Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 62 страниц)
Все, що було далі, відбулося так швидко, що не було ніякої можливості встановити, як же все це трапилося. Губернатор і губернаторша, генерал Багратіон-Шуйський і генеральша Багратіон-Шуйська, опинилися поруч з поштарем і швачкою Калмиковими – притиснуті зовсім до труни, вірніше, між двох трун – Надії і Віталія. Довкола вирував натовп – величезний і тісний: гімназисти, техніки, комерсанти, учні художньої школи, ще якісь учні, ще якісь люди – тисячі людей. Вони всі співали «надгробное риданіє», вже й кафедральний хор духовників та єпархіалок прилучився до них – і крізь цей багатотисячний і тісний натовп несила було пробитися жандармам і городовикам. Вони безпомічно розмахували руками, гукали щось, навіть наважувалися свистіти в свої свистки – тут, в священному затишку кладовища, між мирних могил, під розлогим і урочистим склепінням крислатих старезних лип і каштанів. Вони бігали довкола юрби, топтали могили і розкішні квіти на них і змахували рясний піт з переляканих блідих облич. Десять вахмістрів на білих конях зосталися перед брамою – вони не наважувалися в'їхати верхи в це тихе пристановище християнських душ. Процесія посувалася далі, поволі й тихо колихаючись. Двістіголосий хор семинаристів, а за ними духовники й єпархіалки, а за ними весь натовп – форте, фортіссімо – потрясали сумирність кладовища повнозвучною, патетичною «вічною пам'яттю».
Могила для губернаторової дочки, Надії Багратіон-Шуйської, була зовсім на початку кладовища, на цвинтарі, праворуч від головного входу коло церкви. Це були місця для найпочесніших, аристократичних небіжчиків. Але процесія поминула наготовлену могилу. Процесія простувала головною алеєю далі. Попереду несли корогви, далі йшли попи, потім хори, потім дві труни поруч, потім старий поштар і стара швачка, Калмикови, потім губернатор і губернаторша, Багратіон-Шуйські, за ними всі інші високородні і вельможні прощальники. І все це в колі багатьох сот ошалілих юнаків і хлопчаків. І їх все прибувало. Вони бігли звідкілясь назустріч, виплигували з бокових стежок, виринали з квітучих хащів – учні всіх, які були в місті, шкіл учбових закладів. А за ними іде якісь невідомі, партикулярні юнаки, а за ними якісь зухвалі підозрілі дорослі. Вони охоплювали процесію дедалі тіснішим кільцем, вони на поводу вели її далі, в найдальший куток, в самісінький закуток кладовища. Тут росли густо і квітували рясно шипшина і глід, хащі ясмину були зовсім не пролазні, вздовж алей, мов живопліт, стояли стінами кущі маслини і бузку. На могилах квітували іриси, сон, ромен, і півонії. Між могил все укривав пухкий блакитний килим павиних вічок. Аромат весняного цвітіння був тут густий і пряний, мов у оранжереї. В кутку під величезним кленом чекали дві розкриті могили поруч. Прихилений до клена стояв дерев'яний хрест і на ньому на червоній дошці напис:
Віталій і Надія Калмикови
перед богом і людьми —
трагічно загинули через недосконалість
соціальних форм життя 25. V. 1912 р.
Губернаторша впала непритомна на руки губернаторові.
Але поліцмейстер нарешті зібрав усіх своїх городовиків. Кінні жандарми з'явилися також. Вони прибасували просто по могилах мусили ж вони бодай визволити полоненого губернатора! Поліцмейстер виліз на якийсь мавзолей. Він підняв руку з чорною траурною рукавичкою. Натовп дружно затяг:
– Надгробное риданіє, творяще пєень.
Поліцмейстер махнув чорною рукавичкою. Сотня городовиків кинулися в натовп, орудуючи піхвами щабель, мов свердлами. За піхвами вони просувалися самі. Вони всвердлювалися, прямуючи до центру – до губернатора і труни його дочки. Свердла боляче вгрузали в животи, били в пах, дерли одежу і дряпали тіло. Зойки й вигуки протесту сплеснули там і тут. Рудий семінарист раптом опинився вище усіх – він зіп'явся на плечі кільком товаришам і змахнув руками. Це привернуло увагу, на мить спинились і притихли всі – і натовп, і городовики.
