Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 62 страниц)
Коридор, одначе, не менший від кілометра. Регіт нарешті звалює Юру з ніг. Душачися сміхом, Юра плазує далі на животі. Очевидно, він раптом зробився алігатором в басейні ріки Амазонки. Якийсь мисливець он навіть пливе поруч човном і все приміряється з карабіна-гочкіса в алігатора Юру. Втім, можливо, що пливе якраз Юра, – хвилі гойдають його, підкидають угору. «Право на борт! – горлає Юра. – Повний, повніший, найповніший! Румпелі! Брамси, бомбрамселі!» Кочу-беїв череп красує на Юриній каравелі спереду на носі, як це і буває завжди у піратів…
Враз блискавка розтинає грозовий небосхил, і в ясній розколині, на порозі освітленої їдальні, стає мамина постать! Мамина постать! Горе вдаряє Юру зсередини, і він раптом захлинається в ньому. «Мама!» – хоче заридати Юра, але він уже не встигає – мама кидається до нього сама.
– Юрок! – несамовито скрикує мама. – Що тобі? Вона хапає його на руки і кидається назад у їдальню.
– Бомбрамселі… – схлипує Юра.
Мама вбігає і спускає Юру на підлогу. Лице її біле, руки тремтять. Батько зводиться помалу з-за столу, і очі, перейняті жахом, вилазять з-поза окулярів просто на лоб. Олег і Маруся стоять приголомшені й німі. І тоді зникає все. Все стає дибки, догори ногами, беркицає і летить до чорта у прірву…
Над п'яною дитиною зчинився гвалт і лемент. Мама плакала, сестра плакала, плакав брат. Батько бігав по квартирі, шукаючи нашатирного спирту і ще чогось. Нарешті Юру примусили виригати Іванову горілку, потім ще для чогось поставили клістир, дали випити якісь краплі, натерли чимось тіло, побризкали чимось ліжко. Юру поклали в холодні простирадла, і мама сіла над ним, щоб він спокійніше і швидше заснув. Але, зовсім зморений сном у перші хвилини після сп'яніння, Юра втратив абсолютно всяке бажання до сну після такої кількості лікарських маніпуляцій. Він пхикав, хлипав і вередував. Батько запропонував дати йому снотворного. Але саме тієї хвилини, коли він уже пішов до свого столу діставати якісь порошки, сильний гуркіт у двері спинив усіх.
Мати кинулася відчиняти, і зразу ж просто до кімнати, дарма що в брудних чоботях, вбіг сторож Маврикій.
– Ваше благородіє! – горлав він. – Корнелій Іванович! Горимо! Експропріатори підпалили гімназію!..
Третій раз у житті Юра побачив, як батько хапається за свого револьвера. Мама кинулася на кухню – там стояла бочка з водою.
Втім, тривога була, власне кажучи, марна. Сторож Маврикій поспішив. Гімназія ще не горіла. Одначе підпалена вже була. В коридорчику, який сполучав будівлю мужського корпусу з жіночим і який завжди був замкнений з обох боків, хтось невідомий розклав чималеньке багаття. Від жару потріскалися і висипались шибки. Аж тоді Маврикій, який чергував цієї ночі і спав у сторожці, помітив огонь.
Пожежа була ліквідована без допомоги пожежної команди. Маврикій, Капітон, Іван разом із двірником Віссаріоном залили її з шланга, а пансіонські куховари забризкали з відер. Директор, інспектор і Юрин батько, доглядач пансіону, які жили в дворищі гімназії, прибули на пожежу всі. Директор стояв, затуливши лице руками, інспектор безперестану і безрезультатно свистав у поліцейський свисток, а Юрин батько ходив довкола по гімназичному парку, затиснувши револьвер у руці.
Втім, його ходіння не було даремне. В кущах коло павільйону батько виявив калошу. Він тріумфально приніс її і урочисто приміряв до відбитка ноги, який лишився біля дверей коло багаття у вогкій брудній землі. Калоша прийшлася кап-у-кап.
– Нуте-с? – закричав батько. – Підпалювача буде виявлено.
І він роздивився калошу. Вона була з правої ноги. Номер десять. Санкт-Петербурзького заводу «Треугольник». Підкладка була червона. Таких калош у гімназії було принаймні пар з п'ятдесят, а в цілому місті щонайменше з п'ять тисяч. Батько плюнув і закинув її назад у кущі. Револьвер він теж сховав до кишені. Пожежа тим часом була вже ліквідована, і він рушив додому.
