Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 62 страниц)
Сьомого березня ми зібралися на всегімназичне «віче». Це були перші в нашому житті – в житті кожного з нас, та і взагалі мало не в двохсотлітньому житті російської гімназії – збори гімназистів. Якби влаштувати таке зібрання ми спробували ще тиждень тому, наша гімназія була б негайно закрита, ми всі до одного були б виключені, а баламути-призвідці дістали б «вовчі» білети. І от минув тільки тиждень, і ми – сто дев'яносто друге покоління російських гімназистів – вільно і урочисто зійшлися на перше всегімназичне зібрання.
Правда, цей тиждень це не був тиждень. Це був місяць, і рік, вік. За цей тиждень ми пережили ціле життя і – яке ж і повне, барвисте та змістовне! Зречення царя третього березня – то ж була тільки скромна прелюдія до дальших, цілком запаморочливих подій.
Насамперед ми, гімназисти тобто, до того вихованці середніх учбових закладів міністерства народної освіти, враз тепер ставали дорослими і справжніми людьми. Ми раптом почали брати повноправну участь у житті. Ми навіть таким чи сяким чином почали впливати на хід і розвиток самого життя.
Прилучившись до робітників депо та вагонних майстерень, ми протягом кількох годин роззброїли всю поліцію нашого міста. До кабінету ісправника серед інших, разом з Федором Козубенком, Стахом Кульчицький та простоволосим, розпатланим Митькою Ізвольський, ввійшли і Піркес, Зілов, Кашин та Кульчицький Бронька. Ісправник стояв у кутку біля вікна, і руді вуса його посіпувалися. Митька Ізвольський заявив, що він соціаліст-інтернаціоналіст[271]271
Соціаліст-інтернаціоналіст – член партії меншовиків-інтернаціоналістів (об'єднаних соціал-демократів-інтернаціоналістів), створеної в лютому 1918 р. у Петрограді. Виступала за припинення війни шляхом тиску на імперіалістичні уряди, заперечувала соціалістичний характер Жовтневої революції, проте засуджувала антирадянську діяльність правих меншовиків та есерів.
[Закрыть], і ім'ям революційного народу запропонував йому здати зброю і ключі. Що за ключі – невідомо. Очевидно, мова була про ключі від міської брами. В історії Іловайського такі ключі від упокореного міста неодмінно діставав кожний історичний переможець. Такі ключі були і в Новгороді, і в Суздалі, і в Києві, і в Переяславі. Навіть Наполеон дістав такого ключа від погорілої Москви… Ісправник пополотнів, і руки його затремтіли. Він вийняв із столу браунінг і відстебнув портупею. Револьвер і шаблю він поклав на стіл. Потім добув з кишені зв'язку ключиків на вічному нікелевому колечку і кинув їх зверху. То були ключики від його комода, шафок, шухлядок, шкатулок та всякого хатнього начиння. Митька Ізвольський почервонів. Трапилося непорозуміння. Але розтлумачувати його було ще більш незручно. І соціал-інтернаціоналіст знайшов вихід. Браунінг він поклав до кишені, шаблю передав Кульчицькому, а колечко з ключиками велично й урочисто простяг ісправникові:
– Революційний народ повалив самодержавство, поліцейському режимові і сатрапії – кінець. Але народ вертає вам вашу особисту власність… Ви вільні! Ідіть!
Ісправник пересмикнув плечима, скулився і пішов до вихідних дверей, на які вказував йому невблаганний перст розпатланого і цілком задоволеного з себе Митьки Ізвольського.
Після поліції черга була за жандармерією. Але тут обійшлося й без нашої участі. Ротмістра Ользе, вахмістра Кошевенка і цілий ескадрон було обеззброєно силами робітників і авіаційного парку під керівництвом бортмеханіка Ласка. Барон Ользе особистої волі, проте, з рук Ласка не дістав і був ув'язнений до його ж комендантської каталажки, з якої авіатори щойно випустили всіх заарештованих.
Того ж таки вечора в місті утворено «народну міліцію революційного порядку». До неї записалися насамперед ми всі, потім учні залізничної школи і городського училища, кілька дрібних поштових та казначейських чиновників, а також і більша частина обеззброєних городовиків. Кожному з нас було видано шаблю, кобуру з наганом солдатського зразка і на ліву руку – широку червону бинду. Другою, вужчою, биндою ми вже з власної ініціативи обгорнули околички гімназичних кашкетів і вже поверх неї пришпилили на місце гімназичні герби. Начальником міліції Митька Ізвольський домігся від Ласка призначити його як жертву царської сваволі і поліційного режиму. Ми ходили по вулицях уночі, а також і вдень, і зверталися до прохожих, де їх збиралося більше як двоє.
