Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 62 страниц)
Двері широко розчинилися, і всі заніміли на порозі, приголомшені.
Старої гімназіальної учительської не впізнав би й сам сторож Іохим. А він же тут від дня заснування гімназії стирав порох з чорнильниць.
Кругластого столу під чорною клейонкою, протертою навбереги поколіннями класних журналів, «недельных сведений» та кондуїтів посеред кімнати не було. Не було – разом з замащеним чорнилом непристойним малюнком, якого видряпав Бронька Кульчицький ще в третьому класі, коли він нишком проскочив до учительської, відпросившися з великодньої літургії до вітру, – разом з величезною плескатою чорнильницею, якою старий цнотник Іохим щоранку соромливо прикривав безсмертний витвір Броньчиної нестримної фантазії. З цієї чорнильниці виставлено десятки тисяч одиниць, тисячі двійок, зроблено сотні записів до кондуїта, підписано десятки виключень з гімназії… На сірій стіні з нудотним триколірним бордюром[324]324
Триколірним бордюром – тобто державним кольором царської Росії – біло-червоно-синім.
[Закрыть], домальованим у тисяча дев'ятсот тринадцятому році з нагоди трьохсотліття дому Романових, не висіла німа фізична карта обох півкуль: по тридцять восьмому меридіану вона була стерта, і на ній відсутні були Москва, Таганрог, Дамаск і озеро Тана в Абіссінії, зате в Чорному морі було безліч невідкритих островів, утворених мухами, що живилися з учительських сніданків… І де поділися три жовті шафи-близнюки навпроти вікон, під стіною праворуч? В першій зберігалися кондуїти, журнали і щоденники. В другій – зошити з переказами, хріями та екстемпорале. А в третій на полицях розкладені були всякі недозволені речі, відібрані в гімназистів під час уроків і які мали бути повернуті не раніше як після закінчення гімназії. Фотографія гімназистки Катрі Крос, належна Сербину. «Малороссийский песенник» Туровського. Золоте пенсне Репетюка. Флакон парфумів Воропаєва. Саморобний електроліхтарик Зілова. Нотний зошит Піркеса. Альбом порнографічних листівок, відібраний в Броньки Кульчицького ще в підготовчому класі. А також сорок сім книжок, сконфіскованих в Миколи Макара за дев'ять років перебування в гімназії: Пінкертон, Бокль, Чернишевський, Нік Картер, Спенсер, Форель[325]325
Форель Огюст (1848–1931) – швейцарський невропатолог, психіатр, ентомолог. Праці Фореля сприяли розвиткові сексології.
[Закрыть], Конан-Дойль, Толстой, Вербицька[326]326
Вербицька Анастасія Олексіївна (1861–1928) – російська письменниця. В її повісті «Розлад» (1887), романі «Вавочка» (1898) звучить протест проти фальшивої моралі. Романи, написані в роки реакції, відповідали смакам буржуазно-міщанського читача: «Ключі щастя» (1909–1913), «Іго любові» (1914–1915) та ін.
[Закрыть], Шевченко, Кант, Арцибашев, Ніцше, Михайловський[327]327
Михайловський Микола Костянтинович (1842–1904) – російський соціолог, публіцист, один із редакторів «Отечественных записок», «Русского богатства».
[Закрыть], Гегель та багато інших.
Дев'ять років гімназії проквітували, промайнули, і от вже їх також не було. Їх винесено геть разом з картою, журналами, зошитами і трьома шафами-близнюками. І старий сторож Іохим байдуже замів після них підлогу.
– Абітурієнтіс апропінквантібус гімназіум фуере естет…[328]328
При наближенні абітурієнтів гімназія втекла – речення побудоване складним синтаксичним зворотом аблятівус абсолютус, визначаючи який Макар дістав не одну одиницю за час перебування в гімназії.
[Закрыть] – першим заговорив Макар. Тепер, за гетьманщини, він уважав за найкраще висловлюватися мертвою мовою древніх – латиною. По його блідому веснянкуватому обличчю, як завжди, перебігала несмілива, соромлива посмішка.
Бронька Кульчицький охоче підхопив:
– Біте-дріте! – зафіглярував він. – Антре, с'іль ву пле! Макар-теля пасе, пан льон-тре, вже-упрів!..
Під напором задніх передні змушені були переступити поріг.
Займаючи мало не цілу величезну кімнату, великим «покоєм», під білими крохмальними скатертинами аж до землі, закам'яніли три довгі й пишні столи. Білого фарфору тарелі матово полискували проти тремтливого світла сотні свічок – високі бронзові канделябри тримали їх кожний по дев'ять. Букети білих троянд розсипалися з стрімких, вигнутих, мов лебедині шиї, ваз, і ніжні пелюстки примхливих квіток трепетали між холодом ваз і теплом вогню. Зелені, жовті й червоні пляшки – високі, присадкуваті, ребрасті й опуклі – визирали крізь грона букетів серед стовпища бокалів, склянок, стопок, келишків і чарок. Досвідчене око миттю відрізняло поміж них і фальсифікований угорський токай, і роблений в Бреслау[329]329
Бреслау – до 1945 p. німецька назва польського міста Вроцлава, головного міста Сілезії.
