Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 44 (всего у книги 62 страниц)
Парчевський їхав верхи попереду.
Кінь біг спокійною риссю, шкіра сідла порипувала, амуніція бряжчала ритмічно, на вибоях шабля коротко брязкала об шпору. Десятеро козаків його сотні, по двоє в ряд, скакали зразу за ним. А вже зовсім позаду у жовтій ресорній бричці трусилися й двоє агітаторів від «Просвіти»: студентка Антоніна Полубатченко і конторник Максим Головатько. Головатько мав репрезентувати «український національний рух на залізниці», Полубатченко – «рух української національної молоді».
Вони переїхали греблю і затупотіли шляхом до села. Бидлівські сади вже кучугурилися окіл білої з зеленою банею дзвіниці. Вишняки стояли брунатні, ясно жовтіли тополі, червоніли клени, тільки акації ще зеленіли листям. Ішов жовтень.
Кінь Парчевського хропнув ніздрями і повів вухом, – на якусь незначну частку він стишив ритм ходи. Парчевський підвів голову і потяг у себе повітря. Зустрічний, західний, від села вітерець кинув в обличчя пахом паленого і горілого. І зразу ж стало видно, що листя на крайніх від шляху садках не зелене, не жовте і не червоне. Воно було зів'яле, чорне і висло з гілок зіжмаканим, скрученим лахміттям. Чимало дерев стояли й зовсім голі.
Вони в'їхали в село і зразу ж – праворуч і ліворуч – побачили погорілі хати, клуні й чорну засмалену траву.
Парчевський осадив коня, і весь кортеж за ним теж спинився. На кількох згарищах – там, де були хати, – між обгорілих стоянів та почорнілих глиняних стій тупцювало кілька похилих постатей з лопатами й вилами в руках. Вони спроквола розгрібали попелища, щось шукаючи там і беручи. Якийсь дядько тягнув з-під купи вугілля обсмалені ночви, стара жінка обтріпувала недогорілий шматок, рядна, молодиця з немовлям на руках розгрібала попіл біля розваленої печі. На печі, над душником, був намальований червінькою і синькою калиновий цвіт і окремо півник. На другому попелищі кілька дітваків збирали у цебро черепки й бляшанки.
Біля третього згарища стояв невеличкий натовп з кількох чоловік і жінок. Парчевський спинився саме коло них, але ніхто з людей не ворухнувся й не поглянув у його бік. Люди стояли мовчки, похилившися, понуро прикипівши поглядом до попелища.
Ця хата згоріла вщент, і стіни її були зруйновані. Замість хати лежала лише купа вугілля, головешок і сміття. Тільки два стояни височіли над чорною купою: один зовсім цілий, ледь вкритий кіптявою, другий зламаний і розмочалений на половині, немов від удару снаряда.
Поверх купи вугілля, обличчям у попіл, униз, розпустивши поли кожуха й так само широко розкинувши руки, немов обіймаючи все попелище й захищаючи його своїм тілом, лежав чоловік. Шапки на ньому не було. Він був сивий. З закачаних холош стирчали босі ступні.
– Хто це? – спитав Парчевський.
Йому не відповіли.
Пальці рук закляклого чоловіка глибоко вхряслися в попіл і сміття. І він був нерухомий зовсім, тільки вітерець перебирав злегка білі волосинки на потилиці.
– Хто то? – перепитав знову Парчевський.
– Німці… – нарешті байдуже, порожньо відгукнувся хтось. – Австріяки…
– Я питаюся, хто то лежить?
І знову відповідь прилинула лише по довгій паузі:
– А Юшек… Панкратій…
– Побивається?
– Вмер.
Кінь щулив вуха і роздував ніздрі. Нетерпляче він переступав з ноги на ногу. Козаки стояли ззаду півколом, і коні їх гупали копитами по чорній витолоченій землі. Бричка спинилася далі, на дорозі.
