Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 62 страниц)
Історія з Нальчицьким, репресіями та погромом гімназії закінчилася, проте, швидше, ніж можна було чекати.
Другого дня вранці сталася подія, що змішала все і поставила шкереберть всі вирішення.
Годині о десятій ранку Репетюк і Макар переходили залізничну колію, простуючи з передмістя до міста. Вони йшли серйозні, мовчазні й урочисті. Репетюк ішов з головою, гордо закинутою назад. Макар ішов поруч, соромливо знітившися й зігнувшися. Він почував себе мізерним, жалюгідним пігмеєм.
Справа в тому, що Репетюк щойно остаточно вирішив розпорядитися своєю дальшою долею. Він вирішив з гімназією покінчити й піти самому, поки його не вигнали з кондуїтною атестацією. Мавши сімнадцять років, він вирішив забрати документи і (гаразд, що батьків його тут не було й жив він на учнівській квартирі), сфальшувавши згоду батьків, податися до армії вольнопьором другого розряду.
«Гімназію, – втішав він свої мимовільні потаємні жалкування, – я завжди встигну закінчити й після війни. І тоді до мене, колишнього військового, а може… – серце солодко завмирало, – а може, й героя, хай тоді посміють ці сеньйори так до мене ставитися. Я скажу: «Сер, де ви були, коли я за вас кров проливав на фронті? Я герой, мілорд, а ви тилова криса й жалюгідний директоришка провінціальної гімназії!»
Репетюкові аж перехопило дух, і він мусив на мить спинитися, щоб не задихнутись.
Макар мусив спинитися теж. Він майже не впізнавав Репетюка. Складка на його штанах була бездоганна, як ніколи, золоте пенсне полискувало особливо хвацько. Гостре відчуття власної мізерності кололо сердешного Макара.
Репетюк і Макар простували зараз до бібліотеки. Репетюк вирішив іти до армії, і треба було повернути книжки до бібліотеки. Репетюка турбував не стільки самий обов'язок повернути взяту книжку, як три карбованці застави, які можна було одержати назад. Щодо Макара, то до бібліотеки він ладний був іти коли завгодно і з ким завгодно. Та й наспів час і йому замінити книжки. Ніцше, Бокля й Дарвіна можна було віддати. Треба було пошукати Фіхте[175]175
Фіхте Йоганн Готліб (1762–1814) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму.
[Закрыть], Гегеля[176]176
Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770–1831) – німецький філософ-ідеаліст, у його вченні діалектичний метод суперечив догматичній системі.
[Закрыть], Шопенгауера[177]177
Шопенгауер Артур (1788–1860) – німецький філософ-ірраціоналіст представник волюнтаризму. Песимістична філософія Шопенгауера особливо поширилась в Європі у другій половині XIX ст.
[Закрыть]. Взагалі ж Макар мріяв десь роздобути (в нашій бібліотеці цього не було) Платона[178]178
Платон (428 або 427 до н. е. – 348 або 347) – давньогрецький філософ-ідеаліст. Вчення Платона – перша класична форма об'єктивного ідеалізму.
[Закрыть], Арістотеля[179]179
Арістотель (384–322 до н. е.) – давньогрецький філософ і вчений. Вихователь Александра Македонського. Основоположник формальної логіки.
[Закрыть] і Декарта[180]180
Декарт Рене (1596–1650) – французький філософ, математик, фізик і фізіолог.
[Закрыть].
І от, коли Макар з Репетюком уже майже підійшли до бібліотеки, яка містилася в павільйоні старої вокзальної будівлі, тут же, на території залізничної колії, їхню увагу спинила юрба людей біля паровоза, віддалік на сусідній колії, проти вокзального перону. З юрби чути було схвильовані вигуки, суперечку і чийсь начальницький голос, що порядкував.
Коли Репетюк з Макаром підбігли близько, натовп якраз розступився і з нього двоє носильників вивели під руки юнака. У юнака підгинались ноги, він заточувався, падав – півпритомний, півживий. Він був такий блідий і жовтий, що Макар з Репетюком не зразу впізнали в юнакові Шаю Піркеса. Вони кинулися до нього, нарешті впізнавши.
– Піркес!
– Що вам, Піркес!
– Ти живий?
Піркес звів на товаришів мутні, півмертві очі.
