Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 58 (всего у книги 62 страниц)
ДИТИНСТВО
Вперше надруковано під заголовком «Вершник без голови» у журн. «Радянська література», 1937, № 4, с. 69–119; № 5, с. 60–116.
Окремим виданням вийшло у видавництві Держлітвидав: Смолич Юрій. Дитинство. К., 1937, російською мовою у вид.: Смолич Юрий. Детство. Повесть. Перевод с украинского В. Тарсиса. М., Гослитиздат, 1937.
У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 148, од. зб. 125) зберігаються машинопис повісті з правками Ю. Смолича, а також російський переклад роману, зроблений П. Б. Зенкевичем у 1936 р.
Повість за змістом передує роману «Наші тайни», написаному в 1934 р. І виданому в 1936 р. Ю. Смолич згадує, як створювалася книга. Влітку 1936 р. він жив у с. Білики на Полтавщині, де й познайомився з Мате Залкою (1896–1937) – угорським письменником, який під ім'ям генерал Лукач брав участь у національно-революційній війні іспанського народу 1936–1939 рр. І загинув у бою. Саме в цей час Мате Залка закінчив роман «Добердо», а Ю. Смолич – «Дитинство». Письменники читали один одному свої твори, висловлювали зауваження. Як свідчить Ю. Смолич, перші правки рукопису були зроблені після критики Мате Залки. «Дитинство» сподобалось угорському письменнику, «… він побачив у повісті злам у моїй творчій роботі. Він зразу відзначив, що після всіх попередніх шукань в цій повісті міцнішає стиль реалізму… Мате вимагав від мене, щоб повість була продовжена, щоб я написав хронологічний цикл повістей, який би висвітлював життя мого покоління і початком якого і мала стати повість «Дитинство» (Смолич. Юрій. Розмова з читачем, с. 60).
Повість викликала схвальну оцінку преси і багато захоплених читацьких відгуків. Однак рецензенти робили автору й закид у тому, що він невиправдано вкладав в уста трирічного Юри роздуми про філософські проблеми буття, що в його героєві дивує «поєднання крайньої тямучості з дивовижною наївністю» (Скульський Г. Доля героїв. К., 1941, с. 76) тощо. Письменник уже в наступному виданні врахував ці зауваження. «З виходом у світ книги, – зазначав Ю. Смолич у листі до читача Чумаченка, – не закінчується робота над нею автора. Тільки письменник працює над нею не сам, а спільно з читачем… Письменник удосконалює свою майстерність, поглиблює свій світогляд, бачить в житті нове або й усвідомлює, що він невірно вирішив у книзі якесь питання, отже, – виправляє свою помилку. Читач також вносить свій присуд книзі, вимагає іншої інтерпретації фактів та явищ життя. Критик звертає увагу письменника на те, якою мірою художнє перетворення ідей відповідає самим ідеям. А головне – час, сам невблаганний час виступає найсуворішим і безкомпромісним критиком книги» (Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 140).
У наступних виданнях письменник скоротив роздумування малого Юри про поняття «тепер», «тоді», як категорії часу, вилучив епізоди, пов'язані з переховуванням від погрому в хаті Юриних батьків групи анархістів, сцену бійки гімназистів, учнів комерційного училища і семинаристів напередодні похорон Казимира Ржицького, епізод із викраденням грошей у Юриної баби, опис міста Кам'янця-Подільського та ін. Автор здійснив також незначну мовну редакцію.
Для дослідження творчої лабораторії письменника зроблені ним вилучення становлять безперечний інтерес, і тому наводимо їх нижче.
Після слів: «Життя прекрасне, Юрок! – замріяно відповідає вона» (с. 32 нашого видання) у виданні 1937 р. було надруковано:
«Але враз Юра спиняється вражений.
Та ж це вже було. Було! Все. Отакий день – синє небо, сонце, безвітря. Озеро з чорним лебедем, алея, бузок, акація і каштани. І ці ж таки пахощі. І ці ж таки звуки. Хрущі, іволги, бугай, і навіть мама так само стурбовано питалася:
– Що з тобою, Юрок?
