Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 54 (всего у книги 62 страниц)
Перед дверима з вокзалу на перон Сербин з Макаром змушені були зупинитися – з дверей саме виводили роззброєних німців. Під пероном стояв довгий порожній ешелон з товарних вагонів – бранців садовили в поїзд.
Довгою чергою, по двоє в ряд, три-чотири сотні німців понуро човгали по перону. Вони йшли, зігнувшися, звісивши голови на груди, спустивши руки по боках. Їх уніформа, ще вчора новенька, була закаляна, зім'ята й подерта.
Посадка доходила кінця. До кожного вагона садовлено по сорок чоловіка, і стрілочник Пономаренко подавав їм високе цебро – «Ю.-З. ж. д.» – стояло на обручку – свіжої води. Тоді двері засувалися, важка кляма падала на скобель і конторник Вікторович підходив з шворками, пломбами й компостером. Шворка прохоплювала кляму і скобель, загиналася на чотири кінці, по два кінці прихоплювалися двома свинцевими шкаралупками, і конторник Вікторович клацав губами компостера. Новенька лискуча пломба повисла на дверях вагона. «Ю.-З. ж. д.» – лишав казенний знак на кожній пломбі компостер. Тихонов ішов уздовж ешелону з кавалком крейди у руці. В лівому кутку вагонів, там, де чорна дощечка, він, не поспішаючи, позначав: «За границю».
Колись розкішний вокзал стояв на себе самого не схожий. В залі третього класу лежали покотом тифозні. Тепер зала першого класу обернута була на хірургічний лазарет. На ношах, на лавах, на підлозі й довгих обідніх столах лежали поранені повстанці та німці. Віти величезних пальм простилалися понад ними. Тут же, під пальмами, завинувши пораненого в зірвану зі столу крохмальну скатертину, робили невідкладну хірургічну операцію. На другому кінці столу в цей час кілька повстанців, одсунувши йоги пораненого набік, вечеряли хлібом з цибулею і запивали солодким окропом. Лемент, зойки і стогін заповнювали залу вщерть.
До Макара і Сербина зразу ж метнулася назустріч дівчина в кожушку й сивій папасі. Замість пояса її підперізував марлевий бинт, і за ним стирчав чорний наган. Але рукава були закачані, і руки по лікті замащені в крові…
– В убиральню! – гукнула вона до Макара з Сербиним. – Скидайте з нього одежу всю догола! Коли зайнята ванна – просто під кран і швидше на стіл. Він буде на черзі дев'ятнадцятий. Доктор один. Коля! – раптом побачила вона. – Макар? І ви, Сербин? А це хто? Господи! Таж це Золотар!
– Катря… – прошепотів Сербин. – Ви?! – І аж тепер він відчув, що на ногах йому зовсім не встояти, що кров втекла десь з його тіла і він неживий, голова йде обертом від утоми за весь день, а перед тим ще за три тижні неспинної, безперервної і безсонної праці. Воші, кров, крики, смерть; Сич, Лелека, Чорногуз і Боцян; п'ятнадцять братських могил, доктор Розенкранц, Шурка, білий прапор з червоним хрестом…
– Ну, що ж ви! – штовхнула Катря. – Мерщій! Мерщій!
Макар з Сербиним рушили проходом між столів. Ноги вгиналися, і Сербин не йшов, а плив, не торкаючися підлоги. Світу не було, не було ніде нічого – був тільки шум. Але була й Катря – її не повішено, не розстріляно, вона живісінька. З наганом і марлевим бинтом замість пояса. І йому так ніхто й не сказав, що Катря жива, – йому, Сербину Хрисанфу, що кохав її палко ще з третього класу гімназії! Прапор з червоним хрестом тріпотів і звивався високо вгорі. Німці стріляли і на білий прапор, і на червоний хрест. Втім, все це був мир – війна закінчилася вже коли. Був Брестський мир[503]503
Брестський мир – мирний договір між Радянською Росією, з одного боку, і з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, з другого. Укладений у Бресті 3 березня 1918 р. Брестський мир був обтяжливий для молодої Радянської Республіки. Але він не зачепив корінних завоювань Великої Жовтневої соціалістичної революції. Радянська республіка зберегла незалежність, вийшла з війни, одержала необхідний час для зміцнення економіки, створення Червоної Армії. Передбачення В. І. Леніна здійснилися: через вісім місяців після підписання Брестського миру революція в Німеччині 1918–1919 pp. скинула владу імператора Вільгельма II. 13 листопада 1918 р. Радянський уряд анулював Брестський мир.
