Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 62 страниц)
Он вона, та вежа. Та, що ліворуч. А дивився він через те вікно. Якраз, мабуть, сюди, де зараз Юра з Сьомкою стоять і балакають… Юра роззявляє рота і застигає. Сьомка аж пританцьовує від захвату… Право слово! В мурах у костьолі ще й досі кільця від ланцюгів. А на всі боки, до церкви, до річки, до лісу, – підземні ходи. Право слово!.. Сьомка вже надумав тим ходом кудись пройти. Он слобідські хлопці – шевців Казимирка та млинарського слюсаря Федько – лазили вже тим, що до ріки. І мало не подохли там. Дихати там нема чим. Повітря нема. Зате кісток і черепів повно. Право слово! А ще, кажуть, шаблі валяються та золоті гроші порозкидані. Сьомка вирішив неодмінно піти і ті гроші повизбирувати. Чого їм пропадати? І чортів він не боїться. Це ж не скарб, а просто порозкидано. Чорти тільки скарби стережуть. А на розкидані гроші тих чортів і не настачиш. Он вчора мамка дала Сьомці копійку, а він її загубив, так що ж ти думаєш – її десь чорт вартує? Єрунда! Сьомка піде разом з Казимиркою та Федьком, що вже й дорогу знають, Юра, коли хоче, може з ними теж піти. І взагалі до них можна піти зараз і змовитися. Та й заодно і череп роздивитися. Який череп?.. Звісно який – звичайний людський. Вони його звідти, з підземелля, принесли. Порубаний шаблюкою, отакенні-о діри в голові, і щелепа перебита. Право слово!.. Череп самого Кочубея… © http://kompas.co.ua
Юра з Сьомкою зриваються і біжать. Казимирка з Федьком живуть недалеко, зразу за рогом, але треба швидше, поки не повернеться Федьків батько з млина, бо коли він повертається, він зразу починає Федька шмагати, і тоді вже Федькові нема часу на єрунду.
Юрине серце тьохкає і підплигує в грудях, мов у порожнечі. Він на вулиці сам, без мами і папи, без сестри і навіть без брата. Яке це прекрасне почуття – почуття самостійності! Крім того, зараз він побачить череп Кочубея і змовиться з Казимиркою та Федьком про похід до підземелля. Золоті монетки хай вже собі забирає Сьомка. Юра вибере добрячу шаблюку. Може, там десь валяється шаблюка самого Кочубея?
Казимирка з Федьком зустрічають, проте, зовсім несподівано. Вони раптом вискакують з-за паркана своєї садиби з величезними грудками сухої землі в руках. Одна грудка поціляє Сьомку в груди, друга хряпає Юру в тім'я і збиває геть кашкет. Юра скрикує, хапається за голову і сідає долі. Але колір його волосся вже помічено, і на Федька з Казимиркою він також справляє захватне враження. На прузі паркана вони вчиняють дикий танець і горлають на всю вулицю так, що це чути, мабуть, по той бік ріки: «Рыжий красного спросил, чем ты бороду красил, – я не краской, не замазкой, я на солнышке лежал и кверху бороду держал!..»
Друга грудка влучає Сьомку в вухо, і з ревом він кидається назад навтікача. Юра поспішає за ним – одна грудка б'є ще його нижче поперека, друга в праве плече…
Ввечері Юра сидить над товстезним томом Пушкіна, розгорнутим на поемі «Полтава». Невже ж таки правда, що все це, про що тут написано, справді відбувалося якраз тут, де живе зараз Юра, де він щодня ходить, де, може, він зараз сидить? І невже те, що було, – справді колись таки було? Як було вчора, як є сьогодні, як буде завтра? Аж страшно!..
Юра визирає у вікно. Господи! Ну, звичайно ж! I луна, і висота, і спокійно, і сіяє… От тобі й Біла Церква! Чи ж міг Юра коли подумати?.. Юра визирає ще. Навпроти вікон – сквер, далі міський сад, а ще далі величезний парк графині Браиіцької, Олександрія[71]71
… парк графині Браніцької, Олександрія. – Йдеться про видатну пам'ятку садово-паркової архітектури кінця XVIII ст. «Олександрію», названу ім'ям колишньої власниці дендропарку Олександри Браніцької. Парк було створено руками кріпаків. На території «Олександрії» органічно поєднуються природні пейзажі з численними архітектурними спорудами.
[Закрыть]. Певна ж річ! Оце ж вони й були «пышных гетманов сады». А старий палац був там, де зараз костьол, це ж і Сьомка сказав…
– Мамо! – схвильовано запитує Юра. – То все правда, що Пушкін про Білу Церкву написав?
– Правда, Юрок, правда, – каже мама.
– І Мазепа був, і Кочубей?
– Ну, аякже!
