Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 62 страниц)
В гімназії було тепер без просвітку нудно.
Після чотирьох годин вранішньої муштри ми приходили на лекції зморені, не встигши приготувати уроків, сповнені зовсім інших інтересів. Ну, що там у тому Овідії Назоні, в уявних сферичних фігурах з ще більш уявними тангенсами їхніх умовних кіл або в байках історії православної християнської церкви, коли щойно сьогодні ми опанували перебіжку цепом, розібрали і зібрали японський станковий кулемет і протягом цілої години практикувалися в колотті уявних німецьких животів, тобто старих солдатських матраців, почеплених до учбової рами?
Дисципліна в старших класах занепала. Без обіду нас не зоставляли, бо не було коли відсиджувати безобідні години.
А проте директор добрав іншого способу дошкуляти нам. За допомогою Піля він розпочав широку планову боротьбу з недозволеною, а інколи нелегальною літературою, що невідомо звідки почала проникати до гімназії. Так був виявлений і знищений «Кобзар» Шевченка, «Что делать?» Чернишевського, «Исповедь» Толстого та ціла пака маленьких зелених брошурок. Треба відзначити, що до виявлених українських книжок Піль причетний не був. Побачивши у когось з гімназистів українське видання, він тільки одвертався і тихо казав: «Сховайте».
Зате він розстарався у восьмому класі на перший том «Капитала» Маркса і ще на якусь, зовсім нелегальну, закордонного видання, брошурку.
Найкумедніше в усій цій справі було те, що Коля Макар, найзаядливіший на цілу гімназію книжник, так ні разу й не попався директорові. Макар навчився носити заборонені книжки «на собі» – за бортом тужурки, догори ногами. Він так і читав їх нишком на лекціях, не виймаючи з-за борта, тільки розстебнувши поли та скосивши очі собі на живіт. Він захоплювався тепер Платоном і Спенсером.
Лекції ми відбували механічно, віддаючися кожний своїм особистим справам. Педагоги або справді не помічали цього, або вдавали, на все махнувши рукою. На перемінках ми збиралися гуртками й розповідали новини та анекдоти. Найпершою темою був Гришка Распутін[252]252
Гришка Распутін – Распутін (Нових) Григорій Юхимович (1872–1916) – фаворит царя Миколи II та його жінки Олександри Федорівни, політичний авантюрист. Як «провидець», «цілитель», він набув необмеженого впливу на царя, царицю та їхнє оточення, втручався у вирішення державних справ. Прагнучи врятувати авторитет царської сім'ї, монархісти вбили Распутіна. «Распутівщина» була одним із виявів повного розкладу правлячої верхівки.
[Закрыть]. Чутки й побрехеньки про нього Кульчицький та Воропаєв приносили щодня десятками. Сюжети цих фабльо розгорталися неодмінно в лазнях, монастирських келіях, заміських кабаках або у великопанських будуарах.
Після женщин розмови переходили на очко. Кашину не щастило абсолютно. Він не вмів утриматися від чарки коньяку. Він п'янів і програвався вщент. Він вже позаганяв усі свої речі, зимову шинель, чоботи, навіть футбольні буци. Отрута азарту була непереможна. Кульчицький і Воропаєв дуже барвисто уміли розповідати про Кашинові невдачі. Як Володька поставив, як Гора-Гораєвський попросив його показати «ответ» і, взявши Кашина двома пальцями за комір, вивів його з кімнати і за дверима ще й позичив йому коліном під зад…
Кашин бігав очима, червонів і намагався перевернути все це на жарт. І Воропаєв з Кульчицький жартують, бо нічого такого зовсім не було. І Гора-Гораєвський тільки жартував, щоб усіх насмішити. І сам Кашин на те дав свою згоду, з Горою наперед умовившись, щоб пожартувати…
– А от учора, – нарешті щастило йому звести розмову на інше, – сміху було! Іду я по вулиці з Горою-Гораєвським, коли це двоє жандармів Митьку Ізвольського тягнуть.
– Ізвольського, – компетентно відгукнувся Воропаєв, – вишлють на Сибір. Мені Гора говорив. Такий, розумієте, сукин син! Він розводив агітацію в маршових батальйонах. Позавчора, розумієте, таке на рампі було! Десятьох маршистів жандармам прийшлося застрелити…
– Та що ти кажеш? Розкажи!..
Всі зацікавлено потіснилися до Воропаєва. Тільки Зілов та ще Потапчук залишилися на місці. Зілов глянув на Потапчука, Потапчук на Зілова, і вони зразу ж розвели очі в різні сторони. Зілов з Потапчуком могли б дуже докладно розповісти про ці події. Але вони мали, мабуть, причини мовчати.
Втім, розповідь була перервана при самому початку. Прозвучав другий дзвінок, перемінка кінчилася, двері відчинились, і на порозі з'явився Ян Казимирович. Ми зірвалися з місць.
Ян Казимирович був наш новий викладач німецької мови й літератури. Ельфріду Карлівну з гімназії звільнено. Вона була справжня німкеня з Прибалтійського краю.
Ян Казимирович був поляк, біженець з російської, захопленої німецьким військом, частини Царства Польського. Десь у Піотрокові[253]253
Піотроков. – Йдеться про місто Пьотркув-Трибупальскі у ПНР.
[Закрыть] Ян Казимирович мав салон куафери. Як це трапилося, що він зайняв пост педагога, цього ніхто не знав і розгадати не міг.
Для нас лекції Яна Казимировича були найкращою розвагою. Яну Казимировичу було сімдесят років, і він страждав старечим слабоум'ям. Він не умів розрізнити, що добре, що погане, що робиться щиро, що навмисне. На його лекціях ми веселилися як могли. Ми танцювали ойру, грали в очко, даючи карту й Яну Казимировичу, виходили з класу без дозволу, влаштовували чемпіонат французької боротьби. Коли боролися такі силачі, як, скажімо, Зілов проти Кашина, всі кидали свої справи й сходилися серед класу кружка. Ян Казимирович залишався один, самотній, на кафедрі. Ніхто не обзивався до нього, ніхто не виходив відповідати, ніхто не відгукувався на його виклики. Понудьгувавши якийсь час, попозіхавши й попочухавши собі праву брівку, Ян Казимирович спускався з кафедри і собі втискувався в коло спостерігачів боротьби. Скоро він захоплювався не гірше від інших. Всі штовхалися, штовхався й він, всі сперечалися, сперечався й він, всі кричали, кричав і він. Він метушився довкола борців, як найзапекліший «болельщик»:
– Неправильно! Ножку! Ножку! – кип'ятився він, помітивши, що один з борців вдався до забороненого прийому. – Локші йому! Неправильно! Заберіть ногу, а то я поставлю вам одиницю!
І справді, розгніваний, він біг до кафедри, хапав журнал і вліплював нечесному борцеві одиницю за знання німецької мови і літератури. Ці одиниці звалися в нас «одиницями воєнного часу».
ПЕРШИЙ НАРЯД
Про події на військовій рампі, про заколот у маршовому батальйоні та про відношення до цього студента Митьки Ізвольського Зілов з Потапчуком і справді могли б розповісти чимало. Вони самі були безпосередніми учасниками цих подій.
Було це позавчора вранці, в неділю. Потапчук прийшов до Зілова, що був у нас відомим знавцем фізики в обсязі дещо більшому проти підручника Краєвича в справах різних анодів, катодів, омів, вольтів, ватів і амперів. Вони сіли до столу і розгорнули зошити.
Але саме тої секунди вхідні двері розчинилися і до кімнати вскочив хлопець з чорним від вугілля обличчям та в засмальцьованій робочій одежі. Це був відомий вже нам кочегар з С-815 Федір Козубенко, машиніста Крзубенка син.
– Швидше! – відсапнув Козубенко. – Шукай батькового сундучка… напхай їжі… біжімо…
– Що трапилося? – не зрозумів Зілов. – Який сундучок? Кому їжі? Куди біжімо?
Але в Козубенка, видно, зовсім не було часу, та й говорити йому було важко. Він кинувся до комори. Старий сундучок машиніста, в який він бере з собою в поїздку їжу, стояв тут же, за порогом. Федір схопив його й витрусив якесь барахло, що було всередині.
– Хліба… якийсь глечик… насип борщу… абощо! – скомандував він.
Не розпитуючи, збагнувши, що справа надто спішна, Зілов кинувся до кухні. За мить він повернувся з окрайцем хліба та мискою квашеної капусти.
– Здорово! – Федір засунув це всередину й гримнув вічком. – Швидше шинель і шапку!
– Але що таке?..
– Швидше! За мною! По дорозі розповім! – і Федір кинувся з хати.
Похапавши шинелі, Зілов і Потапчук кинулися за ним. За хвірткою вони наздогнали Федора. Проте, побачивши Потапчука, Федір раптом спинився.
– Це хто? – сполохано запитав він.
– Це свій хлопець. Але ж я не знаю, в чому справа…
Федір повагався секунду. Потім він махнув рукою. Слова Зілова вже заспокоїли його.