Юра не відповідає. Він надто схвильований. Так! «Тоді» він теж так само не відповів. Все точно, як і «тоді», колись дуже давно. Але ж вдруге цього аж ніяк не може бути. Після зими вони прийшли з мамою сюди вперше, а торік в цю нору Юра ще не вмів сам ходити як слід і його мама носила на руках».
Після слів: «А потім воно пройде, і буде – вчора» (с. 33) у виданні 1937 р. було надруковано:
«І ніколи, ніколи не повернеться.
– Папа! – гукає Юра. – Чому ти не сідаєш грати?
Або – от всі ці речі. Юра широко розплющує очі і озирається навкруги. В кімнаті півтемно. Світло падає крізь двері з сусідньої кімнати. Вузьким і довгим променем воно лягає на підлогу. Речі видно, але невиразно. Тоді, що далі, в кутку, ті просто доводиться відгадувати. От шафа, а он стіл і коло нього стілець. На столі лампа. Та сама, що зараз не горить. І шафа, і стіл, і лампа старші від Юри. Тобто був такий час, коли Юри на світі ще не було. Ну – не було зовсім. Це буває з кожним. Спочатку його нема, а потім він є. Так от, коли Юри ще не було, а були тільки папа і мама, ці речі – шафа, стіл і лампа – також вже були. Юри ще не було, а вони вже були. Самі по собі. Ху! Цього ніяк не можна зрозуміти.
Юра з пошаною і острахом позирає на шафу, стіл і лампу. Втім, вікно, очевидно, теж було раніше від Юри? Як же це так? Значить, воно є й тоді, коли, скажімо, вийти з кімнати? Коли ніхто в нього не дивиться? Для чого ж воно тоді? Юра заплющує очі, тихенько повертається до вікна і враз несподівано розплющує їх знову. Ні, вікно на місці, і не подібно, щоб воно на цю коротеньку мить кудись зникло».
У виданні 1937 р. письменник змалював виступи монархістів, у зв'язку з чим увів нові персонажі: Розу Камінер, Колю Куховаренко, семінариста Воздвиженського, Льоню Лібермана, продавця газет Пашку-юродивого. В наступних виданнях ці епізоди було вилучено. Подаємо їх за виданням 1937 р. Так, після слів: «… на вулицях городові ловлять і б'ють забастовщиків» (с. 48) у першодруку було надруковано: «а натовп на чолі з анархістами і гімназисткою сьомого класу, Розою Камінер, зодягнутою в червону кохту і з червоним зонтиком в руках, розбив острог і випустив на волю арештантів!
Це було надзвичайно, і Юра негайно ж взявся мріяти про анархістів і червоний зонтик. Анархісти – аж затинаючися з гордощів, розповідала сестра – були в чорних плащах і чорних шляпах! Чорні шляпи і червоний зонтик! Це було надзвичайно!..»
Після слів: «Хто ж стане на чолі і…» (с. 52) у виданні 1937 р. було надруковано:
«В цей час дзвоник у передпокою задеренчав знову. Батько закусив язика напівслові… Всі змовкли… Дзвоник задеренчав удруге… Господи! Хто б це міг? Євреї дзвонили не так… Дзвоник задеренчав втретє – настирливо, коротко і рішуче – три рази вряд.
– Корнелій Іванович! – кинулася мама до батька, але він уже переміг хвилювання і, патлаючи бороду, тихо посувався до дверей.
– Хто там? – загримів раптом він і гримів далі, щоб чути було скрізь надвір. – Нуте-с? Лено, принеси мені мій револьвер, я зараз буду стріляти крізь двері навмання!
– Корнелій Іванович! – почулося знадвору, і ми всі зрозуміли, що той знадвору кричить шепотом в замкову скалубину. – Корнелій Іванович! Не стріляйте, будь ласка, і, якщо можна, то відкрийте!..
– Куховаренко… – батько аж відступив.
– Боже, Куховаренко! – мама сплеснула руками.
– Куховаренко, Куховаренко! – запищали і всі діти.