– І Пушкін був з ними знайомий?
Мама сміється:
– Пушкін жив уже після того, як померли Мазепа і Кочубей.
– Як же він знав, що було до того, як він сам народився?
– Йому розповіли старші люди.
А звідки ж вони могли знати не тільки те, що було, а й те, що Кочубей тільки думав, сидівши зовсім один, ще й у замкнутій вежі?
– Цього ніхто не знав.
– Значить, Пушкін бреше і все це неправда?
– Ні, правда. Але це – художня правда.
– А що таке художня правда?
Батько відштовхує від себе задачник, шпурляє олівець і гримить, всміхаючись у бороду:
– Ти ще оболтус! Ти ще не зможеш цього зрозуміти. От виростеш, зробишся письменником, тоді й розберешся, що воно таке.
– Добре, – каже Юра. – Це як Пушкін?
Справді. На світі стільки невідомого. І ніхто нічого не знає. Дорослі здебільшого тільки прикидаються, що знають. А насправді за кожною справкою біжать до шафи і виймають енциклопедію. Все зрозуміло тільки з книжок. І все знають тільки ті, що книжки пишуть… Юра дивиться на маму знов:
– А письменники – як, спеціально родяться чи ними можна зробитися?
– Можна зробитися, – відповідає мама.
– Але треба бути талановитим, – відгукується папа.
– А я талановитий?
– Талановитий! – голубить мама Юрину голову і всміхається.
Тоді все ясно. Письменником тоді варто стати. Знати все! Це спокусливо. Вуха в Юри спалахують. Добре, він зробиться письменником. І напише багато-багато книжок. І про те, що він сам знатиме, і про те, чого розпитається в старших людей. І взагалі – про все. Художню правду. Що ж до Казимирки з Федьком, то це їм так не минеться! Сьомка обіцяв підговорити ще двох хлопців – сина кухаря і сина фельдшера – Васька і Васюту. Вчотирьох вони нападуть на Казимирку з Федьком, намнуть їм боки і відберуть зовсім череп Кочубея. Відібрати череп Кочубея конче потрібно. Без черепа Кочубея і жити не варто.
Кухарів Васько та фельдшерів Васюта згоду дали охоче. Кочубеїв череп їх не дуже зворушував, але ж Казимирка з Федьком і їм в'їлися в печінки – з-за свого паркана вони закидали грудками кожного, хто не міг їм зразу ж набити пики. Васько з Васютою переказали через Сьомку, що треба наперед зустрітися і обговорити план нападу на ворогів.
Зустріч відбулася коло греблі під млином.
Тепер уже путь на волю була Юрі відома: в найдальший закутень саду, на стару грушу, тоді на гілляку – і вулиця…
Назустріч Юрі і Сьомці з старого жорна біля самої води зводиться двоє хлопчаків. Васько – стрункий і чорнявий, Васюта – присадкуватий і блондин. Кожному з них на рік більше, як Юрі або Сьомці. То й добре! Хай тепер начуваються Казимирка з Федьком! Юра простує до нових знайомих широкими кроками і несе перед собою правицю, простягнуту для дружнього потиску. Васько і Васюта ліньки виймають і свої з глибоких кишень.
Але враз Васько непевно затримує свою.
– Рудий… – скептично спльовує він набік.
– Ги!.. – розчаровано погоджується й Васюта. – Рыжий, красный, человек опасный…
Юрі на очі навертаються сльози. Всім заважає, що він рудий! Ну, що це таке, справді!
– Так будемо бити Казимирку з Федьком? – поспішає запитати Сьомка, замазуючи незручність і почуваючи себе винним за дефекти Юриної вроди.
Але Васько з Васютою вже цього не чують. Вони хитро переморгуються.
– Його батько… – пирхає Васюта, – такий же… рудий… як огонь… а борода… немов віник… Ги!..
Зелені кола враз зринають перед Юриним поглядом. Він враз втрачає зір, він враз нічого не бачить, тільки Васюту. І нічого вже він не чує. Бо взагалі вже більше нічого й нема. Юра розмахується і з усієї сили затоплює Васюті в пику так, що Васюта падає, і Юра, не встоявши на ногах, за ним падає теж. Тої ж секунди він відчуває, що на нього зверху впав ще хтось і, вхопивши його за чуприну, товче носом в пісок. Потім зверху плигає ще хтось – і дихати стає майже неможливо. Тоді Юра починає пацати ногами в кого попало і куди попало.