– Не я… Грачівський… він там… сам…
Перед паровозом, впоперек рейки, на два кроки спереду, лежала невиразна, безформна купа. Її не можна було й розгледіти з першого погляду. Далі, зовсім осторонь, лежав денцем донизу гімназичний кашкет. Синій кашкет з білими кантами та срібним гербом спереду – дві пальмові гілочки та ініціали гімназії між ними. Ініціали були виламані. Вигнаний з гімназії мав право доносити кашкет, але не мав права носити герб з ініціалами.
І ОДИН ЗА ВСІХ
Грачівського ховали самі його батьки.
Гімназистам було суворо заборонено бути на похороні. Заборона на цей раз була навіть і не від директора. Заборона була від ротмістра жандармського ескадрону, що порядкував у місті і в залізничному районі. Тепер, за воєнного часу, він був комендантом міста. Наказ коменданта міста, ротмістра жандармерії, барона Ользе попереджав, що кожна особа не з родини й родичів родини самогубця, яка дозволить собі піти за труною, буде відповідати згідно з чинними у прифронтовій смузі законами воєнного часу.
Ми проводжали труну товариша здаля.
Путь на кладовище була по Одеській вулиці, повз залізничну колію на Одесу. Колія була на високому й широкому насипу. Там, на насипу, на околиці міста, де Одеська вулиця вже кінчалася і від неї вбік відхилялася тиха, зелена приміська Цвинтарна вуличка, там зібралися ми, товариші. Поміж чорної гімназичної форми та синіх кашкетів з білими кантами було рясно зелених штанів і чорних кашкетів учнів залізничної школи та вищого початкового міського училища. Залізничні техніки і «внучки»[181]181
«Внучки». – У книжці в «Gaudeamus дgitur…» (с. 63) Ю. Смолич пояснив етимологію цього слова: «… городське чотирикласне училище… офіційно звалося «Вище начальне училище», і на кашкетах учні носили герб з трьома літерами – ВНУ. Так їх і прозвали «внучки».
[Закрыть] [182]182
Внучки – учні вищого навчального закладу.
[Закрыть]– наші непримиренні вороги, які били кожного гімназиста, коли він потрапляв один і беззахисний до їхніх рук, і яким ми, гімназисти, відплачували точнісінько так само, – ці «вороги» прийшли до нас розділити наше горе, наше обурення й нашу небезпеку. Ми тихо балакали й залюбки частували один одного цигарками.
А ще поміж інших блідо маячив пожмаканий, злинялий, блакитний, аж білий, старий, «заслужений» студентський кашкет. Це був кашкет Митька Ізвольського. Митька Ізвольський був старий, «вічний» студент[183]183
Митька Ізвольський був старий, «вічний» студент. – У книжці «Я вибираю літературу» (с. 103) Ю. Смолич пише про прототип свого персонажа: «Я був просто закоханий в одного такого «вічного» студента, що проживав у нашому місті (коли я вчився у Жмеринській гімназії), – Митьку Добровольського, який, власне, і студентом уже не був, вигнаний з університету через «політичну неблагонадійність» та поселений у Жмеринці під нагляд поліції… Час від часу – особливо коли через Жмеринку проїздив цар Микола – Митьку заарештовували жандарми і вивозили кудись. Але за якийсь час Митька повертався і знову чарував нас, гімназистів, своєю шинелею та кашкетом, збурюючи в наших серцях романтичні мрії про студентські роки. Пізніше, в сімнадцятому році, в дні Лютневої революції, Митька Добровольський і здійснював у нашому місті революційний переворот. Ще пізніше – після Жовтневої революції – виявилося, що Митька – меншовик, а не більшовик. Ще згодом, либонь, під час німецької окупації, стало відомо, що Митька хоча й меншовик, але інтернаціоналіст і співробітничає з більшовицькою фракцією. Потім минуло років сорок, і я раптом одержав від Добровольського листа – він просить засвідчити його діяльність в роки громадянської війни на боці Радянської влади – для одержання пенсії…».
[Закрыть]. Років з десять він кочував а факультету до факультету. Аж нарешті за «безпорядки» його викинуто з університету і вислано з столиці «по месту жительства». Він жив з приватних лекцій, з переписування театральних ролей та з інших випадкових заробітків.
Звідси, з високого насипу, було видно майже все наше місто. Залізничний насип, розтинаючи місто, панував над ним. Це був величезний залізничний вузол. Тепер у тиловій воєнній зоні це був видатний зафронтовий комунікаційний пункт. В центрі була станція – розкішний, найкращий вокзал-палац. На три боки від нього, виринаючи раптом з мережива привокзальних колій, розбігалися три радіуси залізничних напрямків: на Одесу, на Київ, до австро-румунського кордону. Одеська колія вибігала просто в степ – у широкі, горбкуваті поля, де-не-де поцятковані невеличкими перелісками, де-не-де покраяні глибокими химерно покрученими ярами. Це був уже край Поділля – край, піднятий відрогами Карпат.