Куховаренко був відомий всім. Це був гімназіст восьмого класу – стрункий, високий юнак, з пишною шевелюрою каштанового волосся і великими сумними очима. Він був прекрасний скрипаль і двічі на тиждень приходні» до батька, запеклого піаніста, музицнрувати. Вопи з батьком – старе і мале – були гарячі приятелі. Батько акомпаніював, Кухаренко грав першу скрипку, на другу він приводив свого друга, Лібермана, рожевого флегматичного товстуна. Обидва вони – і Куховаренко, і Ліберман – по алгебрі й тригонометрії не вилазили в батька з двійок і одиниць і завжди після рапсодій Ліста, ноктюрнів Бетховена чи музикальних моментів Гріга батько тупотів ногами, кидав книжками і гримів на цілий дім, що вони оболтуси, остолопи і слони, і що він більше не гратиме з ними, аж поки вони не унормують своїх взаємин з математикою. Але тижнів три тому Куховаренко раптом зник. Мусив зникнути, бо був виключений з гімназії і мав потрапити до тюрми. Діло було так. Поліції донесли, що поміж гімназистів є революціонери і анархісти, які завжди носять при собі зброю і навіть бомби. Поліція одного прекрасного ранку нагрянула до гімназії з трусом. Але гімназисти забарикадувалися і городовиків до помешкання не пустили. Куховаренко стояв на варті на площадці другого поверху на чорних сходах. Він. підпустив городовика до себе зовсім близько і підняв руки, немов здається. Коли ж городовик майже зрівнявся з ним, Куховаренко з усієї сили вдарив його ногою в груди. Городовик перекинувся через бильця сходів і, впавши з другого поверху, поламав собі руки. На жаль, Куховаренка він знав в лице.
Батько схвильовано підбіг до дверей, клацнув ключем і скинув засув. Двері розчинилися, і на порозі став Куховаренко. Але який же він був, Куховаренко!
На порозі стояв високий юнак. Він був страшно худий, на голові в нього було чорне широкополе сомбреро, а плечі і торс були закутані в широку чорну пелерину з двома мідними собачими головами і ланцюжком між ними на грудях. В таких плащах і з гітарою під полою ходили суботніми вечорами по вулицях телеграфісти, канцеляристи та інші чиновники чотирнадцятого класу. На ногах у Куховаренка були високі і грубі солдатські чоботи.
– Куховаренко! – скрикнув батько. – Ви з глузду з'їхали!
Але Куховаренко зробив кілька кроків у передпокій, і тоді з-за його спини з'явилося ще чотири точнісінько такі ж постаті в чорних шляпах і плащах. Всі вони мерщій вскочили до передпокою і хряпнули за собою дверима. Останній замкнув двері на замок і заклав на засув.
– Що це значить? – прошепотіла мати.
– Ради бога! Корнелій Іванович! Не хвилюйтеся! – Куховаренко говорив швидко і пошепки. – Я зараз з'ясую. Це мої товариші. Якщо нас впіймають… Ми анархісти…
– Олухи ви, а не монархісти! – затупотів батько. – Та в такому одіянні вас за версту впізнають!
– Навпаки… – змішався Куховаренко. – Ми так одяглися, щоб нас не впізнали…
– Це ви засіли в лазні й відстрілювалися? – схопила мама його за плечі.
– Ми. Нас щойно звідти вибили. Ми вистріляли всі кулі. Тепер чорна сотня нас піймає і заб'є. Нам треба забиратися геть із міста. Ми підемо в пущу – всі анархісти йдуть до Соловйова. До вас ми забігли віддихатися і… І попрощатися. За десять хвилин ми підемо.
– Самовар! – загримів батько. – Нуте-с? Негайно самовар! Вони ж замерзли зовсім.