Невідомо, чим би кінчилася ця бійка, коли б не надбігли млинарські робітники. Юра отямлюється від того, що його раптом занурюють головою в річку. Він пирхає, спльовує щось солоне і відхаркує з легенів пісок. Тоді його ставлять на нош і дають доброго потиличника – великою, дорослою рукою, очевидно, для науки. Коли зір і розмисел сяк-так повертають до Юри, він нарешті бачить своїх друзів і ворогів. Сьомка лежить долічерева і реве, сорочка в нього роздерта і спина вся в саднах і синяках. Васько похмуро притискає великий мідний п'ятак до правого ока – спухлого і почорнілого. Васюта – ах, Васюта, от і він! – витирає рукавом губи, з яких аж цебенить кількома струмочками кров. Він дивиться в землю, нахиляється, копирсає босою ногою пісок і травинки. Він щось загубив і не знайде.
– Ти чого шукаєш? – питається хтось з млинарських робітників, здається, той самий, що занурював Юру у воду і дав йому потиличника: Юра пізнає його з голосу.
– Зубів!.. – похмуро відказує Васюта і знову нахиляється над травою.
Тепер Юра помічає, що справді двох передніх зубів Васюті не вистачає. Значить, це він, Юра, йому їх і висадив? Здорово!
– Щастя твоє, – похмуро зиркає Васюта, – що в мене ще зуби молочні, а то що б я ціле життя мав робити без зубів? Га?.. Я б тебе, гадину, убив би! Я б тебе ще не так розмалював.
Аж тепер Юра починає відчувати деякі дефекти й на собі. По-перше, він без штанів. Он вони, штани, лежать купою шмаття – мабуть, в бійці зсунулися і пошматувалися. Потім Юра хоч і бачить, що ліва рука в нього є, одначе це все одно, що її нема, – ні поворухнути, ні чогось іншого нею зробити не можна. Крім того, з носа в Юри тече, як з водопроводу. Юшка червона заливає йому губи, стікає з бороди і крапає на груди. Потім у лівому вусі такий дзвін і таке гудіння, немов опівночі на дзвіниці під великдень. Потім і йти Юра не годний – він ледве переступає і припадає, навіть і сам не знає, на котру з ніг. Можливо, на обидві. Вся одежа, яка зосталася на Юрі, – мокра і холодна. Вже осінь, і купальний сезон закінчився давно. Ай-яй-яй!
Що ж тепер буде від папи й мами?
Вранці, одначе, сталася нова подія.
Під час великої перерви брат прибіг додому снідати і, захлинаючись від гордощів, сповістив, що у них двоє гімназистів втекли до Америки.
– Північної чи Південної? – схопився Юра.
Це не було відомо. Відомо було тільки, що вони вкрали в батьків двадцять п'ять карбованців, витягли револьвер у квартального городового, коли він заснув у себе в будці на посту, позичили в когось з товаришів торбину і зникли з міста невідомо яким способом. Можливо, залізницею, а може, й пішки, кіньми чи водою. В записці, яку втікачі залишили на учнівській квартирі, де вони жили, вони писали, що тікають тому, що директор-негідник, латинець мерзотник і зоставили їх на другий рік в третьому класі зовсім несправедливо! Крім того, гімназія їм і взагалі набридла, жити нудно, від батьків нічого, окрім бійки та ременя, а вони прагнуть вільного життя в преріях Техасу, хащах Дакоти[72]72
… в преріях Техасу, в хащах Дакоти… – Техас – штат на Півдні США, Північна Дакота – штат на Півночі США.
[Закрыть] та на горах Невади…[73]73
Сьєрра-Невада – гірський хребет у південно-західній частині США, в системі Кордільєр.
[Закрыть]
Юра сидів приголомшений, як ніколи.
До Америки! Північної! Техас – це ж Північна Америка. Юра може навіть заплющити очі і уявити собі Північну Америку таку, як її намальовано на німій карті, що висить на стінці над ліжком брата. Кордільєри[74]74
Кордільєри – одна з найбільших за протяжністю гірських систем земної кулі (довжина понад 18 тис. км), яка охоплює окраїни материків Північної та Південної Америки. Діляться на Кордільєри Північної та Південної Америки, або Анди.
[Закрыть], Міссурі[75]75
Міссурі – річка в СІНА, притока Міссісіпі, однієї з найбільших річок у світі.
[Закрыть], Міссісіпі, Сьєрра-Невада.
Юра вискакує з-за столу і біжить до саду. Він обіймає стовбур старої груші, припадає обличчям до шорсткої порепаної кори, і сльози рясно спливають з його очей. Тихо і гірко. Юрі теж хочеться в прерії і пампаси…
Він теж хоче вільного життя мисливця на бізонів. Він хоче разом з індійськими траперами боронитися проти блідолицих американців, що нахабно загарбали вільні землі древніх ацтеків[76]76
Ацтеки – найчисленніша індіанська народність Мексіки. В XI ст. створили свою державу, в 1519–1521 рр, завоювали іспанські конкістадори. До часів іспанського завоювання культура ацтеків досягла високого рівня розвитку.
