355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Смолич » Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні » Текст книги (страница 49)
Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 02:39

Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"


Автор книги: Юрій Смолич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 62 страниц)

І ЗНОВУ – ТРИ ВЛАДИ

Панцирників на насипу було два.

І в темряві осінньої ночі їх силуети були чорні й величезні, а вежі – немов визубні середньовічної фортеці. Гарматні жерла поверталися праворуч і ліворуч, і тоді стовпи полум'я вибухали в ніч, короткою блискавкою вириваючи з пітьми чіткі контури, а на чорному небосхилі викреслюючи швидкий туманний слід. Постріл роздирав повітря, панцир гув, і зразу ж відповідав розрив. Розриви лягали не далі двох кілометрів. Ворог був зразу тут – і праворуч, і ліворуч. Його не було видно, не було чути, але він був. Його прикривала ніч. Гармати били по чотири вряд. І інтервали дедалі коротшали. Інтервалів вже майже не було.

І от, коли удари гармат вже злилися в безперервний оглушний грім канонади, з пітьми від депо вилетіла швидка тінь. З скреготом і гуркотом вона майнула повз вокзал. З свистом і вищанням пари швидкість шалено зростала. І тінь метнулася просто в крайній панцирник. У хряскоті та брязкоті розтрощеного й роздертого металу, у витті оскаженілої пари вдарив страшний і яскравий вибух – він вирвав з темряви на мить шифр С-815, але вдарив другий і третій вибух – в небо приснули зигзаги вогню: в велетенській секундній заграві корчило й жмакало великі листи товстого заліза, немов шматки папірців, – і враз стало темно й тихо, тільки вздовж вокзального перону з тихим дзеньканням рясно осипалося віконне скло.

Віддавши своє сталеве життя, паровоз С-815 вибив з ладу гетьманські панцирники.

І зразу ж з усіх боків – не здалека, куди гатили гармати, а тут же поруч, сто кроків у темінь, ніч ожила й загриміла сотнями пострілів. Невідомий ворог наступав із самого серця станції й міста – з депо.

Старий нічний сторож Кокоша вже біг уздовж вулиць робітничого селища. Він калатав у своє старе й розбите калатало з усіх сил. Він підбігав до кожного дому і гупав палицею у віконниці.

– Повстання! – гукав він. – Повстання!

Двері розчинялися, люди вибігали піводягнуті, наспіх напинаючи пальто, підперізуючися кулеметними стрічками, мерщій заганяючи обойми в магазин.

– Повстання! – лементував далі захриплий Кокоша. Гей, люди! Повстання! Ріжемо гетьмана!..

На переїзді, біля виходу з селища на полотно, слюсар Тихонов розмахував кондукторським ліхтарем.

– Сюди! – збирав він усіх. – У депо! Всі в депо!

– Повстання! – бриніло вже десь далеко. – Виходь, хто в бога вірує! Повстання!..

Дружно завалували пси. Вони захлиналися в оскаженілому гавкоті. Десь заспівав сполоханий півень. Йому відповів другий. Тоді третій. І заспівав кожний двір. Чиясь корова ревла десь віддаля – безперестанку і захлипуючися.

На поворотному крузі в яскравому світлі ліхтарів зібрався гурт. В його центрі стояв Козубенко. Він тяжко відсапував, груди здіймалися часто й рвучко. Це він, Козубенко, щойно вивів свій гарячий С-815, поставив його на центральну, відкрив регулятор, дав повну пару і справив залізними грудьми в гетьманські панцирники. Коліна штанів у Козубенка були розшматовані, долоні рук у крові, – він ледве вправився сплигнути. Але плигати він був мастак і впав щасливо на м'який баласт.

Гурттисся до Козубенка, йому трусили руки, його гладили по спині, його вітали, з ним здоровкалися, хто вперше бачив після цих чотирьох місяців. Козубенко важко дихав і ніяково посміхався. Раптом він ткнувся обличчям на чиєсь плече і тихо схлипнув.

– Паровоз… мій паровоз… машиністом зробив… а я його власною рукою…

– По місцях! – розітнулося. – По місцях!

