355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Смолич » Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні » Текст книги (страница 4)
Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 02:39

Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"


Автор книги: Юрій Смолич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 62 страниц)

– Господи! – молилася вона. – І коли ж ти нарешті прибереш до себе самого головного мерзотника? Сердешний руський народ! За що гинуть наші бідні солдатики!..

Солдатики були і в Юри – дві коробки. В одній вісім кавалеристів в червоних мундирах, в другій шістнадцять піхотинців з рушницями на руку. При них був ще й командир на коні, але, ненароком наступивши, Юра обломив у нього підставку, і кінний офіцер нікуди не годився. Він лежав у госпіталі. Після маминих слів Юра завжди біг до етажерки, де стояли коробки з солдатиками, і стурбовано їх перевіряв.

Солдатики були цілі. Як завжди, мама перебільшувала і помилялася.

Вечорами до мами приходили кілька тьоть, і вони сідали довкола обіднього столу, на якому тепер з'являлася ціла купа білого шмаття. Тьоті з мамою дерли шмаття на стьожечки, потім із стьожечок смикали нитки. Це у них звалося «дьоргати корпію». В інші вечори вони, навпаки, шили з того шмаття маненькі торбиночки і накладали в них всякі принесені з собою речі: пачечки з тютюном, теплі шкарпетки, чай і цукор. Брат Олег в цей час гасав по кімнатах в бляшаній гусарській касці, яку йому подарували на іменини, і з гусарською шаблею в руках. Він кричав «ура!» і рубав усе, що потрапляло йому під руки: крісла, килими, подушки. То були «япошки». Япошкою ж повинен був бути і Юра. Замість рушниці, він діставав лінійку, а на голову – коробку з-під батькового кашкета. Брат Олег кричав «ура!» і гатив Юру шаблею по коробці. Юра мусив кричати «банзай!»[38]38
  Ура! (японськ.) – Ред.


[Закрыть]
і здаватися в полон. Це звалося «бій під Мукденом», або ж «на сопках Маньчжурії». Одного разу коробка не витримала і розлетілася на шматки. Шаблюка вдарила Юру по голові. Іскри полетіли Юрі з очей, і, вихопивши лінійку, він щосили врізав брата по голові… Братові теж посипались іскри. З ревом він побіг до мами скаржитися.

Потім враз прийшли відомості, що й піший Батуринський полк, який стояв в Умані постоєм, теж відправляється на війну. Тьоті, які принесли ці вісті, дуже плакали. Мама заплакала теж. Юра ніяк не міг збагнути – чого? Картинки в журналі «Нива» були прекрасні. Наприклад, «Подвиг протопопа Преображенського»: на чолі купки руських солдатів з довгими чорними бородами і з рушницями на руку піп з бородою ще довшою і хрестом в руках жене перед собою незчисленні полчища відступаючих японців… Або ще – атака славних руських козаків на банду хунхузів[39]39
  Xунхузи (китайськ. червонобородий) – назва учасників збройних банд, які діяли у Північно-Східному Китаї до перемоги революції.


[Закрыть]
: роти викривлені набік – «ура!», коні зіщулені й неспинні – вперед, шаблі – мов сонячний зблиск, голови хунхузів – мов бризки по стінах. Потім генерали в орденах, бородаті солдати в папахах, поля до обрію завалені трупами і високо понад ними – в туманному мареві тихої ночі – м'який привид прекрасної, лагідної, доброї жінки. І невеличка зелена гілочка у цієї жінки в руках – гілочка миру. Мабуть, відгонити мухи, вирішив про гілочку Юра.

Батько Соні Яснополянської, яка жила навпроти, був у тому полку капітаном і теж від'їздив на фронт. Соня відразу ж загорділа і ні з ким із «штацьких» не хотіла гратися. Коли ввечері капітан Яснополянський проходив по вулиці, вертаючись з полку, Юра вибігав за хвіртку, ставав посеред тротуару і застигав з роззявленим ротом і вилупленими очима, поки капітан не минав його і не зникав за дверима своєї квартири.

– Молодий чоловіче! – сказав одного разу капітан. – Ви можете проглинути мене, а мені треба їхати на війну воювати.

Юра захлопнув рота, і вуха запашіли в нього жаром. Після цього випадку він стежив уже за капітаном здаля, крізь щілинку в паркані.

За кілька днів полк, вирушив на станцію.

