Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 45 (всего у книги 62 страниц)
Побачення призначено серед білого дня, в людному місці, просто в «Вишневому саду» – крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки. Вдень, поміж, людей, не ховаючися – то й була найкраща схованка, як того вчили старі, випробувані правила конспірації, вичитані з журналу «Былое»[437]437
«Былое» – журнал, в якому друкувалися матеріали з історії революційного руху переважно другої половини XIX ст. (Петербург – Ленінград, 1906–1907, 1917–1926; 57 номерів).
[Закрыть].
Відповідний до цього мав бути і одяг. Золотар обрядився в цупкого шовку блакитну руську сорочку, шиту чорним гарусом по вилогах та маніжці, з високим коміром на чотири ґудзики на петельках. Це була його єдина празникова одіж – на свят-вечір, на Великдень та на смерть. Чоботи з набором довелося позичати в людей, але такої ноги, як у Золотаря, не було ні в кого з парубків у вагонних майстернях, і тепер передки тисли Золотареві так, що ноги терпли аж до колін. Стах одяг батькову «англіканку» з відкладним комірцем і підв'язав горло, як і належить до англійського комірця, шовковим шнурочком з бомбочками на кінцях. Поверх він нап'яв ще й батькового весільного піджачка – з сірого у дрібну клітинку «столетника». І піджак, і сорочку, і шнурок, і широкий пояс з нікелевими оздобами – все довелось потягти нишком із мачушиної скрині вдосвіта, коли ще всі в хаті спали. І тільки Пірксс раптом з'явився, як і завжди, – без кашкета, в старій гімназичній тужурці, ще й з розхристаними грудьми: верхні ґудзики на тужурці не сходилися.
– Шая! – вжахнувся, вздрівши його, Золотар. – Таж ти такий, як і завсігди! – Він тяжко скривився, підбираючи під себе ноги: прокляті чоботи з набором тисли як на заказ.
– І добре! – огризнувся Піркес. – Я ж тут вештаюся щодня, і мене знають як облупленого. Коли б вирядився якимсь опудалом, це зразу впало б в око всім… Одуванчика я все ж таки, про всякий випадок, поставив біля входу: коли побачить щось там таке, вмить буде тут… – Він сів поруч приятелів, на крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки.
– Знову за рибу гроші! – відмахнувся Стах. – Та коли б під арешт, то на кий чорт їм отаку комедію строїти! Листи, побачення, конспірація! Прийшли б уночі та й побрали б, як усіх. Ясно.
– Ат! – розсердився Золотар. – Може б, я роззувся? їй-право, ну, так же тисне, так тисне – просто як на злість! Я чоботи скину, а ноги триматиму під лавою і вставати не буду. Хлопці, га?
– Жирафа! – спочутливо поглянув Стах на Золотаря і на його ноги в чоботях з набором. – Ну, як вона підійде, ти що – сидітимеш, як барон? Таж до панночки, вітаючись, звестися треба і закаблуками цокнути. Перетерпи вже в ім'я ідеї свєтськую жизнь…
Золотар підібрав ноги і захитався з боку на бік, тихцем постогнуючи.
Вчора на квартиру до Піркеса якийсь вуличний хлопчик приніс раптом листа. Конверт був рожевий з малиновими бережками і сильно пах гіацинтом. Це був лист з дівочих рук. Хлопчак-посланець тицьнув його до рук Піркесові і тут же похвалився, що за передачу листа дістав наперед цілу крону. Він зразу показав і сорок гелерів решти – шістдесят він уже потратив на цигарки. По дві мадярські сигарети стирчало в нього за кожним вухом, п'яту він ще курив. Сумніву не було.
Піркес знизав плечима і розірвав конверт. На такому ж рожевому листочку з малиновим бережком було всього кілька рядків:
Пане-товаришу, Шая Аронович Піркес!
Конче, в інтересах загальної справи, мені треба зустрітися з Вами та Вашими двома товаришами, на ім'я Станіслав і Зіновій. Бачите – я знаю вас усіх. Отже, цілковите довір'я. Мій посланець прийде за відповіддю за дві години. Тоді умовимося про місце і час.
Воля і Україна кличуть Вас!
Ваша знайома – з шістнадцятого року на польових роботах.
«Знайома з шістнадцятого року на польових роботах» – то могла бути тільки Антоніна Полубатченко.
В шістнадцятому році загін юнаків-гімназистів у селі Бид-лівці збирав урожай з полів призваних на фронт ополченців та запасних. Що могло бути потрібно Антоніні Полубатченко від Піркеса, а тим паче від Стаха й Золотаря? І так таємниче?
