втоми. Навпаки, їм так хотілося робити, рухатися, діяти. Забувши віднести Аркадію Петровичу рушник, вони похапали серпи й кинулися до полоси. Не перепочиваючи, вони жали до снідання.
Перший робітничий день довелося закінчити раніше, ніж сподівалися. До третьої години всі наші женці, за винятком лише Потапчука, вибули з строю і звалилися з ніг. За нормою ми мали робити до п'ятої години.
Розбиті, виснажені, ледве тягнучи ноги, але щасливі й горді, ми повернулися до села.
Перший день закінчено з непоганими для початку показниками. Чотири копи ми все ж таки поставили. Це двісті сорок снопів. Пересічно по десять на брата. Правда, молодиці повижинали за цей час по копі. Але ж це було тільки вшестеро проти нас. Ура! На відзнаку нашої перемоги ми ввійшли до села з піснею. Але, добравшися додому, ми враз охляли й підупали. Пісня забрала останні наші сили. Ми ледве переступили поріг.