Години зо дві надзвичайні події обговорювалися і пересуджувалися в родинному колі. Хто підпалив? Хто зробив обструкцію в гімназії? Хто зірвав бал? Хто кидав прокламації? Кількох маскарадників пощастило затримати і посадити у карцер. Але поміж них не було ні матроса, ні гаучоса, ні білого ведмедя – вони просто зникли, як крізь землю. Чи були то гімназисти, чи то експропріатори анархіста Соловйова скористалися з гімназичного маскараду для своїх крамольних цілей? Батько з мамою посварилися. Батько вважав, що гімназисти, мама – що експропріатори. Батько доводив, що половина гімназистів може спокійно йти в шайку Соловйова – вони шибеники і. анархісти. Втім, щодо самої обструкції, то в батька вона не викликала осуду. Він її розумів. Він їй співчував. Більше – він був за неї. Хіба ж не свинство, хіба ж не злочин? Росія гине, захлинається в крові, розстріли, вішання, катування, страти, а тут танці, маскаради, бали! Ганьба! Злочин! Підлість! Запаморочувати молоді голову! Зав'язувати їй очі! Брехати їй! Нівечити їй душу! Мракобісся! Чорт знає що! Молодь повинна протестувати! Вона повинна йти попереду! А за нею всі! Вся інтелігенція повинна протестувати! Інтелігенція повинна злитися з народом! Страждати разом з ним! Загинути в ім'я його спасіння. На шибениці, під стінкою, на ешафоті!
Раптом мама скрикнула страшним голосом, батько зірвався і заметушився по кімнатах в самій білизні, всі діти заплакали і зарепетували.
Бо коїлося щось чудне і страшне. Чудний, моторошний брязкіт наповнив кімнати і немовби йшов уздовж стіни будинку. Одно по одному вікна раптом немов вибухали і з хрускотом та брязкотом осипалися вниз. З схлипуванням і передзвонами скло падало на підлогу і розбивалося ще раз, вже торкнувшися землі. Вибухло одно вікно, потім друге, третє, четверте – по черзі – всі десять вікон, що були в квартирі. І зразу звуки, звідтіля, знадвору, яких досі чути зовсім не було, чи були вони тихі і далекі, – враз стали близькі, виразні, яскраві – тут, поруч. Холодне, мрячне повітря війнуло в кімнату і огорнуло всіх вогкістю. Тепер брязкіт розбитого скла чувся вже десь далі, немов навпроти. Вікна били тепер в директоровій квартирі, потім в квартирі інспектора…
Батько стояв перед висадженим вікном, зовсім перехилившись на вулицю.
– Городовий! – несамовито горлав він. – Городовий! Караул!
Навесні Юра складав іспити до гімназії.
День був блакитний і сонячний. Юра встав перший і вийшов у двір. Дерева стояли ніжно-салатні, під першим листом. Батькові жоржини вже пробилися тонкими білястими паростками. Грудки землі довкола них були пухкі, чорні і масні. Барвінок на бордюрах палісадника вже квітував. Якась невідома пташка – вчора її ще не було, вона прилетіла з вирію щойно вночі – стрекотіла у вишняку часто і радісно. Промінь сонця упав просто на щоку. Чи то радість, чи то горе заскімлили Юрі під серцем.
Потім мама дала Юрі чисту білизну і новий костюмчик. Яка гидота! Презирливо відкопиливши губу, Юра одяг коротенькі штанці і широку матроску. Це вже останній раз! Зараз Юра піде і складе іспит. Неодмінно складе – нема вже більше сил ходити в цій ганебній дитячій одежі. Юра категорично відхилив мамині спроби допомогти йому вдягтися. Ще чого? Через дві-три години він буде вже гімназистом! Поки мама розчісувала йому волосся, батько спробував ще перевірити його знання з закону божого. З законом божим було найгірше. Це вам не арифметика і не російська мова, тут тобі всякі молитви, їх треба знати напам'ять, а як же їх знати напам'ять, коли це зовсім не вірші і в риму не писані? Батько похмуро скуйовдив бороду і спитав:
– Ну-с, Юрка, а скажи мені ще раз «Вірую»[100]100
«Вірую» – християнська молитва.
[Закрыть].
– Тату! – сказав Юра твердо й рішуче. – Будь ласка, не прискіпуйсь. «Вірую» я все одно не знаю.
Батько зашипів у бороду, аж вона стала віялом довкола лиця, і, нарешті заспокоївшись, загорлав:
– Як же ти, обормот, підеш складати іспит? Таж тебе негайно провалить отець Степан!
Юра закусив губу. Невже через таку дурницю, як «Вірую», його справді можуть провалити? Він же знає пів-Пушкіна напам'ять, а з арифметики міг би складати не до підготовчого, а просто до першого класу!
– Я тоді прочитаю йому Єфрема Сіріна, – смиренно сказав він.