Юра стояв, роззявивши рота і занімівши. Справжні анархісти в чорних шляпах і плащах, про яких розповідала сестра, були перед ним і навіть питимуть чай! Коля Куховаренко, який, приходивши двічі на тиждень грати на скрипці, здоровкався з Юрою і, ляскаючи по спині, питав: так скільки тобі років? П'ять? Поступай, брат, до нас у гімназію, будемо вчитися разом! – цей Коля був анархіст в чорній шляпі! З правої кишені штанів у нього стирчала жовта дерев'яна колодка від револьвера. Дух Юри тамувало, і він був майже непритомний… Анархісти поскидали плащі і шляпи, і виявилося, що другий з них був Льоня Ліберман, третій – вигнаний семінарист Воздвиженський, четвертий – відомий у цілому місті продавець газет і журналів, худосочний з гарячими сухотними очима і довгим до плечей волоссям «Пашка-юродивий», незаконний син, якогось стародубського купця. А п'ятий… п'ятий, коли скинув шляпу і плащ, хоча й був в високих чоботях, виявився одягнутим в червону жіночу блузку і мав довге волосся, закручене на маківці товстим чорним жгутом. В руці він тримав довжелезний нікелевий пістолет «Сміт і Віссон».
Це була Роза Камінер, дочка годинникаря Камінера. Проходячи повз Юру, вона посміхнулася і раптом стукнула його рукою у підборіддя. Юра здригнувся, рот Юри закрився, зуби клацнули, і язик був прикушений. З диким ревом Юра втік мерщій на кухню.
В кухні ставили вже десятий самовар. Перехованців відпоювали чаєм, окріп був також потрібний обмивати й обтирати численних немовлят в дитячій. Мама бігала і суєтилася. Їй допомагали якісь жінки. Текля вийшла в двір на рекогносцировку – визирнути з воріт, що там діється на вулиці. Юра прослизнув у передпокій і пильно обревізував всі кутки. Проте червоного зонтика ніде не було. Невже ж Роза Камінер не принесла його з собою?
В кабінеті в цей час відбувалося таке:
Роза Камінер лежала на канапі, розстебнувши на шиї свою червону блузку, і жадібно курила грубезну батькову цигарку. Голову вона поклала на коліна Пашці-юродивому, що примостився в кутку. Обличчя Пашкине було, як завжди, скривлене набік, а очі порожнім і невидющим, але невідривним поглядом прикипіли до якоїсь точки навпроти на стіні. Юра навіть підійшов ближче до стіни і роздивився на те місце – там нічогісінько не було. Лівою рукою Пашка недбало ворушив чорні коси Рози Камінер. Семінарист Воздвиженський сидів поруч на стільці, заклавши ногу на ногу і широко розкинувшись. Очі його були змружені сонливо й презирливо, на правому чоботі танув необтрушений сніг і крапав на підлогу, утворивши на ній вже ціле озерце. Юра кинув в нього зламаного сірника, стан накарачки і подув – сірник поплив, мов човен. Але Воздвиженський саме в цей час перемінив ногу і боляче вдарив Юру по голові підбором. – Пшол! – гукнув він, очевидно думаючи, що то собака.
Юра вирішив, коли виросте, неодмінно купити револьвер і застрелити семінариста Воздвиженського. Льоня Ліберман сидів тихий, акуратний і чистенький, як завжди. Його рожеві щоки були тепер, з хрещенського морозу, зовсім фіолетові, блакитні очі, як завжди, лагідно й привітно посміхалися, маленьким кишеньковим ножичком він чистив собі нігті. Куховаренко стояв на весь зріст – худий і довгий – засунувши руки глибоко до кишень, закусивши губу, і волосся звисало йому на лоб. Він дивився собі під ноги і злегка похитувався на підошвах величезних чобіт.
Батько стояв позаду письмового столу. Він тупотів ногами, кричав і кидався книжками. Руда його борода настовбурчилася, і за нею майже не було видно лиця. Тільки чорні скельця консервів моторошно полискували в золотих ниточках оправи. Двері до сусідньої дитячої були відчинені, і звідтіля визирало принаймні з десяток голів. Батькові крики переполошили перехованців.
– Хлопчаки! – репетував батько, хапаючи задачник Верещагіна. – Цс вам не іграшки! – жбурнув він задачник у другий кінець столу. – Коли вам наплювать на себе, – він вхопив задачник Шапошнікова, – то ви не маєте права забувати про ваших батьків! – Шапошніков полетів за Верещагіним. – Нуте-с?
