Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 62 страниц)
День був несподіваний для листопада.
Зрання ще трохи мрячило – ніч була дощовита і вітрова, – але вже на дев'яту хмарна запона розкололася. Крізь розколину світилася ясна, немов чисто вимита, ледь злиняла блакить. Розколина довшала й ширшала. Блакить густішала й темнішала. Вона стала зовсім синя. І враз на неї не стало змоги глядіти. Вона заіскрилася, спалахнула, запалала. То вишило сонце в розколину межи хмар.
Сербин прокинувся пізно. Очі важко було розплющити, у висках нило, в потилицю щось гупало від кожного необережного повороту. А як гидко в роті і на зубах. Коньяк, шампанське, чиста горілка, лікери і знову коньяк. Господи, яке свинство! І як це людина може влити в себе таку кількість усієї цієї мерзоти? Швидке до крана – швидке холодної води, мила і шорсткий селянський рушник! Сонце таке тепле й ласкаве. Пити більше ніколи не треба. Навіщо? Це ж так противно! Брр!.. Ах, так – Катря Крос! Ну, да. Тоді, звичайно…
Настрій зразу підупав. Сонячні промені були зовсім вже не такі й ласкаві. Звичайні, холодні, безрадісні промені осіннього сонця. Сербин домився тихо й безрадісно. Катря його не любила. Тепер це вже був факт. Туровський признався, що він любить… І…
Ах, Катре! Ви розбили Сербинове серце. Дивіться – він навіть напився з горя, дарма що горілка йому відворотна й бридка. Для чого це ви зробили, холодна, неприступна дівчино?! Цей юнак буде тепер так мучитися і страждати! Чи відомі вам, холодна, неприступна дівчино, муки нерозділеного кохання? Чи плакали ви безсонними ночами в жарку подушку, Катре? Чи, може, ви просто досвідчена, жорстока кокетка? Ах, Катре, Катре, вам же тільки сімнадцять років!
Сербин домився і тихо вийшов до сусідньої кімнати. Матері вже не було. Вона пішла на роботу, до своєї бібліотеки. Це чудесно! Настрій трохи покращав. Вона завжди в таких випадках плаче. Бідна мама! В неї ж таке хворе й нервове серце. Ніколи, ніколи! Але на сумлінні щось є. Чи він учора щось там не наробив? Треба зараз же заскочити розпитатися до Кульчицького, – він же мешкає поруч, зразу за… за… ну, да поруч, зразу за Катрею Крос. Крое! Катрею! І чорт з нею! Можна навіть язика показати… Кульчицький мусить знати. Він був тверезий, він же грав у карти – він пам'ятає все.
Сербин взяв кашкет і вийшов у двір. Ах, яка чудова година! Без пальта, а майже жарко. Їй-право, пече! Літо! А прозорість! На небі ні хмаринки. Фу, чорт! Хай там що, а життя все ж таки хороше! Вона ще довідається, вона ще пожаліє! От через рік піде Сербин на фронт, потім повернеться героєм. Як Парчевський! Поручик і чотири «георгії». П'ятсот карбованців буфетникові за один вечір. За горілку і коньяк. Фу, гидота. Ні, він повернеться таким героєм, що через його геройство, скажімо, закінчиться війна. Він переможе, він винайде такий спосіб, він скаже всім їм таке слово – таке слово, що примирить всіх! Хай тоді вона пожалкує! Він буде найвідоміша в місті людина. Ха, в місті! В цілому світі!.. Хай позаздрить тоді. Він проїздитиме поїздом, вона прибіжить, звичайно, на вокзал – хоч би подивитися на нього. Вона стане в кутку і заплаче. Їй буде так гірко. Вона зрозуміє тоді, як помилялася вона, яка була неправа… А тут всі вітають його, обіймають, цілують. Навіть незнайомі і ті б'ються за те, щоб потиснути йому руку. Як американському президентові в день його народження. А вона стоятиме н кутку й гірко плакатиме… І от він тоді відштовхне всіх геть, люди розступляться перед ним, і він просто пройде до неї. Вона перелякано дивитиметься на нього. Що він хоче робити? Горло Сербину залоскотали сльози – він був зворушений, він передчував свою безмірну великодушність і благородство. Він же підійде просто до неї. Він візьме її за руку. Рука тремтітиме і буде мокра від сліз: Катря забула хустинку дома і обтирала сльози просто долонею. Він візьме її за руку і скаже їй… Що він їй скаже?.. Він скаже: «Витріть сльози, не плачте…» Ах, ні! Він скаже коротко, просто і зрозуміло. Отак гляне на неї і скаже: «Катре, я вас все ж таки люблю…»
Щоб не заплакати, Сербин мусив спинитися і потягти повітря в легені глибоко-глибоко. Він проминув уже паркан машиніста Кроса і стояв перед дверима хати Кульчицького.