Було страшно весело. Попереду їхав бородатий офіцер на сірому коні. За ним – теж на конях – ще кілька офіцерів, і поміж них на довгому держалні – великий кольористий прапор. Далі – серце Юрине заколотилося – з хрестом у руці, теж верхи, в довгій чорній спідниці і з широкою чорною бородою їхав, безперечно, сам протопоп Преображенський, і Юра мало не кинувся вслід за ним, мама ледве стримала його за руку. Але тут почалося вже таке, що Юра зразу ж забув за протопопа Далі за протопопом ішов найперший, найголовніший, найстарший офіцер. Це було зразу видно. Замість шаблі, в руках у найстаршого офіцера була тільки невеличка паличка, якою він безперестанку командував, але його беззаперечно слухали всі. А найголовніше – як же йшов цей офіцер! Він ішов не так, як всі. Він ішов – задом наперед. Так, так – задом наперед!

Потім вже йшов оркестр і грав. Барабанів було аж восьмеро, і вони тріскотіли страшно. Великих барабанів було два, і вони бухали, немов гармати. Потім були всякі труби – малесенькі, як свищики, і такі величезні, що їх не можна було тримати в руках і треба було нести на плечах, а то й обкручувати довкола тіла. Ці труби, обкручені довкола тіла солдатів, рохкали особливо гучно і здорово. І те, що ці солдати, які змогли зігнути так величезні труби і обкрутити їх довкола себе, беззаперечно скорялися паличці найстаршого офіцера, який ішов задом наперед, – це вразило Юру остаточно.

Юра виліз на придорожній стовпчик і замахав руками з усіх сил. Мама стояла ззаду зовсім тихо і не заважала Юрі. Юра махав весь час, поки проходили мимо одна за одною роти солдатів з рушницями на плечі, шинелями через плече і ранцями за плечима. З передостанньою ротою пройшов і Соні Яснополянської батько. Йому Юра замахав особливо ретельно і гаряче. Все це було надзвичайно весело…

Нарешті хтось торкнув Юру за плече. То була мама.

– Досить, Юрок, – лагідно сказала мама. – Не махай вже, ти повикручуєш собі руки…

– Мамо! Чого ж ти плачеш? – здивувався Юра.

Мама справді плакала. Ах, ці вже жінки! їм би тільки плакати… Жінок Юра починав уже зневажати. Але мама – маму, звичайно ж, ні. І тому були особливо прикрі ці безпричинні й незрозумілі мамині сльози. Юра спересердя навіть тупнув ногою.

– Ходімо додому, Юрок, – сказала мама, витираючи сльози, – вже нерано і час спати.

Знову спати! Щодня спати! Юра вже був готовий одчайдушним ревом заявити своє обурення і свій протест, але одразу ж передумав. Що ж – сьогодні Юра піде спати залюбки. Таж сьогодні, безсумнівно, має приснитися справжня війна. Юра буде бурським інсургентом, він битиметься з хунхузами в гаолянових хащах[40]40
  Гаолянові хащі – зарослі однорічної зернової рослини, висота стебла якої досягає чотирьох метрів; маньчжурське просо.


[Закрыть]
Ляояна, він зробиться протопопом Преображенським і з хрестом в руках поведе військо в бій проти япошок. Хоча… від протопопа Преображенського відштовхувало те, що був він у довгій спідниці, неначе жінка. Одначе і борода в нього теж була як у мужчини… Незрозуміло. Ну й бог з ним – Юра краще буде найголовнішим генералом-капельмейстером і, ведучи своїх славних солдатів у бій, ітиме попереду й вимахуватиме паличкою.

І Юра іде перед мамою задом наперед, горлає «Трансвааль, Трансвааль, страна моя», диригує обома руками з усіх сил і вимагає, щоб мама була оркестром.

Нарешті він зачіпається за камінчик, гепає на спину, і вулиця оглашається його ображеним і обуреним ревом.

Додому Юра вдирається, як буря. Він біжить до папи розповісти про капельмейстера, про капітана Яснополянського, про солдатів і про те, що він бачив справжнього протопопа Преображенського. Він вбігає до папи в кімнату і біжить до столу, за яким папа сидить схилившись. Він плигає з розгону папі на коліна і, хапаючи за руки, відводить їх від папиного лиця.

– Папа! – гукає Юра. – Якби ти тільки бачив…

На цьому він раптом замовкає. Господи! Що це таке? Це неможливо! Цього ніяк і ніколи не може бути! Папа без окулярів, його очі червоні, і його обличчя мокре від сліз. Може, не від сліз? Може, це він щойно умився і ще не втерся рушником? Ні, від сліз. От вони течуть ще з куточків очей, з-під навислих крислатих брів. Папа плаче.

Папа плаче!

Це неможливо. Папа ніколи не плаче. Мужчини взагалі не плачуть. А папа ж найперший і найкращий мужчина…

– Папа! – стогне приголомшений, знищений Юра. – Папа! Ти плачеш?!!