[Закрыть], кораисів та ірокезів…[77]77
Ірокези – група індіанських племен у Північній Америці, в кінці XVI–XVIII ст. – союз племен. Майже повністю знищені колонізаторами.
[Закрыть]
Великі події замирюють найлютіших, ворогів. Перед лицем таких подій власні чвари дрібнішають і мізернішають. І Юра вже не сам.
По обіді того ж дня всі шестеро – Юра, Сьомка, Казимирка, Федько, Васько і Васюта – сходяться в хащах ясминових кущів біля Юриного вігвама.
Втім, цей вігвам вже не просто Юрин вігвам. Тепер це вігвам великого племені каракозів. Походження назви нескладне – про плем'я ірокезів. Юра неодноразово читав у Майна Ріда[78]78
Майн Рід (Рід Томас Майн; 18І8-1883) – англійський письменник. Його авантюрно-пригодницькі романи пов'язані з темою боротьби та страждання пригноблених народів Америки («Мисливці за скальпами» (1851), «Білий вождь» (1855), «Вершник без голови» (1866) та ін.).
[Закрыть], а його батько робить цигарки з гільз фірми «Каракоз», і на коробці з гільзами намальований араб, якого Юра за необізнаністю вважав тоді за індійця. Великим вождем племені каракозів одноголосно вибирається Казимирка. Він найстарший, найвищий, найдужчий, а головне – він власник Кочубеєвого черепа. З завтрашнього дня цей череп буде урочисто перенесений до вігвама і встановлений на високій жердині. Всі каракози, приходячи, віддаватимуть йому шану: простилатимуться ниць, здійматимуть руки догори і вигукуватимуть якесь патетичне привітання – яке саме, ще не вирішено. Потім сідатимуть перед вігвамом кружка і Юра – віднині зовсім не Юра, а головний жрець племені каракозів Бистра Нога – читатиме вголос романи Майка Ріда і Фені-мора Купера[79]79
Купер Джеймс Фенімор (1789–1851) – американський письменник. Цикл його романів про героїчні та трагічні події колонізації Північної Америки («Піонери» (1823), «Останній з могікан» (1826) та ін.) стали класикою світової дитячої літератури.
[Закрыть]. Великий вождь в цей час розпалюватиме люльку миру – її зроблено з видовбаного каштана, бузинової гілочки і напхано сухим вишневим листям всуміш із кінським кізяком. Він розпалюватиме її і, потягши двічі, передаватиме далі темнолицим братам. То вже не були хлопчики Федько, Васько, Васюта та Сьомка. То були тепер каракози Соколиний Дзьоб, Чорний Крук, Щербатий Буйвол – Щербатий так і прикипіло до Васюти після того, як Юра висадив йому два передні зуби. Найбільше мороки щодо перейменування було з Сьомкою. Скільки його не вмовляли, скільки йому не втлумачували, що поміж індійців такого наймення бути не може, він затявся на своєму, заплакав і заявив, що згодний зостатися одним білолицим поміж індійців тільки для того, щоб називатися Старим Матросом. Нарешті на нього махнули рукою. Велике плем'я каракозів в своєму подальшому існуванні ставило собі дві мети: пролізти в підземні ходи, оглянути їх і винести звідти всі, які там є, золоті монети та козацькі шаблі. По-друге, тільки підростуть – виїхати в прерії штату Небраска[80]80
Небраска – штат у центральній частині США, адміністративний центр Лінкольн.
[Закрыть].
– А де це, – поцікавився Сьомка, – це далеко від Києва? Чи це там, де Маньчжурія?
Де знаходиться Київ, Сьомці відомо непохибно, бо саме за рогом починалася Київська вулиця. Щодо Маньчжурії, то під час русько-японської війни там загинув Сьомчин старший брат.
Втікачі були повернуті через три дні. Їх привезено селянським возом під конвоєм двох стражників.
Підвода в'їхала у двір, коли в гімназії уроки вже почалися і подвір'я було зовсім порожнє, і спинилася перед парадним під'їздом. Один із стражників скочив з воза і пішов до швейцара, другий став біля коней і скручував цибуха з кисета підводчика. Стражники були з шаблями, револьверами, і на возі лежали дві довгі берданки.