Бронька був дома. Власне, він ще спав. Коли Сербин зайшов до його кімнати, він тільки потягся під ковдрою. Він хряпнув кістьми й помахав ручкою з-за подушки. Бронька повернувся додому ще куди пізніше від Сербина. В нього були свої справи. Він прийшов, коли був уже повний день. Він прийшов усього годин чотири тому.
– Слухай, Бронько… – Сербин присів на край ліжка. Постіль була гаряча, розпарена, пітна. – Ти не пам'ятаєш, Бронько, чи я там чого вчора не наробив? Розумієш, таке почуття, немовби щось таке, якась немов неприємність…
Бронька закурив цигарку й хрипло відкашляв. Він, правда, не пив, але ніч була безсонна й трудна. Зате треба признатися – щаслива нічка. П'ятсот чистого виграшу! Хоч купуй собі власну хату! А що б ви думали – і купить. А то з тим старим скарбошукайлом, будь він проклятий, хоч він і батько… Але гроші – це не все. Ще є відчуття якогось задоволення… Ах, да! Чорт побери! Мало не забув! Правильно! Бронька радісно й грайливо засміявся:
– Ні, нічого такого я не пам'ятаю… Офіцер той, заню-ханий, тебе не побив? Ні? Тоді нічого не пам'ятаю.
Власне, Бронька нічого такого й не намагався згадати. Морочити голову! Йому було що згадувати й без того. П'ятсот лежали під подушкою. А крім того, хе-хе-хе.
– Розумієш, Хрнсапфе, от була дяді лафа! Такі дєлішки…
Словом, Бропьчину розповідь треба переповісти своїми словами. В мові Кульчицького було надто багато нецензурних слів. Що ж до цієї пригоди, яку розповів він щойно Сербинові, – звично ламаючись, хтиво підхихикуючи та солодко звиваючись під паркою, гарячою, пітною ковдрою, – то на цей раз в його розповіді не було й одного друкованого слова.
Діло було так. Станцювавши вальс, Бронька остаточно вирішив, що його партнерша – дівчина на світовий рекорд, і дивно, як це він на неї досі так мало звертав уваги. Він узяв Катрю під руку і провів по залі після танцю. Катря горнулася до Броньчиного плеча. Їй було так гірко і самітно. Її так ображено. І хто? Людина, через яку вона стільки безсонних ночей проплакала в гарячу подушку. Христе! Милий Христечко! Ні, не милий – гидкий, противний, проклятий! Вона не хоче його знати!.. Бронька погладив дівчинці руку – вона чогось така печальна! Катря відчула подяку і симпатію. Він такий добрий. І почуваєш себе біля нього міцніше. На його руку можна спертися, йому можна довіритися. Але зоставатися на балі вона вже не могла. Вона запропонувала Кульчицькому піти додому. Вони ж якраз сусіди!
Ще допомагаючи їй одягтися, Бронька ніжно погладив їй плече й потиснув руку. Катря відповіла. Чому не відповісти? Він такий милий і добрий. Коли вони вийшли надвір, листопадовий вітер зустрів їх і зразу ж поліз за горжетку. Брр, який вітер холодний після безсонної ночі! Бронька підсунув їй свої руки. Його руки були теплі. Краще теплі руки, ніж холодний вітер. Коли вони минули колію і зайшли за ріг матеріального складу, Бронька раптом нахилився і поцілував Катрю в ліву щоку. Катря схопилася. Як він сміє? Що за жарти! Хамство!.. Але губи були в Броньки теплі і м'які. Над губою лоскотали молоді вусики. І так якось він впевнено і міцно поцілував. Катрю так, мабуть, ще ніхто не цілував.
Коли вони проминули депо, Катря вже відповідала на Броньчині поцілунки. Вона була така бідна. Їй було так жалко себе. Її так ображено. І хто? Сербин! Якого вона так любить. Чи пак любила. Тепер уже ні! Тепер вона нікого не любить і нікого не буде любити. Нікого й ніколи…
Сербин дивився на Броньку. Знову ламається чортів ламака! Знову брехні та хизи! Але серце стислося і в грудях занило. Жах липким холодом пройшов по волоссю, по шиї, по спині. Цього не може бути! Катря!.. Дівчинко!.. Люба! Проклята! Бридка!.. Убити Броньку!
