Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 41 (всего у книги 62 страниц)
«Врагу не сдается наш гордый «Варяг»…» – рядки з російської матроської пісні «Варяг» про героїчний опір крейсера «Варяг» у бою з японськими кораблями під час російсько-японської війни 1904–1905 рр. і потоплення його моряками. Слова Студснської, мелодія, ймовірно, О. С. Турищева (музиканта Астраханського полку).
[Закрыть]
Операцією керував сам полковник фон Таймо.
Сонце виринуло десь біля п'ятої, і на шпилі вокзалу зразу ж звився кірасирський штандарт. Тої ж секунди з панцирника проти станції вдарила гармата. Снаряд перерохкав через місто і впав десь близько – чути було гучний розрив. І негайно ж з усіх кінців затрубили, заграли, засвистіли ротні і зводні ріжки. З висоти насипу коло вокзалу високо й тремтливо засурмили в небо вісім срібних полкових фанфар. Триногу зчинено ефектно й бучно, як на параді.
Тої ж секунди три тисячі кірасирів побігли вздовж вулиць міста. По двоє вони заскакували до кожного подвір'я, торохкотіли в двері і прожогом вдиралися в сполошені доми. Вони заганяли переляканих, очманілих спросоння жінок та дітей у кутки, хапали з ліжок ще не опритомнілих після сну чоловіків та юнаків і, приставивши багнети до грудей, наказували одягатися протягом двох хвилин. Хто не встигав, того тягли на вулицю півроздягнутими. І зразу ж кидалися до сусідньої хати. Неспритних кірасирів фендрики й унтери підганяли стеками, неспритних городян кірасири гатили прикладами гвинтівок. Діти здіймали лемент, жінки заламували у відчаї руки і падали через пороги. Несподіваність і брутальність наскоку свідчила, що має бути щось жахливе.
Всіх чоловіків та юнаків тим часом зганяли до перехресть. На перехрестях патрулі прикладами шикували їх у шеренги. Люди були без піджаків, в розстебнутих сорочках, босі, з незачесаним волоссям і без кашкетів. Кірасири шикували людей по чотири в ряд, і тісні ряди негайно ж замикали в каре. Півголих, ошалілих жінок і дітей, коли ті пробували наблизитися до каре, вони відганяли ударами чобіт, а коли хтось у відчаї був надто настирливий, то давали вгору попередливі постріли. Над містом, затихлим і сонним у першому рожевому сяйві урочистого серпневого ранку, торохкотів невгавний дріб безладних пострілів звідусіль.
Коли в кварталі не зоставалося вже ні одного мужчини чи підлітка, лейтенанти гукали команду, і каре рушало геть. Каре йшли з усіх боків – невеличкі по двадцять чоловіка і величезні по кількасот людей. Вони виливалися з провулків передмість у більші вулиці, з вулиць – на широкі шляхи і простували всі в один бік – до розташування військових казарм поза містом.
Плац дев'ятого стрілецького полку ще ніколи не був такий. Все мужське населення міста і передмість – може, п'ятнадцять тисяч чоловіка, босих, півголих і простоволосих – загатили величезний майдан густо і щільно, один коло одного. З дадів казармених корпусів, що з трьох боків оточували плац, десятки кулеметів дивилися дулами вниз, у юрбу. З четвертого боку – на залізничній колії – стояли в ряд чотири панцирні поїзди – кулеметами на плац, жерлами гармат на місто.
Полковник фон Таймо, полковник Будогос, начальник залізничної дільниці інженер Сірошевський, гетьманський комісар роздатчик Гордієнко, отаман штрейкбрехерського «Куреня» конторник Головатько і цілий ряд німецьких, австрійських та гетьманських офіцерів зійшли на ґанок військового собору. Поміж них був і Парчевський. Меткий ад'ютант подав полковнику мегафон, полковник фон Таймо, приклавши його до вуст, закричав у натовп сам, без тлумачів:
– Слюшайт, люд, все! І переказуйт бистро-бистро, тот, кто не слюшайт!.. Катері залізний дорожник, отходяйт на левий сторона, которї нейт – остайт правий!.. Время давайт десят минуйт!.. Одинайцат нейт!.. Одинайцат – бить приклад і нагайка все!.. Я сказаль…
За кілька хвилин переташування було виконане. На лівій стороні стояв менший гурт – тисяч з п'ять залізничних робітників та службовців. Полковник фон Таймо знову приклав мегафон до рота:
– Член третий подпольний страйковий комитет п'ятнайдцат человек виходяйт все тут, к мой нога!
Натовп затих. Все затихло. Залізничники понуро тупцювали. Сонце підбилося вже ген високо і пекло непокриті голови.
– Іщо раз! – гукнув полковник фон Таймо – П'ятка йдцат человек третий страйкком виходяйт передом, к мой нога!..