Втікачі лежали в глибині воза на соломі, руки й ноги були їм зв'язані мотузками. Юра знав їх обох: Баша і Пустовійт. Пустовійт лежав одвернувшись і плакав. Баша сидів, спершись на люшню, і похмуро мовчав. Різні люди тим часом сходилися до воза з усіх боків. Підійшов двірник Віссаріон і, спершись на мітлу, байдуже видивився на хлопців. Вибігло кілька посудниць з пансіонської кухні. Вони то перехихикувалися, то жалісно шморгали носами й витирали бережками хустинок змокрілі очі. З гімназичного під'їзду вийшов сторож Іван, потім сторож Маврикій, потім сторож Капітон. З вулиці зайшов якийсь перехожий монах з карнавкою на «построєніє храма». За ним прослизнули Васько і Васюта. Потім прибігла директорова покоївка і почала вичитувати хлопцям нотацію. Вона величала їх шибайголовами, шибениками, гайдамаками, душогубами, грішниками і амікошонами. Амікошонів двірник Віссаріон вже не міг знести і, замахнувшися мітлою, обізвав жантільну покоївку: «У, стервоза».
Нарешті двері гімназії розчинилися і з гімназії вибіг надзиратель, а за ним – Юра мерщій сховався між посудниці – Юрин батько. Він був сьогодні черговий по гімназії. Натовп розступився і дав пройти до воза начальству.
– Ви що це собі думаєте, остолопи? – загримів Юрин батько, простуючи до воза і лиховісно полискуючи чорними скельцями своїх золотих окулярів. – З гімназії вилетіти захотілося? – Він підійшов щільно, і чорний погляд його впав на сердешних «американців». – Негідники! – враз зарепетував він. – Мерзотники! – затупотів він ногами. – Обормоти! Хто дозволив ноги й руки мотузками перев'язувати?
– Так што… – виструнчився стражник, відразу аж тіпонувшись, тільки почув грізний начальницький тон. – Так што дозвольте доложить…
– Мовчать! – загримів батько. – Не дозволю! Під суд за знущання над малолітніми!
– Дозвольте доложить, вашскородь…
– Осли! Негайно ж розв'язати… Нуте-с!
– Слухаю, вашскородь!
– А вам чого? – батько визвірився на натовп довкола. – Марш! Щоб і духу вашого тут не було!
Юра кинувся навтікача перший. Посудниці за ним. Монах зачепився за Васька з Васютою і простелився долі, розвіваючи чорними полами ряси. Скуфійка злетіла йому з голови, і Васюта гнав її ногами перед собою кроків із двадцять.
Біля воза зосталися тільки гімназичні сторожі і двірник Віссаріон. Стражники похапцем розв'язували бранцям руки й ноги. Потім вони поставили їх на рівні, ще й запобігливо стерли рукавами пилюгу з чобіт. Батько вихопив із стражникових рук велику книжку і одним махом розписався в ній. Тоді гнівно тицьнув книгу назад стражникові до рук.
– Про ваше поводження з арештованими буде повідомлено нашого безпосереднього начальника! – прогримів він на весь двір. Можете йти!.. Нуте-с!
Стражники зробили кругом, клацнули закаблуками, дали ліву ногу і замарширували до воріт, немов на параді.
Тоді рушили і всі інші. Батько пішов першим. За ним, звісивши голови, попленталися втікачі, далі затрусив надзиратель. Двірник Віссаріон на чолі трьох сторожів проводжав процесію до самих дверей гімназії…
Другого ж дня Велике Плем'я Каракозів зібралося біля Великого Вігвама для Великої Обітниці. Велика Обітниця мала бути виголошена на те, що в перші ж весняні дні, тільки зійде сніг, всі сини великого племені як один втечуть у пампаси. Хто злякається і зламає Велику Обітницю, на того має впасти Меч Кривавої Помсти.
Проведения церемоніалу присяги, як і всі релігійні обряди, чаклунства, ритуали та інші моральні справи каракозів, лежало на головному жерцеві племені – Бистрій Нозі. Ще звечора наготовив він у вігвамі всі необхідні аксесуари – когутові пера, вишневе листя з кізяком і нагострений кухонний ніж, яким належало робити надрізи на пальцях каракозів, щоб, змішавши кров, закріпити Велику Обітницю Кревним Побратимством на ціле життя. Але, коли в призначений час п'ятеро воїнів вже сиділи перед вігвамом, великого жерця навдивовижу ще не було…
Він з'явився з величезним запізненням, щонайменше на чверть сонця, коли стомлені й роздосадувані його темнолиці брати вже збиралися розійтись по домах. Юра прибіг задиханий, розшарілий і схвильований. Він затримався, звичайно, не з своєї вини: його затримав батько. Батько сповістив йому надзвичайну новину.
Сьогодні вранці батько покликав до себе Юру і, хитро полискуючи чорними скельцями окулярів до мами, яка сиділа теж з таким обличчям, ніби готують якийсь сюрприз, пророкотів собі в бороду, проте звертаючись безпосереднього Юри:
– Ну-с, обормот, годі тобі собак ганяти: зиму підзудиш і весною підеш на екзамени. З округи одержано дозвіл…
Юрині вуха запашіли і, здавалося, зробилися ще більші, як насправді були. Потім він почервонів увесь і, зразу ж засоромившись з такого експансивного вияву своїх почуттів, заховався мамі за спину.
Йшлося про вступ Юри до гімназії. До законних дев'яти років йому зоставалося ще ген більше року, але він уже не міг терпіти – чому інші ходять до гімназії, а він ні? Він вимагав, він благав, він канючив щодня, і батько нарешті послав до учбової округи прохання на дозвіл для передчасного вступу. Сьогодні такий дозвіл було одержано.
Все це Бистра Нога одним духом випалив братам свого племені, пишаючися і соромлячися своєї радісної новини. Він складатиме іспити, він вступить до гімназії теж, він буде гімназистом, він ходитиме в довгих штанах і сірій шинелі, з ранцем за плечима, і на синьому його кашкеті буде великий-великий гімназичний герб.
Втім, каракози прийняли цю новину без ніякого ентузіазму. Навіть похмуро. Васько пхикнув, Васюта хмикнув, Сьомка тихо шморгнув носом, Федько тільки посвистав, а Казимирка мовчав насуплений і сильно копирсав землю величезним, скоцюрбленим нігтем великого пальця на правій нозі.
Юра зразу ж похопився. Ху! Він мало-мало не наробив дурниць. Поспішаючи і затинаючися, він сповістив друзів, що все це він розповів тільки так – просто так собі, – бо все це ніякого ж значення не має, раз у перші ж весняні дні, тільки зійде з чорної землі останній сніг, вони вирушать всі» разом у пампаси.
Каракози дивилися в землю і тепер уже всі орали грунт нігтями великих пальців. Юра схопив червоне когутове перо і звичним жестом встромив собі за ліве вухо. Потім звівся і скинув руками догори.
– Нехай, – проголосив він, – темнолиці браття падуть ниць і простеляться тричі перед Невгасимим Вогнем Великого Вігвама!..
Сьомка поспішно хитнувся і простелився долічерева, за ним мали зробити це й усі – Юра швидше клякнув сам. Але коли він зірвався, щоб стати на рівні і тоді знову простелитися долі, він вражено констатував, що ніхто не ворухнувся і тільки Сьомка позирав на всіх, обтрушуючи пил з замурзаного живота.
– Ну? – скрикнув Юра. – Це ж клятва… І простеляться тричі перед Невгасимим Вогнем… Ну?
Він вже нахилився для другого клякання, і коли схотів спинитися, то мало не впав, заточившися вперед просто на Казимирку.
– Не балуй… – знехотя відсторонився Казимирка. Юра здригнувся. Васько і Васюта одвели очі, Федько дивився в землю. Сьомка лупав повіками і нічого не розумів. Юра теж нічого не розумів. Адже гра вже мала початися. Саме з цих слів: «нехай темнолиці браття» і таке інше. Після цих слів усі робилися вже індійцями і каракозами. Щось дошкульне засмоктало Юру коло серця. Його, здається, підозрювали у зраді.
– Їй-богу! – ударив він в груди. – Нехай лопнуть мені очі, нехай западеться підо мною земля, нехай руки і ноги мені повсихають.
Юра спинився і зблід. Ні, його не підозрювали в зраді. Навпаки, здається, зраджували його. Перед ним не сиділи Соколиний Дзьоб, Чорний Крук чи Щербатий Буйвол. Перед ним сиділи Казимирка, Федько, Васько і Васюта. Сьомка жалісно зморщився поруч ні в сих ні в тих. Юра зблід, і йому враз зробилося сумно-сумно. Товариші його зраджували. В пампаси вони не поїдуть. Але зблід і тяжко засмутився Юра зовсім навіть і не з того. Він зблід і засмутився з того, що раптом зрозумів і признався собі, що й він у пампаси не поїде. І не тому, що тепер йому перехотілося і захотілося, навпаки, вступити до гімназії, а тому, що була це просто химера, звичайна собі дитяча забавка, гра…
Юра сів, зітхнув і через силу прошепотів: – А може, справді тоді… вступимо до гімназії… всі… а що Сьомка такий же маленький, як я… так можна ж подати прохання до округи… Га?
– Дурак! – озвався по паузі Казимирка. – Хіба ж нас до гімназії приймуть?
– А що?
І тут Юрі раптом стало відомо досі невідоме: синів шевців чи слюсарів – кухарчиних дітей[81]81
… кухарчиних дітей… – Так називали у дворянсько-буржуазному середовищі дореволюційної Росії учнів шкіл і вищих навчальних закладів, які вийшли з нижчих соціальних верств.
[Закрыть] – до гімназії взагалі не приймали. Цього щастило досягти тільки тим щасливчикам, котрі мали ласку і протекцію якогось великого пана, та й то їх негайно ж виганяли за «невзнос платы за право учений».
– Гімназист! – циркнув Казимирка крізь зуби. – Якби б мені й можна, ні в жисть у гімназисти б не пішов! Вони сволочі, вони, як піймають когось з наших, з Заріччя, зразу ж б'ють. Бити їх треба…
– Паничі! – пхикнув Васюта. – Ги! Мамині мазунчики…
– Карандаші! – підтримав Федько.
– Вони як покінчають гімназію, – захвилювався Сьомка, – так їх і у солдати не беруть, а мого брата Йоську забрали в солдати і вбили в Маньчжурії, тато з мамою тепер плачуть…
– Вони ябедники! – відгукнувся й Васько. – У них навіть в білетах написано, що вони повинні виказувати на своїх. І виказують…
– Неправда! – зірвався Юра, губи йому побіліли й тремтіли. – Неправда! Це брехня! Ти сам дурак!
Васюта грізно звівся і став перед Юрою. Він був на голову вищий від нього.
– Яке ти маєш право казати на мого товариша «дурак»? Думаєш, як вступаєш до гімназії, так… – він помовчав трохи, тоді, розмахнувшись, ударив Юру в ліве вухо. Юра впав.
– Ги!
– Бий гімназистів! – диким голосом зарепетував Казимирка і вже сидів у Юри на спині. Його важкі кулаки замолотили Юру по плечах і по голові. Федько підскочив і почав товкти Юру носом просто в купу наготовленого до люльки миру священного тютюну – вишневого листу з кізяками. Васько заволодів Юриною м'якою частиною, тою, що нижче від спини, і залюбки обробляв її довгим дерев'яним тесаком, виструганим Юрою з дубової клепки. Васюта танцював довкола скомпонований великим жерцем каракозів, Бистрою Ногою, священний танець і приспівував:
– Рудий пес!.. Рудий пес!.. Рудий пес!..
Потім вони копирснули ще Юру ногами, зірвалися і чкурнули геть. Босі ноги лопотіли якийсь час по стежці, потім затріщали кущі за малинником, потім гепнула долі каменюка, звалена з муру, – і все стихло…
Юра звів лице і потихеньку шморгнув. Перед ним був крислатий кущ ясмину – просто кущ ясмину, а ніякий вігвам. Праворуч стояв стрункий бересток, просто бересток. Під ним валявся вичищений каштан з устромленою в нього бузиновою паличкою. Хтось роздушив її, наступивши ногою. Томик Майна Ріда, видертий з оправи, валявся тут же догори корінцем. Юра вхопив його і щосили пошпурив у старий ясминовий кущ.
– Ось тобі! – заплакав він вголос.
– Вони тебе… боляче?
Юра зірвався і глянув назад. Сьомка, скоцюрбившись, з жалісним, заплаканим лицем стояв навколішки, простягаючи руки до Юри.
Юра затупотів ногами і заверещав що було сил:
– Дурак! Ідіот! Іди геть!
І, заревівши вголос, він сам кинувся геть крізь кущі наосліп…
Тільки, може, через тиждень Юра наважився звернутися до батька за поясненням. Коли попили вечірній чай і батько не побіг зразу до кабінету рішати задачі та виправляти зошити, а затримався біля порожнього самовара викурити цигарку, Юра почервонів, засопів і завовтузився на стільці.
– Тату! – нарешті насмілився він. – А чому кухарчиних дітей до гімназії не приймають?
– Що? – батько аж зірвався, і вогонь з цигарки засипав йому маніжку і поли піджака. – Що ти питаєш? Де це ти про цс чув?
– Юрок! – сплеснула мати руками. – Хто тобі розказував про такі речі? Тобі ще рано про все це знати.
Але на батька невинне Юрине запитання справило несподіване враження. Він зірвався так раптово, що стілець відлетів на два кроки і впав. Потім він раптом загилив кулаком по столі так, що задзвеніли всі склянки, а одна ложечка покотилася на підлогу.
– Чортзна-що це таке! – залементував батько страшним захриплим голосом.
– Корнелій! – схопилася мати.
– Чортзна-що таке! – батько загилив по столі ще дужче, і тепер вже ціла купа ложечок посипалася з брязкотом на підлогу. – Вже немовлята запитують! Вони не питають – що це таке, вони запитують – чому? Чому? Чому? – затупотів батько на переляканого Юру, патлаючи бороду й розкидаючи чорні іскри своїх окулярів. – Закон! Запам'ятай це собі, паршивцю, що такий Російської імперії закон.
– Ах! схопилася мати за голову. – В России нет закона! В России столб, а на столбе корона!..
Вірш, як і завжди, справив на Юру сильне й образне враження. Він зразу побачив той стовп – отакий, як коло монопольки, біло-чорно-червоний, і зверху на ньому корона, золота, з довжелезними визубнями.
