Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 62 страниц)
Полонізм. Так казали на Поділлі на велику руську піч.
[Закрыть]
Квітень був саме в розквіті.
Квітнуло все. Сади стояли в тумані білого цвіту – черешень, вишень і перших яблунь. На вулицях каштан вже запалював свої білі свічки.
Луки визорило фіалковим – фіалка, сон, павині вічка, – і вже спалахнув перший літній жовтий цвіт: кульбабка, козелець.
В лісі розквітала конвалія, дикий нарцис і перша весняна кашка. Самий ліс стояв ніжний, ясно-зелений, неправдоподібний, яким буває всього два-три дні наприкінці квітня, щойно вибринівши. А поля лежали повнокровні, яскраві, соковито-зелені. І весь світ був зелено-білий під синьогарячим шатром просторого весняного неба.
Село Бидлівці, як і кожне подільське село, розташувалося на пагорбі, спадаючи слободами в долини, до ставів. Розлогі зелені поля облягали його звідусіль. Земля на тих полях була чиста, чорна і сита. Поля кільцем обступив грабовий ліс. За лісом знову були поля. Але тут земля була гірша: грунти здебільшого невдобні – на вигорбах, у ярах, на мочарах, – і бур'ян тут пер нахабно, не знати й звідки. І грунти ці лежали за багато гонів від села. То були хлопські землі. Під селом земля належала панові Полубатченкові.
Але зима цього року була справжня – сніжна й морозяна, весна неквапна й тепла, більшовики встигли роздати насіння з усіх – і панських, і державних – комор ще восени, і тепер зеленіли густо і озимі сходи, і прорість ярини – однаково на тощих селянських чи ситих панських грунтах. Пан повернувся щойно у квітні на засіяні більшовицьким зерном поля.
Було вже нерано, стояв будень, але такий рух і колотнеча у Бидлівцях бували лише на свята, та й те – по врожаї, об осені. З усіх кутків люди сходилися до вулиць і вулицями простували на майдан, немовби до церкви…
На майдані, просто на толиці, простелені були рядна і великі просмолені військові брезенти. Збіжжя купами височіло на полотнищах – пшениця, ячмінь, жито. Люди зносили його клунками, цебрами, ночвами. Окремо тягли лантухами просо і гречку – їх зсипали осторонь, просто на тік, зразу коло бараболі. Пророслу бараболю наказували нести назад. У самісінькому серці майдану, коло ваги, на фурах, лежали пухлі сувої і менші оберемки свинячого сала. Сало приймалося не тонше, як у три пальці, – з проростом наказували нести назад. Коло кожного рядна стояв німець з багнетом на гвинтівці. Вздовж вулиць німці бігали по двоє, заскакували у двори і гатили прикладами та штрикали багнетами неспритних. Під цвинтарем в сірих чохлах мирно дрімали чотири кольти і ще восьмеро німців коло них. Німецькі офіцери згрудилися довкола ваги, з записниками метушилися зопрілі «свої»: урядова комісія від Центральної ради. Треба було негайно накидати Центральній раді мільйон пудів самої пшениці – розплачуватися за «звільнення України від більшовиків». Мільйон – то був перший внесок. Ще їх мало бути п'ятдесят дев'ять. Хто вже здав своє – ставав осторонь, дивився у квитанцію і мовчав. Було тихо.
Громадський товарчий, Микифор Маложон, землі, як відомо, не мав, але й йому комісія виписала ячменю двадцять кіло. Микифор позичив по людях і приніс у власній з тіла сорочці. З-під сивої гуньки світили Микифорові голі ребра. Микифор висипав, струсив сорочку – почав вдягатися. Вага показала двадцять одне кіло Микифорового ячменю.
– Не інак, – скривився Микифор, – як вошей добавилося кіло.
– Грубіян! – гукнув урядовець. – Забирай кіло назад!
– Гах! – вдарив Микифор гунькою об землю. – Різало-пороло! Хай з мого кіла буде кому гила! Дарую пану отаману Петлюрі[317]317
Петлюра Симон Васильович (1877–1926) – один із ватажків українського буржуазного націоналізму, у 1917 р. один із керівників контрреволюційної Центральної ради, з лютого 1919 р. – голова Директорії. У квітні 1920 р. підписав ганебну Варшавську угоду з Пілсудським. Улітку 1920 р. утік за кордон, де провадив антирадянську діяльність.
[Закрыть] на перепічку – з мого хецу, з німецького пєцу!