Шелест перебіг лавами натовпу. Хтось щось гукнув. Хтось цикнув на нього. Сотні вголос зітхнули.
– Хай виходять! – зарепетував чийсь істеричний голос іззаду. – За п'ятнадцять пропадати всім!
– Хай виходять!.. Хай знають, як бунтувати народ!.. – підхопило ще кілька голосів там і тут… – Хай не йдуть проти неньки України!
Але натовп стояв. На хвилину десь усередині утворилася колотнеча – здається, хтось пробивався, але передні лави зімкнулися щільно і не пропустили. Дзвінкий молодечий голос враз вирвався десь із флангу – тремтливий і фальцетний.
Смело, товарищи, в ногу – духом окрепнем в бо…
Він не доспівав. Кілька кірасирів вже пронизали натовп у тому місці, і остання нота першого рядка пісні згинула в хриплому зойкові затуленого рота. Натовп враз загув, заворушився, завирував.
– Гальт! – заревів мегафон.
– А-а-а! – заглушила його команда.
Кірасири виструнчились і перехопили гвинтівки на руку. Кулеметники біля двох кулеметів на ґанку церкви заторохтіли цинами і потягли з них довгі сувої патронних стрічок.
– Третий раз, – гукнув полковник фон Таймо. – П'ятнайдцят человек виходяйт сюда! Один минута!
Гомін враз упав. Натовп занімів і закам'янів. Секунду п'ять тисяч стояли без поруху. Але другої секунди передні лави розірвалися, і з натовпу видерся чоловік в розстебнутій сорочці, з розпатланою бородою. Він вибіг наперед і став на першому східці ґанку, здійнявши обидві руки догори.
– Більшовики, члени страйккому, виходять! – гукнув він. – За праве, за робітниче діло! Десять загине, повстане тисяча!
Він опустив руки і виструнчивсь обличчям до натовпу. То був Шумейко. Його захопили знову – на конспіративній квартирі.
Тиша була тільки момент. Тоді враз знялася буря, і натовп оскаженів. Гукали всі, і невідомо було, що саме гукали. Руки здіймалися вгору, кулаки погрожували. Хтось несамовито кричав «ура!». Хтось засилав прокляття. Десь знову виник і урвався спів. Здавалося, хтось плакав вголос. І в цей час ще троє вийшли з натовпу і стали поруч з Шумейком. То були слюсар Іонов, токар Ловський, інженер Чигиринський. Натовп гув, натовп шаленів, і тільки кулеметна черга, випущена над головами натовпу, встановила спокій.
І тоді члени страйккому один по одному почали виходити вперед. Першим вибіг худенький і сутулий хлопчак – телеграфіст Полуник. Він був у своєму кашкеті з великими полями і жовтими кантами, але босий, в самих шкарпетках.
– Я не більшовик! – гукав він невідомо до кого. – Я не більшовик, я взагалі позапартійний… але, дозвольте, я вийду теж…
Потім вийшли один за одним ще кілька. Всього перед бароном Таймо стояло десять чоловіка.
Коли натовп сяк-так заспокоївсь і затих, полковник Таймо кивнув полковнику Будогосу.
Полковник Будогос став поруч з папером у руках. Він прочитав поіменно список третього підпільного страйккому – прізвища всіх п'ятнадцяти були відомі контррозвідці. Десятеро на оклик Будогоса відгукнулися – «єсть!». П'ять інших – то була фракція меншовиків – поволі вийшли, похнюплені і прибиті. Взвод кірасирів оточив страйкком і взяв гвинтівки на руку.
Полковник Таймо ще раз підніс до рота мегафон.
– Хто желайт на робота – на правий сторона, хто не желайт на робота – на левий сторона!..
Тільки вчора був виданий гетьманським урядом закон про заборону страйків і покарання за участь в них, як за участь у протидержавному бунті.
Наперед виступив начальник дільниці, інженер Сірошевський. Він оголосив, що всі ті залізничники, що перейдуть праворуч, негайно ж повинні з'явитися на свої робочі місця і стати до виконання своїх обов'язків. Всі ті, що перейдуть ліворуч, уважаються звільненими від дня оголошення страйку з занесенням у чорний реєстр…
В цей час паровоз з німецьким машиністом подав на колію біля плацу состав з дванадцяти арештантських вагонів. Одинадцять були повні – з-за ґрат визирали рясно обличчя людей. Варта відгонила їх загрозами. Дванадцятий був порожній. В десяти вагонах були «злочинці» з усього повіту: селяни, піймані на потраві по поміщицьких землях чи на порубці у державних лісах; боржники хлібоздачі німецького плану й несплатники контрибуцій за заколоти, або непослух австрійській владі, чи підпал панського майна; демобілізовані фронтовики, що не здали. зброї; інтелігенти, що непоштиво висловились на адресу імператора Вільгельма, цісаря Франца-Йосифа чи гетьмана Скоропадського В одинадцятому вагоні були в повному складі два попередні страйккоми «Злочинців» вивозили до концтаборів у Німеччину.
