Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Автор книги: Юрій Смолич

Як завжди, Золотар прийшов перший.

Навіть самого Стаха ще не було. Стах шабашив о п'ятій і, очевидно, заскочив до контори: була субота і сподівалися на виплату. Золотар зайшов у садок.

– Дядю! – гукнув він у подвір'ячко. – Пане механік! Можна, я собі пару яблучок вирву?

Старий машиніст-інвалід Кульчицький, Стахів та Броньчин батько, висунувся з повітки, На обличчі в нього була дротяна сітка, голова й плечі замотані ганчір'ям. Зеленою гілочкою в правій руці він помахував навкруги. В лівій руці курився гніт. Старий саме брав осінній, гречаний мед. Стільники лежали гіркою серед двору. Два десятки вуликів усіх систем – від простої довбанки під стрішкою аж до берлепша й дзержона – вишикувалися рядками між кущів аґрусу та порічок під яблуньками й абрикосами.

– А, можна, можна, милості просю, голубок! – Старий закивав головою. – Наїдайся собі на здоров'ячко! – Він обережно знімав бджіл з пальців і пускав їх летіти. – Тільки ж гляди, щоб з двору не виносив! Хоч одне візьмеш у кишеню – дожену і наб'ю… Тю, дурна! – Він співчутливо похитав головою, знімаючи бджілку, що вжалила його в руку. – Я ж тобі зла, божа твар, не бажаю. Ай-яй-яй…

Старий підійшов до штахета, що відділяв палісадник від подвір'я, і вказав зеленою гілочкою:

– От тамечки рви, голубок. Циганку можеш, золоту ранету або ж антонівку. Тимофія теж. Мордочок скільки хоч. Фунтовку вирви одну. Або гіркий запах… Маргарита ось та сонця тільки не займай, голубок! Вони лічені. Маргарита сімнадцять, японського сонця три. – Старий зітхнув і похитав головою. – Така вже біда! Третій рік сонечко родить, а ніяк скоштувати не дадуть: не виспіє ще, а вже обносять. Мені б тільки встановити, яке воно на смак, а там… – Він махнув рукою. Потім таємниче нахилився до Золотаря через плече. – Я вже до неї, до яблуньки то їсть, таїнствений сигнал приладнав. Як секрет…

Старий переступив штахет і підійшов до молоденької яблуньки з трьома великими вогнисто-жовтими плодами. Він простяг руку і тихо торкнувся гілля.

Тої ж секунди оглушливий дзвін вибухнув з усіх боків. Калатало десь у хаті, деренчало під повіткою, дзвонило в кузні, і захлиналася сирена у собачій буді. Гримлячи цепом, з лютим гавкотом з буди вискочив Полкан, з кузні, розмахуючи молотком, виплигнув десятилітній Юрек, на ґанок вибігла сама пані Варвара, Стахова та Броньчина мачуха, з квартою паруючого окропу в руках. Все обійстя знято на сполох. За парканом у сусіди Кроса надривався Полканів брат Карачун. Собачий гавкіт, куряче кудкудакання, індичий блевкіт покотилися від двору до двору вздовж вулички, на обидва боки, на ціле передмістя Кавказ.

– Хе-хе-хе! – старий машиніст задоволено потирав покусані руки. – Відміняється! – замахав він гілкою до пані Варвари. – Маневри! Ученіє…

Полкан негайно ж поліз у будку назад, Юрек зник у кузні, пані Варвара, кленучи свою долю, повернулася на кухню.

– Як бачиш, голубок! Вночі й не підходь! Іди собі краще аж у той куток – циганка там або ж ранет… – помахуючи гілкою, старий пошкандибав до повітки. На порозі він ще спинився. – А що це вашого заводіяки не видать? Зілов, питаюся, Іван де? У тюрягу ще не сів? І про Козубенкового синка нічого не чуть? Сидить собі у концтаборі? О-хо-хо! Молоді, гарячі… – він махнув рукою і зник. Рої бджіл метнулися за ним у півсмерк повітки.

Золотар зірвав півдесятка ранетів і ліг горілиць у траву.

Отава була вже прижовкла й присохла, у верховіттях дерев теж золотився осінній лист, виноградна лоза на веранді у Кроса стояла яскраво-червона з фіолетовими бережками. Зате небо було прозоре, повітря терпке, і західне сонце стелило над землею м'яке пестливе тепло.