Ми стояли на повороті одеського насипу і похмуро дивилися перед собою. Міста ми не бачили. Ми надто пильно й гостро придивлялися до однієї точки, звідки мала з'явитися похоронна процесія.
– Везуть!
Але в цей час інше притягло до себе нашу увагу. По колії, від вокзалу, простували сюди, до нас, дві високі ставні постаті. При боці у них були шаблі, через груди жовтогарячі шнури. Це було двоє жандармів. Тихий шелест пройшов між нами. Кілька чоловік непомітно зникли з насипу на другий бік.
Жандарми наближалися. До нас вони мали підійти хвилини на дві раніше, ніж похоронний повоз промине нас вулицею. Тепер ми вже розпізнавали їхні лиця. Це був вахмістр Кошевенко і другий, не відомий нам рядовий. Син вахмістра Кошевенка вчився в другому класі нашої гімназії. Ми стояли і дивилися. Ми були зовсім непорушні, ми завмерли.
Жандарми пройшли крізь наші лави, як у розчинені двері. Вони не моргнули на нас і оком. Вони підійшли до Митьки Ізвольського і спинилися. Митька дивився на них і ліниво курив.
– Господин Ізвольський, – привітно відкозиряв вахмістр Кошевенко, – так што їх благородіє, господин ротмістер, кличуть вас до себе.
– Для чого? – поцікавився Митька, помовчавши якусь мить.
– Не могу знать! – весело відкозиряв вахмістр. А відкозирявши, він зовсім недвозначно підморгнув своєму компаньйонові. Другий жандарм клацнув закаблуками і став по другий бік Митьки.
Митька двома затяжками докурив цигарку й кинув недокурок на пісок. Потім він знизав плечима і, подивившись на нас, розвів руками. Це мало означати: «Як бачите!» Після того він рушив. Жандарми пішли по обидві сторони від нього. Проходячи повз нас, вахмістр Кошевенко, немов знехотя, немов ні до кого, кинув:
– А господам гімназистам я б радив розійтися по домах…
Митьчин арешт не був для нас новиною. Митька був «неблагонадійний», під наглядом поліції. Його арештовувано з метою «профілактичною». Перед різними громадськими актами і державними подіями. Перед днем царської коронації, перед земським з'їздом, перед проїздом государя імператора через нашу станцію. Останній раз Митьку арештували; за два дні до оголошення війни. Всякий раз, коли Митька проходив через місто в супроводі двох жандармів, городяни мали всі підстави сподіватися за день-два якихось визначних подій. Цей гороскоп був абсолютно несхибний.
Але довго розмірковувати над Митьчиним арештом ми вже й не могли. Траурні дроги з тілом Грачівського наближалися.
Траурний похід був такий.
Попереду, кроків на сто, йшли двоє поліцаїв. Між ними й траурними дрогами місце було абсолютно порожнє. Не було ні пона, ні півчої, ні дичка. Тільки старий церковний сторож ніс невеличкий мідний хрестик на довгому держаку. Самогубцю, згідно з законом церкви, ховали без релігійного обряду. На дрогах стояла довга, закрита віком чорна труна. На ній лежало кілька віночків з безсмертників чи айстр. Позаду труни за дрогами йшла стара, згорблена жінка.
Це було все. Все, – коли не рахувати ще двох поліцаїв з лівого боку та двох з правого. Кроків за двісті позаду, немовби нічого спільного з похороном не маючи, по тротуару йшли ще чоловік з десять жандармів. Вони байдуже позирали по сторонах, позіхали й курили, вдаючи, що вийшли взагалі, так собі – пройтися.
Між Туровським і Ссрбипим стояв на насипу молодий робітник в робочій одежі й засмальцьованій кепці. Він заломив кепку на потилицю й протяжно свиснув.
– Диви! – засміявся він, і сміх його прозвучав дивним, різким дисонансом серед загальної похмурої й траурної мовчанки. – Диви-но, помпа яка! Шість гачків і аж десятеро оселедців! Що він революціонер був, чи що?