Двері дванадцятого – першого від паровоза – розчинилися, і в каре із взводу кірасирів з гвинтівками на руку члени третього страйккому ввійшли по східцях, один за одним.
Останнім ввійшов Шумейко. Він раптом хутко обернувся на горішній приступці і, звівши руку, гукнув на повний голос назад, на плац:
– Товариші! За владу Ра…
Кірасир ударив його прикладом в груди, і, заточившися, Шумейко впав у тамбур. Двері вагона хряснули, і клацнув замок.
На лівій стороні, поміж тих, що не схотіли ставати на роботу і, отже, були звільнені, стояли й Зілов, Стах та Золотар. Поруч з ними був Макар. Макар був син машиніста і тому причислив себе до залізничників. Товариші стояли, тісно притулившись один до одного.
Великий і потужний паровоз «С» підкотив замість маневровика і, клацнувши буферами, став на чолі арештантського поїзда.
І враз, тільки клацнули буфери, тільки хитнуло состав від удару, – з вікон дванадцятого вагона зринув дружний і гучний спів:
Вихри враждебные веют над нами,
Темные силы нас злобно гнетут,
В бой роковой мы вступили с врагами,
Нас еще судьбы безвестные ждут!
Кірасири заметушилися. Таймо з церковного ганку щось гукав у мегафон. Пронизливо заверещав кондукторський сюрчок. Паровоз коротко і тривожно гукнув.
Н о мы поднимем гордо и смело
Знамя борьбы за рабочее дело…
Зілов міг би присягти, що з-за ґрат одинадцятого вагона визирнуло обличчя Козубенка. Він простягав руку крізь грати і махав. Паровоз рвонув, і поїзд рушив з місця. Але натовп також не стояв. Він хилитнувся, він вдарив, як хвиля, – цеп кірасирів розірвався, й натовп рушив теж услід за поїздом. Люди махали руками, люди кричали, люди зривали з себе сорочки і бігли, махаючи сорочками над головами. Зілов, Стах, Золотар і Макар побігли теж – замахали руками, замахали зірваними сорочками і заспівали. Але спів линув вже з усіх вагонів:
Знамя великой борьбы всех народов
За лучший мир, за святую свободу!
Арештантський поїзд співав.
Кірасири метушилися вздовж вагонів. Вони нашвидкуруч прикладалися і стріляли по вікнах. Біля вікон вже не було людей. Але поїзд співав. Могутній спів виринав з темних віконних отворів, як із надр самої землі. І натовп уже заспівав теж. Спів покотився великим плацом від краю до краю. Люди бігли, люди співали з усіх сил. Пальба потрясала повітря. Люди падали. Але схоплювалися і, плачучи, бігли за поїздом знов. І знову співали.
Поїзд уже набрав швидкості. Вагони вже промигтіли. Вже пропливав і останній вагон. То був вагон з фронтовиками-матросами. Весело, голосисто, з присвистом і тупотом із темних провалів вікон гримів дружній, многоголосий матроський хор:
Врагу не сдается наш гордый «Варяг»,
Пощады никто не желает!..
Поїзд уже зник за кілометровою будкою, а спів все ще бринів, усе ще висів у повітрі, все ще вирував. Його давно вже не було, але він усе ще був.
МІСЯЦЬ ПОВСТАНЬ
ІНТЕГРАЛЬНЕ ЧИСЛЕННЯПасажирський, за розкладом, відходив у сім сімнадцять.
І точно в сім п'ятнадцять ударив другий дзвінок.
Несамовите «ура!» вибухнуло з вікон другого від паровоза вагона третього класу. Проводжаючі на пероні негайно йому відповіли. Але «ура!» було таке гучне, веселе й одчайдушне, що його підхопили й пасажири сусідніх вагонів. «Ура!» прокотилося по перону, тоді з перону на перон, тоді прохопилося й у вокзал – з зали до зали, з одного станційного приміщення до другого.
Пасажирський номер тридцять два був перший пасажирський після мало не двомісячного страйку.
В другому від паровоза вагоні виїздив з міста гурт молодих студентів-новаків, першокурсників. Вони поспішали на свій перший у житті семестр. Заняття по вищих школах у Києві починалося післязавтра. Їхали Сербин, Туровський, Теменко, Вахлаков. З курсисток – Шура та Іса.
– «Кинем об землю… – змахнув руками Туровський, тільки «ура» трохи вщухло, – лихом, журбою…»
– «Щоб наша доля… – залюбки і гучно підхопили всі зразу, – нас не цуралась…»
Пісня затопила перон зухвалими молодими голосами.