Молитву Єфрема Сіріна Юра любив[101]101
Я тоді прочитаю йому Єфрема Сіріна, – смиренно сказав він. Молитву Єфрема Сіріна Юра любив. – Єфрем Сірін (тобто сірієць; бл. 306–373) – християнський письменник, автор численних богословських творів, які були популярні на Русі («Слово о злих жонах», «Паранезис» та ін.). У книжці «Я вибираю літературу» (с.54) письменник згадував: «… молитва Єфрема Сіріна у великий піст: «Господи і владико живота мого, дух праздності, унинія, любоначалія і празднословія не даждь мі, дух же целомудрія, сміреномудрія, терпенія, любве даруй мі, рабу твоєму…» Ніякі церковні співи, хіба що за винятком «Христос воскрес», не викликали у мене тоді, за дитячих років, як і тепер, коли я освічений атеїст, ніяких почуттів, ця ж молитва саме тоді – а при згадці і дотепер – викликають оте тремтливе почуття».
[Закрыть]. Вона була зовсім як вірш. Крім того, її читалося на вечірніх відправах у великому пості, коли в церкві бувало так журно і тихо.
– Ну, – промовив батько, – пішли!
– Юрок! – мати перехрестила і поцілувала Юру.
На мить Юрі зробилося журно і страшно. Ні! Він не хоче йти до гімназії. Він не хоче складати іспит. Він не хоче рости і бути дорослим. Нехай він краще зостанеться собі маленьким, маминим хлопчиком… Але то була тільки секундна слабість. Юра зразу ж згадав, що він же мужчина, і ганебну слабість переміг. Він надів кашкет і вийшов за батьком.
Було пів на дев'яту, і до гімназичних дверей прямувала сила народу. Гімназисти йшли на перехідні екзамени. Малих хлопчиків, отаких, як Юра, в матросках, сорочках і тужурочках, матері й батьки вели на вступні. Серце Юрине затрепетало. Ще година-дві і він теж стане чоловіком, як і всі. Він буде гімназистом, учнем. У нього буде сила товаришів-однолітків, з якими він бавитиметься, ходитиме, житиме разом, одним життям. Він не буде сам! І він буде не просто серед людей, невідомих – інших людей, а він буде членом кор… кор… правильно! – корпорації. Його клас – це його кор… корпорація!
Сторож Іван, сторож Маврикій, сторож Капітон вже не були такі, як були раніше, коли Юра проходив повз гімназичні двері. Тоді вони були недосяжні й чужі, а тепер вони були нехай і суворі, але зовсім, зовсім свої. У них з Юрою було навіть спільне діло, спільне життя. Вони були з Юрою одної кор… порації. Юра скинув кашкет і привітно сказав:
– Здрастуйте, Іване, здрастуйте, Маврикію, здрастуйте, Капітоне!..
На порозі класу батько залишив Юру самого.
– Ну-с, оболтус, – сказав він, лагідно полискуючи чорними скельцями окулярів, – йди тепер сам. А я піду на свої екзамени. Іди, Юрію Корнелійовичу! – Він підняв руку і перехрестив Юру. Це було чудно, бо досі ніколи Юра не бачив, щоб батько сам хрестився. – На бога надійся, а сам не плошай!
Милий тату! Так хотілося обняти його і поцілувать. Втім, батько ніжностей не любив. Та й не можна було цілуватися тут, в коридорі гімназії. Все ж таки… корпорація…
Юра ступив через поріг, і дух йому перехопило. В класі гуло, мов у вулику, – тихо, однотонно, але напружено. Новачки були ще не сміливі і не наважувалися заводити бійки й веселощі. Вони встромилися носами в книжки і дозуджували «Вірую», Єфрема Сіріна, таблицю множення і «Птичка божия не знает ни заботы, ни труда»[102]102
«Птичка божия не знает ни заботы, ни труда» – слова з поеми О. С. Пушкіна «Цыгане» (1824).
[Закрыть]. Парти були всі зайняті, Юрі, можливо, не було навіть де й сісти.
Але Юрин прихід привернув загальну увагу. П'ятдесят голів звелися, і п'ятдесят лиць глянули Юрі в лице. Це було нестерпно для першого разу – зразу п'ятдесят і зразу всі на одного. Юра відчув, що червоніє і не знає, де подітися з очима. Їх треба було сховати, йому було соромно. Соромно такої кількості однолітків. Крім того, вони ж уже були тут, а Юра тільки-но ввійшов. «Корпорація», – подумав Юра і підніс руки до голови. Він надів кашкет, як тільки батько пішов.
Але зразу ж рука сіпнулася назад. Ні, він не скине кашкета. Нізащо! Хай там хоч що! Хай його ніколи не приймуть до гімназії. Він не може скинути кашкета. Він же – рудий…
З порога Юра глянув на корпорацію. Корпорація роздивлялась на нього. Всі голови були зведені, всі очі дивились сюди. На Юру. Ні, на його голову. Під кашкет. Он той, біля вікна, здається, вже починає посміхатися. Він помітив. Він крикне зараз «рижий!». Юра підняв руку і насунув кашкет на самісінькі брови… Добре тому – він чорний, брюнет… А той? Той біля грубки – шатен – вже одверто підморгує до свого сусіда. І той, блондин, що на задній парті, і от цей…
Блондин, шатен, брюнет – як Юра заздрив їм! Юра зараз піде, і хай собі корпорація зостається без нього!.. Юра обернувся на підборах до дверей.