Рудий семінарист ударив себе по лівій руці камертоном і підніс його до вуха:
– До-ля-фа! – дав він тон і змахнув руками вдруге.
– Вихри враждебные, – грянули семінаристи, – веют над нами…
Натовп підхопив і гучно кинув вгору пісню протесту, непослушенства і народного гніву.
Поліцмейстер махнув рукавичкою вдруге. Десятеро жандармів пустили своїх білих кобил під чорними попонами просто в натовп. Десять нагаїв зметнулися і спустилися на плечі, на голови, на обличчя найближчих…
В стогонах, зойках і криках натовп був розсічений зразу на кілька менших юрб. І кожну атакували десять городовиків. Вони розмахували піхвами і, не стримуючись, лупцювали направо і наліво.
– Р-р-р-разойдись! – репетували вони.
На хресті праворуч раптом з'явився якийсь чоловік. Чорна борідка закривала низ його обличчя, Він зірвав чорну шляпу і змахнув.
– Товариші! – закричав він. – Товариші!
Але ззаду, мов тигри, на нього плигнули вже двоє здорових городовиків. Вони вхопили його за плечі і повалили навзнак.
– Товариші! – долинуло ще раз і обірвалося.
Труни стояли осторонь – забуті і непотрібні. Коло одної лежала непритомна губернаторша. Десяток вельмож в мундирах метушилися біля неї. Інших вельмож заслонив від натовпу оркестр. Старих Калмикових – поштаря і швачку – кінний жандарм гнав кудись у кущі, просто по могилах. Народ розбігався хто куди, ховаючи голови, затуляючись руками від нагаїв і шабельних піхов. Рудого семінариста тримали за руки двоє молодих офіцерів, а третій – вусатий і сивий – бив його навідліг в обличчя, справа і зліва.
Школярі розсипались і кинулись урозтіч.
Городовики бігли навздогін, хапали неметких за коміри і волокли назад, до поліцмейстера. Городовиків цікавили, звісно, старші, але, проґавивши, вони хапали і менших – не повертатися ж з погоні з порожніми руками. Цупкі й злісні пальці вкліщилися маленькому Юрі в комір саме тої секунди, як він розігнався плигати через живопліт. Холодний піт зросив Юрі чоло, спину і руки.
– Пустіть! – шарпнувся Юра з несамовитим зойком.
– А, цуценя, тепер пустити?!
Городовик смикнув Юру за руку і вдарив піхвами під зад.
– Ну!
Тоді Юра вивернувся всім тілом і спритно нахилився до його руки. В одинадцять років зуби непогана зброя. Юра загнав сім верхніх – ті, що в нього трохи висовуються наперед. Страшно заверещавши, городовик випустив Юру. Юра стрибнув убік і вже був за кущами живоплоту. Юра біг по алеях, по бокових стежках, плигав через могили, через могильні плити й хрести, продирався крізь хащі чагарника, лишаючи на гілках стьожки від новенької білої форменки. Юра біг доти, аж поки не вдарився з розгону просто в твердий і високий мур, що оточував кладовище. Юра не встояв на ногах і впав.
Хвилину Юра лежав майже непритомний, напружуючи сили, щоб повернути собі дихання. Серце било, немов дзвін на пожежу. Язика не можна було повернути – він зашерх і задубів. Насилу Юра ковтнув. Сяк-так серце почало стишувати удари…
Юра підвів голову, Юра прислухався. Було тихо. Майже тихо. Цвірінчали на тополях горобці. Брехав пес по той бік муру. Десь далеко – Юрі здалося, по той бік світу – чувся якийсь невиразний гомін. Немов багато-багато людей звели обличчя догори і в розпачі репетували в простір… Юра заплющився і міцно затиснув вуха. І зразу в пітьмі і тиші, як і завжди в пітьмі і тиші, мов зблиск, мов вибух, упав на нього цей вічний жахливий образ. Білий сніг і чорне згарище, безлад погромленого містечка, і високі стовбури ярмаркової гойдалки, і п'ять мотузок, туго напнутих під страшною вагою на тлі сивого вранішнього зимового неба. На мотузках, утиснуті за шиї, такі несподівано довгі й тонкі, звісивши голови неприродно далеко на груди – п'ятеро робітників-забастовщиків. Драгуни в довгих шинелях хапають повішених за ноги і тягнуть униз… Юра мерщій розплющив очі, вхопив повні груди повітря і відкинувся навзнак на могилу. Ні! Жити треба було й далі. Неодмінно треба було жити далі. Жити! На злість драгунам, городовикам і губернаторам. Жити! Щоб повісити на мотузці – їх. Щоб їх не було… Юрина голова провалилася в густу подушку з павиних вічок. Над обличчям схилився величезний кущ пахучих рожевих півоній. Гірко пахло м'ятою. Небо було синє, прозоре й спокійне. Сонце світило просто в вічі. Було гірко, серце стискала образа, груди розпинало обурення – десь там скімлили якісь тривожні, але радісні передчуття. Десь за кущами когось били, і він страшно лементував.