Очевидно, був третій дзвінок, був сюрчок обер-кондуктора, був і гудок паровоза – нічого цього за піснею вже чути не було. Поїзд враз рушив, проводжаючі дівчата з вереском побігли вздовж поїзда, зметнулися хусточки, хтось кинув букетик жовтогарячої жоржини. Кульчицький і Кашин махали кашкетами, Піркес був без шапки і махав рукою, в глибині перону стояв Вацек Парчевський – як завжди, елегантний і стрункий – і махав жовтою замшевою рукавичкою. Саме в цю секунду, розштовхуючи всіх, віддавлюючи всім ноги, під крики, зойки і лайку через перон перелетів Макар.
– Почекайте! – репетував він. – Хлопці! Я з вами! Весь поїзд зареготав, перон зареготав, з другого вагона вибухнув просто рев, і Туровський вже кинувся до тормоза Вестінгауза[396]396
Тормоз Вестінгауза – Джорджа Вестіигауза (1846–1914), американського винахідника і промисловця, який в 1869 р. одержав патент на пневматичне залізничне гальмо.
[Закрыть] – краще заплатити штраф, аніж забути на станції товариша. Але Макар був старий футболіст, форвард, ще й лівий край, а поїзд з правої руки, – Макар наздогнав останній вагон, вхопився за поруччя, ноги його мелькнули її повітрі, і він плигнув на площадку.
– Ура! – знову вибухнуло з вікон другого вагона. І поїзд зник за поворотом…
– Поїхали, – сказав Парчевський, підходячи до гурту.
– Поїхали, – відповів Піркес роздратовано і сердито.
– Ти можеш, – всміхнувся Парчевський, – за зиму підробити на лекціях, і тоді…
– Ти теж, – зовсім розсердився Піркес, – можеш піти у відставку з орденами і пенсією, і тоді…
– Ой, малахольні! – перебив їх Кульчицький. – Завели лавру! Невже ото охота знову до зубрьожки? А раньше? Я вирішив насамперед підробити монету!
– Какао з Волочиська? – поцікавився Парчевський.
– Ні. Срібні портсигари з Одеси, а до Волочиська чорнослив і мед.
– Гляди! – криво всміхнувся Парчевський. – Попадешся моїй заставі – відберу і посадовлю!
– Хе! Не лякай – нові штани купуватимеш! У мене польська посвідка на екстериторіальність.
– А підданство?
– Наплювать! Місія – паньствова, кость слоньова, матка боска з Ченстохова!..
– А ти? – Піркес звернувся до Кашина, щоб покінчити нарешті з Броньчиним ламанням. – А ти, Володька?
– Ану вас всіх до чорта! – Кашин насунув кашкет до брів і хутко закрокував у другий бік.
– Що це з ним таке?..
У вагоні була бісова тіснота. Там, де плацкарти відзначали три місця, розташовувалося щонайменше шість пасажирів. Люди сиділи на своїх речах, товпилися в проходах, забили тамбури. В захопленому студентами купе, крім них усіх, сиділо ще троє молодих німецьких добровольців. Дівчатам, правда, віддали найкращі місця: їх закинули на полиці для багажу, і дві дівочі голови – золоті кучері Шури та чорні коси їси, – звісившися, заглядали вниз.
В центрі уваги був Макар. Він таки пробився через весь поїзд, і щойно його зустрінуто третім «ура!». Скрізь і завжди Макар неодмінно запізнювався. Він не спізнювався тільки на футбольні матчі та в бібліотеку. Але всіх цікавило інше – де ж дістав Макар грошей на поїздку і життя в Києві?
Відповідь була коротка і вичерпна. Ніяких грошей Макар так і не дістав. Він їхав з трьома кронами й п'ятьма марками в кишені. Цього було досить завтра на обід. Післязавтра – в перший день семестру – все одно не буде часу пообідати. А на третій день Макар був певний, що знайде роботу: лекції, якась переписка, може, в бібліотеці. В крайньому разі – чорноробом на залізниці. Речей в Макара з собою також не було. Який сенс щось брати з собою, коли не маєш перспектив на житло? Так і носитися по місту з чемоданом? Та й чемодана і того, що до чемодана накладають, у Макара теж, власне кажучи, нічого не було. Він захопив тільки пару книжок і руїнник, в який були замотані книжки.
Макар їхав до університету святого Володимира на математичний. Теменко і Туровський – до «українського народного» на філологічний. Сербин вступив у комерційний інститут[397]397
Комерційний інститут – відкритий у Києві 1908 р. Створений на базі Вищих комерційних курсів. У 1920 р. реорганізований в Інститут народного господарства.