– Гей! – гукнув хтось із класу, можна було поручитися, що це той брюнет від вікна. – Ти!..
Тоді Юру враз пронизало. Він зробив повний оберт на підборах, знову обличчям до всіх, і широкими, рішучими кроками попростував до кафедри. Він скочив на неї – вище всіх, спинився і обвів корпорацію оком. Тоді вхопився за кашкет і миттю зірвав його з голови.
– А я – рудий!!! – крикнув він просто в п'ятдесят облич навпроти. – Рудий! Нуте-с?
Було зовсім тихо. Всі мовчали. Всі заздро позирали на прекрасну чуприну яскравого ясного золота на Юриній голові. Справді ж, він був рудий, а вони всі – ні.
– То-то! – муркнув Юра, сходячи з кафедри.
ВЕРШНИК БЕЗ ГОЛОВИ
Ніч була темна, і було страшно.
Але повороту не було, двері причинилися, і англійський замок клацнув. Юра зостався один проти темного зоряного неба.
Праворуч і ліворуч кучугурилися купи крислатих дерев. Просто – бовванів масив головного гімназичного корпусу. Який він був чорний, похмурий і зловісний. А під деревами обабіч була й не тінь, а – чорне бездонне провалля. Так пізно Юра ще ніколи не виходив з дому сам. І такої чорної ночі він ще не бачив.
Втім, саме такої найтемнішої ночі й було треба.
Юра звів голову догори і наставив вуха до вікон. Ні, там було все тихо і спокійно, його виходу ніхто не помітив. Тоді Юра сів на порозі і взявся за ногу – треба було взуватися. Зимно кулячися, боязко позираючи по сторонах, Юра потяг панчоху на ногу. Господи! Що ж це там таке? Отам, у чорному проваллі під деревами? Немовби щось ворушиться?.. Серце колотилося хутко і гучно, руки тремтіли, дух забивало. Але зорі мерехтіли високо і байдужо, тіні стояли чорні і ворожі, вітру нігич не було – було темно, тихо і порожньо.
Втім, подібну чорну ніч Юра пригадує. Король зграї американських бандитів Чорна Рука саме таких ночей виходив сам на свої мерзенні злодійські подвиги. Коли він забив прекрасну іспанську принцесу Долорес під час її мандрівки з Нью-Йорка до Чікаго, була саме така чорна ніч, ще й з вітром і далекими блискавицями. «Візьміть усе, що я маю! – заволала в розпачі прекрасна принцеса-мільярдерша. – Тільки залиште мені життя!» – «Ні! – прохрипів могутній бандит. – Ви відмовили мені в найдорожчому, в вашому коханні, і нехай же воно загине разом з вами!..» І він ударив її кинджалом проти серця. З тихим зойком прекрасна принцеса померла. Бандит наліпив їй на чоло контур чорної руки і зник у темені ночі. Далекі блискавиці ще якийсь час виривали з пітьми його зігнутий силует… Ці чорні контури руки з простягнутим пальцем – свою емблему – бандит ліпив скрізь, де робив злочин: на тілі забитого, на розламаній вогнетривкій касі, на стінах будинків – скрізь. Це була його жахлива візитна картка…
Юра сидів з півнадягнутою панчохою і вдивлявся невидющим зором у непроглядну темінь ночі. Це вже була його звичка – він завжди тяжко замислювався, коли брався вдягати панчохи. Замислювався він також, і скидаючи панчохи. Бандита Чорну Руку от уже шосту серію дивився Юра щовівторка на першій зміні програми в синематографі «Ілюзіон».
Враз щось там, у чорному купинні дерев, хряснуло, і холодний піт, мов дощ, зросив Юру з голови до ніг. Він завмер. Довкола знову стояла тиша і порожнеча, але тиша була повна причаєних звуків, а порожнеча – принишклих небезпек. Самому темної ночі серед двору, та ще й уперше в житті – це було страшно, хоч заплач. Хай йому чорт з Чорною Рукою. – Юра більше не піде її дивитися. До речі, шоста серія якраз остання…
Короткий посвист сплеснув раптом з-під дерев, і Юра затремтів злякано і радісно:
– Ванька?
– Я!..
Але минула вічність, поки Ванька перебіг ці кілька десятків кроків від дерев. Зненацька він виринув просто перед Юриним носом, немов із води.
– Тремтиш?
– Холодно.
– Бре! Жарко!