Натовп шарахнув на боки – розсипався вздовж будівлі, вздовж довгої шеренги холодних паровозів, навмисне ще звечора вишикуваних, як залізний окіп. Люди припадали за колеса, вистромляли гвинтівки між буферами. Козубенко побіг теж, на бігу втираючися рукавом. Другою рукою він скидав карабін з-за плеча, але обдерта шкіра на долонях пекла, і він ніяк не вправлявся це зробити. Йому допоміг хтось, і він ліг під тендером між коліс. Від вокзалу з темряви відповідали пачками з-поза ешелону, що стояв перед залізничною аудиторією. То були галицькі усуси – «українські січові стрільці».[488]488
  Галицькі усуси – «українські січові стрільці»… – військові підрозділи, що їх створив 1914 р. під час першої світової війни австро-угорський уряд за допомогою буржуазно-націоналістичної «Головної української ради» і уніатської церкви, які прагнули відірвати Україну від Росії і передати її під протекторат Німеччини. Формувалися в основному з представників західно-української буржуазії та куркульства і частково з селян, введених в оману націоналістичною пропагандою. Входили до складу австро-угорської армії. Під час австро-німецької окупації України 1918 р. допомагали окупантам боротися проти повстансько-партизанського руху українських трудящих. У листопаді 1918 р., після розпаду Австро-Угорщини, припинили своє існування. Окремі загони «українських січових стрільців» ввійшли до складу Української галицької армії і стали опорою контрреволюційного «уряду» «Західноукраїнської народної республіки».


[Закрыть]
Півгодини тому вони прибули з Одеси. Робітничій делегації з гаслом «За владу Рад!» вони відповіли, що оборонятимуть українську державність. Козубенко примірився і почав стріляти просто в темінь, але над землею, щоб кулі летіли під вагони.

Кілька годин тому, з ешелоном репатріантів військовополонених, в гурті інших засланців повернулися з концтабору до рідного міста і Козубенко з Шумейком, звільнені раптовим вибухом революції на Угорщині.

Шумейко сидів зараз в конторі депо. Він був чорний, зарослий бородою – його не впізнати. Гвинтівки й патрони великими купами лежали на підлозі в кутку. Їх кожному, хто приходив, давали в необмеженій кількості. Зброї було скільки завгодно. Довкола Шумейка зібрався чималий гурт. Тут було керівництво повстанням. Всі обступили старенького машиніста Кукурішиика з дорожнім сундучком у руці. Він щойно привів поїзд з Одеси – отих галичан. Він розповідав одеські новини. В Севастополі висадився англійський десант. В Одесу прибули щойно французи, англійці і греки.[489]489
  В Севастополі висадився англійський десант. В Одесу прибули щойно французи, англійці і греки. – Йдеться про інтервенцію Антанти на Півдні Росії, яка здійснювалася Великобританією, Францією, Румунією, Польщею, Югославією з метою ліквідації Радянської влади, поновлення капіталістичного ладу в Росії. 24 листопада 1918 р. Інтервенти захопили Севастополь, 26–28 листопада Одесу. Вони встановили режим терору, разом із петлюрівцями і білогвардійцями здійснювали каральні операції, грабували народне багатство. Окупація Севастополя тривала до 11 квітня 1919 p., Одеси – до 6 квітня і була ліквідована внаслідок успішних бойових дій радянських військ, а також відмови французьких солдатів і матросів воювати проти Радянської республіки, виступів міжнародного пролетаріату з вимогою припинити інтервенцію проти Радянської Росії.


[Закрыть]

– Які греки? – гукнув хтось.

– Чому французи?

– Англія – це ж чорті-де! – гарячкував якийсь кочегар. – За Ла-Маншем і На-де-Кале.[490]490
  Ла-Манш і Па-де-Кале – протоки між Великобританією і материком, з'єднують Північне море з Атлантичним океаном.


[Закрыть]
Я їздив туди кочегаром на «Трисвятителі».

– Не могу знать, – розгублено виправдувався Кукурішник, неначе винний у приїзді англійців, французів і греків саме він. – Не могу знать. Про Ла-Манш нічого не чув. А про це точно. Греки такі собі, тільки не одеські, а зовсім насправді – з-за моря, а французькі зуави – це так вони собі прозиваються – у малоросійських штанях…

– Та то, може, якийсь український театр?.. Всі зареготали. Але Шумейко спинив сміх.

– Нічого дивного, – сказав він. – Чутка така вже була. Капіталістична французька республіка. Як проти Німеччини, так чотири роки стріляли на західному фронті, а як проти робітників, то смалять німцям у підмогу. Буржуйська політика. Розкусили вже!

– У німців же проти нас зараз нейтралітет! – гукнув хтось.

– Як в уманських дурнів: з чужого воза беруть і на свій кладуть… Пождуть, поки французи підійдуть, а тоді…

Всі враз принишкли і перезирнулися. Оце була новина! Битися, значить, доводилося тепер проти всіх. Французи побили німців, а тепер з німцями проти нас! А тут ще й своїх гетьманців повні жмені… Люди поглянули один на одного з-під брів. Може, краще завчасу… розійтися?

Та Шумейко вдарив кулаком по столу.

– Постав сундучок! – гримнув він на Кукурішника. – Їхати зібрався, чи що? Буде й того, що вже приїхав, дурень старий! Не міг з тими галичанами під укіс звалитися? Бодай букси попалити? Топку ж можна було залити! – Кукурішник винувато кліпав очима, він схилився і поставив сундучок. – Машиніст! Ех!.. Дайте йому гвинтівку! На свою голову привіз!.. Тим паче, – вже спокійно сказав Шумейко до всіх, – гетьмана треба негайно погнати і взяти всю владу до своїх рук. Перерізати магістралі, щоб французам з німцями не об'єднатися!