[Закрыть]. Вахлаков у медичний – бути лікарем він мріяв ще з третього класу гімназії. Шура та Іса їхали на вищі жіночі курси – природничий[398]398
… на вищі жіночі курси – природничнй. – Курси ще мали назву Київський університет ім. святої княгині Ольги, відкриті в 1878 р. і діяли до 1889 р. Відновили свою роботу в 1906 р.
[Закрыть]. Заспівали: «Быстры, как волны, все дни нашей жизни»[399]399
… «Быстры, как волны, все дни нашей жизни…» – слова пісні з п'єси «Дни нашей жизни» Л. М. Андрєєва. Пісня була популярна в дореволюційні часи у студентському середовищі.
[Закрыть]. Непотріпані, ще новенькі студентські кашкети заломилися набакир.
Что час, то короче к могиле наш путь…
Вечір поволі спадав, і на поля за вікнами поїзда тихо лягав синій серпневий присмерк.
Юність зосталася позаду – отам, де мерехтіли ще електричні сузір'я рідної станції. Життя от-от тільки мало початися – десь там, невідомо де, попереду. Воно мало вийти назустріч поїзду – незнане й прекрасне. І швидкий поїзд мужньо линув просто в хвильну невідомість, хто й зна куди.
Іса володіла чудовою властивістю сперечатися зразу з кількома і в той же час слухати ще кількох. Сперечалася вона скрізь і завжди. В цю хвилину вона сперечалася з Туровський і Теменком. Темою було недавнє повстання австрійської галицької дивізії в районі Могилева. Галицькі солдати роздали гвинтівки та кулемети селянам, а самі рушили до кордону – додому. Теменко й Туровський обстоювали, що повстання дивізії – це був акт національного єднання наддністрянських українців з українцями наддніпрянськими.
– Тоді, – гукала Іса, – скажіть мені, будь ласка, чому повстають наші, наддніпрянські, селяни не тільки проти німецького насильства та грабіжництва, але й проти влади гетьмана, тобто української влади? І ці повстання придушують ті ж таки наддністрянські українці, тобто галичани, як це мало місце на тому тижні під Ямполем з цією ж самою галицькою дивізією? Що? – Вона гатила кулаком по полиці, струшуючи пил на голови своїм опонентам.
– Тихо, товариші! – кинувся до Іси Сербин, киваючи та моргаючи на німецьких військовоопредєляющихся на лаві внизу. – Ви ж бачите, німці? Вони весь час прислухаються!
– Ай! – відмахнулася Іса. – Вони нічого не розуміють!..
Туровський і Теменко знизили тон. Вони доводили Ici, що це тому, що проти гетьмана всі, весь український народ, і вони, Туровський з Теменком, також, бо українському народу потрібна поміщицька земля і демократія, а їм, Туровському з Теменком, українська самобутність та самостійність. І всі ці повстання виникають за демократичний український лад, і тому проти гетьмана; і вони, Теменко з Туровським, також проти гетьмана, але за Центральну раду, яку чоргоні німці розігнали, і нехай Іса буде певна, що прийде час, і годі…
– Але ж німців, – зарепетувала Іса, – хто привів? Хіба не Центральна рада?
Сербин знову зацитькав, замахав руками і мерщій поспішив назад до вікна. Хай йому чорт! Набридло все це! Гетьман, німці, Центральна рада – політика, політичність, політиканство. Хай політику роблять міністри, дипломати, всякі там політичні діячі. Він, Сербин Хрисанф, – студент першого курсу залізнично-експлуатаційного відділу технічного факультету Київського комерційного інституту[400]400
Він, Сербин Xрисанф, – студент першого курсу залізнично-експлуатаційного відділу технічного факультету Київського комерційного інституту… – В «Автобиографии» Ю. Смолич писав про своє студентське життя: «… я оказался студентом Киевского коммерческого института, на техническом факультете по отделению железнодорожно-эксплуатационному. Начало грызепия гранита науки тоже не было для меня удачным. Мне нравились лекции по высшей математике профессора Граве (еще в гимназии я слыл лучшим математиком), но угнетала статистика, и на первом же зачете (перепись в Германии тысяча восемьсот какого-то года) профессор Воблый срезал меня с поразительным треском» (Советские писатели. Автобиографии в двух томах, т. 2, с. 372).
[Закрыть], і його справа здати за цей рік «мінімум» з п'яти дисциплін: статистику за Воблим[401]401
Воблий Костянтин Григорович (1876–1947) – український радянський економіст, статистик, географ, академік АН УРСР (з 1919 р.).
[Закрыть], вищу математику за Граве[402]402
Граве Дмитро Олександрович (1863–1939) – радянський математик, засновник київської алгебраїчної школи, академік АН УРСР (з 1919 р.).
[Закрыть], політекономію за Желєзновим[403]403
Желєзнов Володимир Якович (1869–1933) – російський економіст. Виступав за проведення соціальних реформ, співчував марксизму. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції працював в Наркомфіні СРСР.