– А чому її л стовпі? – не міг стримати свого здивування Юра. – Адже корону має право носить тільки цар?
Батько зразу сів, мати благально тисла долоні на грудях.
– Заспокойся, Корнелій! – вона говорила шепотом, перелякано позираючи на вікна. – І тобі так шкідливо хвилюватися!
Але батько змову зірвався і заходив по кімнаті. Кімната була для нього затісна, і він вибіг до сусідньої. Там він спробував сісти до столу і покласти перед собою стосик учнівських зошитів, але зразу ж пошпурив їх і побіг до рояля. Не дійшовши, він вихопив портсигар і почав закурювати. Зламану цигарку він жбурнув у куток і вибіг до передпокою.
– Куди ти, Корнелій?
– Я піду прогуляюсь! – Він з'явився знову, вже в кашкеті і натягаючи шинель. – Я задихаюсь! – Він вхопив свою палицю з баранячим рогом на кінці і раптом спинився перед Юрою. – Юрко! – Юра зблід і залупав очима. – Одягайся! Ти підеш зі мною! Ну-с?
Юра нерішуче сповз з стільця і подивився на маму. Такого ще не бувало ніколи, щоб батько брав його ввечері з собою гуляти. Невже мама дозволить?
– Іди! Іди! – схвально кивнула мама. – Іди погуляй з бідним татом, бачиш, як він розхвилювався. Швидше одягайся, а то ти його й не доженеш.
Юра кинувся за батьком, що виходив уже з дверей. Але на порозі батько ще раз завернув і мало не роздушив Юру, коли той відшукував галоші.
– Білет! – затопотів він. – Де мій білет? Ти ж знаєш, що я без нього не виходжу на вулицю! Він повинен завжди лежати в кишені моєї шинелі!
Мама вже бігла, несучи квадратну коленкорову картку. Це був квиток «действительного члена российского общества покровительства животным и защиты растений». Без нього батько не виходив на вулицю. Він спиняв візників, які гнали чвалом своїх кляч, записував номери биндюгів, які везли вантажу проти норми, гукав городового до возіїв, які дозволяли собі оперіщити коня батогом або в ожеледицю не скидали половину товару на узвозі. Фурмани всього міста пізнавали його здаля, скидали перед ним шапки і величали Корнелієм Івановичем і «вашим високородієм». Коли ж він проходив, вони навздогін нахвалялися під п'яну руку повибивати йому зуби. Але на цей випадок батько завжди носив з собою револьвер системи «бульдог». Револьвер був чорний і заіржавілий, бо чистити його батько боявся і не вмів. Крім того, Юра давно вже відкрутив у ньому собачку, з якої конче потрібно було зробити вішалку для рушника.
Події тої осені і зими взагалі були якісь особливі. В світі, очевидно, відбувалося щось таке, що не подобалося ні мамі, ні батькові. Коли батько повертався з гімназії після п'ятого уроку, він, навіть ще не скинувши форменого сюртука, кидався до газет, що чекали його в кабінеті на столі: «Киевская мысль»[82]82
«Киевская мысль» – щоденна газета ліберально-буржуазного напряму (1906–1918). В газеті співробітничали кадети і меншовики-ліквідатори. В роки першої світової війни «Киевская мысль» стояла на шовіністично-оборонних позиціях, підтримувала імперіалістичну політику самодержавства. Після революції теж провадила антинародний курс.
[Закрыть], «Русские ведомости»[83]83
«Русские ведомости» – одна з найпопулярніших російських газет. Видавалася в Москві в 1863–1918 рр.
[Закрыть], «Петербургская газета»[84]84
«Петербургская газета» – щоденна ліберально-буржуазна газета, яка виходила в 1906–1918 рр. Під час першої світової війни займала шовіністичні позиції.
[Закрыть]. Але батько зовсім не заглиблювався в них на годину чи й дві – як це бувало завжди раніш, перед вечірнім чаєм, розкошуючи у кріслі з цигаркою в зубах, – ні, тепер він перебігав їх стоячи, мотаючи головою по шпальтах вгору і вниз, всі три за якихось десять хвилин. І щохвилини читання переривалося тяжкими прокльонами, чортуванням і репетом. Батько тупотів йогами, шпурляв газету на підлогу, бігав з кутка в куток, потім знову хапав пожмакані аркуші, розгладжував їх, біг у сусідню кімнату, жалісно скаржачись мамі на щось вичитане з газети, тоді знову жбурляв, топтав ногами, хапав, і, нарешті, змучений, захриплий, з розпатланою бородою, з галстуком аж на спині, він зривав з себе сюртук, валився на ліжко і одну за одною палив безліч цигарок – в грізній мовчанці, тільки тяжко відсапуючи.