[Закрыть], був мир на Заході, іще десь. Здається, у всьому світі. Війни вже не було, не було нічого – був тільки шум, самий шум, і він плив, вирував довкола Сербина – потойбічний, неправдоподібний…
– Ну? Що ж ви? – наздогнала їх в убиральні Катря знов. З широким німецьким багнетом вона нахилилася над Золотарем.
– Йоду… – прохрипів Сербин, – багато йоду треба… вати, марлі, бинтів. І, будь ласка, хірурга!.. Сорок, п'ятдесят ранених щонайменше… Шурка Можальська там сама… – Він був певний, що це говорив саме він, але голос був чужий, і мова бриніла десь далеко, окремо від нього – то говорив хтось інший, не він. Тоді він спробував повторити все ж таки все це ще сам… Катря була жива, і от він дивився на неї.
Катря різала багнетом на Золотареві шинель і штани. Швидко й метко вона здирала лахміття геть.
– Де це? – гукнула вона, але до Сербинової свідомості її голос доплив уже не скоро, може, за хвилину, може, за годину, а може, й після кризи, на вісімнадцятий день.
– На військовій рампі! – відказав Катрі Макар.
– Медикаменти у вагоні коло перону. Ми відбили в німців прекрасну аптеку… Коля! – гукнула вона, схопившись. – Піддержіть! Що це з ним?
Макар кинувся, та вже пізно. Сербин хилитнувся на місці, витягся, довгий і рівний, мов Золотар, і гримнувся, як закостенілий, вздовж лави з Золотарем.
Катря підбігла й сіпнула комір, оголюючи Сербинові груди. Його тіло палало і горіло вогнем.
– Господи! – скрикнула Катря, – таж в нього вже принаймні з тиждень висипний тиф!
Справді, груди непритомного Сербина вкривало рясне рожеве ряботиння.
ДЯДЬКИ
Спочатку люди лише нахвалялися.
– Гей, мой! – гукав хтось іззаду. – Ану, відступись!
– Хай мені ноги всохнуть, коли з місця зійду!
– І всохнуть!
Коні пирхали, плуги лежали на межі – лемешем догори.
– Виражайся! Виражайся! Власть тебе зразу в лад уведе! Вже тюряга за тобою плаче. Виражайся!
– Нема такої тюряги, щоб увесь народ до неї замкнуть!
– Зроблять!
– Германець уже зробив! А тепер сам кукає!
– Та й робити нічого! Де пан та глитай миром крутять, там і в своїй хаті тюрма!
– Тюрма народів! – гукнув той же голос ззаду. – А ми її в тріски рознесем.
– Вже розносив! Як панську економію грабували! Німці тобі повну матню шомполами наклали! Вже получив двадцять п'ять?
– П'ятдесят! – скипів голос. І меткий та шустрий дядько вискочив з гурту наперед. – Бре! П'ятдесят! – Він аж трусився, і губи йому зблідли. – П'ятдесят! Панськими молитвами, та й ти, мабуть, «подай господи» підкинув! На! На! Дивись! Дивись, сучий сину, доки тобі повилазить! Дивись!
Дядько вже скинув гуньку й висмикнув сорочку з штанів. Худа й ребриста його спина була списана навхрест рясними синіми рубцями від шомполів. По краях вони вже запали білими шрамами. Це був Василь Солдатенко. Його знали всі.
Хтось закашляв довго й люто, хтось плюнув, хтось засміявся.
Дядьки на межі відвели очі набік.
– Тьху, прости господи! Посоромився б, чей старий вже…
– Нема мені чого соромитися! – вдарив себе в груди Василь і зразу ж потяг гуньку на голі ребра, бо було холодно. – Такий і в труну ляжу! Як орден ношу!
– Німцями все ще страхаєш? – виступив Юринчук. – Підписуєшся, значить, під катами народу? – Він похмуро пересунув ватяну солдатську папаху з боку на бік. – Може, ми тобі мандат видамо, щоб до Антанти делегатом поїхати? Га? Он пан Петлюра на тебе тільки й чекає. Вже споряджається у Францію та Англію по другу окупацію бігти? Як, люди добрі? – озирнувся він весело назад, до своїх. – Видати добродію Місі до Антанти мандат? А ми тим часом земельку йому зоремо і засіємо. Га?
Сміх і насмішки сприснули гучно і щедро. Але люди сміялися хмуро і неохоче. Сміх був загрозливий і страшний.
Дядьки на межі перезирнулися і навіть поточилися трохи назад. Це були Тадей Міся, Явтух Головчук, Варфоломей Дзбан, Іван Гирин, Казимир Сірошевський. Поважні й статечні дядьки – окраса села. І гуньки вони носили ясно-сірого сукна, майже білі, з зеленими поясами поверх.
Тоді наперед вийшов і Григор Лях, староста. Свою чорну бороду він заправляв за викот кожуха – щоб не розвівало вітром. Промовляти він навчився хоч куди, і лице його, коли він говорив, залишалося спокійне, недвижне – він звик, щоб його уважно слухали всі.
– Я полагаю, православні християни, – неголосно сказав він, – що єсть така приказка, як старі люди кажуть: поспішиш – людей насмішиш. То їсть, невідомо воно ще, яке таке слово про землю наше нове государство скаже. Та й по-мужицькому нашому розусудку, – підвищив він трохи голос, – хіба ж таки зараз озиме сіяти час? Або, скажімо, під пар. Куди воно паруватиме, як сонце з кругу пішло і воздух холодний, все одно як у зимовий час? Пропадуть наші труда, православні християни. Так чи так, весни дожидатися тра. Нове государство скликатиме з селян і взагалі дядьків такий собі трудовий конгрес, вроді учредітельноє собраніє, і тоді від нього вийде й універсал, як, значить, мужикам бути з землею, і всякі інші вопроси. Конгрес, значить, землю мужику дасть, і я предлагаю, до конгресу ні межувати…
– Он куди верне! Чули! Брехав ще Керенський, та й вибрехався вже! – загуло з гурту від плугів дружно й гнівно.
– Правильно! – закричали дядьки від межі. – Так і агітатори ще коли на сході казали! Чекати, поки буде закон! А тоді, як закон скаже, що ж – так тому й бути, хоч би й зовсім крестьянина погнали з землі геть…
– Які агітатори? Які такі агітатори? – вихопився Солдатенко знову наперед. – Пана Полубатченка студентка-дочка?
– А чого ж! – загуло на межі. – Що батько поміщик – так вона його ж привселюдно, перед сходом, за німців зреклася. У самостійники пішла, сама собі тепер і якраз у власть увіходить…
Знявся шарварок – говорили всі враз, і розібрати щось було вже несила.
Ці грунти держали в оренді Міся, Дзбан і Головчук. П'ятнадцять десятин – під буряком, контрактованим северинівською цукроварнею. Тої зими, коли стояла влада більшовицьких ревкомів, і поміщицькі землі, і землі і сільських дукарів, і орендні грунти земельний відділ ревкому прирізав до села і розподілив між громадою. Тепер, як німців вигнано, сільська біднота рушила знову на більшовиками нарізані землі. Влада, яка віддавала землю незаможним селянам без викупів і негайно, – та влада і була народна. Зима наближалася – чи ж чекати, поки там пан Петлюра збере свій конгрес? Та ще – чий то буде конгрес і чи дасть він селянам землю, робітникам працю?
– Не треба нам конгресів! – гуло в гурті. – Нам землі треба! Земля селянам, фабрики робочим! Німців прогнали!
Юринчук підійшов до Варфоломея, Явтуха і Тадея на межі.
– Ви собі, – загукав він, – будете сіяти буряк, на северинівську спродувати та й багатіти? А нам – знову тільки на поденне бігати, за сорок копійок з ранку до вечора жом відгрібать? Біжіть ви на поденне, а ми тут сіятимемо гуртом!
Тадея Місю ухопив сказ. Він заверещав дико, розмахуючи руками і б'ючи себе в поли.
– Я любимого синочка до війська віддав! Він тепер кров проливає! А ви мене тут зобижаєте! І Варфоломей віддав сина, і Явтух! Ми – солдатські батьки!
– Чию кров проливає! Не свою – робітників і селян! В карателях десь бачили!
– Кому ти сина віддав? – закричав і Юринчук. – Директорії? Батькові Петлюрі! Тому, що німців привів?
.. – Власті віддав, яка є! З конем спорядив, одежу справив!»..
– Там у тебе ще коней! І скрипі повні. І засіки!
– Розкулачити жироїдів!
– Ану, оступися!
Тадей Міся штовхнув Юринчука в груди, але ослизнувся на грудці і впав.
– Гвалт! – зарепетував він. – Люди добрі! Грабують, убивають! Рятуйте!
– Голь нещадима! – поскаженів і Григор Лях. – На кого руки здіймаєш?
Він ухопив Юринчука за руку і потяг геть. Обличчя Ляхове вже не було ні спокійне, ні побожне. Він аж посинів і люто водив очима.
Юринчук сіпнув руку назад, шов на плечі тріснув, це його кинуло в лють, і він навідліг другою рукою відштовхнув старого Ляха.
Тоді підскочили Дзбан і Головчук. Гирин і Сірошевський хапалися за патериці. Міся вже звівся і тепер вищав на весь світ тоненьким баб'ячим вереском. Дядьки бігли і від плугів, і від межі. Всі гукали й розмахували руками. Юринчук і Лях уже вхопилися навпояски і виламували один одному спини. Обидва були високі й здорові. Головчук ухопив грудку і пошпурив навпроти натовпу. За ним нахилилися до грудок Гирин і Сірошевський. Але грудки вже хапали і коло плугів. І одна здоровенна каменюка вже поцілила Сірошевського у плече. Тоді він покинув грудки і з патерицею навзмах побіг до когось – один на один. Гирин молотив ковінькою Юринчука по спині.
Гвалт вибухнув над полем, і дядьки зійшлися на кулаки.
Зразу ж у селі на церкві вдарив дзвін.
Василь Солдатенко стояв ще віддаля. Він прислухався до дзвону, скинув шапку і перехрестився на подзвіння. Тоді надів шапку глибше, плюнув на руки і кинувся в бійку й собі.
– Бий самостійників! – намагався він перекричати всіх. – Бий, поки вони ще не посідали на наші плечі!
А дзвін вже закалатав, залунав – два рази швидко зряду, а тоді ще раз. Так дзвонили на оборону.
Бидлівська церква стояла на горбі, і чотирикутна кам'яна дзвіниця височіла над усім розлогим селом та його найближчими околицями. З амбразур четвертого ярусу поле зору простиралося широко навкруги: всі чотири сільські кутки, Слобода за ставками, три дороги – на захід, південь і схід. Такі були підступи до села. На помості під великим дзвоном тепер на тринозі стояв кулемет кольт, а попід балясами – цими з стрічками. Тун, на вершку дзвіниці, бидлівська сільська самооборона влаштувала свій дозорний пункт. Боронитися доводилося щодня і проти всього світу. Обминаючи залізницю та великі шляхи, пробиралися до кордону не роззброєні ще німецькі частини. Офіцери-карателі з'являлися зненацька учвал – вдаряли на село, грабували, вішали і зникали. Польські легіонери набігали з ярів – за набором католиків-«добровольців». Щоденно наскакували фуражири якихось отаманів з реквізицією. Гайдамацькі загони нишпорили від села до села. В лісах переховувалися банди збіглих австрійців. По дорогах бродили гурти розбишак… Гасел для ґвалту встановлено три. «На сполох» – тоді всеньке село, і діди, і жінки, мусили, хто з чим, мерщій збігатися на майдан. «На оборону» – тоді зброю хапали лише парубки, записані до сільського реєстру. І «на варту» – щоб хутко сходився до дзвіниці черговий на сьогодні куток, чоловіка з п'ятнадцять. Сторожу біля дзвона й кулемета постійно відбували по двоє.
Сьогодні чергували Потапчук та Іванко. Погуляти до них прийшла ще й Галька Кривунова. Хлопці припали за слупом, вгорнувшися в кожушки, Галька втулилася посередині, ще й примостилася головою Іванкові на праве плече. І вони сиділи, немов закинуті в піднебесся, і пливли на хиткому кораблі навпроти хмар без кінця і без краю.
– Ой! – замружилася Галька. – Ото так, мабуть, і веропланом летіти! Страх який! – Вона притулилася тісніше до Іванка. – А ти б, Іванку, веропланом полетів?
– А чого ж? – зразу згодився Іванко, пригортаючи Галю тісніше, щоб не лякалася. – Звісно, що полетів би. Як вийде мені строк до армії, я, може, в авіатори й попрошусь…
– Ну! – пхикнула Галя. – Туди ж, мабуть, самих панів приймають. А мужиків хіба у піхоту…
– А я до панської армії й не піду! – запишався Іванко. – Я знов до лісу втечу. А наша армія сама проти панів буде.
– Ех! – зітхнув Потапчук. – Скоро таке буде, що ніяких армій і зовсім не буде!
– Ото! – пхикнула Галька. – Хіба ж таке буде колись?
– А чого ж? – розхрабрився й Іванко. – Як панів та буржуїв вибити до ноги, то й не буде чого воювати. Народові ж нема чого проміж себе війну вести. Буде мир на весь мир!
Галька тихо засміялася і пригорнулась до Іванка. Їй було тепло, і про війну думати ніяк не хотілося. День у день накруги війна. То з німцями, то з австрійцями, то з гайдамаками. Хіба можливе ж таке, щоб війни не було?
– Як війна кінчиться, – журно сказав Потапчук, – я таки поїду до Києва і на агронома вивчуся. Цей рік за війною так і пропав…
– І довго воно вчитися? – поцікавилася Галька звідкілясь здаля, вже з-під Іваикового кожушка.
– Чотири роки, – зітхнув Потапчук, – а тепер, виходить, п'ять…
– І-і-і! – ліньки сахнулася Галька. – Аж чотири! І тоді знову до землі та у глей! Я б уже коли вчилася, то на таке, щоб тієї землі і не бачити. На щось легке, на городське…
– Дурна, – понуро сказав Потапчук, – і нічого ти не розумієш. Після революції всіх хліборобів перевчать на агрономів. Щоб не було гречкосіїв-гольтіпак, щоб культурно господарювати. На агрономів, на ветеринарів, зоологів, меліораторів…
– А що ж то воно таке? Зо-о…
– Ну… птицю викохувати, мочарі сушити…
– А дівчат, – визирнула Галька з-під поли кожушка, – після революції будуть на когось перевчати?
– А чого ж? І дівчат… – Втім, Потапчук це відказав непевно. Про майбутнє дівчат після революції він досі якось не подумав. – Після революції, – проте зразу ж найшов він відповідь, – буде повна рівність і рівноправство. Від кожного по змозі і кожному по потребі. Щоб усі були ситі й в достатках.
– Ой! – замружилася Галька, ховаючись під полу. – Хіба ж таке в світі буває?
– Досі, – відрубав Потапчук, – не було. А після революції буде. На те й революція. – Він раптом розсердився. – За це й Іванкового батька забито! За це й мені шомполами спину списали! За це старий Юшек на згарищі вмер! За це тисячі народу на фронтах гинуть!
Він схопився і визирнув між баляси. Навкруги було тихо. На підступах до села не було видно ніяких ворогів. Северинівським шляхом за околицю виїздило кілька возів – на поденне, возити буряк. Та ще на бурякових грунтах, край шляху, мурашів гурт дядьків і стояли коні. Туди зрання поїхали заорати плантації під бідняцькі грунти.
– Ти ж розумієш, – усівся знову Потапчук, – як воно буде після революції? Треба ж, щоб дуже багато усього було. І хліба, і одежі, і вугілля, і всього. Щоб на всіх вистачало, а не так, як тепер, на самих лише панів. І треба, щоб людина легко жила – не мучилася, не виснажувалася на чорній роботі. Щоб людьми всі люди були, а не самі тільки дуки. Землю усю заберем у панів, таж людей не зменшає – далі більшатиме… – Галька хихикнула під кожушком. – Значить треба, щоб там, де досі пуд родить, родило три. Вгноювання сівозміни, культура господарювання. Машинами робити будемо все. Орати, сіяти чи збирати…
– Як у пана тепер?
– Де там як у пана! – знову розсердився Потапчук. – Панові там таке й не снилося! Панів раптом десять тисяч, а народу як підніметься до діла, до своєї праці – це ж цілий мільйон… багато мільйонів! Сміятися з панської економії будемо!
– Гей! – скрикнув Іванко. – Ану, цитьте! – Він прислухався і визирнув з-під баляс.
Справді, рідкі пориви вітру немов приносили звідкілясь якийсь гук.
– Дивіться! – гукнула й Галька. – Ой лишенько! Он там-о!
Потапчук та Іванко вже й самі бачили. На межі коло плантації щось було негаразд. Гурт вирував, люди метушилися, немов бігали і вовтузилися. Уривки вигуків зринали й пропадали за вітром.
– Матінко моя! Б'ються! – схопилася Галька. – Побий мене сила божа, б'ються!
Потапчук уже схопився за мотуз до дзвона.
– Міся з Дзбаном, мабуть, орати не дають! Звели свою банду – дядькам наминають боки! Треба бігти розбороняти, а то ще повбивають! Скликаймо самооборону!
Він сіпнув мотуз, і бевкнув дзвін. Дзвін був на сорок пудів – на всю округу. Він вдарив другий раз поряд, а тоді окремо третій. Іванко чогось вхопився за кулемет. Потапчук закалатав знову. Два рази поряд, а тоді третій окремо. На оборону. «Парубки-самооборонці, хапайсь за гвинтівки і мерщій до церкви на майдан!»
Бійка на полі тим часом уже йшла повним ходом.
Старий Міся вже лежав долі, і Солдатенко товк його носом у вогку землю. Сіряк Місі був закаляний у чорнозем, і зелений пояс спав додолу – лежав поруч зеленим гадючим сувоєм. Головчук із Ляхом насіли на Юринчука. Обидва вони були здорові, а вдвох проти одного й поготів. Юринчук то видирався, то знову котився на землю. Вже шинель у нього тріснула і на плечах, і попід пахвами. Дзбана – гладкого й опецькуватого – трусили аж троє, а він усе стояв на ногах і стояв. Довгий Гирин гасав поміж гурту і ганяв людей патерицею. Сірошевський впіймав когось за чуба і таскав по землі – така вже була в нього звичка до волосся: як бив жінку, він завжди насамперед брався за коси. Зойки, вигуки, лайка зависали над полем, і вітром котило їх до села. З крайніх хат уже бігли ще якісь люди. Дзвін на церкві все калатав, і подзвіння гуло гучне і тривожне. Тільки коні стояли край дороги і спокійно пирхали, підбираючи бурякову гичку.
– Оце тобі Україна для українців! – товк Місю носом у грязюку старий Солдатенко. – Оце тобі твоя ненька! Оце тобі твоя «Просвіта»! Оце тобі твої плантації, бурякова душа! Щоб ти скис! Глитай! Душогуб! Ірод!
Міся захлипав і запросив пощади.
Суголовками від села вже бігли Потапчук, Іванко, а за ними ще з двадцять парубків із гвинтівками – самооборона. Вони гукали ще здаля – покинути, розійтись, заспокоїтись.
– А в дев'ятсот дев'ятому році, – репетував Солдатенко, – ти мені за поденне віддав? Сім карбованців сорок – всю лучку тобі хто косою відмахав, щоб тебе по ногах косою вжалило! – І Солдатенко знову взявся товкти Місю у грязь.
Міся присягав віддати і сім сорок.
Парубки вже підбігли й кинулися розбороняти.
Але розборонити було не так легко. Дядьки розводитися не хотіли. Вже в Місі з носа текла кров. Вже Сірошевський хукав на відбиті пальці. Гирин біг кудись наосліп у поле і лементував, колисаючи, мов дитину, вибиту руку.
Для остраху Потапчук разів кілька випалив угору.
Нарешті, відпльовуючись, відхаркуючись, проклинаючи супротивників і весь їхній рід, дядьки стали відходити і розминатися. Василя Солдатенка насилу відтягли четверо. Він роздирав на собі сорочку і нахвалявся колись таки вибити з чортового жироїда і серце, і дух. Старий Міся утирав кров рукавом своєї ясно-сірої гуньки і хлипав. Але, ставши на ноги й побачивши парубків із зброєю, він знову приосанився:
– Почекай, почекай, розбишако! Повернеться мій Іван! Він тобі всипле нагаєм і за себе, і за батька! Стерво, шомполами шмагоне!..
Солдатенко видерся від чотирьох і кинувся на Місю знову. Він устиг його збити з ніг і копирснути постолом у бік. Та його вже знову відтаскали.
Тепер усі стояли на витоптаному глею, і гамір був куди дужчий, як під час бійки. До дядьківських голосів прилучили свої й парубки. Вони розмахували гвинтівками і сварилися. Гиринів молодший син був теж у самообороні. Був і Сіро-шевського небіж. В самообороні були і хазяйські, і незаможницькі парубки. Тепер кожний кричав на інших і вступався за своїх.
Вже Сірошевського небіж хапався за затвор. Вже Гиринів син нахвалявся когось постріляти. Вже й до Юринчука хтось погрожував обрізом., Дзбан сам вихопив гвинтівку в когось із рук і кричав, що «відкриє огонь», якщо голодранці цієї хвилини не заберуться собі з його грунтів геть.
Тоді Солдатенко вихопився знов і, кленучи і бога і чорта, заявив, що от зразу ж таки і починає орати. Він поплював на руки і вхопив коней за вузду.
– Ньо! – закричав він, спрямовуючи упряж за межу.
Дзбан впер гвинтівку в черево й вистрілив. Куля дзизнула в Солдатенка над самісіньким вухом. Солдатенко вхопився за голову і закричав.
Тоді бахнуло ще кілька пострілів – зразу. Дзбан кинув гвинтівку і. додався тікати. З ним побіг і Головчук. Григор Лях сів на землю і накрив голову кожухом. Але Сірошевський і Міся підхопили його під руки і потягли мерщій геть. Кілька самооборонників побігли разом з ними.
Але вони відбігли кроків із сто – там був окіп – і зразу припали за окопом. І тоді вдарили пострілами звідтіля. Одна куля влучила Солдатенкові в ногу, і він сів. Тоді всі на межі теж мерщій впали – за вигорбки, за грудки. Постріли затріщали і з того, і з другого боку.
Коні шарпнулися геть і побігли кудись у поле, волочачи за собою оплужжя.