Ми всі глянули на невідомого хлопця. Його сміх вколов нас. Сміх ображав пам'ять мертвого товариша. Але, крім того, цей невідомий замурзаний хлопець вимовив вільно й голосно страшне, заборонене слово. Слово, яке можна було вимовляти тільки нишком, тільки пошепки, попереду озирнувшись навкруги! І слова цього ми, власне, не розуміли. Це було не відоме нам слово. Ми не знали, що воно означає. Ми тільки знали, що за ним ховається щось загрозливе, щось заборонене, але й щось привабливе…
– Хто це такий? – запитав пошепки Сербин, киваючи на хлопця в кепці і підозріливо на нього поглядаючи.
– Хто його зна…
– Це з Пеньків, змінний кочегар з С-815, Козубенко.
Хлопеиь тим часом перемістив свою кепку з потилиці на очі.
– Іч, сволочі! – процідив він. – Сюди поглядають. Не вороти до них, хлопці, фотографій.
Потім хлопець обернувся до Туровського й торкнув його за плече:
– Чуєш? А що він написав у посмертній записці?
– Він написав «будь проклята гімназія»…
Хлопець помовчав якусь мить, немов чекаючи, чи не буде ще чогось далі. Ми глянули йому під кепку й побачили, що очі його почервоніли й зволожились. Тепла хвиля пройшла від цього невідомого хлопця до кожного з нас. Ми почували, що сльози лоскочуть і нам у підгорлі.
– Ви що? – запитав Піркес, нахмурившись.
Але хлопець вже заспокоївся, і очі його були сухі.
– Воно, виходить, і вам, гімназистам, також не з медом, – проказав він.
Ми промовчали. Похоронна процесія тим часом пройшла. На вулиці стало порожньо. На душі було пусто. Грачівського поховано. Грачівського вже не було…
– А як ви, господа гімназисти, про війну?
Зразу йому ніхто нічого не відказав. Запитання було несподіване, не зв'язане з попереднім і якесь, здавалося, недоречне.
– Що про війну? – обізвався нарешті Васька Жайворонок і враз почервонів.
– Та отак, про війну? Як воно там і до чого?
Репетюк зсунув брови, поправив пенсне і заявив, що інший звільнений з гімназії, Парчевський, вже пішов на війну. Крім того, от він, Репетюк, також думає податися… до флоту.
– Парчевського я знаю. Пустяшний хлопець! – відказав наш співрозмовець. – Але я, сказати б, не про те…
Він не пояснив, про що ж саме він. Помовчавши якийсь час, він попросив у Репетюка цигарку і, закуривши, зібрався рушати.
– Ну, я пішов. Всі вони такі, що ротмістри, що директори гімназій. Воювати, конєшно, не їм приходиться…
З цими словами парубок зник по другий бік насипу.
Ми стояли, не знаючи, що нам робити. Нікуди не хотілося йти. Грачівського поховано. Мова невідомого парубка була чудна й незрозуміла.
– Хлопці! – запитав раптом Зілов. – Чи не здалося вам, що отой хлопець, кочегар, так говорить, немовби він проти війни?
Як завжди, Зілову ніхто нічого не відказав…
Смерть Грачівського вичерпала всю справу з злочином Кульчицького. І злочин, і товариську впертість гімназистів, і самий погром гімназії враз забуто. Гімназію не закрито, всі інші репресії припинено, навіть знято всі не відбуті ще безобіди. Директор та інспектор на якийсь час зробилися лагідні й доброзичливі. Репетюк, зустрінутий о пів На восьму на вулиці з цигаркою, був відпущений всього з невеличкою нотацією.
МИ ГОРЛАЄМО «УРА!» ПОШЕПКИ
Імена Малафеева, Сосіонова та Цигаикова – збіглих гімназистів інших прифронтових гімназій, що вже дістали «Георгіїв»[184]184
«Георгій» – георгіївський хрест, орден святого Георгія, яким з 1769 р. нагороджувалися офіцери за бойові заслуги. У 1807 р. засновано знак відзнаки цього ордена для нагородження за бойові заслуги «молодших військових чинів», а 1913 р. орден названо Георгіївським хрестом. Мав чотири ступеня.
[Закрыть] за особисту хоробрість, – тепер не сходили з наших вуст. Ми пишалися нашими колегами і заздрили їм. Нам було соромно, що ми сидимо тут, а не йдемо, подібно до них, на фронт Для подвигу і геройства. Васька Жайворонок, який після своєї невдалої втечі зробився похмурий, вперто запевняв пас, що він, будьте певні, втече вдруге, і, будьте певні, на цей раз його вже не повернуть.