[Закрыть], неорганічну хімію, забув за ким, і ще – економічну політику та комерційну арифметику. В його, Сербина Хрисанфа, розпорядженні тільки чотири роки. І він, Сербин Хрисанф, не має права втрачати жодного року, жодного дня. Він повинен учитися. Хіба не на нього, не для того, щоб Христя став інженером шляхівництва, його стара мати дев'ять років гнула спину над конторкою в бібліотеці, а дома псувала очі над штопанням його шкарпеток і кальсонів? Край! Так далі бути не може! Христі вже вісімнадцять років. Він уже мужчина – Хрисанф Захарович!
Вечірня зірка – здається, то була Венера – відбивалася в очах Шурки двома вогниками – рудим і зеленим. Сербин підвів голову – так, щоб Шурчині локони лоскотали йому щоку.
Але ця чортова Іса ще й досі не вгомонилася. Вона сперечалася ще про повстання селян в старокостянтинівських слободах, Авратині та Базалійську. Про повстання на цукроварнях під містечком Ялтушковом. Про повстання в Проскурівському повіті. Про всі повстання, які сталися за минулий місяць. Поділля починало ворушитися. А втім, Ici було відомо і про неспокій по всій Україні. На Волині систематично виловлювали й нищили гетьманських вартових та німецькі патрулі. На Київщині почалися заколоти в районі Сквири, в Таращанському повіті. А на Чернігівщині розгортався вже цілий партизанський рух… На думку їси, німцям робилося на Вкраїні зле.
Ні, Іса була зовсім божевільна! Вахлаков зірвався і заспівав на весь голос:
Гаудеамус ігітур, ювенес дум сумус,
Туровський негайно ж відгукнувся і схопився диригувати:
Пост юкундам ювентутем, пост малестам сепектутем нос габебіт гумус…
І тоді троє німецьких вольноопределяющихся раптом схопилися на рівні ноги, зірвали з голів каштети і, змахнувши ними догори, патетично підхопили спів:
Віта ностра бревіс ест, бреві фініетур…
– Колеген! – гукнув один з німців, як тільки змовк останній акорд. – Лібе колеген! Кан йеманд фон інен дейтш шпрехен?[404]404
Дорогі колеги! Чи хтось із вас вміє говорити по-німецькому? (нім.) – Ред.
[Закрыть]
– Йа! Йа! Йа! – відгукнулися всі. – Іх кан… Іх ферштее!.. Айн венін…[405]405
Я вмію!.. Я розумію!.. Трошки… (нім.) – Ред.
[Закрыть]
– Вір зінд аух штудентен![406]406
Ми також студенти! (нім.) – Ред.
[Закрыть] – вдарив себе в груди вольнопьор і зашарівся. – Фон Кенігсберг!..[407]407
Кенігсберг – колишня (до 1946 р.) назва Калінінграда, центра Калінінградської області РРФСР. У 1544 р. у Кенігсберзі був заснований Альбертовський університет.
[Закрыть]
– Фон Гейдельберг![408]408
Гейдельберг – місто в ФРН, в якому знаходиться університет ім. Карла Рупрехта, заснований в 1386 р.
[Закрыть] – схопився другий.
– Фон Геттінген![409]409
Геттінгем – місто в ФРН, славиться університетом ім. Георгія Августа, заснованим у 1737 р.
[Закрыть] – схопився третій.
– Фон Київ! – гукнув за всіх Вахлаков.
На очах у німецьких студентів блищали сльози. Всім стало ніяково. І всі кинулися тиснути один одному руки та плескати один одного по плечах і спині.
Німецьких студентів звали Ганс Бруне, Фрідріх Кюлов та Отто Штірмахер. Щоб потиснути руки Ici та Шурці, їм доводилося тягтися на треті полиці. Іса негайно ж зажадала, щоб сини Кенігсберга, Гейдельберга й Геттінгена виклали їй свої погляди на економічні передумови сватової війни.
Туровський і Теменко, одначе, не дали їм на те змоги, накинувшись на Ганса Бруне, Фрідріха Кюлова та Отто Штірмахера з запевненнями, що «поступова і щира українська інтелігенція» і не мислить собі майбутнього неньки України та розвитку української самобутньої культури без найтісніших взаємин з віковою німецькою культурою.
Але й на це відповісти не дав Сербин, вимагаючи докладної розповіді про німецьких корпорантів[410]410
… німецькі корпоранти… – члени земляцтв, які об'єднували студентів, що походили з однієї місцевості.
[Закрыть], студентські дуелі та свято «великого кухля» в Гейдельберзькому університеті[411]411
… свято «великого кухля» в Гейдельберзькому університеті… – університетське свято на честь Бахуса.
[Закрыть].