[Закрыть] ямайський ром, і червоний румунський кисляк, і цілу колекцію французьких та іспанських лікерів – шартрез, тріпльсек, бенедиктин та інші крігс-сурогати німецького виробу. В опецькуватих прозорих карафках ледь синюватими відблисками іскрився й натуральний подільський цукровий первак. Далі починалися вже чудеса кулінарії.
Тут була і тонесенько настругана ніздрювата бірзульська бринза, і ніжно-рожева прозора білоцерківська шинка, і щедро накраяна соковита крижопільська ковбаса, і перламутрові скибки вапнярського сала, і смажені бидлівські карасі, і печені деражнянські линки, і перші межирівські раки, і ямпільські квашені яблука, і могилівські солоні огірки, і багато ще – і смаженого, і пряженого. Пара тремтливими кільчиками пробивалася між пелюстками троянд, здіймаючися з дек, завалених рум'яними пирогами – очевидно, з курячою печінкою та капустою. Окремо парував бігос.
Шая Піркес похитнувся і вхопився за чийсь рукав. Вісім місяців тому, в бою червоногвардійців проти юнкерів, він був прострелений в груди навиліт і досі не міг одужати як слід.
Отець Іван, законоучитель, відкотив рукава шовкової бузкового кольору парадної ряси і благословив страви:
– Во ім'я отця і сина… Сідайте, панове, чого там, охолоне! – і він сів перший праворуч від чільного місця, навпроти бігосу.
Варто було провчитися в гімназії дев'ять років – з усіма її одиницями, педелями, катехізисами, позашкільними доглядами та латинським синтаксисом, – щоб потрапити на такий розкішний випускний бенкет. Це була достойна відплата за всі протягом дев'яти років години карцеру і безобідів.
Благоговійно притихнувши, соромливо оступаючися, обережно й чемно погримуючи стільцями, приголомшені і зніяковілі абітурієнти розмістилися довкола столів. Було тихо. Якщо хто й наважувався заговорити, то тільки пошепки.
– То… ветчина? – загикуючись, схвильовано прошепотів Макар.
– Шинка… – прохрипів пригнічений Піркес. Востаннє він бачив її на вітрині ковбасної ще в перший рік імперіалістичної війни. Він щойно перейшов тоді до п'ятого класу.
Чільне місце посів молодий директор гімназії. Старий директор, Іродіон Онисифорович Лошакевич, революції не пережив. Після повалення самодержавства він почав в'янути, чахнути і невдовзі тихо помер. Його молодий наступник за цей рік мужньо провів корабель гімназії і через керенщину, і через Жовтневий переворот, і через панування Центральної ради, і через час совдепів, і виростив гетьманщині тридцятеро молодих мужів[330]330
… провів корабель гімназії і через керенщину, і через Жовтневий переворот, і через панування Центральної ради, і через час совдепів, і виростив гетьманщині тридцятеро молодих мужів. – У березні 1917 р. робітники Жмеринки створили Раду робітничих і солдатських депутатів. Радянська влада була встановлена в листопаді 1917 р. Після розгрому військ Центральної ради в січні 1918 р. відновлено Радянську владу. 19 березня 1918 р. місто окупували австро-німецькі загарбники, а наприкінці листопада 1918 р. Його захопили війська петлюрівської Директорії. 20 квітня 1919 р. Жмеринку визволили Богунський і Таращанський полки. 9 серпня місто знову захопили петлюрівці, а в жовтні – денікінці. 7 січня 1920 р. частини Червоної Армії вигнали денікінців. 29 квітня його окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі. 20 червня 1920 р. радянські війська визволили місто.
[Закрыть]. З фаху він був латиніст, знавець древніх класиків і мертвої старовини – тепер він викладав ще й історію України за Аркасом[331]331
… Історію України за Аркасом. – Йдеться про книгу українського історика та композитора Миколи Михайловича Аркаса (1853–1909) «Історія Української Русі» (1908), написану під помітним виливом буржуазно-націоналістичних концепцій.
[Закрыть].
– Панове абітурієнти! – проголосив директор, поправив пенсне і глянув навкруги. – Сербин, чого ви стовбичите?
Сьогодні вас ніхто не зоставить без місця. Навіть я, хоча й добре знаю, що промови Ціцерона проти Катіліни ви так досі й не знаєте!
– Го-го-го! – зареготав отець Іван.