– Чого ж він вмер? – запитав хтось з козаків. – Закатували альбо вчадів?
– Для чого вчадів? – відповів хтось, так само тихо, так само порожньо. – З горя помер…
Парчевський торкнув коня і рушив геть. Козаки і бричка теж посунули за ним ступою.
Вигорів весь куток села від шляху до церкви. В двох чи трьох місцях серед дороги були воронки від снарядів, і їх доводилося об'їздити.
На вулиці і в подвір'ях людей не було – де-де з-за сліпеньких вікон визирали миттю і зразу ж ховалися жіночі обличчя. Убитих чоловіків, жінок і дітей – було в селі сім; поранених – одинадцять.
Коло церкви чекав староста з кількома статечними дядьками, Дядьки були в свитах і з зеленими поясами поверх: була сьогодні неділя, і в церкві нещодавно скінчилася літургія. Тепер ще бриніло тихе мінорне подзвіння – відправлялося сім панахид.
Дядьки скинули шапки, а староста, підійшовши близько, простяг Парчевському руку.
– З щасливим приїздом, пане добродію, – сказав він, – з святою неділею. – Потім він поліз за пазуху і вийняв прим'ятий брудний клапоть сірого цукрового паперу. Він обережно розгладив його і поштиво простяг Парчевському. – От, господин офіцер, дозвольте представить: оце тільки-тільки у самій церкві з муру зірвали. От шибеники-урвиголови більшовики, погибелі на них так і нема!..
Парчевський взяв папір, він був на одному боці густо списаний хімічним олівцем – нерівними, ламаними друкованими літерами:
Братья! Воля есть честь и слава, за ние нужно стоять крепко. Я стою: вы подпишитесь внизу. Староста наш пянствует, священик конокрад. Начальник Варты идет к ним влад… Ой не пьется теє пыво, а мы пыть не дамо тим вражим пимцям на Вкраини жить. Ходим батько Отамане у Кам'яцець у недилю та надинем вражим нимцям катулочку билу. Ни, не билу, а червону ходим погуляем та в пригоди свого батька старого згадаєм. (Шевченка). Подписал народньш человик. 30 сентября 1918 р. Я извиняюсь, что плохо писал вночи, а огню не було когда нибудь напишу получше. Росписался Я ветер.
– Жах! Жах! Який жах! – простогнала Антоніна Полубатченко, звівшися на фаетоні і заглядаючи Парчевському через плече. – Ви гляньте, як він калічить нашу бідну й прекрасну українську мову! Це можна робити тільки навмисне, щоб викликати до неї огиду й насмішки! Я певна, що це хтось зробив умисне. Наші бидлівські селяни говорять чудовою й чистою мовою! Це якийсь зайда-більшовик!
– Та де! – махнув рукою староста. – Наш-таки сучий син, гольтіпака, старого Моголчука синок: із письма знати, та й олівця признали люди всі. Вже до нього ходили десяцькі – втік, десь до лісу подався. Таке чортове насіння! Батька зараз шмагати будемо. Може, дасте ваших козаків двоє – шомполом воно дужче допече.
Антоніна Полубатченко сердито пересмикнула плечима і відвернулась.
– Збирайте людей! – гукнув Головатько. – Будемо робити сход!
Староста почухав потилицю і надів шапку. Дядьки сплюнули і полізли по кисети.
– Не прийдуть люди, – потупився староста, торсаючи свою чорну, лапату бороду, – де ви бачили, щоб прийшли? Після такої секуції? Ні!.. А яке діло, пробачайте, – він знову скинув шапку й вклонився, – до нашого сходу є?
Головатько злісно тупнув ногою.
– Тобі добре відомо ще заздалегідь! Від повітового старости ще коли був тобі універсал!
Староста оступився і заспішив:
– Ага! Так-так! Так ви, тобто, виходить, про теє… аякже, аякже!..
– Клич сюди зразу ж людей!
Староста зам'явся, потім пішов був, тоді знову спинився. Дядьки топталися разом із ним.
