Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 62 страниц)
Наприкінці квітня ми ховали Мірель.
День був прозорий, дзвінкий і ароматний. Чисте небо, теплінь, радісний хід перших пташок. Рясне листя, щойно народжене з глейкої брості. Зелене і м'яке, воно ще пахло смолою. Квітували тюльпани, фіалки, нарциси й перський бузок. Завтра вже мали розквітнути каштани й акація. З чорної ріллі, з-за міста, без вітру плив гострий і пряний дух. Весна була щира, щедра й буйна. Так буває тільки у нас на півдні.
Мірель покохала прапорщика. Він присягався в коханні теж і обіцяв оженитись. Потім покинув. А тепер в неї мала бути дитина…
Труна стояла на марах, віко було зняте, і Мірель востаннє, мертвими очима дивилася в височину, в безмежність. Вона немовби приглядалася до своєї дороги туди – у безвість, в нікуди. Очі Мірель були розплющені, лише примружені. Застрелившись, вона упала навзнак, попік їй ніхто не закрив, і вони лишилися відкриті. Погляд вмер, але очі зосталися. Вони були чорні, мутні й моторошні, як прірва.
За що вмерла Мірель?
Ми йшли за марами натовпом, похиливши голови, ступаючи в ритм запряженим у мари чорним кобилам. Кобил вели двоє фігурантів у чорних лівреях і чорних циліндрах з срібними позументами.
На перехресті Одеської та Привокзальної, з-за рогу раптом вийшла Катря Крос. Вона йшла нам назустріч і спинилась. Якусь мить вона затрималась на тротуарі, розглядаючи нашу процесію. В петлиці її жакета палала махрова червона троянда. Катря зійшла на брук і пішла поруч з нами.
Ми зніяковіли. Чого? Вона, мабуть, думала, що ми ховаємо когось з товаришів гімназистів. Як відповісти, коли вона спитає – кого?
Кульчицький, проте, стурбувався з інших причин. Коли другого вечора після тої знаменитої в Катриному житті ночі він знову прийшов до Катрі, Катря раптом ударила його по щоці і прогнала геть з очей навіки.
Сербин і Туровський почервоніли й одвернулися. Туровський одвернувся від Сербина, Сербин відвернувся від Кульчицького. Кульчицький відвернувся від Катрі Крос.
Втім, Кульчицький зразу ж перший почав шукати стежку із заміщання.
– Ах, так! – згадав він. – Америка оголосила війну Німеччині[283]283
Америка оголосила війну Німеччині. – Америка на стороні Антанти вступила у війну 6 квітня 1917 р.
[Закрыть]. Ви чули?
– Тепер нехай німець начувається! – охоче відгукнувся Кашин. Присутність дівчини бентежила його за будь-яких обставин. – Ще два тижні – і ми переможемо.
Аякже! – Піркес зареготав коротко й ніяково. – Вчора на річці Стоход німці розбили і взяли в полон нашу сорокатисячну армію.
– А Тимчасовий уряд,[284]284
Тимчасовий уряд – центральний орган буржуазно-поміщицької влади в Росії, що існував з 2 (15) березня до 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. Здійснював антинародну політику продовження імперіалістичної війни та придушення революційного руху. Скинутий Великого Жовтневою соціалістичною революцією.
[Закрыть] —закашлявся Теменко, – видав заклик про право поляків на самовизначення і про утворення окремої Польської держави. Бігме!
– І в гімназіях Київської округи дозволено викладати українською мовою, а також спеціальне українознавство. – Це прошепотів Туровський.
– Самі відозви! – відгукнувся Потапчук, сердито розглядаючи Катрин профіль. – До селян теж видано відозву, щоб вони не займали поміщицької землі, а хто займатиме, того під суд. Не дадуть селянам землі міністри-поміщики.
– Хай не будуть дурнями! – розсердився Зілов. – І відозв не слухають. Он робітники явочним порядком встановлюють восьмигодинний день. – Зілова дратувало, що присутність Катрі його соромить.
– Бігме! – мовчазний Теменко почував особливо гостру потребу заховати своє замішання в балачку. – У Вінниці вже формуються спеціальні польські легіони.
– Та що ти кажеш? А яка ж у них буде форма?