– Громадяни! Додержуйте революційного порядку! Другого ж дня в місті почала видаватися й газета. То був, власне, інформаційний бюлетень, який за три дні, як було вибрано виконавчий комітет, перетворено на «Вісті виконавчого комітету». Газетка друкувалася в друкареньці, де до того не друкувалося нічого, крім театральних афіш, аптечних сигнатурок та гімназичних бальників. Для такого акту, як газета, друкарня, отож, не була технічно підготована. Ми – гімназисти старших класів – взяли на себе коректу, випуск і збирання матеріалів. Експедицію і розклейку газети на стінах і стовпах було покладено на гімназистів молодших класів.
Але найбільшим нашим переживанням були, безперечно, вибори тимчасового виконавчого комітету міського самоврядування. Вони відбулися шостого ввечері. Кінематограф «Міраж» був набитий тисячами людей. Довкола по двох перехресних вулицях вирувало море. Залізничники, солдати, торговці, інтелігенція, приміські селяни, майстрові – тут були всі. Все місто вийшло на вулиці й зійшлося сюди, до дверей «Міражу». Бідному кінематографові загрожувала загибель. Він мав бути зметений з лиця землі напором ентузіазму революційного народу. Власник кінематографа, старий Олексійчук, бігав, патлаючи волосся:
– Стільці, мої стільці! По руб двадцять платив за кожний довоєнного времені!
Нам було доручено підтримувати порядок. Ми вистроювали шпалерами людей вздовж тротуарів, розганяли вуличних хлопчиків, надсадними. – голосами з вулиці до вулиці ми вимагали додержувати революційного порядку.
А втім, все це зовсім не було смішно тоді. Старі люди довкола нас плакали. Сльози текли й по щоках першого народного караулу. На наших очах творилась історія. Залізничний оркестр в чергу з комендантським виконували поперемінно «Марсельєзу» і «Варшав'янку»[272]272
«Варшав'янка» – популярний революційний гімн польського і російського пролетаріату, виник у Польщі як марш воїнів варшавського повстання 1863 р. Автор В. Вольський. У 1883 р. польський поет-революціонер В. Свєнціцькнй написав новий текст «Варшав'янки». В 1895 р. Г. М. Кржижановський, перебуваючи в московській Бутирській тюрмі, створив свій, російський варіант, збагативши її пролетарським змістом.
[Закрыть]. Десятки червоних прапорів прикрашали збляклі й вогкі стіни кінематографа «Міраж».
Збігнев Казимирович Заремба повним голосом підспівував «Марсельєзу» по-французькому. Всі били в долоні, вилазили на стільці, кричали «браво!» і «ура!». Митька Ізвольський – раніше просто старий студент і «піднадзорний», а тепер, виявляється, соціал-інтернаціоналіст – ходив без кашкета, і волосся його буйно розвівалося на вітрі. Кашкет він загубив ще під час першого роззброєння городовиків і вдавав, що досі не мав часу про це згадати. На заквітчану й прикрашену червоним ситцем сцену зійшов військовий лікар Іщенко.
– Народне зібрання нашого міста будемо вважати за відкрите! – гукнув він щосили. – Від імені партії соціал-демократів…
– Ура! – несамовитим ревом відгукнулася зала, за нею фойє, потім вулиця і, нарешті, здавалося, все місто.
Півгодини тяглася процедура виборів виконавчого комітету та інших органів тимчасового самоврядування – і півгодини, не змовкаючи, гриміло довкола кінематографа «Міраж» і по околишніх вулицях страшне, надприродне «ура!»… До виконавчого комітету були обрані і Митька Ізвольський, і доктор Іщенко, і Збігнев Казимирович Заремба, і Аркадій Петрович, і машиніст Козубенко, Федора Козубенка батько, і Варвара Власівна Вахлакова (да здравствует свободная женщина!), і залізничний касир Воропаєв, і багато інших відомих і поважних у місті людей. Головою виконкому був обраний доктор Іщенко.