Золотар відкусив сніжно-білу м'якоть ранета, заплющив очі і заспівав:

 
Зелений гай, пахуче поле в тюрмі приснилися мені[425]425
  «Зелений гай, пахуче поле в тюрмі приснилися мені…» – перші рядки поезії українського поета і революційного демократа Павла Арсеновича Грабовського (1864–1902) «Сон».


[Закрыть] —
І луг широкий, наче море, і тихий сум по кружині.
Садок приснився коло хати – весела літняя пора.
А в хаті… там знудилась мати і знудьгувалася сестра.
Поблідло личко, згасли очі, надія вмерла, стан зігнувсь.
І я заплакав опівночі і, гірко плачучи, проснувсь…
 

– Завів! – розітнулося над ним. – Умер козак і лежить, та нікому затужить… – Стах стояв над Золотарем, привітно й глузливо всміхаючися. Він був весь у мастилі й мазуті. – Лежи. Піду в будуар туалет робити! – Він побіг до повітки, де знадвору висів бляшаний умивальник. – Здорові, тату! – гукнув він під повітку. – Невже живі? А я думав, якась бджола вже ковтнула! «Ой були в кума бджоли…»[426]426
  «Ой були в кума бджоли…» – українська народна пісня.


[Закрыть] – заспівав він, але зразу ж урвав і почав пирхати під умивальником.

Коли Стах докінчив туалет і, простягтися поруч Золотаря, взявся до яблук, Полкан загавкав – і в двір увійшов Шля Пір тес. За ним позаду йшов іще хтось.

– Хто то? – сів Стах. – Яке він має право?.. Голова ялова! – засичав він, коли Піркес наблизився. – Ти кого це сюди привів? Ти думаєш, як тобі дозволено з нами зв'язок тримати, то…

– Та це ж Кашин…

– Бачу, що Кашин, а не машин! Для чого? Підведе під пень кашляти…

– Не бійтесь, будь ласка, – почервонів злегка Кашин, – до нього долинули останні Стахові слова. – Я все одно знаю, хто «Червоно коло»…

– Га?

Всі змовкли. Золотар звівся на лікті. Кашин посміхався.

– Яке такс «коло»? – нарешті муркнув Стах. – Що за таке «коло»? – Він вколов Піркеса швидким, але лихим поглядом. – То він собі «коло», а до чого тут ми?

Піркес коротко засміявся і сів навкарачки.

– Він сам дізнався, що я підписувався «Червоне коло». Сам дізнався і про вас. Оце до мене прийшов. Єрунда! Я його знаю. І потім… – Піркес зареготав знов, – він сам «Чорна рука».

Золотар гриз яблука одне за одним, з хрускотом, і шпурляв качани у вулики через кущі.

– Облиш! – кинув Стах. – Полякаєш бджіл. Яка така «рука»?

– Та годі! – розсердився Піркес. – Тепер вже все одно. Все одно він знає. І «Чорна рука» – то він…Стах завовтузився у траві – йому заважала якась грудка. Потім поліз до кишені по махорку, але згадав, що батько в повітці, і поклав капшук назад.

– Спасибі кумі, що кума добра… Скільки вас?

– Кого?

– Таж отих рук… чорних?

Піркес реготав:

– Стільки ж, як «Червоних кіл».

– Я один, – відповів Кашин і теж сів.

– Непонятно! – насупився Стах. – Це ж така організація «Чорна рука»?

– Ага! – пробуркотів Кашин, беручи ранет. – Тільки уся організація – я сам.

– І зразу був сам?

– І зразу сам. Весь час сам.

– Начальнику дільниці вікна бив сам?

– Ага…

– Дверні ручки в німецькій комендатурі мастив?

– Ага…

– І німецького офіцера дьогтем облив сам?

– Сам. Я йому ще морду набив… німчурі проклятій!

– Понятно! – сказав Стах. – Натруси, Зіновій, ранеток. – Потім він упав лицем у траву і почав реготати, хвицаючи ногами. – Ой, держіть мене, не можу! Пацани!

Золотар і Піркес реготали теж. Сміявся й Кашин. – Кашин був здоровий, плечистий юнак, з широкими грудьми й м'язистою шиєю. На передмісті Кавказ він славився першим хуліганом. Його боялися всі дівчата та й, правду сказати, хлопці.