Бронька Кульчицький згадав, що він католик, отже, немовби й поляк. Звісно, поки що, поки не скінчиться війна, він не збирався вступати до польських легіонів, проте поінформуватися, про всякий випадок, не заважало. А що коли форма в польських легіонерів справді буде гарна й показна? Якісь там кунтуші, ментики, китиці?!
Всі помовчали, скоса поглядаючи на Катрю. Катря йшла, похиливши голову, ні на кого не дивлячись, ні про кого не розпитуючи. Губи її були стулені, червона троянда похитувалася в петлиці… Мірель лежала навзнак, байдуже змруживши свої чорні очі до неба.
Сербин трохи повернувся і сказав так, щоб Катря неодмінно почула:
– Скрізь по всіх містах утворюються спілки середньошкільників. Ми теж організуємо таку спілку у нас…
Тоді нарешті Туровський наважився і обернувся просто до Катрі:
– Ви вступите до такої нашої спілки, Катре?
Він промовив це навіть трохи зухвало. Замішання треба ж було кудись діти.
Катря глянула на нього одним оком скоса.
– А Кульчицький, – прошепотіла вона, – там теж буде?..
Туровському перейняло дух. Кульчицький? Так значить – Кульчицький? А як же Сербин? Що за чорт…
– Ну, так… аякже… – втрачаючи грунт під ногами, пробуркотів він. – Всі… всі… будемо там.
– Тоді. я не буду! – сказала Катря і відвернулася.
Серце Сербина враз немовби розірвалося. Принаймні воно різко вдарило і потім перестало існувати. Втім, через кілька секунд воно, навпаки, почало колотитися весело й сильно. Мила Катре! Зілов ішов поруч із Катрею. Відвернувшись від Туровського, Катря повернулася до нього. Він зустрів її стурбованим і серйозним поглядом.
– А до нас, – прошепотів він, – підете, Катре? Козубенко організує робітничу юнацьку спілку. Кульчицького ми не приймемо.
– Піду! – відповіла Катря. – Тільки ж я не робітниця?
– Це все одно. Ми учимось, але ж батьки наші робітники!
На кладовищі могила вже чекала готова. Ми зняли труну з дрог і поставили на купу землі. Піркес скинув кашкета і випростався над Міреллю. Ми згрудилися довкола.
Шая говорив довго і сумно. Він розповів нам життя Мірелі – розповів так, немов сам його бачив. Він розповів про невеличке містечко на межі Польщі і Білорусії, про годинникаря і його четверту дочку. Він розповів, що то був двадцять п'ятий годинникар у містечку, де всіх годинників було тільки двадцять чотири. Він розповів про дитинство маленької Мірелі між паршивих кошенят і здохлих собак. Там знайшла вона свій гумор і веселощі, проти яких були слабші й не встояли ні смерть батька, ні трахома братів, ні сама війна, біженство, голод. Шая сказав, що жити так далі не можна. Таке життя треба пофарбувати, приробити до нього ручку – і викинути. Життя треба собі справити нове, зовсім нове – без приточок, підшивок і нових ґудзиків до старих дір, як наші перелицьовані штани.
Катря плакала. Вона промокала сльози хусточкою коло самих очей. Ми теж плакали. Ми тільки ховалися за Катрину спину, щоб вона не побачила наших сліз.
Мірель лежала тихо і поглядала в безкрає небо. Ти, Мірель, з'явилась невідомо звідки і от уже відходиш знову невідь куди. Яке тобі було до нас діло? Ніякого. Втім, ми ж тебе любили, Мірель. На кого ти нас покидаєш?
Ти була нашою гіркотою, Мірель. Нашим першим юнацьким розчаруванням.
Макар і Сербин підняли віко. Піркес узяв молоток і довгі цвяхи. Катря хутко нахилилась і поцілувала Мірель в її холодний, синій лоб. Потім вона заспішила пальцями коло грудей. Вона шукала квітку. Висмикнувши її з петлички, вона встромила її мертвій у волосся. Червона махрова троянда запалала в чорних кучерях Мірелі. Ми взяли труну і посунули її до краю ями, Мірель хитнулася в своїй останній постелі, голова її струснулася, і вона кивнула нам. Віко впало зверху і закрило все назавжди…
Коли труна стала на дно й брили глини застукали рясно і густо по домовині, Туровський подав тихий і короткий знак… Ми вийняли з кишень револьвери: браунінги, «зауери», парабелуми, «стеєри» – яких тільки револьверів не мали гімназисти за часів війни! – і раз по раз тричі випалили просто в небесну височінь, просто в страшну безмежність неба, трьома печальними, жалобними залпами..