– А може, я сирота? – зухвало і презирливо кинув Воздвиженський.
– І потім, – Роза Камінер сіла на канапі, – переконання вище від усього…
– Розо!! – розітнувся зразу ж у дитячій зойк.
Двері дитячої розчахнулися і, розштовхуючи всіх, що стовпилися на порозі, з темноти кімнати вибігла стара жінка і кинулася до дівчини. – Розо! Дівчинко! Ти жива!
Роза ніяково звелася і почервоніла. Стара жінка впала їй на груди і заголосила. Інші жінки й чоловіки висипали з дитячої і, обступивши Розу з матір'ю, збуджено і радісно загомоніли. Роза обійняла старуху і тісно притулила її до себе. – Я жива, мамочко…
Вона поклала старій голову на плече і раптом теж заплакала. Роза в червоній кохті, яка з червоним зонтиком на чолі натовпу розбила острог, плакала немов маленька. Юра обійняв Розині коліна, ткнувся між ними головою і заревів уголос…»
У першодруку після слів: «бігали з кімнати до кімнати, голосячи і не знаючи, куди подітися» (с. 53) було надруковано: «На порозі кабінету стояв Куховаренко і, розмахуючи руками, намагався всіх перекричати.
– Спокійно! – насаджувався він. – Спокійно! Допоможіть краще забарикадувати двері і вікна!
Роза Камінер приставила стільця до шафи і дістала невеличку коробочку – ах, якби ж ту коробочку Юрі! То були кулі до батькового «бульдога».
Пашка-юродивий разом з семінаристом Воздвиженський тягли важкий стіл з їдальні до дверей у передпокій».
У виданні 1937 р. після слів: «Це був сімейний ритуал» (с. 53) було надруковано: «Юрі зараз тридцять сім років, двадцять три від смерті батька, він не чув цього маршу, родини не зосталося – але кожної видатної події Юриного життя й досі в душі Юриній починає звучати ця рідна мелодія…
Батько грав! Всі кинулися до кабінету. Льоня Ліберман схопив стільця і сів поруч з батьком. Батько тільки кинув на нього оком і пересунув руки на басовий регістр. Льоня виждав такту і вдарив по дискантах. Тепер, в чотири руки, мелодія зазвучала ще веселіше, ще гучніше».
У першодруку після слів: «… гукнув до своєї орави виходити з дому геть» (с. 55) було надруковано: «Матері він, проходячи, поцілував руку, а Розу Камінер, яка весь час лежала на канапі, одвернувшися до стіни, Коловратський, проходивши, «осенил крестным знамением» – Да повернет здравие господь болящим, аки прибегают с верою к нему… – Він вважав її за хворого члена родини…»
У виданні 1937 р. після слів: «… всі тнсли йому руки і вихваляли» (с. 55) було надруковано: «Куховаренко вийшов у двір і, повернувшися, сповістив, що чорна сотня обминула всі інші будинки в гімназичному дворі і рушила знову до міста. Всі заспокоєно розповзлись по кімнатах. В кухні знову почали купати немовлят і прати пелюшки. Куховаренко, Роза Камінер, Воздвиженський, Пашка-юроднвий і Льоня Ліберман попросили залишити їх самих, бо вони мають конфіденціально порадитися, як їм бути і що їм робити далі.
Але довго радитися їм не прийшлося».
У першодруку після слів: «Ніякого війська ніколи в цьому глухому поліському містечку не стояло» (с. 55) було: «Тим паче не було ніколи полкового військового оркестру. В соборний храмовий празник місцевий ісправник виписував для урочистості чотирьох горністів з Брянського гарнізону. Військовий оркестр на вулиці! Більшість людей, що знаходилися зараз у цьому домі, військовий оркестр чули взагалі вперше в житті».