– Панове абітурієнти! – почав урочисту промову директор із схвильованим тремтінням у голосі, як того вчено його ще в Ніжинському ліцеї[332]332
Ніжинський ліцей – один з найстаріших навчальних закладів на Україні, закритий вищий навчальний заклад для дітей дворян у Ніжині, заснований в 1820 р. на кошти кн. І. Безбородька. У 1875 р. ліцей було реорганізовано в історико-філологічний інститут ім. кн. Безбородька. З 1920 р. – педагогічний інститут, в 1939 р. Йому було присвоєно ім'я М. В. Гоголя, який закінчив Ніжинський ліцей в 1828 р.
[Закрыть]. – Панове абітурієнти! Гаряче хвилювання сповнює мою душу і серце вщерть. Ви переживаєте зараз надзвичайні хвилини вашого життя. І ми, ваші направники і навчателі, переживаємо їх з вами разом. Мине ще кілька годин – мине в нашій з вами задушевній, дружній бесіді – і ваші змужнілі груди не тиснутимуть завузькі вже для вас, юних мужів, борти гімназичних мундирів!..
Бронька Кульчицький пригладив і підкрутив вусики.
Але про мундири – то був тільки прийом ораторського мистецтва. Гімназичні мундири зносилися ще в перші роки імперіалістичної війни. Досі гімназичний мундир зберігся лише в першого учня, Едмупда Хавчака.
Перед директором гімназії сиділо тридцятеро молодиків в одежі мальовничій і різноманітній. Переважали потріпані офіцерські френчі всіх кроїв, кольорів і фасонів. То були френчі старших братів, батьків чи шуряків – забитих, поранених чи демобілізованих. Не менше було й захисних солдатських гімнастерок. Їх вимінювалося на тютюн, самогонку та сірники. Але добра половина сиділа в одежі, не властивій ні солдатам, ні офіцерам старої російської армії. Тут були і австрійські однобортні тужурки, і німецькі мундири, і румунські кітелі, навіть бельгійські авіаторські пуловери. Здавалося, що це зійшлися недобитки розтрощених армій – старі рубаки і бойові поплічники, – щоб за товариською бесідою спогадати дні юності й звитяжних боїв. Бронька Кульчицький був зодягнутий у коротенький жупанець і широченні сині бриджі – весь в лампасах, галунах, кантах і наличках. Докінчуючи гімназичну науку, він одночасно служив у військовій комендатурі старшим писарем. За цей рік він встиг уже зробити деяку військову кар'єру. За панування Центральної ради він був каптенармусом у батальйоні залізничної охорони і спекулював цигарками од Вінниці до Могильова. За часів совдепів він був телефоністом в штабі третього залізничного полку і ходив з офіцерським наганом та чотирма бомбами. Після повороту Центральної ради з німецькою та австро-угорською окупаційною армією він зробився урядовцем для доручень при канцелярії отамана-квартирмейстера і носив папаху з блакитним шликом і з золотими позументами. Коли наставала зміна влади. Бронька напинав стару гімназичну шинель, брав загальний зошит в кишеню і тихо з'являвся до гімназії – сісти на своє місце, на останню парту, в лівому кутку біля вікна.
– Що, за цей час багато врубали з тригонометрії? питався він у свого сусіда, Володьки Кашина. – А з латини? Йолки-палки! Хто це такий Овідій, Ціцерон? Ах, Назон! А Ціцерон? Що? Ще й історія України? Якої України? Ах, цієї! За цими переворотами ніколи й гімназію закінчити…
– Панове абітурієнти! – журно оглянув директор барвисте збіговисько. – Не під легку годину судилося вам бути юними. О, ве! Чотири роки ревли гармати, і на олтарі Марса, ненажерливого бога війни, мало не кожний з вас втратив батька, брата чи кревного. Ваша юність минула без чистих радощів, без невинних утіх. Ваше молоде життя зусюди оточували лише горе, страждання, муки і смерть. Але…
Що ж, за дев'ять років гімназисти звикли протягом сорока п'яти академічних хвилин слухати все, що б їм не говорилося з кафедри. Треба тільки зробити уважне обличчя, вперти очі педагогові в перенісся – і тоді можна роздумувати собі про що завгодно, не слухаючи нічого, але щохвилини будучи готовим слово в слово повторити останнє речення.
– Але згадайте древніх троянців, панове абітурієнти! Згадайте мужнього Леоніда біля Фермопіл[333]333
… Леонід біля Фермопіл… – Йдеться про спартанського царя Леоніда (508/507-480 до н. е.), який під час греко-перської війни в 480 р. до н. е. очолив грецьке військо проти царя Ксеркса. Загинув в бою біля Фермопіл, прикриваючи з невеликим загоном спартанців відступ грецького війська. В античних переказах Леонід – зразок патріота і воїна.
[Закрыть], Артаксеркса[334]334
Артаксеркс – цар держави Ахеменідів в 465–424 рр. до н. е. Уклав з Афінами в 449 р. до н. е. Калліїв мир, який завершив греко-перські війни і підтвердив поразку персів.