Папа всміхається, але якось так гірко, криво, жалісно, краще б уже він не всміхався зовсім, – і добуває хустку з кишені.

– Чого? – шепоче Юра папі на вухо. – Скажи тільки мені, я нікому не скажу.

– Ах, Юрко! – папа зітхає і ховає хустку до кишені. – Біжи десь побався. Колись, як виростеш, тоді й ти знатимеш, що ця війна, крім самого царя, нікому не потрібна.

Засинав того вечора Юра і радо і стривожено. Війна повинна була приснитися неодмінно. Але ж чого плакав папа? Юра от-от засинав, і раптом знову виходило так, що він ще не спить. І війна ніяк не починала снитися. В очі лізла якась нісенітниця. То папа у спідниці і з бородою, неначе священик; То мама в мундирі капітана Яснополянського. То великі покручені труби йшли самі по дорозі, і всі враз махали до Юри паличками. Потім мало не приснилася ота вічна гора. Вона вже нахабно полізла Юрі під ноги, але Юра негайно ж збагнув, що це знову тільки сон, і саме тієї секунди, як гора почала хилитися й осипатися, – на злість їй прокинувсь…

Гора хилиталася і осипалася далі.

Юра розсердився і прокинувся ще дужче.

Але гора не припиняла лізти йому під ноги і хилитатися. Це було просто смішно. Юра розплющив очі і хотів сісти на ліжку. Але саме в цю мить щось немов ударило в Юрине ліжко зісподу і хилитнуло куди дужче…

З сусідньої кімнати в цю мить чути вигуки і метушню. Юра прокидається зовсім, сідає на ліжку, розплющує очі. Що за чорт – сон продовжує снитися далі, не уві сні: вікно раптом хилитається туди і сюди, дах сарая за вікном тремтить, немовби він і не дах, а дерево на вітрі, склянки на столику коло Юриного ліжка стукаються одна до одної і жалісно дзвенять…

– Землетрус! – чується з сусідньої кімнати веселий батьків голос. – Землетрус! Де мої капці! Нуте-с!

Але Юрі відразу ж стає холодно і страшно. Слово «землетрус» він чує уперше, одначе він відразу ж чудово розуміє його – це значить, що труситься земля. Як це так можна, щоб трусилася земля? Земля не повинна труситися. Досі ж вона не трусилася?.. Для чого це? Чому? А що ж буде з людьми, собаками, будинками? Все ж це попадає! А куди ж падати?.. Значить, все пропаде і нічого більше не буде? Стає так страшно, що Юра схоплюється і починає щодуху репетувати. Значить, сон про гору був таки не сном, а правдою – тільки він снився наперед, а тепер все це має відбутися насправді. Юра репетує і тікає з ліжка геть. На порозі його перехоплює мама…

Півгодини пізніше мама вкладає Юру вдруге. Землетрус уже давно кінчився. Нічого страшного – все пройшло.

Але Юра не відпускає маму. Він тримає її за руку і вимагає, щоб вона була так цілу ніч, ну, принаймні поки він засне. Мама голубить його і заспокоює. Куховарка Олександра стоїть на порозі, схрестивши руки на грудях і підперши щоку кулаком. Вона причитує і розповідає, що землетрус – це не інакше як кара божа, що це «провіщення», що незабаром прийде, мабуть, антихрист – оце ж він десь уперше ногою на землю ступив, а вона, матінка, огинається і отакечки сполохано тремтить: знак усім людям подає, щоб молилися і спасали душі перед кінцем світу…

– Ай! – схоплюється Юра знову. – Не хочу! – він горлає щодуху і пацає ногами. – Не хочу! Антихриста не хочу! Землетрусу не хочу! Війни не хочу! Кінця світу не хочу! Не хочу, щоб нічого більше не було!


«МИР ВСЕМ»

Того ранку, як і щосуботи, прийшов Дворянин.

– Салют вашій милості!

Він зірвав кашкет з червоною дворянською околичкою і розмахнувся на порозі широким реверансом іспанського гідальго:

– Сьогодні світ прекрасний, як і вчора!.. Ме вотр сайте[41]41
  Як ваше здоров'я (франц.). – Ред.


[Закрыть]
, мадам? Муж, дєтішкі? Пожалуйте стаканчик!..

Його голос гримів на цілий дім, і діти кинулися мерщій до кухні. Прихід Дворянина – це був неодмінний і веселий щосуботній спектакль.

