Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 62 страниц)
Проте Макар промовчав ще й тому, що було йому соромно. Любовної тайни він стидався…
Місяць сховався знову. Знову запала пітьма. Ми були вже біля школи. Туровський насвистував якоїсь журної і любовної…
НАША ДІВЧИНА
Нарешті стали нам відомі й результати історії з прокламацією, яку відібрав у нас інспектор на полі Вівдиної сусідки. З відомостями про результати цієї історії неждано з'явилася… Мірель.
Поява Мірель справді була абсолютно несподівана. Останній рік бачити її доводилося випадково й дуже рідко. Рік тому, захоплені найщирішими почуттями, ми вирішили вирвати її з обіймів рокованої їй загибелі. Ми вирішили знайти їй якусь роботу або ж влаштувати її вчитися. Дівчина дала на це згоду. Ми понесли до Шаї все, що, на нашу думку, мало сприяти влаштуванню біженки Мірель. Ми натягали одежі від сестер, грошей від власних мізерних достатків, наївних книжок – від Чарської[235]235
Чарська – псевдонім Чурилової Лідії Олексіївни (1875–1937) – російська письменниця, авторка повістей «Записки інститутки» (1902), «Княжна Джаваха» (1903) та ін. Незважаючи на певні художні достоїнства, її твори відзначаються сентиментальністю й ігноруванням будь-яких соціальних проблем. Користувалися популярністю у міщанському середовищі.
[Закрыть] до Тургенєва. Ми мріяли, як Мірель потім вступить до гімназії, складе іспит до жіночих курсів і буде зубною лікаркою. Один перед одним ми бралися викладати Мірель арифметику (Шая), географію (Туровський), алгебру (Сербин), психологію й логіку (Макар). Потім ми хапалися за латинську мову – адже на зубного лікаря треба було складати іспит за чотири класи гімназії. Але Мірель арифметику вже знала (вона була в торговій школі), географією не цікавилася, на уроках алгебри засинала, а з латинських слів до неї доходили тільки двозначні, як на російську мову, звучання, і вона починала реготати.
Словом, перші два місяці все цікавило Мірель своєю новизною. Третій місяць вона вже занудилася. На початку ж четвертого місяця, повернувшись якось з уроків, Шая знайшов на столі брудний клаптик паперу з неохайними каракулями літер.
«Прощай, Шая! Ви всі добрі хлопці, але занадто розумні. Я стала на роботу офіціанткою в офіцерський ресторан. Там є що їсти і платять гроші…»
І от неждано Мірель з'явилася в нашому селі з новинами з міста. Вона під'їхала поштовою бричкою до школи, виплигнула і вскочила до коридора саме тієї хвилини, як ми сідали обідати.
– Здорові, розумники! Я також буду їсти борщ із кашею. А це що за голомозий?
Голомозий – це був Аркадій Петрович. Знайомство з Мірель він прийняв досить холодно. Стримано вклонившись, він встав із-за столу і збирався піти до себе.
– Мірель?! – здивувалися ми. – А ви чого сюди?
– Мене прислали ваші хлопці розповісти про діло з тою вашою прокламацією! Ой, наробили галасу на цілий світ!
Почувши, що йдеться за прокламацію, Аркадій Петрович до своєї кімнати не пішов і повернувся до столу.
Ми тісно оточили Мірель і закидали її запитаннями. Як з прокламацією? Що там вирішили в гімназії? Чи заявив Вахмістр баронові Ользе? І чому, власне, з цим повідомленням приїхала Мірель, а не хтось з товаришів?
Приїхала повідомити нас Мірель з причини дуже простої. Довкола міста розпочато дуже гарячі пошуки дезертирів з фронту, яких розвелося по селах і в лісах багато, і на виїзд із міста треба було діставати, навіть і гімназистам, спеціальні перепустки. Це правило не поширювалося на жіноцтво, і, звичайно, важко було б знайти іншу, окрім Мірель, дівчину, яка б взялася нас сповістити. Щодо історії з прокламацією, то до барона Ользе Вахмістр не вдавався. Педагогічна рада вирішила не розголошувати всієї цієї історії, яка, на думку педагогічної ради, компрометувала насамперед саму дирекцію гімназії. Вирішення, отже, було такс: Аркадію Петровичу робилося зауваження і в помічники до нього присилалося Ні-ля, а всім членам команди, в якій виявлено прокламацію, зменшувався бал за поведінку в першій чверті наступного навчального року. Але поскільки в нашій команді був помічений Потапчук, що не був зовсім членом загону, і поскільки відомо, що він сам житель цього села, то появу прокламації в нашій команді зв'язано саме з ним. І Потапчука вирішено з гімназії виключити та заборонити нам зустрічатися з ним.
Ми вислухали повідомлення похмурі і злі.
Присилають Піля! Хо! Хай їде. Та ні один з нас не залишиться тут разом із Пілем. Тільки він приїде, ми всі захворіємо на дизентерію і повернемося додому. Але що ж робити з Потапчуком?
– Єрунда! – відмахнувся Воропаєв. – Потапчук піде до директора і скаже, що це не він. Він може конкретно вказати, що прокламацію дав нам отой дурень, Яків!
– Ти думаєш, що Потапчук на це погодиться? – іронічно сказав Піркес. – Він чесний хлопець і скоріше дасть себе вигнати з гімназії.
– Ну й дурень! Тоді ми самі мусимо піти до директора і заявити це. Нарешті ми можемо піти до самого Ользе.
Репетюк не міг пробачити Воропаєву його залицяння до Мусі і тому зрадів нагоді шпигнути:
– Та це ж значить іти й ябедничати! Фі, мілорд!
Воропаєва кинуло в жар. Його серце теж не було вільне від ревнощів.
– Ви сучий син! – озлився він. – Це якби я пішов і сказав Мопсові правду, що це не хто інший, як саме ви притягли в нашу команду Потапчука з цією ідіотською прокламацією, тоді б це було ябедництво. Але цей Яків не наш, не гімназист, якийсь солдат, та ще, мабуть, самостріл або дезертир. Вішати таких треба, а не панькатися з ними! Що ж, через нього своєму хлопцеві гинути?
Ми всі зірвалися і заговорили враз. А втім, ми не сперечалися. Воропаєва не підтримав ніхто. Ми всі були обурені з його пропозиції, що йшла, безперечно, проти наших уявлень про честь та проти традицій товариськості. Але й Потапчука треба було якось рятувати. Ми кричали всі враз, розмахуючи руками, і кип'ятилися, не знаючи, власне, чого саме. Аркадій Петрович кричав і кип'ятився разом з нами. А проте саме він подав пропозицію, яка помирила тим часом усіх.
– Панове! – сказав він. – Найкраще було б притягти сюди Потапчука і самого солдата Якова? Га? Як ви гадаєте?
На цьому й порішили. Кашин махнув на слободу до Потапчука. Зілов, що вже звідкілясь знав і хату Юринчука, пішов по нього.
Мірель тим часом зникла. Пообіцявши, що за обідом вона сповістить ще щось надзвичайно цікаве й важливе, вона попросилася тим часом з дороги помитись, і Кульчицький повів її до умивалки. Проходячи повз Сербина, який сидів край столу, Мірель встигла дати йому «грушки» і розтріпати й без того скуйовджене волосся:
– А я твою Катю вчора зустріла! Красива зробилася баришня!
Сербин не почервонів, а просто посинів від сорому. Чортова Мірель! Як вона сміє! При всіх! Ну, постривай! Сказати про Катрю!.. Ах, Катря! Сербинове серце стислося, тріпонулося і ще раз стислося. В Катрю Крос Сербин був закоханий безповоротно…
Ми розсілися за столом і, поки там що, взялися наминати казенний борщ із кашею.
Мірель забарилася в умивалці. Ми доїли борщ із кашею і потопали в хмарах їдкого подільського бакуну. В тих же гарячих тонах ми закінчували дебати про Потапчука, Якова і прокламацію.
Хрисанф Захарович Сербин враз відчув якийсь дивний неспокій. Що за чорт? Де так забарилася Мірель? Він встав і неквапом вийшов у двір. Двері до умивалки були причинені щільно. Ага, то ж Мірель, мабуть, і зачинилася, щоб не було видно з двору, як вона собі там умивається. Сербина це зовсім не обходило, і він пішов геть, повз умивалку. Він подумав, що варт піти в сад, залізти на вишню. Мабуть, там, у вишняку, вже й Кульчицький сидить. Сербин завернув за ріг умивалки й зіп'явся на перелаз, що був через тин до саду.
Те, що було далі, відбувалося, правда, за участю Хрисанфа Захаровича, але, їй-право, Сербин був тут ні при чому І він не міг би пояснити, як все це сталося Бо все це сталося просто так, само по собі.
Ставши на перелаз, його права нога враз спинилася. Потім ліва, замість перекинутися через тин, враз відступила назад і зіп'ялася на пальці. Тоді права теж спустилася на землю, по цей бік перелазу і теж, подібно до лівої, зіп'ялася навшпиньки. Ноги Сербина повернули його назад і принесли тихо до дверей умивалки. Тіло його припало до дверей. Очі його найшли шпаринку між нещільними дошками. Вони глянули досередини.
Що побачив там його зір?
В умивалці був присмерк. Вона була без вікон, і тепер її освітлювали лише довгі й гострі леза сонячних променів, що пронизали її крізь шпари між дошками благеньких, розхитаних стін. Але присмерк був такий, що в ньому можна було зовсім добре роздивлятися. До того ж Мірель і Кульчицький були якраз у промені, що пробивався з-під даху. Мірель відкидувала назад, на плечі, своє чорне кучеряве волосся. Воно розпатлалося. Кульчицький раптом обійняв Мірель і припав своїм обличчям до її обличчя. Серце і дихання Сербина спинилося. Мірель підняла руку й раптом скуйовдила Кульчицькому чуб, точнісінько так, як п'ятнадцять хвилин тому вона зробила це Сербинові.
Сербин одхилився від дверей і щосили вдарив у них плечем. Поганенький гачок вилетів з рами разом з петлями. Сербин перекотився через поріг, і гримнув просто під ноги Мірель. З легким зойком переляку Мірель відсахнулася Кульчицький від несподіванки відплигнув аж у куток. Але Сербин наздогнав його там другої ж секунди. Він підплигнув і вхопив значно вищого Кульчицького за плечі. Він потрусив його, потім щосили затопив кулаком в обличчя. Потім вони обоє впали додолу.
Кульчицький був на два роки старший, на голову вищий і, головне, вдвоє дужчий від Сербина. Це показала третя ж секунда боротьби. Він підім'яв під себе худенького Сербина і придавив коліном до землі. Потім, звільнивши праву руку, він загилив йому два ляпаси, кожний удвоє дужчий за щойно одержаний. Після того він укліщився в Сербинове волосся і, міцно затиснувши його в кулаку, почав щосили товкти Сербииовою головою об тверду земляну долівку.
Якусь мить Мірель застигла непорушна. Несподіванка вразила її. Але вона зразу ж очуняла і кинулася геть.
– Гей! – ґвалтувала вона. – Сюди! Велике б'є малого! Сюди!
Ми покидали цигарки й вибігли в двір. Осатанілого Кульчицького довго несила було вгамувати. Він видирався, лаявся, всіх кляв і нахвалявся з Сербина випустити душу. На решті Репетюк, що був дужчий від нього, дав йому по шиї, і він заспокоївся. Півпритомного й залитого кров'ю Сербина довелося одливати водою. Обмивати й приводити його до притомності заходилася сама Мірель.
Причина бійки, одначе, так нікому й не стала відома її знали тільки Сербин, Мірель та Кульчицький. Всі троє вперто відмовчувалися на всі наші розпити. Нарешті ми махнули рукою й відійшли. До того ж повернулися Кашин і Зілов. Потапчука дома не було. Солдат Яків, вислухавши від Зілова, в чому річ, дуже зажурився, але сказав, що вважає за краще до нас у школу не приходити – навіщо, щоб люди бачили, а прийде завтра на поле, на якому ми робитимемо Отже все відкладалося на завтра.
Піркес, Туровський, Зілов, Кашин та Макар зібралися коло Сербина. В вишняку, між густих порічкових та агрусових кущів, ми вмостилися кружка. Сербин лежав у центрі на шинелі, Мірель крутилася біля нього, стараючись чим-небудь догодити сердешному хлопцеві. Нарешті кров з носа текти перестала, ухо переболіло і всі лікувальні процедури можна було припинити. Але зразу ж вона зірвалася знову:
– Таж я забула сказати найголовніше! Жайворонка раненого назад привезли!
– Що? Жайворонка привезли раненого?!
Оце була новина! Васька Жайворонок ранений. Васька Жайворонок – справжній герой! Васька – миршавий, лишаястий, правий хавбек! Наш товариш, Васька! З яким стільки переграно матчів, стільки наодержувано «колів» за латинські винятки, стільки відсиджено нескінченних годин безобідів! І цей Васька – пшик, штифт, найменший поміж нас – він уже ранений! Він уже солдат, герой, ветеран війни!..
– Куди ж він ранений? Чи важко?
Жайворонок був ранений у груди. У праву легеню. Здається, ще в руку. Чи важко, про те Мірель не знала. Вона його не бачила. Мабуть, ні, бо його не відсилають у глибокий тил, у громадські лікарні. Його зоставлено у польовому військовому госпіталі в нашому ж місті. Мірель привезла від нього привіт бекам, хавбекам та форвардам і прохання його відвідати. Дуже хотілося правому хавбекові побачитися з своєю командою.
Ми вирішили їхати до міста найближчої ж неділі. Неодмінно. Побачитися з Жайворонком! Хай там що? Коли перепустки нам відмовлять видати, ми прослизнемо якось і без них. Ваську Жайворонка, нашого товариша, правого хавбека і героя світової війни, ми мусили відвідати за всяку ціну!
Був уже пізній вечір. В небі затеплилися великі й яскраві південні зорі. Ми лежали в вишняку, під кущами аґрусу і порічок, горілиць і дивились у бездонну, чорну порожнечу неба. Ху, яка неосяжна, неуявна і страшна була вона – чорна, бездонна порожнеча неба! Але яка була вона й привабна, знадлива, манлива! Непереможно спокуслива! Загадкова, таємнича й хвильна! І така неуявна, як сама майбутність, як прийдешнє життя – юнакові.
Ми лежали тісно, і нам було тепло і затишно в свіжій порожнечі передсерпневої ночі. Мірель сиділа в центрі, випроставши ноги, худенька й струнка. Ми, немов проміння від зірки, лежали від неї радіусами, головами до середини. Наші голови, одна коло одної, покоїлися на колінах Мірель. Чорт їх знає, як вони там вміщалися, півдюжини голів, на цих гостреньких колінках та мініатюрних стегнах худенької дівчини.
Ніч була тиха, спокійна й прекрасна. Цикади строчили в траві. Інколи зринав чийсь голос – запитання, відповідь, зітхання. Він зринав коротко і швидко вщухав. Туровський стиха підспівував журних пісень. Звуки були глухі, м'які, далекі, наче якісь відокремлені. Немовби вони існували десь самі по собі, десь окремо від землі, від усього живого світу. Вони були незначні, непотрібні й неправдоподібні… Вам знайоме таке почуття, любий читачу?
Потім ми всі поснули.
Тільки Мірель ще довго не спала. Вона сиділа струнко і рівно, щоб не сполохати наш сон. Її руки пестили наші голови, її очі, широкі й розкриті, прикулися до чорної небесної глибизни. Її зір немовби хотів проглянути аж туди, в саму незрозумілу й моторошну тайну безконечності…
СВІТ ІСНУЄ ДЛЯ НАС
Зустріч з солдатом Яковом відбулася на гармані край села. На цім гармані (власне, це був звичайний тік, бо молотити ми мали найпримітивнішим способом – ціпами) ми мали обмолотити наших «клієнтів» із цього кутка села: Стецюр Вівдю і Мотрю, їхню сусідку та ще одну молодицю, що мешкала трохи віддаля.
На цей раз наша команда з'явилася на роботу не зовсім у повному складі. Не було Репетюка, Воропаєва та Нальчицького. Воропаєва та Кульчицького Аркадію Петровичу довелося тимчасово перекинути до іншої команди нашого загону. В ній трапилося масове захворювання на холерину, вибуло з строю щось чоловіка з п'ять, і потрібно було більш-менш порівняти сили. Що ж до Репетюка, то його невихід на роботу був цілком самовільний. Він вийшов із школи разом з нами, але, дійшовши до роздоріжжя, повідомив, що на роботу не піде, бо має зовсім пильну справу до… сеньйорити Тосі.
– Я, мілорди, обіцяв сеньйориті Тосі допомогти дещо по господарству! – пояснив він, трохи червоніючи. – Отже, як джентльмен…
Якийсь час ми дивилися йому вслід.
– Нашому капітанові, – сказав Зілов, – за всяку ціну кортить вийти й самому в поміщики.
– Губа не дура! – відгукнувся Каїпип.
– Цілком законне бажання, – пирхнув Піркес. – Хто має десять, той хоче двадцять…
– Дурниці, – відгукнувся Туровський. – Він просто боїться, щоб Воропаєв теж не відпросився в тої команди і не відбив йому на злість і Тосю. – Репетюк! – раптом загукав він у долоні, – глядіть, он Воропаєв попереду вас навпрошки побіг!
Ми зареготали, і Репетюк, озирнувшись, посварився до нас кулаком.
Солдат Яків чекав нас на гармані. Він присів під плотом і курив цигарку. Назустріч нам він звівся і, кинувши недокурок, розтолочив його босою ногою.
– Здравія желаю! – козирнув він. – Таке, значиться, виходить діло. Петрові, значиться, розплачуватися за всіх. Петра жаль, Петро хлопець настоящий. – Яків помовчав якийсь час, немов ждучи нашої згоди, і тоді закінчив: – Це ви молодці, господа гімназисти, що не хочете на свого виказувати. І що на мене виказувати не хочете – теж молодці. Тільки це, виходить, вже дурно…
– Чому? – поцікавилися ми.
– Об'явитися, виходить, треба…
– Кому об'явитися?
– Таж мені – кому ще? Петро на мене нехай і скаже.
– А як же ви?
– Я?.. Та мені воно немов однаково…
– Вас же тоді заарештують!
Яків помовчав якийсь час. На вустах його грала крива й невиразна посмішка.
– Якось обійдеться, – нарешті сказав він. – Не заарештують. Втечу.
– Втечете? Дезертируєте?
Яків знову замовк. Він підвів голову й коротко, але пильно поглянув кожному в вічі… Тоді знову посміхнувся:
– Дезертир я й так…
Ми всі семеро кинули на нього наші погляди. Яків спокійно, і немов не про нього йшла мова, витримав їх.
– Сьогодні вночі, значиться, й подамся звідціля. Однаково облава завтра буде, відомості в нас такі, значиться, є. Так що про мене тепер що завгодно говорити можна…
Ми мовчали. Ми дивились у землю. Тільки зрідка хтось миттю кліпав оком на солдата, що стояв проти нас. Яків був босий, в піхотинській безкозирці, в роздертій гімнастерці без пояса. Ми мовчали. Перед нами стояв… дезертир. Тобто людина, що ухиляється від святого й почесного обов'язку боронити проти супостата віру, царя і отечество. Людина, що ухиляється від обов'язку боронити віру, царя і отечество, є дезертир, зрадник, найтяжчий злочинець. Негідник! Без суда і слідства він має бути повішений. Такий закон воєнного часу.
– Слухайте, Якове, – запитав нарешті і зразу ж відкашлявся Зілов. – Ви, Якове, революціонер?.. Соціаліст?
– Чого? – не добрав зразу Яків.
– Ви революціонер і соціаліст, Якове?
– А! – збагнув Яків. – Ні. Я дезертир… Осточортіло! – топнув він раптом ногою об витолочений тік. – Остобісіло! Кому воно потрібно? Наш брат солдат гине! За кого? Діти наші отут із злиднів пропадають! Для чого? Наших молодиць такі от, як ви, субчики, портять! А поміщик он на фронт не йде! Жиріє собі, черево відпускає! Ну!!! – посатанів раптом він. – Глядіть, іродове плем'я, віддячимо ми ще вам! Фронтовики вам цього не подарують!..
