Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 47 (всего у книги 62 страниц)
Дзюба зробив кругом і, спантеличено озираючися, вийшов. Тепер, як сторонніх не було, Репетюк скинув з обличчя офіціальний вираз.
– Ну, розказуйте мерщій. І хто в труні? Когось живого виносите? – Він вихопив шаблю з піхов і, підійшовши, застромив лезо під віко. Потім підважив його, із рипом гвіздків віко відкрилося. – Мертва… а чого це, сер, у вас рука на косинці?
Жваво, перебиваючи один одного, хлопці почали розповідати Репетюкові. Про Київ, про мобілізацію, про закриття шкіл, демонстрацію, смерть їси, поранення Макара, втечу, поїзд, Васильків, підозру в шпигунстві. Репетюк реготав. Шурка сиділа осторонь, викручуючи воду з промоклого волосся. Її золоті кучері від вологи зробилися майже чорні і облипали голову, мов напомаджені.
– Познайомте ж мене з Репетюком, – тихо сказала вона Сербину. – Незручно.
Її познайомили. Репетюк клацнув шпорами і поштиво схилився. Шурку Можальську, як і вона його, він знав з першого класу гімназії, але знайомитися їм справді не траплялося: вона була з іншої компанії.
Коли все нарешті було з'ясовано, Репетюк знову прибрав офіціальний тон і надів шапку, розправивши шлик.
– Так от, панове добродійство! – сказав він, і голос його злегка завібрував, немовби він збирався виголосити промову. – «Український національний союз» став на боротьбу проти гетьмана за самостійну неньку Україну. Ми кличемо всіх щирих українців до військ Директорії. Ви можете зараз же вступити до моєї сотні. І ми підемо боротись за націю вільних казаків!
– А як же німці? – поцікавився Макар. – Взагалі, я не розумію…
– З німцями Директорія складе угоду – вони додержуватимуть нейтралітету. В наші внутрішні справи їм нема потреби втручатися. Вони прийшли гнати з України більшовиків! І залишмо політику, мілорди! Ми повинні бути лицарями нашої неньки, і більше нічого. Потім партії між собою розберуться. А зараз ненька Україна гине! – він викрикнув це майже істерично.
– Але ж ми студенти… – непевно почав Сербин, та Репетюк його зразу ж перебив:
– Авжеж! І поки ми не займемо Київ, не проженемо гетьмана, університети не відкриваються!
Він змовк і почав застібати пояс, підчіплюючи кобуру. Всі мовчали також.
– Запам'ятайте ще! – скрикнув знов Репетюк. – Коли кінчимо наш бій, ми побачимо тоді, хто був не з нами, хто не хотів нашої перемоги!.. Бунчужний! – гукнув він.
Бунчужний Дзюба ввійшов. Знадвору до вікон поприлипали обличчя козаків. Знічев'я вони зазирали досередини – що там коїться таке в сотниковій хаті.
– Хай виведуть коня! – наказав Репетюк. – Вже скоро ранок.
– Ловко! – спинив його Тсменко. – Я йду… Всі щирі українці… Бігме!
– І я! – заломив кашкет набакир Туровський… – За неньку Україну!.. Христя! А ти? Коля?
– Слава неньці Україні! – гукнув Репетюк.
– Воювати… так же не хочеться воювати… – тоскно прошепотів Сербин. – А за Україну, що ж, звичайно… проти гетьмана… коли так…
Макар мовчав.
– Молодця! – вдарив Репетюк Сорбина по плечу. – Ми ж з тобою старі футболісти. П'ять років у парі на футбольному полі йшли! Можеш мені повірити. Тебе я призначаю сотенним писарем.
– Кінь під кульбакою! – виструнчився Дзюба.
– Чудово! Бунчужний! Видати зброю і шлики оцим трьом козакам. Вони вступили до нашої сотні.
Не глянувши на Макара, Репетюк пройшов до дверей. З порога він відкозиряв Шурі.
Справді, райок уже надійшов. Тихий, повільний і невиразний. Сиві тумани стелилися низько, поземно.
Шликів не було до чого чіпляти – кашкети ж були студентські, – і тим часом доводилося засувати їх у кишені. Бунчужний видав кожному гвинтівку й кулеметну стрічку а патронами. Хлопці взяли гвинтівки на ремінь і підняли трупу. Вирішили поховати Icy десь тут: і на захід і на схід залізнична колія була ще гетьманська. Макар з Шуркою мали й далі йти пішака.
Вони вийшли надвір. Окіл залягали чорні під паром поля, халупка стояла край дороги. Півкілометра далі починався виселок. Ближче праворуч була ліщина і за нею, очевидно, став чи річка.
– Ідіть до ліщини, – порадив хтось з козаків. – Там з учорашнього бою одна коло одної воронки, і копати не треба. Поставите у воронку, землею присиплете, от і вже.
В ліщині справді були сліди недавнього бою. Багато кущів розламано або викинуто з корінням, там і тут валялися підсумки, порожні стрічки. Неглибокі, тридюймові воронки траплялися тут і там. Вчора Петлюрині «січові стрільці» роззброювали тут гетьманських сердюків[473]473
… «січові стрільці» роззброювали тут гетьманських сердюків. – У січні – лютому 1919 р. в Кам'янці-Подільському частина колишніх міністрів створила озброєний загін «Комітет врятування республіки», який став на платформу визнання Радянської влади і виступив проти петлюрівців, але був ними розбитий.
[Закрыть]. За згірком справді текла річка.
Шурка вибрала воронку край ліщини, у вибалку. Вона була глибша за інші й примітна – над нею височіла розчепірена стара верба. Хлопці спустили труну на землю. Ранок був мрячний, пронизливий, з голови до ніг прохоплював дрож. Після безсонної ночі ломило голову. Шурка стояла, тісно запнувшися в своє пальто, – тільки два пасомки кучерів стріпувались з-під шляпки. Всі похапали лопати – тягло зогрітися і розім'яти застиглі кістки.
Дно воронки трохи розчистили, на дно встановили навскоси труну.
– Ну, Ico, спи, – сказала Шурка, – прощай!
Вона нахилилася, взяла жменю глини й кинула на труну. Тоді кожний також взяв грудку і кинув. Поривом вітру принесло дощ, і він заторохтів по труні.
– Треба б той… – зніяковів Сербин, – сказати щось чи заспівати, як це буває, я не знаю…
Всі подумали якийсь час. Говорити не було що. Шурка взяла лопату й копнула землі. Тоді Туровський зсунув кашкет на потилицю:
Віта ностра бревіс ест…
Всім стало незручно, але стиха всі підтягли теж – понуро, журно, немов і ховали вони саме ці слова, саме цю мелодію старої студентської пісні:
Бреві фініетур…
Шурка заплакала. Великі швидкі сльози потекли по мокрих щоках.
– Рано ти, Ico, померла… Прекрасна дівчина, тобі б жити й жити. Ці сволочі забили тебе. Нехай, нехай! їм це не минеться! – Шурка посварилася кулаком кудись назад. Потім вона підхопила спів на весь голос:
Нос габебіт гумус.
За п'ятнадцять хвилин на місці воронки виріс невеличкий горбок.
– Запам'ятати б, де… – тоскно сказала Шурка. – А що, як вербу цю зрубають?
– Все одно, – гірко сказав Макар, – завтра цього місця не знайти. Осінь, дощ… – Він махнув рукою.
– Пішли.
Край ліщини стали прощатися.
– Ну, козаки! – криво посміхнулася Шурка, і Сербин, Туровський та Теменко почервоніли всі враз. – Прощавайте, козаки. Була б хустка, подарувала б котромусь. Як у пісні тій… Неодмінно хустки треба…
Макар мовчки потис руку всім трьом. Потім вони з Шуркою перестрибнули через воронку і пішли.
– Зайди ж до мами! – гукнув Сербин. – Скажи, що я скоро. От тільки Київ візьмемо. Чуєш?
– Добре.
Макар з Шуркою зійшли з пагорба і пішли вздовж річки. Туман здіймався вгору – була, мабуть, вже восьма година. Шурка ховала підборіддя в піднятий комір. Макар тер здоровою рукою неголені щоки. Йшли похмурі й мовчазні. Так пройшли не менше версти.
– Дураки, – зітхнув нарешті Макар, – не розумію…
– Я теж чогось не розумію, – Озвалася Шурка. – З одного боку, вони проти гетьмана, але з другого… – я чогось не розумію!
– Розуміти, взагалі, нічого! обурився Макар. – Націоналістичний бунт! Як ви не розумієте! Націоналістична інтелігенція на чолі селянської власницької стихії. Все зрозуміло, і це агломерат, ні, конгломерат…
– Що таке агломерат і конгломерат?
Макар гнівно поглянув на Шурку.
– Ви ж скінчили гімназію, Можальська!
– Макар! – розітнулося раптом десь здалека ззаду. – Шура!
Вони спинились.
– Сербин? Чи хто?
То був Сербин. Він біг з пагорба, розмахуючи руками.
– Щось трапилося. Чи нам вертатись назад?
– Почекайте! – гукнув Сербин.
Він підбіг задиханий, притримуючи серце, довга піхотинська гвинтівка, взята на ремінь через плече, нещадно колотила його по клубах і попереку. Кілька секунд він не міг мовити й слова.
– Що таке?
Сербин гучно зітхнув і почав стягати гвинтівку через голову.
– Я піду з вами… – благально прошепотів він, немов чекав на рішучу відмову.
– А гвинтівка?
Сербин розмахнувся і пошпурив її геть униз, у річку. Гвинтівка шумно вдарила по воді і несподівано тихо й швидко зникла. Якусь мить ще розбігалися брижі туди та сюди. Потім їх знесла вода, і річка знову пливла собі далі, тиха й байдужа.
– Що це за річка? – запитав Макар. – Як вона зветься?
– Хто її зна… – Сербин розв'язав стрічку з патронами і кинув туди ж, у річку. Стрічка потопала повільно, не зразу, немов неохоче. Її вже встигло знести, а кіпці шворки все ще виднілися.
– Мені так страшно зробилося, коли ви пішли, – виправдуючись, криво посміхнувся Сербин, – так страшно, немов я сам у цілому світі… І потім – це ж Репетюк! Антисеміт, сволоч, каратель… Не може бути, щоб він за Україну! Або це якась інша Україна… я не знаю – така страшна…
Голос його затремтів.
Вони відвернулися від річки і закрокували берегом до ліска, що здіймався ліворуч, зразу за ліщиною.
Туман уже розсіявся і дощ перестав. Над річкою були піски, а далі земля лежала чорна, глейка і масна. В ліску на тім боці закувала зозуля.
– Осіння зозуля! Раз, два, три, чотири, п'ять… двадцять три, – порахувала Шурка. – Го-го! Ще жити й жити!
І вона неголосно замуркотіла собі під ніс веселу пісеньку.
НЕМ ІМПЕРІЯ![474]474
Немає імперії! (угор.) – Ред.
[Закрыть]
Почалося це несподівано – вранці перед полуднем.
Капрал-кірасир вискочив з приміщення телеграфу – він був без пояса і без кепі. В руках він тримав депеші й апаратні стрічки. Він був розгублений і схвильований. Саме цієї хвилини з-за рогу Привокзальної вулиці вимарширував взвод кірасирів з молодим фендриком на чолі. Взвод ішов зміняти караули. Капрал вибіг на середину вулиці, на брук, і здійняв руки назустріч взводові. Вітер тріпав депешами, стрічки маяли й тріпотіли.
– Гальт! – закричав він. – Гальт!
Кірасири спинилися. Фендрик з лайкою замахнувся на здурілого капрала стеком. Та капрал відштовхнув фендрика і, знову здіймаючи руки, закричав до солдатів:
– Кірасири! Браття! Нем імператор! Нем імперія!.. Фендрик в цей час приловчився і оперіщив капрала стеком по спині.
Тоді капрал оскаженів. Він вихопив у фендрика стек і кинувся на нього. Взвод розсипав ряди і з вигуками обступив капрала з офіцером. Затуляючи руками від ударів голову, фендрик зігнувся, далі став на коліна, потім сів і, нарешті, зовсім упав. Капрал пошпурив геть потрощені рештки стека і миттю поздирав з фендрикового коміра усі лички з зірками та іншими офіцерськими відзнаками.
– Смерть йому! Смерть! – гукали кірасири довкола. – Революціон!
Капралові новини були одна одної значніші.
Армії Антанти[475]475
Антанта – імперіалістичний блок Великобританії, Франції, царської Росії, так звана Троїста угода. Сформувався в 1904–1907 рр. У ході першої світової вший проти держав німецької коаліції Антанта об'єднувала понад 20 імперіалістичних держав (США, Японія, Італія та ін.). Крах антирадянської інтервенції поглибив імперіалістичні суперечності між учасниками Антанти, що призвело до її розпаду на початку 20-х років.
[Закрыть] прорвали болгарський фронт. Болгарія попросила сепаратного миру. Для Австро-Угорщини тепер був відкритий шлях на південь. Але австрійська армія теж кинула зброю і пішла додому. Бо й самої Австро-Угорщини вже не було. Польські землі відокремилися. Серби й хорвати проголосили південно-слов'янську федерацію. Галичани заявили про єднання з великою Україною. Угорщина відокремилася як незалежна держава. Чехи повстали за самостійну республіку. Від величезного сполученого королівства залишилися самі коронні провінції, які й утворили тепер Австрію. Імперія розпалася, монархія агонізувала, останній Габсбург – Карл – вже два дні як заявив про зречення від престолу[476]476
… останній Габсбург – Карл – вже два дні як заявив про зречення від престолу. – Карл І (1887–1922), імператор Австрії і король Угорщини з династії Габсбургів. У ході революції 1918 р. 11 листопада зрікся престолу в Австрії, а 13 листопада – в Угорщині.
[Закрыть].
– Мадяри! – кричав капрал. – Батьки! Діти! Жони! Батьківщина кличе пас! Пощо воювати чужі землі? Нем імперія! Гура свобода!
– Революціон! Революціон! – загукали кірасири, потрясаючи гвинтівками. – Нем імперія! Нідер міт'м кріге![477]477
Геть війну! (нім.) – Ред.
[Закрыть] Мир. Я хочу миру!..
Це вже не був взвод, і це вже не були солдати австрійської армії, це були – угри, чехи, словаки, українці, хорвати, німці, поляки, євреї, цигани, це були сини, батьки, брати, чоловіки – з гвинтівками в руках.
Вони враз заспівали щонайменше двадцять пісень зразу: кожний тяг своєї – угр угорської, поляк польської, чех чеської. Мов п'яні, вони рушили вулицею вниз на чолі з капралом, що йшов без пояса і без кепі. Капрал крокував задом, здійнявши руки, віючи телеграфними стрічками по вітру. Він диригував усіма двадцятьма піснями враз. Хтось пальнув з гвинтівки в ліхтар. Тоді пальнули всі п'ятдесят. З оглушними співами, з безладною стріляниною вгору, мов навіжені, вони майже бігли, самі не знаючи куди і пощо.
Побитий, з розірваним коміром, фендрик стояв сторопілий на тротуарі, хтось з перехожих тицяв йому до рук його закаляне кепі, але він не бачив, не чув нічого, нічого не розумів. Очима, повними жаху, він дивився вздовж вулиці – вслід своєму, колишньому своєму, взводові…
Розкішний лаковий фаетон – то було ландо самого полковника фон Таймо – промчав вихором знизу Графської на Центральну вулицю. Біля дантиста Кирчика фурман згарячу осадив скакунів. Дама в манто й розкішному боа срібного песця стрибнула з ландо і побігла в браму через двір до старого облізлого флігеля. Вона моторно збігла ламаними східцями на другий поверх. Не постукавши, вона шарпнула двері, оббиті клапіттям чорної церати. Просто з порога вона гукнула в сутінок кімнатки:
– Швидше, хто тут є?!
Назустріч оклику, назустріч несподіваній гості з зім'ятого ліжка підвівся скуйовджений Піркес. Він лежав роздягнутий під ковдрою і був блідий.
– Аглая Вікентіївна? – витріщився він ошелешений.
– Швидше, вставайте, ах, чорт!
– Ви ж…
– Це навмисне! Швидше! – двома фразами вона з'ясувала все. – В австрійській армії зараз буде повстання. Більшовики спробують захопити владу.
– Аглая Вікентіївна, я не знав, що ви…
– І прекрасно! Зате я про вас знаю все. Швидше! Член комітету, який керує партизанами, якраз у партизанів. Але я знаю, що вам відомий ліс, де Зілов з партизанами. Їх негайно треба повідомити. Нехай ідуть просто до міста.
Тільки тут Аглая побачила, що Піркес аж прозорий, що він, очевидно, нездужає.
– Що з вами таке?
– Дурниці!.. – Піркес напнув на себе ковдру і сів на ліжку. – Невеличка кровотеча з легенів, розумієте, тебеце. Явку партизанів знає тільки Одуванчик…
– Знаю, така патлата дівчина. Зразу ж хай біжить!
– Я її негайно знайду. Але ж одверніться, я вас дуже прошу…
Аглая схопилася, одвернулась. Піркес скинув ковдру і звівся, але голова закрутилася, він захитався і, перекидаючи стілець, поточився на підлогу. Аглая підхопила його і посадовила.
– Ну, покріпіться, милий, покріпіться… Ах, чорт! Де у вас вода? Ні, ви нікуди не здатні! Яка адреса дівчини?
– Ні! – нарешті звівся Піркес. – Ні, вам вона не повірить. Я йду.
Аглая його підтримувала під руку і подавала частини туалету.
– Ви сядете в ландо… я довезу вас до Одуванчика… а тоді сама в комітет. Наші комітетчики вже розійшлися по селах і піднімають селян. Робітники готові. Якби ж дати зброю хоч сотні чи двом робітників! У повіті австрійців дивізія – якраз десять тисяч. Але офіцерів не більше п'ятисот, – оце й буде реальна ворожа сила. Ви, Піркес, зразу ж повернетесь сюди. Раз ви нездужаєте, ви будете зв'язковим.
Піркес був готовий. Підтримуваний Аглаєю, похитуючись, він вийшов до ландо.
Вулицею котила безкрая юрба австрійців – ще півгодини тому солдатів австро-угорської армії. Австрійці бігли по тротуарах і вулицею вниз. Вони гукали і зрідка пострілювали.
– Керкер![478]478
До тюрми! (угор.) – Ред.
[Закрыть] – гукали одні. – Командо![479]479
До штабу! (угор.) – Ред.
[Закрыть] – гукали інші.
Одні бігли до ставки командування – роззброювати, арештовувати, нищити. Інші кликали до тюрми – випускати на волю арештантів.
– Прекрасно! – зраділа Аглая. – Половина звільнених з тюрми охоче візьметься до зброї! Жени! – штовхнула вона фурмана. – Щодуху жени! Вони можуть помітити, що ландо полковника Таймо, і нам тоді прийдеться пропадати!
Полохаючи юрбу, від станції скакав кінний кірасир. Груди його були розхристані, кепі набакир. Він розмахував оголеним палашем. Дзвінким, сильним баритоном він одчайдушно співав:
За чверть години Одуванчик плигнула на тормозну площадку поїзда, що рушав зі станції повз першу кілометрову будку на волочисько-могилівській колії. За чверть години вона мала бути на Подільському Посту, а звідти, якщо Варка дістане коней в Коростовцях[481]481
Коростівці – село Жмеринського району Вінницької області.
[Закрыть], – кіньми, а ні – то просто бігцем ті п'ять кілометрів до Зілова в ліс.
Офіцерів, котрі знайшлися в ставці, солдати виволокли на вулицю з криком і посвистом. То були штабні ад'ютанти та інтендантські урядовці. З них здирали офіцерські відзнаки і відбирали револьвери й кортики разом з поясами. Потім всіх вишикували по восьмеро в ряд, взяли в каре і, закидаючи грязюкою, повели до тюрми.
Одначе тюрми вже не було. Її щойно розбив інший натовп. В'язні – залізничні робітники, селяни околишніх сіл, демобілізовані фронтовики, а з ними й злодії, та спекулянти – висипали на вулицю. Натовп приймав їх в обійми – підкидав угору, дарував їм тютюн, яблука, мадярські цигарки. Охоронники тюремної команди вже тягли хмиз, солому та потрощені дошки – палити тюрму.
Тоді штабних офіцерів роздягли голими і, захлинаючися реготом, пустили на чотири вітри. Офіцерську одежу розподілили між в'язнями, випущеними з тюрми. Тюрма тим часом вже палала.
Галька Кривунова теж вийшла з тюрми разом з усіма. Вона просиділа понад два тижні. Вона відбігла осторонь від юрби і роздивлялася. Вона нічого не розуміла. З тюрми звільняли самі австрійці – ті ж таки, що й засадили її туди. Окупанти. Вони били офіцерів і трощили тюрму. Очевидно, і в них революція. Значить, революція вже знову скрізь? Значить, у місті більшовики? Галька кинулася на базар. В місті вона знала тільки базар – сюди раз на тиждень вона приносила крашанки, сир чи масло. Базарна вулиця гуркотіла залізними шторами – крамарі рятували свої крамниці. Галька підбігла до рундука знайомої перекупки саме тоді, як та ладналася тікати додому, підібравши свої кошики.
– Тітонько! – загукала Галька. – А де ж більшовицький ревком? Чи ви не знаєте? Тамечки, мабуть, і мій Івась!..
– Більшовики! – зарепетувала торговка. – Переворот! Гвалт! Калавур! – Вона покинула свої кошики і, накрившися спідницями, щодуху побігла геть.
З усіх будинків вибігали кірасири – це ті, котрі стояли по місту постоєм, – з клуночками й сундучками. Вони були навіть без гвинтівок – на чорта вже та гвинтівка, коли мир, коли свобода, коли кінець війні! Вони бігли мерщій на вокзал – захопити місце в першому ж поїзді. До Австрії, за кордон, додому!..
Натовпи австрійців все йшли та йшли, – вся дивізія, тисячі солдатів висипали раптом на тісні вулички маленького містечка. З казарм підходили ще слабосильні команди, обозники, санітари, етапні компанії. Всі прямували до центру. Всі спішили до ставки. Але ставка була порожня – з вибитими вікнами та зірваними з петель дверима. Тоді натовп посунув на Графську вулицю – до особняків старших офіцерів, до квартири полковника Таймо. Але фон Таймо вже не було дома: він уже зник. З кількома ад'ютантами він сидів у вибалку за містом – на полях зрошення. Тоді натовп побіг до станції, на вокзал: там же був прямий дріт у всі кінці – до Києва, до Одеси, до Будапешта і Відня. Нем Відень! Нем імперія!
Вокзал уже був забитий людьми. Вони мусили розпитатися, довідатися, дізнатися. Бунт? Повстання? Революція? Яка революція? Чия влада тепер у місті? І що трапилося в Німеччині? Австро-Угорщини нема? А Німеччина є? Значить, Антанта перемогла весь світ? А коли ж прибудуть французи й англійці?
Скрізь – по залах, у тунелях, по переходах – вирували мітинги. Угорські, чеські, українські, німецькі, польські, ще якісь. Двунадесять язиків намагалися перекричати одне одного. В третьому класі залізничники браталися з солдатами колишньої окупаційної армії. Люди обіймали одне одного, ляскали по плечах, сміялися, кожний волів обмінятися чим-будь на пам'ять. Цигарниці, махоркові капшучки, каблучки з шрапнельних головок, мундштуки, ножички, олівці, портмоне, блокноти, кокарди передавалися з рук в руки. При тому гукали «ура!». В кутку продавали зайву білизну, ковдри, шинелі, патрони, гвинтівки. На чорта вже ті гвинтівки, коли був уже мир! ІІідср міт'м кріге! Фіналь!
Макар заміняв уже блокнот на пачку мадярок-цигарок, пачку цигарок на кортик з темляком, кортик на запалку, запалку на шматок мила, мило знову на блокнот. Його цілували, і він цілував теж. Його веснянкувате обличчя було бліде. Безперечно ж, була революція. От тільки невідомо, де і яка. Взагалі революція! Очевидно, в самій Німеччині. Тоді – це вже всесвітня революція. Завтра десь у Берліні, а може, й Парижі, утвориться всевітній ревком. І буде всесвітній комунізм! Макар протисся и кінець зали третього класу. Двадцять разів йому вже вдарили по раненій руці, і десять разів він мало не зомлів від раптового сильного болю. Нарешті він видерся на буфетний прилавок і замахав здоровою рукою.
– Товариші! Камраде! Геносе!
Ніколи в житті Макар не говорив промов. Лице його було бліде, ластовиння різко проступало на вилицях. Якийсь кірасир насунув Макарові на маківку своє кепі, а собі заломив на потилицю Макарів студентський кашкет.
– Геносе! Камрад! Додому! – Макар закричав, скільки міг добути сил з легенів і горла. – Нах гаузе! Домой! Ше суа! Домів! Домум!.. – То й була уся його промова. – Додому! – Він вигукував усіма мовами, які знав і яких не знав. Російською, українською, німецькою, угорською, чеською, польською і французькою, дарма що жодного француза і близько не було. Він гукав, на всякий випадок, і по-латинському. В вавілонському натовпі австрійської армії могли бути живі люди, яким зрозуміла була тільки ця мертва мова латинців.
Австрійці вже сунули до поїздів. З кур'єра на Львів – Чоп[482]482
Чоп – місто в Закарпатській області, великий залізничний вузол на кордоні з Чехословаччиною і Угорщиною.
[Закрыть] – Будапешт – Відень вже викинули всіх пасажирів. Кірасири, обозні, етапні заповнили тісно кожний куток. Кому не було місця, той ліз на дах, сідав на буфери. В конторі начальника станції точилася бійка – якому полку, якому батальйонові попереду інших подавати ешелон.
Поштовий вагон, одначе, притяг загальну увагу. Урядовців вигнали на перон. Кірасири хапали великі шкіряні мішки і тут же пороли їх палашами й багнетами. Але в поштових мішках були тільки листи, а зовсім не гроші. Тоді кинулися до ладних диктових скринечок та акуратних білих торбинок – посилок. Їх розхоплювали і мерщій тікали геть. Якийсь сержант стояв серед натовпу і ідіотськи посміхався: посилка, яку він ухопив, була його власна – тільки вчора вранці він відправив її до Падебр своїй жінці: трохи сала, трохи цукру і трохи української ковбаси. Внизу ліворуч він написав свою поворотну адресу…
Парчевський вивів свою сотню на територію залізниці і розставив караул біля харчових баз, зерносховищ, товарних ешелонів. З десятком козаків він попрямував до казарм десятого полку – до щогл іскрового телеграфу. Австрійські зв'язківці-офіцери заперлися в павільйоні і не погоджувалися нікого пускати. Вони викликали Тернопіль, Львів, Чернівці, Будапешт, Відень, Берлін. Парчевський поклав козаків у цеп і відкрив огонь. Австрійці викинули білий прапор. З браунінгом у руці Парчевський звелів маніпулянтові сідати до апарата. Він наказав знайти негайно в ефірі Москву. Тільки в Москві, очевидно, можна було довідатися, що ж скоїлося в світі…
По шосе від Ружави, Браїлова, Северинівки, шляхами від, Станіславчика, Сербинівців, Жуківців, дорогами з Межирова, Тартака і Потоків[483]483
По шосе від Ружави, Браїлова, Северинівки, шляхами від Станіславчика, Сербинівців, Жуківців, дорогами з Межирова, Тартака і Потоків… – села Жмеринського району Вінницької області.
[Закрыть] – з усіх боків, звідусіль сюди, до станції, нескінченними валками торохкотіли вже десятки і сотні селянських возів.
Австріяки грабують станцію!
Першими почали громити ешелони, що скупчилися на товарній. То були маршрути в адресу Берліна. Групи кірасирів з сокирами й ломами оточили їх. Один з козаків Парчевського спробував був дати попередливий постріл угору. Його схопили й розірвали на шматки. Сокирами, ломами чи просто прикладами рушниць колодки з вагонів збивали, і двері розсувалися на всю широчінь. У вагонах були мішки з цукром і зерном. Козаки Парчевського одійшли осторонь – важити життям за награбоване німцями їм не було охоти. Австрійці хапали мішки і тягли їх геть. Біля переїзду вже збилися селянські підводи. Самі підходити до ешелонів селяни не наважувалися. Мішок цукру відразу коштував сотню крон, за десять хвилин – п'ятдесят, за чверть години – двадцять. Через півгодини доводилось просити, щоб взяли за п'ять. Мішок зерна вже коштував крону – тільки за принос. Козаки Парчевського стояли осторонь і тяжко катувалися – кревне добро пливло повз їх руки. Стерпіти вони не могли. Вони кинулися грабувати й собі… В цей час волочиською колією ввійшли до міста і викликані Аглаєю Вікентіївною партизани.
Попереду отамани – старі фронтовики Степан Юринчук і Костя. Пояси їхні були обвішані разками російських і австрійських бомб. Далі виступав Микифор Маложон з великим із німецької гвинтівки обрізом. Потім ішли Потапчук, Іванко, Ганс Бруне, Ян, Абрагам Цріні і ще п'ятеро фронтовиків. Вони були з гвинтівками і кулеметними стрічками навхрест. За ними вистрибом бігла Одуванчик – її жовті патли стирчали їжаком. Позаду всіх ішов Зілов з телеграфістом Полупиком.
Телеграфіст Полупик пристав до партизанів щойно сьогодні вночі. Йому пощастило втекти з концтабору з-під Добшау. Два місяці він рубав там бір і точив смолу. Робили по шістнадцять годин на добу, а їли двічі на день – раз каву з сухарем і раз пісну зупу. Половина засланців, страйкарів-залізничників, лягли тифом, багатьох уже треба було не рахувати в живих. Але від Шумейка та Козубенка Полуник міг переказати вітання. З Козубснком він жив у одному ба-раці, і в бору не раз вони робили в парі. Козубеико був живий, здоровий і веселий, тільки що змучений і голодний. Вони навіть тікали разом. Але Козубсикові не пощастило – його перейняли. За першу втечу йому тепер, значить, всипали двадцять п'ять. Коли тікатиме вдруге – повісять. Так повісили вже двох одеських слюсарів, одного бірзульського кондуктора і ще якогось не з залізничників. Шумейко перебував на іншій дільниці: він робив на торуванні шляху. Але інколи їм щастило перегукнутися здаля. Робота була важка, життя було гірке, але найгірше допікали воші – Полуник виймав їх жменею з паху, з-під пахов. Сьогодні вранці його одежу в лісі урочисто спалили. Тепер Полуник був у селянському сіряку й пшеничному брилі. Він не голився з дня арешту страйккому, і тепер його юнацьке, дев'ятнадцятилітнє лице облямовувала ріденька й м'якенька перша борідка.
Партизани простували волочиською лінією. Біля першої кілометрової будки трапився інцидент. З дверей будки вискочила жінка і з лементом кинулася до партизанів. Костя вже вихопив маузера. Всі спинилися. Тільки Одуванчик зірвалася з місця і замірялася кинутись геть. Та було пізно – жінка впіймала її за спідницю і зразу ж вхопила за патли.
– Ах ти ж, паскуда! Пропаду на тебе нема! То була мати Одуванчика.
– Гражданка! – сказав Костя замирливо. – Поймите, ваша дочь – это дитятко революции. Оставьте, вы делаете ей больно… Ведь она молчит только потому, что стесняется нас… Оставьте, или я застрелю вас из маузера!