Юра заплакав. Гірко і радісно.
Дитинство кінчилось. Починалося життя.
НАШІ ТАЙНИ
Роман
КОМАНДА ФУТБОЛІСТІВ
ПЕРШЕ СЕРПНЯ ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ ЧОТИРНАДЦЯТОГО РОКУЦе була перша газета, яку ми читали. Досі ми використовували пресу лише на те, щоб обгорнути ноги, взуваючи перед матчем буци. Правда, від паперу ногу парить. Зате як цупко держиться на ній тоді черевик!
В газеті писалося про Сараєво[126]126
В газеті писалося про Сараєво… – Йдеться про вбивство наслідника австро-угорського престолу Франца Фердінанда та його дружини, яке сталося 28 червня 1914 р. в м. Сараєво (тепер столиця Республіки Боснії та Герцоговіни в Югославії). Це вбивство, здійснене конспіративною групою «Молода Боснія» (Г. Принцип та ін.), австро-німецькі імперіалісти використали як привід для розв'язання війни.
[Закрыть], про знедолену й скривджену Сербію, про вірнопідданчі почуття руського народу, про загрозу світовій цивілізації від варвара-шваба.
Читання газети відбулося прилюдно – на футбольному полі. Десятеро юнаків з розхристаними грудьми, у чорних трусах та синіх з червоними комірами фуфайках, обступили одинадцятого, зодягнутого так само. Він високо тримав газету, щойно одержану від хлопця-газетяра. Він був схвильований, і голос його тремтів та вібрував на неприродно високих нотах піднесення. Тихе, прозоре і непорушне літнє надвечір'я було вже тої пори. Сонце сідало, і останнє його проміння ледь на мить затрималося ще на самісіньких верхів'ях пірамідальних тополь, що оточували наше футбольне поле. Від другого, супротивного, гола хутко тупотіли сюди одинадцять пар голих ніг. То, сполошена несподіваною перервою в грі, бігла сюди ворожа команда.
Аудиторія тим часом розросталася щосекунди. Від залізничної колії бігли службовці блокпоста і робітники, що ремонтували насип. З солдатських казарм – наш плац був на військовому майдані стрілецького полку – бігли групками і поодинці кашовари, пекарі, аптекарі та інші полкові службовці, що в цю годину не бували на муштрі. З офіцерських корпусів, розташованих по той бік шосе, вийшли в кисейних маревах хатніх пеньюарів дами офіцерських сердець. Натовп на військовому майдані притягував до себе всіх. Ці дні були такі тривожні і повні несподіванок.
Туровський читав. Він читав із швидкістю, максимально можливою, але чудово й метко маневруючи серед усіх крапок, ком та інших розділових знаків. Знак оклику в його вимові жив. Він майже бринів як самостійний звук. Лекції латині не пішли для Туровського намарне. Ось уже він міг користати з них у житті. Римську літературу викладав у нас інспектор гімназії, педант і деспот, але великий аматор декламації, академіст Богуславський. «Квоускве-тандем, Катіліна!..»[127]127
Квоускве-тандем, Катіліна!.. – початкові слова промови римського політичного діяча, оратора і письменника Марка Туллія Ціцерона (106-43 до н. е.), виголошеної проти римського претора Луція Сергія Катіліни (бл. 108-62 до н. е.), який намагався захопити владу. Змову викрив Ціцерон. Цей уривок був обов'язковою лектурою на уроках латинської мови в дореволюційних гімназіях.
[Закрыть] «Дедалюс-інтереа…»[128]128
«Дедалюс-інтереа…» – початок восьмої книги міфологічного епосу «Метаморфози» римського поета Публія Овідія Назона (43 до н. е. – бл. 18 н. е.).