ЧЕРЕПИ І КОСТІ
І от війна спалахнула знову.
Шістнадцятого червня Керенський[285]285
Керенський Олександр Федорович (1881–1970) – російський політичний діяч. Лідер фракції трудовиків в Четвертій державній Думі. З березня 1917 р. – есер, в Тимчасовому уряді міністр юстиції (березень – травень), військовий і морський міністр (травень – вересень), з 8 липня міністр-голова, з 30 серпня – верховний головнокомандуючий. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції організатор антирадянського заколоту. Білоемігрант.
[Закрыть] видав свого знаменного наказа:
«Воины! Отечество в опасности!. В полном сознании великой ответственности… ваш вождь… Офицеры и солдаты» Приказываю вам – вперед!..»
Літературним стилем це було дуже подібне до маніфесту про зречення царя Миколи. А втім, цей наказ і був фактичним кінцем керенщини і Керенського. Адже через два дні – вісімнадцятого – півмільйона демонстрантів пройшли вулицями Петрограда з транспарантами: «Вся влада Радам!»
А фронт уже гарчав. Важкі гармати били так страшно, що жалісно схлипували шибки і ціла небесна просторінь гула і здригалася, немов осіння хуга в степу.
Фронтові підступи заворушилися й загуркотіли. По шосе і воєнних трактах ніч і день невпинно бігли фуражні обози, санітарні повози, реквізовані селянські підводи з бородатими резервістами-ополченцями. Вони були в селянських штанях, постолах і кожушках на плечах. Тільки солдатський картуз із хрестиком на крисах виказував їхню приналежність до армії. Вони сиділи на возах, звісивши ноги через драбиняки, як сиділи і їздили вони от уже сорок років щоліта в косовицю на поле. І між колін, як руків'я кіс, вони тримали довгі й заіржавілі однозарядні берданки.
По волочиській колії побігли нескінченні ланцюги червоних вагонів. На чорному полі в куточку, де вагарі відзначають крейдою назву станції та найменування вантажу, намальований білою емалевою фарбою красувався людський череп на двох схрещених кістках. Такі емблеми малюють на залізних дверях розподілкових шаф електричного струму. Тільки замість «40 человек или 8 лошадей» там буває підписано: «Смертельно». Чорні кармазинові прапори з сріблом гаптованими черепами й кістьми тріпалися по вітру попереду ешелонів, встромлені в груди паровозів. Вітер бавився чорними полотнищами і роздирав важкий кармазин, як ситець, на стьожки та гноття. Страшні емблеми смерті були нашиті й на лівому рукаві в кожного солдата. То їхали штурмові батальйони смерті.
Останніми проїхали батальйони: «Христа-спасителя», «Одеси-мами» і прапорщика Бочкарьової.
Батальйон «Христа-спасителя» був сформований з монахів, семінаристів і загулялих попів. Ряси їхні були підкачані на кшталт французьких шинелей, довге волосся було нестрижене, на грудях теліпалися наперсні хрести. Їхній чорний прапор був зроблений в формі церковної хоругви. Батальйон був озброєний шаблями, а в марші попереду несли хрест і кропило з кропильницею. На станціях монахи виходили на перон і служили молебні.
Батальйон «Одсса-мама» був сформований в Одесі з апашів і злодіїв. Прапор батальйону був справлений з темно-малинових, майже чорних портьєр, спеціально для цієї мети, кажуть, вкрадених з кабінету градоначальника серед білого дня під час засідання в цьому кабінеті одеського тимчасового виконавчого комітету, думку якого про доцільність формувати батальйон уркаганів, переказують, запитав Керенський. Комітет схвалив од усього серця підтримати прохання свободних урків.
