Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Автор книги: Юрій Смолич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 62 страниц)

Підтримувана Варкою та Мариною, в кофтині матері Зілова та великій хустці поверх Катря рушила до дверей. Вона посередині, дівчата по боках – не було ніякого сумніву, що та стара бабуся шкандибала додому і молоді дівчата-онучки проводили її через калюжі й грязь. Козубенко й Зілов пішли провести до воріт.

Надворі було чорно, мрячно сіяла мжичка і вітер вдаряв короткими, хваткими поривами. Десь далеко, очевидно, під семафором на одеській, настирливо гув прихриплий «Ов».

Катря спинилася на ґанку і зітхнула глибоко й рвучко.

– Пам'ятаєте, Козубенко, – прошепотіла вона, – як навесні ви тікали від окупантів і мало не зламали мені ногу?.. – Катря, очевидно, посміхнулася, цього не було видно в темряві, але зразу ж урвала себе. – Ах, ні, я ж зовсім не про те… Господи! – аж скрикнула вона. – Невже ж таки цьому правда? Я зараз піду, куди мені треба, через місто по вулицях, схочу – лівим тротуаром, схочу – правим, дощ сипатиме мені в лице, навкруги будинки, ходять люди…

– Ну, людей, – посміхнувся і Козубенко, – старайтеся, дівчата, щоб небагато було. Особливо військових. Обминайте поза хатами.

– Господи! – ще раз затамувало Катрі дихання. – Я не в тюрмі!.. Я на волі., і з вами усіма… Милі ви мої! – Вона вхопила Варку й Марину, потім Козубенка, і руки її були вже немов зміцнілі, здорові.

Потім вона зробила ще крок і припала на груди Зілова, що стояв перед нею в темноті.

– Ваню! – прошепотіла вона. – Це ви?

Порив вітру налетів на них усіх і завихрив рясними краплями з дерев навкруги. Всі стояли тісно, затуляючи Катрю від вітру й дощу. Одинокий постріл вдарив десь здаля за базаром.

– Я жива! – здригнулась Катря. – Я жива. І ви всі. Яке прекрасне життя!.. Ходімте…

– Це я… написав вам тоді… записочку, Катре, – затинаючись, ледве чутно прошепотів Зілов Катрі в лице, – про це… пам'ятаєте… тоді, перед арештом…

– Так, так… – засміялася тихо й щасливо Катря, – ну, звичайно, ви… І записка, і все… Ідіть же, ідіть, ви застудитесь! Яка я щаслива!

Дівчата зникли за хвірткою. Зілов стояв на ґанку, і дощ сіяв йому за комір, на гаряче лице, на розстебнуті схвильовані груди. Катря була щаслива! Катря, яку били кулаками, шомполами, нагаями, топтали чобітьми й заливали гасом, щоб вона призналася й виказала товаришів. Вона була жива і була щаслива.

Одинокий постріл вдарив десь зблизька, паровоз усе ще гув під семафором, подужчав дощ. Зілов скинув руки, випростався весь так, що хряснули кістки, і бігцем перебіг двір. Жити таки справді було хороше.

Козубенко вже чекав у кімнаті. Він застібав шинель і підперізувався паском поверх, як солдат.

– Костю, – зустрів він Зілова, – комітет послав до Парчевського в сотню. Він буде ад'ютантом, а фактично – комісаром. В разі повстання він бере командування в свої руки. Половина козаків будуть наші, решта – барахольщики.

Але на Парчевського, звісна річ, не можна покладатися. – Він раптом засміявся і вдарив себе в поли. – Вирядили Костю – просто фасон, шик! Чоботи, брат, хромові, носки «вера» – в мадярського гусара за місце в поїзді взяли. Стару офіцерську шинель Тихонов власноручно придбав на базарі. Френч я йому свій празниковий віддав. Документи в нього на прапорщика Туруканіса, Волинського полку. Поголили чисто, волосся на англійський проділ, а Лглая Вікентіївна цілий флакон «Льорігап Коті» довоєнного часу на нього вилила. Такий ферт, подивився б – з реготу вмер! І все в ніс промовляє: пардон, мерсі, маю честь… От сміха!

– От здорово!.. – неуважно промовив Зілов… – Яка вона бідна, просто жах, і така хороша… – Він зразу ж засоромився і змовк.

– Да! – нахмурився й Козубенко, але зразу ж ніяково і радісно заусміхався і міцно притис Зілова за плечі, хитро моргнувши. Я, Виню, знаю все…

– Ііу, от… розгубився і зовсім зашарівся Зілов, – що, власне, ти можеш знати?..

– Взагалі, – засміявся Козубенко, – як каже Макар… Ну, що жити прекрасно, що… словом, прекрасно!.. Ех, Ваня! – вхопив він його раптом ще міцніше. – Ніхто, мабуть, крім нас, не знає, як прекрасно! Нашому поколінню припало прекрасне життя! Німців виженемо, французам не дамо ходу, головатьків з батьком Петлюрою і його куркульськими бандами знищенимо геть! А тоді дамо хліба голодній Росії і встановимо в нас, на Україні, Радянську владу теж! Та ти розумієш, що буде, коли ми встановимо і у пас владу Рад? Ти пробував уявити собі, що таке соціалізм і комунізм? Коли житимуть самі трудящі, без фабрикантів і капіталістів? Земля – селянам, заводи – пролетаріату? А я буду інженером-механіком і сконструюю надпотужний паровоз з економною топкою, максимум десять процентів непродуктивної втрати палива? Це, брат, можливо, – я це тобі кажу, – дай тільки нам владу до рук!

Козубенко навіть скинув шапку і сів до столу.

– Це ж, ти розумієш, збільшить запаси пального якраз на триста процентів! Тобто будуй залізниць в три рази більше, як зараз є! Всю країну вкриємо густою сіткою колій, як у Франції. Та що там Франція – зразу ж перебив він себе. – Ніякій Франції таке й не марилося. Ти ж розумієш: економний казан – це ж економія по всій промисловості! Заводів набудуємо, куди там старим кузням, що у нас по задвірках стоять. Величезні, з мільйонною продукцією!..

Козубенко раптом замислився і притих.

– Хоча, розумієш… – задумливо протяг він, – я ще остаточно не вирішив. Можливо, я механіку кину і на електрику піду. Пара як принцип уже відмирає. Минає вік парового казана. Майбутнє, звісно, за електрикою. І треба будувати величезні, ну, просто колосальні електростанції. Щоб подавати струм на великий довкола район. Треба всю країну розбити на такі райони, і в кожному районі свій електроцентр. На півмільйона, може, на мільйон кіловат – хіба я зараз знаю. Я це вирахую, коли повернуся додому. Ну, хто, хто, скажи ти мені, крім самого народу, крім пролетаріату, на таке спроможний? Та ніякий капіталіст чи там капіталістичний синдикат…

Він урвав себе знов, схопив шапку і почервонів:

– Фу ти чорт! Отак, як замрієшся!.. Ми з тобою зараз до Шумейка побіжимо. Цього папірця, – він вдарив себе по кишені, – що наша козир-дівка привезла, треба передати негайно до комітету. Я думаю, треба друкувати його і кидати поміж народом! Пішли.

Він підштовхнув Зілова і закрокував швидше до дверей. Взявшися за клямку, він спинився ще на хвилину.

– А може… може, мені інженером шляхівництва зробитись тоді? Залізниці – це ж нерви країни! Тут треба будувати без кінця! От ти, – він журно. зітхнув, – у гімназії був. Дуже я тобі заздрю. Молодець твій старий, що потяг з себе жили на твою науку. Ти підеш до університету і за чотири роки людиною станеш, а мені… Слухай, от з усією цією поганню покінчимо, ти мені, будь ласка, з алгеброю і язиками допоможи! – Він причинив двері і взяв Зілова за лацкан пальта. – Я тобі признаюся. Географія, геометрія, фізика там – це мені, ну, просто немов і раніш знав. А от язики та ще алгебра – сам ніяк не поверну. Я от і на паровоз коли йду, на поїздку, неодмінно з собою щось таке захоплю або просто так, завжди якась книжечка при мені. – Він поліз до кишені і звідти витяг обтріпаний, засмальцьований зошит. Першої сторінки в ньому не було. Це був підручник німецької мови Глейзера і Пецольда. – Бачиш? Іх габе, ду гаст, ер гат… Презенс, імперфектум і футурум – це я вже пройшов, а от, коли дійшло до кон'юнктива… Ну, пішли! – зітхнув він і сховав книжку назад до кишені. – Я думаю, можна буде й тепер між ділами трохи підзанятися. Треба бути готовим. Петлюрівців проженемо, і тоді що ж? Радянська влада повідкриває університети, і я на ту осінь екстерном піду…

Він розчинив двері, і холодний вогкий вітер зустрів їх зразу за порогом. Сльота була страшна.

Козубенко поставив комір і ще кінчав свою мисль:

– Я, розумієш, Ваню, от уже три роки, як кочегаром їздю. Був я, значить, в Одесі, в Києві, в Могилеві й у Волочиську. І я вже, брат, не такий, як три роки тому. Прямо скажу – людина я цивілізована. І життя вже бачу, як колію в рейсі перед собою, нехай і вночі. Де не побачу оком – догадуюсь, ну, просто відчуваю. Уклон де чи де підйом – з самого руху, отак тут, серединою, під серцем, розумію. Або ще – як колеса б'ють об стики, чи золотник як похитується… Отак і в усьому житті. Де знаєш, а де тебе просто середина твоя штовхає, веде… Ну, мовчок!

Вони вийшли на вулицю, а тепер треба було вже йти швидко і мовчки. Дощ ряснішав. Під семафором на одеській все ще гув «0°». То там, то тут – ближче, то далі – бухали поодинокі постріли. Може, когось грабували, може, бадьорили себе патрулі, може, просто розважалися з похмілля гайдамаки.

НЕВІДОМІ РЕПАТРІАНТИ

Похорон був печальний і короткий.

Кожну могилу розраховувалося на двадцять мерців, і могили були викопані в ряд – уздовж насипу крайньої запасної колії, в далекому за територією залізниці й міста тупику. Грунт тут, в глибині, залягав глинистий, м'який, верхній шар чорнозему сягав заледве півметра – і по рудих стінках могил він стікав тепер широкими чорними патьоками. Дощ звечора так і не вщухав – горбки глею розквасились і розпливлись.

Тіла померлих репатріантів пролежали в вагонах понад десять днів. Осінні тумани повзли від залізниці на місто з отруйним пахом розкладу й тліну. Щури табунами нишпорили довкола моргів, і пішла вже чутка, що вслід за висипним тифом іде чума.

Петлюрівська влада чинила по місту й селах довкола труси та арешти, провадила мобілізацію, реквізиції й облави, але справами репатріації не турбувалася. Делегатів загону добровольців-санітарів, які прийшли просити допомоги, прогнали геть і пригрозили розстріляти загін, якщо пошесні трупи не будуть знищені негайно самим загоном і яким завгодно способом.

Тоді робітнича Рада видала своєму представникові необмежені повноваження. В службі колійного ремонту реквізували сотню лопат. Слюсар Тихонов прийшов до гімназії й оголосив півтораста гімназистів середніх і старших класів мобілізованими. Півста зразу ж втекло. Тоді з'явився Козубенко з десятьма комсомольцями, озброєними гвинтівками.

Під конвоєм сотня гімназистів прибула на визначене місце увечері. Там палали вже розпалені Лелекою, Чорногузом і Боцяном великі багаття. Вони прожарювали землю, гріли й світили. В рудому туманному мареві сірі скулені дитячі фігурки взялись до роботи. Протягом ночі дві сотні дитячих і юнацьких рук і вирили ці півтора десятка братських могил…

Ранок був пізній – мрячний, дошкульний.

Нарешті Сич подав знак. Могили стояли розкриті одна в одну. Клацнули засуви вагонів-моргів. Гімназисти вишикувалися в довгу чергу. Кожну лопату тримали по двоє – один за кінець держална, другий за лезо. На дві лопати впоперек санітари клали мерця. Тоді четверо гімназистів повзли з ношею з насипу вниз. У могили складали штабелем в два ряди.

Вітер дув безнастанно – налітав стіною, штовхав у спину, закручував поли шинелі під коліньми. Гімназисти підковзувалися на мокрому глеї, падали в багнюку, оступалися в могили на купи мертвих тіл.

Сич ішов позаду з відерком і заливав могили білим вапном. Потім нашвидкуруч насипали горбки.

Слюсар Тихонов стояв із списком і виставляв хрестики проти прізвищ. Втім, хрестики шикувалися здебільшого проти порожніх граф. Більшість померлих була без документів, і прізвища їхні зосталися невідомі.

Коли вагони були вже порожні, а п'ятнадцять рудих і мокрих горбків вирівнялися в ряд, слюсар Тихонов підписав після списку: «І ще сто тридцять сім мертвих тіл невідомих репатріантів».

Сербин, Макар, Золотар, Козубенко і представник від гімназистів поставили свої підписи внизу. Якийсь час ще потопталися ніяково на місці, немовби ще щось таке треба було зробити. Стах потяг носом – його вже прохопив осінній нежить. Він кинув оком від краю до краю на ряд могил.

– Звання козаче, – буркнув він, – а життя собаче. Дожилися до того, що нема вже й нічого… – Він насунув кепку на самі брови, крутнувся на місці і пошкандибав мерщій геть.

Гімназисти зірвалися всі гуртом і побігли на насип, один перед одним плигаючи у вагони летучки.

Сербин скинув шапку і глянув навкруги. Але дощ сіяв рясно, холодний вітер тріпав спітніле волосся, голова боліла – і він шапку зразу ж надів. Праворуч і ліворуч, за межею, що відділяла міські грунти, простилалися чорні, незасіяні поля. Селяни не схотіли сіяти озимину для окупантів. Міські грунти лежали теж чорні, але – погорблені тисячами дрібних горбків, втикані нескінченними рядками маленьких дерев'яних хрестиків. З усіх боків, мало не колом, оперізували місто і станцію величезні розлогі гробовища. Росіяни, українці, татари, грузини, поляки… Робітники й селяни всіх націй Російської імперії покоїлися тут. З ними тісно поруч лежали й німці, угри, чехи, хорвати, румуни… Чотири роки імперіалістичної війни величезні прифронтові лазарети ховали тут вмерлих від ран. Їх убито за царя, імператора і короля… Перед війною тут стояли густі грабові ліси – вони майже колом облягали територію станції в міста. Змалку Сербин збирав у тих лісах чимало грибів. Але ліси зрубано і спалено в паровозних топках. З грабового обруб'я пороблено хрестики на могилки – дванадцять вершків на шістнадцять. На крайніх могилках хрестиків уже не було – Лелека, Чорногуз і Боцян спалили їх сьогодні за ніч, прогріваючи землю під могили репатріантів. Невідомих репатріантів… Невідомих репатріантів!

Тоска і лють стиснули вісімнадцятилітнє Сербинове серце. Козубенко торкнув його за руку:

– Ходім…

Вони запнули поли шинелей тісніше і подряпалися на насип.

«Кукушка» писнула, і летучка рушила. Могили й горбовища покривав туман.

«Кукушка» посапувала, вагони похитувало, гімназисти сиділи тісно на підлозі, кулячися в шинельках, хукаючи на замерзлі руки, тремтячи з холоду й виснажливої безсонної ночі. Сич у кутку смоктав з пляшки мутний і смердючий самогон.

Під семафором стояв довгий товарний маршрут. Вагони були запломбовані, і крейдою на них значилося: «Киев – Одесса, срочный возврат». На дахах вагонів і на буферах висіло повно народу з клунками і мішками. Пасажирські поїзди не ходили – люди пристосовувалися їздити хоч би як. Тепер вони кляли й лаялися, засилаючи прокляття до блокпоста навпроти: семафор був закритий, і доводилося чекати на сльоті й дощі. Летучка спинилася теж.

– Спекулянтів скільки, – сказав Золотар, – дивіться, все лантухи, торби та клунки. Очевидно, сіль, сало й сухі фрукти… Ат!

– Сухі фрукти… – звівся й став поруч Макар, – от би нам сухих фруктів, ми б наварили хворим компоту… А то все чорні сухарі та капуста…

– Коли б нам сир та масло, – чмихнув Стах, – то й вареників наварили б. Тільки що ж – борошна нема… Хлопці! – враз аж присів він від/зухвальства й захвату. – А що, коли б ми зараз та зробили облаву? Знімемо спекулянтів і перекидаємо мішечки до нас, у летучку Червоного Хреста? Їй-богу! У нас же одинадцять гвинтівок! Нехай хворі компоту посьорбають! Ваня? Зіновій? Козубенко? Хлопці?

Козубенко зсунув кашкет на потилицю і широко посміхнувся. Очі його вигравали завзяттям.

– Хлопці! – кинув він хутко і пошепки. – Бери гвинтівки! Вибіжимо зразу, побіжимо вздовж вагонів, затворами будемо клацати, і головне – знімай гвалт на всю губу! Санітари! – Сич, Лелека, Чорногуз, Боцян, Макар і Сербин оточили його. – Ви організуйте хлопців: будете цим порядкувати.

Штовхаючись і пересміхаючись, усі мерщій кинулися плигати з вагона. Але Козубенко раптом спинився.

– Стоп! – гукнув він. – Поправка! Хай тягають, спекулянтське кодло, самі. Ви тільки наглядайте. А гімназисти… Женіть гімназистів з вагонів. Хай розбирають лопати. Лопати на руку – оточити весь ешелон в густий цеп. Товаришу Сич, організуйте з гімназистів цеп довкола всього ешелону.

– Слухаю, господин рабочий! – звівся й відкозиряв Сич. – А, дозвольте доложить, коли-єжелі которий замірятиметься навтікача?

– Хай замахуються лопатами! Але тільки не бить!

– Слухаю! Будет ісполнєно, господин рабочий!

Через три хвилини страшний гвалт пронизав мряку звідусіль. Одинадцятеро з гвинтівками виринули раптом з обох сторін поїзда і побігли вздовж, клацаючи затворами.

– Злізай! Злізай! Злізай! – гукали вони. – Скидай лантухи! Облава!

В тумані й мжичці здавалося, що їх було не десятеро, а цілий батальйон. Тим паче, що зокола з сусідніх колій нісся такий же одчайдушний і загрозливий лемент. Сотня гімназистів, обступивши ешелон кільцем, розмахували лопатами і вищали на різні голоси.

На дахах поїзда вчинився шарварок і метушня. Спекулянти хапалися, пробували ховатися, тікати. Та марно – хто плигав на колію з торбою за плечима, зразу ж наштовхувався на довгу лопату навзмах. Він кидався далі – але й там виростала постать з лопатою на руку. В тумані, з переполоху, ніхто й не подумав, що то лопати. То були гвинтівки! Цілий полк оточив поїзд з спекулянтами! Сич бігав навколо по цепу і лементував захриплим пропитим солдатським голосом:

– Цеп! Слухай мою команду! З правого флангу! По спекулянтах – товсь!

Для більшої паніки Козубенко вистрілив раз у повітря. Вистрілити закортіло кожному – і пальба загриміла з усіх боків.

Люди, торби і лантухи посипалися з буферів і дахів на на сип і шпали. Від лантухів з борошном здіймалися хмари білої куряви. Оберемки сала гупали, мов тісто на під. Торби з сухими сливами, грушами й яблуками торохкотіли об рейки. Сіль шурхала в зашкарублих важких мішках. Макар, Сербин, Лелека, Чорногуз і Боцян підштовхували розгублених, переляканих спекулянтів у спини і підганяли їх до сусідньої летучки, погукуючи грізно й безапеляційно. Вже десятки мішків виростали купами на дверях теплушок летучки.

Козубенко передоручив команду Зілову, а сам біг щодуху на блокпост. Треба було або відкрити семафор, або нехай черговий агент спрямує летучку на бічні запасні путі, мерщій і далі від цього місця. Спекулянти могли очуматися, роздивитися й кинутися в бійку за своє барахло. За Козубенком біг і Тихонов, щедро лаючись, засилаючи всякі побажання на голови знахабнілих хлопчаків. Але його, члена робітничої Ради, знали на залізниці всі, і треба було рятувати справу. Треба було своїм авторитетом вплинути на чергового агента. Зрештою, робітнича Рада дала ж йому необмежені повноваження…

Біля одного з вагонів збилася невеличка купка. Кілька переляканих спекулянтів, кілька гімназистів з лопатами, з гвинтівками – Золотар, Піркес і Стах. Стах стояв у середині кола, весь зібгавшися, прихилившися, зсунувши кепку на чоло, і рука, що тримала гвинтівку, тремтіла. Проти Стаха – трохи блідий, застромивши руки в кишені добротної шинелі, над двома торбами стояв Стахів брат, Бронька Кульчицький. Він возив сіль і сало з Бірзули[501]501
  Бірзула – до 1935 р. назва м. Котовська Одеської області.


[Закрыть] до Волочиська, там продавав польським контрабандистам, купував какао і камінці для запальничок, віз до Києва і брав за них срібні портсигари й золоті п'ятірки. Зараз скрізь довкола щодня бували перевороти, і крутитися коло якоїсь армії не було жодної рації. Броньчина блідість вже сповзла з лиця, і він починав нахабно посміхатися.

– Ой, понт! – чмихнув він. – Зняли ярмарок на цілу неньку Україну! Ну, розступіться, я й пішки додому дійду. – Він ступив до своїх мішків. – Пусти! – штовхнув він брата ногою.

Стах засопів і знову став на попереднє місце.

– Що в тебе в мішках? – прохрипів він, зібгавшися ще більше.

– Свобода! – хизуючись, виклично чмихнув Бронька. – Повні мішки свободи! – Він копирснув ногою обидві торбини. Чоботи були в нього новенькі, хромові. На шинелі каракулевий комір. – Ганяю за свободою з власним мішком. Ану вас к свиням собачим, патріоти! Пусти-но!

Стах відштовхнув його руку і відступив крок. Він вперся чорним, пронизливим поглядом братові в очі. Бронька теж відступився і впер руки в боки. Нахабна посмішка перебігала в примружених очах і по скривлених губах. Так застигли вони на мить один проти одного – два брати. Один високий, ставний, глузливо-нахабний – старший. Другий маленький, шкутильгавий, розлючений – молодший.

– Неси мішки до отих вагонів, – прохрипів Стах, – для хворих на тиф полонених беремо…

– Аякже! – сіпнув головою Бронька. – Знайшли дурного! Для себе на буферах страждав!

– Неси… а то!..

– Хі! Налякав! Держіть мене ззаду, бо зараз упаду!.. Ану, пусти!

Груди Стахові важко здіймалися, на щелепах тремтіли набряклі кульки. Перед ним був його брат, його рідний брат, сип його батька. І це був старший брат, голова і верховода в хаті. Здоровий, розпаскуджений гевал. Сьогодні, як прийде Стах увечері додому, Бронька скрутить йому руки і так наб'є, що вранці Стах ледве дошкандибає до депо на роботу. Бувало таке вже частенько.

– Ат! – розсердився Золотар. – Вдар його раз…

Але Бронька вже випередив Золотареву пораду. Він розмахнувся і згори вниз ударив Стаха в обличчя.

Стах хитнувся, і Піркес вчасно встиг вихопити з його рук гвинтівку.

– Віддай! – закричав був Стах, але зразу ж забув за гвинтівку і з місця, немов на пружині, підплигнув угору. Його невеличкий, але міцний і гострий кулак з усього розмаху вгилився Броньці під ніс.

Бронька не сподівався на удар і, не втримавшися на ногах, гепнув навзнак.

– Поїхали! Поїхали! – загукав у цей час звідкілясь із туману голос Козубснка. – Сідай! – «Кукушка» свиснула. Семафор був закритий, але агент спрямував летучку на обхідні путі.

Бронька схопився, розлючений, оскаженілий.

– Покруч триклятий! – зойкнув Стах і вдарив Броньку вдруге в те ж саме місце.

Бронька хитнувся і знову упав. Він закричав диким репетом прокльони та брудну лайку і, вхопивши Стаха за ноги, сіпнув до себе. Стах упав зверху на нього. Вони звилися в тісний клубок і покотилися по гравію в рівчак.

– Сідай! – гукав десь Козубенко з туману. – Сідай! Якусь мить ноги Стаха і Броньки мелькали по черзі вгорі.

Бронька лаявся, Стах борюкався мовчки. Але образа і лють маленькому Стахові надали надзвичайних сил. Він вислизнув угору і скочив на рівні. Ще раз він затопив Броньці в вухо, тоді відійшов геть і сплюнув кров набік. Бронька, плачучи, сидів у рівчаку, руками по лікті в багнюці. Його франтувата шинель була закаляна вщент. Підошва елегантного чобота відірвалася і під носком вишкірила зуби.

Піркес вхопив Стаха за руку і потяг геть. Летучка вже рушила і заклацала буферами.

– Прийдеш додому, – верещав Бронька, – заб'ю! Рудий пес! Шкандиба!

Він раптом зірвався і кинувся до своїх мішків.

– На! На! – вищав він, штовхаючи торби носками. – На! Забирай! Ідол проклятий! Забирай! Каравул! Гвалт! Грабують!

Золотар нахилився до торбини з салом, підняв її з землі і кинув у вагон.

Стах з Піркесом якраз плигнули на тормоз останнього вагона. Але Золотареві вже було пізно доганяти.

Золотар закинув гвинтівку за плечі і, притишивши ходу, пішов спокійно вздовж ешелону. До станції було кілометрів зо два.

Спекулянти гукали йому лайку навздогін, але Золотар ні разу не озирнувся.

Він ішов помаленьку – довгастий і цибатий, – сердито бурмочучи щось собі під ніс.