Кукурішнику тицьнули гвинтівку до рук. Він тримав її, немов палицю, – ще ніколи в житті він не стріляв ні з чого, крім рогатки, та й то тільки змалку.

– Як же її?.. – безпорадно озирнувся і закліпав він. Хтось йому показав.

Шумейко звернувся до Тихонова, що саме ввійшов з кондукторським ліхтарем.

– Скільки нас є?

– Близько сотні, – відказав Тихонов, – а може, й усі двісті. Темно ж довкола, ніч. З селянами зв'язку ще нема. Знаю, що підходять, – Зілов же там комісарить, – але мовчать. Анігич! І разу не стрельнули. Мабуть, маневр. Панцирникам не показуються, чи що? Зв'язкових двічі засилав – як у воду.

– Пошли Кульчицького Стаха або Золотаря.

– В заставі обидва. За одинадцятим полком – щоб не в'їхало щось зненацька від Києва…

– Ага! – повеселішав Шумейко. – Так і треба: то мазурики! – Він ляснув долонею но столу. – Нам би зайняти вокзал – за всяку ціну вокзал! Тоді поженемо всі порожняки на Могилів. Звідти дванадцять тисяч бессарабських партизанів іде. Від Дністра до Дону проженемо німців – факт! Про офіцерську роту що чути і про комендантську сотню, га?

Офіцерська рота та комендантська сотня Парчевського – то був міський гетьманський гарнізон. Тихонов помовчав і смикнув плечем:

– Аглая проти них пішла.

– З ким?

– Таж… сама…

– Що ти мелеш дурне?

– Кажу ж! – розсердився й Тихонов. – Отак і пішла сама. На Парчевського в неї удочка є. Присягла, що роззброїть сама…

На ґанку раптом знявся шарварок, і крізь групу на порозі враз проскочив задиханий, схвильований телеграфіст.

– Товариші! – затинався він. – Товаришу Шумейко! Ешелон! З київської! Гніванський міст проминув! За півгодини буде тут! Якісь «січові стрільці»! Сорок два вагони состав! Вінниця передала! Правда…

– Не пускати! – звівся Шумейко. – Хто на київській, ти казав?

– Чотири чоловіка! – підбіг Тихонов. – Золотар, Стах… Кулемет кольт.

– Зірвати колію! – наказав Шумейко. – Дрезину![491]491
  Дрезина – невеликий візок, який приводиться в рух вручну або двигуном внутрішнього згорання. Назва походить від прізвища німецького винахідника К. Ф. Дреза (1785–1851).


[Закрыть]
Динаміт!

Кілька чоловік зразу кинулися до динамітних скриньок тут же, в кутку. Всі вибігли на ґанок. Дрезини стояли поруч, під пожежним наметом. Це були ручні дрезини з великими маховиками. Двоє хлопців вже поскидали кожушки і стали до ручок. Враз постріли з цепу вздовж паровозів порідшали і тоді зовсім припинилися.

– Що таке?

– Не стріляйте! – десь бринів з темряви тоненький, зовсім дитячий голосок. – Не стріляйте! Я – своя…

Люди, лаючися, спускали гвинтівки. Що там за чорт?

З рудого туману в яскраве світло ліхтарів перед депо вибігла якась невиразна фігурка. Вона бігла сюди, звівши руки вгору і весь час кричачи. Це було дівча – без хустки, волосся стирчало віхтями довкола голови.

– Ади! – здивувався хтось. – Таж то будочникова з першої волочиської! Агій на тебе, дурне!

То була Одуванчик. Вона влетіла між люди, хапаючи всіх за гвинтівки, за рукава.

– Хто тут найстарший? – захлиналася вона. – Хто найстарший? Та хіба ж так можна воювати? Хто найстарший?! – Вона стала перед Шумейком і від здивування аж розкрила рот. – Дядя Шумейко! Таж звідки це ви? Хіба утекли? А наш Козубенко? Господи! – Вона вже побачила Козубенка і зразу ж кинулася до нього… – Ой, розказати ж треба, таке розказати! У нас там таке!..

– Де це у вас?

– Таж у нас, у коммолі…

– Стоп! – перебив Шумейко. – Не торохти! Чого сюди забігла? Бачиш – кулі літають, війна? Ану мені зараз додому!