Провокація! Піркес негайно ж побіг шукати товаришів.
Одначе, порадившися, вирішили запрошення прийняти. Полубатченко була в Вінниці одним з керівників юнацької спілки. Цілком очевидно, що це був якийсь дипломатичний крок.
Хлопчак-посланець заробив дві крони, і місце та умови побачення через нього, отже, встановлено…
– Пів на дванадцяту! – промимрив Піркес, поглянувши на годинник на руці в якогось перехожого. – Або вона зараз прийде, або зараз прибіжить Одуванчик і скаже, що державна варта підходить вже до воріт… Тоді ми тікатимемо за ті он кущі, просто до клозета, а за клозетом паркан, «зайцями» проломлений, і вихід просто в завулок…
– Моє поважання! – розітнулося якраз звідтіля, з-за кущів.
Всі троє схопилися. Золотар тяжко зойкнув – прокляті передки різонули, як ножем. Перед ними стояла Полубатченко без пенсне і короткозоро мружилася.
Втім, Полубатченко була немовби і не Полубатченко. Перед ними стояла покоївка з заможного дому. Сіра сукня, білий фартушок з приколкою, на голову накинута дешевенька фулярова шалька – модного кольору «танго» в зелені розводи. В руках вона тримала кошик з помідорами і бутлем молока. Полубатченко теж законспірувалася.
– Слухайте! – зніяковів Піркес і зразу ж розсердився на себе за це. – Що це все означає?.. Ідіотський маскарад… Весілля Фігаро… І все таке… І взагалі я вас не розумію.
– Сідайте, – сказала, зиркнувши на всі боки, Полубатченко, – і нехай хтось з панів добродіїв удає залицяння до мене! Швидше! Бачите, хтось іде! – вона раптом кокетливо захихикала і жеманно присіла на крайчик ослона.
Піркес пирхнув і відсунувся. Стах сидів аж на другому кінці, біля Полубатченко зостався Золотар. Він підібгав ноги далі під лаву і тихо застогнав.
– Ми будемо балакати так, – скоромовкою кинула ще Полубатченко, – немов просто собі жируємо. Від позавчора я нелегальна!
Піркес і Стах вражено скинулися до неї. Навіть Золотар забув за свої ноги і дивився на поміщицьку дочку, розкривши очі і рота. Але стежкою до ослона знову наближалася якась парочка.
– Чого ж ви мовчите? – зашипіла Полубатченко. – Залицяйтесь же до мене, прошу вас!.. Хи-хи, – заманірничала вона мерщій сама, запинаючися в шальку. – Осінь цього року така гарна… але мені треба поспішати… хазяйка в мене така люта… І вирахує з жалування три рублі. Ах! – Вона навіть прихилилася Золотареві до плеча. Парочка пройшла.
– Непонятно, – зібрав Стах усе своє лице в зосереджені зморшки, – розкажіть до ладу!
Але Полубатченко наперед, немов запоруку, виклала всі свої козирі. Скоромовкою, поки близько нікого не було, вона сповістила:
– Про всіх вас мені відомо абсолютно все. І як роззброювали гімназистів, і хто минулого року виступав з червоногвардійцями, і що соробмол провадив навесні нелегальну роботу, і що ваш засланий голова, Козубенко, більшовик, і що в страйку брали участь всі, і взагалі – все. І що з Кат-рею Крос були всі добре знайомі. Бідна, бідна дівчина – її віддали до військового суду і, очевидно, повісять. Але ж непримиренна боротьба – це, знаєте, така річ…
– А чого ж… – перебив її Стах, – нелегальні ви? Адже…
Полубатченко перекокетувала до Золотаря, поки повз них пройшла якась нянька з дитиною на руках, і тоді швиденько розповіла й про це. Після убивства генерала Ейхгорна німці зовсім озвіріли, треба чекати нових утисків і репресій. Навіть Головатько і той позавчора, про всякий випадок, з міста зник, дарма що діяч зовсім лояльний. Очевидно, і юнацька спілка, дарма що вона позапартійна, буде незабаром заборонена теж. Про всякий випадок, і вона, Полубатченко, з Вінниці виїхала і від позавчора вважає себе за нелегальну. А батька свого, поміщика, вона, як відомо, зреклась.
– Ви чули про це?
Стах, Піркес та Золотар про це нічого не чули.