Та Вахлаков перебив і Сербина, вимагаючи категоричної і негайної відповіді – медики німецькі студенти чи не медики?
Тоді Ганс Бруне, Фрідріх Кюлов та Отто Штірмахер вихопили з рюкзаків по пляшці коньяку, а від баклаг відгвинтили манерки. Ганс Бруне запропонував випити брудершафт.
Блідий серп молодого місяця вже спустився над самий горизонт, пічні тіні довгасто впали від місяця до вікна купе, і невідомо було – не розпізнати – лежать вони через поля, ліси, чагарники чи дику піщану пустелю: в тінях пізнього місяця можна було бачити все. Близився ранок. Але в студентському купе другого від паровоза вагона не замовкали вигуки, співи й суперечки.
І Ганс Бруне, і Фрідріх Кюлов, і Отто Штірмахер – всі троє були філологи. Макар знову мало не знепритомнів. Класицизм! Романтизм! Реалізм! І він, мов з кручі в воду, сторч головою кинувся в суперечку.
Бій спалахнув неабиякий. Німці визнавали лише романтичну філософію Фіхте[412]412
Фіхте Йогани Готліб (1762–1814) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму.
[Закрыть] і Шеллінга[413]413
Шеллінг Фрідріх Вільгельм (1775–1854) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму.
[Закрыть]. Макар вхопився за критику романтизму Гегелем і бив німців матеріалістичними позиціями Фейєрбаха[414]414
Фейєрбах Людвіг (1804–1872) – німецький філософ-матеріаліст.
[Закрыть]. Тоді німці покликали на допомогу старика Канта. Але Макар не здав і обрушив на них цілу лавину цитат з Енгельса і Маркса. Німці зманеврували і, залишивши тим часом на боці питання природи, суспільства та економіки, пішли обхідним маневром через культуру, все намагаючись пробитися на манівці мистецтва.
В палких суперечках ніякої участі не брала Шурка. Це було зовсім неправдоподібно, але Шурка була тиха й сумна. Вона лежала на своїй багажній полиці, звісивши золоті патли вниз і прикипівши відсутнім поглядом до чорного пейзажу за вікном.
– Колеге! – гукнув їй Ганс Бруне. – Чому колега сумує, мовчить і не бере участі в нашій діалектиці?
Шурка одірвала погляд від чорних мерехтливих тіней за вікном і коротко глянула на Бруне.
– Не хочу, – сказала вона, і в голосі її бриніла образа, – німецька філософія, німецька література, німецьке мистецтво, німецька культура – Німеччина над усе! Ну й задавайтеся, будь ласка! Але якого чорта ви з вашою філософією приперлися сюди душити й нищити наш нещасний народ? Чи розстріли та шибениці теж прерогатива високих культур? – Шурка схлипнула й відвернулася.
Всі змовкли, стало ніяково і страшно. Чортова Шурка, вона наговорила необдуманих дурниць.
Але Ганс Бруне зірвався і вхопив Шурчину руку. На очах в нього знову блищали сльози. Він був характеру чутливого і зворушливого.
– Фрейлейн! – скрикнув він. – Колеген! Швестер!.. – Він пустив Шурчину руку, впав обличчям в долоні і сів назад на лаву.
Аж тепер, уперше з хвилини від'їзду, в купе запала абсолютна тиша. Кюлов і Штірмахер потупилися, всі схвильовано переглядалися.
Але то була тільки секунда. Бруне одірвав руки від обличчя. Він зашарівся і засоромлено всміхнувся.
– Пробачте… пробачте… – прошепотів він. – Але ви сказали таке болісне… таке вразливе… Колеген! – зашепотів він пристрасно й збуджено. – Колеген! Життя трагічне! Тільки смерть проста, а життя складне! Колеген! Ми тяжко страждаємо! Колеген! Ми ваші друзі!
І Ганс Бруне зсунув усіх тісніше, а сам сів посередині. Хвилюючись і затинаючись, він розповів таке.
Бруне, Кюлов і Штірмахер – молоді студенти з бідних інтелігентських родин, покликані до армії тільки минулого року, але вже загартовані в боях під Верденом, – два місяці тому з потріпаною на західному фронті дивізією перекинуті були на відпочинок на Україну. Про Україну їм багато говорили офіцери перед цим переїздом. Україна, говорили вони, то дружня держава, яка продає зголоднілій Німеччині хліб, а Німеччина в подяку за це допомагає їй вигнати за її межі «розбишак-більшовиків» та побудувати самостійне життя великого українського народу, щойно звільненого з-під кормиги вікового гніту. Так говорили їм офіцери і політичні діячі. З цим приїхали Бруне, Кюлов та Штірмахер, молоді студенти, яким за кілька тижнів іти вже до офіцерської школи… Але вони не просто приїхали на Україну – вони йшли з жорстокими боями: більшовики не хотіли віддати без бою країну. Втім, півмільйонна австро-німецька та українська націоналістична армії Україну зайняли. Бруне, Кюлов і Штірмахер пишалися з того, що вони брали участь в «здобутті волі поневоленому народу». Так, думали вони, лорд Байрон загинув за волю нової Греції[415]415
… лорд Байрон загинув за волю нової Греції! – Йдеться про англійського поета-романтика Дж. Байрона, який у 1816 р. залишив Англію, став учасником італійського руху карбонаріїв, національно-визвольної війни в Греції, де й загинув.