Одуванчик замахала руками і заторохтіла знов. Добре, добре! Вона зараз собі піде! Тільки не додому, а в бараки – там вони збирають хворих на тиф військовополонених. Налякали її війною – пхі! Та хіба ж можна отак воювати? Таж всеньке депо заллято, як на іменини, світлом колійних ліхтарів, а австріяки-усуси сидять собі, як у кіно, а самих їх не видать! Таж треба якраз навпаки – нехай робітники будуть у темряві, а «усусів» освітлити якнайясніше! Вона навіть може зараз побігти на електричну до дяді Мотовенка – нехай включає ліхтарі навкіл аудиторії та виключає депо. А так хіба годиться розумним людям воювати? Звісно, вона собі зараз піде. Тільки аж ніяк не додому, а зовсім – до бараків, назад…

Гурт довкола примовкнув, зніяковів.

– Стратег! – почервонів Шумейко. – Хлопці! Таж дівка правду каже! Теж мені зібралися вояки! Молодця! – Він поторсав Одуванчика за злиплі віхті. – Військовий стратег! Гей! Телеграфіст! Дзвони зараз монтеру Мотовенкові на електричну – нехай гасить світло біля депо, нехай дає повний парадний до аудиторії – як на спектакль! – Він вхопив Одуванчика за худенькі плічка й міцно притис. – Поб'ємо гетьмана, тебе до пролетарської академії генерального штабу студентом пошлем! Стоп! Що – готово?

Дрезина під'їхала, дві скриньки з динамітом стояли на передку.

– Смаліть! За десять хвилин щоб були там. За п'ятнадцять щоб усі чули, як воно бахне. Рвіть просто насип! Гетьманський поїзд щоб сюди ие пройшов. Або пропадайте самі! Смаліть!

Хлопці змахнули ручками, маховик рипнув, дрезина пішла.

– Яз вами! – враз вирвалася Одуванчик і вже вчепилася ззаду за поміст. Секунда – і вона плигнула на дрезину. Хлопці качали з усіх сил – один иавхил, другий впрост, один вгору, другий вниз – і чорним маятником дрезина зникла в рудому тумані.

– Ну й метка! – розсміявся Шумейко, – Це з твоїх?

– Очевидно! Вже після мене, мабуть. – Козубенко всміхнувся теж, і йому враз стало мило й затишно отут, в осінній мряці, в передранішнім тумані, на дощі. – Мале ще, – звернувся він до Шумейка, – її хрестили, як я вже до школи пішов…

– Хлопці! – гукнув Шумейко. – Хтось бувший солдат, фронтовик тут є?.. Га? Невже й жодного немає? Саме старе і мале?

Всі мовчали. Нарешті віддаля відгукнувся хтось.

– У японську війну під Мукденом я був… в ногу поранили!

– От-от! – зрадів Шумейко. – Шкандибай, старичок, сюди! Стрілочник Пономаренко, чи що?

– Атож, я…

– Приймай команду, Пономаренко! Наказуй приладнати штики. – Шумейко висмикнув штик і почав пригвинчувати його до гвинтівки. – В атаку поведеш. Галичан виб'ємо врукопашну: тільки спалахне світло, засліпить очі, а ми тут з темряви, як чорти…

– Екхе! – відкашлявся старий Пономаренко. – Екхе-кхе!.. – Він сплюнув набік і розгладив вуса на підборіддя вниз… – По приказу вищого начальства… – Він відкашлявся нарешті і хрипко закричав – Команду прийняв єфрейтор двісті другого приамурського його світлості графа Суворова полка Пономаренко Ісидор! – Потім він зразу притих і, поставивши долоні трубкою до вуст, зашипів праворуч і ліворуч: – Значить, слухай мою команду: пригвинтіть штики… До рукопашного бою готуйсь!.. Браття-орли! Солдатушки-ребятушки! Прикладом бей, штиком колі, шаблею рубі! Куля – дура, штик – молодець! На японця, чи, тьху, за мною – арш!

Цеп вийшов з-за паровозів з гвинтівками на руку між колій. Стрілянина від аудиторії зразу ж зірвалася, наче вихоре Але тої ж секунди чорна пітьма враз каменем впала скрізь, і тоді нагло спалахнула гірлянда дугових ламп навколо аудиторії. Стрілянина ту ж мить розсипалася, розгубилася. Групи «усусів» були як на долоні. Але вони нічого не бачили – вони були зовсім сліпі!

– Вперед! – залементував Пономаренко. – Браття-орли! – Він побіг, злегка припадаючи на праву ногу.

Весь цеп хилитнувся і кинувся за ним.

В цей час з боку міста на переїзд кар'єром злетіла пара коней і фаетон. Чорне лакове ландо баскі огирі несли просто на цеп. І просто перед цепом огирі враз стали дибки і повалилися додолу: кулі поклали їх обох враз. Ландо перекинулось би, якби не вперлося в кінські тіла. З ландо виплигнула Аглая. За нею виліз поручик Парчевський. На плечі в нього теліпався один погон.