Зреклась. Прилюдно, на селянському сході в самих Бидлівцях. Хлібороби, протофіси та інші магнати підтримують гетьмана й гетьманат. А гетьман, будь він віднині проклятий, орієнтується тепер на відновлення «единой и неделимой» Росії. Продає неньку Україну за свій дурацький престол. І не престол, а так собі, звичайнісіньке генерал-губернаторство. Який же він в біса український монарх з історичною булавою в руках? Всі щирі українці, яким болить справа самобутності української нації та державної самостійності неньки України, не стерплять цього! Отже, цілком зрозуміло, що єднання чисто всіх опозиційних до гетьманщини сил – то запорука на перемогу. Тим-то вона й запросила на це побачення панів-товаришів, колишніх соробмольців. І вона закликає їх під стяг українського визвольного руху. А що породив її батько-поміщик, вона просить навіки забути. Віднині вона тільки дочка неньки України і борець за її незалежність!..
– І я не сама, – закінчила Полубатченко, перекокетувавши ще, поки хтось проминув їх алейкою, – я говорю до вас від імені щирої української молоді, від імені повітової спілки юнацтва. Нас аж тридцять сім таких, що підуть боротися проти гетьманського ярма! А… вас скільки? Тих, що були в соробмолі до його закриття… І котрі й зараз готові до боротьби?..
Стах, Золотар і Піркес мовчали.
– Га? – раптом скинувся Стах: він сидів, похилившися, пильно зайнятий тим, що роздивлявся на гравію стежки якогось зелененького жучка. – Скільки нас? Сто двадцять чотири. Орел до орла.
Тепер примовкла й Полубатченко. Вона навіть забула вихилятися в своєму вдаваному кокетуванні.
– Сто двадцять чотири? – нарешті прошепотіла вона. – А… а українців поміж них… скільки?
– Сто дев'ятнадцять! – і не моргнув Стах. – Ні, брешу, тільки сто вісімнадцять. Один від туберкульозу помер. Дозволите? – Він нахилився до кошика і вибрав собі соковитий червоний помідор. – Страсть як уважаю помідори! – Він сильно закусив лискучий бочок і бризнув соком на всі боки.
– Ну, що ти? – обурився Піркес. – Звичайно, сто дев'ятнадцять. А… Несюдихата Тарас?
– З Несюдихатою буде сто дев'ятнадцять, – сумирно погодився Стах, сьорбнувши холодну запашну юшку помідора. – Вчора, знаєте, тільки прийняли, – пояснив він Полубатченко.
Золотар виловчився і штурхнув Стаха під лавою ногою. Але від удару затерплу ногу аж скорчило, і він схопився зойкнувши.
– Що з вами? – злякалася Полубатченко.
– Ат! – розгубився Золотар. – Болить… нога. І голова, знаєте…
Полубатченко примовкла. Сто двадцять чотири! Такого вона не сподівалася. Це ж такий, виходить, паритет… Тим паче, що говорила вона зовсім не від імені тридцяти семи, а всього, може, сімох. Для більшої імпозантності вона трохи перебільшила. Коли припустити, що й тут перебільшено, ну, скажімо… разів у п'ять, то й тоді… Але Полубатченко зразу ж опанувала себе і поквапилася заявити, як вона надзвичайно рада, що лапи свідомого юнацтва такі численні.
І негайно ж вона запропонувала домовитися про конвенцію і альянс. Умови: взаємне довір'я, спільність дій, підпільна боротьба. Платформа: геть гетьмана, вільна Україна, Установчі українські збори.
Людей в міському саду прибувало. Була неділя, і в передобідню пору городяни виходили прогулятися. Піркес уже двічі мусив уставати й відповідати на привітання знайомих. Регент Хочбихто пройшов до кафе перехилити передобідній кухоль пива і пошукати партнерів на вечірній преферанс. Компанія покоївки робилась недоречною.
– Що ж, – сказав Стах, доїдаючи другий помідор, – ваші пропозиції, панно-товаришко, надзвичайно важливі. Гуртом і батька добре бити. А не то що якогось гетьмана. Але буде, звісно, так, як того громада забажає.
– Тобто? – не зрозуміла Полубатченко.
– Ми ж, бачите, тільки представники, – з'ясував Піркес, – ви ж розумієте, ми повинні доповісти всім нашим, обговорити, обсудити, а тоді…
– Звичайно, звичайно! – згодилася Полубатченко. – Я розумію. Але ж справа не терпить. Давайте не зволікати.
– Певна річ!
Домовилися зустрітися за тиждень. Полубатченко запнулася в свою шальку і взяла кошик. По черзі хлопці потисли їй руку. Стах зняв кашкета і зробив широкий реверанс. Навіть Золотар притупнув чобітьми, тихо постогнуючи від болю. Піркесу Полубатченко кивнула особливо привітно.
– Я така рада, що ми будемо вкупі! Пам'ятаєте Бидлівці? Як ви приходили до нас слухати грамофон і ласувати конфітурами? А Воропаєв? А Репетюк? А де ж тепер колега Зілов? Він не кінчив гімназії і пішов у депо? Який жаль!
– Він поїхав до Києва, – охоче поінформував Піркес, – здаватиме до політехнікуму.
– Ах! Скажіть! Я така рада! Шкода тільки, що він не візьме участі в нашій боротьбі! А я, – махнула Полубатченко рукою, – так і забула за мої курси! Хіба до науки тепер? Коли ненька Україна, громадські справи, боротьба…
– Дозволите? – взяв Стах з кошика третій помідор.
Полубатченко пішла. Хлопці знову сіли на лаву. Піркес змруженими очима стежив за силуетом, що зникав за кущами бузку. Золотар вхопився за йоги, стогнучи й кленучи. Стах надув щоки, і з його горла вилетів якийсь протяжний звук – не то стогін, не то сміх.
– Не доберу тільки, – простогнав Золотар, щось мудруючи коло своїх чобіт, – і для чого це ти набрехав про те, що нас аж сто двадцять чотири? Де ж ми їй візьмемо стільки народу, як до діла прийде? Ще й Несюди чи Нетудихату якогось вигадали…
– Високе до неба… – почав поволі зводитися Стах, аж вп'явшися в Золотаря лихим, розлюченим поглядом, немов тут же збирався Золотаря бити, – а дурне як… Та ти розумієш…
Аж тут не стерпів і Золотар. Він зірвався на рівні й замахав своїми довжелезними руками:
– Ти, будь ласка, характеру тут не показуй! Дурневі ясно, який тут вопрос! Тридцять сім їх чоловіка, чи п'ятеро, яку нас?
Стах із жалем і жахом дивився на Золотаря якийсь час, тоді перевів очі на Піркеса, шукаючи співчуття.
Піркес сидів похмурий, схилившись на бильце ослона, вплутавши пальці в волосся.
– Розумієш… – роздратовано сказав він, – сволоч ця баба. І «юси» її сволочі всі, поміщицькі та попівські синки. Але ж справді – проти гетьмана і вона. І сила якась на їхньому боці є. Ще хто його знає, яка на всіх нас чекає доля…
– Доля? – застогнав Стах. – А вагонні майстерні? А депо? А Юринчук же там, на селі? А Зілов у лісі? І не може ж бути, щоб не було десь і більшовицького комітету? Революція буде! А тобі – тільки доля!
– Іди ти до чорта! – вдарив кулаком Піркес і навіть схопився з ослона. – Хіба я тобі щось проти революції кажу? Я кажу – може, не відкидати зараз нікого, хто з нами на спілку йде? Може, дипломатами треба бути? Тепер, зараз, в такому стані? А там буде видно…
– Сволочі! – вхопився за голову Стах. – З ким дипломатію? Хто за ними є? Піп з псалтирем та пан з нагаєм?
З глитаями у спілку кличеш? Сволоч ти, коли так! Щоб замість гетьмана знову Центральна рада стала? А німців хіба не Центральна рада привела! Так з цією радою нам у спілку?
Стах розчервонівся, і шнурок з бомбочками збився йому на потилицю. Сквапно він почав лапати себе по кишенях. З внутрішньої кишені вихопив свій записник у потріпаній чорній цератовій палітурці. Тремтячими пальцями він гортав сторінки. Нарешті знайшов, що шукав, і, вийнявши, обережно поклав на долоню.
Це була вирізка з газети – стара, пожовкла і замащена. Колись її складалося вчетверо, і на місцях заломів вона потерлася. Але з другого боку, навхрест, по протертих місцях була акуратно підклеєна махорковим папером. На обтріпаному горішньому бережку змоченим хімічним олівцем було дрібно помічено: «газета «Правда»[438]438
«Правда» – щоденна загальнополітична газета, орган ЦК КПРС. Перший номер вийшов 1912 р. у Петербурзі. Засновником «Правди» був В. І. Ленін.
[Закрыть] за 1918 год, № 9, от 13 янв.».
– Це, – аж захрип Стах, – ти забув? З чим Червона гвардія навесні вставала? Забув? – Він тицяв долонею Піркесові просто в лице.
– Ху! – з полегшенням зітхнув Золотар. Він нарешті скинув обидва чоботи і тепер блаженно всміхався, ворушачи пальцями в прожовклих онучках. – Ану, дай.