Ванька був босий і без шапки. Липнева ніч справді була гаряча і задушна. Юра враз висох і зухвало глянув навкруги. Вдвох – то вже була зовсім інша річ. І купи дерев не були такі зловісні, і тиша не така насторожена, і ніч не така темна – Юра навіть виразно бачив стежку під ногами кроків на двадцять уперед. Що ж до головного корпусу навпроти, то це просто був двоповерховий, великий і нудний будинок. Це вже в четвертому місті – місті Глухові – жив Юра, і знову доводилося йому мешкати в гімназичному подвір'ї[103]103
Це вже в четвертому місті – місті Глухові – жив Юра, і знову доводилося йому мешкати в гімназичному подвір'ї. – Після м. Стародуба батьки письменника переїхали до м. Глухова Сумської області, де Корнелій Іванович викладав математику і фізику в місцевій гімназії. Щодо зміни по батькові Корнелія на Корпія Ю. Смолич писав в «Автобиографии»: «Зовут меня по-настоящему Смолич Юрий Кориельевич: в «Корнеевича» (по-украински – «Корнійовича») меня переделали органы милиции, наделяя паспортом в 1931 году» (Советские писатели. Автобиографии в двух томах, т. 2, с. 378).
[Закрыть]. Гімназичні подвір'я, ще й в глухеньких провінціальних містах, набридли Юрі до чорта. Цьому нарешті треба було покласти край. Але вони не пішли до воріт – нічний сторож міг же й не спати. Вони перебігли двір, завернули за сараї, проминули лазню і крізь густий бузинник продерлися до огорожі. Вони легко перемахнули через височенний паркан з густим цвяховинням по верху – точнісінько, як довелося це Гарібальді[104]104
Гарібальді Джузеппе (1807–1882) – італійський революціонер і полководець, керівник національно-визвольного і демократичного руху в Італії.
[Закрыть], коли він тікав з полону єзуїтського монастиря, – і опинилися в густезному семінарському парку, одним духом перебігли його, видобулися на широкий мур з битим склом по прузі і, нарешті, поплигали в рівчак, в рясну і пахучу м'яту. Це вже була вулиця – Цвинтарна вулиця.
На якусь мить, відсапуючись і притримуючи сполошені серця, вони завмерли в гущавині зарослів, лише виставивши голови і наставивши вуха. Точнісінько так визирали з чагарника Том Сойєр і Гекльберрі Фіни, коли втекли нарешті від проклятої тітки Елізабети[105]105
… Том Сойєр і Гекльберрі Фінн… – герої твору американського письменника Марка Твена (Семюеля Клеменса; 1835–1910) «Пригоди Тома Сойєра» (1876).
[Закрыть], чи як там її на ймення?.. Було тихо. Вулиця обабіч простилалася порожня з кінця в кінець. Один вогник блимав аж на перехресті. Там аж заходилося маленьке верескливе цуценятко. Далеко в центрі міста глухий будочник Кіндратій, прозваний Будило, несамовито калатав у розтрісле калатало. Десь ще далі густо валували нічні пси. Юра і Ваня зірвалися і припустили щодуху вздовж вулиці, у протилежний бік.
В цей час на пожежній вежі раптом загриміло, зарипіло, загуло, і тоді один по одному, з кашлем і харканням, полинули в темінь ночі повільні, затруднені, хворі удари. Північ! Юра з Ванею припустили ще дужче. Вони майже не торкалися землі, і п'яти стукали їм нижче куприка. Так біг Макс Ліндер[106]106
Макс Ліндер (справжнє ім'я та прізвище Габрієль Лев'єль; 1883–1925) – французький кіноактор, зірка німого кіно. Починаючи з 1905 p., знімався в серії короткометражних комедій «Макс шукає наречену», «Макс-тореадор», «Макс і лікар» та ін.
[Закрыть] у картині «Щасливий жених», коли батько нареченої випускав на нього тридцять п'ять хортів. Втім, марно Юра намагався склеїти з свого обличчя максліндерівську фізіономію – без чорних вусиків і високого циліндра на голові вона все одно не виходила. Вулиця була довга і нескінченна, годинник на вежі все бив і бив, і аж нарешті вони мало не вхряслися в білий мур. Вулиця таки кінчилася. Годинник добив ще, одинадцятий і дванадцятий рази, коли Юра з Ванею вже стояли під муром, тяжко відсапуючи і хрипучи.
– Ф'ю-ф'ю! Ф'ю! – пролунало зразу ж з пітьми, звідкілясь збоку.
– Володька!
– Я думав, ви вже полякалися…
Хлопець, названий Володькою, цвиркнув крізь зуби, вилаявся, вдарив товаришів по плечах, але видко його не було – ніч тут, здавалося, була ще чорніша. Володька тримав руки в кишенях і презирливо оглядав своїх товаришів – це було видно і без того, щоб його побачити. Він взагалі поводився так, немов був і не Володькою, а капітаном Гаттерасом[107]107
Капітан Гаттерас – головний герой повісті французького письменника-фантаста Жюля Верна (1828–1905) «Подорожі і пригоди капітана Гаттераса» (1866).
[Закрыть].
– Пішли!
– Ой! – зойкнув Ваня.
– Що? – закам'яніли хлопці.