Микифор накинув гуньку наопашки і пішов геть.
– Вас загт ер?[318]318
Що він сказав? (нім.) – Ред.
[Закрыть] – поцікавився майор, що порядкував прийманням хліба.
– Він сказав… – з мовчазного натовпу, теж по-німецькому, відгукнувся Степан Юринчук, молодий фронтовик, щойно з полону. – Він зичив вам, пане майоре, доброго здоров'я і приємного апетиту, коли ваша ласка!
Натовп загув. Жінки заголосили.
Сонце припікало вже зовсім по-літньому. Над горизонтом на заході клубочилися хмарки – по обіді треба було ждати дощу. Весна стояла сонячна й дощовита – сподівалися на врожайний рік.
В зборні, у земельному комітеті, на лавах попід стінами тісно сиділо чоловіка з двадцять. Ще десятеро стовпилися при порозі. Земельний комітет засідав. Курили люто терпкий бакун-самосад – і дарма що всі чотири вікна стояли розчинені, двері навпроти теж – протягу ніякого не було і дим хмарами стелився в жароті й задусі. В шкільному садку поруч, у вільготі вишняка й верболозу, співав пізній соловей. Пан Полубатченко стояв посередині, цупко розставивши ноги й похитуючися на каблуках. Він був у парусиновому піджаку, а й те під пахвами пропотів.
– Ну, то ж як буде, панове громадо? – скинув Полубатченко парусинового картузика і обтер спітнілий лоб. – Яке ваше буде слово? Вдаримо по руках та й зап'ємо могорич? На десять хат по відру поставлю. Самого браїлівського перваку! – він прицмокнув і смачно обтер вус. – По два на п'ятнадцять хат! – вдарив він у полу. – Хай моє пропада – для добрих людей не жалко. Я на лихе не пам'ятний.
Стало тихо. Мовчали всі.
Пан Полубатченко обтер піт ще раз і почав з іншого кінця:
– Послухайте ось мене, люди добрі, сюди. Підвели вас, люди добрі, «товариші». У нечесне, протизаконне діло утягли. А де вони зараз, оті «товариші»? У Брянських лісах – вовк їм товариш, тьху, тьху, прости господи, на їх розбишацькі голови! Чи ж вам тепер за них до одвіту ставать? Що? – пан звів очі догори. – Перед богом, то вже сам бог на страшному суді розсудить. А перед паном – ні. Я ж таки чоловік. Та й влада тепер у нас справжня стала – хліборобська. Не пан я тепер, а добродій. І ви добродії, люди добрі. Добро діяти, значить, маємо. І діла наші проміж себе по-доброму маємо вирішать. Що ти кажеш, Омельку?
Омелько нічого не казав. Всі мовчали.
– Ви ж таки хлібороби, – вдарив себе долонями в груди Полубатченко. – На землі ж сидите, з землі хліб їсте, і діти ваші своїх дітей на землі родитимуть. Розкиньте розумом – тут же, як у задачник глянути! Що?
Зборня мовчала.
Полубатченко обтер піт.
– Ви ж таки з діда-прадіда хазяї! Ну, де ж таке чуване-видане, щоб землю задурно дістати? Купувать її, рідну, треба. І батьки ваші, і діди купували. Куповане – то своє. Кревне. І закон його-захистить. Хіба ж я її десь задурно потяг? Двадцять год вже, як в пана П'ясоцького відкупив. А батько мій грунт он за лісом держав, чотири десятини і морг. Старі люди іще згадують. О, діду Панкрате, таж ви пам'ятаєте? Що?.. А тепер перехотілося мені хазяйнувати. Дочки в мене вже дорослі. Ту заміж, ту вчити, а третій ще чогось треба. Виїду у Київ, завод буду ставити. Що? Та коли б не такий час, то за мої грунти по тисячі миколаївських за десятину узяти б узяв! Не земля ж – парник. Що?
– Земля хороша! – зітхнув дід Панкратій. – Сита…
– Та вже ж, та вже ж! – зрадів і схопився пан Полубатченко. Він підбіг до діда Паикратія і вхопив його за плечі. – Сита! Он яка зеленіє!
Всі подивилися за рукою пана у вікно. Крізь листя дерев і контури хат виднілися далекі обриси поля. Зеленого, соковитого.
Дід Панкратій ще раз зітхнув. Пан Полубатченко раптом зіп'явся навшпиньки і, озираючись, відійшов від вікна. Змовницьки нахилився до людей.
– Чи ви думаєте, – зашепотів він, – німці дурний хліб вам отак і подарують? Відберуть! Усе одно відберуть. Пропаде ваш врожай! Вони на власність, ох, які строгі! А власного – ні, не займуть! Це у них строго. Що?
Люди завовтузилися, шумно перевели дихання.
– По руках? У полу бить? Сто по сто лопаток від десятини, а я – могорич? Що?
– А як же воно буде з націоналізованим? – тоскно запитав хтось від дверей. – То їсть, реманент, значить, усякий, ну, і вопче…
Пан Полубатченко прнтис руки до грудей лагідно й миролюбно.
– Людоньки добрі! Ну, де ж таке чуване-видане? Чи господь за грабунки не карає? Ну, трапилося, підбили вас лихі люди, злодіяки, «товариші». Я чоловік на лихе не пам'ятний. Слова не скажу. І карателів ніяких не покличу. Самі знесете – в кого моя борона, в кого плуг, в кого соломорізка. Усе. Знесете – тоді й купите. Вам же воно до землі потрібне. Громадою купите. А мені земля тепер без інтересу – спродаюсь весь.
У дверях раптом сталася невеличка колотнеча. Хтось протискався знадвору, поспішно розштовхуючи людей.
– Що? – поглянув туди пан. – Ти чого, Петровичу?
То був метушливий піддідок, з голеним підборіддям і довгими жовтими вусами, зодягнутий точнісінько, як сам Полубатченко. То був Полубатченків управитель Петрович Він нарешті протовпився просто по людських ногах, скинув картуз і, поштиво перехилившися надвоє, задріботів через хату до пана. Обличчя управителеве було схвильоване і стривожене. Підбігши до Полубатченка, він тихо і швидко залопотів йому на вухо – задиханий, притримуючи серце рукою.
Всі завмерли, намагаючись і собі вловити слівце з Петровичевої мови. Та марно – Петрович шепотів.
Але з самого пайового обличчя стало видко, що новини, принесені Петровичем, надзвичайні. Панове обличчя мінялося просто на очах. Відразу пан трохи зблід, і очі його зробилися мало не круглі. Він навіть знесилено сів. Потім він почав червоніти. Потроху з рожевого до налитого синьою кров'ю. Повіки почали лупати Піт з лоба він обтер тричі. Нарешті він випростався, зітхнув на повні груди, аж затріщав піджак під пахвами, і перехрестився широко і повільно.
Люди чекали, затамувавши дихання, навіть покидали смалити люльки.
Пан Полубатченко випростався і подивився кудись у куток поверх людських голів. Очі його були прозорі, безвиразні, немов нічого не бачили перед собою. Рішуче він надів картуз і сховав хустку до кишені.
– Кха! відкашлявся він. – Так от! Передумав я. Ні садиби, ні поля продавати не буду. Сам господарюватиму Що? – Люди мовчки розступилися, і на порозі Полубатченко ще спинився. – А награбоване щоб до вечора в економії було. Все! – Потім він повернувся ще раз. – І до палацу щоб позносили чисто все. І меблі, і дзеркала, і посуд. І дзиґарі з музикою щоб увечері на місці були! Що?! – він прокричав це, знову налившися синьою кров'ю.
Потім пан Полубатченко повернувся і швидко закрокував. Петрович задріботів трохи позаду.
В зборні ще ніколи так тихо не було. Соловей у шкільному садку вже не співав, але коники стрекотіли в траві шпарко і дзвінко. Люди сиділи зблідлі й розгублені. Ніхто не курив. Всі не відривали очей від спини пана Полубатченка. Він зник за рогом монопольки. Він простував на майдан.
– Мати божа! – прошепотів дід Панкратій. – І що ж воно там таке трапилося?
На дзвіниці раптом ударив великий дзвін, і тоді закалатав, загурчав часто, тривожно, неспинно. Били на сполох.
Одну секунду в зборні панувала ще тиша, тоскна й немов нескінченна. Але зразу ж люди схопилися і кинулися до дверей, на вулицю, мерщій на майдан.
На майдан вже збіглося всеньке село.
Люди тіснилися до церковної брами. Перед кулеметами в чохлах рота німців вишикувалася з гвинтівками на караул. Піп в облаченії стояв на церковному ґанку. Поруч з ним гайдамацький старшина тримав папір у руках. Німецький майор сидів трохи осторонь, теж на ґанку. Дзвін калатав часто і страшно, мов на пожежу. Натовп німо стовбичив ні в сих. ні в тих. Чоловіки були похмурі й зблідлі. Жінки витирали очі. Навіть діти і ті не гасали, а принишкли, збившися в гурт. А дзвін все бив і бив. Вже піп махав до дзвіниці хрестом. Вже десяток найголосистіших гукали угору паламареві годі. Вже цілий натовп махав до дзвіниці руками, хустками й брилями. А паламар усе калатав. Дзвін бив і бив. Нарешті якийсь гайдамака поліз на дзвіницю і відтяг здурілого паламаря. Але то був і не паламар. Паламаря десь не знайшлося, і піп послав калатати Микифора Маложоиа. І Микифор Маложон калатав на гвалт, з усієї сили, оскаженіло, немов жадав підняти на сполох, скликати сюди на гвалт, на майдан до рідного села, цілий світ. Гайдамака через силу відтаскав збожеволілого діда від бевкала.
І коли стало тихо, гайдамацький старшина розгорнув папір. Все заніміло. Тільки Микифор Маложон кректав і тяжко відсапував, злазячи по драбині з дзвіниці. Старшина раптом передумав і передав папірець попові.
Піп благословив народ на три сторони, прехрестився сам і почав читати немов євангеліє.
День був – тридцяте квітня. То була грамота про настановлення над землями, добрами й людом – «задля осягнення ладу, спокою і добробуту» – пана гетьмана всея України, на ймення Павло Скоропадський[319]319
Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) – генерал царської армії, великий український поміщик. 29 квітня 1918 р. на інсценізованому австро-німецькими окупантами «з'їзді хліборобів» у Києві був проголошений гетьманом і очолив буржуазно-поміщицький «уряд». 14 грудня 1918 р. внаслідок революційної боротьби трудящих України «уряд» Скоропадського було повалено. Сам Скоропадський утік до Німеччини, де продовжував антирадянську діяльність.
[Закрыть].
Півча проспівала «многая літа». Потім старшина сказав співати «Ще не вмерла». Натовп переступав з ноги на ногу. Чоловіки мовчали. Жінки схлипували нишком. «Ще не вмерла» ніхто не знав. Микифор Маложон сидів на останньому щаблику дзвіничної драбини і смалив цибуха, цвиркаючи крізь зуби. Якийсь гайдамака[320]320
Гайдамака – під час іноземної інтервенції та громадянської війни 1918–1920 рр. солдат особливих кінних частин націоналістичної Центральної ради, а також контрреволюційних загонів Петлюри та Скоропадського.
[Закрыть] підбіг до нього, щоб звести на ноги, коли співають національний гімн, але Микифор враз аж посинів і вхопив каменюку, що лежала коло його босої ноги.
– Не підходь, бо вб'ю! – залементував він.
Сонце перейшло вже через полудень…
Земельний комітет розганяли аж надвечір.
Гайдамацький старшина, двоє його сердюків[321]321
Сердюк – на Лівобережній Україні кіпця XVII – на початку XVIII ст. козак найманих піхотних полків, що був на повному утриманні гетьманського уряду, охоронець гетьмана. У буржуазно-націоналістичних формуваннях часів громадянської війни – солдат охоронних загонів.
[Закрыть], німецький лейтенант і четверо солдатів пішли по хатах – скликати президію. Головою земкому був старий Коротко Гнат, матрос дев'ятсотого року. Секретарем – фронтовик Степан Юринчук. Скарбником – дід Панкратій Юшек. Їх привели до зборні по одному. Вивіски «Земельний комітет села Бидлівці, на Поділлі» над дверима вже не було.
Гайдамацький старшина сів писати протокол і затребував печатку, касу й папери.
Печатку дістав з кишені, обдув з неї крихітки махорки і поклав на стіл Степан Юринчук. В касі було три лопатки[322]322
В касі було три лопатки… – Ю. Смолич у листі до співробітниці «Гослитиздата» К. Й. Цингатової, яка редагувала російський переклад роману, пояснив значення слова «лопатки»: «Лопатками» називали випущені при гетьмані українські гроші, тому на них був зображений селянин з лопатою» (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва Української PCP, ф. 169, оп. № 1, інв. № 206). Вартість лопатки – 50 гетьманських карбованців.
[Закрыть], вісімнадцять керенок, сто крон, сорок марок, двадцять карбованців миколаївськими асигнаціями і на чотири карбованці дріб'язку срібла. Старшина написав розписку, що ці гроші прийнято для передачі до державної скарбниці його ясновельможності пана гетьмана. Паперів у шафі ніяких не було. Старшина розсердився і затребував списки негайно.
– Які списки? – глянув з-під брів Гнат Коротко.
– Списки, які ти власноручно складав на переділ панської землі і розподіл майбутнього з цієї землі урожаю між безземельними й малоземельними селянами села Бидлівці!
– Нема таких списків, – понурившись, сказав Коротко.
Старшина звівся і вдарив старого по щоці. Гната хитнуло, він заточився, але німецький лейтенант вдарив його в другу щоку, і Гнат встояв на ногах. Він нагнувся, підняв шапку і втер кров з губи.
– Списки в мене вдома, – сказав він тихо.
Зборню запечатали і пішли на обійстя до Коротка. Гурт з кількох десятків селян мовчки йшов кроків з сорок позаду. Діти бігли обабіч попід тинами.
На обійсті в Коротка стояла халупа, повітка й саж на дві свині. Під повіткою, перекинуті догори полозом, лежали ґринджоли.
– Ну? – гримнув старшина.
– Забув… де… – зашерхлим голосом прохрипів Гнат. – Шукайте.
Гнат був удівець. Жив тільки з сином удвох. Сімнадцятилітній Іванко м'яв у руці картуз. Губи в нього були білі й тремтіли.
Перешукали в скрині, на пєцу і в пєцу. Знайшли подерту білизну, матроський «увольнительный билет», безкозирку з георгіївськими стрічками і потріпану книжечку «Арифметика Киселева». В пєцу були щербаті горщики й зола. В коморі – цебро ячменю, мішок бараболі та сала кілограмів зо три. Під ногами плутався кошлатий Рябко.
– Де списки?! – заверещав старшина.
– Не дам! – сказав Гнат голосно. Сердюки і німці нишпорили у повітці й в садку. Люди стояли за ворітьми, виглядали з-за ліси. – От перед усім народом – не дам!
Німецький унтер виструнчився перед лейтенантом. В руці він тримав солдатський наган і десять коробок з патронами до нього. Загорнуте в шмаття, це лежало на яворі в шпаківні. Ще за хвилину сердюк приніс німецький карабін. Він лежав у бур'янах. Лейтенант кивнув і одвернувся.
– Під стінку! – загорлав старшина.
Сердюки штовхнули Гната під стінку. Німецькі солдати клацнули затворами. Гнат зблід і набрав у легені повно повітря. Потім він звів руку і поманив до себе Іванка. Другою рукою він розстібав тремтливо ґудзики. Коли Іванко, затинаючися, підійшов, Гнат скинув стару матроську тужурку і кинув на плечі Іванкові. Іванкові було й справді холодно – він кулився і тремтів, зуби цокотіли. Тужурка була для Іванка завелика, але добра тужурка – ще років з п'ятнадцять тому була вона з добротного чорного гвардійського сукна. Тепер зосталася сама основа – лискуча, мов церата, нитки на петлях були білі.
Залп грохнув, і старий Гнат Коротко впав. Він впав уперед, простигши руки до народу. Коли руки скинулися догори, сорочка розстебнулася – на грудях широко розкинув крила великий орел. На лівій руці був так само висмалений синій якір, оповитий гадюкою, мов канатом.
За перелазом люди стояли мовчки, діти принишкли, жінки не плакали.
Коли німці з сердюками пішли, люди тихо ввійшли у двір, по одному проходили повз Гната Коротка і, прощаючись, цілували його в якір. Потім підходили до Іванка. Чоловіки тисли йому руку, жінки цілували в чоло, дівчата в плече.
Іванко все вдягав батькову тужурку в рукава, але руки хибили і не потрапляли. У внутрішній кишені хрумтів складений учетверо папірець – то й були Гнатові списки. Гнат носив списки завжди при собі.
Німці раптом повернулися і підпалили хату з чотирьох кінців…
Дощ, як і думалося, впав зразу ж після сонця. Він хутко загасив вогонь. Згоріла лише повітка, а на хатинці – стріха, та обгоріли кутні стояни. Та ще ґринджоли, бо їх сердюки порубали на розпалку…
Цілу ніч усе село шукало Іванка – зогріти, приголубити сиротину: ні рідних, ні кревних у Гната з Іванком у селі не було. Але Іванко не міг бути серед людей. І він не міг піти з свого двору. Він забився у буду на городі і там перележав до світанку, сухими очима ковтаючи непроглядний нічний морок. Рябко лежав у ногах. Коли сіно вже не гріло тремтливого тіла, Іванко розстібав тужурку і пригортав до тіла Рябка. Собака посапував і лизав гарячим язиком холодні Іванкові руки. Дощ перестав, і десятки солов'їв оспівували тихе село з усіх кутків.
Як зійшло сонце, Іванко вийшов у садок. Іванко був худий, аж чорний. Очі дивилися спокійно й пронизливо. Сонце світило просто в лице – тепле й сліпуче. Йому назустріч все довкола співало – птахи, бджоли, комашня. Садок стояв радісний і щасливий, щойно вимитий. І був він мов щасливе вінчання. Дві тополі спинилися на воротях – урочисті та статечні, мов заїжджі свати. Навпроти, стидаючися, похилилася наречена – яблунька, в шатах пишних та білих. Поруч виструнчився і жених – кучерявий і рожевий абрикос. А довкола стояли дружки – веселі, заквітчані вишеньки. І під ноги їм вже кинуто весільний килимок – хто перший ступить, той і в подружжі перший: зелена лучка вбирала око соковитістю барв. Дух від лучки йшов сильний, запаморочливий, дужчий за вишню, за абрикос і тополю, – лука пахла чорноземом.
Але ще дужче смерділо горілим.
Іванко ввійшов між ті стіни, що були вчора його хатиною. Черепки хрумтіли під ногами. Іванко знайшов клунок і поклав у нього дріб'язок. «Увольнительный матросский билет» лежав долі, Іванко підняв його, обтер і сунув до кишені. Потім надів шапку і взяв старого Коротка ціпок.
Рябко зрозумів і жалісно заскавчав. Іванко сердито пхнув його ногою, але, відійшовши до воріт, обернувся й посвистав. З радісним вищанням Рябко кинувся Іванкові під ноги. Іванко насунув шапку на очі і, не озираючися, мерщій закрокував від свого обійстя. Геть. Рябко закрутив хвостом і побіг попереду.
– Іванку! – розітнулося ту ж мить. І босі ноги сквапно залопотіли позаду.
– Куди ж ти, Іванку?
Іванко потупивсь і мовчав. Рябко сів коло ніг, вичікуючи.
Дівчина дивилася широкими очима, і в очах її було все – і здивування, і жалість, і образа, і горе, і жах. Очі були карі. Вона зразу ж потупилася, тільки Іванко звів свій погляд на неї. Вона перекинула косу на груди і взялася торсати кінчики.
– А як же… батько… старий Гнат?
– Люди поховають… – перемовчавши, сказав Іванко. – Юшеки забрали обрядити, Юринчук Степан труну теше. А я не можу…
Мовчали. Дівчина дихала коротко й часто, Іван глибоко й повільно. На акаціях вздовж вулиці дружно гули джемелі. Рябко замітав хвостом стежку.
– А… я? – нарешті пересилила себе дівчина і скулилась зовсім.
Мовчали.
– Назовсім?..
Іванко переклав торбу з плеча на плече.
– Назовсім?
– Повернуся…
Дівочі плечі затремтіли:
– Коли?
Іванко мовчав.
– Куди ж ти йдеш?
Іванко мовчав.
Дівчина припала головою до тополі й заплакала вголос. Рябко й собі тихенько скавчав.
– Галю…
Дівчина скинулася – зразу ж радісна та усміхнена, сльози тремтіли тільки на віях.
– Не підеш?
– Я повернуся…
– Хутко?
– Авжеж. Таке довго не буде. Люди не стерплять.
– В лісовики підеш?
– Тра…
Тепер вже дівчина не соромилася і припала парубкові до грудей. Вона пригорталася, вона голубила йому щоки, поцілувала його в плече.
– В батька… – прошепотіла вона нарешті, – під ґанком обрізи лежать… І дві цини з патронами.
– Ану… винеси-но… один…
– Іди до шляху. Біля фігури почекай. Зразу й винесу…
Дівчина пригорнулася ще на мить і зникла за бузком у садку. Іванко штовхнув Рябка і рушив.
На шляху, під фигурою, він чекав недовго. Галя під фартухом принесла короткий обріз з російської гвинтівки і дві жмені патронів. Крім того, вона сунула в торбу хустинку із сіллю – за сіль у дорозі виміняєш і хліба, і молока…
День був – перший майський. Травень надходив пишний, ранній – за тижнів два вже мала бути і перша косовиця. Іванко йшов обочиною вздовж шляху, і молодий пирій лоскотав йому кісточки. В великому світі Іванко був немовби один. Безкрає, синє, сліпуче шатро розкинулося над ним, зелені поля простиралися, вигиналися, горбилися, здіймалися обаполи – до крайнеба. Світ був зелений і синій, він пахнув чорноземом і сонячним теплом. Іванко прямував убік до станції.
За першим ліском, коло ручаю, де Тиврівський шлях перетинав Могилівський, Іванко мерщій збіг з дороги і заховався під місток. Півгодини гуркотіли над ним через місток великі й важкі фургони військового обозу. Іванко нарахував вісімдесят. Вони були навантажені лантухами з цукром. З Джуринської або Деребчинської цукроварні[323]323
З Джуринської або Деребчинської цукроварні… – цукроварні в селах Джурин і Деребчин Шаргородського району Вінницької області.
[Закрыть] німці вивозили цукор до залізниці.
За другим ліском Іванко напився з придорожньої кринички. Рябко жадібно хлебтав з калюжі біля риштака. Потім Іванко намацав торбинку з сіллю і поклав крихітку собі на язик, грудочку він кинув і Рябку. Собака понюхав, лизнув раз, тоді докірливо поглянув вгору на хазяїна і, заметлявши хвостом, жалісно заскавчав. З учорашнього ранку Іванко нічого не їв. Враз з-за лісу закуріло, і Іванко мерщій сплигнув у переярок за горбком. Шляхом від станції посувалася велика військова частина. Мадярські кірасири розтяглися маршем більше як на кілометр. То був батальйон, а може, й полк. На фургонах лежали кулемети, позаду гуркотіли вісім шестидюймівок. По селах та містечках над Дністром розводилися додаткові гарнізони.
Перед третім ліском Іванко вирішив перепочити – в голові мутилося, гарячий піт заливав рясно з голови до ніг. Іванко зійшов з стежки під чагарник і знесилено сів. Рябко постояв, крутячи хвостом, потім зітхнув і згорнувся кубельцем біля його ніг. В цю хвилину за кущами глоду й байбарису щось таке замиготіло синім і біленьким, а за мить на стежку кроків з двісті віддаля, раптом вийшла жінка в синій спідниці та білій кофтинці. Вона простувала якраз до Іванка.
Тепер вже було видно, що це зовсім молоде дівчатко – років вісімнадцяти, які Іванко. В лівій руці вона несла вузлик у червоній хусточці, в правій тримала лозинку. Дівчина йшла наспівуючи і лозинкою обтинала стрімкі колокольці на крайці вздовж стежки. Рябко нащулив вуха і тихо загарчав.
Тої секунди, як дівчина зрівнялася з Іванком, Рябко зірвався і з загрозливим гавкотом кинувся дівчині назустріч.
– Цить! – гукнув Іванко, схоплюючись й собі.
З несподіванки дівчина аж пополотніла, і лозинка випала в неї з руки.
– Ану, цить! – гримнув Іванко ще раз і зопалу потяг собаку ціпком попід ребра. Ображено завищавши, Рябко відскочив геть.
– День добрий! – ніяково буркнув Іванко.
– Зд… здрастуйте. – Дівчина ще не очуняла від переляку, і червоний вузлик тремтів у спущеній вниз руці. Іванко бачив тільки вузлик – звісна річ: в таких вузликах беруть у дорогу снідання чи полудник. Іванкові ніздрі навіть затріпотіли, і він ковтнув перешерхлим горлом: у вузлику ж був, безперечно, хліб, крашанки, а може, й шматок сала! Синя спідниця, біла матроска, ноги взуті в черевики, – сите панське кодло, буржуйське щеня!..
– Дайте мені… хліба… – муркнув Іванко і тяжко почервонів.
– Хліба? – розгубилася дівчина. – Нема в мене хліба…
– А ото? – Іванко сердито насупився і тицьнув пальцем до вузлика.
Рука дівчини здригнулася, і вона відсмикнула руку з вузликом мерщій за спину.
– То не хліб… то не… то собі так…
Але тут трапилася несподіванка. Вказуючи пальцем на вузлик, Іванко надто звів руку, і обріз, який він притискав ліктем під бушлатом, раптом з брязкотом гепнувся додолу, йому до ніг.
Дівчина сахнулася і зблідла знов. Тепер вже в неї посиніли й губи. Сумніву не було – перед нею стояв лісовик, бандит, і прохання хліба – то була лише зачіпка: зараз він почне її грабувати. Дівчина захапалася і тремтячими руками мерщій висмикнула з-за пазухи гаманець.
– Нате… нате! – зашепотіла вона, притискаючи лівою рукою вузлик до грудей, а правою тицяючи гаманець Іванкові до рук. – Тут є дві керенки і… миколаївськими копійок шістдесят… Візьміть! Більше я нічого не маю! Я вас прошу!
Іванко випростався, піднявши обріза, і тепер стояв розгублений – з обрізом в одній руці й гаманцем у другій.
– Нащо мені гроші?.. – зовсім стерявся він. – Хіба в лісі гроші?.. Я з учора не ївши… Хліба б мені шматок… – Його очі знову впіймали той вузлик у червоній хустинці.
Дівчина знову похапцем відсмикнула вузлик назад. Але ріжок хустки зачепився за пряжку паска, вузлик розв'язався, і на стежку між нею та Іванком раптом сипонули жужмом невеличкі папірці. Вітер зразу ж підхопив один і покотив ним до окопу. Закрутивши хвоста, з веселим гавкотом Рябко кинувся навздогін.
– Ой! – вжахнулася дівчина і нахилилася мерщій. Але вітер уже ворушив купою, і вона похапцем присіла, накривши папірці полою спідниці.
Іванко наздогнав папірець і наступив на нього ногою. Він нахилився його підняти, та руки були зайняті, – і він тим часом машинально сунув гаманця до кишені бушлата. Випроставшися, він підніс розгорнутий папірець до очей. Папірець був подрукований густо і дрібно. Іванко почав уголос, по складах:
Товариші селяни!
Німці та наші «рідні» пани з своїми посіпаками-націоналістами хочуть знову встромити в ярма голови трудящих, незаможних селян та робітників. Вони хочуть відібрати в нас віддані нам більшовицькою владою панські землі і відтягати засіяний Вашими руками врожай. Але більшовицьке зерно впало в родючий грунт бідацької долі…
– Хто це написав? – суворим оком скинувся на дівчину Іванко. Вона вже звелася і старанно зав'язувала у хустку свої папірці.
– Більшовики! – сіпнула дівчина плечем і зразу ж глянула Іванкові просто в лице.
Іванко зніяковів.
– Та їх же немає… – сказав він по паузі.
– Є! – вже весело відказала дівчина. – Тільки до них дорогу треба знати…
Іванко помовчав. Папірець був довгий, і йому соромно було й далі читати по складах.
– Нащо тобі стільки? – кивнув він ще на вузлик і зітхнув: хліба у вузлику, отже, не було.
– Людям роздавати.
Іванко згорнув папірця вчетверо і обережно поклав його до середньої кишені – туди, де лежав список бидлівських незаможників та батраків.
– І куди ж ти йдеш?
– У село Бидлівці.
– Бре?
– Правда.
– Там же німці з гайдамаками. Тільки вчора забирали хліб…
– Да? – перепитала дівчина. – Саме добре. Того й іду. Нехай люди почитають. То ж про німців з гайдамаками й писано.
– Не боїшся?
Дівчина почервоніла і не відказала.
– Ти той… на куток за цвинтар іди. Поспитай Кривунів. Біля Коротка погорілої хати. Вчора німці спалили. Кривунову Гальку спитай. Тебе як звуть?
– Катря.
– Скажеш Гальці: Іван Коротко уклін переказав. Вона тобі й розкаже, кому папірці твої пороздавать. Там є такі, що інтересуються Хай до Степана Юринчука відведе, того, що його брата восени юнкери забили. Скажеш: Іванко так сказав.
Іванко зробив кілька кроків до лісу, але спинився. Рябко присів і замітав стежку хвостом.
– Слухай, – потупився Іванко, – а ти, як тебе, Катре, не знаєш, де тут, у лісі чи де, такі люди є, котрі… словом, щоб проти німців чи там проти Петлюри або ж гетьмана?
– До Дністра іди! – весело відгукнулася Катря. – Під Шайгород у ліси. На Хом'яково напрям держи. Прокламацію їм покажеш!
– Чого? – не зрозумів Іванко.
– Ну, папірець той, що взяв, покажеш, скажеш – більшовики передали! Зрозумів?
Грабові стовбури зійшлися, і Іванкова постать зникла між них, як у воді. Ще раз гавкнув Рябко – і ліс затих.
