Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 57 (всего у книги 62 страниц)
Козубенко зіп'явся на якийсь пеньок, усі замовкли.
Ліс довкола стояв тихий, мовчазний і непроглядно білий. Рясний іній важко хилив гілля вниз. Вранішнє марево здійнялося догори і вже пливло високо хмарною габою.
Козубенко потер змерзлі вуха долонями і вийняв свій потріпаний записник. Він розгорнув його на останній сторінці.
– Зілов Іван, – неголосно викликнув він.
– Я.
– Ти – розвідка. Командир.
– Єсть.
І, немовби зразу ж рушаючи в дозор, Зілов закинув гвинтівку на ремені за плече. Недогризком олівця Козубенко відмітив у записнику птичку.
– Полуник Євген.
– Єсть.
– Ти відповідаєш за зв'язок.
– Слухаю.
Козубенко виставив другу птичку.
– Піркес Шая.
– Я.
– Кулеметна команда.
Шая всміхнувся. Дуло кольта, завинуте в дрантя, лежало біля його ніг на снігу. Триніг стояв поруч, як штатив для фотоапарата, і Шая на нього спирався коліном.
– Макар Микола. Ти… ти будеш начагітполіт. Агітація серед населення, політична пропаганда в загоні.
– Добре, – непевно погодився Макар, – але взагалі…
– Нальчицький Станіслав.
– Мені б… бронепоїзд, – смішкувато зачав Стах, але Козубенко урвав його коротко й серйозно:
– Жарти потім. Ти будеш начальником огневого до-вольствія…
– Буде виконано! – так само серйозно відказав Стах.
– Золотар Зіновій.
– Я.
Золотар навіть виступив крок уперед. Козубенко коротко, але критично глянув на його худу, висхлу фігуру, його лівий порожній рукав. Золотар уже сподівався на такий погляд і зразу ж сердито засопів:
– Ти не дивись, будь ласка, що я… такий… Я, брат, такий, що… Все одно я тепер порішив жити аж доти, доки…
Стах не витримав серйозності і знову хихикнув.
– Ні гава ні пава! Таж ти казав всюди, що порішив не жити!
– Ат! – розсердився зовсім Золотар. – То перше було. Від безсвідомості, а тепер…
– Тихо! – урвав Козубенко. – Ти, Зіновій, тим часом будеш резерв…
– Ат!..
– … І харчування загону.
– Я?
– Це – наказ!
Золотар сердито затупцював, штовхаючи всіх своїми цибатими ногами, змахуючи своєю єдиною довжелезною рукою.
– У нього єдина, та як бантина… писнув Стах і знову сховався за Макарову спину.
– Товариш Стах! – почервонів Козубенко. – Позачерговий наряд… три дні зряду чистити картоплю… коли вона буде. – Ніхто не засміявся. Стах сунув кепку на очі й ніяково потяг носом. – Розумієш, Зіновію, – звернувся Козубенко до Золотаря, – тільки знайдеться хтось, хто зуміє організувати справу харчування, ти будеш переведений на огневе довольствіє на місце Стаха? Підходить?
– Гаразд! Я – що? – стиснув плечима Золотар і поправив своєю єдиною рукою амуніцію – наган за поясом, маузер збоку і три бомби на грудях. Запальні кільця він вправлявся сіпати зубами.
– Крос Катерина! – гукнув далі Козубенко. Катря теж зробила крок вперед і стала, очікуючи.
– Санітарна частина.
– Слухаю, – сказала Катря, – але медикаментів у нас ніяких нема – це раз, а друге – чому якщо жінка, то неодмінно Червоний Хрест?
– Медикаменти ми дістанемо так чи іпак, – відповів Козубенко. – А санітарна частина не знімає з тебе всіх обов'язків рядового бійця. Ти битимешся з усіма разом, але до кожного пораненого біжиш ти. Згода, мала?
– Ну, звичайно.
Козубенко перебіг швидким поглядом по обличчях довкола.
– Всі. Я буду комісар.
Після захоплення міста петлюрівцями, комсомольці, відстрілюючися, залишили водокачку і відійшли в ліси. До міста тепер повороту не було. Тепер вони були партизани.