У виданні 1937 р. після слів: «присланий з Чернігова у Стародуб на втихомирення» (с. 55) було: «Хвилювання знову охопило нашу квартиру. Мати Рози Камінер заплакала вголос і запричитала. Роза, Куховаренко, Воздвиженський, Льоня і Пашка-юродивий кинулися до передпокою. Вони хапали свої плащі і шляпи. Тепер вже було ясно – тікати треба було негайно. Драгуни зараз робитимуть облаву, підуть по мосту з трусом і в першу чергу шукатимуть, звичайно, революціонерів і забастовщиків. Ще вдосвіта треба було вийти за межі міста і приміських селищ. Ще вдосвіта треба було добігти до пущі. А вже від Почепа їм вкажуть дорогу й до Соловйова. Вони тисли руки, вони дякували за все, вони заявляли, що йдуть боротися, вони говорили, що вся Росія не сьогодні, так завтра підніметься і повстане, вони згадували щось про сокиру, яку неодмінно треба гострити і яку гострить руський мужик. Куховаренко трусив руку батькові, закохано дивився йому в очі і все бідкався, що не міг принести скрипку на перехованця, і тепер вона пропаде, бо завтра його кімната буде зруйнована і розграбована поліцією або чорною сотнею. Льоня Ліберман стояв поруч і все чекав, коли Куховаренко дасть і йому потиснути батькову руку. Роза Камінер голубила стару матір, вона гладила їй волосся, цілувала в чоло і говорила, що все це її обов'язок, що кожна чесна людина, вся молодь, а єврейська, може, насамперед, повинна зробити це. Воздвиженський стояв осторонь, зневажливий, сумний і самітний. Пашка-юродивий був уже на порозі і, сердито скривившись, гукав до всіх, що треба швидше, і досить вже ніжностей!..
Потім Пашка рішуче попростував до дверей, і Куховаренко, Льоня, Роза Камінер та Воздвиженський рушили за ним. І тоді до передпокою потислися всі. Всі зичили щастя, тисли руки, пропонували гроші, цигарки і сірники – в дорозі пригодиться. Старики докірливо хитали головами, жінки плакали. Нарешті, двері зачинилися, і мати Рози Камінер, страшно зойкнувши, простяглася на підлозі непритомна…»
У першодруку після слів: «за невзнос плата за право учення» (с. 76) було: «Що ж до Сьомки, то він і взагалі був єврей і до гімназії міг вступити тільки за «процентною нормою».
– Чому? – запитав Юра.
Цього не знав ніхто. Так було, так є і так, очевидно, мало бути. Нехай розпитається Юра в свого батька, раз він учитель в гімназії.
– А що таке процентна норма?
Це Сьомка знав прекрасно і негайно ж розповів і про процентну норму, і про «черту оседлости». Юра сидів худий і зелений, як після довгого купання в холодній річці. Він же знав ще й про погром. Ніч прозора, як день, червоний від заграви сніг, валування псів і зойки людей, соборний диякон з оголеною шаблею в руках, залиті чорнилом п'яні мордяки, п'ять туго напнутих мотузок на шибениці коло собору…»
У розділі «Вершник без голови» автор у наступних виданнях змінено сцену крадіжки Юрою бабиних грошей. У виданні 1937 р. після слів: «шмигнув у двері до бабиної кімнати» (с. 106) було надруковано: «Юра був страшенно блідий і хрестився маленькими, швидкими хрестиками. Що робити – але іншого виходу у нього не було. Притьмом він кинувся до бабиних дверей. Дев'ятеро котів кинулися йому назустріч, але двома ударами ноги Юра розігнав їх по всіх кутках. Тоді підбіг до комоду і витяг шухляду. Двадцять три карбованці тридцять дві копійки опинилися знову в Юриній кишені, під зжмаканим носовичком. Гроші були йому потрібні до зарізу…»
У першодруку розділ «Біла квітка» називався «Війна червоної й білої рози». Ю. Смолич зняв у цьому розділі опис міста, де відбуваються події повісті (Кам'янця-Подільського), опис бійки між гімназистами, учнями комерційного училища та семінаристами. У виданні 1937 р. після слів: «… І тільки весняне птаство дзвінко гомоніло в хащах соковитої зеленої гущавини бульвару» (с. 118) було надруковано: «Бульвар був величезний. Він розлягався і праворуч, і ліворуч над урвищами, над глибочезним проваллям – і на дні ущелини бігла гірська річка, тісним зашморгом обтікаючи високий і неприступний острів. Дахи, кам'яниці, церковні бані, костьольні вежі і поміж них білий мінарет – тісно купчилися на кам'яній брилі острова. То був центр. Зруйновані баніти й покришені мури древньої турецької фортеці ще оточували будівлі і вузькі проїзди старого міста – неправдоподібні та ілюзорні, немов декорація. І визубні фортечних мурів дивилися сюди, через провалля ущелини, покинуто і сумно, немов з самого бузкового вранішнього неба».
У виданні 1937 р. після слів: «перекочувався від краю до краю площі тисячоголосою, безладною луною», (с. 121) було надруковано:
«Відпускали по одному класу – щоб розходилися потроху і не збиралися разом. Спочатку старші класи, далі молодші. Зграйки хлопчаків радісно вилітали з похмурих і вогких мурів старого ієзуїтського монастиря і коледжа, сто років тому переробленого на царську гімназію, і захоплено вітали прекрасний, повний сонця, барв і веселого повітря травневий день. Мить – і шумливі зграйки тихо танули, розтікшися в лабіринті вуличок, завулків і закапелків старого міста.
Але за мостом – через нього треба було йти всім на нове місто – вже стояли старшокласники і перепиняли всіх. Несподівано звільнений під занять день годилося прожити радісно і з смаком. Вирішено всією гімназією влаштувати «весняний базар» – бити комерсантів, учнів приватної комерційної школи. Наколи б приватні комерсанти покликали на допомогу учнів урядової комерційної школи – тоді й собі вдатися по допомогу до технічного училища. Така мала бути тризна над свіжою могилою Казимира Ржицького.
Хіба комерсанти були винні в тому, що Казику Ржицькому набридло жити? Ні.
Пів на третю комерсанти з'явилися проти бульвару. Дикі крики зустріли їх. Гімназисти зайняли високий насип посередині бульвару. Комерсанти купчилися біля фоси вздовж вулиці. Старші стояли поки що осторонь, схрестивши руки на грудях, демонструючи своє презирство і готовність до бою. Малюки тим часом нахвалялися.
– Комерсанти-обскуранти! – вищали малюки з білими гербами на синіх кашкетах.
– Карандаші! – відповідали малюки в чорних кашкетах з жовтими гербами.
– Гао-гао!
Почався «базар».
Билися однолітки з однолітками. Клас проти класу. Високий з високим, маленький з маленьким. Спочатку хапалися в обійми – щоб захопити і закліщити руки супротивника. Ламали поперек і падали долі. Тоді качалися по землі, напружуючи всі сили, щоб бути зверху. Билися один на один – тільки один на один, і це було неможливо, щоб хтось третій підставив ніжку, вдарив під колінку, зшахрував. Якійсь сотні гімназистів не хватило пар – комерсантів було менше – і вони танцювали довкола, мов дикі команчі, вищали, верещали, вигукували погрози, зухвальства, глузування. І тільки під кимось з комерсантів якийсь гімназист хрипів, просячи милосердя, визнаючи свою поразку, – вони кидалися до переможця і заводилися між собою – кому зараз битися з ним. І вони починали битися між собою тепер вже без рицарства – робили підніжки, шахрували і кусалися, щоб швидше схопитися з комерсантами, щоб відплатити йому за перемогу над своїми.
– Здаєшся?
– Ні!
Тіла гучно гупали долі, земля гула, хлопці сопли, хропіли і хрипіли здавленими, надсадженими голосами. Вони питалися тільки одного – «здаєшся?» і відповідали тільки одне – «ні!» Білі форменки вже були викачані в зелене. Штани полопалися на всіх місцях. Лікті і коліна були вже стерті в кров. Носи були роз'юшені. Під очима світилися сині ліхтарі. Гімназисти перемагали.
Біля виходу до нового мосту стояв одноногий на костурах гімназист. Він був нездатний битися. Він вартував. Наколи б близько з'явився хтось із гімназичного начальства, він повинен був одягти на костур кашкет і, здійнявши високо над головою, махати. Раптом він швидко став на костури, зашкандибав геть, зовсім геть, вбік до вулиці. Він майже біг – віддалявся величезними стрибками – поспішав зникнути, сховатись.
Доріжкою під головного входу просто до галявини, на якій відбувався жорстокий бій, улаштований в пам'ять самогубці Казимира Ржицького, як бучна і кривава тризна, тихо і не поспішаючи простувала група молодих людей. Це були юнаки років по сімнадцять – двадцять, один в один дебелі і кремезні, кашкети вони мали на кшталт університетських і штани блакитні, як у політехніків. Вони йшли, засунувши руки глибоко до кишень. Шапки були в них набакир. За вухом у кожного була квітка – тюльпан, шипшина або нарцис. Вони поводилися зухвало і почували себе прекрасно. Вони розкошували чудовим літнім днем. І цілий світ був, безперечно, їхня приватна власність. Вони підсвистували і наспівували. Хода була в них лінива і грайлива. Вони колихалися, коли йшли, вони похитували клубами і плечима, човгали підошвами і збивали куряву. Було їх чоловік тридцять.
– Ісусова піхота! – гукнув хтось.
– Ісусова піхота! – ту ж мить розітнувся загальний крик. Вдарила паніка.
Бій враз спинився і розпався. Пари розійшлися. Переможці кинули подоланих. Розпластані долі зірвалися. Ніхто вже нікого не бив. 1 гімназисти, і комерсанти кинулися врозтіч хто куди.
Поле бойовища спорожніло. Була тільки прим'ята трава, зірвані квіти, сколошкані кущі. Край стежки сидів один хлопчик і плакав: йому вибили ногу, і він по міг рушити з місця. Біль був страшний, але хлопчик плакав зовсім не від болю, він плакав з жаху він зостався один, і наближалася ісусова піхота.
Семінаристи спинилися. Можливо, бойовище й не привабило б їх. Можливо, вони і не втрутилися. Можливо, вони зосталися б просто глядачами цього змагання. Але раптова і панічна втеча – таке стихійне визнання їхньої незаперечної могутності – це лестило і дратувало. Войовничий поклик розітнувся – хтось з-поміж них вигукнув його гучно і довго – і зразу ж вони зірвалися і кинулися наздогін.
Семінаристи були старші й кремезніші. Їхні ноги були довші і прудкіші. Вони наздоганяли утікачів по одному і били нашвидку – два ляпаси по пиці, раз в потилицю – бо часу не було і треба було наздоганяти і бити далі. Вони били без розбору підряд усіх – старших і молодших, гімназистів чи комерсантів. Ісусовій піхоті закони писані не були. Вони були найдужчі в місті. Вони панували і чинили що завгодно.
Але зараз їх було раптом чоловіка з тридцять, і це, нарешті, було помічено і усвідомлено. Чотири сотні гімназистів і півстільки комерсантів повернулися і вдарили назад. По п'ятеро, по десятеро на одного вони хапали семінариста за довгі ноги і валили на траву. Потім плигали зверху і починали тусати, оглашаючи небо переможним і зухвалим вереском. Тоді подоланих Ісусових піхотинців вони товкли носами в землю і примушували їсти траву, квіти, торішнє листя.
На насипу, що відділяв бульвари від вулиці, з десяток городовиків свистали щосили, роздмивши щоки й животи. Вони скликали всю поліцію на втихомирення оскаженілих школярів.
Башти турецької фортеці дивилися крізь амбразури – здивовано і похмуро. Сонце світило щедро і для всіх. Повітря аж бриніло від сонячної напруги перших літніх днів. Пахло все – як може пахнути літнього сонячного дня: буйна зелень і рясна глиця, хащі квітучого чагарники і густий молодий газон. Потім пахла ще акація, жасмин, каштани, маслини. Пахли гіацинти, нарциси, цикломен.
Тіло Казимира Ржицького лежало в поліційному морзі, і судовий медик мав робити розтин».
Подається за останнім прижиттєвим виданням: Смолич Юрій. Твори в 6-ти т. К., 1971, т. 1, с. 27–137.