На комоді стояло дзеркало. Велике і важке. Провалити голову зовсім легко. А он ще краще – молоток. Зелені кола пішли у Сербина перед очима. Вони спіралями викручувалися звідкілясь із кутка і лізли просто на Сербина. Одне за одним – як хвилі, як море, як млость.
Сербин надів кашкет і вийшов. Кульчицький щось кричав навздогін. Сонце світило яскраво і тепло. Сербин пройшов повз Катрину хвіртку, повз особнячок машиніста Кроса, повз широке венеціанське вікно. Там, за вікном, на білому ліжку з блакитними бантиками, ще спала Катря. Огида скорчила Сербинові горло, груди, цілого. Він проминув свій дім і пішов просто в садочок. В саму глибину, аж під паркан. Там він став і сперся лобом на темпу й зеленкувату від цвілі дошку паркана.
Жити не було ніякого сенсу. Падлюка! Сербин неодмінно уб'є його. А потім себе. У нього є вдома австрійський карабін. Воропаєв пропонує заміняти його на німецький «зауер» з додачею двадцяти карбованців. Двадцять карбованців Сербин якраз винен Кульчицькому. Він жбурне йому їх у морду і застрелить з німецького «зауера».
Сербин зірвався. Очі його палали сухим полум'ям. Він підбіг до паркана і підплигнув. За мить він уже сидів на ньому. Ще за мить він уже сплигнув на той бік. Він упав просто на купу сухого листя, зразу за будою Карачуна. Карачун здивовано визирнув з буди. Він не гавкав. Чого йому гавкати? Цього сусіда він знав. Це ж той, що плигає через паркани, ламає айстри і ставить їх його хазяйці на вікно. Карачун виліз із буди і, ліниво помахуючи хвостом, пішов назустріч. Він був все ж таки здивований. Адже тут айстр не було. Айстри в квітнику. А тут тільки буда та купа сухого листя. Карачун на ній інколи спочиває й гріється на сонці.
Сербин упав на купу листя і зарився в нього з головою… Воно було зверху сухе. Сонце вже просушило його. А всередині воно було вогкувате, пріле і духмяне. Осінь же. Воно не може вже висохнути просто неба на осінньому сонці.
О небо! Не треба неба! Не треба сонця! Нічого не треба. Тільки смерті. О господи, пошли смерть бідному шістнадцятилітньому юнакові. Пошли. Її ж у тебе так багато!..
Карачун лизнув холодні пальці Сербина своїм теплим і шершавим собачим язиком…
СТАРУ ВЛАДУ ПОВАЛЕНО
ТРЕТЬОГО БЕРЕЗНЯ ЗА СТАРИМ СТИЛЕМТретього березня день був звичайний, передвесняний. Сонця не було. Під високою примарною оболонкою небозводу, одна одну випереджаючи, низько і сквапно пропливали, пробігали й кублилися пошматовані кудласті хмарки. Вітер з заходу дув поривчасто й непостійно – то тепліший, то холодніший, але вогкий і пронизливий. Сніги танули дружно, але приховано: зверху був сніг і лід – ніздрюватими хрупкими скоринками, а зісподу стояла вода і рудувата мерзла кашка.
Ми сходилися до гімназії притьмом. Зранку до двадцятої ми були на стрільбищі, два кілометри за містом. Ми опановували кулемет – японський, зразка 1914 року. Першим пристрілював сьогодні Піркес. Запах пороху, тріскотня кулемета та загальний весняний неспокій зморив і виснажив нас. Але й ці дні були такі незвичайні, такі несподівані і тривожні! В світі коїлося щось чудне й таємниче. Газети вже кілька днів не приходили. Прямі дроти були в розпорядженні ставки. Вісті звідусіль доходили лише чутками та від робітників іскрового телеграфу. В Петрограді відбувалося щось загадкове і хвильне. Двадцять шостого вибухли страйки і немовбито сталися заколоти в самому війську. Двадцять сьомого був царський указ про розпуск Думи[266]266
Двадцять сьомого був царський указ про розпуск Думи. – Указом царя 25 лютого 1917 р. було перервано засідання Четвертої державної Думи, 27 лютого 1917 р., в день повалення самодержавства, депутати Думи створили Тимчасовий комітет Думи, який за згодою есеро-меншовицького виконкому Петроградської Ради сформував буржуазний Тимчасовий уряд.