– А хто ж буде командир? – запитала Катря.
– Командиром буде Степан Юринчук. Він мав бути тут з своїми хлопцями ще до світанку. – Козубенко згорнув записник і заховав його до кишені, потім ще раз потер собі вуха. – Друге. Я пропоную дати нашому загонові ім'я… Бо в бойових операціях, які чекають на нас…
– Вірно!
Всі заворушилися і загомоніли. Ім'я загонові треба було дати неодмінно. І зробити прапор, а на прапорі вигаптувати це ім'я.
– Прапор ми також зробимо! – підвів руку, запрошуючи до спокою, Козубенко. – Я маю пропозицію щодо наймення. Я пропоную найменувати наш загін «комсомольським батальйоном»!
Стало тихо. Комсомольцям аж забило дихання.
Але це дихання зразу ж вибухло вгору клубами пари, і з радісними криками всі кинулися до Козубенка – вхопити на руки й гойдати.
– Стоп! – сам радісно сміючись, зупинив молодечий захват комісар батальйону. – Стоп! Увага! Я не скінчив.
Всі спинилися з простягнутими руками.
– Заперечень немає? – весело перепитав Козубенко.
– Ні! Ні! Ні!
– В такому разі – неголосно, нишком – комсомольському батальйону – ура!
І це «ура» – тихе, пошепки, майже самими губами – було таке дружне, таке яре, таке бучне, немов воно вилетіло з багатьох струнко вишикуваних сотень. І ті сотні завзятих бійців комсомольского батальйону гарячі очі Козубенка вже бачили в ряд перед собою. Батальйони, полки, корпуси!
Зимовий ліс стояв окіл у срібній паморозі – тихий, урочистий і величавий, як присяга. Але раптом загальне урочисте схвилювання порушив Стах.
– Тільки от… – немов і не наважуючися, смирний і ніяковий, незвичайний, тихо промовив Стах, – батальйон це ж багато, а нас вісім, з Степаном дев'ять?
Козубенко дивився вище, через голову Стахову, через голови всіх, на узлісся, на густі зарослі молодняка.
– Ми йтимемо, Стасю, через села й висілки, по шляхах і дорогах, – тихо, задушевно промовив він, – може, через усю велику робітничо-селянську Україну, і після кожного селища нас ставатиме більше бодай на одного. І якщо не буде так, то батальйон наш не комсомольський, і ми не комсомольці…
– Так… так! – знову підтримали всі.
Золотар витер з він іній. Мороз дужчав, і очі сльозились.
– Ну! – знову не витримав і прохопився весело Стах. – Тепер Петлюрі каша скисла!
Всі засміялися – радісно і зворушено.
Але й сміятися вголос було не можна – за узліссям поле лежало, правда, чисте й рівне на багато гін, але ж ззаду, у долині, був ліс, і луна долом котилася довга, невгавна.
– І тепер третє, – почекав, поки всі пересміялися, Козубенко. – Нам треба вирішити, куди ми йдемо. На півдні, над Дністром, гуртуються тисячі бессарабських партизанів. Ми можемо повернути туди через Барські ліси, на Шаргород чи на Ямпіль[509]509
Ямпіль – райцентр Вінницької обл., відомий з XVI ст.
[Закрыть] і Мотилів… З півночі спускається більшовицька Червона Армія. Вона ще далеко… Зілов! – перебив він себе. – Ти будеш також і начальником штабу. На завтра дістань якусь карту де хочеш!..
– Дістану! – сказав Зілов.
– Так от, – повернувся він знову. – На північ іти нам буде довше і важче. Петлюрівські отамани та банди куркулів спинятимуть нас на кожному кроці і, звісно…
Він не скінчив. Він схопив гвинтівку й сплигнув з пенька. Очі його метнулися вниз, де узлісся вибігало з широкої балки Всі миттю схопилися теж, – мерщій туди, куди втопився Козубенків погляд. Тільки Шая Піркес, навпаки, зразу впав на сніг і кинувся розмотувати кулемет.