[Закрыть] Туровський скандував: «Великий русский народ!», «Доблестная русская армия!», «Мы, божией милостию!», «Непобедимая!», «Священная!», «Боголюби-вая!», «С нами бог!..» Ми почували, як хвилі високого патріотизму б'ють нас одна по одній і мало не звалюють з ніг своєю істеричною запамороливістю. Голови наші йшли обертом, нори тремтіли від молодечого ентузіазму. Буде війна!
О! Ми знали, що таке війна. Нас навіть вчено цього протягом восьми років з підручника Іловайського[129]129
Іловайський Дмитро Іванович (1832–1920) – російський історик, публіцист дворянсько-монархічної орієнтації. Автор «Історії Росії» (тт. 1–5), підручників із російської та загальної історії.
[Закрыть]. Війна – щедре джерело слави для вітчизни. Крім того, це ж прекрасна і захоплююча пригода. Скільки надзвичайних образів, скільки прекрасних асоціацій! Бури. П'єр Безухов[130]130
П'єр Безухов – один із героїв роману «Війна і мир» (1863–1869) Л. М. Толстого.
[Закрыть] Генерал Кондратенко[131]131
Генерал Кондратенко. – Роман Сидорович Кондратенко (1857–1904), під час російсько-японської війни успішно керував сухопутною обороною Порт-Артура. Був убитий під час артилерійського обстрілу.
[Закрыть]. Порт-Артур. І сніг, що засипає відступаючу французьку армію[132]132
І сніг, що засипає відступаючу французьку армію. – Йдеться про картину російського живописця Василя Васильовича Верещагіна (1842–1904) «На смоленській дорозі – відступ-втеча».
[Закрыть].
– Урррааа!!! – вибухнули ми. І це було надзвичайне «ура!». Це не було те «вра», яке ми кричали в гімназії на честь «пустого уроку». Це не було й те «гіп-гіп-ура», яке ми виголошували традиційно на знак перемоги на футбольному полі. Це не було також і те «ура», яке ми горлали в перервах між лекціями, в черговій бійці бурських повстанців проти британського регулярного війська. Це було справжнє «ура». Це було доросле «ура». І ми були горді з цього. Кашовари, пекарі в синіх фартушках і аптекарі в білих халатах – справжні, дорослі військові – кричали це «ура» разом з нами. І це «ура» рівняло нас. Це «ура» робило нас дорослими.
Матчеві не судилося закінчитися. Треба було вертатися до міста, треба було бігти на залізничну станцію – осередок і центр усього громадського життя[133]133
… треба було бігти на залізничну станцію – осередок, і центр усього громадського життя. – Дія роману «Наші тайни» відбувається в м. Жмеринці Вінницької області. У книжці «Я вибираю літературу» (с. 65) письменник згадував: «… роки отроцтва мого припали на початок світової війни, і проживали ми тоді в найбільшому прифронтовому екомунікаційному вузлі: тут схрещувались шляхи Південно-Західного і Румунського фронтів».
[Закрыть]. Там щось, очевидно, мало відбутися.
Ми накинули на плечі наші шинелі, які носили завжди наопашки – щоб з-під них красувати широкими грудьми спортсменів, – і з звичайними співами рушили до міста. Коли назустріч нам траплялися гуртки солдатів чи офіцерів, що, навпаки, поспішали з міста до казарм, ми уривали спів і вибухали гучним одчайдушним «ура». Ми – одинадцятеро – йшли в ряд широким строєм, на всю широчінь вузенької вулички передмістя. Ми перегородили її впоперек. Розпанахані груди, кашкети на потилицях, по вітру чуби. Найстаршому з нас ледве доходив сімнадцятий рік. Але більшість були ровесники, чотирнадцятилітки, однокашники і однокласники. І ми були футболісти одної команди[134]134
І ми були футболісти одної команди. – У книзі «Я вибираю літературу» (с. 61) Ю. Смолич писав: «У середніх класах, у Жмеринській гімназії, я захопився футболом і з іншими ентузіастами цього грища заходжувався створенням постійної команди, щоб не просто «ганяти м'яча», а й опановувати тактику комбінаційної гри. Футбольну команду я теж сприймав як своєрідне «братерство» поплічників та однодумців».