– Чадам і домочадцам! – вітав Дворянин. – Мадам, во занфан се сон ле загреабль анж, ма фуа! Ваші діти, мадам, – це чарівні янголи! – З галантним уклоном він прийняв з рук Юриної мами дві чарки з горілкою. – Салфет[42]42
  За гріхи (єврейськ.). – Ред.


[Закрыть]
, душі моєї! – Потім штовхнув двері до сіней і, не озираючись, простяг туди, через поріг в сіни, одну чарку. – Йоська, лехайм![43]43
  На здоров'я (єврейськ.). – Ред.


[Закрыть]

Дві сині, тремтливі руки жадібно вхопили чарку і зразу ж зникли за дверима знов. То був Йоська, нерозлучний побратим Дворянина. Але ніякі всовіщування не могли вплинути на Дворянина і змінити його дворянський звичай: Йоську він завжди залишав надворі або в сінях. – Парбльо! – сіпав він плечима на докори. – Се тенпосібль.[44]44
  Чорт забирай! Це неможливо (франц.). – Ред.


[Закрыть]
Його батько (сон пер) був швець, а його мати (са мер) була в мене куховаркою!

Чи справді був Дворянин дворянином, про те не знав ніхто. Він з'явився в місті Стародубі[45]45
  Стародуб – колишнє повітове місто Новгород-Сівсрського намісництва (тепер Брянської області РРФСР), в якому деякий час у місцевій гімназії викладав фізику і математику батько письменника.


[Закрыть]
років зо три тому – задовго до того, як Юрині батьки переїхали сюди, в глухе Полісся. Щодня він міг розповісти про своє минуле нову історію аж ніяк не подібну до вчорашньої і завтрашньої. В цих історіях було все – і нещасне кохання, і коварство друзів, і несправедливість закону, і трагічне падіння матері й таке інше. І найперше, звичайно, шампанське і карти. Жебрати він приходив раз на тиждень, в точно встановлений день. Для цього він розподілив все місто на сім секторів і суворо додержував черги. Горілки йому давали вдосталь, але били теж залюбки – ні за що, просто так, бо треба ж когось бити для практики. Били городові, прикажчики, інші босяки та орави задерикуватих дітлахів. Дворянин не опирався, тільки ревів уголос і, падаючи ниць, ховав під живіт свій дворянський кашкет. Його він беріг як зіницю ока.

– Для чого? – питали його.

– Для ганьби! – відповідав він. – Пур гонт, пур дезоноре ма ноблес тражік…[46]46
  Щоб знеславити трагедію мого дворянського стану… (франц.) – Ред.


[Закрыть]

Юра вже наготовився реготати з Дворянинових приказок та ламання, коли раптом стара куховарка Текля залишила поратися коло печі й кинулася до вікна:

– Ой матінко! Глядіть!

Вікна виходили через паркан до сусіднього подвір'я і дивились на довгий та брудний барак. То була «Полесская канатная фабрика А. С. Перхушкова в городе Стародубе». Півста кремезних і бородатих старовірів-заробітчан[47]47
  Старовіри – прихильники старообрядництва, які не прийняли церковної реформи XVII ст., виступали проти офіційної православної церкви. До 1906 р. переслідувалися царським урядом.


[Закрыть]
м'яли там коноплі й крутили мотузки з ранку і до ночі. Електричного освітлення в місті не було, а вживання гасових ламп серед сухої пряжі та клоччя було заборонене через пожежну небезпеку. Платню сезонникам купець Перхушков вичисляв з «літнього сонця» – і два зимові дні йшли за літній один. На роботу він приймав тільки старовірів, яким був сам. Це були один в один бородаї в личаках і яскравих сорочках. В неділю вони виходили на вулицю з гармошками, горлали пісні, ловили необережних дівчат і тягли їх до себе в барак. Гвалт тоді зависав над цілим містом.

Але ж була тільки субота, і всі здивовано глянули за паркан у фабричний двір.

Якась надзвичайна, несподівана подія відбувалася там. Бородаті мотузярі, без шапок і кожушків, в самих сорочках, вискакували з фабрики і прожогом бігли до воріт. За ними вискакували городовики в чорних довгополих шинелях з бляхами на баранячих шапках. Але ворота були замкнені, і мотузярі кидалися вздовж високого з цвяхами по верху паркана. В кутку городовики наздоганяли їх і, вихопивши шаблі з піхов, плашма полосували ними по спині, по плечах і по голові. Городовиків було не менше як двадцять.

– Конституція! – в якомусь дикому захваті завив Дворянин. – Ура! – Він вихопив коцюбу із кочерг і вискочив у сіни та в двір. Просто з ґанку він перестрибнув через паркан і побіг, розмахуючи залізякою. – Сальве![48]48
  Привіт! (лат.) – Ред.