З балки на узліссі з'явилося кілька чоловік. Один був у солдатській шинелі, інші – в кожушках. Вони стали враз і гвинтівки скинули на руку. Вони теж побачили гурт на галявині. Але другої секунди вони опустили гвинтівки і кинулися навпростець бігцем сюди. Вільними руками вони розмахували над головами.
– Степан! – гукнув Зілов.
Степан і його люди бігли швидко по снігу. Вони поспішали, і пар клубочився від швидкого бігу. Комсомольці кинулися й собі їм назустріч.
Але, ще не добігши, Юриичук гукнув так, що залящала луна:
– Тривога! Понад лісом дорогою сюди скачуть якісь гайдамаки! В ружйо!
Піркесів кулемет уже був на тринозі.
Юринчук підбіг і зразу ж віддав команду. Лягати густим цепом уздовж понад дорогою. Стріляти тільки з його наказу і – залпом. Кулемету спочатку – мовчати. Кулемет ввійде в діло, якщо ворог не сахнеться і прийме бій.
Хлопці зірвалися і за хвилину були вже край дороги. Дистанцією два кроки цеп заліг кроків за двадцять від обочини, за крайніми деревами. Люди, що прибігли з Степаном, були Іванко, Потапчук і ще кілька молодих фронтовиків. З-за лісу, із вибалка, з'явилися й гайдамаки. Це було ще кілометрів зо два. Група верхівців і посередині тачанка.
– Менше сотні, – висловив уголос здогад Піркес, – але на тачанці, звичайно, кулемет…
– Припиніть розмови! – цикнув Козубенко.
І стало зовсім тихо. Тільки дихали люди і де-не-де шурхав іній, осипаючись з гілля угорі.
Катря приладнала маузер до приклада і тоді озирнулася. Ліворуч лежав Зілов, праворуч невідомий хлопець у кожушку, що прийшов з Юринчуком. Втім, вона зразу ж поглянула в його бік удруге. Щось знайоме було в овалі профілю, в чорних смужистих бровах. І ця манера хмурити брови не по віку – так кидають бровами люди після сорока.
Хлопець не витримав Катриного погляду і теж зиркнув на неї.
І зразу ж вони впізнали одне одного.
– Тю!.. – прошепотів хлопець, і його обличчя налилося кров'ю вщерть. Він навіть похилив лице і, зсунувши шапку на потилицю, обтер рясний піт рукавом.
– Ти… – почав був знову він, але йому знову зробилося страшно соромно, і він тицьнувся носом у лікоть.
Катря беззвучно засміялась і вся затрусилась, сама червоніючи від напруги приглушеного сміху.
– Ти… – нарешті вимовила вона, – ти… Іван… Коротко…
– Тихо! – кинув пошепки з флангу Степан.
Катря одвернулася до дороги й насупила брови. Верхівці вже перебігли балку, але й тепер ще до них було куди більше, ніж кілометр. Катря спробувала порахувати, але коні бігли тісно. Втім, на перший погляд там не було більше півста. Катря оглянула маузер, кинула ще оком на Іванка – він уже лежав рівно, уважно дивлячись на верхівців, – тоді й собі почала уважно вдивлятися. Зараз мав бути бій, і це, власне, буде її перший бій, коли не рахувати вчорашнього обстрілу з водокачки. Але вони ж там сиділи в затишку, а потім тільки тікали завулками з міста геть. Правда, була вона ще й у бою, як роззброювали німців. А минулого року під Гніванським мостом проти юнкерів. Але там вона була тільки сестрою з бинтами. Тут же був маузер і ворог наближався риссю просто в лоб. Боже! І як же повільно він наближається! Ну, звісно, це ж тільки так здається, що кілометр – повітрям, навпростець. А з долу на гору відстань була куди більша. Катря піймала себе та тому, що вона злегка тремтить. Тремтіли кінчики пальців, трохи губи, і ще там, десь усередині, немов у животі. Може, з холоду? Адже зовсім не страшно. Очевидно, з чекання, з незвички. Верхівці бігли та бігли – коли нарешті кінець?