– Колючка…
Поки Ваня возився з колючкою, виймаючи її з ноги, Володька ще встиг під'юджити Юру:
– Ти чого цокотиш зубами? Може, повернешся додому? Мамій!
Юра мало не заплакав від образи, але не встиг належно відповісти – колючка з Ваниної ноги була вийнята, і хлопці посунулися далі вздовж білого муру.
– Тут.
В цьому місці ціла гора каміння була звалена під муром, як приступка. Видобувшися на неї, можна було дістати руками до верху. Першим, показуючи шлях, поліз Володька, далі Ваня, нарешті подряпався і Юра.
– Тихо! Ша! – зашипів Володька, коли купа каміння з гуркотом посунулася вниз. – Сторож у будці! Мамій!..
Чи стало ясніше, чи то тут було таке місце, а тільки з верху муру можна було досить добре роздивитися навкруги. Володька, Ваня і Юра сиділи на мурі поруч, звісивши ноги униз.
Там, по той бік, були хащі кущів і дерев – густі й непролазні зарослі – і від них пахло вогкістю і рясним листям. Шпаркі коники стрекотіли цілими роями. Кілька світлих плям, кілька білих фігур випиналися там і тут з гущі чагарника. Далі їх більшало, що далі, то густіше, і, нарешті, вглибині вони стояли суцільним лісом білих стовбурів. Вони були рівні й стрімкі, похилі й короткі, присадкуваті й широкі, декотрі й зовсім лежали. І чудно – чи то поволі звикало око, чи то й справді було так – фігури дедалі виразнішали, яснішали, випливали з мороку, більшали. Справді, то було так: схід зблід – і небо порожевіло, – там, з-за гущавини дерев, сходив пізній щербатий місяць. Тепер вже ясно було видно, що то за фігури стояли серед хащів. То були хрести. За муром простилалося кладовище.
Ваня раптом шморгнув носом і потяг товаришів за штани.
– А може… хай йому… страшно… Христом-богом… Він не скінчив. Володька ухопив його за холошу й потяг.
Ваня вхопився за його рукав, і вони разом плигнули вниз. Там було страшно, але зоставатися самому було ще страшніше, і Юра покотився мерщій за. ними.
Жах. упав теж за ними зверху, мов яструб. Ваня цокотів зубами, і руки в нього трусилися, Юра весь задерев'янів, і ноги в нього не рушали з місця, навіть Володька, син кладовищного попа, що й народився отут, за огорожею кладовища, звівся зовсім блідий.
– Пішли! – хоробро випростався Володька і боязко озирнувся.
– Ой! – заверещав Ваня по третьому ж кроці. Він упав долі і заховав голову у траву.
Юра впав теж. Тепер він уже знав, що вмирає. Серце спинилося, стислося в кульку і покотилося кудись у прірву, у живіт. Просто перед хлопцями стояв хтось високий і стрункий, весь білий і немов прозорий. Сумніву не було – покійник звівся з могили, щоб розквитатися з нечемними за їхню зухвалість.
Володька опритомнів перший. Його налякав більше несамовитий Ваньчин зойк. Він розмахнувся і загилив Ваньці в потилицю, потім так само ударив білу постать по животі. Живіт глухо задзвенів – постать була порожня всередині, але не безтілесна. То був тільки надмогильний монумент, а не смерть з косою.
Вони проминули ще десяток склепів, затамовуючи дух ї озираючись на кожного ангела. Місяць вже підбився над дерева, і білі монументи немов ворушилися і жили. Вони немов пливли звідусіль і товпилися назустріч нахабним порушникам могильного супокою. Такого не бувало навіть в синематографі.
– Тут! – прошепотів нарешті Володька здригаючись. Вони спинилися над могилою.
Це була ще зовсім свіжа могила. Чорний горбик – ні монумента, ні каменя, ні хреста. Ще дощ ні разу не падав на землю могилки – земля була грудчаста й крихка.
– Тут! – повторив Володька. – Вона. Ну?
– Хр… хр… хр… – захарчав Ваня, – бо… бо… бо… – говорити він не міг. Він хотів сказати «Христом-богом».
Озирнувшися кілька разів, Володька став на приголів'ї, Ваню і Юру він поставив на боках горбка. Потім він хрипло відкашляв і урочисто простяг руку над могилою.
– Ну?..
Ваня і Юра простягли свої тремтячі руки теж. Вони поклали свої пітні холодні долоні поверх Володьчиної. Лівою рукою Володька смикнув кашкета з голови. Юра поспішив зробити те ж саме. Ваня також метнувся був до голови, але тут тільки згадав, що він простоволосий.
– Во ім'я отця! – урочисто прошепотів Володька. – Бо ім'я отця! – поправився він трохи голосніше, але на такому ж шепоті. – І сина, і святого духа…
– Амінь! – відгукнувся Юра. До Вані дар мови ще не повернувся.