[Закрыть]. Двадцять восьмого був утворений якийсь Тимчасовий комітет. Першого – Совет рабочих и солдатских депутатов. Крім того, немовбито арештовувалося самих міністрів. Це вже було неймовірно, незрозуміло, моторошно і чортзна-як цікаво! Адже і в нашому місті раптом з'явилися на вулицях рясні поліційні й жандармські патрулі. Городовики вже не стояли по одному на розі, а ходили по чотири з п'ятим унтером на чолі. Робітники з депо й вагонних майстерень все намагалися зійтися до гурту – то на військовій рампі, то на вантажній станції, то в самому депо. Але кінні жандарми щоразу пильнували їх саме там і, посвистуючи нагаями, розганяли всіх. Йшла поголоска, що робітники все ж таки десь умудрялися влаштовувати якісь зібрання таємно. Немовбито був у робітників якийсь підпільний комітет.
Дві перші лекції – закон божий і латина – ми заповзято обмірковували ці надзвичайні події. Даремно отець Іван благав когось вийти до кафедри й відповісти йому урок з історії церкви. Ми тільки одмахувалися. Де вже там до історії чи до церкви! Такі події. Страйк! Заколот! Мітинг! Громадяни! Самі слова які хвильні й значущі! Латиніст махнув рукою і, захопивши Ціцерона, пішов з класу з половини лекції. Але третьою лекцією мав бути інспектор.
Ми мерщій перекурили, дзвінок продзвонив, ми посідали на місця і поприсували до себе Сіповського. Події подіями, а Богуславський ганятиме нас зараз до сьомого поту по курсу словесності, витягатиме з нас жили руської поезії, садовитиме на палю – «на кол» – за незнання «отечественої» літератури. Перед лекціями інспектора завжди бувало моторошно і тоскно.
Нарешті двері розчинилися, і ми всі зірвались, щоб завмерти і виструнчитися. Але то був не Богуславський. До класу хулгко ввійшов Зілов. На перших двох лекціях його не було.
Зілов був просто з двору. Він був у кашкеті і розстебнутій шинелі. Незрозуміло було, як же йому пощастило прослизнути повз швейцара і Піля. З-під кашкета на лоб Зілову звисало мокре й злипле волосся. Піт стікав по висках. Дихання вихоплювалося з шумом і присвистом. Він довго і шпарко звідкілясь біг. В руці Зілов бгав папірець. Трьома кроками він переплигнув вільну від парт просторінь класу і скочив на кафедру.
– Хлопці! – сказав Зілов, задихаючись. – Царя нема!..
– Що? – гукнув хтось.
Зілов скинув кашкет, одвинув назад скуйовджене й мокре волосся і коротко передихнув:
– Микола Другий зрікся престолу…[267]267
Микола Другий зрікся престолу… – Після перемоги в Росії Лютневої революції Микола II 2 березня 1917 р. зрікся престолу.
[Закрыть] Ось його маніфест… Мені дав Трушицький з іскрового телеграфу… – Зілов показав зібганий папірець і зразу почав його поспішно розгладжувати на кафедрі. І тут ми раптом побачили, що до третього ґудзика гімназичної шинелі Зілова наспіх і неакуратно прив'язано обривок вузенької червоної стрічечки.
«В тяжелую годину ниспосланных русскому народу великих страданий… дабы облегчить народу нашему единение и сплочение… Признали мы за благо… отречься от престола… Передаем наследие наше… брату нашему… Михаилу Александровичу…»
Ми слухали ошелешені. Що таке? Зрікся? Перестав бути царем? Це була історична подія! В які дні судилося жити нам!
Зілов скінчив. Руки в нього тремтіли. Він ніяк не міг скласти папірець і сунути його до кишені. Але коли він вийняв руку назад, вона не була порожня. В ній була довга й тоненька пожмакана червона стрічка. Зілов вихопив її і хутко-хутко почав дерти на дрібні шматки. Ми мовчали. В класі було тихо, немовби лекція Богуславського вже почалася. Обривки червоної стрічки Зілов кидав на перші парти. Звідти їх перекидали на другу, на третю, на цілий клас. По шматочку кожному – пришпилити на груди, обмотати довкола ґудзика. Раптом з останньої парти зірвався Воропаєв і побіг проходом між партами. Він скочив на кафедру. Назустріч йому Зілов простиг останній червоний обривок. Воропаєв схопив його і обернувся до класу. Обличчя його схвильовано заша-рілося. Пальці, поспішаючи, обкручували ґудзик червоною стрічечкою.