[Закрыть]
За мною!

Серед двору зійшлися двоє: бородай мотузяр і дебелий городовик. Вони схопилися на кулаки. Дворянин налетів на них немов буря. Не спиняючись, він розмахнувся і загилив городовикові коцюбою в тім'я. Той крутнувся і гепнув ниць. Бородай-мотузяр змахнув піт з чола і непорозуміло видивився на несподіваного спільника. Але Дворянин спинився тільки на мить. Він розмахнувся і вдруге хряпнув коцюбою. Бородай-мотузяр, змахнувши руками, завалився навзнак…

В що хвилину двері розчинилися і вбіг батько. Він був блідий, і руда його борода стирчала на всі боки, як зламаний віник. Він задихався:

– Уроків нема… Де мій револьвер «бульдог»? Інтелігенція і робітники Перхушкова виступають проти чорної сотні[49]49
  Чорна сотня – погромно-монархічні організації («Союз російського народу», «Союз Михаїла Архангела» та іи.), озброєні загони декласованих елементів, які боролися з революційним рухом в 1905–1907 рр. У книзі «Я вибираю літературу» (с. 40) Ю. Смолич писав: «Дев'ятсот п'ятого року – ми проживали тоді в місті Стародубі, і там прокотилася хвиля страшних єврейських погромів, – батько з мамою переховували цілу купу євреїв, що рятувалися від чорної сотні. І батько – освічений атеїст – хапався за ікони, щоб виставити їх на вікнах нашої хати і тим оборонятися від чорносотенної зграї, що нишпорила за євреями по хатах».


[Закрыть]
!

Він кинувся до кімнати. Він розкидав усі речі, шпурляв чемодани, висував шухляди. Нарешті на дні останнього кошика він схопив щось металеве і блискуче. Патлаючи руду бороду, він кинувся до дверей.

– Корнелій! – побігла за ним мама.

Але двері вже хряпнули, і чорна батькова шинель війнула полами вже за хвірткою.

– Діти! – мама патетично сплеснула руками і, похапавши дітей, зігнула кожного навколішки. – Ми будемо молитися! – вклякнула вона.

Це була пропозиція зовсім не цікава: а як же Дворянин, що з ним? Так кортіло до вікна – і діти почали були хлипати. Але мама гримнула, і доводилося скорятися. Брат за мамою проказував слова молитви, а Юра на правах найменшого тільки хрестився і бив поклони. Втім, це швидко набридло, і, всівшися зручніше на підлогу позаду всіх, Юра, завмираючи солодко серцем, почав мріяти про револьвер «бульдог» і про чорну сотню. Що таке револьвер – Юра знав. То була така штука, з якої стріляють. І Юра вже давно вирішив, тільки зробиться дорослим, купити собі револьвер і стріляти. Але до чого ж була тут собака бульдог? Вона ж просто гавкає, а зовсім не стріляє! Та й не брав же батько з чемодана ніякої собаки… Юра заспокоївся на тому, що, поспішаючи, батько собачку забув. Увечері він її, безперечно, віддасть Юрі, то ж було очевидно, що то собака не справжня, а тільки лялька – справжні собаки в чемоданах не бувають. Що ж до чорної сотні, то тут Юрі все було ясно. Сотнями бувають тільки яблука, огірки і козаки. Зрозуміло, що тут мова йшла про козаків з чорними вусами, в чорних папахах і на чорних конях. Юра почав тихенько підгодувати на колінках і прицмокувати язиком. В'язки від маминого фартуха він вже тримав у руках, як вуздечку.

Але тут, не домолившися, мама зірвалася з колін:

– Він же забув кулі! Вони ж лежать окремо на шафі для книжок!

В цю хвилину прибігла з гімназії старша сестра. Вона аж захлиналася від хвилювання і новин. Гімназисти прийшли до жіночої гімназії і запропонували припинити уроки, на вулицях городовики ловлять і б'ють забастовщиків, а натовп розбив острог і випустив на волю арештантів!

– Це було надзвичайно! Гімназисти, – аж затинаючися з гордощів, розповідала сестра, – були в чорних плащах і чорних шляпах!

Чорні шляпи і чорні плащі! Це було надзвичайно!.. І Юра почав мріяти про чорні шляпи і чорні плащі…

Зимовий день був короткий, і щодня о четвертій вже западав смерк. Але – дивно – сьогодні й смерк був якийсь незвичайний, не такий, як завжди. Він був не синій з білим снігом, а якийсь рудий з раптовими спалахами, і сніг довкола лежав зовсім рожевий.

