Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 62 страниц)
ЗАСТЕБНУТІ НА ВСІ ГУДЗИКИ
СТАРЕНЬКА АЛЬМА-МАТЕР ПРИГОЛУБЛЮЄ НАСПершого вересня тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року зранку заторочив безперестанний дощ.
Це був дощ на межі літа й осені. Він був по-літньому теплий та лінивий, але й по-осінньому дрібний, дошкульний і густий. Мжичка сіялася з усіх небесних сит Цілий світ заплутався у хмарі, і вона повила його сивою й мокрою пеленою.
Ми йшли до гімназії. Канікули скінчилися. Був перший день нового навчального року. Далі, після цього дня, один в один попливуть інші дні, ціла смуга – аж триста днів Малиніних і Буреніних, Глезерів і Пецольдів, Крихацьких і Бурневських, Шапошникових і Вальцевих[156]156
… Малініних і Буреніних, Глезерів і Пецольдів, Крихацьких і Бурневських, Шапошникових і Вальцевих. – Йдеться про гімназичні підручники з арифметики, німецької мови, алгебри, збірники задач.
[Закрыть]. Зате цей, перший, день – наш.
Як приємно цього дня знову – після двох місяців вакацій – побачитися із старими шкільними товаришами!
Але цього року ми йшли до гімназії вже з іншими почуттями. Наступний рік мав бути якийсь зовсім інший. Де вже тут до гімназичної муштри, до позашкільного догляду, одиниць, нотацій та безобідів! Війна! Світ став інший, і ми стали інші. Має бути якась інша й гімназія!
Дощ невгавав. І дарма, що було ще зовсім по-літньому тепло: доводилося брати наопашки шинелі, щоб не змокнути. Носити шинелі наопашки гімназистам суворо заборонялось, і не варт було наражатись на небезпеку. Перебігши швиденько вулицю та палісадник перед гімназією, де дощ, здавалося, падав дужчий і густіший, – гімназисти розчиняли двері і вскакували з дощу до сухого, розлогого і розкішного гімназичного вестибюля. Обабіч сходів на мармурових розкішних постаментах стояли дешевенькі гіпсові бюсти Пушкіна і Гоголя. Між ними, якраз під годинником, стояв Піль.
Піль стояв рівно, виструнчений, заклавши руку за спину. В лівій руці він тримав книжечку, в правій – олівець. Вдягнутий був він у вузькі сині штани й чорну тужурку з орлами на мідних ґудзиках. Піль був лисий впень, тільки ріденьке пасемце чорного волоссячка перерізало його череп надвоє, зализане від лівого вуха до правого. Підборіддя його було чисто виголене, але з-під носа збігали тоненькі, як шнурочки до черевиків, чорні-чорні вусики і химерно в'юнилися довкола блідого й вузького рота. Коли Піль стояв, його права нога безперестану дриґала коліном. Вона завмирала тільки тоді, як у кінці коридора з'являвся директор. Це було як пульсування, як биття гімназичного серця.
Вісім років щонайменше вчився гімназист у гімназії. Вісім років поза стінами гімназії його гімназичним життям безроздільно володів Піль. Вісім років щоранку, приходячи до гімназії, перше, що бачив гімназист, була постать Піля під годинником, між Пушкіним і Гоголем. Піль дриґав правою ногою і покусував кінчик чорного вусика. І серце гімназиста стискалося і тремтіло, як овечий хвіст. Це стояла й чатувала на його гімназистську душу розплата. Іван Петрович Петропович був надзиратель, головний виконавець позашкільного догляду. За все, що накоїв гімназист вчора поза гімназією, – ходив п'ять на восьму по місту, не вклонився педагогові, читав Пінкєртона, курив, переодягнутий заскочив до кіно, – за все, за все він матиме сьогодні відплату тут, з рук Піля…
Сьогодні Піль стояв на тому ж місці. Його права нога здригалася, лівий кінчик вуса був затиснутий між зубів. Гімназисти проходили повз нього – всі чотири сотні – і, на мить спиняючись, перехилялися в попереку надвоє. Це був уклін Пілеві. Їх щодня діставав Піль чотириста. За невід-давання уклону належало карцеру дві години. Піль відповідав на уклін коротким поморгом повік. Обличчя його було кам'яне, як і в Пушкіна та Гоголя обабіч, нога його здригалася. Його очі поковзом пробігали по ґудзиках шинелі. Шинель має бути застебнута на всі ґудзики. Але ж сьогодні ще літо. В застебнутих шинелях парко. Вони ж тільки замість плащів. Крім того – війна. Все має бути якесь інше, не таке, як раніш, і гімназисти одвішують свої уклони в шинелях, розстебнутих навстіж, і вже принаймні з розстебнутим коміром.
Нога Піля здригається, вус лізе між бліді тонкі губи, з-під носа цідиться тільки три слова – три тихі, спокійні і байдужі слова:
– Кульчицький три години… Сербин дві години. Кашин година… Теменко шість годин…
Прізвища всіх чотирьохсот гімназистів Піль знає напам'ять. За кожний незастебнутий ґудзик належить одна година карцера.
Ошелешені, ми проходимо до роздягалки. Невже цьому правда? А війна? А те щось «нове», що мало відтепер початися? Ми кидаємося до класу. Може, це помилка? Ні. Це правда. Це не омана. З сорока учнів вже тридцять тут. І майже всі тридцятеро дістали хто дві, хто три, а хто і всі шість – за всі шість незастебнутих ґудзиків – годин. Як же це так? Піль зоставив нас без обіду? Тих, до кого директор вже звертався: «Господа, послужим вере, царю и отечеству!»?! Тих, що от уже кілька днів і ночей не виходять з військової рампи, годують солдатів, ходять біля ранених, допомагають лікарям, по лікті барбаються в гною і солдатській крові?! Тих, що з-поміж них троє подалися на фронт добровольцями? За незастебнутий ґудзик? Так само, як торік? Це неможливо!
Клас гув, мов кубло роздратованих джмелів.
Наше схвилювання було таке велике, що навіть така видатна подія нашого життя, як недавня втеча на фронт трьох товаришів, якось в цю хвилину відсунулася на другий план. Гімназія гомоніла й гула.
Нарешті оглушне калатання розбитого дзвона сповістило про початок молебня. Вистроївшись лавами по двоє, ми рушили до церкви.
ГІМНАЗИЧНА ІСТОРІЯ
По закінченні молебня директор раптом вийшов на середину церкви.
– Господа! – просюсюкав він. – Папрашю цетыре старсих класса отнюдь не расходиться и выстроиться перед храмом.
Він сюсюкав, гугнявив і шепелявив. Крім того, він був трохи недорікуватий і гундосий. В його роті був величезний, проти міри, язик, і він весь час бовтався між зубів, заважаючи членороздільній мові. Коли директор гнівався і репетував – а інакше він рідко поводився й висловлювався, – язик вилазив у нього між зубів, і цілий фонтан слини летів просто в обличчя сердешного об'єкта гніву. Директор був уже не молодий чоловік, років за п'ятдесят, і прожиті роки відзначилися на його фізіономії глибочезними зморшками згори донизу. Разом з одвислою нижньою губою та гидливо опущеними кутками рота це й робило його обличчя достоту схожим на мопса. Дебела постать з широкими грудьми, широко розведеними ногами та сутулими плечима блискуче доповнювала цю надзвичайну схожість. За все це і прозвано його – Мопс. А втім, його справжнє ім'я було мало чим краще. Звали його Іродіон Онисифорович. Ми вимовляли Ірод Семафорович.
Пропозиція директора холодом стиснула наші серця. Що трапилося?
Можна було бачити, як півтораста гімназистів – учні чотирьох старших класів, юнаки чотирнадцяти – двадцяти років – зблідли як один. Тихо вийшли з церкви, на широкому коридорі вистроїлися в каре. Кожний клас становив одну сторону каре. До середини ввійшли директор і інспектор. Решта педагогів скупчились на порозі церкви.
– Господа! – вдруге почав директор. – Перст божий указал на годину, в каковую мы живем…
Кров поволі вертала на наші фізіономії. Голови підводилися, і плечі вин ростову валися. Хотілося зітхнути на повні груди. Директор збирався виголосити промову з приводу війни, тільки й усього.
Але марні були наші сподіванки, що на цьому буде кінець. Покінчивши з патетичним вступом, директор перейшов до висновків – практичних і конкретних. Він сказав про те, що нині, в годину найбільшого напруження всіх національних сил, перше, чим має реагувати гімназія на великі події, – це піднесенням і зміцненням дисципліни. В перші дні після оголошення війни він, виявляється, мав уже нагоду спостерігати деякий занепад дисципліни і деякі ознаки розкладу моральності гімназистів. І він заявив, що цього він в гімназії не потерпить.
– Не потерплю! – це й були останні слова його промови. Після них він трохи відступив, і його місце зайняв інспектор з довгим аркушем паперу в руках. Верескливим своїм голоском кастрата кремезний інспектор оголосив список усіх тих учнів, які протягом останнього місяця вакацій були ким-не-будь з педагогічного персоналу запримічені в недодержанні дисципліни. Одночасно він сповіщав і кількість годин карцеру на спокуту зазначених провин.
Коли інспектор закінчив читання кондуїтного списку, директор знову його відсторонив і вийшов наперед сам. Обличчя його зробилося лиховісне, голова пішла в плечі, нижня губа одвисла мало не на хрест святого Володимира[157]157
Хрест святого Володимира – орден, встановлений 22 листопада 1769 р. для відзначення громадських заслуг, мав чотири ступені.
[Закрыть], що теліпався в нього на горлі. Зимним холодом війнуло по наших лавах. Ми стояли, виструнчившись, не маючи права ні перемінити ноги, ні повести головою на занімілій шиї. Ми бачили з самої повадки, що Мопс наготував нам щось страшне.
– Парчевський… – ніжно промуркотів директор. Тихий шелест перейшов по наших шеренгах. Лави нашого, п'ятого, класу роздалися, і наперед ступив високий, стрункий і красивий юнак. Одежа якось особливо охайно і навіть чепурно облягала його торс. Це був молодий, але цілком вже сформований мужчина. Парчевському був уже вісімнадцятий рік. В двох чи трьох класах він затримався через незлагоди з латиною і математикою.
– Грачівський! – прогугнявив директор з нотками закоханості в голосі.
Лави нашого класу роздалися вдруге, і з них вийшла наперед друга жертва.
Директор витримав свої дві хвилини, милуючися з жертви.
– Польовик! – зойкнув він оскаженіло, і ми зрозуміли, що Польовик був третій і останній.
З лав шостого класу вийшов присадкуватий, огрядний хлопчина.
Одну секунду директор озирав трійцю з ніг до голови налитими кров'ю очима. Потім губи його розтулилися:
– Мерзавцы! Негодяи! Вон!
Директор простяг руку з випростаним указовим перстом Наше каре роздалося, утворивши неширокий прохід по коридору. Парчевський, Грачівський і Польовик посиніли, колихнулись на місці і тихо рушили. Немов сомнамбули, з поглядами нерухомими, невидющими і потойбічними, вони пройшли через прохід в каре, між плечей своїх товаришів. І вони пішли по коридору через весь довжелезний, нескінченний коридор до сходів в кінці, що вели на перший поверх, до виходу. Їхні постаті віддалялися, губили виразність ліній, втрачали рельєфи і поступово ставали лише темними силуетами на фоні блідого неба за вікном. Потім силуети пішли вниз по сходах. Зникли ноги, потім по пояс, потім по плечі, нарешті й голова. Вони немов пішли в землю.
Лише тоді директор опустив свою руку. Він обернувся до нас і зарепетував:
– Так будет с каждым преступником! Марш по местам!
Тихо ми розійшлися по класах. Тихо розсілися по місцях.
Парчевського, Грачівського та Польовика було вигнано з «вовчими» білетами. Тобто без права вступу до будь-якої іншої середньої школи. Вигнано, отже, на все життя.
Про причини ми довідалися вже від нашого класного наставника. На них хтось доніс, що вони пили горілку на недавньому патріотичному балі. Федір Євгенович Мерцальський, наш молодий математик і класний наставник, розповідаючи, червонів і хмурився. Вся ця історія «з підвищенням дисципліни» і особливо оце вигнання вразили його не менше від нас. Він був з молодшого покоління педагогів, сам нещодавно закінчив університет і всяке вигнання, тим паче з «вовчим» білетом, вважав за непоправний злочин. І от йому, членові педагогічної ради, довелося й самому стати учасником цього злочину. Він червонів, хмурився і відвертався.
Федір Євгенович поінформував нас також, що будинок нашої гімназії реквізують під військовий госпіталь і наша гімназія переходить через три дні на другу зміну в приміщення жіночої гімназії, а далі, очевидно, буде евакуйована в глиб Росії. За інших умов це повідомлення викликало б ціле заворушення в нашому запліснявілому гімназичному житті. Але сьогодні ми на нього майже не реагували.
Спішно покінчивши з своїми обов'язками, схвильований Федір Євгенович відпустив нас.
«ДРУЗЬЯ, ПОД БУРЕЮ РЕВУЩИЕ»
Увечері ми зібралися в Піркеса.
Квартира Шаї Піркеса мала особливі вигоди для наших конспіративних зібрань – після сьомої години вечора.
По-перше, Шая жив сам. І без батьків, і не на учнівській квартирі[158]158
… не на учнівській квартирі. – В книжці «Я вибираю літературу» (с. 62–63) письменник згадує: «Скільки я себе пам'ятаю, мати моя держала «учнівську квартиру». Спочатку, гадаю, то було просто від потреби витратити до кінця своє прагнення про когось турбуватись: не турбуватись ні про кого мати моя не могла – така вже була її вдача. Пізніше – після смерті батька (Корнелій Іванович помер в 1915 р. – Н. І.) – був у цьому і матеріальний інтерес: біля п'ятьох чи шістьох «нахлібників» харчувалися й ми, діти з мамою… Я з вдячністю пригадую нашу учнівську квартиру – життя в колективі однолітків дуже сприяло пізнішому, так би мовити, становленню в громадському житті».
[Закрыть]. Він жив у родичів. Таким чином, його квартира була вільна і від батьківського, і від позашкільного нагляду. Піль не мав права заходити до неї, раз родичі відповідали за учня, як батьки. Але Шаїні «родичі» були фіктивні. Це були звичайні однофамільці. Отже, до Шаї їм не було ніякого діла. Але через те, що були вони люди в місті дуже шановані (вони мали великий колоніальний магазин, і гімназичне начальство завжди брало в ньому набір «на книжку»), то на них не падало й найменшої підозри гімназичного начальства.
По-друге, сама позиція Піркесової квартири була надзвичайно вигідна. З вулиці було абсолютно неможливо простежити, чи заходив хто до Шаї. Шаїна кімната містилася в глибині двору, в кінці довгого коридора. Але ходів до неї було аж три: через двір з вулиці, через отой колоніальний магазин і через вікно, що виходило на задвірки до сусідньої асенізаційної команди. Колоніальний магазин був відкритий до одинадцятої, а в двір асенізаційної команди ні Піль, ні Вахмістр не наважувалися заходити. Отже, після одинадцятої ми розходилися від Шаї саме цим шляхом.
Шаї Піркесові було шістнадцять років. Це був трохи завеликий вік для п'ятого класу, але затримався Шая не через неуспіхи. Шая був талановитий, здібний і освічений юнак. Затримався Шая через процентну норму[159]159
Затримався Шая через процентну норму. – У книжці «Gaudeamus igitur…» (с. 95–96) Ю. Смолич писав про свого однокласника Сюню Лібермана, який був прототипом Шаї Піркеса: «… до гімназії євреїв приймали за відповідною процентною нормою: точних даних не маю, але здається – один на десять учнів-християн. Тож зрозуміло, що потрапити євреєві, особливо незаможному, до гімназії було надзвичайно важко, і вчитися треба було так, щоб не залишитися в класі на другий рік і тим самим «перевищити норму». Інколи, правда, в гімназіях з ліберальною дирекцією щастило в окремих випадках порушувати додержання норми – для учнів у старших класах».
[Закрыть]. Він не мав грошей, щоб заплатити хабара, і мусив перед вступом до гімназії чекати кілька років, поки для нього звільниться випадкова єврейська вакансія. Коли Шаї пощастило-таки вступити до гімназії, він також почав заробляти лекціями. От уже три роки – з третього класу – Шая жив самостійно, сам утримуючи себе і сам виплачуючи гроші за право навчання.
Самостійність та «цілковита дорослість» ІІІаїного життя надзвичайно імпонували нам. В Шаїній кімнаті з ранку до вечора товклися товариші. Вранці тут відсиджувалися втікачі від лекцій, екстемпорале та «письменных ответов». Від обіду до пізньої ночі тут завжди хтось був, хтось приходив і хтось виходив. Нерідко хтось залишався й ночувати на проваленому «верблюді» в кутку. Шаїна кімната була три сажні на чотири. В ній стояло Шаїне ліжко, канапа «верблюд» навпроти, стіл і один стілець. На стіні висіла карта всесвіту, портрет Шаїної матері і в чорному сап'яновому футлярі – скрипка. Шая Піркес, як і його старший брат Герш, був скрипач.
Першим того вечора прийшов до Піркеса Макар. Ніколи не замикана кімната була порожня. Шая ще не повертався з лекції. Їх він мав три, і всі в різних кінцях міста. Макар вийняв з кишені книжку і повалився на ліжко. Це був Дарвін[160]160
Це був Дарвін… – Маються на увазі твори англійського природознавця, творця матеріалістичної теорії еволюції органічного світу шляхом природного добору Чарлза Роберта Дарвіна (1809–1882).
[Закрыть], заложений випуском Шерлока Холмса.
А втім, зачитатися Макарові не дали. Незабаром з'явилися Сербин, Туровський і Репетюк.
Настрій був пригнічений. Друзі розмістилися по двоє на ліжку та верблюді і, лежачи, мовчки курили. Невеселі думки бродили в юнацьких головах.
Після місяця високого нервового і психічного піднесення це був перший день раптового і цілковитого занепаду. З верховин захоплення та ентузіазму – в безодню депресії та іпохондрії. З радощів, невиразних передчуттів, хвилюючих сподівань та гарячої віри – в провалля зневіри, безнадійності та одчаю. Як у холодну воду.
– Ех! – хруснув пальцями Туровський. – Не хочеться й жити!..
Йому ніхто не відповів. Жити справді не хотілося.
Туровський гірко всміхнувся. Ха! Прагнення діяльності! Покрутилися три дні біля ранених, погодували їх з ложки, допомогли випорожнитися і – вже увірували в свою дорослість та рівність.
– Я більше на військову рампу доглядати ранених не піду…
Двері розчинились, і з'явилися Кашин і Теменко. Вони принесли новини. Парчевський, не заходячи додому, сів на поїзд і поїхав до Києва. Там у нього жив брат. З своїм свідоцтвом за чотири класи він вирішив вступити до армії вольнопьором другого розряду.
– А як же Грачівський і Польовик?
У Кашина були вичерпні інформації:
– Польовик повертається на село. А Грачівського хтось обіцяв улаштувати конторником у депо.
Біля дев'ятої з'явився після лекції і сам Піркес.
– О! – скрикнув він з такими інтонаціями, немовби й справді ніяк не сподівався побачити нас усіх, – «Друзья, под бурею ревущие!» Га-га!
«Друзья, под бурею ревущие» – так прозвав Піркес наші збіговиська в нього.
Не діставши ніякої відповіді на своє привітання, хазяїн скинув шинель і, за браком іншого місця, сів на стіл. Голову він звісив на груди і похмуро втупився очима в долівку.
Так з добрих п'ятнадцять хвилин тривала мовчанка. Похмура і гірка мовчанка. Чорні думки кволо ворушилися в юнацьких головах.
Потім Піркес раптом зіскочив на підлогу і підійшов до стіни. Він зняв сап'яновий футляр, розкрив його і обережно й любовно вийняв із нього скрипку. Ми заворушилися. Піркес гратиме!
Взагалі Шая не любив грати при людях. Даремно було про це його просити. Він грав тільки на самоті. Але інколи він брав скрипку і грав при всіх. Це траплялося з Шаєю в хвилини особливих душевних зворушень. Це значило, що Шая цілком занурився в себе, «заліз у пляшку» і почуває себе зовсім «на самоті». Він володів цим оригінальним і завидним умінням – бути «на самоті» серед людей, серед гамору і шарварку.
Але й на цей раз нам не довелося почути Шаїну гру. Вікно раптом розчахнулося і знадвору до кімнати ввалився Бронька Кульчицький. З помітним жалкуванням Шая поклав скрипку назад і повісив футляр на стіну.
Вигляд Кульчицького, проте, свідчив, що він зараз пережив щось і з'явився з якимсь цікавим повідомленням. Шинель була на ньому розстебнута, волосся злиплося від поту, в руках він тримав великий велосипедний ацетиленовий ліхтар.
– Ой, дайте мені льоду! – він ламався завжди, навіть у найщиріші свої хвилини. – О, був понт!
Одначе це було сказано так, що ми зразу зрозуміли, що дійсно трапився якийсь «понт». Затинаючися, кривляючися, з недоречними приказками і дурним ламанням мови, пересипаючи її своїми вигаданими, незрозумілими словами, Кульчицький розповів, що з ним трапилося.
А трапилося ось що. Після сьогоднішнього цілоденного дощу місто вкрилося цілими озерами калюж. Вирушаючи в свою нічну мандрівку, Кульчицький вирішив захопити з собою ліхтар. Він мав іти найбруднішими вуличками околиці, щоб не потрапити на очі Пілеві або інспекторові, які в ці години саме никали по темних закутках, полюючи за порушниками гімназичних правил. І от, уже перейшовши залізничну колію, що перетинала наше місто надвоє, Кульчицький раптом ніс до носа зіткнувся з самим директором…
– Я пізнав його вже по ліхтарю.
«Пізнати Мопса по ліхтарю» на нашому гімназичному діалекті означало помітити його тільки тоді, як тікати було вже пізно. Справа в тому, що сам директор виходив на полювання рідко, і тільки в темні ночі або поки місяць ще не зійшов. Його мисливською зброєю був кишеньковий електричний ліхтарик. Запримітивши поночі якусь підозрілу постать, що скидалася на гімназиста, директор тихо наближався і за два кроки враз стріляв променем ліхтарика просто в обличчя підозрілій особі. Так було і цього разу. В темній постаті, що підкрадалася до нього, Кульчицький з жахом пізнав директора.
І от тієї секунди, коли ще не родилося проміння з директорового ліхтаря, а Кульчицький вже відчув, як директорів палець ковзнув по денцю ліхтарика до кнопки, – тієї ж секунди Кульчицький раптом відкинув заслонку свого ліхтаря. Обидва промені спалахнули водночас.
Але світло від ацетиленової форсунки було значно дужче, ніж кволе проміння потайної лампочки. Директор став перед Кульчицький в усій своїй красі, а Кульчицький зостався невидимий для нього.
Це Кульчицький збагнув тієї ж секунди і з своєї переваги скористався несподіваним способом.
– Що за сволоч така лізе з світлом до чужої морди? – загорлав він.
– Бросьте фонарь! – . засичав захлинаючись директор.
– Сам брось, а то я зараз тобі в морду дам!
І, довго не думавши, з прокльонами та нецензурною лайкою, Кульчицький вибив з рук директора його ліхтарик.
– Городовой! – зарепетував директор.
На сусідній вулиці сполохано відгукнувся сюрчок нічного сторожа. Тоді Кульчицький кинувся навтікача. Прикриваючись промінням свого ліхтаря, як панцером, він відступив кілька кроків, а потім пустився щосили…
Ми стояли зовсім ошелешені. Розповідь Кульчицького приголомшила нас. Випадок був зовсім не чуваний. Директорові кинуто в лице, що він сволоч, його вилаяно останніми словами, в нього вибито з рук ліхтар Господи, як він може за це поквитатися! Вигнати з гімназії? «Вовчий» білет? Ні. Це мало. Він засадить у тюрьму?
– Ти певний, що він тебе не впізнав?
– Питаєшся! – заламався Кульчицький. – Я ходу, а він тільки: «Гарадовой, гарадовой, дерзите, ловице, остановицесь!» Аякже, приходь завтра я тобі стану!
– Молодця, Бронька! – резюмував Кашин. – Принаймні хоч за бідних хлопців помстився. Хай тепер знає клятий Мопс!
Одначе Піркес зразу ж висловив зовсім протилежну думку.
– А я гадаю, хлопці, все це дуже по-дурному вийшло!
– Я згодний з Піркесом, – відгукнувся й Репетюк. – Тепер Мопс зробиться ще лютіший.
– І взагалі, – підтримав їх Туровський, – лайкою і хуліганством нікому нічого не доведеш. Як на мене, то все це просто свинство!
Спалахнула суперечка і сварка. За Кульчицького вступилися Кашин, Сербин і Макар. Мопса ж просто в очі вилаяно сволоччю! Це ж така розкіш! Кульчицький блаженно посміхався Він вже уявляв собі, як завтра загримить його слава по цілій гімназії від першого до восьмого класу.
В самісінький розпал суперечки, коли, позривавшися, ми сіпали один одного за петельки і в кімнаті завис страшний шарварок, двері раптом відчинились і на порозі з'явився Грачівський.
Поява Грачівського була зовсім несподівана. Досі він ніколи не заходив до Піркеса. Компанія Парчевського, до якої належав Грачівський, вважала нас за малюків і трималася осторонь нас. Вони більше товаришували з старшокласниками.
Грачівський розчинив двері і нерішуче зупинився на порозі. Ми всі замовкли. Піркес поспішив йому назустріч.
– Заходь, Грачівський, заходь! От здорово, що прийшов! – ляснув він його по плечах.
Ми з зацікавленням і співчуттям зазирали Грачівському в обличчя.
Кожен хотів виказати бідному хлопцеві свою прихильність і дружні почуття.
– Ну? Як? Нічого! Що надумав? Як батьки? Кажуть, на залізницю поступаєш?
Грачівський був трохи блідий, але загалом наче спокійний. Він соромливо м'яв кашкета й покусував губи.
– Ви пробачте мені, Піркес, – уклонився він. – Я раніше до вас ніколи не заходив, але, розумієте… мені нікуди подітися… Я не можу піти додому… батько мене вб'є, а мати… помре… у неї, знаєте, хвороба серця… Ви дозволите мені сьогодні у вас переночувати?
– Ну, що за питання! – засміявся своїм горловим сміхом Піркес. – Ви можете жити тут до вашого повноліття!
Грачівський скинув шинель і заходив по кімнаті, потираючи руки й кулячися від холоду, дарма що в трьох кубічних сажнях Піркесової кімнати стояла страшенна задуха і жарота. На лівому виску його невпинно тіпався живчик. Ми всі мовчали. Було незручно приставати до Грачівського з запитаннями. Ми закурили, і хмари тютюнового диму за клубочилися вгору, до високої стелі, полохаючи там тіні і коливаючи хащі павутиння. Мовчанка тривала так кілька хвилин.
Раптом Піркес встав і підійшов до стіни. Він узяв футляр і вийняв скрипку. Лице в нього пашіло, руки злегка тремтіли. Бажання грати сьогодні вже вдруге захопило Шаю. Він спинився серед кімнати і торкнув струни пальцем. Напружений, тремтливий звук родився з-під пальця. Невидющим «самітним» поглядом Шая заблукав по стінах і по наших лицях. Нарешті він піймав якусь крапку на стіні. Прикипівши до цієї крапки очима, Шая тихо перебирав струни, настроюючи скрипку. Ми принишкли.