– Ех, правий край! – ляснув його по спині Піркес. В футбольній команді, де Піркес грав за голкіпера, Кашин грав правого края. Футболіст він був прекрасний. – «Чорна рука»! – Піркес зареготав знову. – З Пінкертона взяв?

– З кінематографа. Минулого року картина така була.

В цей час хвіртка на вулицю хряснула, Полкан забрехав і, плигаючи через штахет, вулики, кущі аґрусу, в садок метнулося дівча – в короткій дитячій спідниці, з стриженою вихрастою білою головою.

– Одуванчик!

Одуванчик перестрибнула грядку з кабаками і впала в траву між Піркесом і Золотарем. Вона задихалася і ледве могла говорити.

– Гальку… забрали… з бідонами… господи…

Коли вона сяк-так віддихнула, вона переповіла все докладно. Івана Коротка Галя возила бідонами прокламації до Зілова в ліс. Сьогодні вранці її чекала засідка. Одуванчик аж затиналася, очі – сині ґудзики – були круглі, волосся вихрами стирчало сюди і туди. Вона доказувала до кінця, тоді починала спочатку, доказувала до кінця і починала знов. Стах не сказав нічого, він сидів, охопивши ноги й сперши підборіддя на коліна.

Після вислання Козубенка, після втечі Зілова Стах став головою соробмолу. Він був уже нелегальний голова – з дня загальної ліквідації соробмол був заборонений. Але й соробмольців уже майже не було: шкільні канікули кінчилися. Техніки поїхали учитись до Одеси, молодь з депо і вагонних майстерень після страйку, арешту на кладовищі, розгрому на плаці дев'ятого полку, звільнення з робати за чорними списками – за дорученням комітету – розійшлися по селах. Козубенко був у концтаборі в Австрії, Катря у Лук'янівській тюрмі, Зілов сидів у лісі. В місті залишилися Стах, Золотар та Одуванчик. Галя була в зв'язку. Галі, значить, тепер не було. Сердешна дівчина!

Стах сердито глянув на Кашина і благально сказав:

– Понімаєш, Володя, коли ти схочеш, ми й тебе до себе приймемо… але зараз, понімаєш, таке діло – ні саньми, ні колісьми – понімаєш, хруснуло, як горіх, шуснуло, як у міх… Відійди під ту яблуню, ми тут самі перекинемося. Ти от з Шаєю поки там погомони…

Кашин сіпнув плечима і ображено звівся.

– Все одно я вже чув… І все одно все знаю. Ну, прокламації перевозите, що ж таке? Дураки, їй-богу…

Коли Піркес з Кашиним відійшли, Стах сказав:

– Що ж нам тепер робити?

– Насамперед повідомити Зілова, – запропонував Золотар. – Ще налякають Гальку, і вона викаже, де той ліс. Нехай партизани переходять кудись-інде.

– Ну, звичайно, Одуванчик зараз сяде на поїзд, поїде на Пост[427]427
  Пост (Пост-Подільський). – У листі до читача М Г. Кошарнівського від 12 червня 1957 р. Ю. Смолич писав: «Колія від Жмеринки іде п'ять кілометрів до Поста-Подільського, де вже розділяється на Могилівську і Волочиську, а до того зветься Волочисько-Могилівська» (архів дружини письменника О. Г. Смолич).


[Закрыть] і збігає до лісу. Збігаєш, Одуванчик?

– Збігаю. От тільки одійду трохи. Яблука можна їсти?

– Можна. Ну, а далі що?

Далі справді невідомо, що мало бути. Найгірше було те, що з дня загальної ліквідації у місті, на залізниці та по околишніх селах всякий зв'язок з більшовицькою підпільною організацією у соробмольців урвався остаточно. Це був жах. Довкола були сотні й тисячі людей, товаришів, поплічників у роботі, про кожного ти ж знав, що німця й гетьмана він ненавидить, як і ти, а може, й більше, десь тут, можливо, поруч, за стіною, в сусідньому домику, в цю хвилину вже засідає новий підпільний більшовицький комітет – він збирає в вузол усі нитки підпільної підготовки повстання, – і не знати де, і не могти признатися самим, і не мати права ні в кого розпитатися!

Золотар ліг на спину і заклав руки під голову. Перед ним були тільки віти яблунь, пригнуті, обважнілі під рясними червоними плодами, і крізь віти – синє передвечірнє небо.

– Треба б знову страйк… – тоскно протяг він. Тільки щоб загальний – і на залізниці, і скрізь… Робітник дуже сердитий на німця…

Стах відгукнувся роздратовано й глузливо:

– Ну да! Ухвалимо зараз і доручимо Володьці Кашину, щоб він його завтра за допомогою «Чорної руки» зробив. Або й Піркесові через «Червоне коло». Вилізу на вокзальний шпиль і зарепетую: «Пробі! Давайте загальний страйк!..»

– А що ти думаєш, – журно зітхнув Золотар. – Буває, що й так можна. Мені доручіть – полізу і закричу. І смішки нічого строїти.

Стах люто вилаявся:

– Ех, ці «Просвіти» та «Курені»! Вони скрізь шпигунів мають і самі для німців шпигують. Через них усіх більшовиків німці взяли! Провокатори!

– Що таке провокатори? – запитала Одуванчик.

– «Просвіти» й «Курені»! – відрубав Стах. – Оце й є провокатори. Лисом підшиті, а вовком підбиті. В ноги кланяються і в п'яти кусають. Пойняла?.. – він гукнув Піркеса і, коли той підійшов, запитав: – Від Парчевського нічого цікавого не почув?

– Нічого особливого. Від дирдевара він дістав секретний пакет…

– Дирдевара?

– Директора державної варти. На вісімдесят вісім козаків з його сотні у варті секретні матеріали є. Неблагонадійні. Хто у більшовиків служив, хто економії розбивав, хто що. Вацек натякнув, що серед них якусь агітацію повести можна.

– Красота! – Стах аж підскочив. – Ти дивись! А кажеш – «нічого особливого»! Одуванчик! До козаків у сотню підеш?

– Піду. А що робити?

Але Стах замовк і скептично оглянув вугласту дитячу фігурку Одуванчика. Одуванчик почервоніла.

– Ні, – сказав Стах. – Маленька ти. Засміють. Тут не прокламаціями треба, тут з живим словом… – Він важко подумав якийсь час. Коли він роздумував, він морщив брови, лоб, ніс, все лице збігалося в нього в напружені важкі зморшки. – Я думаю, – сказав він, – воно варто було б комусь у ту сотню козаком вступити. Га? – Він зрадів з своєї думки і засяяв. – І потихеньку там, га? Крапля часто падає – камінь довбає. Га?

– Єрунда! – відрубав Піркес. – Це якби так у німецький полк. А це – комендантська сотня. Єрунда!

– Що «єрунда»? Сотня! Сто чоловіка! І зброя на руках! А коли раптом щось – ціла ж сотня, гляди! Військо! Я думаю – Вані Зілову треба сказати: нехай з своїх когось підішле. Геніальна мисль!

На цьому й порішили. Сьогодні ж уночі Одуванчик мала передати цю ідею Зілову.

Потім Піркес розповів, що Парчевський переказав йому одну його розмову з начальником варти. Якось після загальної ліквідації в балачці з Парчевським начальник варти назвав станцію «довідкове бюро». На запитання Парчевського він, сміючись, пояснив, що це вже в нього така виробилася звичка, бо весь час він сидить над секретними матеріалами розшукного відділу, а підпільники-більшовики нашу станцію звуть саме «довідкове бюро», бо вона є явкою для підпільників цілого Поділля. Кожний новий підпільник за одержанням призначення повинен з'явитися до «довідкового бюро», тобто на нашу станцію. І начальник варти бідкався, що вислідити це підпільне «довідкове бюро» так досі й не пощастило, дарма що вся станція вже вщерть наповнена шпигунами.

Це повідомлення надзвичайно схвалювало всіх. В Одуванчика волосся стало сторч і очі зробилися круглі й некліпливі. Стах танцював на своїй кривій нозі:

– Довідатися б, хлопці мої, га? Це ж зразу натрапимо на когось з більшовиків. Самі зв'яжемось і його попередимо, їмо довкола шинки!