Зілов і Воропаєв на це мовчали. В них, здається, охолов запал до фронтових пригод.
Одного ранку була лекція історії. Ми любили лекції історії не так за самий предмет, як за його викладача. Історію викладав нам молодий, що тільки цього року закінчив університет, учитель. Він ще не звик почувати себе педагогом, соромився своєї влади над нами, не знав, як йому триматися, і через те був у цілковитій підлеглості нам. Інспектора та директора він боявся ще дужче за нас. Нам це надзвичайно імпонувало. Пізніше ми довідались, що в білому білеті[185]185
Культуртрегер – тут вживається в значенні носія і поширювача освіти, знань.
[Закрыть] Аркадія Петровича були якісь непорозуміння і це було основною причиною його страху перед начальством.
Сьогодні на лекцію Аркадій Петрович з'явився збуджений і схвильований. Він ішов шпарко, маяв полами сюртука, загрібав ногами й розмахував журналом. Така була його звичайна манера ходити. Але сьогодні всі його рухи були особливо рвучкі й нестримні.
Ввійшовши до класу, він жбурнув журнал на вікно і забігав між дошкою й кафедрою, потираючи свою лису, як пень, дарма що всього двадцятип'ятирічну, голову.
– Друзі! – проголосив він. – Ми з вами культуртрегери![186]186
Білий білет – документ, що через хворобу звільняв від обов'язку служити в царській армії.
[Закрыть] Правда, вам ще далеченько до культуртрегерства, але ви – майбутні культуртрегери! Воропаєв! – перебивав він собі самому за виробленою вже учительською звичкою. – Поясніть, що таке культуртрегери! Культуртрегери, – негайно ж, не чекаючи, поки Воропаєв зведеться, випростається й розкриє рота для відповіді, відповідав він сам собі, цілком певний, що це говорить зовсім і не він, а якраз Воропаєв, – культуртрегери – це люди освічені, які озброєні широкими гуманітарними, а також прикладними знаннями, і які цю освіту і знання поширюють серед цілого загалу. Ми повинні віддати на служіння фронтові, компатріотам, що борються за нашу вітчизну, свої знання й умілості духовного порядку. Жайворонок! Скажіть, які такі знання та умілості ми причисляємо до знань та умілостей духовного порядку?
Словом, діло було таке. Аркадій Петрович придумав утворити щось подібне до «гімназичного театру», яким би ми обслуговували маршові батальйони, що простують на фронт, та ранених, які вертають з фронту або лежать у численних вже госпіталях нашого міста. Аркадій Петрович пропонував, не гаючи й хвилини, вияснити, хто бажає і хто може взяти в цьому ділі участь.
Бажали, звичайно, всі. Ідея Аркадія Петровича нас захопила надзвичайно. Оце діло, так діло! Нарешті й ми допоможемо фронтові справжнім прекрасним ділом. Крім того, ми ж будемо «артистами»!
Чорт забирай! Невже ж таки й ми потрапимо вільно до театру, і не тільки в ролі прихованих, переодягнутих глядачів, а самих акторів, цих таємних і незвичайних людей з таким надзвичайним, загадковим і привабним життям?
В самий розпал підведення артистичних балансів раптом звівся Воропаєв і попросив собі слова.
– Аркадію Петровичу, – сказав він. – А як же буде з жіночими ролями? Невже жінок гратимемо теж ми? Це ж не цікаво, Аркадію Петровичу…
Дійсно, це було нецікаво. Ми всі пам'ятали, як років два тому на річному гімназичному вечорі була виставлена силами учнів старших класів якась дія з комедії Гоголя «Ревізор», і Ганну Андріївну та Марію Антонівну грали гімназисти шостого класу Раківський і Пухінсон. Дарма, що були вони справді зовнішності дещо жіночої, це було все ж таки зовсім не цікаво.
Аркадій Петрович підбіг до дверей, визирнув у коридор, чи там кого, нема, причинив двері щільніше, потім підбіг до передніх парт і, по-змовницькому мружачи очі, покивав нам пальцем, запрошуючи присунутися ближче.
– Бачите, друзі мої, ви самі знаєте, що закони Кассо забороняють улаштування спільних вистав вихованцями мужських і жіночих закладів. Коли вчився в гімназії я, тоді було вільніше і ми такі вистави влаштовували. Але ж тепер, ви самі розумієте… Отже, доведеться нам грати жіночі ролі, звичайно, самим…
– Ну…
З розчарованим і сердитим бурчанням ми відлинули від Аркадія Петровича. Але Аркадій Петрович замахав руками і заморгав повіками:
– Тссс! Тссс! Тихо, прошу вас, друзі мої!..