І різні думки попливли в докучливому чеканні. Батько з матір'ю. Полковник Будогос… Ні! Про Будогоса Катря й не подумала – про контррозвідку і тюрму вона вирішила забути й не згадувати зовсім… Вона навіть сердито потрусила головою. Від цих спогадів так холонуло серце і не хотілося жити. П'яти у Катрі були спалені на вугіллі – ніхто про це не знав. На грудях висмалені п'ятикутні зірки – вона так і понесе їх в могилу. Спина списана рубцями впоперек і вздовж – цього вона нікому не покаже. Її ґвалтували, – вона була в лікаря: така її щаслива зірка, що не пристало жодної хвороби. Ребро завжди нило у вогку погоду – його, очевидно, таки зламали… Ні, ні! Про контррозвідку і тюрму вона не хоче згадувати. До першого ж містечка, яке обминатиме комсомольський батальйон, Катря забіжить, заховавши зброю, – і бинти, вату та йод вона дістане хоч би там що!
– Катре! – прилинув тихенький шепіт зліва від Зілова. – Чуєте, Катре?
– Що, Ваию?
– Яке ваше… найбільше бажання? – прошепотів він. – Ну, от в житті чого б ви найбільше хотіли?
Катря не здивувалася – було ж скучно, і хотілося говорити. Вона звела брови й на секунду замислилася. Потім так же тихо, ледве чутним шепотом, дивлячись просто на верхівців, – тепер уже було виразно видно, що їх не більше як двадцять п'ять, – Катря відповіла, трохи повернувши голову до Зілова ліворуч:
– Я хочу бути матір'ю, Зілов, – всміхнулася вона самими губами. – Розумієте, Ваню, таке маленьке-маленьке, а потім… велике і доросле…
– Готові! – прошелестів гучний шепіт Юринчука з правого флангу. – Кожний вибирай одного… на мою команду – залп… Коли тікатимуть, бити вроздріб!..
Верхівці були вже за сотню кроків. Тачанка була не тачанка, а звичайна біда. В ній сиділа завинута постать, немовби жіноча.
– Огонь! – скрикнув весело Юринчук. Гучний залп ударив і покотив луною у балку. Коні звелися дибки, і верхівці змішались.
– Огонь!
Вдарив другий залп, і вже верхівці скакали кар'єром назад – просто полем урозтіч. Запряжені коні шарахнули через межу, і біда заплигала за ними по засніженій ораниці. Двоє коней билися долі, один зразу схопився на ноги і без верхівця побіг вперед. Три тіла лежали недвижно, четвертий схопився, кинувся бігти, але зразу ж припав за конем, і видно було, як похапцем, не потрапляючи до ладу, він мацав пальцями обох рук біля кобури.
Та Юринчук і Полуник вже добігли до нього з гвинтівками У руках.
– Руки вгору! Руки вгору! – лементував Юринчук. Полуник приклав карабін до плеча.
Гайдамака скинув руки вгору і потім помалу звівся на рівні.
Верхівців за білою, сніговою курявою вже майже й видно не було. Вони тікали, покинувши ранених і біду на полі. Наглий переляк гнав їх вихором і гнатиме так ще багато гін.
Не спускаючи дула гвинтівки від грудей полоненого, Юринчук кинув назад команду до цепу. Лежати в засаді, не міняти позицій, готуватися до поворотного бою. Кулеметнику приготувати кулемет. Потім штовхнув полоненого дулом ззаду і, пропустивши поперед себе, повів його до цепу, у ліс. Біда спинилася в полі – метрів за двісті. Коні постояли, а тоді повернули і ступою пішли на дорогу назад. Біда здавалася порожньою – завинутої постаті видно не було.
– Ну й зустріч! – свиснув Піркес, коли полонений був від цепу за десять кроків. – Го-го! Заходьте до компанії, старий друзяко! Як ся маєте, містер Репетюк?
Всупереч наказу, всі аж звелися з своїх місць. Юринчук і Полуник вели до цепу Репетюка.
– Капітан славнозвісної футбольної команди, – далі аж виспівував Піркес. – Го-го! Славетний центр-форвард, сер Репетюк! І не менш відомий погромник, каратель і прочая сволоч! Наше вам поважання! Сервус! Бонжур!
Репетюк був білий, як самий сніг, і очі його мружилися – пенсне зосталося десь там, біля забитого коня, на землі. Руки, зведені врівень плечей, хиталися і тремтіли. Втім, він трохи похитувався і на ногах. Шапки на ньому не було – вона теж десь там звалилася на дорогу, – волосся розтріпалося й зли-плось. Черкеска його була добротного синього сукна, з червоним викотом, без газирів, з-під черкески над лаковими чобітьми – широкі червоні шаровари. Срібна кубанська шабля волочилася збоку по землі – один з поперечних ремінців урвався.
– Кавказький плєннік з опери «Демон»…[510]510
«Демон» – опера російського композитора і диригента Антона Григоровича Рубінштейна (1829–1894) «Демон» (1871).
[Закрыть]
– Ку-ку! – вихопився й Стах. – Милості просимо на своїх харчах.
– Цитьте, – відгризнувся Юринчук. – Це полонений. – Він підштовхнув Репетюкові руки вище вгору і поліз йому по кишенях. – Ану, Петре, біжи біду й коней сюди приведи. Нам вони в поході якраз знадобляться! – З кишень Репетюка він вийняв ще браунінг і всяку дрібницю.
Потапчук привів коней, підтюпцем, розмахуючи руками і сміючись.
– З нареченою! – гукав він, душачись сміхом.
На дні в біді лежала в зомлінні Антоніна Полубатченко.
Гайдамаки так і не повернулися. Вони не знали кількості ворога і, очевидно, вирішили за краще ретируватися, покинувши командира й жінку, яку вони ескортували. Біду і двох коней кидати було шкода; біду негайно обернули на тачанку, і Піркесів кольт міцно вгруз триногами в днище. На всякий випадок, щоб затерти сліди, поїхали бідою до роздоріжжя і там, змішавшися з коліями інших коліс, знову завернули за ліс і сховалися в порубі.
Потапчук і Стах лишилися при дорозі в дозорі, всі інші відійшли кроків двісті у хащі.
Тут був вчинений Репетюкові й Полубатченко допит.
Вони стояли посередині – Репетюк блідий, з восковими синіми губами. Полубатченко все плакала і в чомусь запевняла. На Катрю вона не дивилася. Катря на неї не дивилася теж. Катря взагалі відійшла набік, під кущ, і жадібно сухим язиком злизувала ніжну паморозь просто з гілочки. Про тюрму, контррозвідку вона вже вирішила не думати… Всі інші стояли півколом навпроти бранців. Зілов, Макар і Піркес держали гвинтівки напоготові.
Допит закінчено. Почався суд. Погромники, німецькі наймити, карателі, кати, убивці і бандити. Націоналісти і петлюрівці. Все ясно.
Молодий засніжений ліс стояв довкола – тихий, спокійний, суворий, як свідок, як обвинувач.
Тоді порушив важке мовчання Юринчук.
– Вороги трудового народу… – сказав він тихо. І згодом додав – Відійдіть три кроки набік.
Але перше ніж встиг він вийняти наган, шелеснуло справа і зліва, і три постріли розкраяли урочистий спокій зимового дня – сквапно, майже злившися в короткий залп – і луна покотила гуркотом у долину двічі і ще раз двічі.
Зілов, Піркес і Макар опустили гвинтівки.
Луна завмерла десь далеко, стало тихо, як ще не було, і тільки чулося, як поруч хтось чи то схлипнув, чи то пхикнув і потім важко сів на землю. І брязнула гвинтівка.
Макар сидів долі, гвинтівка лежала поруч у снігу, руками він теж спирався на сніг – він був блідий, аж прозорий, скроні сині, ластовиння рясно й чітко визорилося на його щоках. Він марно силував себе стулити губи й ковтнути. Спазм давив його і котився вгору, до горла.
– Розумієш… – прошепотів він нарешті, коли хтось подав йому жменю снігу. – Ти ж розумієш… я ж… ніколи ще… не вбивав…
Іванко підійшов до Катрі і тихо торкнув її за плече.
Катря глибоко й рвучко зітхнула і озирнулася. Під очима в неї були великі темні западини. Очі зустріли Іванка коротко й гостро, немов не його.
Іванко знову засоромився і почервонів. Він ковтнув швидко-швидко підряд два рази. В руці він простягав до Катрі маленький чорненький гаманець.
– Ось, – сказав він, – залишився ж тоді в мене ненароком… Побий мене бог… скрізь шукав… І всіх розпитував… завжди при собі ношу, сподіванка все-таки, сказати б, постійна у мене була… що зустріну, тобто дві керенки і шістдесят п'ять копійок миколаївськими… як були. А в маленькій кишеньці поштова марка на сім копійок і… записочка рожева… секретного, дівочого тобто, содержанія… я навіть і не читав…
Катря схлипнула, потім заплакала і, обійнявши раптом зовсім розгубленого й зніяковілого Іванка, поцілувала його в губи. Потім схилила голову йому на плече і так залишилася, схлипуючи. Іванко стояв, боячись ворухнутися, розчепіривши руки й водячи по всіх переляканими очима.
Юринчук звів руку вгору:
– Передаю наказ комітету, товариші!
Всі стовпилися тісно, Юринчук передав наказ.
Шумейко, Тихонов і весь більшовицький комітет лишаються в підпіллі. Але півтори сотні повстанців, селян і робітників, залишивши зруйновані села й слободи, пішли за Юринчуком партизанити в ліс. Комсомольській групі наказувалося негайно влитися в партизанський загін Юринчука і разом з ним, у боях і повстаннях, іти на північ, на з'єднання з Червоною Армією. Комісаром загону призначалося Козубенка.
Партизани йшли від станції геть, через ліс, їх виводив Абрагам Цріні – місце зустрічі за Межирівським тартаком.
Попереду, кроків сто, попід краєм лісу, розвідкою йшов Зілов. Гвинтівку він тримав напоготові. Далі, по двоє в ряд, з гвинтівками за плечима, виступали: Юринчук, Козубенко, Полуник, Макар, Катря, Потапчук, Іванко та ще двоє фронтовиків. За ними їхала тачанка. Стах – шкутильгавий – та Золотар – ще недужий – сиділи верхи на конях. Піркес примостився біля кулемета – обличчям назад.
Сонце пробилося вже крізь пелену, світило тепер у спину. Тінь кожного лежала на дорозі, просто перед ним. І тіні ритмічно похитувалися й перехилялися зліва направо. Шлях лунко порипував під чобітьми. Сніг гостро іскрився попереду на полях. Ліс стояв, вишикувавшися, збоку – тихий, урочистий і пишний. Він немов приймав парад.
Комсомольський батальйон ішов через ліси, степи і доли – і після кожного селища він мав бути більшим ще на одного. Батальйон прямував на північ, на з'єднання з Червоною Армією. На шляхи світитимуть йому і сонце, і місяць, і зорі. Батальйон мав пройти крізь засади, погоні й бої. І він мав прийти в повному складі: чотири роти, шістнадцять взводів, чотириста багнетів – комсомольський батальйон.
1937 р.
ПРИМІТКИ
До тому ввійшла автобіографічна повість видатного українського письменника, Героя Соціалістичної Праці Юрія Корнійовича Смолича «Дитинство», романи «Наші тайни» і «Вісімнадцятилітні», в яких автор талановито і правдиво розповів про своє покоління. Він підкреслював, що «автобіографічні книжки пишуться не про себе, вони пишуться про свого сучасника. Вони розкривають епоху, описують широке коло цієї епохи, сучасників автора» (Смолич Юрій. Перша книга. К., 1951, с. 84).
Окремі епізоди романів, місця, де розгортається дія, дають змогу виявити певну подібність до фактів, обставин життя письменника. І все ж трилогія – це насамперед історія сучасника, який шукає і знаходить своє місце в революції. Художник ніби навмисно заплутує читача (особливо в романах «Наші тайни» і «Вісімнадцятилітні»), наділяючи автобіографічними рисами то одного, то іншого героя.
Спочатку письменник створив роман «Наші тайни» про юність свого покоління (книга написана 1934 р., надрукована в 1936 р.), потім, ніби повертаючись назад, він написав повість про дитинство героя, що доповнює панораму життя його сучасників. «Дитинство» (написано 1936 р., надруковано в 1937 р.) відокремлено від наступних книг значним життєвим матеріалом і часом дії: невелика за обсягом повість охоплює десять років – 1902–1912. Це найбільш автобіографічний твір письменника з описами численних фактів, осіб, подій, які мали місце в реальному житті Ю. Смолича. Роман «Наші тайни» розповідає про тривожні роки в житті країни – 1914-1917-ті, а найбільше епічне полотно – роман «Вісімнадцятилітні»-про буремний 1918-й.
Загалом герої не переходять з роману в роман, хоча деяких з них зустрічаємо в «Наших тайнах» і «Вісімнадцятилітніх». І все ж три книги об'єднані письменницькими роздумами про долю покоління, про шляхи першої генерації української інтелігенції (див.: Піскунов В. Творчість Юрія Смолича. К., 1982, с. 110–183).
Особливо пов'язані між собою романи «Наші тайни» і «Вісімнадцятилітні». Відносно самостійні твори створюють широку історико-епічну картину завдяки хронологічній послідовності глибоко зображуваних подій, одним і тим же героям, спільній композиційній побудові.
Художник поступово переходить від широкого змалювання подій до глибинного проникнення в їхню суть, «Трилогія «Дитинство», «Наші тайни», «Вісімнадцятилітні», – писав Ю. Смолич, – найдорожчі мені мої книжки – я задумував у розмовах з угорським пролетарським письменником Мате Залка, а писав під складною «комбінацією» впливів, цілком усвідомлюваних ще тоді, коли тільки вимріювалось написання цих книжок. Ось ці впливи – Короленко – «История моего современника», Гарін – «Детство Темы», «Гимназисты», «Студенты», «Инженеры», Толстой – «Детство», «Отрочество» і «Юность» (Смолич Юрій. Розмова з читачем. К., 1953, с. 236). Не випадково ці твори згадуються у трилогії. 1 все ж найсильнішим був вплив автобіографічної трилогії Максима Горького.
Трилогія «Дитинство», «Наші тайни», «Вісімнадцятилітні» не є завершеним циклом. Письменник мріяв створити епопею про своє покоління, про що й писав у книзі «Розмова з читачем» (с. 154–155): «Це тільки перші три книги з вимріюваної епопеї про моє покоління… Я хотів би описати – і тільки тоді вважатиму, що виконав мій письменницький обов'язок, – становлення мого покоління на грані нової епохи і його боротьбу за нову епоху, нові форми життя. В дні Жовтневої революції моєму поколінню було сімнадцять-вісімнадцять років. В дні початку Великої Вітчизняної війни – стільки ж, ба й більше років було дітям людей мого покоління. Сьогодні внуки мого покоління – в одному віці з героями трилогії, коли вони з'явились на її перших сторінках. Саме цим – показом початку життя наших внуків – я б хотів закінчити цикл романів про моє покоління. Цикл людського життя». Проте цим намірам уже не судилося здійснитися.
Появу трилогії схвально зустріла критика, письменник одержував велику кількість листів. Тому навіть після виходу трилогії у світ Юрій Смолич продовжував працювати над нею, чуйно прислухаючись до зауважень професійної критики та читачів і враховуючи їх. Оскільки великий архів письменника і, зокрема, всі підготовчі матеріали для написання трилогії, автографи, чернетки загинули під час тимчасової окупації фашистами Києва, текстологічну історію трилогії можна простежити в межах першодруків і наступних видань, а також завдяки свідченням, які залишив письменник у різних книгах (Я вибираю літературу. 1970; Розмова з читачем; Разговор с читателем и писателем. M., 1960).
Твори подаються за останніми прижиттєвими публікаціями. У примітках дається історико-літературний та реальний коментар. Авторські примітки, що наводяться беззастережно в посторінкових виносках, переклади іноземних слів і виразів (з ремаркою Ред.) позначені зірочками. Історичні події, імена та назви, що коментуються, нумеруються в межах розділу. Том завершує пояснення малозрозумілих сучасному читачеві слів та виразів.