[Закрыть]. Ми несли зараз в собі надзвичайне піднесення після фізичної радості гри і після нового, не знаного ще, духовного екстазу. І мимоволі кожний з нас одинадцятьох молодечо милувався з десятьох інших. Ми любили один одного. Ми були однодумці. Ми були спортсмени. Спорт – це був наш світ, наш фетиш, наша релігія, і ця релігія міцно єднала нас. Ми не могли вже жити один без одного і за межами футбольного поля. Ми були товариші, друзі, побратими. В гімназії, в класі взагалі. Ми жили одними й однаковими інтересами. Ми були як один чоловік.
От ми йшли стрункою, однодушною лавою, і гравій вулички шорстко рипів під шипами наших буців. Голкіпер Піркес, беки Туровський та Воропаєв, хавбеки Жайворонок, Кульчицький, Зілов, форварди Кашин, Теменко, Репетюк, Сербин і Макар. Одинадцятеро. Як один.
Васька Жайворонок – наш мікроскопічний на зріст правий хавбек, чорний, як антрацит, і з обличчям, подзьобаним лишаями, як завжди, біг попереду і гнав перед собою футбольний м'яч. Коли назустріч траплялися дівчата, він метко й влучно шутував по них. Дівчата верещали і розбігалися врозтіч. Зухвало ми співали:
Что ты вьешься, черный ворон, над моею головой,
Ты добычи не добьешься, черный ворон, – я живой…
Серця наші холонули, голови паленіли. Прекрасні батальні образи буйно вирували в наших уявах. Бої. Стрілянина. Вогонь. Дим. Кров. Смерть. «Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…»[135]135
«Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…» – рядки з вірша М. Ю. Лермонтова «Бородіно» (1837).
[Закрыть] і ми – попереду, на конях, із закривавленими шаблями в руках. Ми мчимо, кричимо і трощимо ворога. Ворог подоланий. Він біжить. Ми перемагаємо. Ми – герої.
Героїзм в нас ріс. Нам забивало дух. Ми робилися зухваліші. Жадібно й хижо ми позирали по сторонах. Ми шукали нагоди, причини, приводу. Нам треба було якось виявити свою снагу, свій екстаз. Нам треба було зразу, негайно, тут же вчинити щось героїчне…
І Васька Жайворонок – чорний, лишаїстий, мікроскопічний хавбек – насмілився. Коли нам трапилася назустріч якась самітна дівчина, що боязко пробиралася попід парканом, тікаючи від нашої орави стороною, Васька раптом зірвався з місця і з диким бойовим покликом кинувся до дівчини і обняв її.
Це було з Ваською Жайворонком перший раз у житті. Васьці Жайворонку не було ще п'ятнадцяти років. Він був чистий, з душею ніжною, ліричною і соромливою. Любовна тайна лякала його.
За інших обставин Васька Жайворонок ніколи б і нізащо не наважився на такий вчинок. Він вмер би з сорому, ганьби і огиди до себе. Але ж оголошено війну і треба бути мужнім. Треба бути героєм. Треба бути мужчиною.
Дівчина висмикнула праву руку, розмахнулася і так затопила Ваську по морді, що він упав. То була здорова, років на п'ять старша від Васьки, селянка з передмістя. Днів два після її удару у Васьки боліло ліве вухо. Це отруїло йому радощі перших днів оголошення війни.
Васька схопився і прожогом кинувся наздоганяти нас. Весело зустрівши першу половину цієї пригоди і Васьчин героїзм, ми великодушно вдали, що другої половини, Васьчиної ганьби, ми не побачили. Дівчина довго надсилала нам навздогін верескливі й довжелезні побажання. Васьчине серце спинялося і терпло від сорому й образи. Але він закинув кашкет ще далі набакир і хвацько реготав та недвозначно підморгував з виглядом старого й дійшлого донжуана. Ліва щока його була майже фіалкова. Ми вдарили приспів:
Черный ворон за горами, там девчонка за морями,
Слава, слава, там девчонка за морями…
Так ми вступили у війну.
«40 ЧЕЛОВЕК ИЛИ 8 ЛОШАДЕЙ»
Другого ж дня всі чотири стрілецькі полки, що стояли за мирного часу в нашому прикордонному місті, вирушали на фронт.
На розлогому військовому плацу перед гарнізонним собором – на нашому футбольному полі – величезним каре вишикувалося десять тисяч стрільців пішої стрілецької дивізії.
Посередині каре, на вільному полі плацу, як мушина крапка на шибці вікна, стояв крихітний аналой. На ньому лежали євангеліє[136]136
Євангеліє – зібрання ранньохристиянських творів, що оповідають про земне життя міфічного засновника християнства Ісуса Христа. Церква приписує авторство Євангелія апостолам або їхнім учням.
[Закрыть] і хрест. Перед аналоєм – тоненький ставник з товстелезною, «річною», восковою свічкою. Надвечір'я знову стояло тихе та літнє, повітря завмерло. Свічка горіла, і вогник її покрученою, ледь тріпотливою цівкою кіптяви тягся догори. Піп махав кадилом, і густі хмари пахучого з перепаленої смірни диму знімалися, немов із самої землі, і тихою пеленою ліниво злітали догори. Там, за п'ять метрів над землею, важкий дим спинявся і простилався знову поземно, немовби вінчаючи куполом аналой. Натовп прощальників стояв напружений, нерухомий і німий. Молебень доходив до кінця. Піп віддав кадило служникові і зняв руки догори:
– Премудрость прости, услышим святого, евангелия чтение, мир всем!..
І як стій десять тисяч солдатів клякнули. Вони похилили голови, спершися лобами на свої гвинтівки в правій руці, їхня амуніція забряжчала тисячами тихих дзвоників. З шурханням клякли позаду них десять тисяч прощальників.
– Спа-си го-о-споди лю-у-ди твоя и благослови до-стоя-а-ние твоє…
За нашими плечима, з жіночого натовпу, тут і там, сплеснув придушений, несміливий плач.
… побе-еды благоверному императору на-а-а…
На кінчику носа Васьки Жайворонка тремтіла крапелька. Вона більшала, більшала і, нарешті одірвавшись, упала йому на штани. Шая Піркес із червоного став білий з жовтими плямами. Ми перезирнулися. Але ми бачили один одного погано. Вогка заслона застилала нам зір.
– Слухай, – прошепотів, невідомо до кого саме, Ваня Зілов, як ти думаєш, це може бути, щоб на війні вбили стільки солдатів, як отут є? Га? Не саме цих і не зразу всіх, а взагалі?
Йому ніхто не відповів. На його запитання взагалі не обов'язково було відповідати. Це вже така була в нього звичка – ставити запитання. Це зовсім не значило, що він питав. Це тільки значило, що він сам над цим запитанням задумався.
– … И твое-е сохраня-а-я крестом твоим жи-и-и-и-тельство…
Тепер натовп заплакав весь. Шелест плачу і зітхання, здавалося, знявся з натовпу і спинився над ним у повітрі. Так з рясним пурханням крил знімається з очеретів сполохана зграя пернатих і на мить застигає в височині.
Сивий генерал хвацько звівся з коліна і незадоволеним, сердитим оком повів на людей. Вони псували весь парад. Хіба ж годиться виряджати солдатів на війну з плачем і побиванням? Треба кричати «ура!» і підкидати вгору капелюхи. Генерал подав ад'ютантові короткий знак. Чотири полкові оркестри гучно вдарили: «Коль славен наш господь в Сионе[137]137
Сіон – пагорб у Єрусалимі, так звана «свята» гора, де, за Біблією, була резиденція царя Давида і храм Ягве. Слово «Сіон» в християнстві стало символом вірності богу.
[Закрыть]…»
Генерал нахилився ще і обтрусив двома пальцями порох з правого коліна, замащеного порохом муштрового плацу. Потім відійшов набік, на своє місце, – приймати парад. Чотири полки мали пройти повз нього церемоніальним маршем, простуючи до військової рампи[138]138
Військова рампа. – Ю. Смолич у книжці «Я вибираю літературу» (с. 141) пояснює, що це – «трикутник між залізничних колій проти передмістя Угольник».
[Закрыть]. Там чекали вже на них ешелони.