– Товариші! – гукнула Аглая цепу вже навздогін. – Офіцерська рота…

Крики атаки її заглушили…

Роззброювати гетьманський гарнізон Аглая пішла ще до півночі.

Навдивовижу на ґанку комендатури Аглаю ніхто не спинив. Не було вартового і в коридорі, коло дверей комендантського кабінету. Вагаючись, Аглая постукала.

– Увійдіть! – пролунало зсередини. То був, безперечно, голос Парчевського.

Аглая розчинила двері і стала на порозі.

Парчевський був у кабінеті сам. Він сидів у кріслі позаду письмового столу, відкинувшися на спинку й поклавши ноги перед собою на стіл. Кашкет був збитий на потилицю, шинель лежала перекинута через спинку стільця, немовби він… саме збирався кудись іти, але, сівши на хвилину, забувся. В руках була цигарка, і він пускав кільця диму до стелі.

– Пардон! – зірвався Парчевський, впізнавши Аглаю. – Аглая Вікентіївна! Ви? – Він зашарівся.

– Я. Що це ви робите? – Вона підійшла і, скинувши рукавичку, простягла йому руку.

– Хм! – Парчевський всміхнувся щиро й ніяково. – Чекаю оце, щоб мене хтось прийшов і арештував. Може, це ви й прийшли арештовувати? – Він навіть радісно схопився. – Будь ласка, мій револьвер, отам, у кутку, шабля, а оце…

– Облиште! – відштовхнула Аглая револьвер. – Роззброювати доведеться вам, а не вас.

– Кого?

– Офіцерську роту, що стоїть в одинадцятому полку.

Парчевський сів.

– Сідайте, будь ласка. В роті щонайменше шістдесят чоловік, а може, н сімдесят п'ять. Один з оцим браунінгом та отим палашем я навряд чи…

– Вацлаве Юрійовичу! – вдарила Аглая рукавичкою об край столу. – Після того, що ви робили для нас, після вашої заяви про готовність іти навіть на бій… Пам'ятаєте? Я маю підстави розраховувати на вас! Звичайно, якщо ви відмовляєтеся, тоді так і скажіть…

– Аглає Вікентіївно! – перебив її Парчевський стримано і серйозно. – Я прошу хвилинку уваги. Агітація, яку провадили ваші люди в моїй сотні, дала найкращі результати: от уже кілька годин, як я залишився сам, пардон – брешу: вдвох з. нестройовим фурманом Юзефом. Передчуваючи сьогодні вночі переворот і не бажаючи виступати на оборону гетьманського уряду, мої козаки, всі до одного, розбіглися хто куди. Дев'яносто один чоловік. Втекли навіть писар і кухар. Втік каптенармус. Втік конюх. Втекла баба Текля, що витирала порох у цім кабінеті. Ви бачите – порох? – Парчевський мазнув пальцем по чорнильниці і підніс його Аглаї до очей. – Комендантська сотня, комендант і взагалі вся місцева гетьманщина – це один я. Компрене?[492]492
  Розумієте? (франц.) – Ред.


[Закрыть]
Л'ета се муа! Держава – це я![493]493
  Держава – це я! – Цей вираз приписується французькому королю Людовіку XIV(1638–1715), правління якого було апогеєм французького абсолютизму.


[Закрыть]

Якусь мить Аглая, примружившись, розглядала Парчевського. Її погляд м'яко ковзнув по збудженому обличчю офіцера. Потім вона не витримала. Вона чмихнула і впала в крісло. Регіт давив її. Парчевський стояв перед нею і посміхаючися, і хмурячися. Аглая нарешті пересміялася. Вона звелася знову, запинаючи своє манто.

– Ви маєте прекрасний наочний приклад марксистського твердження про те, що чекає вождів, коли вони одриваються від своїх мас! – ще розсміялася вона. – І взагалі прекрасно: через революційний саботаж мас вождь реакції покинутий напризволяще і реакційний уряд гине! Раджу вам усе ж таки зайнятися марксистською самоосвітою! – Аглая звелася і одягла рукавичку. – В такому разі, поручик Парчевський, ім'ям ревкому ви обеззброєні. Ваш револьвер!

Парчевський знову вийняв револьвер і ґречно простяг його Аглаї.

– Будь ласка. Куля в дулі, запобіжник зведений, обережно! А палаш?

Аглая взяла браунінг і знову сіла. Вона хвилювалась.

– Чому ви не попередили нас, що ваші козаки почали розбігатися?

Парчевський криво всміхнувся і закусив губу.

– Пардон! Але не маючи честі бути в рядах вашої партії комуністів-більшовиків, не ощасливлений і змогою знати ваші таємні адреси, конспіративні квартири, підпільні явки і як там ще у вас це зветься, я…

– Ну, не сердьтеся, Вацек! – Аглая звелася і поклала йому руку на плече. – Ми винні самі. Ви ж прекрасний і чесний хлопчина! – Вона тепло змружила очі, але зняла руку Парчевського з талії і вислизнула вбік. – Офіцерів роззброїмо ми самі. Накажіть вашому нещасному фурманові негайно ж подавати нам коней. Ландо Таймо ще живе?