Втім, військового обмундирування солдатам «Одеси-мами», про всякий випадок, не видали. Їм пообіцяли видати його вже на лінії вогню. Так само не видали їм і гвинтівок, мабуть, справедливо вважаючи це за марнотратство, – кожний-бо ракло міг сам собі десь розстаратися на гвинтівку Отже, батальйон їхав, тим часом озброєний лиш фінками і власними шпалерами. Але такого одіяння, яке було на солдатах батальйону смерті одеських «альош», ніколи не придумав би й сам режисер Черноблер з кінофабрики Ханжонкова[286]286
… режисер Черноблер з кінофабрики Xанжонкова. – В. Черноблер поставив кілька фільмів на приватних студіях («Бездоганна жінкам «Валерія Бальмонт» та ін.). У 1919 р. створив агітфільм «Пауки і мухи», який був знищений контррозвідкою. Знімав також фільми на кінофабриці Олександра Олександровича Ханжонкова (1877–1945), організатора першого кінопідприємства, яке, починаючи з 1907 p., випускало вітчизняні фільми.
[Закрыть]. Тут були піжони в шовкових циліндрах, але по пояс голі і в штанях з рихмушками. Були «денді» в лакових черевиках, але без штанів і в футбольних трусиках та купальних халатах. Були «ферти» босі, але в мистецьки запрасованих візиточних брюках і дамських трикотажних кофточках Були «фендрики» в широченних бриджах, але без чобіт і з солідними котелками на головах Були «блоти» в матроських тільниках. Були «жлоби» в кожушках.
З громогласним співом – «Альошя-шя, возьмі пол-тона ніже, брось Адесу вспамінать» – ешелон батальйону смерті підкотив просто під пасажирський вокзал Поїзд спинився, «альоші» вискочили з вагонів – вагони, до речі, у них були тільки класні, а для командування навіть м'які – і кинулися у вокзал. Насамперед вони зірвали вітрину з фотографіями, що висіла на стіні в багажному відділі під написом. «Бережіться поїзних злодіїв!» Потім вони вдарили в буфет і за п'ятнадцять хвилин очистили його весь, разом із касою та срібними ложечками.
Коли ешелон нарешті рушив, «альоші» ще довго махали з вікон кепками, циліндрами і дамськими панамами. «Дерібасівська», «Рівочка», «Молдаваночка» та «Сім-сорок» ще довго дзвеніли в прозорім повітрі літнього дня, волочачися за поїздом «Одеса-мама».
Нарешті надвечір підкотив І батальйон смерті прапорщика Бочкарьової. На паровозі лопотів чорний прапор ажурного шовку з оторочкою з чорних брюссельських мережив. Срібний череп і білі кості були вицяцькувані бісером. Це був перший жіночий батальйон, той самий, що чотири місяці пізніше ніс варту в Зимовому палаці в ніч падіння Тимчасового уряду й абшиту самого Керенського. Три сотні блондинок, брюнеток і шатенок висипали на перон. Власний батальйонний оркестр виконував ніжні полонези всуміш з пристрасними кадрилями та «Марсельєзою». Весь міський гарнізон ринувся до військової рампи.
Вночі прийшло перше повідомлення. В бою під Нараювкою наша армія розбила австрійців, полонивши триста офіцерів, вісімнадцять тисяч солдатів і захопивши двадцять дев'ять важких гармат. О першій годині вночі маніфестація з факелами, ліхтарями й страсними свічечками, застромленими в горілчані пляшечки без дна, з співами «Марсельєзи» і портретами Керенського, під церковне подзвіння рушила довкола міста. Сполохані пси валували й рвалися з припон, збентежені півні розгублено кукурікали, гайвороння кружляло вгорі, схвильовано й заклопотано гегочучи. Попереду демонстрантів з плакатом, чорним і відзначеним моторошною емблемою з черепа і кісток та написом: «Мы умираєм за свободную Россию», – йшов член нашого тимчасового комітету, уповноважений в справах освіти, культури і пропаганди, Аркадій Петрович… Ніч була прозора, зоряна й місячна. Але нічне повітря гуло, здригалося і схлипувало. То там, на заході, ніч і день безперестанку били німецькі «берти», гупали сорокадвохсантиметрові «чемодани», вибухали в одну мить сотні фугасів і тисячі шрапнельних снарядів…
Останні місяці війни немовби й не було. Вона відійшла собі вдалечінь, в тумани, в абстракцію. На фронтах було відносно спокійно. Куди бурхливіше було тут, у тилу, всередині країни. Була ж свобода! Революція!
І от – знову війна.
І на цей раз, здається, мали воювати й ми. Ще шістнадцятого ввечері комендантські вістові обійшли всіх нас – з великою прошнурованою та пропечатаною книгою.
Це була книга наказів по гарнізону нашого міста. На її сторінці тридцять сьомій під наказом номер двадцять нам, допризовникам дев'яносто шостої етапної роти, пропонувалося за дві години прибути до роти, в чому й розписатися тут же під текстом наказу.
Були літні канікули. Ми були відпущені і з гімназії, і з роти. Ми мали з'явитися ще тільки через два місяці. І скликати нас мав директор, Іродіон Онисифорович. І от – вістові, книга військових наказів і підписи коменданта поручика Гори-Гораєвського та командира роти дев'яносто шість штабс-капітана Дерев'янка…
Серця паші стиснулися. Призов? Мобілізація? Фронт?
Цей час, а надто останній тиждень, події всередині країни були такі надзвичайні і значущі! Підготовка до Установчих зборів провадилася прискорено її помпезно[287]287
Підготовка до Установчих зборів провадилася прискорено і помпезно. – Йдеться про виборну установу, яка мала після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. вирішити питання пре державний устрій в країні. Буржуазний Тимчасовий уряд був змушений декларувати скликання Установчих зборів, оскільки ідея їх користувалася популярністю у народних мас ще з часів революції 1905–1907 pp. Склад обраних 12 (25) листопада 1917 р. Установчих зборів не відповідав дійсному співвідношенню сил у країні, більшість належала меншовикам та есерам, які намагалися протиставити їх Радянській владі. Відмовившись затвердити декрети Другого Всеросійського з'їзду Рад про мир, про землю, про перехід влади до Рад та ін… Установчі збори продемонстрували свою контрреволюційну сутність і були розпущені 6 (19) січня 1918 р. декретом ВЦВК.
[Закрыть]. Паркани й мури цвіли величезними афішами. Транспаранти оперізували все, що можна було оперезати: дерева, ліхтарі, стовпи, а також самих людей. «Голосуйте за список номер такий-то!» – кричало до вас все: і афіші, і транспаранти, і плакати, і незчисленні оратори на нескінченних мітингах. Ми, гімназисти, виконували все і для всіх. Ми розклеювали афіші для есерів, малювали плакати партії народної свободи, чіпляли через вулиці транспаранти есдеків-меншовиків, розкидали летучки есдеків-більшовиків, після того закликали на мітинг федералістів.[288]288
Федералісти – члени дрібнобуржуазних націоналістичних партій «Соціалісти-федералісти», «Українська партія соціалістів-федералістів», які були ідейними натхненниками петлюрівщини.
[Закрыть].
Втім, це ще було не все. Українська Центральна рада видала свій перший універсал.
Юрій Семенович Богуславський, наш колишній інспектор, прозваний Вахмістром, тепер уже не був ні інспектором, ні вахмістром. Він спішно виїхав до Києва представником до Центральної ради…
Ми – гімназисти – ретельно розучували «Не пора, не пора!», «Ще не вмерла», «Ми гайдамаки» – нові, не відомі досі навіть Туровському, пісні і бродили по місту з карнав-ками на користь утворення міської української бібліотеки.
Проте і для кожного з нас, зокрема, це літо минуло в діяльності гарячковій, патетичній і такій неждано новій.
Туровський і Теменко з головою занурилися у справи організації міської «Просвіти»[289]289
«Просвіта» – культурно-освітня громадська організація, що існувала на західноукраїнських землях з другої половини XIX ст. до 30-х років XX ст. З 1906 р. ліберально-буржуазна інтелігенція почала засновувати організації «Просвіти» і в тій частині України, яка входила до складу Росії. Незважаючи на те, що. більшість «Просвіт» перебувала під впливом українського буржуазного націоналізму, окремі діячі культури розгорнули корисну роботу. На початку 20-х років «Просвіти» припинили своє існування в зв'язку з організацією нових радянських культурно-освітніх установ.
[Закрыть]. Вони мали керувати в ній секцією молоді, з якої під орудою Івана Петровича Петроповича мав бути утворений національний хор. Туровський мав вести в ньому першого баса. Теменко розраховував у драматичному гуртку «Просвіти» дістати ролі Гриця, Петра й Івана.
Сербин ще навесні був обраний секретарем міської організації середньошкільників. Організація! Таж саме це йому й було потрібне! Він зрозумів, що все життя йому бракувало якраз організації. Молодь мусить жити тісно, дружно, об'єднана спільними інтересами! Інтересами своєї юнацької організації. Сербин скликав засідання, улаштовував збори, писав протоколи, листувався з київським центром.
Макар остаточно закинув залізничну бібліотеку. Там нічого вже було читати. Він виписав з Петрограда «Историю России» С. M. Соловйова і з Парижа через Стокгольм «Histoir ge Rewolution franзaise» Мішле[290]290
… «Ніstоіr de Revolution franзaise» Mішле… – Йдеться про «Історію французької революції» французького історика романтичного напряму, ідеолога дрібної буржуазії Жюля Мішле (1798–1874).
[Закрыть] – і абсолютно ізолювався від миру сього над дванадцятьма тисячами сторінок, написаних різними мовами.
Кульчицький грав по великій. Гора-Гораєвський, призначений тепер замість барона Ользе комендантом міста, не вважав за можливе ходити до притулку пана Сапєжка і тому влаштовував грища у себе дома. Кульчицький грав між командирами полків, головними лікарями госпіталю, головними інтендантами та земгусарами з еполетами не нижче полковницьких. Треба признатися, грати стало важко. Витримки, якої було досить для прапорщиків з гімназичної лави, не вистачало проти кадрових офіцерів, провінціальних поміщиків та синків столичних фабрикантів. Кульчицький програвав і ходив чорний, як безмісячна ніч.
Зілов поступово набував високої слюсарської кваліфікації. Обминувши учнівський верстат, він став зразу підслюсарем на капітальний паровозний ремонт. Сяк-так це забезпечувало йому, матері і сестричці харчі до початку занять у гімназії. Що мало бути після того, Зілов уявляв досить туманно. Щовечора по роботі, від шостої до восьмої, за столиком під улюбленою абрикосою в садочку в Зілова збиралося чоловіка десять паровозоремонтних підручних, віком від шістнадцяти до вісімнадцяти. Верховодив поміж них брат Броньки Кульчицького – Кульчицький Стах.
Через два дні на третій, повертаючи з чергового рейсу С-815, на заняття приходив і Козубенко Федір. Інколи, соромлячись, заходила і тихенько сідала в кутку Катря Крос.
То були сходки ініціативної групи для утворення спілки робітничої молоді, робітників-підлітків – ні назви, ні статуту придумано не було. І не про це навіть на сходках ішла мова. Мова йшла про війну, про економічні взаємини держав, про міждержавні політичні альянси, про дипломатичні союзи та інші високі й світові матерії. Втім, особливий інтерес слухачів викликали повідомлення Зілова й Козубенка про те, що таке анексія і контрибуція, які є політичні партії та котрі з них за і котрі проти війни. Тут Козубенко неодмінно виймав пожовклий, потріпаний і на згинах протертий папірець, обережно розгортав його і ще раз, не поспішаючи, перечитував. То була перша відозва Ціммервальдської конференції. Більшовицька частина соціал-демократії – це була єдина в цілому світі партія, яка послідовно від першого дня війни виступала проти імперіалістичної війни, ні на які поступки за три роки не пішла і, навпаки, піднесла гасло перетворення війни імперіалістичної на війну класову.
– Так от, – згортав Козубенко папірець і знову обережно ховав його до записної книжечки. – Що ж таке є війна класова? На це найкращу відповідь дає нам той же товариш Ленін. А саме…
Саме на такій мові того вечора хвіртка з вулиці розчинилась і в двір, човгаючи солдатськими чобітьми, ввійшов вістовий.
– Котрий тут буде Зілов Іван?
– Я! – сказав Зілов.
Десятеро хлопців теж звелися і зблідли. Катря Крос дрібно затремтіла. Подібно було, що Зілова мали заарештувати.
Але то було тільки згадане вище повідомлення. Через дві години, тобто о дев'ятій вечора, з'явитися до етапної роти дев'яносто шість.
Призов? Мобілізація? Війна?
Хто ж був правий? Революція – це єдиний спосіб покінчити з війною, отже – нехай живе революція? Чи революція – це єдиний спосіб довести війну до переможного кінця, отже – нехай живе революція також?
Зілов розписався в великій прошнурованій і пропечатаній книзі. На наказі було написано: «секретно», – і військовозобов'язаний Зілов під загрозою воєнно-польового суду, не мав права сказати про те, в чому він розписався, жодній живій душі на світі. Тому він розповів це товаришам аж тоді, як вістовий, клацнувши закаблуками, зник за хвірткою…