[Закрыть]. І от два місяці вони живуть у «звільненій країні». За цей час Бруне в карній експедиції був тричі, Кюлов та Штірмахер по чотири рази. В розташуванні їх дивізії Бруне за цей час підрахував одинадцять невеличких повстань і одне велике, що захопило цілий повіт і під час придушення коштувало Німеччині сорока одного солдата. Повісили й розстріляли вони кількасот селян. І це все той же самий народ, «звільняти» який від більшовиків вони прийшли. І…
Тут Бруне урочисто підняв руку і кинув очима догори, немов шукав ствердження від самого бога:
– І народ ваш правий!
Далі Бруне, Кюлов та Штірмахер мовчати вже не могли. Вони бачили, що багацько солдатів їхньої дивізії думають так само, як і вони. Але ж вони були найкультурніші з-поміж усіх – студенти-філологи і філософи! І вони вирішили втрутитися в справу несправедливого покривдження українського народу.
Брупе попросив заступити тісніше його від дверей і вийняв з внутрішньої кишені акуратно згорнутий папір. Він просив колег і товаришів прослухати, що пін зачитає.
Хвилюючися, Бруне зачитав. То була довга й докладна реляція трьох вільнооиредєляющихся імператорської драгунської дивізії, студентів-філологів Ганса Бруне, Фрідріха Кюлова та Отто Штірмахера до йогомосці ясновельможного пана гетьмана всея України. В цьому проханні три німецькі студенти, вихованці старих університетів Кенігсберга, Гейдельберга й Геттінгена, подавали глибокошановному монархові глибокий і точний аналіз суспільної ситуації в його країні. Студенти-філологи першого курсу доводили, що в усіх повстаннях, заколотах та заворушеннях всередині українського народу – проти своєї власної волі винна сама гетьманська держава. Високі ідеї зганьблюються і викриваються самим урядництвом пана гетьмана та урядовцями німецького інтендантства. Як же народу українському, патетично, з знаком оклику запитували студенти в пана гетьмана, як же цьому народу не хвилюватися і не сподіватися, коли всі чиновники вельмишановного гетьмана крадуть?! Адже всі поміщики намагаються скористатися з присутності німецької збройної сили і розквитатися з народом, що в захваті та піднесенні перших днів революції зруйнував їй добробут. Студенти-філологи першого курсу Кенігсберзького, Гейдельберзького і Геттінгенського університетів звертали на все це увагу вельмишановного пана гетьмана всея України і висловлювали йому свою певність, що коли пан гетьман зверне на це свою ласкаву увагу та ласкаву увагу найвищого німецького командування і припинить ці безчинства, то зникнуть причини до незадоволення українського народу і урядом пана гетьмана, і німецькою армією. Нижче вони подавали свою адресу – номер дивізії, полку й ескадрону. Щохвилини пан гетьман міг покликати їх для подання докладних пояснень…
Сміятися було незручно, та й сміятися не було чого – Бруне, Кюлов і Штірмахер були, мабуть, добросерді хлопці. Шурка спустила руку з своєї полиці вниз і погладила Ганса Бруне по голові. Туровський і Теменко посміхалися ніяково, але з почуттям безперечної вищості над цими студентиками з Кенігсберга, Гейдельберга й Геттінгена. От тобі й найстаріші в світі університети! Ні, Макар, ти собі як хочеш, а ми поїдемо вчитися краще вже до Києва!..
Сербин засоромився вкрай і мерщій відвернувся до вікна.
За вікном був уже майже день. Навіть сонце вже десь було, але по той бік поїзда, і тільки скісне проміння спадало на жовту стерню десь там далеко, за довжелезними тінями вагонів. Вранішня прохолода була насичена ароматами глиці, чорнозему, прілого сіна, гречки. Але поля й переліски враз урвалися і почалися будівлі. То були пригороди – до Києва зоставалося десять хвилин.
Німецькі студенти-солдати вже закидали рюкзаки за плечі. Ганс Бруне тремтливими пальцями згорнув папір і обережно сховав його до кишені. Дивізія відрядила їх до Києва по вагони з піднаряддям до чобіт, і вони вирішили скористати поїздку для великої місії. Сьогодні ж своє прохання вони віднесуть до канцелярії пана гетьмана.