– Перед богом! – ще урочистіше зашипів Володька. – І один перед одним… ми присягаємося смертною присягою… Ну? Повторюйте ж за мною… дураки!.. Ми присягаємося смертною присягою. Нехай бог покарає того з нас, котрий порушить цю смертну присягу!
– … смертну присягу…
– Нехай він стане самогубцем… І буде похований без хреста і сповіді… нехай потрапить до' пекла… І нехай диявол знущається там над ним, як йому завгодно…
– … як йому завгодно…
– Ми присягаємося…
– … присягаємося…
– Нікому… ніколи… ні за яких обставин… не виказати того, що довірив нам всім один із нас… на ймення Юрій…
– … Юрій…
– І ми обіцяємо всіляко допомагати йому в усіх його заходах.
– Амінь!
– … інь… – прошепотів і Ваня. Дар мови потроху повертався до нього.
В свіжій могилі під ними лежав похований сьогодні вранці самогубця. Це був найкращий на все місто Глухів парикмахерський підмайстер, мсьє Жорж. Він повісився два дні тому з перепою. Присяга над свіжою могилою самогубці – як відомо кожному, хто бодай трохи розуміється на присягах, – найбільша з-поміж усіх можливих присяг.
Юриній бабі було дуже багато років[108]108
Юриній бабі було дуже багато років. – У книзі «Я вибираю літературу» (с. 53–54) Ю. Смолич писав: «Про мою бабку – постать вельми примітну та кумедну – я не буду тут згадувати, бо ж у моїй автобіографічній повісті «Дитинство» я відтворив її кумедний і парадоксальний образ до найменших деталей. Додам тільки, що вона теж була свого роду поетом-фантастом та брехуном: наприклад, любила похвалятися тим, що нібито поміщицького роду і була дуже багата. Один раз казала, що мала двісті десятин, а другий раз десятин тих було аж двісті тисяч. Іншого разу хвалилася, що походить з… гетьманської династії і добре пам'ятає гетьманський осідок у Батурині. Все це було чистісінькою брехнею, крім походження з Батурина… І вся її «латифундія» – то було дві десятини ораниці, а заміж вона вискочила за драгунського прапорщика, в час постою в Батурині його полку, поляка Сташинського – майбутнього героя оборони Севастополя в воєнну кампанію тисяча вісімсот п'ятдесят шостого року».
[Закрыть].
Так багато, що вона вже давно перестала цікавитися подіями довкола і взагалі чим-будь, окрім своєї власної персони, її зв'язок з зовнішнім світом, власне, її реагування на прояви життя довкола неї обмежувалися двома реченнями. Якщо хтось під час обіду, сніданку або вечері кидав слово про те, що от, мовляв, отака страва йому подобається, а отака ні, – баба флегматично, але голосно промовляла ні до кого:
– На вкус и цвет товарищей нет!
Якщо коло столу виникала жвава і заповзята розмова, баба раптом починала вовтузитися на місці, жувати губами, кректати і, нарешті, враз хитрим, примруженим, затаєним оком позирала на всіх:
– А вот скажите, – мружилася вона, готова враз приголомшити всіх присутніх, – почему это луна не из чугуна?
– Почему, бабушка? – мусили всі хором, виказуючи глибоке здивування, запитувати її, інакше-бо вона страшенно ображалася. – Почему? Вот уже не можем себе представить.
– А потому… – тріумфуючи виголошувала баба, – что на луну надо б много чугуну…
Після того вона гордовито зводилася, кликала всіх своїх котів і на чолі котячої зграї демонстративно йшла до себе.
Котів у баби було постійно не менше дев'яти штук. Вони проїдали все батькове утримання, всі мамині приробітки і все те хазяйство, яке намагалася мама утворити. Коти дерли курчат, перекидали і розбивали глечики з варенням і сушенням, знищували всі запаси в комірці, жерли миттю все, що зоставалося на столі бодай секунду неприбраним. Мамине в'язання вони розпускали, мамині нитки плутали, на кожну забуту м'яку річ вони гадили. Крім того, вони постійно потрапляли в липкі мухомори, і тоді в квартирі зчинявся дикий шарварок. Загорнувшись в мухомора, з несамовитим репетом кицька качалася по підлозі, всі інші її одноплемінці, б'ючи посуд, перекидаючи вазони і трощачи статуетки, розліталися по всіх шафах і комодах, всі мешканці, віддавлюючи один одному ноги, металися по кімнатах, ловлячи злощасне створіння, а баба, скочивши на стілець і підібравши спідниці, тупотіла ногами і верещала смертним вереском.
Потім, коли кіт уже був уловлений, мухомор одірваний і липучку відмито нашатирним спиртом, – Юру ставили носом у куток. Над ним завжди висіла підозра, що то він навмисне садовить котів у мухомори. Це було трагічне непорозуміння. Навдивовижу Юра сам дуже любив котів і ніколи не дозволив би собі зробити такої до них нечемності. Правда, то були не просто коти, а коти бабині, отже, якимсь способом дошкулити їм було варто, одначе з Юри цілком вистачало інколи наступити котромусь на хвіст, облити водою або дмухнути крейдою в ніс.