– Господа! – гукнув Воропаєв, і голос його вібрував. – Господа!.. Нехай цей великодушний вчинок назавжди залишиться в нашій пам'яті…
Дехто невпевнено вигукнув «ура!».
– І хай же живе наш молодий государ імператор, Михаїл Другий[268]268
Михаїл Другий – Михаїл Олександрович (1878–1918), великий князь, син Олександра III. В 1917 р. після зречення Миколи II відмовився від прав на престол.
[Закрыть]… Боже, царя храни-и-и… – Воропаєв заспівав.
Зілов стояв білий як стінка. Він не чекав цього співу. На третьому ґудзику в нього, і вже в кожного з нас, в кожного з співців «боже, царя…», червоним цвітом цвіли обривки його вузенької червоної стрічки.
Двері розчинилися вдруге, і на порозі став інспектор. Він глянув на клас, і спів погустішав та зміцнів – заспівали майже всі. Стулені губи Зілова посиніли й тремтіли. Воропаєв притиснув руки до боків і стояв струнко. Похиливши голову, інспектор почекав, поки ми докінчили куплет. Тоді він зробив два широкі кроки і схвильовано зійшов на кафедру. Зілов і Воропаєв пішли на свої місця. Зілов був білий і схудлий. Воропаєв був червоний і урочистий. Немов це саме він і «помазав» на царство царя Михайла Другого…
Цілу хвилину – то була одна з найдовших у нашому житті – Богуславський водив по класу очима, пильно придивляючись до нас. Він хотів пройти своїм водянистим безколірним поглядом крізь наші застебнуті на п'ять ґудзиків тужурки, крізь наші груди, просто в серця. Але червоні стрічки на третіх ґудзиках перепинили його погляд. Один по одному всі сорок перелічив він треті ґудзики. Навіть в Едмунда Хавчака на третьому ґудзику цвів червоний бантик. Обличчя інспектора мінилося щохвилини. Відразу воно червоніло; потім воно блідло, по тому чоло зрошував піт Після того він знову шарівся. Нарешті він звів праву руку і випростав указовий перст. Поволі і важко він окреслив перстом коло по лінії рівня третього ґудзика гімназичних тужурок, що були перед його очима.
– Зніміть! – наказав він. Ми здригнулись.
Інспектор опустив руку, відхилився і побіг поглядом по наших лицях. Але ми скосили зір і зробили широкі, невинні й благонадійні невидющі очі. Тепер ми бачили двох, трьох, чотирьох інспекторів.
– Зняти… негайно ж, – пропищали знову чотири інспектори.
Ми не рухалися. Ми закам'яніли. Було невимовно страшно. Так проминула друга з найдовших хвилин нашого життя. Здавалося, вона ніколи вже не скінчиться.
Нарешті інспектор заговорив знову. Це був голос тихий, лагідний, догідливий і улесливий. Так говорить дядя до свого любимого, але неслухняного небожа:
– Господа, – говорив дядя, – я дуже рекомендую вам гаразд порозмислити над тим, що ви робите… Ви стоїте на межі того, щоб зробити необачний і непоправний цілим майбутнім життям крок… – він помовчав кілька секунд. – Вважайте, господа… – голос його здригнувся, – вважайте, господа, адже ще нічого напевне невідомо…
Ми не рухалися. Тяжко страждаючи, зітхнув Хавчак. Ми мовчали. Так проминула третя з найдовших хвилин нашого життя.
Інспектор зійшов з кафедри і зробив крок до дверей. На порозі він спинився:
– Занять зараз не буде, – сказав він. Голос його був надтріснутий і сиплий. – Я пропоную вам порозмислити цю годину, а на тій перемінці… ми побалакаємо… ще…
Він вийшов. Стомлені, вимучені, знесилені, ми впали на наші місця.