Потім він побіг до дверей утретє і, встановивши, що там усе безпечно, повернувся до нас навшпиньках з виразом обличчя конспіративним до крайніх меж.
– Але, друзі мої, ми зробимо так… Та тихо ж, Кашин, не сопіть мені в вухо! Директор може почуть!.. Ми зробимо так. Жіночі ролі готуватимуть, звичайно, наші хлопці… Та стійте ж, стійте, які-бо ви неврастеніки! Репетюк, поясніть, що таке неврастеніки… Але одночасно, нишком, десь на приватній квартирі, ми репетируватимемо п'єси з справжніми жінками. Ну, так, звісно – гімназистками, а то ж з якими? Потім, коли все буде готове, ми покажемо спектакль директорові. Хлопці, які виконуватимуть жіночі ролі, гратимуть навмисне погано. Спектаклі немовби повинні будуть через те зірватися. Макар, подивіться, там нікого нема в коридорі? Тут, немов випадково, виявляється в жіночій гімназії гімназистки, що уміють грати ці ролі, – про це я вже умовився з учительками жіночої гімназії. Вони запропонують. Директор відмовить. Ми підемо до військового коменданта міста – ми ж хочемо обслуговувати госпіталі й фронт! Потім комендант напише до учбової округи або й до міністерства. Словом… ви ж розумієте!..
Ми розуміли. Ми присунулися до Аркадія Петровича тісним кільцем. Ми підхопили його на руки, і за секунду, віючи фалдами мундира, Аркадій Петрович злетів високо під стелю.
– Тсс! Тихо, прошу вас! Друзі мої! – махав він руками й ногами. – Що ви? Покиньте! Я зоставлю вас без обіду!
Але ми піймали його і жбурнули ще вище. Аркадій Петрович змушений був виставити руки наперед, щоб не розбити обличчя об стелю.
– Ради бога! Прошу вас! Кульчицький! Я поставлю вам одиницю!
– Васька! На стрьому!
Васька Жайворонок побіг до дверей вартувати.
Тепер, від охороною дозору, ми ловили бідолаху Аркадія Петровича і знову підкидали його. Вигукувати не можна було, і ми тільки широко роззявляли роти, лементуючи «ура!» самим рухом щелепів. Аркадій Петрович був весь у крейді, ґудзики його-штанів повідривалися, і з-під поли звисала відстебнута підтяжка.
МУЗИ І БОГИНІ ВІДВІДУЮТЬ НАС
Витівка Аркадія Петровича розквітла цвітом буйним і рясним. «Гімназичний театр по обслуговуванню фронтових частин і тилових військових інституцій» – так офіціально названо його – обіцяв бути справді цікавим заходом. Його програма була широка й різноманітна. В перерви, надто під час великої перерви, гімназія ставала подібна чи то до куліс оперової студії, чи то до палат божевільного дому. З усіх класів, з усіх кутків неслися арпеджіо, гами і рулади. Квартетисти наладжували скрипки, струнники пробували акорди, солісти брали верхнє «мі», декламатори горлали патетичні заклики патріотичних поем. Затуркані учителі, затиснувши вуха, притьмом перебігали по коридорах і мерщій ховалися до учительської. Один лише Аркадій Петрович, віючи фалдами мундира, літав по коридорах з кінця в кінець. Він призначав репетиції, лаявся з старостами кожного виду мистецтва, роздавав нові матеріали для розучування. Його голене обличчя було щасливе і мокре від поту.
Драматичний відділ нашого театру був особливо дорогий серцю Аркадія Петровича. Здається, за юнацьких років він мріяв бути актором. В кожному разі, режисерські обов'язки в драматичному відділі нашого театру взяв він на себе. Готувалося два чи три невеличкі драматичні етюди та повний спектакль гоголівського «Ревізора».
Марію Антонівну та Ганну Андріївну грали в спектаклі про око людське гімназисти, але насправді готували ці дві ролі дві гімназистки – Валя і Аля Вахлакови. Валя була тоненька й ловкенька, з величезними сірими очима п'ятикласниця. Аля – висока й огрядна семикласниця. Репетиції відбувалися потай, на квартирі матері Вахлакових, Варвари Власівни, учительки жіночої гімназії.