Почали судити й рядити. Одуванчик пропонувала, що вона підходитиме до кожної людини на станції і стиха проказуватиме в неї за спиною, немовби й не до неї: «А я (дядю чи тьотю), знаю, що ви довідкове бюро». Хто озирнеться, той, значить, і є… Золотар робив у цьому проекті варіанти. Він пропонував прикинутися п'яним, тинятися по станції, бити себе в груди і гукати: «Я довідкове бюро, я довідкове бюро!» Або: «Де тут довідкове бюро, до тут довідкове бюро?» Підпільник з «довідкового бюро» мав би його неодмінно помітити, здогадатися, що тут щось по так, і якимось способом проявити себе перед Золотарем адже раз він підпільник, то, безперечно, людина розумна.

– А от ти, – журно зітхнув Стах, – з дураків вийшов, а в розумні не попав…

Піркес запропонував розклеїти скрізь такі повідомлення: «Бюро, шпики вас шукають!» Цим принаймні попереджалося підпільників про небезпеку.

Пропозиції, одна перед одною, були наївні й безглузді – з одчаю і зопалу. Всі примовкли і зажурилися. Що його робити? Де, де, де був підпільний більшовицький комітет?

Від початку інтервенції минуло півроку. Боротьба не вщухала ні на один день. І раз у раз – провали, поразки, розгром. Реквізиції, контрибуції, екзекуції, заслання, шибениці, розстріли – терор день у день. Але боротьба точилася і далі по всіх усюдах великої України. Події лише останніх днів Катеринослав[428]428
  Катеринослав – колишня (в 1802–1926 рр.) назва м. Дніпропетровська.


[Закрыть], Тараща[429]429
  Тараща – райцентр Київської області, відомий з XVII ст.


[Закрыть], Сквира[430]430
  Сквира – райцентр Київської області.


[Закрыть], Холодний Яр[431]431
  Холодний Яр – село Дергачівського району Харківської області.


[Закрыть], Кривий Ріг[432]432
  Кривий Ріг – місто Дніпропетровської області, засноване в XVII ст.


[Закрыть], Донецький басейн – про це навіть коротко згадувалося в газетах. Народ не мирився, народ повставав, увесь! Хлопці навіть всміхнулися. Ні, ні, революція не загинула ще. І не загине ніколи. Адже там, за лісами, за долами, за високими горами, цвіте-розцвітає, пишним цвітом розквітає не казка, не мрія, а більшовицька, пролетарська держава, Радянська Росія!

І від самої думки про те, що є на світі Радянська Росія, великий російський радянський народ, враз робилося радісно, спокійно і певно. Що ж, якщо підпільного більшовицького комітету не розшукати, треба тим часом діяти на власний розсуд.

І вирішення прийняли негайно ж. Розвалювати й далі армію окупантів – це насамперед. Прокламації писати теж самим – од руки – і підкидати австрійським солдатам. Про Радянську Росію, про війну війні, про «Солдате! Поверни штик проти своїх генералів!», «Мир хижинам, война дворцам!».

В самий розпал завзятих суперечок про гасла для прокламацій раптом ззаду, з-за паркана, сплеснув розгніваний жіночий крик:

– Ах ви ж, шибеники, шелихвости, шмаркачі!

За парканом, на повитій виноградом веранді машиніста Кроса, стояла жінка Кроса, Катрина мати. Рукава в неї були засукані, руки мокрі – вона щось робила по господарству, мабуть, прала. Вона сварилася кулаком сюди, через паркан, до компанії під яблунею.

– Шушукаєтеся все! Знову затіваєте щось! Погибелі на вас, урвиголів, нема! А дівчонку для чого з ума зводите? Звели вже одну! – вона заплакала, утираючися ліктем. – Чия ти така є? – залементувала вона. – Зараз мені кажи. Я твоєму батькові сама побіжу скажу! Хай тобі задере спідницю та всипле!

Одуванчик засовалася по траві, зиркаючи, куди б їй мерщій утекти.

– Ну! Кому я кажу? Тікай мені зараз звідціля, задрипанка! А то як піду… – Вона зробила крок з веранди до паркана.

– Справді, хлопці! – Стах завовтузився. – Ану, тікай, Одуванчик! Це така, що… та й до Зілова в ліс тобі вже пора…

З повітки вийшов старий Кульчицький і дивився, що воно за крик. З сусідкою він був не в ладах через поросят, що підкопували йому яблуні.