– Вибачайте, але, – насмілився староста нарешті, – але полагать треба… не прийдуть, котрі, значить, то єсть голить-ба… Хіба що статечні хазяї, тії, звісно, треба помагать… А потім ті, що погоріли вранці… Конєшно ж, не прийдуть…
– Клич, хто прийде! – оскаженів зовсім Головатько.
Староста з дядьками метнулись мерщій геть. Парчевський вже був у зборні. Козаки виносили стіл і ослони на майданчик перед ґанком розправи. Парчевський сів на обшарпаний, заляпаний чорнилом стіл і закурив. У брудну шибку, настирливо дзижчачи, билася велика осіння муха. Було нудно і тоскно. Паленим смерділо аж сюди.
– Невчасно ми приїхали! – ввійшов Головатько, шпурляючи новенький жовтий австрійський портфель на ослін. – Хоч би ж який чорт попередив про цю карну експедицію. Ви, пане старшино, се і те, повинні б були знати про такі речі!
Парчевський знизав плечима і відвернувся. Німці ж його не інформують про свої плани. І взагалі його діло військове: про політичний стан повіту шановний агітатор міг би дістати інформацію в начальника варти. Його, військового коменданта, це не торкається.
– От якщо сход, у відповідь на заклик агітаторів, почне агітаторів бити, – нудьгуючи, посміхнувся Парчевський, – от тоді з своїми козаками я боронитиму життя й недоторканність повноважних громадських представників.
Головатько спалахнув, ударив кулаком по столу, але передумав і не сказав нічого. Він тільки перебіг разів зо три по кімнаті впоперек, злісно й нервово смикаючи себе за вусики вниз. Нарешті він спинився перед Полубатченко, що, люто нахмурившися, засіла в куток.
– Я гадаю, – злісно зашипів він, – мені доведеться виступати одному! Те, що ви дочка Полубатчеика, що вас люди знають, се і те, досі, ми вважали, має піти нам на користь! Але тепер, коли за вашого батька спалили й сплюндрували село, хоч би там погоріли й самі голодранці, – тепер це для «ас ні в якому разі не на користь, а, се і те, тільки на… загибель справи! Ви не будете виступати!
– Навпаки! – так само злісно відгукнулася Полубатченко. – Я буду виступати!
– Дозвольте! – забризкав слиною Головатько. – Але ж, се і те…
Парчевський вийшов на ґанок. На майданчику перед розправою було вже чоловіка з двадцять дітвори. Двоє калік теж припленталися попереду всіх, сіли під тином і виставили на стежку перед собою свої корячки. Побачивши Парчевського, вони затягли в один голос: «Подайте – не минайте…» Парчевський гукнув бунчужному доглядати порядку, а сам завернув за ріг хати, в садок. Він пройшов у самий кінець, туди, де крислаті яблуні хилили свої віти під великі шатра старих верб вздовж тину, і сів на пень. Елегантні чоботи були замащені в глей, і, вийнявши шаблю з піхов, він кінчиком леза почав обчищати ранти.
За попередньою розміткою повітового старости, Парчевський мав повернутися з села Бидлівці не менше як з двадцятьма прихильно до йогомосці пана гетьмана настроєними охочекомонними козаками для повітового «куреня» «хліборобів». Козаки повинні були бути віком від сімнадцяти до сорока років у власній, справній, військового зразка одежі, на власних ситих конях, з запасом харчів на три дні. Кожний із них повинен був бути «щирим українцем, свідомим інтересів української самостійної держави та потреби оборони святих принципів власності і порядку». Майновий мінімум для права бути охочекомонником був визначений у дві десятини.
Справи німецької армії на західному фронті гіршали. Неофіціально ширилися також і поголоски про якийсь неспокій в самій Німеччині та дружній з нею Австро-Угорщині. Офіціально поширювалася версія про «збільшення прерогатив української державної незалежності в зв'язку з остаточним викоріненням духу більшовизму». Словом, німці вже пішли на те, що дозволили гетьману формувати свою армію – з «надійних» і «вірних державі» заможних елементів, – яка мала стати в допомогу німецьким та австро-угорським окупаційним частинам.
Чи був щирим, свідомим, надійним і вірним державі заможним елементом він, вигнаний з «вовчим» білетом із гімназії, кавалер чотирьох хрестів святого Георгія, тричі поранений за віру, царя і отечество, син машиніста Парчевського, Парчевський Вацлав?
За тином було вже поле – сіра, зів'яла толока, руда зогнила стерня, великий клин пирію та бур'янихи. Час, ой час вже підняти цей грунт! Цієї осені плуг не торкнувся землі під озимину. З-поза лісу вітер приніс відгомін далекого паровозного гудка. То пройшов поїзд на Волочиськ. Дуже можливо, що то їхав Парчевського батько: вранці мати збирала йому сундучок. Перед виїздом батько завжди довго сопів і буркотів прокльони, а вертаючись, вигонив усіх жінок до сусідньої кімнати і, зоставшися з сином удвох, довго, люто й непристойно кляв синівські чотири «георгії». Він був машиніст другого класу і їздив з товарними маршрутами до кордону – хліб, цукор, худоба, а тепер уже пішли верстати з заводів, залізний брухт, мідні крани від водопроводу, шкіряні паси. Не було товарного маршруту й без трьох-чотирьох вагонів «живого вантажу» – засланців у табори й шахти.
З майданчика від розправи долинув гомін і вигуки. Сход, мабуть, зійшовся. Цей ідіот і мерзотник Головатько вже промовляв від імені «держави, партії та громади». А чим кращий від нього був він, Парчевський Вацлав, комендант і начальник сотні йогомосці ясновельможного пана гетьмана исея?.. Чорт побери всі чотири «георгії», хто ж йому, нарешті, відповість – що, як, до чого і чому.
Парчевський встав і змахнув шаблею, щоб закласти її до піхов та йти. Але на мить він затримав гостре лезо вгорі, а тоді з усієї сили махнув ним по пню. Лезо впоролося глибоко, і ефес навіть вирвався з руки. Кілька секунд він вібрував дрібним і швидким тремтінням напруги.
З великим зусиллям, обома руками Парчевський витяг шаблю з пня і, заклавши її в піхви, рушив до зборні назад.
Навдивовижу народом аж захряс цілий майданчик. Люди стояли тісно до самого ґанку, поспиналися на паркан. Діти обсіли дах пожежної шопи. Промовляла Полубатченко. Вона була без пенсне. Головатько стояв поруч, обтираючи чоло від поту, – він, видно, промовляти вже скінчив.
– Добродії хлібороби! – гукала курсистка-медичка, член «юсу», союзу українок, кола поступових хліборобів, партії самостійників. Добродії хлібороби, господарі нашої великої української землі! Ви не дивіться, що я дочка вашого пана, за якого вам списано спини шомполами, стягнуто контрибуції, а нині й спалено! Не дочка я йому після цього, і не батько після цього мені він! Але я – ваша дочка!..
Гомінець у натовпі вщух, а тоді сплеснув дужче і побіг від краю у край.
Головатько сіпав вусики вниз. Парчевський присунувся ближче і став на приступці ґанку. Хитра бестія була з панночки Антоніни!..
Полубатченко, тепер уже не Полубатченко, кричала далі про те, що право мати власну землю, на ній власний хліб і за нього власні гроші може оборонити лише власна держава, а власна держава це може здійснити тільки через власну, а не найману армію, якщо вона, ця армія, буде складатися з самих щирих українців, і не якихось там злиднів-голодранців, а з статечних хліборобів-власників. Отже, Полубатченко, тепер уже не Полубатченко, закінчила свою промову закликом до всіх щирих українців та статечних хліборобів-власників іти до «охочекомонної армії самостійної України» або посилати до неї своїх синів-соколів.