– З чотирьох кінців горимо! – сказала стара Текля, повернувшися з двору. – З чотирьох вітрів: низовий роздмухує, сіверкий протягує, горовий розкидує, а четвертий згаснути не дає. До ранку тільки згарище і зостанеться.

Вечір спадав туманний, коричневий, з рудими протуберанцями заграв і пожеж. Крізь відчинену кватирку здалеку, з центру міста, линули чудні й моторошні звуки: валували пси і кричали люди. І Юрі здавалося, що там багато-багато людей зійшлися докупи, стали к'ружка, побралися за руки, і, підвівши обличчя догори до місяця, вили і ревли щосили, притримуючи на припонах оскаженілих собак. Часто і поспішно бив на сполох церковний дзвін.

То чорна сотня почала погром, щоб спровокувати поліцейські репресії.

Першим прийшов квартальний з довжелезними вусами, який стояв на розі, а на різдво та Великдень приходив з привітанням, за що одержував чарку горілки, пиріг і полтиник грішми. Жартуючи, батько казав, що поліція коштує один карбованець чотирнадцять копійок на рік.

Квартальний гучно подзвонив і, коли двері розчинилися, закричав, стоячи на порозі:

– Предлагаю выставить в окнах святые иконы спасителя, божьей матери, а равно Николы-чудотворца!. Оно, конешно, погром сюды не дойдьоть, потому как в казенной усадьбе не предвидится нахождение иудеев и обратно ж от пожару местность защищена гимназическим парком, состоящим из деревьев, однако же во избежание непредвиденных случаев иконы обязательно выставлять всем, которые православные!..

Юра був дуже здивований, що він зразу ж пішов, не діставши ні чарки, ні пиріжка, ні полтиника. Мама з куховаркою Теклею заметушилися по кімнатах, зриваючи ікони з кутків. Це було страшно весело, і Юра з братом охоче кинулися допомагати. Вони хапали зняті з цвяхів ікони і з радісним іржанням тягнули їх до вікон. Там сестра розставляла їх, а Текля запалювала страсні свічечки. Юра вибив скло в рамі богоматері, а дерев'яного Миколу-чудотворця в запалі бійки вони з братом розкололи надвоє.

Крізь вікно було видно, як квартальний обійшов інші будинки в гімназичному дворі і зник за рогом гімназії, в напрямі до дому директора. Щойно в рожевому смерку розтанула його опецькувата постать, – в сінях знову задеренчав дзвоник. Але на цей раз він дзвонив ледве чутно – коротко і несміливо. Сестра кинулася відчиняти. За порогом, посіпуючи довжелезну рожеву бороду, стояв дід і тримав за ручку маленьку дівчинку.

– Дід Мороз! – спинилися Юра з братом ошелешені.

Але то був не веселий різдвяний дід Мороз: рясні сльози стікали в дідуся з очей і губилися в хащах його рожевої бороди.

– Діти… – сказав дідусь, тремтячи й озираючися, – будьте такі добрі, покличте вашу мамашу…

Але мама якраз вийшла сама, відчувши в передпокої замішання. Дідусь просто через поріг повалився перед нею на коліна.

– Врятуйте… – заплакав він, – врятуйте життя цій неповинній дівчинці! Я прошу вас, сховайте її, а я піду…

Дівчинка всміхнулася і ніяково сховалася за закляклого в земному поклоні дідуся. Мама скрикнула, нахилилася і схопила діда за плечі. Але їй несила була його підняти, і вона сама впала навколішки перед ним, заливаючись сльозами:

– Встаньте… встаньте… прошу вас… що ви… благаю…

Юра, Олег і Маруся заревли вголос. Дівчинка непорозуміло поглянула на них і заплакала й собі. Дід звів лице догори, і тепер, коли його освітлювала лампа, було видно, що його борода зовсім і не рожева, а просто біла, зовсім біла. То тільки заграва пожеж пофарбувала її в рожеве.

Діда з дівчинкою мама одвела до задньої кімнати, вікна якої виходили до саду. Матір Фірочки та Фіроччиного батька щойно зарізали погромщики.

– Загасіть світло! – раптом закричала Текля від вікна. – Дивіться! Вони біжать сюди!

Мама загасила лампу, і всі підбігли до вікна.

Над гущавиною великого гімназичного саду стояло сіро-брунатне небо з ніжними рожевими розводами. Розводи драгліли, мов піна од вітру, і жовтогарячі спалахи раз у раз проглинали їх. Інколи то тут, то там з-за дерев вибухав огнистий сніп іскор, і розсипався ту ж мить, немов феєрверк «шотландський буряк». Тоді й сніг на землі робився на мить не рожевий, а ясно-жовтий, майже білий. Між дерев, од стовбура до стовбура перебігаючи, маячили якісь темні, але зовсім виразні й чіткі людські силуети. Потроху вони посувалися ближче й ближче до дому…

– Пресвята богородице, хорони нас! – стара Текля хрестилася дрібно і поквапно, а мама стояла біля неї, бліда й безмовна. Дідусь тулив до грудей Фірочку і безкровними вустами шепотів молитви.

Але то були не погромники. То інші євреї бігли з міста ховатися сюди, до казенного подвір'я гімназії. За хвилину несміливі, але тривожні й благальні дзвінки вже чулися з передпокою, їм відчиняла сама мама, і люди падали їй до ніг, простягали немовлят, рвали на собі волосся. Мама тремтіла, мов у лихоманці, і плакала ревно. За півгодини в задній кімнаті три десятки старих і малих тулилися одне до одного й тислися в невеличкій дитячій спальні.

Дзвоник задеренчав ще, але на цей раз з усієї сили – довго і голосно.

– Тату!.. Корнелій! – з радісними криками всі кинулися до дверей.

Але просто з порога батько гнівно закричав і затупотів ногами:

– Це що таке? Чому ікони на вікнах? Ганьба!

– Корнелій Іванович! – сміючись і плачучи, мама кинулася батькові на шию. – Корнелій Іванович… зразу так… квартальний налякав… але тепер… Інакше не можна… розумієш… там у нас… в дитячій кімнаті, вони прибігли… я не могла…

Батько відразу затих і навіть пальця притулив до вуст. Руда борода настовбурчилася, очі з-під крислатих брів дивилися поверх чорних окулярів в тоненькій золотій оправі – короткозорі й розгублені. Він звівся навшпиньки і, високо задираючи ноги, тихо-тихо поцибав до дверей. Натиснувши стиха ручку, він крізь вузеньку щілинку заглянув досередини. Там, у дитячій, не світилося, але відблиски заграв кидали крізь вікно широку смугу червонуватого світла, і вона падала на підлогу великим і довгим чотирикутником, розсіченим на шість яскравих червоних квадратів. І в цьому червонуватому півсмерку ворушилися і вовтузилися темні тіні і бліді лиця перехованців.

– Остолопи! – прошепотів батько так, що завібрували шибки. – Чому віконниць не позакривали? Знадвору їх можна побачити! Де мої кулі? – загримів він до мами. – Ти завжди заховаєш їх кудись на шафу чи під рояль!

Він сердито гримнув дверима і зник у себе в кабінеті. Там він вхопив папір і олівець і сів рішати задачі. Це означало, що батько був дуже знервований. Єдина розрада, яка могла сяк-так врівноважити батькові зіпсутий і нервовий настрій, то було рішення алгебраїчних задач. Батько складав алгебраїчний підручник. Коли він сідав до задач, всі повинні були ходити навшпиньках.

Віконниці були закриті скрізь. Люди в дитячій тихо схлипували і ковтали зітхання. Навіть немовлята – а їх було там кілька – лежали тихі і не репетували.

Кватирки були зачинені також, і звуки знадвору тепер вже майже не досягали в дім. Вони були тепер неначе далеке торохкотіння возів на приміському шляху. Тільки церковний дзвін все бив і бив неспинно – дошкульний і страшний.

Розв'язавши з десяток задач, батько вийшов знову. Він сяк-так заспокоївся і міг поділитися своїми враженнями. Чорносотенці підпалили єврейські квартали з кількох кінців. Тепер вони громили крамниці і били євреїв де попадя. Батько сам бачив, як на розі забили одного. Що він міг зробити, коли кулі від «бульдога» зосталися на шафі?! Батько знову затупотів ногами:

– Щоб мені більше цього не було! Кулі повинні лежати коло револьвера! Особливо в такий час. Поліція допомагає погромникам! Чорносотенці розігнали нечисленну самоохорону з робітників та інтелігентів. Кількох перхушківських трепалів і одного складача з друкарні забито. Адвоката Пєтухова поранено в груди. Кілька робітників і гімназистів заховалися до лазні і вже дві години відстрілюються від натовпу погромників. Але ж Стародуб – це не Санкт-Петербург! П'ятдесят трепалів і два друкарі! Хто ж стане на чолі і…

Але в цей час до кабінету влетіла Текля.

– Ідуть! – захлинулася вона. – Вони!

На якусь мить стало тихо і страшно. Але потім всі закричали, всі заметушилися – жінки заломили руки, чоловіки вхопилися за голови, немовлята заверещали пронизливо і всі враз. Потім всі кинулись до кухні, де вікна не мали віконниць. З темноти кухні подвір'я було як на долоні. Відблиски пожеж зробили ніч прозорою, мов день.

Від воріт просто до дому посувався великий натовп. Попереду всіх виступала постать моторошна і чудна. Це був вищий від усіх на голову чорний бородай. Верхня частина обличчя була в нього затулена театральною, червоного бархату з іскрами бісеру полумаскою. Маска була одягнута, звісно, тільки для кокетства, бо хто б не впізнав у велетні з величезною лопатистою чорною бородою диякона міського собору Коловратського? Ряса в нього була підібрана і поли засунуті спереду за пояс. Пояс був широкий, зелений, скручений з тонкого сукна, яким оббивають спеціально ломберні столики. Трохи вище талії груди його кілька разів оперізували кілька звоїв тонких і дорогих брюссельських кружев. Довкола лівої руки, немов аксельбант, намотано кілька десятків різноколірних шовкових стрічок. Він тримав у лівій руці невеличкий срібний дзвоник і безперестанку калатав. Рука трусилася, і від цього бинди звивалися і шуміли довкола плеча, виграючи в заграві пожеж кольористим сіянням. В правій руці диякон тримав оголену блискучу шаблюку.

Поруч з ним, вдвоє під нього нижчий і менший, тупцював і пританцьовував, то забігаючи наперед, то трохи відстаючи, маленький і верткий чоловічок з ріденькою жовтавою борідкою. Він хукав у долоні, тер собі змерзлі вуха і бив руками об поли. IIa голові в нього був дамський капелюшок з перами, квітами і ягодами. За плечима висіли три мисливські рушниці… З другого боку важко крокував здоровенний дядько в червоному кожусі і баранячій шапці. На лівому плечі він ніс хрест на довгому держалні, в правій руці – сокиру-колун. Це був церковний сторож Митрофан, який завжди носив хрест попереду похорону або хресного ходу. За ними йшли інші – чоловік з п'ятдесят – чудні, збожеволілі ряжені з різдвяного маскараду. Тут, на вулиці, на снігу, просто неба, вони були моторошні й неправдоподібні. В натовпі були бородаї в спідницях, селянські сіряки з чиновницькими трикутками на головах або постаті, завинуті в цілі штуки яскравого й дорогого краму. Кожний тримав у руках якусь зброю. Були сокири, барди, ломи, киї, рогачі. Позаду всіх, ледве переступаючи ногами, плентався з дамським салопом на плечах жебрак-гармоніст, що завжди сидів на базарі коло монопольки.

Крик і плач завис у цілому домі. Три чи чотири десятки жінок і чоловіків з дітьми на руках бігали з кімнати до кімнати, голосячи й не знаючи, куди подітися. Далі Юра вже не міг побачити нічого, бо раптом мама наскочила на нього і плачучи ухопила в обійми. Там, в її обіймах, вже був і брат. Мама пригортала дітей, цілувала і плакала. Потім мама побігла, і діти, підхоплені за шиї, волочилися по підлозі, не можучи й крикнути на свій порятунок…

І враз, заглушаючи всю метушню і гвалт, по квартирі розгляглися широкі й повнозвучні акорди рояля. Батько заграв.

Це було так несподівано, що мама випустила і Юрину, і Олегову шию, і діти гепнулися на підлогу. Це було так несподівано, що крики і галас враз ущухли і урвався навіть лемент немовлят. Весела, пристрасна і гучна мелодія заповнила раптом все.

Батько грав марш – родинний, інтимний марш. Його не виконувалося при сторонніх, його гралося тільки в тісному колі родини – увечері напередодні родинних свят або великих празників – перед днями народження, перед літніми канікулами, на ялинку, під Новий рік. Це був сімейний ритуал.

Гуркіт струсонув двері знадвору. І негайно ж скажено закалатав дзвоник. Церковний сторож Митрофан гатив у двері чи то обухом, чи то держалном хреста. Мама побігла до вхідних дверей і розчинила їх навстіж. Стара Текля метушилася біля неї з іконою Миколи-чудотворця в руках.

– Во ім'я отца!.. – розітнувся з порога страшний рокіт октави Коловратського.

– … І сина, і святого духа… – Текля лопотіла, вклонялася, присідала, підіймаючи ікону над головою. – Господи, господи, господи!..

Коловратський перехрестився і, п'яно відригнувши, цмокнув ікону. В двері позад його тислися зразу чоловічок з руденькою борідкою в дамському капелюсі і церковний сторож Митрофан. Клуби пари вдарили знадвору, і в передпокої зразу зробилось холодно і півтемно.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю