Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 50 (всего у книги 62 страниц)
Аглая схопила Парчевського за лікоть і потисла так, що він мало не зойкнув. Гарматні постріли били один за одним частіше й частіше, вони вже зливалися в один суціль, ний грім канонади. І лунко гуркотів панцир – то били пан цирники.
– Рота! Слухай мою команду! – зарепетував полковник Соловйов.
Тоді Парчевський плигнув на ліжко і підняв руку догори:
– Панове старшини! – гукнув він з усіх сил, перекриваючи загальний шарварок. – Ім'ям командування об'єднаними силами військ української Директорії – Симона Петлюри, французької армії – президента Річарда Пуанкаре[495]495
… президента Річарда Пуанкаре… – Йдеться про Раймона Пуанкаре (1860–1934) – президента Франції в 1913–1920 pp., який здійснював мілітаристську політику (за що був прозваний «Пуанкаре-війна»).
[Закрыть] та морського десанту короля Англії, Георга Чотирнадцятого[496]496
… короля Англії, Георга Чотирнадцятого… – Мається на увазі англійський король Георг V (1865–1936).
[Закрыть], я, комендант залоги, наказую: струнко!
Всі стихли і стали майже струнко. Директорія, Пуанкаре, король Георг! Гуркіт канонади ревів не перестаючи. Парчевський стояв блідий, рішучий. Аглая мило посміхалася до вишикуваного строю офіцерів навпроти неї. Вона ховала підборіддя в ніжне, розкішне боа. Парчевський стояв на ліжку, обома ногами на чиїйсь білій подушці, і посіпував литкою в елегантній лаковій халявці чобіт. Шпори побрязкували ніжно й стиха.
– Ось що, панове офіцери, – сказав він, – панцирники війська Директорії вже годину тому ввійшли до міста. Це воші пристрілюються навкруги. – Парчевський нахабно посміхнувся. – Розумієте? Треба ж дати довкола на села гасла, що влади гетьмана вже нема, потім – взагалі, розумієте, темно, ніч?.. Я мушу вертатися до свого поста. Прошу бути спокійно. Я обіцяю вам щогодини висилати кінного зв'язківця з пакетом – алюр три хрести. Але раджу вам, мої панове, лягати і спокійно спати.
Вже виходячи, Парчевський сказав Вакулинському:
– Пане сотнику, зброї не давайте нікому без мого розпорядження. Ви ж розумієте, зопалу хтось може… ну, ви мене розумієте! Якщо буде замах повалити владу Директорії з боку господ руських офіцерів – без жалю огонь!
– Слухаю, пане залоговий отамане!
– Маю честь!
Юзеф вдарив по конях, і ландо плигнуло з місця. Аглая від поштовху впала навзнак. Але вона й не збиралася зводитися. Регіт давив її.
– Пуанкаре… не Річард… а Раймонд! – захлиналася вона. – І чому король Георг – Чотирнадцятий?
Парчевський схилився до неї:
– Чорт же їх там розбере! Серйозно – Раймонд? – він сміявся беззвучно з дрібним нервовим тремтінням. – А королі, ще в гімназії вчили, Людовіки, Генріхи – неодмінно «надцяті»…
– Але яке ж ви брехло! І як це ви здорово придумали оголосити тих дурнів петлюрівцями!
– Аглає!.. – схопив її руку Парчевський. – Мила!..
– Облиште! – Аглая відвела руку. – Слухайте! Панцирники гриміли.
– Звідки вони?
– Не знаю. Ще звечора. З боку Одеси. Хотіли пробитися на Київ. Офіцери…
Страшний вибух враз струсив повітрям, на мить розірвавши чорну запону ночі зблиском огнистої заграви. І тої ж хвилини затріщали сотні гвинтівок.
– В депо! – гукнула Аглая Юзефу. – Зразу на переїзд, тоді хоч і по шпалах, але кар'єром в депо!
– Слухам! – донеслося від Юзефа. – Тпрунь-тпрунь форвертс!
Коні сіпнули, і ландо заплигало по брукові так, що Аглая з Парчевський впали і мусили вхопитися за якісь рейки на днищі. Один погон Парчевського зачепився за якийсь гак і обірвався.
Застава на київській колії лежала за мостом, якраз в тому місці, де колія круто звертає праворуч, огинаючи ліляківські грунти. Вдень з цього місця дугу колії видно кілометрів на п'ять, за полустанок Браїлів. Вночі звідти зоріють разки брайлівських ліхтарів та семафорні світляки. Але зараз і там було зовсім темно – полустанок загасив огні. Передрання було непроглядне і чорне, як сама піч. Мжичка сіялася рідка й дошкульна.
Стах і Золотар лежали тісно, та вогкість пронизувала до самих кісток. Шинелі набрякли і були мокрі наскрізь. Мокра отава обпікала колючим холодом руки й лице. Кулемет кольт стояв у головах з заплавленою стрічкою. Гвинтівку кожний тримав у руці.
Панцирники коло станції вже змовкли, був уже й вибух, тепер – то зринаючи, то прищухаючи, то рясно, то рідко – там пахкали окремі постріли. Тут було зовсім тихо.
– Бабахнуло, – зітхнув Стах, – як чорт у діжку! Динаміт підклали, чи що?
Всі прислухалися – ніч відповіла лункою перестрілкою. Уткнувшись у мокру отаву обличчям, Золотар бубонів монотонно й безперестанку:
– Ну, скажіть на милість, хлопці самі, – хіба отака чоловіку належиться від природи судьба? І щоб отак просто з дня сотворенія миру, сказати б, з колиски?.. Ще як вона мене, мама, груддю кормила, забула вона мене на вокзалі – з переселенців, кажуть, вона була. Хто її зна, де вона, і як її звать… Ну, от з того воно й пішло: нема і нема мені долі. Всиновив мене стрілочник з тої станції, так втаскала його лиха година під паровоз. У сирітському домі год зо три, по-моєму, я прожив – як ударить тоді пожежа! Огонь – страшно як, і дуже було жарко, хоч і ніч. Виніс мене хтось, поклав у лодку – будинок на березі річки, виходить, був – і знову, мабуть, за другими дітьми побіг, а лодка тихенько від берега і попливла. Небо зверху, і знову ж ніч. Селяни, мабуть, мене знайшли – гусей, згадую, чиїхось все пас, а їсти мені не давав ніхто. Взяв я тоді торбинку і пішов. Діда якогось сліпого по базарах водив. Бив він мене дуже і все мені очі вивернути замірявся – щоб і я сліпцем був, не знать і для чого. Учитель тоді до себе мене забрав. Хороший був такий собі учитель – борідка і пенсне. Садовив мене проти себе і все питав, «что делать» і чи він не «живой труп». Чудак був чолов'яга, а хороший. Уночі жандарми прийшли і забрали у тюрму… Тоді в сапожника вар я місив, у коваля міха роздимав, в магазині підлогу замітав, горшки якісь ліпив, черевики чистив за копійку… І отаке мені скрізь: тільки до хлібця від оселедця хвіст, зразу ж того хазяїна чи в тюрягу заберуть, чи сам богу душу віддасть, чи зіп'ється, чи від холери помре, а то й в сумашсдший дім поведуть. Нема все талану мені та й нема.
– Слухайте! – підхопився навколішки Стах. Всі звелися на лікті.
– Дрезина, – прошепотів Стах, – і сюди…
– Паровоз… І поїзд. Колеса стугонять! – заперечив Золотар.
Всі звелися вище і прислухалися. Обидва були праві. Ззаду, від станції, дрібно торохкотіла на стиках дрезина, спереду, від Гнівані до Браїлова, де далеко, чахкав паровоз і стугоніли колеса.
Хлопці схопилися.
– Стій! Стій! – загукали вони. – Хто такий?
Та Одуванчик вже виплигнула і повисла в Стаха на руці:
– Стасик! Там галичани приїхали, і такий бій, а ми з студентами і Можальською Шурою все тифозників носили й носили – тисяч з десять або п'ять, ну, може, дві, – повні бараки, на вокзалі, і просто скрізь…
– Пожди, Одуванчик! – Стах відсторонив її. – Що таке? На підмогу нам? Поїзд звідти якийсь преться, чи що?
– Динаміт привезли! – Обидва робітники вже несли велику і важку скриню. – Насип давайте зривати, щоб гетьманці не пройшли. Просто насип – Шумейко наказав – з рейками вже не встигнемо.
Вони поставили скрині, де стояли, і кинулися лопатами розгрібати баласт.
– Під кожну рейку по ящику! Чи ж воно вийде що? Всі кинулися до баласту – рити, підкопати рейки, підсунути ящики, запалити шнур – і вже.
– Маму його мордує! Огні засвітив!
Справді, через поле, під полустанком, раптом виник огонь. То був третій ліхтар, під паровозною трубою – поїзд світив одним ліхтарем. Він минав якраз полустанок, тихо, поповзом, важко чахкаючи.
У відблиску ліхтаря вгору інколи прохоплювалося пасмо диму з труби – мжичка прибивала дим до землі. Вперед від ліхтаря пронизало пітьму довге лезо жовтавого променя, і в ньому видно було, як повзла, посувалася попереду ще коротка чорна тінь.
– Панцирник!
Так. Перед ешелоном, кроків сто попереду, по тій же колії тихо посувався панцирник. Він ескортував ешелон.
Стах ухопив шнур і виміряв долоня до долоні. Тоді ударив до рейки німецьким багнетом і перерубав фітиль.
– Коротко! – зойкнув підривник. – Що ж ти наробив? По встигну відбігти – вибухом уб'є…
– А що ж, нехай бахкає, як ешелон проїде, кішці під хвіст? – Стах заховав півфітилн до кишені… – Не встигнеш без попа кості на цвинтар самі підуть!
– В підривних правилах… – ухопив Стаха за кишеню підривник.
– Правила, – відсторонився Стах, – за царського режиму друковані, а нам спішно революцію треба робить!
– Ат! – Золотар вихопив у Стаха бік форд[497]497
Бікфорд (бікфордів шпур) – вогнепровідний повільно тліючий фітиль з пороховим осердям, застосовується для вибуху капсуля-детонатора (назва походить від прізвища англійського інженера У. Бікфорда).
[Закрыть]. – І не треба! Давай! Я однаково порішив у світі не жить…
Паровоз чахкав вже близько, панцирник був уже кроків за триста, букси під ним рипіли і тихо вищали.
– Пусти! – Вони боролися в темряві, дві постаті: коротка і довга. – За революцію треба жити, а ти умирати йдеш… Пусти! Мрачна душе! Чапля! Ну? – Золотар упав через Стахову ногу, і Стах уже підбіг і схилився над рейками. – Усі в цеп! – Він чиркнув запальничкою під полою пальта. – Стріляти залпами, коли плигатимуть з поїзда! І – ура! – Він нахилився і сунув вогонь униз. – Ваші їдуть, наші йдуть, наші ваших підвезуть!..
Вогнем ударило вгору, всі впали ниць, громом прибило до грунту, вихором перекотило з боку на бік, дощ з глини й піску сипонув зверху, як злива – коротка й рясна.
Коли Золотар звів голову, він нічого не бачив і не чув. Він потягся до кольта, Одуванчик присіла навкарачки. Було тихо, як ще ніколи не було. Панцирник спинився зовсім поруч – було чути, як в ньому шаркали підошви по чавунних плитах. Тоді брязнуло бляхою, панцирник лунко загув, і, розтинаючи принишклу тишу ночі, залунав голос, сердитий і захриплий.
– Хто? Матері вашій у три черги! Хто такий?
Він питався в ночі, немов то не вибух був щойно, а хтось постукав знадвору у хату і розбудив.
– Ім'ям української Директорії! Станція і місто в чиїх руках?
– Робочих! – дзвінко розітнувся Стахів голос. Стах був живий. Тепер уже видно було, як він тихо відплазовував від колії геть до кулемета. – Огонь!
– Помости! – гукнув другий голос десь далі, там, уздовж ешелону. – По конях, по конях, по конях!
Голос був відомий, знаний, знайомий.
Золотар натиснув спуск, і кольт гучно загуркотів. Та зразу ж черга й осіклася: тіні від панцирника метнулися раніш, і одна з них вистрелила кулемету в упор…
Зілов підходив до міста з південних околиць.
Сили повстанців були такі: двісті багнетів, шість кулеметів, гармата і сім чоловік кінної розвідки з Костею на чолі.
Операцією наступу керував Степан Юринчук. Він обіцяв здійснити якийсь відомий йому з імперіалістичної війни «тернопільський зашморг».
Групами по п'ятдесят чоловік селяни підійшли до кінців вулиць, що перетинали впоперек південні передмістя. Головний удар мав бути здійснений Шуазелівською – в лоб на тунелі й вокзал. Тут зосередили три кулемети, і повстанці всі, як один, були з старих фронтовиків. Гетьманські панцирники вже півгодини гатили в пустку чорної ночі навмання – розриви лягали в ряд десь з кілометр позаду, на ріллю. Треба було підійти тихо й атакувати джерела артилерійського вогню – гармати чи панцирники біля вокзалу на насипу. Кожний з лобової групи дістав в'язку ручних гранат. Ліва та права флангові групи мали завдання загнути фланги: ліва впереріз волочиській колії, на зв'язок з робітниками депо, права – на одеську колію, щоб перетяти й закубрити її. Робітники, за попередньою умовою, брали на себе весь київський напрям. Збройні сили гетьманців відомі не були: їх могло бути лише офіцерська та комендантська сотня, могло бути багато сотень чи полків – станція живилася з чотирьох магістралей, чотирьох могутніх, насичених різним військом і силою зброї, артерій. Німці, одначе, держали нейтралітет. Жодна людина цьому не вірила.
Кінна розвідка обмотала підкови коням ганчір'ям і тихо рушила в губу Шуазелівської вулиці, в чорну пащу причаєного, принишклого міста. Повстанці хотіли пройти до насипу нишком – без жодного пострілу, не виказуючи своїх сил.
Передмістя лежало тихе і мертве. Справа і зліва з густого туману зринали назустріч несподівані, спотворені мороком тіні будівель і дерев. Хатки випливали, мов хмарочоси, кущі громадилися, мов ліси, стовпи ліхтарів губилися в верховині, мов радіощогли.
На розі Гімназичної Костя раптом осадив коня.
– Внимание, – прошепотів він. – Тише… Всі стримали коней і перехилилися наперед.
Сумніву не було. З другого кінця вулиці, звідти, де виринала вона з-під віадука проїзного тунелю, линули звуки, в походженні яких не міг помилитись ніхто. Від вокзалу Шуазелівською вулицею вниз дріботіло багацько кінських копит. Коні йшли ступою – може, сотня, може, багато сот підків. Крізь густизну туману інколи чути було, як брязнуть піхви об стрем'я, як задзвенить гвинтівка, як лясне нагай.
– Назад! – прошепотів Зілов. – Заманути нижче й прийняти в три кулемети! А Юринчук – в картеч…
– А поселок? – загув Костин бас. – Рабочий народ? Мы ж разнесем к черту все эти хатки… Отставить!.. – Всі змовкли знову, і тепер уже було зовсім виразно чути, що копит – сотні, що йде ескадрон, може, полк, що за три хвилини він має бути на цьому місці, на розі Гімназичної. – Мы просто возьмем их сейчас на испуг! – майже вголос сказав Костя. – Мы поднимем сейчас такой крик, как будто нас тоже полтора эскадрона. Я крикну первый, и будем все кричать «ура!».
– Ні, – схопив його за руку Зілов. – Стривай!
І перше ніж хтось встиг щось йому відповісти, він раптом на повен голос, на всю силу легенів жбурнув у темінь ночі, назустріч невідомому й невидимому ворогу, зухвалий і веселий спів:
мерщій підхопив і Костя несподіваним пронизливим і фальшивим фальцетом.
А попід горою, попід зеленою… —
підхопили всі враз і з усіх сил, так що й коні шарахнули набік:
Яром-долиною козаки йдуть…
Гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть!..
І тільки вони скінчили перший куплет і на секунду примовкли, щоб почути, як реагуватиме на їх спів там темна, невидима, ворожа сила, як враз звідти, з другого кінця вулиці, вдарив одвітний багатоголосий хор:
Розвідка розгубилась, хлопці схопили карабіни з-за пліч, дехто смикнув коня повертати назад.
– Черт! – вилаявся Костя. – Что за черт?
Спів урвався і там. Кіннота була вже зовсім близько. Пролунала команда «стій». Коней стримували, вони били копитами й форкали.
– Хто такі? – прилинуло з ночі, з туману, як з другої землі. – Хто такі?
Тоді Зілов приклав руку до рота і гукнув теж, надимаючи щоки, роблячи голос невідомо для чого низьким і басистим, як у Кості:
– Народ! Кидай зброю, гетьманське кодло! Армія українських повстанців взяла вас у кільце! Скоропадському смерть!..
Тоді в темряві ночі й осінньої мряки приснуло вигуками, хтось знову заспівав, хтось крикнув команду – знявся гомін. Десяток копит відокремився від загальної маси і риссю затупотів сюди. Костя вихопив маузер, Зілов, Бруне, Потапчук, Іванко, Цріні й Полуник клацнули затворами карабінів. З туману виринули вже коні, і передній вершник, розмахуючи шапкою з шликом, гукав:
– Не стріляйте! Геть Скоропадського! Ми – петлюрівці!..
Територію залізниці заливало яскраве світло – світилися всі густі шеренги міжколійних ліхтарів.
«Усуси» стояли під аудиторією, притиснуті до стіни. Вони збилися тісно, і було їх не менше як сот п'ять. Вони держали руки догори і були вже без поясів. Тільки офіцери ще демонстративно засували руки до кишень. Але робітники з гвинтівками на руку оточували «усусів». Шумейко, Козубєнко, Тихонов підбігали до кожного офіцера, і, погрожуючи наганом, – ім'ям ревкому і влади Рад примушували їх розстібати пояси з кобурами.
І саме в цей час по дошках переїзду з-за прохідного тунелю зненацька загуркотіло сотнею кінських підків. З оголеними щаблями просто сюди, до аудиторії, учвал скакала кіннота.
Робітничий цеп колихнувся, дехто кинувся вже до проходу за вокзал. Кіннота? Звідки кіннота? Чия кіннота? «Усусівські» офіцери вже гукали: «Хапай зброю, хапай!» Та раптом вершники перейшли з чвалу на рись, потім пролунала якась команда і, опустивши шаблі, закладаючи їх до піхов, вони з дощок переїзду захурчали впрост на перон. Попереду на чорному огирі басував командир.
– Слава неньці Україні! – закричав він до робітників.
Розгублено робітники опустили гвинтівки. «Усусів», що боронили владу гетьмана, роззброїли вони. І «славу!» гукано щойно немов до них. Але відповіли не вони, а «усуси». З папах у кіннотників звисали довжелезні шлики. Такі точно, як були в тих, що навесні привели німців на Україну… Петлюрівці!.. Що ж, націоналістам-«усусам» неважко з гетьманців перекинутися на петлюрівців…
– Вацек! – штовхнула Парчевського Аглая і миттю зірвала останній, що висів на ниточці, погон. – Вацек! Треба виходити із становища. Ну?
Парчевеький швидким і пружним військовим кроком мерщій підійшов до гайдамацького командира.
– Комендант міста, сотник Парчевеький! – виструнчився і взяв він на честь. – Дозвольте доповісти. Силами озброєних повсталих робітників гарнізонну офіцерську сотню знешкоджено, два невідомо чиї панцирники вибито з ладу, батальйон галицьких «січових стрільців» роззброєно, гетьманську владу повалено!.. – Тут Парчевеький придивився старшині в лице і запнувся: – Льоиька? Та чи це ти?
Репетюк відкинувся на сідлі. Скельця пенсне полискували з-під папахи з коротким, на очі, червоним шличком.
– Чорт мене побери, коли це не я! Маю честь, містер Парчевеький! Їй-право, можна подумати, що ми все ще в гімназії і під час пустого уроку бавимося у війну!.. Це здорово, Вацлаве, що й ви з нами! Особисто керували операцією, чи як?
– Репетюк! – муркнув Козубенко до Шумейка. – Той самий, що в Бидлівцях шомполував мужиків…
– Знаю, – сказав Шумейко, – і як єврейський погром у гімназії два роки тому робив, знаю…
– Яка несподівана зустріч, міледі! – Репетюк хвацько підкинув руку на честь. – Яким побитом, пані Аглає? Ніч, бій, війна! Ах, ви загуляли на вечорницях, моя прекрасна чарівнице, а ми з нашою війною стали на заваді вашим веселим втіхам? – Він перехилився через шию коня і підніс до вуст простягнуту вузьку руку. Браунінг Аглая переклала до лівої руки і заховала його за спину. Парчевеький висмикнув його і поклав собі до кишені.
– Так… – томно всміхнулася Аглая. – Який ви здогадливий! Але ж ви проконвоюєте мене додому, пане добродію, чи не так? – Вона кокетливо заховала підборіддя в пухнасте боа.
«Усуси» тим часом вже підперезалися і побрали гвинтівки. Вони були вже петлюрівцями і шикувалися попід стінами вздовж аудиторії. Командир підійшов з рапортом до Репетюка. Репетюк рушив уздовж фронту «усусів» і поздоровив їх з поваленням гетьманату та настановленням Директорії, що зняла прапор боротьби за «самостійну й соборну неньку Україну».
– Слава батькові головному отаманові Симону Петлюрі! – закричав він.
«Усуси» ще раз прокричали «слава!» і зразу ж заспівали:
Бо кат сконав, бо кат сконав.
Праворуч від депо, ліворуч з одеської колії, просто з-за насипу, від прохідного тунелю – спокійно, з гвинтівками на ремінь – з ранкових сутінків виходили цепи повстанців з загону Степана Юринчука. Зілов, Костя, Ганс Бруне, Іванко, Полуник, Потапчук та Абрагам Цріні з'їхалися кіньми на вокзальний перон. Біля вибитого вікна до телеграфу вони спинилися, і Полуник, не злазячи з коня, просто через розбите вікно закричав весело й лунко:
– Вася? Ліля Миронова? Товаришу Шкурський? Пане Моріяк? Телеграф працює! Комісар телеграфу – я!
І в цей час з службового ходу на перон вийшов великий гурт людей – з гвинтівками, з наганами і шаблями. Попереду йшов Головатько. Він привітав вершників і відрекомендувався комендантом станції від Директорії. Аитоніна Полубатченко – в блакитному німецькому френчі й малинових угорських галіфе – вийшла з Головатьком поруч. Вона була його ад'ютантом. Скулені, сполохані постаті репатріантів визирали крізь вікна, несміливо висувалися на перон, стовплювалися колом, вже шарпали за поли кіннотників і за рукава піших. Вони благали сказати їм, коли ж буде поїзд – якийсь поїзд – куди завгодно, аби мерщій геть звідсіля?
Світло ліхтарів на пероні жовкло і меркло. Зате навкіл яснішало й розвиднялося. Ночі вже не було. Неквапом надходив мрячний і мутний осінній день.
Зсередини станцію зайняли робітники. Південними околицями – селянські повстанці. Але з київської колії ввійшли петлюрівські гайдамаки, і з одеської – конторник Головатько з есерами привів загін «хліборобів», тепер петлюрівських зарізяк якогось батька Оскілка. Постоєм у місті стали роззброювані щойно «усуси». А німецький гарнізон за карантинним колом стояв, наїжачений кулеметами проти міста. Німці держали нейтралітет. Жодна людина цьому не вірила.
До ландо Таймо впряглися двоє гайдамаків на рудих жеребцях. Аглая, Парчевеький та командир «усусів» усілися і під ескортом сотні Репетюка рушили до міста – до комендатури.
Робітнича сотня, похиливши гвинтівки до землі, поволі колією верталась назад у депо. Знову чортів Петлюра став на дорозі з своїми гайдамаками! Скориставшись із всенародного повстання проти гетьмана, зіпершись на перевагу в цей час своїх збройних сил, гайдамаків та «січових стрільців», він прибирав владу до своїх рук. Точнісінько, як сімнадцятого року, коли народ повстав проти Тимчасового уряду Керенського, а Центральна рада за спиною повсталого народу проголосила себе владою на Україні… Отже, знову треба було ховати зброю до слушної години.
Робітники повертались в депо. Дехто сердито сміявся, але більшість понуро мовчала. Мовчав Шумейко, мовчав Тихонов, мовчав Козубенко. В віру, царя і отечество божився стрілочник Пономаренко.
З київської колії, з жовтизни туману в цю хвилину викотила дрезина. Вона під'їхала до гурту, і маховик спинився. На землю сплигнули Стах, Золотар, Піркес і Кашин. Козубенко з радісним криком кинувся до стільки часу не бачених дорогих товаришів. Шумейко теж звів руку для привітання. Але ще хтось п'ятий зостався лежати впоперек помосту дрезини під маховиком.
То була дівчинка з вихрастим жовтим волоссям. Вона лежала навзнак, горілиць. І між бровами зяяла в неї крихітна дірочка з околом згуслої чорної крові.
Робітники поскидали шапки.
– Як її звуть? – тихо спитав Шумейко.
– Одуванчик… – відказав Золотар.
– А ім'я?.. Прізвище як?..
Всі мовчали. Ніхто не знав. Завжди і повсякчас вона бігала тут скрізь – і в депо, і в майстернях, і на естакаді. Здається, будочника з першої волочиської. Одуванчик. Козубенко пригадує ще, як її хрестили. Стах жив поруч і, скільки пам'ятав себе, грався з нею в камінці, плювачки, палочку-стукалочку, потім у класи. Але прізвища її він не знав. Одуванчик.
Стрілочник Пономаренко вийняв з футляра сигнальний прапорець, розмотав і покрив дівоче воскове личко малесеньким червоним знаменом…