Мишей бабині коти не ловили.
Втім, за свого чоловіка – севастопольського героя – баба одержувала пенсії двадцять три карбованці сорок сім копійок щомісячно. Ні на родину, ні на котів цих грошей баба не витрачала ні копійки. В неї були інші, важливіші витрати. Щовівторка, о шостій годині, вона брала на плечі чорну єдвабну пелеринку, залишену їй у спадок її бабою, і, зачинивши котів у своїй кімнаті, відправлялася на нову програму у синематограф «Ілюзіон». Вона купувала квиток за сімнадцять копійок у першому від екрана ряду стільців і, не рухаючись з місця, висиджувала всі три сеанси до дванадцятої. Її улюбленими фільмами були водевілі з участю Ліндера, Пренса і Глупишкіна, особливо ті місця, де вони били, скляний посуд, ламали меблі, роздирали одежу. Вона свято вірила, що все, показане в кіно, так насправді й було, і, коли хтось пробував переконати її, що кінофільми видумуються, баба знизувала плечима: «Хто ж навмисне битиме стільки посуду? Це ж, глядіть, самих тарілок він набив сьогодні карбованців щонайменше на двадцять». До кіно баба ходила сама і ніколи нікому з онуків квитка не купувала.
Другою статтею бабиних витрат був шоколад. Його споживала баба на п'ятнадцять копійок щоденно – чвертьфунтову плитку «Сіу і К°». Напнувши єдвабну пелерину, вона відправлялася до сусідньої крамнички і, діставши плитку шоколаду, повертала назад, але додому не заходила. Вона сідала на стовпчик на розі за ворітьми і акуратно, підібравши всі крихти, з'їдала свою порцію солодкого. Кольористу обгортку вона кидала тут же, а сріблястий аркушик фольги, старанно розгладивши на коліні, приносила додому і ховала в спеціальну шухлядку свого комода. Марно було б вдатися до баби з проханням дати шматочок шоколадки – баба відверталась і не відповідала й словом. Після бабиної смерті, кілька років пізніше, в її комоді в далекій шухляді було виявлено на кілька фунтів блискучих аркушиків фольги.
Крім усього цього, з баби був ще й неабиякий читець.
З року в рік вона передплачувала петербурзьку «Газету-копейку»[109]109
«Газета-копейка» – газета бульварного типу, виходила в Петербурзі в 1908–1918 pp. В. І. Ленін назвав її буржуазною, безпринципною торгашеською газеткою (див.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 21, с. 420).
[Закрыть]. Це вона робила з двох причин: по-перше, через подив перед такою низькою ціною; по-друге, через те, що безплатним додатком до цієї газети були кримінальні романи Раскатова, в творчості якого баба дуже кохалася. Звісна річ, ніхто, крім неї, не мав права читати цих її книжок, і Юрі їх доводилося хитро викрадати.
Але найголовнішим адресатом, куди збувалися бабині гроші, був якийсь «мсьє Рід», паризький лікар.
Якось на сторінках своєї «Газеты-копейки» баба прочитала оголошення, що славетний паризький лікар, мсьє Рід, береться лікувати від усіх хвороб, причому його не спиняє жодне віддалення. Він пропонував свої лікарські послуги всім мешканцям Європи, Африки, Азії і Австралії за дуже помірну плату: в російській валюті – карбованець за кожну консультацію. Баба негайно ж купила закордонну марку і написала мсьє Ріду листа. Вона просила шановного медика точно встановити всі, які в неї є, хвороби і негайно вилікувати її від них. Мсьє Рід не примусив чекати і за тиждень відповів шановній клієнтці. Він дав згоду, незважаючи на всю свою переобтяженість, негайно ж взятися за вивчення, а далі й лікування сердешної пацієнтки. Гарантію на видужання доктор давав абсолютну. Зворушена баба сплакнула з такої уважності закордонного лікаря – що то значить цивілізована країна Франція! – славнозвісний медик, якому й дихнути, мабуть, не було часу, написав їй такого ввічливого і докладного великого листа. На те, що лист був друкований в друкарні в тиражі щонайменше тисяч двадцять, баба не звернула, та й не зуміла б звернути уваги. Листування з тої пори зав'язалося регулярне. Доктор вивчив пацієнтку і вирішив лікувати її самогіпнозом. Шовечора, облягаючись, і шоранку, встаючи від сну, баба повинна була проробляти такі лікарські маніпуляції. Вона ставала посеред кімнати, очима на схід сонця, і проказувала негучно, повільно і вдумливо, з щирою вірою в свої хотіння, як того вимагали приписи доктора Ріда, такі три речення: