Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 46 (всего у книги 62 страниц)
Поїзд стояв на полустанку, втомлено чахкав паровоз, крізь тишу ночі долинав перегук двох голосів – очевидно, кондукторів.
– Ще! – кинувся Золотар. – Ще кілька костилів треба вибити! – Стах, Піркес і Варка побігли за ним.
Вони накинулися на шпали осатаніло. Ломи здіймалися вгору і падали удар за ударом в гнилизну дерева біля костилів, випереджаючи один одного. Тріски злітали високо вгору і били в лице. Вони роздовбали ще шість шпал за якихось дві хвилини. Тоді взялися вигинати костилі. І зразу ж побігли в кінець до стику.
Тепер їхня напруга увінчалася успіхом. Під тиском ломів й кайла рейка хитнулася і немов відповзла трохи набік. Стах зразу ж тицьнув у місце стику кінець лома – лом провалився й застряв.
– Ще! Ану разом! – майже закричав він.
Вони напружилися з усіх сил, напружилися довгим, здавалося, нескінченним напруженням і немов попливли за рейкою самі – рейка відчутно посунулася вбік, може, на цілий вершок, а може, й на два. В кожному разі, тепер колесо паровоза не могло вже потрапити на неї – воно мало піти вбік, на шпалу. Паровоз на полустанку крикнув коротко і пронизливо, сюрчок кондуктора також перекотила через насип луна, з труби вдарило кілька разів хутко й гучно клубами диму, і зразу ж часто зачахкали поршні. Поїзд рушив.
– Бери бомби! З насипу вниз! – закричав Золотар вже на повний голос. Стах біг з бомбами, тісно притуливши мішок до грудей, щоб вони не трусились.
В цю хвилину вже не стало нічого чути за стукотінням коліс – поїзд із швидкістю тридцять кілометрів котився з уклону і вже рівнявся з будкою.
– Петарди! – встиг лише гукнути Стах. І саме в цю секунду кілька сухих випалів злились в один.
Слідуючої хвилини враз вибухло стільки звуків, стільки різних звуків, що вони немов вдарилися один об один, один одного збиваючи й знищуючи. Відразу це був скрегіт металу і хрускіт розтрощеного дерева, але зараз же стався сильний і короткий металевий брязкіт, і в ту ж мить вибухло потужне, скажене шипіння – вереск пари, що видиралася з щілин. Потім довгий, нескінченний брязкіт буферів – з початку поїзда в самий кінець – закінчив усе. Тільки пара вищала ще десь попереду та страшно кричав людський голос – страшно і голосно, немов у порожнечі або в тиші.
Золотар нахилився над мішком і змахнув бомбою над головою.
– А люди? – почув він голос Варки.
– Німці! – закричав він. – Окупанти! – пошпурив він. – Вороги!
Блиснуло коротко й страшно, і гучний вибух розкраяв і тишу, і чорну піч.
Стах розмахнувся теж, і другий вибух розітнувся секундою пізніше. Короткий спалах вогню видер з ночі темний обрис нахиленого набік паровоза, два червоні вагони один на одному: PZnD, значилося крейдою на кожному, Prowiantzug nach Deutschland. Золотар розмахнувся втретє, і Стах зразу ж кинув ще дві. В цей час і Піркес уже розмахнувся і кинув, але його бомба впала кроків двадцять попереду. Її вибух кинув вихором повітря й землі просто в лице. Золотар відчув, що лоб йому заливає чимсь гарячим і швидким. Він обтер лоб і протер очі рукою. На лобі запекло: його поранило скаллям бомби у лоб.
– Біжімо! – підбіг Стах. – Горить!
Темінь ночі довкола розбитого поїзда немов порідшала. В прольоті між паровозом і купою перекинутих вагонів світилося. Язик полум'я раптом виплигнув звідтіля, і вибух іскор приснув угору. Запальні бомби дійшли свого – поїзд починав горіти.
Тої ж хвилини вдарило кілька пострілів, і кулі задзижчали десь високо через ліс. Варта поїзда опам'яталася після першої несподіванки і схопилася стріляти в темінь ночі навмання. Стрільці не могли зразу визначити, навіть з якого боку був ворог. Стах розмахнувся і кинув ще гранату. Вона розірвалася з гучним вибухом.
Зразу за будкою вони звернули на дорогу і звідти у долину. В низині всі звуки враз немов відійшли далі – зробилися тихші та м'якші. Шипіння пари вже майже кінчилося. Зграї птахів, сполошені гуркотом вибухів і стріляниною, метушилися з пронизливими криками угорі. В селі за лісом часто бив церковний дзвін – на гвалт.
Вони бігли так, що давило в грудях і затискало серце. Кров заливала Золотареві очі, і він не міг ніяк її стерти з лиця. Постріли все пахкали позаду – кумедні й безпомічні, мов дитячі. Рожева заграва здіймалася з-за лісу, мов передсвітанок, і в ній тремтіла хвиляста лінія лісових верхів'їв.
Долиною йшов вітерець, і він приніс пах горілого зерна. Окупанти не їстимуть заграбованого хліба!..
СТУДЕНТИ
Це була перша в житті студента Сербина сходка[442]442
Це була перша в житті студента Сербина сходка. – В «Автобиографии» письменник розповів про події тих часів: «Гетманский режим рушился, повстанцы уже обложили Киев, гетман для защиты своего режима объявил всеобщую мобилизацию, и в первую голову – студентов. Мы, студенты, демонстрировали и против мобилизации, и против гетманского режима – перед входом в университет св. Владимира. Офицеры с трехцветными (русскими – монархическими) и двухцветными (украинскими – националистическими) шевронами на рукавах расстреляли пашу демонстрацию из окон Первой гимназии, находящейся напротив. И вот пришлось спешно из Киева удирать – сердце никак не лежало к тому, чтобы воевать по славу немецкой марионетки, царского свитского генерала да еще крупнейшего помещика. Я бежал, пробиваясь с товарищами сквозь пикеты петлюровских «сечевых стрельцов». На этом и закончилось – на всю жизнь – мое высшее образование» (Советские писатели. Автобиографии в двух томах, т. 2, с. 372–373).
[Закрыть]. Студентська сходка!
Хрисанф Сербин мріяв студентською сходкою з третього класу гімназії. Старостат! Земляцтва! Нелегальні гуртки!
Амфітеатр аудиторії «В» вирував і шумував. На нижніх ослонах метушилися молодики – вчорашні гімназисти – в новеньких тужурках з золотими вензелями на зеленому бархатному полі наплічників. На горішніх позаду – десь там, під самісінькою стелею, – в гімнастерках і френчах, з «Георгіями» на грудях, з чорними пов'язками на порубаних обличчях, з порожніми рукавами чи на костурах тісно засіли демобілізовані. Біля кафедри внизу збилися старі студенти. В їх натовпі переважали косоворотки й обтріпані тужурки без погонів. Ї всі гукали враз, всі намагалися перекричати всіх, і гамір видирався крізь двері в коридор, а там зустрічали його оплесками, схвальними вигуками чи ревом осуду всі ті, що вже не змогли вміститися в аудиторії.
Промовляти намагався молодий бородатий студент.
– Ми вимагаємо твердої влади! – репетував він і гатив кулаком об стіл.
– К чортовій матері! – ревів гурт від вікон. – За що боролись?!
– Твердої влади! – вже вищав бородатий молодик. – Інакше знову анархія! А за анархією чорна реакція!
– Ура! – лементували з нижніх ослонів, і коридор з-за дверей відповідав свистом і оплесками.
– Росія гине! – гукали офіцерські френчі з-під стелі. – Ми лили за неї кров!
– На світі є тільки одна Росія! Радянська Росія! – відповідали вигуки з гурту внизу. – А ви лили кров за царя і сестер-жалібниць!
Регіт вибухнув і гучно покотив з амфітеатру до коридора.
На стінці позаду кафедри, пришпилений за один ріг, теліпався великий квадрат фанери з фіолетовим чорнильним написом навскоси: «Вільгельм зрікся престолу!»[443]443
«Вільгельм зрікся престолу!» – Йдеться про Вільгельма II, імператора Німеччини, короля Пруссії, який обстоював інтереси німецького юнкерсько-буржуазного імперіалізму. У 1914 p., розраховуючи на військову перевагу німецько-австрійського блоку, використав сербо-австрійський конфлікт для розв'язання першої світової війни. Після революції втік до Голландії. 28 листопада 1917 р. зрікся престолу.
[Закрыть] В кутку на чорній дошці крейдою хтось написав: «Хай живе революція в Німеччині!»[444]444
«Хай живе революція в Німеччині!» – Мова йде про Листопадову революцію 1918 p., внаслідок якої була повалена монархія.
[Закрыть] Гетьманська грамота, сьогоднішня, свіжа грамота про те, що пан гетьман всея України закликає свій вірний народ відновити колишню єдину Росію, висіла зразу ж поруч. Невеличкий, пожмаканий аркуш газети – то був черговий номер нелегального «Киевского коммуниста»[445]445
«Киевский коммунист» – нелегальна газета, орган Київського міського і обласного комітетів КП(б)У, виходила з 22 вересня 1918 р. Під час австро-німецької окупації, гетьманщини, Директорії видавалася в підпільній друкарні. Закликала трудящих до повстання проти Директорії. Після визволення Києва радянськими військами 5 лютого 1919 р. виходила легально. 20 березня 1917 р. злилася з газетою ЦК КП(б)У «Коммунист».
[Закрыть] – передавався з рук в руки, з ослона на ослін. Перший аншлаг був: «Да здравствует мировая революция!» Другий: «Вместе с красными германскими солдатами против германских офицеров и капиталистов!»
Бородатий молодик уже відчаявся перекричати всіх. Він сплигнув з кафедри. На його місці був інший – з обличчям підлітка, з гусарською виправкою і в піхотинському френчі.
– Наше покоління, – закричав він, – лягло трупом на фронті! – Він з усієї сили ударив себе руками в вузькі груди. – Наша кров затоптана чобітьми! Наші рани запльовано! Я питаюся вас – доки, о росіяни?! – Він здійняв над головою руки і помахав ними якийсь час, потім раптом упав обличчям на пюпітр і забився в конвульсіях.
На кафедрі був уже інший. Він посміхнувся, і аудиторія майже притихла.
– Колеги! – сказав студент зовсім спокійно. – Ми ухилилися від теми. Ми не обговорюємо зараз судьби Росії. Ми обговорюємо тільки закриття паном гетьманом вищих шкіл. – Враз він пристрасно випростався за пюпітром. – І ми протестуємо! Ми не виконаємо гетьманського наказу! Ми будемо вчитися далі!..
– Ура! – розітнулося з нижніх ослонів. Оплески зустріли вигук і за дверима в коридорі.
Втім, на кафедрі стояв уже четвертий студент. Це був штабс-капітан з густим рядом орденських стрічок на грудях.
– Господа! – скрикнув він. – Сини вітчизни! Сини єдиної, неділимої Росії! Ми залишаємо інститут! Хай вчаться білобілетники, як вони провчилися вже чотири роки священної війни! – Сміх і оплески затопили штабс-капітана. – Господа офицеры! – зойкнув він і перекричав-таки всіх. – Господа офицеры! Прошу встать! Его превосходительство генерал Скоропадский…
Офіцери встали, на них зашикали з нижніх ослонів, від вікон розітнувся дружний свист, з коридора гукали «ганьба!», хтось згори пошпурив костуром, і він упав просто перед штабс-капітаном, грюкнувши об пюпітр. Але ще хтось дзвінко заспівав, і зразу ж зринув спів – під гуркіт ослонів, під оплески і під дружний протест:
Марш вперед, трубят в поход черные гусары!
Звук лихой зовет нас в бой – наливайте чары!..
Сербин вислизнув у коридор, і його зразу ж відкинуло хвилею натовпу до сходів униз.
– Товариші! – гукнув хтось знизу, з вестибюля. – До святого Володимира! Університет уже закритий, і в Ботанічному[446]446
… в Ботанічному… – тепер Ботанічний сад ім. академіка О. В. Фоміна. Закладений 1839 р. на пустирі і глибоких ярах за Київським університетом.
[Закрыть] загальноміська сходка! Ми будемо протестувати! Геть з нашого інституту офіцерню!
Сербин кинувся вниз, але й тут його відкинуло набік. З аудиторії «Б», з аудиторії «А», з хімічної аудиторії лилися потоки людей. Але потоки зразу ж розлилися – гупаючи чобітьми, з аудиторії «В» виходили вишикувані лави. Штабс-капітан ішов попереду, студентський кашкет збився йому на потилицю, він вимахував правою рукою і чітко відбивав крок.
– Ать-два… ать-два! – пронизливо рахував він. – На месте! Левой! Левой! – Підошви грохкали, десятки підошов грохкали, гуркіт підошов забивав усі інші звуки. Сходи, нарешті, пощастило звільнити. – Прямо! – зарепетував штабс-капітан. – Арш!
По чотири в ряд колона затупотіла униз сходами.
– Равнение! – гукав штабс-капітан. – Равнение!
Десятки юнаків в офіцерській, в студентській одежі крокували за ним. Вони йшли в казарми. Захищати гетьмана. Генерал Скоропадський кликав їх відновляти царську Росію. Вони старанно відбивали крок. Хтось з верхньої площадки сипав їм на голови крейду. Оплески, свист, вигуки – все змішалося в суцільний гвалт. По чотири в ряд вони вийшли на Бібіковський бульвар[447]447
Бібіковський бульвар. – З 1919 р. бульвар Тараса Шевченка у Києві. Названий 1869 р. за прізвищем київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова.
[Закрыть] з парадних дверей інституту.
– Скатертю дорога! – дружно гукали з вікон четвертого і третього поверху, з аудиторій. – Геть білу гвардію![448]448
Біла гвардія. – Йдеться про військові формування білогвардійців, які боролися за відновлення буржуазно-поміщицького ладу в Росії. Походження терміну «біла гвардія» пов'язано з традиційною символікою білого кольору як кольору прихильників «законного» правопорядку на протиставлення до червоного кольору – кольору повсталого народу і революції.
[Закрыть] Каледінці! Корніловці![449]449
Корніловці – учасники контрреволюційного заколоту 25–31 серпня 1917 р. під керівництвом Лавра Георгійовича Корнілова (1870–1918) з метою встановлення воєнної диктатури в Росії. Спирались на велику буржуазію, контрреволюційну частину офіцерства, підтримувались Антантою. Ліквідовані Червоною гвардією та революційними військами.
[Закрыть] Чорна сотня! Архангел Гавриїл![450]450
Архангел Гавриїл! – Мається на увазі погромно-монархічна організація «Союз Михаїла Архангела», яка в 1905–1907 pp. боролася з революційним рухом.
[Закрыть]
Штабс-капітан скинув голову догори, кашкет звалився з потилиці, але він його не підняв. Він посварився кулаком вгору – який жаль, що зброя була ще десь там, у казармах.
– Господа офицеры, смирно! – гукнув він.
Він вишикував свою команду вздовж тротуару. З вікон інституту линув сміх, дотепи і погрози. Нарешті хтось там заспівав, і всі, регочучи, підхопили спів.
Під свист, тюкання і регіт офіцери-студенти рушили вниз по бульвару, в бік до Жилянської[452]452
Жилянська – тепер вулиця Жаданівського у Києві.
[Закрыть]. Штабс-капітанів студентський кашкет лежав якийсь час у рівчаку, потім його хтось підхопив ногою, підбив угору, тоді другий, тоді третій – і за кілька хвилин від новенького кашкета зостався тільки лаковий козирок.
Групи студентів перебігали бульвар – до Ботанічного саду: там десь, коло університету святого Володимира, мав бути загальноміський студентський мітинг протесту. Посередині бульвару бігли студенти з жовто-блакитними розетками на грудях – то були студенти «українського народного університету» – і розкидали якісь невеличкі метелики. Сербин схопив один.
Винниченко[453]453
Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) – український письменник стояв на позиціях буржуазного націоналізму. Після Лютневої революції брав активну участь в організації контрреволюційної Центральної ради, був одним із її керівників. З листопада 1918 р. по лютий 1919 р. – голова Директорії. Помер в еміграції в Парижі.
[Закрыть], Петлюра, Макаренко[454]454
Макаренко Андрій (1883 —?) – український буржуазно-націоналістичний діяч, у 1917–1918 pp. – голова профспілки українських залізничників, у 1918 р. – член Директорії.
[Закрыть], Андрієвський[455]455
Андрієвський Опанас (1883-?) – український буржуазно-націоналістичний діяч, член Директорії.
[Закрыть], Швець[456]456
Швець Федір (1882 —?) – український буржуазно-націоналістичний діяч, у 1918 р. член Директорії, пізніше професор українського університету в Празі, геолог.
[Закрыть], іменуючи себе «Директорією українського національного союзу»[457]457
«Директорія українського національного союзу» – контрреволюційний буржуазно-націоналістичний уряд так званої «Української Народної Республіки» (листопад 1918 – листопад 1919 pp.), який очолив Винниченко, а з лютого 1919 р. – Петлюра. В січні 1919 р. оголосив війну Радянській Росії. У квітні 1919 р. під ударами радянських військ утік до Східної Галичини. Після закінчення радянсько-польської війни у 1920 р. перестав існувати.
[Закрыть], закликали всіх повставати і скидати гетьмана.
«Дивно! – подумав Сербин. – Але ж Петлюра та Винниченко й прийшли з німцями на Україну навесні?..»
– На мітинг до святого Володимира! – гукали з рогу Нестеровської[458]458
Нестеровська – колишня назва вулиці Івана Франка у Києві в 1914–1926 pp., названа на честь російського льотчика П. М. Нестерова (1887–1914).
[Закрыть], і разом з усім студентським натовпом Сербин побіг вздовж бульвару до Володимирської. На тому боці бульвару студенти ставали на плечі один одному і дерлися просто через високий червоний мур у Ботанічний сад.
Але враз, перед самим вже рогом Володимирської, всі мусили спинитися. Бульвар упоперек був перегороджений цепом офіцерів з гвинтівками в руках.
– Стій! Стій! – гукали вони. – Стій! Ні один чоловік не пройде!
Всі спинилися, і Сербин спинився теж. Офіцери тримали гвинтівки на руку, і багнети полискували на рівні грудей.
– Сербин! – гукнув хтось із цепу. – Здоров, Хрисанф!
То був Воропаєв. У сірій шинелі, з ременями навхрест, на лівому рукаві трикутний біло-синьо-червоний шеврон. Він тримав гвинтівку на руку і майже торкався багнетом Серби-нових грудей.
– Вітька? Хіба ти не на Дону?[459]459
Хіба ти не на Дону? – тобто не в складі контрреволюційних денікінських збройних сил Півдня Росії, які діяли на Дону та Півдні Росії.
[Закрыть]
– Незабаром!.. Я в Астраханській офіцерській дружині. Заходь у казарми. Бульварно-Кудрявська[460]460
Бульварно-Кудрявська – колишня назва (до 1937 р.) вулиці Воровського в Києві.
[Закрыть], дванадцять…
Під тиском зростаючого натовпу офіцерський цеп відступив назад. Але посередині натовп вже розірвав цеп і кинувся за ріг на Володимирську. З прокляттями, лайкою і погрозами офіцери бігли позаду, розмахуючи гвинтівками.
– Ти не йди! – спинив Воропаєв Сербина за руку. – Я думаю, буде стрілянина…
Різкий вигук команди урвав його мову.
– Це-е-е-еп! – гукав командир з-за рогу, від педагогічного музею[461]461
… від педагогічного музею. – Йдеться про колишній Педагогічний музей, споруджений у 1912 р. по вулиці Володимирській, 57, діяв до 1917 р. Тепер Будинок учителя.
[Закрыть]. – До бою!.. Готуйсь!..
Воропаєв пустив Сербина, притьмом клацнув затвором і відбіг назад, під крислаті каштани. Лапастий, червоний і жовтий лист зрідка падав на землю під ноги. Було майже тихо.
З брами університетського подвір'я, з-за високих університетських колонад на Володимирську вулицю виливався великий гурт. До нього приєднувалися ті, що бігли з бульвару володимирцям назустріч. Гурт вийшов чоловіка двісті, відразу ж він зріс до трьохсот, за кілька секунд уже був він не менше півтисячі.
Демонстрація зійшла на брук і повернула лицем сюди, до рогу бульвару. Макар стояв у першій же лаві. Іса розмахувала руками і кликала до себе ще когось. Сербин зірвався і побіг назустріч мерщій.
– Розійтись! – загукав офіцер від музею. – Наказую студентам розійтись! – Він приклав до рота долоні трубкою. – Ще раз: розійтись!
Сотні студентських кашкетів колихнулися, і демонстрація хутко рушила назустріч цепу.
– Геть контрреволюцію! – зринув з лав дзвінкий дівочий голос. – Нехай живуть совдепи!
Червоний прапор враз немов вибухнув з гурту і огненним язиком затріпотів над головами демонстрантів.
– Плі! – заверещав офіцер від музею. – Плі! Плі!
Три залпи, один за одним, роздерли повітря поземними смугами синього диму.
І зразу ж синій дим звився вгору і зник.
Сербин вхопився за голову і прихилився до стіни.
– Пак… пак… пак… – тріснуло ще кілька окремих пострілів.
Демонстрація шарахнула. Студенти плигали через паркан Миколаївського скверу[463]463
Миколаївський сквер – розташований напроти головного корпусу Київського університету. Після встановлення в ньому пам'ятника Миколі І називався Миколаївським. Тепер Шевченківський парк.
[Закрыть], бігли вулицею до Караваєвської[464]464
Караваєвська – колишня назва вулиці Льва Толстого в 1891–1938 рр., походила від прізвища відомого київського хірурга В. О. Караваєва.
[Закрыть], дехто кинувся до університетської брами[465]465
… дехто кинувся до університетської брами. – У книзі «Я вибираю літературу» (с. 130) Ю. Смолич розповів про реальні події, які відбулися під час антигетьманської демонстрації 1918 р., учасником яких був сам письменник: «Потім ми бігли садом до стін університету – тоді ще відгородженого дворища поза університетом не було: вікна виходили просто під затінок каштанів, навстіж були розчинені і задні двері.
Пригадую точно: саме коли надбігла до задніх дверей та група, з якою біг і я, ми почули, немов десь по той бік масивної будови університету хтось враз розірвав довжелезне полотнище. Я дна роки проходив уже допризивну підготовку, стріляв на стрільбищі і роздільно, і залпом – і я зрозумів: то був залп з гвинтівок.
Ми вбігли в університет, гримлячи по залізних плитах сходів, і крізь цей тупіт почули другий залп: тепер у лунких мурах будівлі він уже не був подібним до розпахуваного полотнища, а схожий на гуркіт грому після близької блискавки. Тепер уже всі зрозуміли, що це стрілянина і що стріляють, очевидно, по тій демонстрації, на яку поспішали і ми, В коридорі першого поверху та у вестибюлі перед головними дверима враз утворилась колотнеча: хто пробивався вперед, інші задкували.
Коли за тим потічком, що вилився з парадного входу університету на під'їзд, я вибіг між колонаду, знову почулися постріли. Тепер це вже був не залп, а окремі, безладні постріли. На брукові перед університетом кілька людських тіл лежали нерухомо, червоний прапор теж простелився на брукові… А навсібіч – і сюди, назад, до спасенних колон та мурів університетської будівлі, і туди, під гущавину дерев Миколаївського скверу, і геть до рогу Караваєвської вулиці – бігли десятки юнаків і юнок, учасників щойно розстріляної демонстрації».
[Закрыть]. Але кілька вже зосталося там – посеред бруку, розкинувшися непорушно чи звиваючися в муках поранення.
Сербин бачив, як Макар упав, потім звівся, потім знову упав.
Перестрибуючи стовпчики й живопліт бульвару, Сербин побіг до полеглих мерщій. Зліва, вздовж вулиці, з гвинтівками на руку, бігли офіцери, щось репетуючи, когось кленучи. Бородатий студент в окулярах, в розстебнутій чорній шинелі, стояв серед купи тіл з піднятими вгору руками.
– Медики! – гукав він. – Медиків старших курсів прошу не розбігатись! Ноші візьміть в анатомці! У сторожа Серафима, там марля, вата і бинти! Не забудьте, його звуть Серафим! Вата, марля й бинти! Серафим!
Іса лежала ниць. Сербин схопив її за плечі і перевернув горілиць. Зуби були вишкірені, очі скляні – її вбито наповал. Поруч страшно кричала дівчина, обома руками затискуючи прострелений живіт. Бородатий медик здирав з неї сквапно цупку шевйотову спідницю. Зойки, стогін і плач зринали звідусіль. Макар сидів, скулившися, на краю тротуару – купа книжок розсипалася по цементних плитах. Правою рукою Макар затискав ліву. З рукава додолу крапало рясними червоними краплями. Сербин підбіг і схопив його під пахви.
– Не можу… – прошепотів Макар. – Взагалі… – не можу… – Він винувато посміхнувся. – Мені, розумієш, крутиться голова… – Він раптом зовсім пожовк, обважнів і нахилився навзнак, на тротуар. – Книжки… – прошепотів він ще, – книжки… візьми… Їх треба віддать… до бібліотеки…
Тоді Сербин напружився з усіх сил, вхопив його просто в оберемок і побіг – на розі ж Фундуклеївської[466]466
Фундуклеївська – колишня назва (до 1919 р.) вулиці Леніна в Києві. У 1869 р. названа за прізвищем київського губернатора І. Фундуклеєва.
[Закрыть] була аптека. Ноги Макарові волочилися по землі.
Воропаєв стояв на своєму місці, спершися на стовбур каштана і спустивши гвинтівку до ноги. Він хутко курив і був зовсім блідий.
– Вітька! – закричав Сербин, і сльози бризнули йому з очей. – Сволоч! Кольку Макара убив!
Воропаєв одвернувся:
– Сам винний… Завжди був більшовиком…
Лапасте, червоне і жовте, листя падало зрідка і шаруділо під ногами, мов древній пергамент.
Згори, з Фундуклеївської, наближаючися, весело грав оркестр. І зразу ж стало чути ритмічне й громохке гупання тисяч чобіт… З-за рогу, перетинаючи Володимирську вулицю, вниз по Фундуклеївській марширувала велика німецька частина. Очевидно, полк.
Але шикування частин було незвичайне. Офіцери не йшли кожний попереду свого відділку – батальйону, роти чи рою. Всі офіцери – з погонами, аксельбантами і при зброї – чоловік, може, з сто, вишикувалися в шеренги і парадним, «гусячим», кроком завзято марширували на чолі полку. Оркестр награвав бравурне «Майне лібе Августхен, Августхен, Августхен», вісім барабанів гриміли, два прапори звивалися в офіцерів над головами. Один був штандарт полку, другий – триколірний національний німецький стяг, і на ньому золотом викаптувано: «Ес лебе майн фатерлянд!»[467]467
Хай живе моя вітчизна! (нім.) – Ред.
[Закрыть]
Позаду шеренг офіцерів одною суцільною колоною – гуркіт чобіт переливався від краю до краю – йшли солдати. Великий червоний транспарант несли двоє перед колоною.
«Ес лебе ді революціон!»[468]468
Хай живе революція! (нім.) – Ред.
[Закрыть] – було виписано білою олійною фарбою на кумачі.
Солдати були без зброї і без патронташів. Унтери крокували вздовж колони по тротуару – з тесаками і кобурами револьверів на поясах.
Офіцери і солдати окупаційної армії йшли обирати «німецьку раду військових депутатів». В Німеччині почалося революційне повстання. Вітер котив униз до Хрещатика багато невеличких білих і рожевих папірців.
– Слухай, – сказав раптом Макар, – я вже можу сам… от тільки кров… а де мої книжки?
Один папірець підкотився і зачепився за Сербинову ногу. Сербин підняв його й прочитав. То була прокламація Київського військово-революційного комітету (більшовиків), яка закликала київський пролетаріат виступати на демонстрацію з приводу революції в Німеччині, разом з німецькими солдатами.
Десятки вартових та ще якихось непевної зовнішності людців у рудих кепках і горохових пальтах метушилися по вулиці, перебігаючи перед німецькою частиною від тротуару до тротуару. Так десятирічні шалапути-пустуни, гартуючи свою мужську хоробрість, перебігають дорогу перед автомобілем або трамваєм. Потім вони раптом падали на брук або зненацька стрибали вгору, змахуючи кепками і папахами проти вітру. Так діти хапають метеликів сачками.
Вартові та філери ганялися за папірцями, хапали їх, мерщій жмакали і пхали собі за пазуху, до кишень.
АГЛОМЕРАТ І КОНГЛОМЕРАТ
В Василькові[469]469
Васильків – райцентр Київської області, заснований в другій половині X ст. князем Володимиром.
[Закрыть] поїзд спинився під загрозливі вигуки і брязкіт зброї.
– Лягай! Лягай! Лягай!
Всі попадали ниць. Шурка, на правах жінки, визирнула крізь щілину відсунутих дверей.
Електрика не світила. Сліпуваті гасові ліхтарі та кіптяві плошки мерехтливою червонуватою загравою освітлювали перон. Сірі постаті, полискуючи зброєю, метушилися вздовж ешелону. Кулемети, дулами на поїзд, вишикувалися біля дверей і виходів з вокзалу.
– Сірожупанники![470]470
Сірожупанники – батальйони, сформовані в Австро-Угорщині, в таборах для полонених з солдатів-українців.
[Закрыть] – пояснила Шурка. – Багато-багато…
Троє, держачи перед собою гвинтівки, вже дерлися до вагона.
– Офіцери й козаки – українські, руські, німецькі чи австрійські – виходь! Хто в цивільному, приготуйте документи!..
Студентські матрикули навдивовижу цілком задовольнили старшину. Але повернув він їх, скептично посміхаючися.
– Раджу, панове, злазити й повертатися назад. Поїзд далі не піде. Зв'язок тільки з Мотовилівкою[471]471
Мотовилівка – село Любарського району Житомирської області.
[Закрыть], а далі невідомо що…
Васильків був останньою заставою гетьманських військ. Втім, тільки сплигнув старшина на перон, паровоз подав довгий гудок, і ешелон неквапом рушив від станції.
– Поїхали! – Шурка заляскала в долоні. У вагоні тепер стало зовсім вільно: три чверті пасажирів виявилися офіцерами та козаками, і їх усіх, як дезертирів з гетьманської армії, забрали патрулі сірожупанників.
Шурка замуркотіла собі під ніс:
Ехал в поезде со мной один военный,
О быкновенный, простейший фат,
И I чином, кажется, о н был всего поручик,
А с виду купчик, дегенерат.
Сидел он скраю и напевая…
А поезд трам-та-ра-ра-рам-там-та-та-там…
Одначе за першою ж кілометровою будкою поїзд знову став.
Всі визирнули:
– Що таке?
Поїзд стояв серед глупої ночі, довкола зависла пітьма, і здавалося, високими стінами обабіч здіймався бір. Накрапав дощ.
Від паровоза чулися крики і лайки.
Огнів попереду не було, і машиніст відмовлявся їхати далі наосліп – на вірну катастрофу.
Гурт людей побіг до паровоза. Люди ці були в цивільному, але кожний тримав у руках маузер, наган чи гранату. Ці люди їхали в Білу Церкву до Петлюри. І вони пропонували машиністу на вибір – або їхати далі до Фастова[472]472
Фастів – райцентр Київської області, залізничний вузол, відомий з XV ст.
[Закрыть], або вони негайно вкинуть його в топку.
Паровоз загув знову, і тоді раз у раз, майже безперестанку кричачи, ешелон поліз просто в пітьму, в ніч, навмання.
Сьогодні проти ночі мала відбутися загальна студентська мобілізація, і студенти шарахнули з столиці врозтіч.
Ні Сербин, ні Теменко, ні Туровський, ні тим паче Макар не бажали йти на смерть за пана гетьмана та його державу. Шурка покинула Київ теж – курси закрито, все закрито, місто обернулося на військовий табір, невійськовим діла не було, не було невійськовим і що їсти.
Земляцтво верталося назад, до рідних осель. Перший студентський рік не склався.
Погойдувало. Колеса відстукували дрібний ритм товарних вагонів.
– А все ж таки, – сказав Макар, і в темряві неосвітленого вагона всі відчули його тиху посмішку, – а все ж таки я встиг здати і інтеграли, і диференціали…
Він черкнув сірником. Ліва рука лежала в нього на косинці. Пачечку сірників він затискав між колін. Всі потяглися прикурювати. В короткому спалаху обличчя були довгасті й схудлі. Всі сиділи тісно на довгій і вузькій скрині з нетесаних соснових дощок. То була труна. В труні лежала Іса.
Враз з ночі, зліва і справа, сплеснув фейерверк пострілів, у стінки вагона вдарило кілька разів, дрібні трісочки посипалися на голови й плечі. Але поїзд лиш прискорив хід і полинув далі, здається, з уклону.
– Куріть в рукава! – нагримала Шурка. – Постріляють же до чортів собачих!
Обстріляли поїзд на цьому перегоні разів зо три.
Потім поїзд немовби спіткнувся і знову став.
Всі визирнули. Обабіч було чорно і сіяв дрібний дощ.
– Рушай! Рушай далі! – загукали з вагонів до паровоза. – Гаврило, крути!
Та поїзд уперто стояв.
Тоді хтось примітив крізь пітьму обрис будівлі. Ще хтось побачив полиск віконного скла. А посередині зовсім виразно виднівся мокрий сигнальний дзвін. Це була Мотовилівка. Білетна каса стояла розчинена, компостер вигинав чорну лебедину шию, на телеграфному апараті жужмом лежали стрічки, щеня фокстер'єр скиглило, зачинене у жіночій убиральні. Станція була темна, на станції нікого не було – її покинув навіть персонал.
Машиніст виліз на тендер, на купу вугілля і, приклавши долоні до рота, загукав навкруги:
– Агов! Агов! Люди добрі!
В густій мжичці луна перекотилася бором, млява і нешвидка. Ніхто не відповів. Добрих людей не було. Бір обабіч стояв чорний, моторошний і мовчазний.
Тоді пасажири зібрали короткий мітинг і вирішили їхати далі.
Машиніст на цей раз відмовився категорично і запропонував, що полізе в топку сам. Рації в цьому не було – без нього все одно не можна було їхати далі. Його почали купувати. За п'ять хвилин по ешелону зібрали півтори тисячі лопаток. Машиніст відмовився. Тоді ще за десять хвилин зібрали дві тисячі керенок. Він відмовився. Тоді зібрали тисячу марок і п'ятсот крон. Машиніст простелив кожух у тендері і сказав, що спатиме аж до ранку.
До ранку могло ще багато чого трапитися. Перегон же до Фастова був кілометрів з дванадцять. Студенти витягли труну з вагона, поклали на плечі і рушили по шпалах вперед. Колія стелилась під ногами, але чи лежить вона насипом, чи, навпаки, виїмкою, – цього видно не було. Небо звисало чорне, як сама ніч. Можна було робити тільки крок, тільки один крок, і далі вже був кінець. І був це кінець світу, бо не можна було повірити, що далі щось є, що в цій пітьмі щось існує, що взагалі на світі можливе світло, тепло і сухість.
Ішли крок по крокові, з шпали на шпалу. Дощ забивав очі, стікав за комір, промочував одяг наскрізь. Труна була важка, ребро натирало плечі. Макар і Шурка зміняли одне одного раз у раз.
– Коля! – сказала Шурка. – Ви б краще повернулись. Нехай рана нестрашна, в м'якоть, але ж таки це рана. Завтра ви поїдете нам услід…
– Я не розумію! – розсердився Макар. – Я, взагалі, не розумію… Ви хочете, щоб мене зробили гетьманцем?
– Ви поранені, вас не візьмуть.
– Ну, тоді мене посадять за демонстрацію в тюрму!
– Нема часу зараз садовити в тюрму!
– Тоді, взагалі, розстріляють! Я не розумію…
– Стій! – нагло закричало з ночі. Хто йде?
Всі спинилися і змовкли.
– Стрілятиму! Хто?
Звідки лунав голос, не можна було розібрати. Чи то він був спереду. Чи то він був ззаду. А можливо, що був і з котроїсь із двох інших сторін. І голос був не один.
– Хто? Хто? – підхопили голоси справа і зліва. – Стій! Хто? Та пальніть раз, другий – воно зразу й відповість!
– Не стріляйте! – гукнула Шурка. – Тут женщини!
Брудна лайка і сміх відповіли їй.
– Хто? – Десь у пітьмі клацнуло кілька затворів.
– Це похорон! – закричав Макар. – Ми несемо труну!..
– Що? – хтось вилаявся. – Руки вгору і йдіть поволі вперед!
– А труна? – захвилювався Макар.
Тоді нарешті зашаркали чоботи по гравію путі, і стало чути, як невидимі в пітьмі люди дихають часто і зовсім близько. Потім різко запахло мокрими солдатськими шинелями, і зненацька зовсім поруч із темряви виникли похилені багнети.
– Руки вгору!
– Хлопці, та тут справді труна!
– Що в труні?
– Покійник, – сказав Макар.
– Товаришка, – додала Шурка.
– Студентка, – пояснив Туровський.
– Забили вчора на демонстрації… – почав був і Сербин, але примовк.
Примовкли і всі – адже не було ще відомо, що це за люди і з чийого війська.
– Ми студенти, – тоді заговорила Шурка, – ми везли до рідного міста ховати померлу товаришку. Але поїзд раптом став. Далі, сказали, не піде. Ми вирішили мандрувати по шпалах пішака…
Довкола невидимі люди тихо побрязкували зброєю і мовчали. Вони, звичайно, не вірили. Хтось глузливо засміявся.
– Розумієте! – захвилювався Макар. – Осінь, мряка, тепло, взагалі… Тобто труп може розкладатися… І взагалі…
– Цить! – гримнув хтось. – У труні динаміт?
– Ну, що ви! – Шурка навіть засміялася. – Дівчина! Мертва дівчина. Їй-богу…
– Дзюба! – ліниво озвався хтось. – Візьми десяток козаків, одведи затриманих із труною на заставу. Нехай розбираються…
– Слухаю, пане-товаришу!
«Пане-товаришу»… Значить, це не були гетьманці. Гетьманці казали до офіцера «пане старшино».
– Добродії! – тоді заговорив Туровський. – Там, на Василькові, сірожупанників видимо-невидимо.
– Знаємо! – озвався той же. – Дзюба! Веди шпигунів…
– Ми зовсім не шпигуни! – образився Макар. – Розумієте, ми тікаємо від гетьманської мобілізації. Гетьман закрив університет і мобілізує студентів. А ми проти гетьмана взагалі…
– Годі! – гукнув той же невидимий. – Дзюба, веди! Тільки гляди, по дорозі не розстрілюйте – «язики» ж…
Приклади вперлися під спину, і доводилося йти. Студенти поклали труну знову на плечі і рушили. З колії треба було спускатися ліворуч униз і плигати через рівчак.
– От ідіотство, – прошепотіла Шурка, – якщо нас розстріляють як шпигунів…
– І взагалі, – обурився Макар, – взагалі, жалко, якщо розстріляють…
– Єрунда! – заспокоїв Сербин. – Таж труна, і в ній мрець, нам же зразу повірять…
– Угу! – Шурка була настроєна зовсім скептично. – Скажуть, що і труну, і мерця ми взяли лиш навмисне…
По спині перебіг холодок. Справді, ну, хто б ото таскався з покійником за двісті верст у такий час? Ніякого сумніву – невдале маскування…
Морозом поза шкірою пройшло вдруге, і Сербин почав думати про своє невдале життя. Вісімнадцять років мати сохла і чахла над працею, дев'ять років він бігав до гімназії – діставав двійки, сидів у карцері, до пізньої ночі ганяв по приватних уроках, щоб заробити зайвих двадцять карбованців, – все, щоб бути студентом, кінчити університет… І от – вчора його ледве не вбито на якійсь демонстрації. Сьогодні його мало не мобілізовано до якоїсь армії. А зараз і взагалі розстріляють – невідомо за що… Сербину не дали навіть побути дитиною. Чотири роки тому, першого серпня – господи, це ж п'ятий вже рік! – почалася війна і досі ніяк не скінчиться!.. Ну, і прекрасно – нехай швидше стріляють! До чортової матері з таким ідіотським життям!..
Крізь млу і мжичку блиснув сліпенький огонь. Два невеличкі чотирикутні віконця виникли нагло, не далі як за десять кроків. Десь зовсім близько форкали копі, багато коней, і гупали копитами, переступаючи.
В благеньких променях від вікон вже можна було трохи роздивитися. Очевидно, це була хата лісника. На дубку під стінкою сиділо кілька скулених постатей, зіпершися на гвинтівки.
– Це я, Дзюба, – сказав все той же голос. – Шпигунів привів. Сотник спить?
– Зайди…
Шмат стіни немов випав – то розчинилися двері, – і темна постать Дзюби – довга шинель, шапка з шликом на потилиці, крива шабля при боці – провалилася в ясний чотирикутник. Знову зробилося темно.
– Що? – запитав Сербин, торкнувшися Шурки: вона тремтіла, він. відчув, що й він тремтить.
– Нічого. Змерзла… Дощ…
Макар тихо, майже нечутно, нервово засміявся. Козаки на дубку під хатою спльовували і муркотіли тихі прокльони. Дощ майже вщух.
Дзюба негайно ж вернувся, і їх повели всіх зразу, разом із труною.
Посеред хати стояв стіл, на столі була розкладена карта, і на ній стояв каганець. Тріпотливо освітлював він старшину в синьому жупані, що схилився над картою через стіл. Чорна каракулева шапка з червоним довгим шликом лежала на лаві поруч. Револьвер старшина тримав у руці, зіпертій на стіл.
– О! – скрикнув Макар і знову тихо засміявся.
Всі спинилися теж, старшина підвів голову, блиснув скельцями пенсне і зразу ж загонисто зареготав.
То дійсно був Репетюк. Він навіть сів на лаву – сміх валив його з ніг.
– Мілорди! Що за чорт! І чому труна? Хто помер?
– Хіба ви петлюрівець? – здивувався Макар. – А я думав…
– Так! – Репетюк урвав сміх і звівся, нахмуривши брови, вилиці в нього злегка зашарілися. – Я сотник військ Директорії, що бореться проти гетьмана. А ви, джентльмени?.. Бунчужний, ви можете йти!