Кілька дядьків у червоних і зелених поясах, що стояли в першому ряді, загукали «слава!», але мерщій заховались у юрбі.
Парчевський вийняв олівець і записник. Він був військовий, і промови – то була не його справа. Його справа була – записати охочекомонних, вишикувати їх у лад і відвести до війська.
Староста звівся з-за столу і прочитав список тих свідомих і заможних хліборобів-власників, які вже зголосилися на заклик ясновельможного пана гетьмана всея. У списку було троє. Син Явтуха Головчука, десять десятин, онук Тадея Місі, дванадцять десятин, та сам Варфоломей Дзбан, вісім десятин. Всі троє «соколів» у новеньких чорних чумарках вийшли наперед громади і вклонилися Головатькові, Полубатченко та Парчевському.
Головатько засіпав свої вусики і звіром глянув на бородатого старосту. Староста мерщій заховав очі за свій папірець.
– Всі?
– Всі.
– Ні! Не всі!
Натовп зашумів і озирнувся. Ззаду крізь натовп протовплювався до ґанку гурток парубків – чоловіка сім або десять. І здебільшого були вони всі в зношеній військовій одежі й солдатських кашкетах без кокард.
– Не всі! – гукали вони. – Не всі! Нехай пан повітовий представник упише й нас до списку. Бажаємо до охочекомонного війська!
Вони вийшли наперед і зійшли на приступку ґанку. З першого погляду було видно, що чи не всі вони були демобілізовані солдати-фронтовики.
– Бажаємо до охочекомонного війська! – вигукнули вони влад, вишикувавшися вздовж східців.
Натовп загомонів і зашумів. Сплеснули вигуки й жарти.
– Стріляні!.. Оце військо!..
– Ще не навоювались!..
– Юринчукова армія!.. Гвардійонці!..
Тоді один з фронтовиків відокремився від інших, зійшов на ґанок і, майстерно клацнувши закаблуками, віддав на честь Парчевському. Перед Головатьком він витягся у фрунт.
– Дозвольте заявити претензію, пане добродію, найстарший начальник!
Головатько вдоволено почервонів.
– Слухаю, козаче! – розправив неквапно він вусики вниз. – Говори!
Претензія, виголошена від імені дев'ятьох парубків села Бидлівці, була така. Сповнені гарячого патріотизму і свідомості своїх обов'язків перед ненькою Україною та її верховним правителем, ясновельможним паном гетьманом, а також розпалені невгасимим жаданням боронити права братів-хліборобів – ці дев'ятеро соколів бажали стати в лави охочекомонного гетьманського війська. З таким бажанням вони й вдалися були до пана сільського старости у відповідь на оповіщений у селі заклик ясновельможного пана гетьмана. Але пан староста не записав їх до списку, посилаючися на умови, які визначали неодмінний майновий стан охочекомонних щонайменше у дві десятини власної землі. А жоден з фронтовиків не мав такої власності. Найбагатший з-поміж них володів лише одною десятиною. Соколи-патріоти й апелювали тепер до пана добродія найстаршого начальника. Головатько смикнув вусики донизу й замислився.
– Пане Головатьку, – сіпнула його Полубатченко, – треба дозволити, пан повітовий староста дозволить, я певна цього.
– Хведю! – сіпнув крайнього з парубків дідок із юрби, жалісно кліпаючи сльозавими старечими очима. – Хведю, а чого б ото тобі знову пнутися у ті москалі! Чи не навоювався вже за царя?..
– Пустіть! – висмикнув рукава парубок. – Пустіть-но, діду Василю! Казали ж вам – нам тільки б зброю дали, а тоді…
– Дезинтьори! – зітхнув дід, закивавши борідкою. – Ох, дезинтьори…
ПІарчевський чув цю розмову – він стояв біля сходів. Він мусив би… він мусив би, як старшина армії і комендант… Він глянув скоса на нарубка, тоді на всіх інших, вийняв портсигар і закурив.