Дім Вахлакових був відомий в місті як безладне й невиразне «ліберальницьке» огнище. Вахлакових звали просто Вахлаки. І це, безперечно, відповідало істині. Голова родини, Аполлон Кузьмич Вахлаков, також якнайбільше відповідав своєму власному найменню. Це було чудне й несподіване поєднання Аполлона[187]187
Аполлон – у грецькій міфології бог сонця і світла, покровитель мистецтва і муз.
[Закрыть] і Кузьми. Він був ветеринарний лікар і служив у повіті, лиш зрідка наїжджаючи додому. В квартирі він не мав навіть своєї власної кімнати. Коли він приїздив, то спав на канапі в їдальні, розкидаючи свої шкарпетки по кришці рояля, вішаючи мокрий рушник на дорогу бронзову статую Венери Мілоської[188]188
Венера Мілоська. – Йдеться про знамениту статую, створену грецьким скульптором Александром близько 120 р. н. е. Названо Мілоською, бо скульптуру було знайдено в 1820 р. на о. Мілосі. Зберігається у Луврі.
[Закрыть] в кутку та застромляючи зубну щітку за врубелівського «Диявола»[189]189
… в рубелівського «Диявола»… – Йдеться про картину «Демон» (1890) російського художника Михайла Олександровича Врубеля (1856–1910).
[Закрыть], що висів над канапою на стіні. Шкарпетки, рушник і зубна щітка так і не прибиралися весь час перебування Аполлона Кузьмича дома. А проте вони залишалися там же і після його від'їзду, забуті власником і не помічені ніким із членів родини, аж поки не звертав на них уваги хтось із численних і постійних гостей.
Гості в домі Вахлакових не переводилися. Але це були не звичайні гості в традиційному розумінні гостювання за тих часів. Гостей Вахлакови ніколи не кликали, ніколи не влаштовували для них ні чаїв, ні обідів, ні вечер. До Вахлакових приходили всі, хто хотів, коли хотів і до кого завгодно. Гості приходили, дзвонили, їм відчиняв хтось, хто був ближче до вхідних дверей – з хазяїв чи таких же гостей, – вони роздягались або й не роздягались в передпокої і йшли, куди їм було потрібно, в одну з чотирьох кімнат приміщення. В одній кімнаті, розміром в залізничне купе, жила сама Варвара Власівна, в другій, такого ж розміру, її син, наш однокласник, Пантелеймон (Пантелеймон Аполлонович!), в третій – дві згаданих дочки Вахлакових, а в четвертій, величезних масштабів залі, було все інше – їдальня, вітальня, кімната для приїжджих тощо. Тут стояв великий під клейонкою стіл, рояль, канапа, вищезгадана статуя Венери Мілоської і кругла вішалка з скриньками під калоші й гачками для парасоль. Була ще в домі півтемна прохідна кухня. В ній стояла керосинка і самовар. Кожний з гостей, хто б він не був, хоч би невідома, вперше бачена людина, міг прийти, поставити собі самовар, розігріти на керосинці їжу, яку знайшов би в каструлях, і, нікого не питаючись, все це з'їсти. Ввечері, коли хтось з родини Вахлакових відчував раптом голод, він ішов теж до кухні і заглядав до каструль. Там ніколи вже нічого не бувало.
– Мамо! – гукала тоді через всю квартиру Валя. – А де ж котлети? Вони, здається ж, зосталися від обіду?
– Не знаю! – ледве чулося з материного купе. Варвара Власівна переверталась на другий бік, не відриваючись від книжки, що ніколи не випадала з її рук. Їй також вже хотілося їсти, але їй треба було ще дочитати дві сторінки, і вона була певна, що за цей час з їжею якось влаштується.
Котлети не знаходилися. Валя напинала на плечі хустку і бігла до бакалійки по ковбасу. Хтось з випадкових і невідомих гостей в цей час роздував Пантелеймоновим чоботом самовар. Якщо ні в Алі, ні у Валі, ні в самої Варвари Власівни не знаходилося грошей на ковбасу, гроші негайно ж реквізувалися в гостя, що потрапляв під руку.
І самітним, несподіваним виродком жив у цьому царстві безтурботності його молодший представник, наш однокашник Пантелеймон. Він зневажав жінок, курив отакенні цибухи з махорки і цілком занурився у вивчення будови людського тіла. Він мріяв бути лікарем. І не «конячим», як батько, а справжнім людським. Якщо він і відривався від сторінок анатомії, то лише в тому випадку, коли хтось з гостей пропонував організувати пульку. Пантелеймон був заядлий преферансист.
Ми ввійшли в дім Вахлакових перший раз, червоніючи й соромлячись. Зілов перекинув вішалку з скриньками для калош і гачками для зонтиків. Теменко віддавив ногу Валі, яка відчиняла нам двері. Це ж уперше ми виходили самостійно «в світ», у чужий дім, в іншу родину. А головне – коло нас і між нас зовсім вільно пурхала Валя і величаво плавала Аля – дівчата, гімназистки, особи іншої статі. Будь-які зносини з цією іншою статтю за законами Кассо були нам абсолютно й найсуворіше заборонені. Ми росли справжніми дикунами й вахлаками.
Коли вішалка, перекинута Зіловим, була спільними зусиллями встановлена на місце, а Валина нога, віддавлена Теменком, більш-менш заспокоїлася, ми всі незграбно й вимушено поприлипали до стін у великій залі квартири Вахлакових, чекаючи на початок репетиції, Аля раптом кинула на Сербина голубими білками своїх завжди примружених і тьмяних очей.
– Ах, це ви й є Сербин! – заінтриговано придивилася вона до нього. – Я знаю, це ви закохані в Катрю Крос!
Сербин мало не впав. І стіл, і рояль, і вішалка з зонтиками, і Венера Мілоська, і сама Аля звилися довкола нього в химерному канкані. Він закоханий у Катрю Крос! Це сказано щойно голосно і при всіх. Господи! Він же був певний, що це відомо тільки йому самому, та й то наодинці, а весь інший світ не довідається про це ніде, ніколи й ні за яких обставин. Закоханий! Таж саме звучання цього слова ганебне для гімназиста п'ятого класу й лівого інсайда футбольної команди! Сором! Ганьба!! Кінець світу!!!
Коли за досить довгий час Сербин нарешті сяк-так очуняв, він постарався ввімкнути себе знову в навколишній світ і несміливо роздивився навкруги. Серце його дубіло від уяви тих змін, що віднині мали статися довкола нього і в його житті. Але навдивовижу все було незмінне й ціле. Кінця світу не відбулося. Сербин стояв один під стіною, прикипівши до неї, здавалося, назавжди. Товариші таки покинули його, вони відсахнулися від нього. Зілов зовсім зник. Туровський і Кашин сиділи на канапі, Кульчицький і Теменко стояли коло рояля. Але між Туровським і Кашиним сиділа тоненька й маленька Валя. Її кавалери один перед одним лізли із шкіри, щоб привернути до себе її увагу. Кульчицький перехилився Алі через плече і щось нашіптував їй стиха. Аля червоніла, сміялася, томно мружила очі і грозила Кульчицькому пальчиком. А Теменко – так, так, стидкий відлюдок Теменко, що мав грати лікаря-німця без слів, – тупцював з другого від Алі боку і все намагався ввернути й собі якесь цікаве і, почувалося, недвозначне слівце. Кульчицький з-за спини пригрожував йому кулаком.
Сербин схрестив руки на грудях і з печальним презирством, з трагедійним виразом ображеної гідності кинув довкола своїм орлиним поглядом. Але ні на його гідність та презирство, ні на його самого ніхто не звертав ніякої уваги. Всі були зайняті своїми ділами. Сербин пройшовся по кімнаті й кашлянув… Потім підійшов і постояв коло Валі з Туровським і Кашиним. Потім коло Алі з Кульчицьким і Теменком. Він кашлянув ще раз, надіючися ще раз звернути на себе Алину увагу. Але Аля була захоплена розмовою з Кульчицьким.
Сербин вийшов у коридорчик і кухню. У кухні під тягою стояв наставлений самовар. За нього забули, і він пригас. На табуретці поруч лежав самітний Пантелеймонів чобіт. Сербин вхопив чобіт і почав озвіріло помпувати, роздмухувати жар…
Мельпомена[190]190
Мельпомена – в давньогрецькій міфології одна з дев'яти муз, покровителька трагедії.
[Закрыть] оселилася серед нас. Негайно ж вона почала виводити в світ і своїх подружок. Венера[191]191
Венера – в давньоримській міфології богиня весни, садів, плодівництва, пізніше – кохання і жіночої вроди.
[Закрыть] прибігла перша. О, ці вже стародавні музи й богині! Вони ніколи не ходять по одній…