Цар Микола Другий зрікся престолу. Ми його трошки знали – царя Миколу Другого. Він був точнісінько такий, яким мальовано його на портретах: середнього зросту, пригладжене з лівим проділом волосся, руда борідка, прозорі блакитнуваті очі, беззмістовна посмішка на вустах. Щороку він проїздив через нашу станцію. Тоді з усіх вподовж колійних і привокзальних вулиць виселяли всіх мешканців, вікна домів, що виходили на залізничну колію, забивали дошками навхрест і шпалерами – спиною до колії й царського поїзда, обличчям сюди, до забитих навхрест вікон, – на довгі кілометри вистроювалися всі чотири наші стрілецькі полки. В самій будівлі нашого вокзалу були спеціальні розкішні царські покої. Проїжджаючи, Микола Другий неодмінно з'їдав на нашому вокзалі шашлик. Ploro якось славетно на всю Російську імперію умів готувати сам власник буфету і всіх інших буфетів нашої залізниці, татарин Кабутаєв. За цей шашлик Микола Другий подарував татаринові Кабутаєву брильянтовий… хрестик на шию. Подаючи щороку черговий шашлик до столу Миколі Другому, правовірний мусульманин Кабутаєв одягав на шию, поверх комірця і галстука, царський подарунок – брильянтовий хрест…
Червоні стрічки годилося б зняти з ґудзиків. Не варто було робити необачний і непоправний цілим майбутнім життям крок. І взагалі до чого червоні стрічки, коли один цар іде і приходить другий? Воропаєв стрічечку відстебнув…
Але раз довелося побачити Миколу Другого і нам. Це було кілька років тому, навесні. Вранці ми прийшли до гімназії, як завжди. Раптом по класах забігали класні надзирателі. Уроки на сьогодні відмінялися. Всім нам до одного пропонувалося йти до перукарень і стригти черепа наголо. ІІотім нас вистроїли в гімназичному дворі. Вистрижені голови наші купалися в теплому промінні весняного сонця. Директор виходив на ґанок і патетично викликав: «Здрасьте, мои гимназисты!» – «Здрам-жлам-ваш-императ-величество!» – горлали ми. «Как проходит ваша жизнь и учение?» – «Покорно благодарим ваш-императ-величество!» – «Учитесь і растите на славу Родине». – «Рады стараться, ваш-императ-величество!» – «До свидания, дети!» – «Ура!» Ми підкидали кашкети вгору й бігли вздовж фронту немовби за від'їжджаючим поїздом… Після обіду нас приведено на вокзал і вистроєно. Нарешті підійшов поїзд. З царського вагона вийшов опасистий, дебелий сивий чолов'яга, весь в орденах і лампасах. Він щось сказав, звернувшись до нашого фронту. «Здрам-жлам-ваш-императ-всличество!» – захватно відповіли ми. Ми забули, що цар же рудий, а не сивий. То був тільки міністр царского двору, Фредерікс[269]269
Фредерікс Володимир Борисович (1838–1927) – російський державний діяч, з 1897 р. міністр імператорського двору. Після 1917 р. емігрант.
[Закрыть]. Тоді на приступці вагона з'явився справді Микола. Він кап-у-кап був схожий на свої портрети. «Ур-р-ра-а-а!» – одчайдушно зарепетували ми. Микола Другий приклав руку до козирка і посміхнувся. Гімназичні кашкети рясно злетіли в небо. Хвилини дві Микола тримав руку біля козирка й ворушив губами. Він щось намагався нам сказати. Можливо, якраз ті запитання, які так ретельно вивчав з нами директор. Але це було неможливо – ми горлали «ура!» безперестану і шпурляли кашкетами вгору. Микола махнув рукою і пішов у вагон… Коли поїзд рушив і ми нарешті перестали кричати «ура!», ми раптом побачили директора. Він стояв під ліхтарем і заливався рясними сльозами. Немовби йому щойно виставлено «три» за поведінку. Група підлабузників і підлипайл тіснилася довкола нього. «Що з вами, Іродіоне Онисифоровичу?» – сам мало не плакав Едмуид Хавчак. Директор поклав руку Хавчакові на стрижену голову, шморгнув носом і спробував обтерти сльози хустинкою:
– Детки, детки, – прохлипав директор, – вы еще столь молодые, а уже сподобились увидеть сей прекрасный лик. А мне только на пятдесят пятом году жизни выпало счастье лицезреть нашого царя-богоносца!.. – Він молитовно звів засльозені очі догори. – Господи, ныне отпущаеши раба твоего по глаголу твоєму с миром…
Ні, знімати червону стрічку не годилося!
Але, поки ми пробували розмислити над усіма подіями і словами інспектора, нова поява ошелешила нас. Двері розчинилися втретє, і на порозі з'явився якийсь чоловік у чорній шинелі і з руденькою борідкою. Кінець світу! Чужі люди почали заходити до гімназії і просто в шинелях і калошах вдиратися до класів. Через ліве плече і спіраллю довкола лівої руки у чоловіка в чорній шинелі була обкручена, немов аксельбант, широчезна й довжелезна червона бинда. Петлиці на шинелі були блакитні – студентські.
Не переступаючи порога, студент змахнув правою рукою.
– Товариші! – гукнув він.
– Урррааа! – заревли ми диким, надприродним ревом йому назустріч.
По-перше, то був Митька Ізвольський. Ми знали всі, що три місяці тому його заарештовано і він зник. По-друге, на плечі й довкола руки в нього були широчезні червоні бинди. Такі самі червоні, як і наші стрічечки на третіх ґудзиках. По-третє, це був справжній чоловік, із справжнього світу, звідти, де люди живуть повним життям, а не тільки учать уроки і дістають одиниці. Ось хто розповість, з'ясує і розтлумачить нам усе, чисто все. Ось хто порадить нам, чи важити нам усім майбутнім життям для непоправного кроку І, нарешті, з порога класу нам кинуте якесь несподіване, надзвичайне, вперше чуване слово:
– Товариші!
Ми – товариші! Це до нас сказано – товариші. Сам Митька Ізвольський назвав нас товаришами! Ура!!!
– Товариші гімназисти! – гукнув Ізвольський. – Виходьте всі на вулицю!.. Приєднуйтесь до повсталого народу!.. В Петрограді революція!
Серця наші тьохнули. Революція!
– Кровожерливому самодержавству кінець! – вигукував Митька Ізвольський. – Хай живе свобода!
Лавиною ми рушили до дверей з усіх інших класів вже висипали на коридор. Педагоги полохливо й розгублено тулилися до стін. Митька Ізвольський підбігав до кожних дверей і вигукував свій заклик. Очі його горіли, волосся, борода й червона бинда розвівалися.
– На вулицю!.. Маніфестацію!.. Демонстрацію!.. Ура!.. Було весело, захватно й незрозуміло. В грудях захлиналося й завмирало.
На чолі з Митькою Ізвольський ми посипалися на вулицю. На під'їзді ми підхопили Митьку й понесли попереду на плечах з одчайдушним лементом і свистом. Митька стояв, розмахуючи руками, і теж щось репетував. Але чути його вже не було. Кашкет він загубив.
Раптом з гімназичних воріт виринуло кілька постатей. Вони бігли просто до пас. Попереду були Федір Козубенко і Стах Кульчицький. Стах був молодший Броньчин брат. З гімназією йому не поталанило, він уже два роки працював у депо за слюсарського учня. Відносини між братами були досить чудні вони майже ніколи не бачилися, коли ж і зустрічались ненароком, то негайно ж закачували рукава і починали один одного лушпарити Бронька зневажав брата-«босяка», Стах відплачував ненавистю до «карандаша-задаваки» За Федором і Стахом бігло ще чоловік п'ять молодих робітників.
– Робітники! – заревів Митька, спиняючи нас і їх величним помахом руки. – Пролетаріате! Революційна інтелігенція іде, щоб плече в плече умерти на барикадах за свободу!..
– Ура! – завищали ми.
Федір, Стах та інші робітники зірвали кашкети і замахали до нас. Федір вхопився за штахет і підтягся вгору. За мить він вже стояв на прузі. Він махнув рукою, і крики довкола притихли.
– Хлопці! – гукнув Федір. – Місто повис поліції і жандармів! Петроградські робочі вже розквиталися з своїми! Наші з депо і вагонних майстерень вже почали обеззброювати барбосів і фараонів! Хто з вас не боїться!..
Вибух обурення не дав йому докінчити… Ми – боїмось? Федір сплигнув додолу і побіг. Ми кинулися слідом. Крик, свист, лемент бігли за нами вслід. На бігу Федір про щось перегукувався з Зіловим і Стахом Кульчицький.
І от коли ми всією оравою завернули за ріг, ми раптом побачили тих, кого роззброювати кликав Федір Козубенко. Від залізничного тунелю просто до нас ішли п'ятеро поліцаїв. Четверо йшло по двоє, а п'ятий, унтер, попереду і трохи збоку. Бляхи їхні блищали. Шаблі гриміли по тротуару.
Ми стали враз. Ми враз заніміли.
Поліцаї простували до нас. Їхній вигляд здавався рішучим і войовничим – шаблюки, револьвери, свистки. Правда, їх було п'ятеро, а нас принаймні півста. Втім, півста патронів до наганів у них, безперечно, знайшлося б…
– А як же їх роззброїти, раз вони озброєні? – запитав хтось.