І вони пройшли. Один в один, нога в ногу, випнувши груди, вибиваючи церемоніальний крок, звихнувши голови і «поїдаючи» очима генерала з його почтом, – десять тисяч стрільців. Кожній роті генерал брав на честь і гукав: «Орли!» І орли вибухали надприродним «ура!». Шеренга наглянсованих чобіт блискала після них, збиваючи куряву важкими кроками церемоніального маршу. Вони пройшли повз генерала, завернули за ріг, перейшли залізничну колію, пройшли на військову рампу і за номерами розсілися по червоних вагонах із свіжим білим написом: «40 человек или 8 лошадей». Ешелон за ешелоном рушали вони від рампи. Туди, на захід, на війну. На фронт. Ешелон за ешелоном, вагон за вагоном. З зухвалими співами, молодецьким підсвистуванням, одчайдушними вигуками, тупотінням ніг у танці, моторними схлипуваннями гармошки. «40 человек или 8 лошадей».
Вслід за полками рушила і патріотична маніфестація.
Ми примістилися на деревах проти перону військової рампи. Крім усього іншого, ми прийшли сюди ще й проводжати наших друзів. В кожному полку у нас було багато друзів між солдатами й вольнопьорами[139]139
Вольнопьор – так прозивали «вольноопределяющихся», тобто солдатів, що завдяки освіті своїй мали деякі пільги у війську, наприклад відбували військову службу протягом коротшого часу.
[Закрыть]. Адже кожний полк мав свою футбольну команду.
– Дев'ята рота, третій взвод! – вигукував Жайворонок, що звисав з крайньої гілляки нашої трибуни – крислатого старезного дуба, і всі ми вибухали надсадним «ура!», що покривало навіть мідь невгавних оркестрів. В третьому взводі дев'ятої роти був найкращий голкіпер нашого міста – вольнопьор Лебеденко. Вагон проплив повз нас, і з сорока облич одне всміхалося до нас особливо радісно, а руки махали особливо заповзято. То був Лебеденко.
– П'ятнадцята рота, другий взвод!
– Ура-а-а!
То проплив у рамці із восьми кінських голів прекрасний рефері, єфрейтор Вахмянін.
На пероні вирували прощальні вигуки, зойки і сміх. Міські дами розкидали з кошиків пачки з цигарками, яблука, цукерки, пиріжки. Хор залізничної церкви під керівництвом гіркого п'яниці, гладкого регента Хочбихто, відспівував кожному ешелонові якийсь спеціальний патетичний викрутас, подібний до музикального туша. Невгавно, по-великодньому, гули дзвони військового собору. Міський авторитет, громадський діяч і приміський поміщик та покоритель сердець, пан Збігнев Казимирович Заремба кожному ешелонові виголошував промову. Він зичив солдатам мужності й перемоги, вітчизні – слави та процвітання, цареві – многі літа. Він запевняв солдатів, що за два тижні, коли вони повернуться вже сюди переможцями, розтрощивши зухвалого ворога, почнеться нове, прекрасне, надзвичайне і безнещасне життя.
Вітька Воропаєв, наш другий бек, сидів на нижній гілляці насуплений. Він заздрив.
– Який жаль, – шепотів він, – що війна так скоро скінчиться, а мені ще нема навіть шістнадцяти років…
Йому було дуже шкода, що він не встигне повоювати. Вася Теменко – його нерозлучний друг – як і завжди, сидів поруч. Він не сказав нічого, тільки зітхнув. Людини, мовчазнішої від Васі Теменка, на світі взагалі, мабуть, не було.
– Третя рота, перший взвод!
В першому взводі третьої роти був найкращий форвард нашого міста та, мабуть, і цілого Правобережжя, капітан полкової команди, рядовий стрілець Ворм. Диким, одчайдушним лементом зустріли ми вагон першого взводу:
– Ура!
Наш Ворм їхав на фронт.
– Ура Ворму, найпершому футболістові!
Ворм сидів на порозі вагона, звісивши ноги. Його товариші з першого взводу висувалися з вагона і махали кашкетами назустріч нашому оглушному лементові. Але Ворм не ворухнувся. Він дивився набік і вниз. З його очей одна по одній котилися тихі сльози.
А втім, можливо, що це нам тільки здалося. За секунду отвір дверей блимнув і зник разом із Вормом і товаришами. Тільки білий напис ще мигтів якийсь час: «40 человек или 8 лошадей» – це було все, що залишилося нам від любого Ворма.
– Ти не знаєш, чого плакав Ворм? – запитав Ваня Зілов.
Йому, як і завжди, ніхто нічого не відповів.