Доктора Іщенко ми підхопили на руки і понесли. Попереду посувалися Кашин і Кульчицький Бронька, розмахуючи оголеними шаблями й розчищаючи дорогу. Доктор Іщенко сидів на спині в Пантелеймона Вахлакова. Воропаєв, Теменко, Сербин та інші підтримували його з боків. Митька Ізвольський кричав:
– Геть самодержавство!
– Геть! Долой! – ревів натовп.
– Да здравствует свободная Россия!
– Урррааа!
Так вийшли ми на вулицю. Море людських голів кипіло перед нами. Кашкети летіли вгору, нам махали хустинками, зонтиками, просто руками. Появу доктора Іщенка вітали, як друге пришестя. Люди кричали, співали, плакали. В горлі збиралися сльози, і повікам несила було їх затримати – вони стікали по щоках, вони зрошували груди, вони рясно капали додолу. Було весело, страшно і патетично. А головне – світ враз зробився такий близький і люди такі рідні. Незнайомих у місті не стало. Всі знали одне одного. Всі посміхались одне до одного. Так хотілося одне одного любити!
Ну, певне: що ж і починалося тепер, як не царство свободи, щастя й любові!
Доктора Іщенка ми, не спускаючи з плечей, цілу ніч носили з мітингу на мітинг. Ми побували і в вагонних майстернях, і в клубі прикажчиків, і на зборах кондукторів, і в авіаційному парку, і в депо, і на вантажній станції, і в госпіталях, і на військовій рампі.
І от сьомого ми нарешті рушили до гімназії на наше всегімназичне «віче».
З третього березня ми в гімназії не були. Просто з фасаду, з-над парадного ходу, ще здалеку, нас привітав довгий червоний стяг, розшитий срібними позументами:
Свет и свобода прежде всего!
Цей напис не де-небудь, а на гімназії, на мурах нашої альма-матер. Серця паші затремтіли. Ми рушили через парадний хід.
В роздягальні, над дверима до коридорів, був розпластаний другий, червоно-срібний, плакат:
Где трудно дышится,
Где голод слышится, —
Будь первым там!
Ми вийшли до коридора. На всю стіну зали, що правила нам і за рекреаційну, розстилався величезний, гаптований золотом по червоному, транспарант:
Мы дружно служим в вечном храме
Свободы, правды, красота —
Затем, чтоб гордыми орлами
Слепые сделались кроты!
Нам перейняло дихання, і ми переступили поріг нашого класу. Над кафедрою – перед очима цілого класу – висіла широка червона стрічка з написом:
С е йт е разумно е, доброе, вечное,
Сейте – «спасибо» вам скажет сердечное
Русский народ!
Ми впізнали Аркадія Петровича. Це постарався він. Вибраний учора до тимчасового виконавчого комітету, він дістав у ньому портфель нагляду за справами освітніми. Негайно він роздобув сорок метрів червоного нансуку і двісті метрів шовкового позументу. Варвара Власівна організувала гімназисток, і за ніч всі чотири лозунги були готові.
Ми привітали Аркадія Петровича теплим, вдячним «ура!». Вигук «ура!» зробився за ці дні найбільш поширеним висловом нашої мови.
Порядок денний перших в історії гімназії гімназичних зборів був такий:
1. Вибори тимчасового гімназичного учнівського комітету.
2. Вигнання інспектора класів, Юрія Семеновича Богуславського, прозваного Вахмістром.
На кафедру зійшов восьмикласник Каплун.
– Товариші! – сказав він. – Збори революційних гімназистів нашої гімназії будемо вважати за відкриті. Для ведення зборів від імені восьмого класу пропоную президію…
Ми вже не кричали «ура!». Сил більше вже не було. Криком «ура!» вже несила було висловити той захват, який ми почували. Свобода – це було прекрасно! Зараз ми виберемо президію, потім ми будемо урочисто засідати. Як цілком дорослі. Та де там – дорослі? Адже тиждень тому і дорослим таке не було приступне. Ми виберемо з-поміж нас же самих наших власних же товаришів, які й керуватимуть нами всіма, які й будуть мало не найвищою владою в гімназії… Де вже тут до криків «ура»!