Стах сунув вирізку Золотареві під ніс, але зразу ж відсмикнув руку назад.
– Читай, сволоч, так! В руки не дам! Ще порвеш…
Це була невеличка замітка:
Буржуазные газеты усиленно распространяют слухи якобы «об открывшихся переговорах между радой и Советом Народных Комиссаров». Круги, близкие к контрреволюционерам, всячески муссируют эти слухи, подчеркивая их «особенное» значение. Дошло дело до того, что многие из товарищей не прочь поверить в сказку о переговорах с Киевской радой, причем многие из них уже обратились ко мне с письменным запросом об ее правдоподобности.
Заявляю во всеуслышание, что:
1) Никаких переговоров с Киевской радой Совет Народных Комиссаров не ведет и вести не собирается.
2) С Киевской радой, окончательно связавшей себя с Калединым[439]439
Каледін Олексій Максимович (1861–1918) – керівник козачої контрреволюції на Дону, генерал. З 1917 р. отаман війська Донського. В жовтні 1917 – січні 1918 р. очолив антирадянське повстання.
[Закрыть] и ведущей изменнические переговоры с австро-германскими империалистами за спиной пародов России, – с такой радой Совет Народных Комиссаров считает возможным вести лишь беспощадную борьбу до полной победы Советской Украины.3) Мир и успокоение на Украине могут придти лишь в результате полном ликвидации Киевской буржуазной рады, в результате замены ее новой, социалистической Радой Советов, ядро которой уже образовалось в Харькове.
Золотар читав повільно, наморщивши лоба й ворушачи устами. Стах терпляче чекав, але вирізки в руки не давав. Золотар дочитав до кінця, всміхнувся Стахові в лице і з задоволенням простяг далеко впоперек стежки свої роззуті ноги.
– Що ж, – з насолодою сказав він, – тепер, як чоботи не тиснуть, і мені понятно: пі-і-і-шла вона, стерво вчорашнє, ік чортам собачим! З усякою буржуйською дипломатією заразом!
– Зіньку! – аж просяяв Стах. – Друг ти мій самий правильний! – Він засовався на місці і навіть сплеснув руками, чи то щоб обійняти Золотаря, чи то щоб загилити йому по спині. Втім, праву руку він мерщій сунув до кишені. – На, закури! – тицьнув він Золотареві кисет.
Піркес усміхнувся ніяково, патлаючи і без того розпатлане волосся.
– Ну, а це… – не знаходив він зразу що сказати, – а що ми їй скажемо, яку відповідь від ста двадцяти чотирьох наших хлопців дамо?
– Ат! – скипів Золотар. – Як «що»? Так і скажемо: душевно б, панно баришня, раді, тільки не згодні. Виходили з «Вишневого саду» так.
Попереду йшов Золотар, на обличчі в нього блукала блаженна, щаслива посмішка: він був босий, прокляті чоботи він ніс під пахвами. Під ніс він собі бурмотів щось про дипломатію та вузькі чоботи на ногах. Стах і Піркес ішли разом. Стах шепотів Піркесу щось про те, що він придумав одне діло, ну, таке діло, що закрутить в носі і меншовику з есером, і буржую з офіцером, а головне – німцю! Зовсім позаду підстрибувала то на одній, то на другій нозі Одуванчик. Ноги в неї зовсім стерпли, поки вона стояла на тій варті біля воріт. І що далі – вона відставала більше та більше. Адже біля кожної афіші на паркані вона неодмінно повинна була спинитися. Господи, і чого тільки не показували по тих кінематографах щасливим людям, які мали в кишені крону, щоб заплатити за білет. І «Соньку – Золотую Ручку»[440]440
«Сонька – Золота Ручка» – багатосерійні авантюрно-пригодницькі фільми (1914–1915; 6 серій), розраховані на міщанські смаки.
[Закрыть] з Вірою Холодною, і «Розбите кохання» з Мозжухіним та Лисенко, і «Кавалер ордена святої Підв'язки» з Максом Ліндером[441]441
… «Кавалер ордена святої Підв'язки» з Максом Ліндером… – Фільм за участю кіноактора Макса Ліндера.
[Закрыть]. Он зимою, за часів совдепів, більшовики всіх чисто безплатно пускали до кіно…
– Стах! – спитав раптом Піркес. – А ким ти збираєшся бути потім, ну, після революції?
– Як «ким»! – здивувався Стах. – Самим собою!
І зразу він розсердився:
– Спочатку треба революцію зробити, а тоді вже думати, ким кому бути! Не шукай долі, а шукай волі! Чи не чув, як каже народ?
ПРОДОВОЛЬЧИЙ ПОЇЗД У НІМЕЧЧИНУ
Темінь ночі сприяла над усе.
Всі три віконця – і те, що впрост на насип, і ті, що вздовж колії, – вони позапинали ряднами. Знадвору, проте, й так піхто по зміг би підійти: будочників цепний пес сидів зразу за порогом, на кожний невиразний шелест у лісі відповідаючи загрозливим гарчанням. Крім того, на самому насипу вартувала старша будочникова дочка, п'ятнадцятилітня Варка, пильно вдивляючись у вогні полустанка на другому кілометрі.
Ніч надворі була тиха, безвітряна, аж густа – і тут, за причиненими дверима, за щільно запнутими вікнами, в тісній кімнатці колійної будки стояла важка, нестерпна задуха. Старий, сивоусий будочник, його молода повновида дружина сиділи поруч на великому, на півхати, сімейному ліжку, обтираючи щохвилини піт з змокрілих червоних облич. Маленька Олечка стояла біля батькових колін – з ротом, роззявленим широко, з очима аж круглими – і свого зачарованого дитячого погляду от уже з півгодини так і не могла відірвати від цих несподіваних чужих дядів з чудними червоними пов'язками на обличчях та від купи прекрасних лискучих цяцьок перед ними на столі. Їй було страшно – вона тулилася то до матері, то до батька, але її брала цікавість – і вона вже не раз пробувала тихенько присунутися ближче до столу. Тоді старий будочник сердито на неї гукав, хапаючи за худеньке плічко.
– А куди? Знову пішла? Це підходь близько, бо зараз вб'є!..
– І в кого воно таке невсидюче вродилося? – хапала тоді Ольку й мати, тихо осміхаючися до мовчазних гостей.
Гості мовчали і смалили цигарки, щедро пускаючи дим з-під широких червоних півмасок з вузенькими щілинками для очей. Стіл був завалений різними речами: невеличкою гіркою лежали звичайні аварійні залізничні петарди і великою купою запальні бомби в бляшаних футлярах та німецькі ручні гранати – всього шістнадцять штук.
Старий будочник пом'явся якийсь час і нарешті наважився:
– Може б, той… – несміливо кивнув він на стіл, – може б, воно не слід було б курити… Га? Як-не-як піроксилін, та й бомба, – це ж, сказати б, взривчатое вещество… Неровен час…
– Телят боятися – волів не вкрасти, – чмихнув той, що був низенький і присадкуватий, а як ходив, то шкандибав на ліву ногу. – Чи в камінь головою, чи каменем у голову!
– Як сказать, – крутнув головою будочник, – не для вмерти, мабуть, ото вирядилися, а для жити!
– Вірно, дяденька, примітили. То я просто забрехався, зроду такий – і только, і хвалько. Як та каша гречана, що хвалиться, ніби з коров'ячим маслом так і народилася.
Старий будочник посміхнувся в сиві вуса:
– Старого інваліда-машиніста Нальчицького синок будете?
– Га?
– От на ймення тільки не пригадаю – не то Владислав, не то Броніслав… На хрестинах ваших гуляв у батька вашого. Помічником я тоді ще по молодості літ їздив…
– Станіслав, – муркнув Стах, – а Броніслав – то старший брат. Перехильнули, мабуть, дяденька, на хрестинах – таке з немовляти вийшло, хоч назад йому мову відбирай: де баюра, там і він з вудкою.
– Та невже? – спочутливо покивав головою будочник. – Казимиру Сигізмундовичу неприємність. Добрий був машиніст. Ї чоловік нічого собі, правильний – бджоли любив розводити і щепи викохував. Порається ще?.. По батьковій вдачі і вас признав – батько у вас теж як до мови, то в сусіди не позичає…
– Такий вже наш рід: кожне батько, кожне й дід…
– Ат! – стяг з очей червону маску і кинув її сердито на стіл Золотар. – Жарко, промокла вся…
Собака за порогом коротко загарчав. Золотар схопився і зробив крок до дверей. Від поруху вогник каганця заблимав, і по стіні заплигали довгі, покривлені тіні.
– То нічого, – сказав будочник, – то він на мишу. На чужого чоловіка Сірко не так гарчить. – Будочник звівся крекчучи. – Піду й собі гляну на вогні. – Він узяв ліхтар, засвітив його трісочкою від каганця і вийшов, грюкнувши дверима.
Стах підійшов до кутка і перемацав ще раз знаряддя, яке стояло там, – три ломи, три кайла, три ключі. Потім знову сів і вийняв цигарку.
– Не страшно хіба? – запитала будочникова дружина, осміхаючися.
– На печі страшно, як у лісі вовки виють…
– То правда, – засміялася жінка. – Олько, не підходь^ кому кажу?
Стах перехопив дівчинку і поставив її поміж колін. Маску він теж уже зняв. Злегка він зробив дівчинці «грушки». Дівчинка засміялася. Стах ухопив її за чубчик:
– Як тебе звать?
– Ай! – скрикнула дівчинка.
– Хіба Ай! А мама казали – Олька?
Дівчинка залилася веселим сміхом. Стах посадив її на коліна і загойдав.
– Ішла баба дубнячком, зачепилась гапличком, сюди смик, туди смик: одчепися, мій гаплик… Ану, проказуй та тільки ж скоро: наша перепеличка мала й невеличка під полукіпком випідпадьомкалася…
Дівчинка зайшлася реготом.
– Перепелицька… випід… Не мозу! – заляскала вона в долоні.
Стах відкрив рота, щоб затараторити ще якусь скоромовку, та двері рвучко відчинилися, і будочник швидко ступив через поріг. За ним, торсаючи хусточку на голові, вскочила Варка – шустра й метка.
– Засвітив… – почав був будочник, віддихаючись, та вже Варка перебила його:
– Вже… кліпає… раз засвітив… тоді вдруге і третє… Вже!..
Стах, Золотар, Піркес – він був третій – схопились і кинулись в куток до знаряддя. Піркес вхопив в оберемок усе і з натугою скинув собі на плечі.
З усім знаряддям вони мерщій попростували до дверей.
– Стійте ж, – перепинив їх старий будочник, – хлопці, що ж ви?.. Як умовились!.. – Він перепинив їм шлях до дверей, простягаючи в'язку мотузок. Руки в нього тремтіли. Жінка його заметушилася, дрібно хрестячись.
Піркес сердито буркнув щось і скинув ломи на долівку.
– Мерщій!
Всі втрьох вхопили мотузки, сквапно розкручуючи звиви. Будочник простягся на ліжку, жінка, осміхаючись і немов соромлячись, нерішуче сіла поруч.
– Господи, гріх такий!..
Золотар накинув їй петлю через плечі і швидко затяг зашморг через груди.
– Руки, руки… – прошепотіла вона, часто дихаючи йому в лице, – руки ж обкрутіть, а тоді усю довкола, щоб встати не можна було…
Піркес тим часом вже обкручував будочника з ніг до голови, мов ковбасу. Стах, вагаючися, держав мотуз над маленькою Олечкою.
– Треба, треба! Крутіть! – захвилювався будочник. – А то скажуть: мале ж на Пост збігати могло, чого ви її не послали? Крутіть, хай хоч як, а крутіть…
– Гляди, – посміхнувся й Стах, – плакати, Олечко, не будеш? Вранці ляльку тобі принесу… І цукерок… аж дві… Тихо лежи, я легенько… – Він обкрутив злегка дівчинку мотузком і попробував, чи не ріже де. Черга прийшла до Варки.
– А може, мене не треба? – змолилася дівчина. – Я з вами піду! їй-богу? А тоді в лісі й пересиджу… Га? Немовби й вдома не була? Га? Будьте такі ласкаві…
Дівчині дуже хотілося побігти зразу ж назад, туди, на насип.
– Хай! – вирішив будочник за всіх. – Тоді за годину на полустанок побіжить… – Він покрутив головою, щоб розширити мотузку довкола шиї. – І немов людей сповістить… Роти ж, роти позатикайте клоччям… он там, у кутку…
За хвилину Стах, Золотар і Піркес були вже надворі. Варка притримала Сірка, і, згинаючися під важкою ношею знаряддя та бомб, вони побігли вгору на насип. Варка нагнала їх зразу ж.
– Давайте, я понесу! – Вона взяла в Піркеса ключі, і вони побігли вчотирьох.
Зліва з насипу було видно увесь полустанок. Червоні й зелені цяточки семафорів, освітлені вікна Поста, чотири жовтуваті перонні ліхтарі. Високий ліхтар біля блока то спалахував, то пригасав. Він блимав тричі вряд, тоді засвічувався на якийсь час і знову блимав тричі. Так і умовлено з агентом на Посту: тільки з станції буде повістка, що німецький маршрут пущений на головну, він почне блимати тричі вряд ліхтарем біля Поста.