– Тільки спробуй! Я тобі стрельну! – і, осипаючи сердешного Одуванчика ударами, з гвалтом і вереском сувора мати потягла її додому, у будку. Одуванчик стисла зуби і не зойкнула й разу. Зате коли двері будки зачинилися за ними і назустріч, здіймаючи пасок, звівся ще й батько, Одуванчик так зарепетувала, що батькові руки мимоволі залишили пасок.
Костя поклав маузер в кобуру, зітхнув, і партизани рушили далі.
Назустріч кірасири бігли юрбами і поодинці. Бігли притьмом, щодуху, наввипередки. До людей з разками бомб, кулеметними стрічками навхрест та гвинтівками нікому не було жодного діла. В казармах дев'ятого полку – це ж відомо кожному кірасирові – була база кантин, тобто база, з якої постачалися спиртові напої офіцерській ресторації цілого корпусу.
Кантину негайно знайшли. Вона містилася в одній з казарм на військовому плацу проти церкви. Охорона вже встигла збити замки. Величезну залу казарми обернуто було на винний льох. Вподовж обох довших стін на козлах лежали великі барила, їх було щонайменше десятків зо три. На днищах білою фарбою значилося: «Ром», «Слив'янка», «Коньяк».
Якийсь здоровенний гевал вже вихопив револьвера і стрельнув у днище першої ж бочки. Тонкий струмінь бризнув з дірки. Кірасир сів долі і зловив струмінь у рот. Фонтан рому бив просто в горло. Швидко й жадібно ковтав кірасир. За кілька секунд він звівся. Очі йому налилися кров'ю, він заточувався, він змахнув руками і дико заверещав, танцюючи й плутаючи ногами. Він був п'яний вкрай.
Тоді всі, в кого були револьвери, кинулися до барил. Стрілянина потрясла казарму. Кожна бочка вибухала десятьма струменями, мов водограй. До них кинулися з манерками, баклагами, казанками. Інші підставляли до струменів роти. П'яних відштовхували, і вони падали тут же, засинаючи під барилами. Під цівкою був уже новий рот…
На вокзалі зненацька з'явилася група, подібна до військової частини. В ній були галичани з левами на мазепинках, кілька вартових, ще менше цивільних. Всього чоловіка з п'ятдесят. Групу вели конторник колійної служби Головатько і курсистка-медичка Антоніна Полубатченко. Есери пройшли на вокзал і з вигуками «руки вгору!» вдерлися до телеграфу. Телеграфісти покидали ключі і звели руки догори. Антоніна Полубатченко мружилася до кожного – вона була без пенсне. Але повстання телеграфістів не обходило – їх справа була залізниця: приймати й відправляти службові депеші. Головатько покрутився в телеграфній, не знаючи, що робити. Потім він гукнув своїх і рушив до міста, до будинку міської управи. Не дійшовши кварталу, есери розсипалися цепом і з вигуками «слава!» кинулися в багнети, Антоніна Полубатченко, спотикаючись, бігла позаду. Але наступові ніхто не виявив ніякого опору. За пізнім часом управа була вже порожня. Навіть кривий сторож Никодим побіг грабувати кантину. Ключі від управи винесла Никодимова семилітня онука Марийка.
– Тільки ж глядіть мені! – сказала Маринка сердито, точнісінько, як казан завжди Никодим. – Щоб не натоптали мені ото на паркеті. Спокою посетителями нема…
Тоді Головатько проголосив себе головою місцевого самоврядування. Антоніна Полубатченко наділа пенсне і написала відозву до населения. І гінці мерщій понесли її до друкарні. Одначе друкарня була замкнена: друкарі побігли на вокзал розпитатися, що діється, що таке трапилося на світі… Стах і Золотар разом з робітниками із вагонних майстерень тим часом вийшли на Київський тракт. Взявшися попід руки тісно, робітники стали впоперек через шосе. Вони загородили шлях, вони спиняли селянські вози, закликаючи не грабувати, а роззброювати кірасирів, братися за гвинтівки, формувати загони і повставати проти гетьмана. Та назустріч порожнім возам важко сунули валки вже повних возів – з цукром, зерном, майном. Обминаючи заставу, вози звертали на ріллю.
– Нехай відберем, що німець узяв! – стьобали коней дядьки. – Грабуй награбоване! – линуло далі невпинно по шосе.
– Робочі! – розсердився старий стрілочник Пономаренко. – Та до кого ж ото ми говоримо? Таж воно кожне возом їде, двома кіньми скаче! Таж це глитайня! Робочому чоловіку такий мужик до пари, котрий пішака по зарібках ходе!