Головатько тим часом м'явся і нерішуче тупцював. Він говорив парубкові се і те. що сам він вирішити таке не правомочний, що він просить написати заяву по формі, що він цю заяву негайно передасть панові повітовому старості і що зразу ж пришле відповідь, а тоді…
З села вирушили аж надвечір.
Попереду їхав Парчевський. За ним п'ятеро його козаків. Далі п'ятеро охочекомонників – їх таки назбирали до вечора п'ять. Далі знову п'ятеро козаків. Брички з Головатьком і Полубатченко не було. Полубатченко, тепер уже не Полубатченко, вирішила відвідати свого тата, перебути вдома день-два і запросила до себе й добродія Головатька провести вечір і відпочити ніч.
Позаду за козаками сунув натовп – батьки, жінки та Діти охочекомонників, староста, діди, баби. Піп з дияконом ішли теж. Кілька дядьків у зелених поясах – Місі, Дзбан, Головчук – несли ікону і корогву.
За околицею похід став. Баби поплакали.
Тоді бунчужний подав знак, і козаки вдарили пісню. Охочекомонники п'яними голосами – вони були вже п'яні вкрай – підхопили її й собі. Парчевський гукнув команду, і коні перейшли на рись.
Але тої хвилини, коли загін перебіг греблю і вирівнявся з краєм лісу, коні раптом шарахнули й звелися дибки. Тріскучий стрекіт схопився з узлісся, а тоді знову і знову. Короткі й швидкі вогники побігли вздовж лісового окопу. По загону стріляли частим огнем.
Кінь Парчевського зробив великий стрибок, поклав вуха і метнувся з місця учвал. Кулі засвистіли через голову рясно, але зразу ж випали зосталися зовсім позаду. Кінь ніс кар'єром дорогою вздовж понад лісом. Вітер бив у груди, в обличчя, і кашкет Парчевського зостався десь там, коло греблі.
Може, за кілометр, де дорога звертала за плантації буряку, Парчевський нарешті спинився.
Постріли сплескували тепер вже рідко і далеко. Звідси, з пагорба, було добре видно до греблі й до узлісся назад. Козаки Парчевського, розсипавшись невлад, скакали полем у різні боки, урозтіч. П'ятеро охочекомонників, всі в ряд, гнали щодуху мерщій назад до села. Потім один з них звалився з коня, і, віючи нестриженою гривою, кінь поскакав попереду всіх – сам.
Парчевський злегка торкнув боки коневі шпорами і поїхав ступою. Козаки, розсипавшися віялом, тепер знову з поля скакали до нього. Він мусив їх почекати. Було соромно командирові загону зостатися простоволосим. Та не вертатися ж за кашкетом під постріли знов! Партизанів залягло небагато, але серед них були стрільці.
Парчевський пустив повід і похилив голову на груди. Свіжий вітерець тріпав сколошканий чуб. «Георгії» тихо побрязкували на мундирі. Вечір вже заходив, сутеніло, з полів пахло гнилим соняшниковим бадиллям і холодною осінньою землею.
Парчевський насвистував під ніс невеселим, повільним, неуважним ритмом:
Сильва, ты меня не любишь и отказом смерть несешь,
Сильва, ты меня погубишь, если замуж не пойдешь…[436]436
«Сильва, ты меня не любишь и отказом смерть несешь,Сильва, ты меня погубишь, если замуж не пойдешь…» – слова арії Едвіна з оперети угорського композитора Імре Кальмана (1882–1953) «Сільва» (1915).
[Закрыть]
Потім він поправив розтріпаний чуб.
– Будь я проклятий, якщо це не Зілов! І забубонів під ніс:
Зилов, ты меня погубишь…
Козаки по одному наздоганяли командира і мовчки, тихо шикувалися ззаду. Парчевський не озирався на них.