До учнівського революційного комітету – так ми його найменували – було обрано семеро. Від восьмого класу – Каплун і Столяров, від нашого – Піркес і Репетюк, від шостого, п'ятого і четвертого по одному – Кружицький, Кабутаєв, Рябошапка… Чотири молодші класи своїх представників до комітету не мали. Головою комітету був обраний Каплун.
З першим питанням покінчено, і перших наших обранців ми привітали урочистими громовими оплесками.
Коли оплески стихли, Каплун знову підвівся. Він просив тиші. Він її дістав негайно. Ніякий Піль, Вахмістр, ба й Мопс не змогли б так хутко заспокоїти дві сотні гімназистів, зібраних до одної кімнати. Адже просив тиші наш перший представник.
Коли в залі зробилося абсолютно тихо, Каплун сказав:
– Товариші! Три дні тому революційний народ обеззброїв всіх унтерів і вахмістрів царської поліції. Але революційний народ в праві покликати нас з вами до суворої відповідальності перед свободою і революцією. Бо в захопленні й захваті перших днів ми проминули обеззброїти жандармського вахмістра, приставленого до нас самих!
Зала загула й зачовгала ногами.
Каплун звів руку вдруге, просячи уваги й тиші.
– Які обвинувачення ми маємо до інспектора нашої гімназії, Юрія Семеновича Богуславського? Я скажу коротко, товариші. Він – жандарм, шпиг і тиран. Цього доволі, ці обвинувачення ми кидаємо йому в лице.
Каплун змахнув рукою і випростав палець в напрямі до дверей. Мимоволі ми всі кинули туди погляди. Там, за великою скляною шибкою, заглянути до якої з коридора міг тільки один височенний Богуславський, – там, за шибкою, стояло в повітрі обличчя. Це був він, Богуславський. Це було його широке м'ясисте обличчя з маленькими безколірними очицями. Він дивився сюди, на нас, на двісті гімназистів його гімназії, що зібралися сюди для того, щоб викинути з гімназії його.
Чудні почуття в цю хвилину заворушилися в наших серцях. Ми відчули свою силу, і нам раптом зробилося інспектора шкода. От справді скільки років мучив і утискував нас оцей чоловік, скільки горя й лиха зазнали ми від нього, а от зібралися ми його виганяти, і раптом у наших серцях заворушилося до нього співчуття. Адже – революція! Так хотілося всіх людей любити, всім прощати, бути великодушними. Так хотілося забути кривди, виправдати гріх. Адже такий був тоді лад: Кассо, старий режим, самодержавство…
Крім того, чотири роки тому ця особа надрукувала знамениту книгу, яку, як ви пригадуєте, видавано кожному з нас для виховання в нас високих, вірнопідданчих і царелюбних почуттів! Хіба можемо ми стерпіти, щоб автор «Трехсотлетия дома Романовых» керував нами й виховував синів свободного народу?!
Хтось пирхнув, хтось запротестував, але його зразу ж втихомирено.
– Долой! – сплеснуло кілька вигуків з різних кінців.
– Долой! – підхопили ми всі, загоряючись люттю.
Хвилинне почуття жалості зникло враз. Ми знову гостро ненавиділи осоружного інспектора. Ми позривалися з місць і, обернувшись до дверей, простісінько в цю ненависну пику, розплющену там, за скляною шибкою, кричали наше двістіголосе «долой!».
Інспекторова фізіономія дивилася ще якийсь час і зникла. Тої ж секунди двері відчинилися. Ми аж заніміли. Невже?
Але ввійшов не він. Шпарко перебираючи коротенькими ніжками, розмахуючи руками й полискуючи зопрілим лисим черепом, до зали вбіг Аркадій Петрович. Бігцем він дістався до трибуни і підняв проти нас обидві руки.
Неохоче ми змовкли. Педагогам вхід на наші збори був заборонений. Але це був Аркадій Петрович. З ним ми жили в мирі та злагоді. Крім того, він був обраний до міського виконавчого комітету. Він був народний представник.
– Господа! Товариші! – скрикнув Аркадій Петрович, поспішаючи й затинаючись. Він був дуже схвильований. – Громадяни! Я прошу дозволити мені зробити вам заяву від нашого тимчасового революційного комітету…
Ми стихли зовсім. Тимчасовий революційний виконавчий комітет мав зробити нам якусь заяву! Це було цікаво. Дивіться, що робиться на світі! Нам, гімназистам, бажав зробити заяву сам виконавчий комітет! Народні представники! Ті самі, кого вибирали під нашим почесним караулом!
– Господа! – заторохкотів Аркадій Петрович. – Наш тимчасовий революційний виконавчий комітет, довідавшись про ваш намір негайно звільнити з посади інспектора гімназії Юрія Семеновича Вахмістра, чи пак, тьху, чорт, ні-ні, тьху-тьху! – Аркадій Петрович замахав руками, ногами й головою, одмахуючись від необачної помилки й зрікаючися її, – Вахмістра Семеновича Богуславського! Фу ти, чорт! – Ми покотилися реготом. – Господа! Увага, увага! Я вас прошу! Будь ласка, тихше! Воропаєв, не кричіть, будь ласка! Кашин, я вас зоставлю без обіду! Громадяни! Товариші!
Нарешті ми заспокоїлись і Аркадій Петрович здобув можливість кінчити свою заяву.
– Так от, революційний комітет, звичайно, покладається на вашу революційну совість, але від себе вважає за потрібне просити вас бути розважливими й розсудливими в розв'язанні цієї справи, поскільки… поскільки, за абсолютно точними й перевіреними даними, громадянин Юрій Семенович Богуславський є член партії трудовиків[273]273
«Партія трудовиків – дрібнобуржуазна фракція депутатів-селян і народницької інтелігенції в Першій – Четвертій державних Думах (1906–1917). Після Лютневої революції 1917 р. трудовики підтримували Тимчасовий уряд. У 1918–1920 рр. виступали на боці буржуазної контрреволюції.
[Закрыть]. Отже, звичайно, як ви бачите, так би мовити…
Аж от коли в нашій залі настала цілковита, абсолютна тиша. Ми змовкли й закам'яніли. Член партії! Вахмістр! Автор «Трехсотлетия дома Романовых», організатор позашкільного догляду за гімназистами, той, що вилучив у нас антивоєнну прокламацію! Той, що наказував нам зняти червоні бантики третього березня! Що за чорт?!
– Провокація! – раптом гукнув Піркес ззаду.
– Піррркес!!! – зойкнув Аркадій Петрович, загиливши долонею об кафедру і аж підскочивши на місці. – Як ви смієте говорити це представникові революційного комітету? Я вас зоставлю без… Тобто це контрреволюція, господа!
Ми розійшлися зовсім тихо і не співаючи «Марсельєзи».
ПІД ДВОМА ПРАПОРАМИ
Дванадцятого березня старого стилю в нашому місті було свято повалення самодержавства. Була призначена всенародна демонстрація, загальноміський мітинг і парад. В параді, крім батальйону георгіївських кавалерів, авіаційного парку, зведеного полку слабосильних команд видужуючих і тилових поповнень, які трапилися на цей час у місті, мали взяти участь і ми – дев'яносто шоста етапна рота гімназистів.
З восьмої години ранку ми були вже в роті. Прийдешні події надто хвилювали нас. Демонстрація – перша в нашому, та хіба ж тільки в нашому, житті демонстрація і – парад! Ми маємо пройти через місто церемоніальним маршем. Ми!
Ми з'явилися до роти в старанно наглянсованих чоботях, шинелі забрані під ремені, на лакованих поясах з великими нікельованими гімназичними застібками – солдатські патронники. Ми накинулися на наші японські карабінки з клоччям, олеонафтом і тертою цеглою. Наші гвинтівки повинні були блищати, як золото і срібло. Ми повинні були «показать»! В кутку стояв уже прибитий до щойно зрубаного молодого грабка наш новий червоний гімназичний стяг – віднині наш прекрасний революційний прапор. Ми мали освятити його на сьогоднішньому всенародному святі повсталого народу.
«Свет и свобода прежде всего» – цвіли на нансуковому полотнищі літери з церковного позументу.
Останніми – вже дещо припізнившись – прибігли захекані Репетюк, Теменко і восьмикласник Теплицький. Теменко ніс довге держално з прапором, замотаним у рогожу. Притримуючи свою фельдфебельську шаблю, Репетюк скочив на купу старих матраців, що служили нам замість німецьких животів під час вправ з багнетами.
– Панове! – гукнув він голосно і підвищено.
Ми негайно ж обступили його. Нас привернув не тільки дзвінкий ораторський вигук, а й інше! Репетюк гукав не по-російському, як звичайно, а по-українському.
– Панове товариство! Ненависний царат повалено. У Києві утворено національну раду[274]274
У Києві утворено національну раду… – тобто Центральну раду – контрреволюційну націоналістичну організацію на Україні, яка була створена в березні 1917 р. в Києві під головуванням М. С. Грушевського.
[Закрыть], що порядкуватиме долею українського народу! Слава ж нашій національній українській раді, панове товариство!
– Слава! – охоче підтримали його. – Слава! – Була ще особлива приємність – вигукувати це нове «слава» замість звичного вже «ура». Це нагадувало Запорозьку Січ і картину Рєпіна[275]275
Це нагадувало Запорозьку Січ і картину Рєпіна. – Йдеться про картину Іллі Юхимовича Рєпіна (1844–1930) «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1878–1891).
[Закрыть].
Репетюк вихопив з рук Теменка держално з прапором і почав здирати з нього рогожу.
– Так от, панове! Ми підемо на парад під цим національним прапором.
Рештки обідраної рогожі спали, Репетюк підніс держално догори й крутнув ним кілька разів. Довгий двоколірний – жовто-блакитний – стяг мляво розкрутився з держална.
«Хай живе вільна Україна!» – було вишито на ньому червоним гарусом..
– Слава! – закричали Теменко й Теплицький.
З ініціативи Каплуна вирішено було нести обидва прапори попереду роти поруч. Червоний поніс Столяров. Жовто-блакитний – Теменко.
Ми вистроїлися. Червоні бинди оперізували наші кашкети, червоні міліцейські пов'язки були на лівих рукавах, червоні стрічки звисали з багнетів. Репетюк дав ногу, два прапори здригнулись попереду, і ми рушили до міста.
День був прекрасний, сонячний. Небо було синє і чисте. Снігу вже зовсім не було. Зате скільки було грязюки! Наші наглянсовані чоботи моментально вкрилися грязюкою до половини. Ми давали ногу захоплено, і фонтани бризок злітали з-під наших підошов навкруги. І ми були дорослі. Ми марширували простісінько в наше життя. Піркес завжди мріяв бути скрипачем. Зілов – інженером шляхів. Макарова віддавня мрія – закінчити Сорбонну[276]276
Сорбонна – поширена з XVII ст. назва Паризького університету.
[Закрыть]. Потапчук волів би бути агрономом. Кашин – авіатором або моряком. Потаємним прагненням Пантелеймона Вахлакова було зробитися лікарем жіночих хвороб. Хрисанф Сербин був приховано й несміливо закоханий у прекрасний і печальний образ Чайльд Гарольда…[277]277
… печальний образ Чайльд Гарольда… – героя поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» (1812–1818) Дж. Байрона, в якій він створив образ розчарованого індивідуаліста-бунтаря.
[Закрыть] Два прапори тріпотіли і звивалися попереду наших струнких рядів. Нас вітали, нам махали хустками, нам кричали «ура!» і «слава!». Немовбито саме ми й зробили всеросійську революцію. Так к чорту ж скрипалів, Сорбонну, агрономію і Чайльд-Гарольда! Ми хотіли бути тільки революціонерами! Який жаль, що революцію вже, власне, зроблено. Вже не треба ні перестукуватися в камерах централів, ні ходити сибірським етапом, ні співати: «Эй, баргузин, пошевеливай вал…»[278]278
«Эй, баргузин, пошевеливай вал…» – слова з російської пісні «Байкал», яка на початку 60-х років XIX ст. виникла серед арештантів.
[Закрыть]
Густий гомін, хвилясте море голів з рясними сплесками стягів, прапорів і транспарантів ударили на нас, коли ми нарешті стали на горбі, де Нова вулиця широким гирлом своїм вливалася в Ярмарковий майдан. Величезний майдан був повнісінький народу. Посередині вже вистроювалося каре військових частин. І враз ми побачили, що сплески прапорів і тут були не однакові. В загальній масі червоного різкою плямою вирізнялася невеличка група прапорів жовто-блакитних і ще менша чорних.
– Що то за чорні корогви? – стиха поцікавився Туровський. – Це траур?
– Це анархісти, – відповів йому Макар.
Анархісти! Виявляється, в нашому місті були свої власні анархісти! Хто б міг таке подумати! Про анархістів нам навіть читати не доводилося. Про них траплялося чувати лише переповідки, та й то пошепки і з оглядкою. Одчайдушні урвиголови. Істоти надзвичайні, надлюдські, надприродні. Зневажливі очі, погляд зухвалий. Чорні сомбреро, чорні плащі, чорні косоворотки. Револьвери, бомби і півмаски. Аж завмирало серце…
Раптом, пробившися крізь юрбу, до нас наблизилося кілька чоловіка. Попереду йшов солдат з петличками іскровика. Через високу папаху звисала у нього широка жовто-блакитна стрічка.
– Слава українському прапорові! – гукнув він назустріч нам. Підійшовши ближче, він поінформував: – Ми до вас, громадяни гімназисти, депутацією. Всі українські демонстрації і частини збираються разом, окремо. Отож просимо, значить, і вас до гурту! – піп кинув рукою туди, де скупчилося десятків зо два жовто-блакитних стягів.
– Струнко! подав команду Репетюк, ладнаючись повести роту в указаному напрямі. Але команда його не досягла наших рядів, і самі ряди наші враз розламалися й розсипалися.
Рясні вигуки сплеснули назустріч команді:
– Дозвольте!.. Куди? На якій підставі?.. Я не хочу! Од-ставить!.. Що за чорт?!
Вітька Воропаєв голосно зареготав. Кульчицький заіржав. Репетюка кинуло в жар, і пенсне заплигало на його носі.
З рядів, взявши гвинтівку до ноги, вийшов Каплун.
– Товаришу! – звернувся він до іскровика з жовто-блакитною стрічкою. – Я гадаю, ми мусимо пройти просто до військових частин. Ми не цивільна демонстрація, а рота воєнізованих.
– Отож! – гукнув хтось із депутації. – Україна повинна мати свою «самостійну» армію.
Наші ряди розпалися зовсім. Ми оточили депутацію. Нас оточила юрба демонстранті». Всі засперечалися.
– Я сам руський! – кип'ятився Кашин. – Якого чорта я піду туди? Це ідіотизм!
– Ти сам ідіот! – образився Туровський. – І ти зовсім не руський. Ти просто несвідомий. З діда-прадіда ти живеш на Україні…
– Аз бабки-прабабки ми старовіри. Йолоп!
– Ми підемо під червоним прапором! – виступив Зілов. – Під тим прапором, під яким петроградські робітники зняли повстання.
– Добродію! – аж захлинувся Репетюк. – В Петрограді живуть росіяни. А тут Україна! Ми мусимо іти під самостійним українським прапором!
– Порядок, товариші! Стройся! – гукнув Столяров. – Ми підемо під нашим загальногімназичним прапором. Хай хто хоче, той іде собі окремо!
Ця фраза, власне, й розв'язала суперечку.
– Чудово! – закричав Репетюк. – Ми й підемо окремо. – Він нервово поправив на собі амуніцію. – Гей! – гукнув він. – Українці, гуртуйтесь до нашого прапора!
Втім, наша компанія все ж таки розкололася… Під жовто-блакитним пішли, крім Репетюка, Теменко, Туровський, Сербин, Кульчицький. Під червоним зосталися Зілов, Потапчук, Макар, Піркес, а також Воропаєв і Кашин.
Зілов, Макар, Піркес, Воропаєв, Потапчук, Кашин – тут. Репетюк, Теменко, Туровський, Сербин, Кульчицький – там. Компанія була розбита перший раз у житті. Ми глянули нишком один на одного і зразу одвернулися геть і вдарили підошвами дужче. Грязь приснула рясно на всі боки. Була ж весна. Два прапори звивалися й тріпотіли попереду нас.
Мов уві сні, ми пропливли далі на свої місця. Майдан і загін демонстрантів пливли повз нас, вирилися і кружляли, немов нереальні, неправдоподібні. Прапори вихрилися й лопотіли на весняному вітрі. Під прапором з гаслом «Робітнича молодь вмре за соціальну революцію» ми побачили Федора Козубенка. Він був у шкуратянці, підперезаний ременем і з маузером біля пояса. Він стояв на чолі невеличкого, чоловік з п'ятдесят, загону. Все то були юнаки – здебільшого знайомі нам учні залізничної школи чи учні та підмайстри з депо й вагонних майстерень. Там був Стах, там стояла поруч з Федором і якась дівчина. Серед усіх хлопців вона була одна… Чорт побери, значить, у Козубенка був цілий загін молоді, яка заявляла, що вона вмре за соціальну революцію! Ах, чорт, чому це ми не здогадалися написати на прапорі, що ми вмремо?!
Федір Козубенко глузливо й люто закричав до нас, сварячись кулаком:
– Що ж ви, карандаші, надвоє перервалися? Кишка не витримала?! Ех!.
Ми сховали очі і відвернулися.
Там, куди ми одвернулися, наші погляди зустріли жіноче обличчя, що посміхалося до нас з-під червоного капелюшка. Під капелюшком тріпав вітер чорні кучері і полискувало пенсне. То була панна Полубатченко. Вона стояла в гурті різномастому й барвистому. Кілька хуторян у празникових свитках, кілька скромно зодягнених дам з червоними бантами на капелюшках, багато військових урядовців, двоє-троє бородатих студентів. І ще – двійко очей, що так і пронизували нашу лаву, кожного з нас. Ми озирнулися і впіймали їх. То були маленькі, водянисті очі інспектора Богуславського. Він помітив наші погляди і одвернувся. Величезний стяг покривав своїм полотнищем всю цю купку людей. «В боротьбі здобудеш ти право собі» – було розмальовано на ньому. Але тут чорні оксамитові крила раптом пурхнули просто до нас, здригаючись і лопочучи вгорі. Зараз ми мали побачити справжніх анархістів! Похмурий, стрункий юнак справді в чорній косоворотці і з величезними кучерями без шапки спирався на держално чорної корогви. «Анархия – мать порядка!» – шумів чорний птах над ним. Та ба! Знайомі лиця. Перукар Ронька! Аптекарський учень Шенснолевич. Напівбожевільна дівчина, два роки тому вигнана з гімназії за скандальне для гімназистки шостого класу народження дитини.
На трибуні згрудився весь виконавчий комітет. Вони мали приймати перший парад революції. Доктор Іщенко, Митька Ізвольський, Збігпео Казимирович Заремба, машиніст Козубенко, Варвара Власівна Вахлакова – з якоюсь недочитаною книжкою під пахвою, залізничний касир Воропаєв. За ними робітнича рада: Шумейко, Ласко, голова ради – токар по металу Буцький.
Нарешті був і парад. Це була, власне, одна хвилина. Церемоніальним маршем – карбована, важка хода, голови вгору, плечі широко розкинуті – треба було перейти Ярмарковий майдан повз трибуну один раз. Кілька оркестрів – комендантський, залізничний, ще якийсь – невпинно виконували «Марсельєзу». Марширувати треба було під «Вставай, подымайся…».
Це було незвично, але надзвичайно піднесено. Першими пройшли георгіївські кавалери. Короткий змах сотень правих рукавів, чорний блиск сотень халяв з-під шинелей, голови – до трибуни, доктор Іщенко з руками рупором до рота і тисяч не «ура!» на відповідь. Потім пройшло тилове поповнення. Потім пройшов авіапарк. Потім видужуючі. Нарешті – ми. Червоний взвод. За ним жовто-блакитний. Після нас ішла піврота іскровиків, теж під жовто-блакитним прапором. Змах правих рукавів, очі до трибуни. Доктор Іщенко – хай живе свобода! Ура! Слава! – і тільки короткий чорний зблиск з-під сірих гімназичних шинелей. Червоні бинди на наших багнетах дрібно тріпотіли..
Революція була прекрасна! Від «Марсельєзи» груди сповнювалися захватом, а серце – слізьми. Епоху скінчено. Оця трибуна з доктором Іщенком була на її межі. Тепер починалася нова. Наше життя розквітло на грані. Леле! Яке ж то прекрасне прийдешнє чекає на нас попереду там!.
З трибуни робітничої ради кожну частину вітають змахом великого червоного стяга. «Пролетарі всіх країн!..» – гукає Шумейко, «Солдата, робітники й селяни!..» – підхоплює Ласко. «Революційне юнацтво!» – це вже просто до нас кінчає токар Буцький.
Привітання котяться вздовж трибун і далі – з-під прапорів делегацій.
Під трибуною стоїть Аркадій Петрович. Колосальний червоний бант цвіте в нього на грудях.
– Сепаратисты! Мальчишки! Мазепинцы! – всвердлюється він своїм голоском у вигук «слава!» жовто-блакитного взводу.