Миттю Стах глянув І в правий бік. Там не було нічого. Там чорною запоною стояла ніч – чорне небо, чорний насип, чорний ліс. Лиш місцями проти зір полискували невиразно рейки. Дві пари рейок – туди, в чорну ніч, на захід, на Волочиськ, до австро-угорського кордону, до Німеччини. Туди, як в чорну пащу, провалювалися всі маршрути – з хлібом, з цукром, з худобою, з усяким народним добром.
– Тут! – прошепотів Золотар. – От і стик. – Він обережно поклав долі мішок з бомбами і схопив з Піркесових плечей кайло і лом.
Втрьох вони схилилися над стиком. Кожний чув биття свого і ще двох сердець. Ніч була душна, але хлопців трохи морозило. Варка запропонувала принести ліхтар і присвітити, та Стах на неї тільки цикнув.
Розгвинтити треба було тільки один стик. Тоді вибити кілька костилів, підважити і одвести рейку набік, бодай на два вершки. Два ключі клацнули об гайки. Золотар вхопив кайло і почав вибивати костилі. В тиші ночі звуки падали, як вибухи, – здавалося, їх було чути навколо за кілометр. Піт лив, як дощ, залізо лежало тверде й невковирне. Варка вхопила лом і почала гупати в шпали коло костилів, трощити пахучу сосну. Це придумано правильно – тепер костилі можна було одвертати набік. Золотар теж вхопився за лом. Перша гайка цокнула й покотилася. Треба було поспішати. П'ятнадцять-двадцять хвилин – і маршрут буде на полустанку. Ще три хвилини – і він тут.
Петарди! – прошепотів Стах. – Ми покладемо метрів сто вгорі… Яка тут швидкість, на цьому уклоні? Відповіла Варка:
– Від полустанка він набирає вже до тридцяти кілометрів…
– Значить, він перекинеться просто під схил!.. Біжи закладай петарди.
Кондукторська бригада їхала німецька. Але паровоз вели машиніст, помічник і кочегар з депо: старий Парчевський, Волков, Дзюбенко. Як вибухне петарда, вони мали плигати: і паровоза геть – так умовлено ще завчасу.
Піркес зник ліворуч тільки смутно маячив його ясніший за ніч силует. Потім силует зник. Стах кректів коло гайок. Золотар відважував і вивертав костилі. Варка довбала й витрощувала шпали – на щастя, вони були вкрай гнилі.
– Гляди! – прошепотів Золотар до Варки. – Як кінчимо, щоб зразу ж бігла у ліс. А то як піймають…
– … то поведуть до війця, до того, що дім з гратами, панотця, – відгукнувся й Стах, крекчучи коло гайки.
Варка хихикнула. Ще одна гайка дзенькнула і покотилася. Варка хихикала – їй було смішно, і цокотіли зуби. Вона розтрощила вже три шпали. Під великий палець правої ноги вона загнала скіпочку, але. мовчала, лиш інколи придавлюючи палець лівою ступнею – щоб не так пекло.
Покінчивши з гайками, Стах кинув ключ і, вхопивши кайло, побіг до Золотаря. Той порався біля шостого костиля.
– Ото й досі? – аж розсердився він. – Создав тебе бог і ніс висякав! – Він ударив по сьомому. Але зразу ж покинув кайло і вхопив лом. Як і Варка, він почав трощити під костилем гнилу шпалу. – Кублиться, як та квочка з курчатами!..
Враз зовсім поруч, за лісом, несподіваним і довгим криком закричав паровоз. І зразу ж луна перекотила крик через голови і ударила в схили вапняку за насипом. Поїзд проминав останню будку перед полустанком. Ще дві хвилини – і він буде на полустанку. Через лісові хащі прорвалося дрібним дробом швидке й ритмічне стукотіння коліс, Воно наближалося швидко й гучно. Паровоз вдруге кинув у чорну задуху ночі довгий тремтливий свисток. Це був «Щ».
Піркес виринув з, темряви – дихання видиралося в нього з горла із свистом, він тримався рукою за груди.
– Підходить… Одинадцять! – порахував він місця від костилів. – Господи, мало! Не встигнемо… – Поїзд виринув з-за повороту перед полустанком і гучно зашипів: машиніст пустив пару. – Не встигнемо більше. Давайте спробуємо підважити… – Він вхопив лом.
Дванадцятий костиль випав. Стах і Золотар, вхопивши ломи, підбігли до звільненого вже біля стику кінця.
– Разом! Ну!
Вони підклали ломи і спробували підважити рейку. Вона не посувалася.
– Ще раз!
Варка вхопила кайло і зачепила за кінець рейки. Вчотирьох вони натисли ще раз. Рейка лежала непорушна.