Якусь мить Парчевський милувався енергійною, гарною дівчиною.

– Воно стоїть запряжене ще звечора. Як паровоз на парах! – Парчевський повернувся до коридора й гукнув: – Юзеф! Подавай під ґанок! – Вигук покотився гучно порожніми коридорами і залящав десь за розчиненими дверима. – Юзеф так і залишився разом з кіньми та ландо. Каже, жінка в Вороиовицях вже спородила знову, а він з дому над три роки. Вирішив залишитися парубком тут. Куди ми поїдемо? Охоче прокатаюся. Дозвольте взяти цю портьєру, щоб загорнути вам плечі? Іде дощ. Погони зрізати?

– Ні, ні! – мерщій спинила його руку з ножиком Аглая Вікентіївна. – Що ви? Зовсім навпаки! – Вона знову кокетливо змружила очі. – «Зірочки срібні, золотий погон!.. Саме це й добре, що ви… фараон…» – Вона проспівала це й засміялася. – Шкода тільки, що ви не полковник! Ну, та вже… Офіцери в роті вас знають добре? – Вона знову відштовхнула руку Парчевського від своєї талії. – Прекрасно! Ми поїдемо зараз до них. От вам ваш браунінг, у мене є свій.

– Візьміть собі! – всміхнувся Парчевський. – Хай буде і у вас два. На всякий випадок. А також на пам'ять від мене. Номер три-тринадцять-два нуля.

– Ні, ні! – сказала Аглая. – Подарунки – це потім! А зараз він може стати вам у пригоді! – Вона простягла браунінг Парчевському назад.

– Ах, дєтка! – відсторонився Парчевський. Потім він вийняв з обох кишень по браунінгу і навів їх на Аглаю. – Учитись вам треба, без краю учитись! Ну хіба можна роззброювати отак, як ви? – Він сховав браунінги до кишень штанів. Зате вийняв з кишень френча другу пару. – Я ніколи не ношу менше як чотири, окрім того, що в кобурі.

– Нахаба! – Аглая реготала червоніючи. – А я вам ще вірила! Ну, постривайте ж тепер! Я вам віддячу, заноза! Пішли!

Ландо вже загуркотіло по бруку під вікном. Вони вийшли в холодну й вогку ніч. Парчевський лишав усі двері навстіж, а меблі перекидав, немов у приміщенні пройшов погром.

– Кланяюсь, папі Аглайо! – весело привітав Аглаю Вікентіївну фурман Гаймо. – Ніч добра, веселий буде шпацір! Коні встояли – юх!

– Здоров, Юзеф! Пустиш коней, як зможуть. І не спинятися, нехай там хоч що!

– Слухам, пані! Гальоп! Вшистко єдно жицє бедно!.. Командо, гальт! – Коні здригнулись й нащулили вуха. – Тпрунь, тпрунь – форвертс!!! – Коні аж плигнули і рвонули з місця в кар'єр. Ландо заплигало за ними, мов гумовий м'яч. Туман завихрився обабіч, дрібна мжичка засікла просто в лице, немов скляна.

Притримуючи одне одного, Парчевський з Аглаєю обговорювали план дальшої поведінки та дій. Офіцерська рота складалася виключно з мобілізованих офіцерів. З сімдесяти п'яти п'ятдесят були місцеві і на три чверті прапорщики військового часу – діти залізничників, студенти та урядовці. Кадрові офіцери були лише на командних постах. Переважна більшість – байдуже чи й вороже настроєних до ідеї національної української державності в усяких можливих її формаціях. Проте була й досить значна група молодших – петлюрівської орієнтації. Ці тільки й чекали на переворот. Заводіякою поміж них був сотник Вакулинський.

Ландо хурчало чвалом через місто. Коні летіли, як стріли. Промайнув центр. Прострибали праворуч зіщулені, притихлі хатинки Київської вулиці. Ніхто не спиняв, місто було як мертве. Ліворуч на насипу коливалися туманні крізь мжичку ліхтарі. На фоні сивого неба виростали чорні визубні приполкових тополь. Перший поклик зустрів їх уже на території полку:

– Хто? I пароль?

– Комендант міста, поручик Парчевський! – Парчевський перехилився через борт і назвав тихо пароль. Патруль оступився. Це були два прапорщики з офіцерської роти. Вони дуже зраділи Парчевському.

– От чудово, що це ви, пане поручику! Наші вже зовсім змучились – і досі не сплять. Які там новини?

Ландо підкотило до освітленої казарми за плацом. На ґанку стовпилося чоловік з десять офіцерів. Вони були з гвинтівками в руках.

– Пане Парчевський! Поручику! Вацлав! – Приїзду гостя всі були надзвичайно раді. Оточивши Парчевського, чемно вклоняючись Аглаї, офіцери повели їх до казарми.

– Пан комендант міста! Господа офіцери!..

Офіцери зривалися з ліжок, на яких лежали в шинелях, і бігли назустріч. З-за дерев'яної фельдфебельської загородки виплив ротний командир, полковник Соловйов.

Парчевський привітно всміхався на всі боки. Рота була майже вся. В дозорах ходило, очевидно, не більше як десять-дванадцять чоловік. Гвинтівки лискучим штахетом вишикувалися в козлах коло порога.

– Вацлаве Юрійовичу! – привітався і Соловйов. – Ну, що там? Які новини? Розумієте, таке неподобство! Всі телефонні дроти хтось перерізав, і, звісно, до ранку ніхто не береться шукати, де їх пошкоджено. Ми абсолютно, ну, зрозумійте, абсолютно ні бе ні ме! Як там справи вашої української держави?

Парчевський відкозиряв і повів рукою в бік Аглаї. Офіцери поглядали на неї, не розуміючи присутності невідомої жінки в цю пору тут.

– Як бачите, – всміхнувся Парчевський. – Я зовсім запросто. Моя дружина! – клацнув він шпорами. – Аглая Вікентіївна Македон. Пардон, Парчевська…

Аглая мило всміхнулася, потискуючи руку полковнику, потім іще декому.

– Дуже приємно! – враз заспокоївся полковник. – Ваша дружина? Дуже приємно! А що це за постріли, стрілянина, скандал?

– Пусте! Репатріанти хотіли розгромити хлібні крамниці, – відмахнувся Парчевський, – ну, знаєте, і довелося трохи полякати… Запрошуйте ж, панове, сісти?

– Ах, пробачте! Аглає Вікентіївно! Наше похідне життя… Всі посідали на ліжка в ногах. Аглая сіла поруч з Парчевський і навіть трохи притулилася до його плеча. З її вуст не сходила чемна й мила посмішка гарної жінки, що добре знає ціну всім своїм якостям і якостям мужчин довкола також.

Парчевський потер руки і посміхнувся:

– Так от, панове, новини все ж таки є. І неабиякі. Я бачу, – він посміхнувся ще інтимніше, – вам дуже не терпиться їх почути? Не буду дратувати вашу цікавість. Розумієте, мої панове, – гетьмана… – він зробив паузу, і Аглая зиркнула по обличчях довкола, – гетьмана, мої панове, вже нема. Київ, здається, взято. Влада на Вкраїні належить, панове, Директорії…

Секунду була мовчанка.

– А французи? – зацікавився полковник Соловйов.

– Французи?.. – Парчевський не був підготовлений до цього запитання. – Французи, що ж… Розумієте! – зразу ж найшов він відповідь. – Французи також підтримуватимуть Директорію. Так, так! Щойно іскрова депеша! – Він полапав себе по кишенях, немов депеша була десь, але він забув її взяти з собою. – Ах, да! Я відправив її до німецького командування. Очевидно, і німці тепер стануть на оборону Директорії. Вони ж запевняли, що визнають владу, яка переможе. Так от, панове, Директорія, значить, перемогла…

Рух перебіг по тісних рядах офіцерів. Кілька справді реагували, не приховуючи задоволення. Сотник Вакулинський розправив вуса і підморгнув своїм двом сусідам. Фізіономія полковника Соловйова зоставалася пісна й невиразна. Йому однаково було і до гетьмана, і до Петлюри – він був за «єдиную и неделимую».

Але враз всі заговорили. Як же в місті? Яка влада? Ще гетьманова чи вже Директорії? Що робити офіцерській роті? Вони тепер петлюрівці? Чи взагалі ніхто? Чи, може, петлюрівці прийдуть роззброювати? А може, треба виступити на підтримку гетьманського ладу?

Парчевський посміхнувся скромно і стримано:

– Навряд чи маєте рацію, пане прапорщику! Французький десант уже висадився в Одесі! – знову експромтом збрехав він. – Батальйон зуавів і рота якихось чи то зулусів, чи то сенегальців, чорт їх там розбере, – всі вони негри, всі вони чорні. Словом, якийсь там колоніальний загін. Під час імперіалістичної війни на західному фронті, пригадуєте? Просто звірі!

Тепер уже всі позривалися з місць. Оце так новини! Сотник Вакулинський вже зібрав гурт своїх. Він уже захвилювався: дивіться, і французи підтримують Директорію! Слава! Аж тепер нарешті буде Україна самостійною! Сотник Вакулинський вже почував себе господарем держави.

– Хвилину уваги, панове! – попросив ще Парчевський. – Новини ще не всі. – Офіцери зразу ж змовкли і оточили його знов. – Я, коли ваша ласка, прийшов до вас немовби парламентером. – Парчевський жартівливо розвів руками. – Прямим дротом я щойно балакав з уповноваженим Директорії, цим самим, як його, ну, забув… Словом, справа в тому, – він посміхався праворуч і ліворуч, – що все військо Директорії виключно добровільне. Мобілізованих у них нема. Як, пригадуєте, було в Каледіна, у Корнілова або зараз на Дону? І мені доручено переказати вам, що від цієї хвилини кожний з панів старшин абсолютно вільний. Хто хоче, може негайно йти додому. Поручик М'якоша, на вас чекає наречена! Вася! А тобі, здається, за рогом, зразу на Київській? Прапорщик Луцький – і вам? – Парчевський приятельськи підморгнув до кількох офіцерів. – Отже, панове, ви вільні всі. – Гомін, вигуки не давали йому говорити. – Тихо, панове! Одну хвилинку! Зброю, будь ласка, залишайте тут. Брати зброю з собою я ні в якому разі не можу дозволити!

– Дозвольте! – скипів нарешті полковник Соловйов. – Але ж командир роти, здається, все ж таки я? Військове командування доручило мені…

Парчевський миттю глянув на Аглаю, тоді клацнув шпорами і виструнчився перед полковником:

– Пан полковник має на увазі гетьманське командування? Дозвольте рапортувати, пане полковнику! В результаті дій охочекомонної армії української Директорії в напрямі Києва і в напрямі Одеси військове командування армії гетьмана Скоропадського змушене капітулювати на милість переможця, про що прямим дротом щойно сповіщено мене, коменданта міста й залоги. Поручик Парчевський, кавалер чотирьох хрестів ордена святого Георгія!.. – Спустивши руку, Парчевський мило всміхнувся. – Ніколи й не думав, ваше високородіє, що ви такий щирий українець. Ах, да! – раптом згадав він. – Пане сотнику Вакулинський!

– Я! – вихопився сотник.

Парчевський знову козирнув. Мимоволі сотник теж підніс руку до кашкета.

– В телеграмі уповноваженого Директорії, – заговорив Парчевський тільки до нього, але так, щоб могли чути всі, – вказано, що ті з добродіїв старшини, які воліють добровільно стати на службу до війська Директорії, можуть залишитися тут. Командування ними мені наказано передоручити вам, пане сотнику Вакулинський.

– Слухаю, пане отамане! – гаркнув Вакулинський.

– Будь ласка, виявіть, хто бажає, і виставте з добровольців варту біля гвинтівок і ротного майна! Ви мене зрозуміли, пане сотнику Вакулинський?

– Зрозумів, пане залоговий отамане!

Аглая нишком потисла Парчевському руку. Від її лиця вдарило на нього жаром.

В казармі зчинився гармидер. Кілька офіцерів, що жили недалеко, на Київській вулиці, вже збирали свої манатки. Кілька інших розпитували Парчевського, чи не страшно буде зараз пройти до іншого кінця міста – на Новий План? Хтось гукав, що найкраще залишитися тут до ранку. Хтось бідкався, що він не місцевий і не може зразу ж побігти додому. Кілька вимагали не розпускати роти. Більшість стовпилася коло Парчевського, розпитуючи про деталі й подробиці новин. Парчевський відбріхувався, як умів. Він розповів, що французів два корпуси, що англійська ескадра з вісімнадцяти крейсерів і чотирьох дредноутів[494]494
  Дредноут – застаріла назва важких великих броньованих кораблів з далекобійною артилерією.


[Закрыть]
і що з вагонного парку вже вирушили по десант ешелони-порожняки, отже, ждати їх треба не пізніше ранку. Полковник Соловйов у колі кількох кадрових штабс-капітанів чахкав, як паровоз, доводячи, що розходитися ніхто не має права, поки він не дістане відповідного наказу за номером, числом, підписами і відтиском державної печатки, – нехай німецької, нехай французької, англійської, зулуської чи «вашої Директорії» – йому однаково, один чорт.

Сотник Вакулинський підійшов до Парчевського і доповів, що добровільно до петлюрівської армії зголосилося сімнадцять старшин і караули біля гвинтівок та «огневого харчу», а також дозори довкола казарми він виставив з цих сімнадцятьох.

І саме в цю хвилину враз один за одним ударили чотири гарматні постріли. Всі змовкли й зірвалися з місць. Гарматні постріли знову вдарили – знову чотири, один за одним. Це було не далі чотирьох-п'яти кілометрів – з боку вокзалу.

– Рота! – розгублено скомандував Соловйов. Кілька прапорщиків вже бігли до козел по гвинтівки. Петлюрівські старшини біля козел взяли на руку.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю

  • wait_for_cache