Яків погрозив кулаком кудись у повітря, відвернувшись до шляху, по якому в напрямі до поміщицької садиби зник Репетюк.
– Значить, ви не соціаліст… – повторив Зілов.
– Неграмотний я. Раз проти війни, значиться, діло хороше… – Тут Яків враз спохватився: – А щодо Петра, то так, значиться, і порішили: нехай на мене виказує, бачили вони мене, гади! Дурний я їм до рук датися! З тим, значиться, хлопці, і прощайте! Хороші ви хлопці! Я про гімназистів інакше думав. Мабуть, і паничі не всі однакові…
Серйозно і урочисто Яків потис кожному з нас по черзі руку.
– Зразу і… підете? – несміливо запитав Піркес.
– А що? Тільки баба вкине, значиться, в торбинку сала та хліба окраєць. Здравія желаю!
Яків зробив крок і ще спинився. На вустах у нього грала бліда посмішка:
– А нащот баб, так ви, хлопці, того, самі понімаєте. Не маленькі. Воно, звісно, буває, що баба без чоловіка й заслабнути може, зовсім спортитися. Которі є, так просто розуму збуваються. Право слово! Так що той… Але, значиться, старих людей та дітей шанувати ж треба! Понятно?
Він зробив знову крок і спинився ще раз. Одвернувшися вбік і трохи почервонівши, він кинув ще тихо й невиразно:
– Тільки просю я вас, ви же той… моєї Одарки, значиться, не займайте…
Він переплигнув через пліт і зник у гущавині сусідського саду.
Ми стояли пригнічені і чомусь не наважувалися глянути один на одного. В саду за плотом зник дезертир. Зрадник віри, царя і отечества. «Господи! Преблагий господи! Ниспошли нам благодать духа твоего святаго, дарствующего и укрепляющего душевные наши силы… Возросли мы создателю во славу, церкви на утешение, царю и отечеству на пользу…»
Ми побрали ціпи і взялися молотити. Сестри Стецюри, їхня сусідка та четверта солдатка вже наносили нам цілу гору снопів. Ми розбилися на дві групи, в чотири ціпи кожна. Макар – Піркес – Зілов – Туровський. Кашин – Теменко – Сербин – Вівдя. Інші жінки згрібали й підкидали снопи.
«За віру, царя і отечество». Це ж було щось найпатетичніше, щось молитовне: «Отче наш, іже єси». Нам подаровано це в гімназії як недоторкану святиню, як символ віри[236]236
Символи віри – короткий виклад християнських догматів, безперечне визнання яких православна та католицька церкви вимагали від кожного християнина. Був сформульований вселенським собором 325 р., перероблений між 362 і 374 рр.
[Закрыть], як латинські винятки, як слова на «ять»[237]237
… як слова на «ять»… – У першому виданні роману «Вісімнадцятилітні» у розділі «Создателю во славу церкви и отечеству на пользу» був діалог між першим учнем, зубрилою Едмупдом Хавчаком, і Шаєю Піркесом, що викривав навчальну систему царської гімназії. У наступних виданнях Ю. Смолич цей діалог зняв: «– Що тобі, Хавчак? – взяв його Шая Піркес за плечі. – Возле… – схлипнув Хавчак. – Що «возле»? – Нине… подле, после, вчужє, в'явє, вкратце, вскоре, разве, вместе, здесь, покамест, верно, редко, непременно, где, отменно, вне, совсем… слева, некогда, нігдє, індє, кроме… – Він заридав. – Вдалеке… – Це були слова на «ять». Він знав їх, як вірш. На їх завчення він потратив найкращі дні свого дитинства. Дев'ять років він був першим учнем. Але от гімназію скінчено – він був, як і всі, абітурієнт. А літеру «ять» в алфавіті скасовано…» (Смолич Юрій. Вісімнадцятилітні. К., 1938, с. 53).
[Закрыть], і це вимагалося запам'ятати на «п'ять» – назавжди, на ціле життя. Але ніхто ніколи й не думав над тим, чи треба ж його розуміти. Хіба треба розуміти, чому й для чого кожна з латинських дієвідмін має свої виключення? Має, та й вже. Які тут можуть бути «чому» та «для чого»? Так написано в граматиці Виноградова.
Але ж під ритм гупання ціпів, під ритм праці недоторкане, єдине і неподільне гасло раптом розпалося на свої складові частини: «За віру – гуп, за царя – гуп і за отечество – гуп, гуп!» Чорт забирай, але від такої махінації кожна з частин почала враз жити самостійно. Оце – віра! Оце – цар. Оце – отечество. Гуп!
– Ви не пам'ятаєте? – крикнув Зілов, гупнувши й поспішаючи проказати все, що йому потрібно, на трьох вільних для нього тактах роботи. – У нас в класі є ще хтось, хто вірує в бога?
Запитання Зілова було слушне. За наших часів віру звичайно губилося з другого-третього класу гімназії. До старших класів її доносили лише окремі, фанатичні, з релігійних родин, одинаки. З вірою розлучалися легко, непомітно і, власне, неусвідомлено. Просто починали нудитися обов'язком ходити до церкви, починали манкірувати відвідування вранішньої молитви, обдурювати законоучителя, вигадувати непристойні слова під мотиви молитов та кантат і таке інше. До п'ятого класу майже не залишалося вже «віруючих», але поміж «невіруючих» не було, певна річ, ні одного освіченого атеїста. Віра – це було для нас щось таке, про що взагалі не варто думати. Щось на кшталт латинської мови або учнівського квитка з записаними там правилами поведінки й кормами покарань за порушення їх.
– Здається, – відгукнувся з другого току Сербин, теж поспішаючи вміститися з відповіддю у вільні три такти, – здається, в бога вірує Хавчак.
– Хавчак-дурак! – проскандував Туровський під два такти.
– Гегель, – скрикнув Макар, використовуючи свої три такти, – розглядає релігію як другу сферу абсолютного духу!
– Що це значить? – один після одного, гупнувши свій такт, запитали Піркес та Зілов.
– О! – Макар захлинувся. – У нього це чудово виходить! Взагалі Гегель каже, що коли бог абсолютне єство, то все ж таки він не «існує» взагалі, а він «утворюється». Ви розумієте?.. Людина сама утворює собі бога…
– Значить, – гукнув Піркес, – справді безглуздо боротися за віру, коли ти її не маєш?
– Коли розуміти її як символ… – почав був Макар, але він непевно розтяг мову і не вклався в свої три такти.
– Що значить символ? – гукнув Піркес. – Єрунда! Ненавиджу!
Над гарманом пливла вже хмара пороху. Ми працювали заповзято. Сонце стояло високо й пекло немилосердно.
Опівдні жінки сповістили, що час вже полуднувати й перепочити. Ми кинулися додолу на прохолодну землю. Наші сорочки, сорочки жінок були мокрі, як з річки, і облипали тіло, як хлющі. Ми полягали в тіні під плотом і взялися полуднувати. Казенний хліб та сало моментально зникало в наших зголоднілих пащах. За ними пішов борщ сестер Стецюр, вареники їхньої сусідки та коржі з маком і медом четвертої солдатки. Дві години по обіді нам належало спочити, а тоді три години праці, і шабаш.
Жінки гостинно й турботливо частували нас. Ми були робітники. Кожний з'їдений вареник – це добре змолочений сніп. Крім того, і самі по собі жінки були добрі й хороші. З них були, мабуть, прекрасні дружини і ще кращі матері. Вони були ще молоді – найстаршій не було й тридцяти років, але трудне, клопітне, запрацьоване й злиденне життя, а також сонце й вітер у полі вже засмалили шкіру їхніх лиць і бризнули зморшками попід очі. Очі у Вівді й Мотрі були чорні, в їхньої сусідки сині, а четвертої солдатки – карі.
– Їжте, мої хороші, – приговорювали вони. – Кушайте на здоровлячко!
– Призволяйте, абисьте здорові були! До роботи гарячі парубки!
– Там такі, мабуть, і до дівчат! Ми злегка почервоніли.
Нарешті обід скінчено, жінки прибрали посуд і пішли спочити по хатах. Ми простяглися під плотом.