– Пані Крос! – загукав він. – А яке таке вам діло, що у мене в дворі робиться? Чи ви й до мене в хату порядки наводити прийдете? А яке таке, спитаюся я, право…

Але стара Крос уже збігла з ґанку під самісінький паркан. Вона припала до замшілих дощок і зашепотіла хутко-хутко, схлипуючи й затинаючися, крізь шпарину:

– Хлопчики! Милі мої хлопчики! Любі ви мої діточки! Порішіть німця проклятого! Віддячте за мою Катрусеньку!..

Треба було зникати.

Хлопці повставали і пішли до воріт, гукнувши на Кашина. Одуванчик зірвалася і побігла перша. Вона прошмигнула у хвіртку саме тоді, як хвіртка розчинилася і в двір ступив Бронька Кульчицький.

– Хто? Пардон! Але-пасе! – оступився він. – Це що за П'єретта[433]433
  П'єретта – клоунеса, традиційний персонаж народної французької комедії.


[Закрыть]? Брате Станіславе Казимировичу! Чи не даму вашого серця сполохав мій невчасний прихід? Ату, тю-тю-тю, держи, лови, займай, переймай! – затупотів він ногами вслід дівчині, що майнула бігцем у провулок. – Здоров, Шая і вся шайка! Мамо! – гукнув він. – Золотар у дворі, ховайте у льох молоко, а то скисне! Пшепрашам, пардон, еншульдіген зі, куди ж це вас змело? Пропозиція – очко під одкритим небом. У батька вимантачим кварту сидру? Лафа!

– Ніколи, розумієш, – перепросив, ніяковіючи, Шая. – Я цс до тебе й приходив. Але зараз же скоро сьома, а перепустки в мопс після сьомої ходити, ти ж знаєш, нема. – Він похапцем нотне руку Бронці і шмигнув у хвіртку.

Шая вийшов на колію і прискорив кроки. Було вже по сьомій. Потрапляти на ніч до австрійської комендатури охоти не було. Через пустинну територію перед вокзалом Шая майже перебіг. Вокзал був тихий, перони порожні. Пасажирські вже пройшли, кур'єрські мали бути аж під північ. Ліворуч переїзду, під військовою рампою, стояли довгі ешелони. Вітер приносив від них сморід гною і гнилої соломи. Ревли корови, рохкали свині, мекала вівця. То стояли транспорта з товаром до Німеччини.

На вулицях у місті теж запанувала вже пустка, крамниці з важким гуркотом штор зачинялися. Патрулі походжали по бруку і свистіли довгим пронизливим свистом. Піркес прошмигнув до себе у двір саме перед носом патруля, що вже хотів його затримати.

В кімнатці у Шаї стояв присмерк.

Бідна була Шаїна кімнатка. Ліжко, навпроти провалений диван – верблюд, як звали його за часів гімназії, на стіні портрет сумної чорнявої жінки – Шаїна мати. Навпроти довгий чорний футляр…

Шая підійшов і торкнув футляр пальцем. А може, заграти зараз Бетховена[434]434
  Бетховен Людвіг ван (1770–1827) – німецький композитор, піаніст і диригент. Видатний симфоніст, творець героїчного музичного стилю.


[Закрыть]? Це ж таки вирішено: на вступних іспитах до консерваторії він гратиме неодмінно Бетховена. Радянська Росія є. Значить, буде і Радянська Україна. До першої ж радянської консерваторії, в Києві чи в Одесі, Шая піде на екзамен. Цікаво, чи є вже в Москві радянська консерваторія? Безсумнівно. Раз диктатура пролетаріату – все належить самому народові. Земля, заводи, культура і мистецтво. Все життя!.. Шаю враз обсипало жаром. Диктатура пролетаріату! Мажорний ключ… форте… патетична симфонія… Так, так, він, Шая Піркес, створить зараз такий опус: диктатура пролетаріату!.. Мерщій він ухопив футляр і висмикнув скрипку. Смичок вже був у правій руці.

В двері за спиною хтось постукав несміливо й тихо.

– Да! – опустив Шая скрипку.

Двері розчинилися, і на порозі став юнак – невідомий юнак – в потріпаній російській шинелі з піднятим коміром. На голові була папаха до самих брів.

– Що таке? – спитав Шая. – В чому річ? – Юнак був якийсь чудний, очі його метушилися під папахою.

– Шпрехен зі дейтш? – прошепотів юнак і причинив за собою двері. – Зінд зі Піркес Шая?

– Йя! – розгубився Шая. – Йяволь. Їх шпрехе. Їх бін Шая Піркес…

– Їх бін Ганс Бруне… О майи гот! Зольдат дес… найн, найн, іх біп айи штудент… фон Кенігсберг… дер філолог…

Він тремтів весь, і губи його були сині. Шая дав йому води, посадив і запропонував цигарку.

Студент Ганс Бруне заспокоївся і розповів. Він прийшов до Шаї, бо більше йому не було куди йти. І він просить колегу Піркеса йому простити, якщо цим він завдасть якоїсь прикрості. Але Піркесову адресу йому дали Піркесові товариші, колеги, українські студенти, з якими він мав щасливу нагоду познайомитися в поїзді, Ніколяс Макар, Крісанф Сербин. Ганс Бруне висловлював свою радість з того, що має честь, нехай і за таких негарних обставин, познайомитися з колегою Піркесом. А негарні обставини тому, що коли хтось вислідив, як він зайшов сюди, то й на колегу Піркеса – він, Ганс Бруне, ніколи собі цього не подарує – він накликав біду. Справа в тому, що Ганс Бруне вже півроку не студент, а солдат і доброволець імператорської армії, п'ятого драгунського полку, третього ескадрону. Але в цю хвилину він, Ганс Бруне, вже й не солдат імператорської армії, він – дезертир. Так, так, і нехай колега Піркес просто вкаже йому на двері і прожене геть, якщо боїться відповідальності за переховання дезертира. І тоді студент і філолог Ганс Бруне піде і здасться комендатурі – нехай його розстріляють завтра на світанку.

Тут Ганс Бруне почав знову тремтіти, і Піркес знову подав йому води. Поли шинелі в Ганса Бруне розсунулися, і під ними Піркес побачив справді німецький драгунський мундир.

Далі Ганс Бруне розповів таке. Він з двома товаришами, солдатами-студентами Фрідріхом Кюловим і Отто Штірмахером подали ясновельможному пану гетьману української держави петицію, в якій звертали монархову увагу на деякі неподобства, котрі впали в око проникливим молодим філологам з Кенігсберга, Гейдельберга і Геттінгена. За кілька днів усіх трьох філологів викликав до себе полковий командир. Він звелів їм зірвати наплічники і повідомив, що вони віддаються до польового суду за зраду батьківщини. Сьогодні на світанку їх переводили з гауптвахти до тюрми – о дванадцятій мав бути і суд… Дисциплінарний батальйон, каторга, а може, і розстріл? А в Кенігсбергу в Ганса Бруне є й фатер, і мутср. Лібес мютерхен!.. Очевидно, колега Піркес теж має мютерхен?…

Ганс Бруне впав обличчям на руки і заридав. Але зразу ж він урвав плач. Плакати було пізно.

Ганс Бруне наважився і кинувся тікати. Йому пощастило заплутати погоню у ярах і переярках. До вечора він просидів там. Надвечір в якогось проїжджого селянина він виміняв свою нову німецьку шинель на оцю подерту російської армії і пробрався до міста. Йому треба було знайти Шаю Піркеса. Нехай колега Піркес йому простить. Або нехай іде зараз і виказує на нього комендатурі. Ганс Бруне стійко прийме все…

– От що, Ганс Бруне, – сказав Шая, – до Німеччини, додому вам вже ніколи не вертатися. В кожному разі, поки не буде в Німеччині революції, якщо, звичайно, така передбачається…

– Йя, йя, йяволь! – закивав Ганс Бруне.

– Сьогодні ви, Ганс Бруне, переспите у мене, тут…

– О, дайке зер, данко зер, лібер колеге!

– А завтра… завтра і ви підете в ліс. В ліс, розумієте, Ганс Бруне?

– Йя, йя, йяволь! – закивав Ганс Бруне.

– В ліс. До тих, хто збирає свої сили битися проти гетьмана і німецької окупаційної армії. Розумієте, колего Ганс Бруне?

Ганс Бруне знову закивав. Аякже! «Розбійники» Шіллера. Карл Моор![435]435
  «Розбійники» Шіллера. Карл Moop! – Мова йде про драматичний твір німецького драматурга, поста і теоретика мистецтва Йоганна Фрідріха Шіллера (1750–1805) «Розбійники» (1781). В образі Карла Моора Шіллер втілив волелюбні поривання, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків..


[Закрыть] Він розумів!