[Закрыть], Аттілу[335]335
Аттіла (?-453) – вождь гуннів з 434 р. Очолив руйнівні походи у Східну Римську імперію, Галлію, Північну Італію. При Аттілі союз гуннських племен досяг найбільшої могутності.
[Закрыть], Александра Македонського![336]336
Александр Македонський (356–323 до н. е.) – цар Македонії з 336 р. до н. е., син царя Філіппа II, виховувався Арістотелем. Полководець, державний діяч. Підкоривши всю Грецію, Македонський почав завоювання на Сході. Армія Александра Македонського оволоділа Малою Азією, Сірією, Єгиптом, Месопотамією, Персією і великими областями Середньої Азії. На завойованих землях він заснував близько тридцяти міст і фортець, які стали центрами елліністичної культури. Після смерті Александра Македонського його імперія розпалася на кілька держав.
[Закрыть] Тепер життя належить вам!..
– Квоускве тандем, о Катіліна, абутере пацієнціа ностра? – прошепотів Макар, тоскно позираючи на буженину навпроти. – Квандіу![337]337
Доки ж, о Катіліна, ти зловживатимеш нашим терпінням? – відоме речення, яким починається промова римського консула Ціцерона проти державного змовника, його супротивника, Катіліни. В старій класичній гімназії ці промови завчали напам'ять.
[Закрыть]
Нарешті директор проголосив перший тост. Це був тост за виплеканих, на зміну Артаксерксу, Аттілі, Александру Македонському, його гімназією мужів, яким віднині належало життя: їм зичилося процвітати собі на користь, батькам на радість, а ясновельможному пану гетьману всея України, зіпертому «на збройну міць та безсмертний дух німецького народу», – на славу.
– Слава і гох! – закінчив він.
– Ура! – одностайно і радісно відгукнулися абітурієнти і налили мерщій і келихи, і стопки, і чарки. Скло задзвеніло, питво заструміло, ножі й виделки забряжчали – відразу ж зробилося затишно й мило. Буженина виявилася ніжності надзвичайної, про білоцерківську шинку нічого й казати, а щодо вапнярського сала, то воно просто тануло на язику, бо було з льохи, годованої виключно кукурудзою. Отець Іван відмовився від промови і натомість запропонував випити під «многая літа»: треба було ковтнути і проспівати «многая літа», не вдихнувши. Крім самого законоучителя, на цей фортель виявився спроможним тільки сторож Іохим – він стояв на порозі в старому унтер-офіцерському миколаївському мундирі і кінчиком довгого жовтого вуса витирав сльозу. Діставши шмат крижопільскої ковбаси, він соромливо відвернувся в куток і закушував, повернувшись спиною до присутніх.
Саме в цю секунду двері враз широко розчинилися і на порозі одна за одною з'явилися три постаті.
– Ура! – зарепетували абітурієнти мов навіжені.
На порозі стали троє офіцерів. Сторож Іохим обсмикнув свій миколаївський мундир і зробив «струнко». В кавалерійському мундирі з чотирма «Георгіями» був поручик. В синьому жупані та в пенсне – хорунжий. В хакі при повній похідній викладці, з триколірним кутом на рукаві – піхотинський прапорщик.
– Вацек! Льонька! Віктор!
Офіцери дружно дзенькнули шпорами і попростували до чільного місця. Вони потисли руки директорові, привіталися до педагогів, поцілували руки учителькам.
– Моє поважання! – ґречно нахиляв голову Вацлав Парчевський, поручик.
– Честь! – брав на честь Левко Репетюк, хорунжий.
– Здравія желаю! – дзенькав шпорами Віктор Воропаєв, піхотинський прапор.
Двері розчинилися знову, і ввійшло троє козаків-вістових з чималенькими кошиками в руках. В одному були штофи з чеською слив'янкою, в другому – полумірки з австрійським коньяком, в третьому – пляшки угорського шампанського.
– Я піду! – зірвався Піркес, але молода німкеня, тобто нова учителька німецької мови, здивовано затримала його за руку. – Пустіть! Я піду. Потапчук, ти залишаєшся тут?
Потапчук гаряче зашарівся. Його величезна і кремезна постать почала помалу зводитися теж. Звичайно, за одним столом з офіцерами він не хотів зоставатись. Хай воно їм пропаде – і їство, і питво! Але їх обох зразу ж схопили з усіх боків і посадили назад. Туровський змахнув камертоном і заспівав:
Десяток голосів охоче підхопив заспів. Зразу ж приєдналося ще десятеро. Тоді заспівав і дехто з педагогів. У німкені був, виявляється, чудесний м'який контральто. Пісня була трохи смутна, але ж від неї робилося так затишно і тепло в грудях. Вацек, Левко і Вітька були, безперечно, молодці. Здогадатися прийти на випускний вечір! Це просто' подарунок старим товаришам. Що з того, що Вацек три роки перебував на фронті, тричі поранений і має чотири «георгії»? – Що з того, що Репетюка і Воропаєва півтора року тому, в перші дні Лютневої революції, самі товариші вигнали з гімназії за реакційність та антисемітизм? Це ж було так давно, а головне – вони все ж таки старі гімназьори, свої хлопці. Скільки років висиділи поруч, скільки двійок одержано разом, скільки відсиджено годин карцеру! По чарках полився австрійський коньяк. Аглаю Вікентіївну, молоду німкеню, теж уговорили випити келишок токаю. Вістові ганяли довкола столу; мов тхори. Корки угорського шампанського захлопали.
Левко Репетюк нарешті скинув папаху з шликом. Він підніс келих високо вгору. Сполохані вогники ста свічок тріпотіли тремтливо, і сотні відблисків іскрилися в пінястому шампанському.
– Джентльмени! – блиснув Репетюк скельцями пенсне. – Панове добродійство! Цей келих я пропоную випити за нас усіх – віднині змужнілих діячів неньки України!
З гучним «віват»!» келих був перехилений. З рук трьох вістових вино запінилося в келихах знову. Тоді звівся поручик Парчевський.
– А я, – неголосно і дивлячись униз, сказав він урочисто, – я пропоную другий келих випити за тих наших товаришів, яких вже з нами немає!
Усі звелися мовчки і похилили голови.
– Я п'ю за сердегу Грачівського – його з нами немає…
Так, Грачівського вже не було. Вигнаний з гімназії одночасно з Парчевським з «вовчим» білетом, він покінчив з життям під колесами паровоза Щ-31-48.
– Я п'ю за Ваську Жайворонка – його з нами нема…
Васька Жайворонок втік на фронт з п'ятого класу, дістав «георгія» і загинув смертельно поранений в бою за Перемишль.
– Я п'ю…
Одного по одному Парчевський перерахував товаришів – однокашників і однокласників, – які вже встигли віддати своє юне життя ненажерливому молоху[339]339
Молох – у біблійній міфології божество, для умилостивления якого спалювали малолітніх дітей. Переносно – жахлива ненаситна сила, що вимагає людських жертв.
[Закрыть] імперіалістичної війни. Малолітні добровольці і прапорщики воєнного часу. Келихи перехилили до дна і посідали мовчки. Сумно все ж таки починало жити їх покоління.
Але тут звівся Макар.
– Товариші! – сказав він і, як завжди, зразу ж засоромився і захвилювався. – Взагалі… ми все ж таки тут ще не всі взагалі… Я маю на увазі нашого товариша Івана Зілова..
Зілова теж не було. Ваня Зілов цього року. вже не вчився. Минулого року через матеріальну скруту він змушений був залишити гімназію і тепер працював слюсарем у паровозному депо. Про випускний вечір він знав – товариші ходили кликати його. Але Зілов робив на аварійному ремонті, і сьогодні вночі його бригада чергувала.
Парчевський трохи здвигнув бровами. Зілова, звісно, він чудово пам'ятав. Гарний гімнаст, прекрасний футболіст і взагалі в гімназії був немов непоганий хлопець. Але чортів Ванька плутався минулого року з тими червоногвардійцями! Наплювать! Для старих товаришів Вацек готовий що завгодно зробити. Він може навіть роздобути Ваню Зілова, нехай там хоч що. Для нього, військового коменданта міста, нема нічого неможливого.
– Григорук!
– Слухаю, пане коменданте!
– Пшол у комендатуру, візьми двоє козаків, котись у депо, арештуй слюсаря Зілова і щоб за півгодини разом із ним був мені тут! Пшол!
Наказ був зустрінутий громом оплесків. Аглая Вікентіївна, правда, докірливо похитала головою – їй було шкода Зілова: несподіваний арешт мав налякати його. Але саме взялися до слив'янки – і чарки задзвеніли знов.
Тепер усі були вже, безперечно, напідпитку Молодому директору хтось ненавмисне обірвав орден святої Анни[340]340
Орден святої Анни – орден, яким до революції нагороджувалися нижні чини за особливі заслуги.
[Закрыть], француженці вилили на плаття чарку коньяку Спробували заспівати «Гаудеамус», але це було більше схоже на рев, аніж на спів, і Матьожа Туровський відмовився диригувати. Збори розпалися на гуртки, і кожний з них зажив самостійним життям. Біля Аглаї Вікентіївни був центральний гурток – найтверезіших. Поручик Парчевський наввипередки з Бронькою Кульчицьким і математиком Мерцальським оправлялися в галантних дотепах, спрямованих на оволодіння коли не серцем, то принаймні увагою молодої і красивої учительки Директор заволодів хорунжим Репетюком – вони провадили дискусію на державно-політичні теми. «Сер, – казав до директора хорунжий Репетюк, – візьміть, мілорд, таке буденне явище, як звичайний селянський український віз. Чи замислювалися ви коли, мсьє, над тим, чому всі, нехай майже всі, його частини мають німецькі назвиська? Га, майн гер? Штельваг, мутра, унд зо вайтер? Що ви, сеньйор, на це скажете?..» Прапорщик Воропаєв та інспектор Аркадій Петрович присунули до себе пиво, і на тій підставі, що вони обидва вважали себе «югоросами», Воропаєв конфіденціально розповідав про те, що не мине й тижня, як він уже покине до чортової бабушки цю ідіотську Україну і подасться до Краснова[341]341
Краснов Петро Миколайович (1869–1947) – один із головних організаторів контрреволюції в громадянську війну, генерал царської армії. Під час заколоту Керенського – Краснова в жовтні 1917 р. командував військами, які було кинуто на придушення революції в Петрограді. В 1918 р. очолив контрреволюцію на Дону. Після громадянської війни в 1919 р. емігрував до Німеччини, де продовжував антирадянську діяльність. У роки Великої Вітчизняної війни співробітничав із гітлерівцями. Страчений за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР.
[Закрыть] на Дон… Сербин Хрисанф зібрав довкола себе чималий гурток і пристрасно вимагав дати йому нарешті вичерпні роз'яснення, яка така істотна і принципіальна різниця поміж всіма різновидами сучасних юнацьких організацій – спілкою підлітків, спілкою молоді, спілкою робітничої молоді, спілкою соціалістичної молоді і, нарешті, спілкою соціалістичної робітничої молоді? Піркес дивився на нього похмуро і мовчав… В кінці столу, довкола отця Івана, згуртувалися всі, хто ще не наївся і не напився як слід. Усі межирівські раки, деражнянські линки, могилівські яблука та бидлівські карасики були зсунуті туди. Пили тільки коньяк – багато, але принципіально: щоразу здравицю вимагалося виголошувати іншою мовою: «Будьте здоровы, будьмо, прозіт, ляхайм…» В запасі були ще всі європейські мови, а також значна частина східних. Отець Іван запевняв, що «двунадесять языков» наполеонівського нашестя для нього тільки закуска – він починає відчувати вплив спиртного лише після «вавілонського стовпотворіння», а одного разу він допився до мови пітекантропуса[342]342
Пітекантропус – пітекантроп, рід викопних людей, який мав деякі мавп'ячі ознаки, проте відзначався багатьма перехідними рисами від людиноподібних мавп до людей вищого, ніж пітекантроп, розвитку.
[Закрыть], поскільки людських мов, точно обрахованих за словником, уже забракувало… Потапчук в колі учителів розповідав, що в них на селі і йому, Потапчуку з матір'ю, прирізали з земель пана Полубатченка півморга. Тепер, отже, в нього якраз морг, і він зовсім певний, що, впоравшися з врожаєм, зможе на осінь поїхати до Києва, до політехнікуму: він конче вирішив учитися на агронома… Вища школа, університет, студентське життя! Тема вибухла, і розмова зробилася загальною. Великий боже! Дев'ять років тільки ж про це й мріялося! Негайно об'явилося п'ятнадцять майбутніх інженерів, п'ятеро юристів, троє лікарів, троє агрономів. Філологом виявив бажання зробитися тільки один Кашин – його щойно загітував до того отець Іван своїм лінгвістичним способом вживання горілки. Втім, хіба важливо було, ким бути після університету? Важливо було – в університеті бути. Студентське життя! Привільне, безшабашне і романтичне! Товариства, земляцтва, богема! «Юность» Чирикова[343]343
«Юность» Чирикова – перша частина автобіографічного роману російського письменника Євгена Миколайовича Чирикова (1864–1932) «Жизнь Тарханова», написана в 1911 р.
[Закрыть], «Студенты» Гаріна[344]344
«Студенты» Гаріна – один із романів тетралогії про долю інтелігенції «Детство Темы» (1892), «Гимназисты» (1893), «Инженеры» (опубліковано 1907 р.) російського письменника М. Гаріна (справжнє ім'я та прізвище Микола Георгійович Михайловський; 1852–1906).
[Закрыть], «Дни нашей жизни» Леоніда Андрєєва[345]345
«Дни нашей жизни» Леоніда Андрєєва – п'єса російського письменника Леоніда Миколайовича Андрєєва (1871–1919), написана в 1908 р.
[Закрыть]. Миляга Онуфрій – прекрасний вічний студент! Ах, синій кашкет з блакитною околичкою!.. Макар один не брав участі в загальних розмовах, суперечках і мріях. Він усамітнився в кутку і присунув до себе канделябр. Макар завжди носив з собою якусь книжечку, куди б він не йшов, – в житті так багато ще треба було перечитати! Зараз перед ним була брошурка «Эрфуртская программа»[346]346
«Эрфуртська програма» – марксистська програма соціал-демократичної партії Німеччини, прийнята в жовтні 1891 р. на партійному з'їзді в Ерфурті. Вирішальну роль у розробці «Ерфуртської програми» відіграв Ф. Енгельс.
[Закрыть]… Слив'янка доходила кінця, і дехто вже взявся до лікерів.
– Так що дозвольте доповісти, пане коменданте! То їсть, привели, которий заарештований!
Позаду вістових, в мерехтливому сутінку біля порога, між двох оголених шаблюк темніла невиразна постать. Але вона зразу ж зробила крок уперед і вийшла в смугу тріпотливого сяйва канделябрів. Це був Зілов. Конвоїри й собі зробили крок. Оголені леза шаблюк полискували матово і рожево – вогні свічок віддзеркалювалися в них довгими тонкими смугами.
Іван Зілов був середній на зріст, широкоплечий і м'язистий хлопець. Руки в нього були дещо довгуваті, таз вузький. Йому йшов дев'ятнадцятий рік, але здаля він виглядав значно старшим. Зате зблизька, побачивши його широкі блакитні очі і м'які губи, йому не можна було дати більше сімнадцяти. Ледь рудувате волосся набігало гострим кутиком на високий лоб, і коли б Зілов не стриг його завжди під машинку, в цьому місці був би вихор чи ковтун. Зілов був у коротких з широкими рудими халявами німецьких чоботях і в руці тримав шкіряний кашкет. Під тужуркою виднілася синя ситцева сорочка. Колір і матеріал штанів і тужурки визначити вже було неможливо – вони просмальцювалися і провуглилися до нитки. На скроні в Зілова коротко й часто пульсувала жилка.
– В ножни! – гукнув Парчевський до конвоїрів. – Кругом! Марш!
Кілька рук уже схопили Зілова, збираючись качати. Але Зілов відсторонився і підійшов до столу.
– Здрастуйте! – кивнув він до педагогів, тоді повернувся до Парчевського. – Пане поручику, значить, ви це… жартома?
– Кинь, Ванька! – посміхнувся Парчевський. – Не бачиш, куди прийшов? Твоє здоров'я! Наздоганяй!
– Я вип'ю. – Зілов прийняв стопку і ковтнув її зразу, як чарку. Потім поставив на стіл і взяв з чиєїсь простягненої руки бутерброд. – А ти, Вацлав, все ж таки дурень! – Парчевський знехотя скривився. – Коли б я був твоїм начальником, я б погнав тебе на гауптвахту… – Зілов прийняв другу стопку і підніс до вуст. Груди його часто здіймалися, рука злегка тремтіла, він був схвильований. – Ваше здоров'я, панове педагоги, панове старшинство і всі друзі!
– Ура! – Тост прийняли всі, і чарки забряжчали знову.
– А тепер я мушу йти.
Проте з дужих рук Потапчука і Кашина не так легко було видертися.
– Сер! – гукнув Репетюк. – Вацеку нічого не варто заарештувати вас удруге. Отже, вважайте, мілорд. До того ж арешт ще не знято. Чи так, пане поручику?
– Ви маєте рацію, хорунжий. На арештованого чекає допит.
Аглая Вікентіївна заявила про бажання познайомитися з цим маленьким вуглярем. Вона викладала в гімназії тільки два місяці і Зілова бачила вперше. Ваню привели і посадили поруч.
– Пробачте, – почервонів Зілов. – Але ж я весь у сажі й мастилі. Я боюсь, що забрудню вашу сукню…
– Ну, що ви?.. Але справді, для чого ви обрали собі таку… брудну професію? Ви ж пішли з сьомого класу? Значить, ви могли б стати на роботу конторником, телеграфістом, чи що? Я уявляла вас собі зовсім не таким!
– Уявляли?.. Не таким!
– Атож. Ваші товариші стільки про вас розповідали. – Аглая Вікентіївна нахилилась ближче і потяглася через стіл до вази з яблуками. – Олександр Іванович просив переказати вам від нього вітання…
– Що? – Зілов кинув оком і зразу примовк. Потім схопився і нахилився присувати вазу. – Що сказали?
– Олександр Іванович вітає!.. Пане хорунжий, будь ласка, передайте мені ножик.
Зілов поставив вазу і почав вибирати собі яблуко. Очі його дивилися вбік, примружені і зосереджені, немов відсутні. Раптом він зареготав. Аглая Вікентіївна здивовано звела до нього ліву брову, потім непорозуміло глянула на Парчевського і пробачливо посміхнулася: він такий чудний…
Зілов підвівся:
– Тоді, панове, дозвольте мені скинути цей піджак. Сорочка принаймні чиста. – Він смикнув з плечей робу і метко пошпурив її через плече. – Гей ти, козаче, держи!
Репетюків вістовий підхопив її з льоту і браво відкозиряв.
– Воропаєв! – гукнув Зілоц. – Вікторе! Я згодний випити мирову! – Він налив два келихи і простяг один прапорщику Воропаєву.
Злегка зашарівшися, Воропаєв підвівся.
– Браво! – зринуло з усіх боків.
Хвилинку Зілов і Воропаєв стояли один проти одного. Зілов – широко усміхнений, з келихом в руках. Воропаєв – дедалі дужче шаріючись.
– Пий. Він тобі паровоз їхати на Дон відремонтує!
Всі зачмихали.
Півтора року тому, в перші дні Лютневої революції, за контрреволюційний випад Зілов вимагав виключити Воропаєва з гімназії. Цього Воропаєв не подарує ніколи Зілову. Але зараз було незручно: Аглая Вікентіївна дивилася, непорозуміло посміхаючись, – ще почне розпитувати, в чому річ. Воропаєв мерщій простяг руку і взяв келих.
– Гірко! Брудершафт!
Зілов і Воропаєв змушені були поцілуватися. Туровський вихопив свого камертона і задав тон:
– Ре-ля-сі!
– Олександр Іванович здоровий? – гукнув Зілов, схилившися до Аглаї Вікентіївни. Він прикладав долоні до вух, бо гамір і шарварок вже сягав свого апогею.
– У нього температура тридцять вісім! – так само відповіла вона.
– Це було і минулого місяця! – розчаровано здивувався Зілов.
– Але він сподівається, що до кінця цього місяця в нього буде не менше як сорок три – сорок п'ять…
Зілов свиснув і щасливо зареготав. Дарма що така температура не тільки могла загрожувати здоров'ю їх спільного знайомого, а, безперечно, мала б його спопелити, це не викликало ні в нього, ні в Аглаї Вікентіївни ніякого хвилювання. Зілов обійняв хорунжого Репетюка за плечі:
– Левко! Мир! Ми ж таки з тобою старі футболісти. Капітан Репетюк, я прошу мені пробачити, що я тоді вас так образив, коли ми викидали вас із гімназії, сер!
– Але ж, прошу, сер, – відхилився трохи Репетюк. – Між джентльменів…
– Пий, джентльмен! – і Зілов тицьнув йому кухоль пива наполовину з лікером шартрез.
Тепер уже в кімнаті завис суцільний п'яний гвалт. Свічки догоряли, і довгі язики полум'я танцювали і вихилялися, мов сп'янілі. Вони чаділи, і кіптява осипалася на скатертини і пелюстки білих зіжмаканих троянд. Хтось здогадався свічки гасити, і тоді раптом стало видно, що за вікном уже загоряється ранок. Отець Іван хропів у кутку, підклавши під голову промащену робу Зілова. Було душно, і всі з галасом посунули до коридора, надвір.
Край неба на сході палав золотом і червінцям.
– Четверта година, – сказав Піркес, похитнувшись на порозі, – о шостій вже треба бути на матеріальному складі. Сьогодні вісім вагонів дров…
– Різані чи двополінки?
– Двополінки, – зітхнув Шая. – Якби ж то хоч через день отак вечеряти, то й з двополінками неважко було б впоратися… Сьогодні у нас що?
Піркес снідав у понеділок, обідав у вівторок, а вечеряв у середу. Він, Сербин, Макар, Потапчук, Туровський і ще кілька товаришів ходили підробляти на матеріальний залізничний склад – подавати вугілля на естакаду, розвантажувати дрова, дошки чи шпали. За вагон вони одержували десять крон. Фунт чорного хліба коштував півтори крони.
– А почому ж гребете з вагона? – поцікавився Бронька.
– По десять.
Кульчицького це обурило вкрай:
– От сучі сини, обдирали! Та ви малахольні, чи що? На військовій рампі день у день двадцять-тридцять вагонів під зерно подають. По двадцять п'ять кусків за вагон. От йолопи! Смалім! Я вас в два щоти до роботи приставлю! Ну? їй-бо, двадцять п'ять! Чого вирячилися?
– Спасибі, – сказав Потапчук, бо всі інші похмуро мовчали. – Але німцям ми хліба вантажити не будемо.
– Ну й шлапаки. Думаєте, вас німці полякаються і хліба не візьмуть? Голодранці-патріоти!
– Дурак! – захвилювався Макар. – Хіба ти не розумієш, взагалі…
– Бувай, – сказав Шая. – Вже пів на шосту…
Товариші хряпнули хвірткою у Сербинів двір – вирішено забігти до Сербина полити гарячі голови студеною водою. З подвір'я машиніста Кроса поруч невдоволеним гавкотом обізвався старий цепний пес Карачун. З гілля вишні бризнуло росою.
– Я перший! – і всі пустилися наввипередки до криниці.
Сонце вже підбилося ген над тополі. Воно було сліпуче і тепле. Назустріч йому пашіло вільготою нічних рос з густої трави, рясного листя, городяної соковитої порослі. А поросль була кольориста і багата – темні гостриці цибулі, блакитні пуп'янки капусти, зелене картопляне бадилля, ясні вінички моркви та буряку, чорна брость помідорів, сині візерунки огірків, лапаті плями кабаку. Все це пахло землею і хлібом.
Небо було синє, жодної хмари – високо в небі стояв шуліка.