– Якби не були вони озброєні, то не треба було б їх і роззброювати! – сердито огризнувся Федір.
Кілька чоловік засміялися.
Поліцаї тихо посувалися назустріч нам. Втім, тепер ми вже бачили, що вигляд у них не стільки войовничий, скільки розгублений. Зречення царя, мабуть, переполошило і їх. Раптом вони спинилися. До нас їм залишилося кроків з п'ятнадцять.
– Гей! – гукнув старший поліцай. – По какому такому польиому праву?.. Разойдись!.. Толпами больше одного собираться ис полагается!.. – Він помацав на грудях, чи на місці його сюрчок, і позирнув на своїх товаришів. І вони, і ми нерішуче затупцювали.
– Як же його? – тоскно прошепотів хтось.
Всі мовчали. Ніхто не знав, «як же його». Федір стояв, тісно стуливши губи й насунувши кепку на самі брови. Руки він тримав у кишенях. Стах нетерпляче сіпав його за рукав. Зілов і Піркес стиха, але пристрасно перешіптувалися. Потім вони нахилилися до Федора з двох боків. Вопи пропонували цих тим часом проминути, сісти на візників і гнати до нашої роти по японські карабіни. Правда, карабінки були порожні: всі патрони ми вистріляли сьогодні на стрільбищі. Митька Ізвольський раптом вихопив з кишені штанів мікроскопічний дамський браунінг. Наша юрба, стиха шаркаючи, поволі почала відступати назад.
І враз, розштовхуючи всіх, наперед вийшов Потапчук. Його широка спина в ветхій задрипаній шинельці спинилася перед нашим фронтом на мить. Потім, розмахуючи довгими руками, що мало не по лікоть стирчали з коротких і тісних рукавів, він хутко пішов просто до городовиків. Наші ряди колихнулися. Ми шумно хапнули повітря і затамували видих. Зараз мало статися щось – щось непоправне на ціле майбутнє життя. Городовики не рухалися, вичікуючи.
Коли Потапчук був уже на два кроки від унтера, той раптом метнувся рукою до шаблі і сквапно відступив крок назад. Але Потапчук був уже поруч. Не спиняючись, просто з ходу, він широко розмахнувся і вгилив поліцаєві дзвінкого ляща. Шапка з бляхою підлетіла вгору, впала і покотилася по землі. Дебелий унтер хитнувся вхопився за щоку і повалився спиною на паркан.
Скрик, зойк, ні, рев вибухнув з півста грудей, і ми вже були поруч з Потапчуком. Мордастий і вусатий унтер стояв струнко, лиш похитуючися від ударів то в правий, то в лівий бік. Один по одному, зліва і справа, Потапчук, дав йому ще чотири ляпаси. Потім він вхопив сюрчок, смикнув і видер прищіпку разом із м'ясом шинелі.
З ревом і лайкою ми оточили інших чотирьох. Бліді, тремтливими руками вони відстібували кобури з револьверами і скидали через голови портупеї шабель. Перша шабля дісталась восьмикласникові Теплицькому, тому, що грав городничого в нашому гімназичному театрі. Федір Козубенко вхопив першого револьвера. Інші револьвери схопили Стах і двоє інших робітників. Шаблі начепили Митька Ізвольський, Кашин, Кульчицький і ще хтось.
– «Отречемся от старого ми-и-ра…»[270]270
– «Отречемся от старого ми-и-ра…» – початкові слова «Робітничої «Марсельєзи». У квітні 1792 р. військовий інженер Руже де Ліль створив пісню під назвою «Бойова пісня Рейнської армії». До Парижа її приніс марсельський батальйон добровольців, і вона залунала по всій Франції як «Марсельєза». В 1875 р. російський революціонер-народник, учасник Паризької комуни П. Лавров написав на мелодію «Марсельєзи» нові слова і назвав свій твір «Робітнича «Марсельєза». Вона була дуже популярна в Росії і на Україні.
[Закрыть] – Ізвольський заспівав, і голоси робітників негайно ж підхопили. Ми приєдналися невлад, як хто умів. Зрештою, мотив був знайомий – це ж був гімн союзниці Франції. Ми рушили хутко, підтюпцем, в бік до головної вулиці.
П'ятеро роззброєних, простоволосих і обсмиканих людей в чорних розстебнутих шинелях – колишніх поліцаїв – оторопіло дивилися нам услід.
Вставай, подымайся, рабочий народ!
Вставай на борьбу, люд голодный…
Ми співали. І в грудях співали й плакали наші серця.