– Швидше… Не будемо бігти, поки у місті. Крючок зразу перехопить… мерщій до колії, а там уже вдаримо щодуху… Цей хлопець, може, також знадобиться…
І поки вони йшли хвилини три широкою Дворянською, далі Привокзальною вулицею, Федір Козубенко встиг розповісти хлопцям, в чому була справа і для чого був потрібний машиністів сундучок і сам Зілов.
Вранці на військову рампу прибув якийсь маршовий батальйон. Невідомо ще зараз, як це трапилося, – чи приїхав він вже розпропагований, чи це була робота місцевих, можливо, що саме так, бо Митьку Ізвольського крючки піймали недалеко від самої рампи, – а тільки маршовий батальйон раптом відмовився їхати на фронт. На дверях вагонів, впоперек через «40 человек или 8 лошадей», вони написали крейдою: «Довольно! Мы не хотим воевать за буржуев и помещиков!» Комендант рампи вислав свою сотню під гвинтівкою – стерти написи і загнати маршистів до вагонів Але комендантська сотня була затюкана, забрьохана гряззю і закидана кінськими кізяками Тоді комендант викликав батальйон георгіївських кавалерів, що стояв постоєм у дванадцятому полку Батальйон оточив ешелон і обстріляв беззбройних маршистів. Десятьох вбито, сорок два поранено, маршистів загнано по вагонах, і вагони запломбовано, як вантажі. Комендант дав наказ негайно рушати. Але тут виявилося, що ешелон був без паровоза. Шумейко відчепив свого С-815, одвів у депо і залив топку Коли в машиністській діжурці довідалися про події, кочегари й машиністи, які були у діжурці, викликані в наряд під військові ешелони, вирішили й собі підтримати солдатів Вони похапали свої сундучки й розбіглися геть з діжурки. Ешелон, правда, поїхав на фронт Комендант викликав діжурний паровоз залізничного батальйону Але вияв солідарності робітників став відомий маршистам Коли поїзд рушив, запломбовані маршисти висувалися у віконечка і кричали назад: «Спасибі робітникам за підтримку! Підтримайте нас, а ми підтримаємо вас! На фронт ми їдемо брататися!» Жандарми відповідали пострілами по вікнах…
Тепер треба було рятувати тих, що порозбігалися з діжурки. Шестеро кочегарів, шестеро помічників і шестеро машиністів. Всі вісімнадцятеро, а з ними й Шумейко з Козубенком, будуть віддані до польового суду. Мурманом тут не обійдеться[254]254
Мурманом тут не обійдеться. – У першій редакції роману «Наші тайни» у розділі «Запитання повторюються», який письменник у наступних виданнях зняв, розповідалося про мобілізацію батька Вані Зілова – ремонтного слюсаря – на Мурманську залізницю. Ю. Смолич так пояснював причини мобілізації: «Тоді міністерство почало присилати на Мурман робітників із прикордонних залізничних дільниць. В прикордонних дільницях залізничний персонал уважався за мобілізований і, отже, підлягав військово-польовому суду. Це був дотепний спосіб утворити персонал Мурманської залізниці і не менш дотепний – звільнитися в прикордонній зоні від неблагонадійного, небезпечного елементу» (Смолич Юрій. Наші тайни. К., 1936, с. 305). В останній редакції письменник згадує Мурман як місце заслання.
[Закрыть]. Розстріл!..
Порятувати справу можна було так. Конторник з машиністської також зник тоді з усіма. Зараз його вже жандарми піймали і повели. Він, звичайно, скоро оговтається і викаже. Персонально кожного він не знає, певна річ, але ж у нього є наряди з номерами викликаних паровозів і, можливо, навіть прізвищами їх водіїв. Дістати книгу нарядів і знищити будь-що!
Зілов, Козубенко, Потапчук вийшли на колію, і тепер уже можна було побігти. Вони пустилися бігцем праворуч, до депо.
Там, позаду депо, на волочиській колії, під парканом із старих шпал притулилася довга цегляна будівля – машиністська діжурка. Кінець свого плану Федір докінчував вже на бігу:
– Ми зробимо так… Пам'ятаєш, у машиністській дві зали?.. Тепер в одній ми, військовий транспорт… а в другій – пасажирський і спеціального призначення… Тепер зали стіною дерев'яною по коридору розділені… повна ізоляція… І клозети навіть окремі, не так, як ото раніше спільний був, тільки що з двох віддільчиків. Але ж віддільчики один від одного так і зосталися не до верху дерев'яною перебіркою перегороджені… Розумієш?.. Жандарми тільки двері військового транспорту стережуть… Ти підеш просто до пасажирського… Той жандарм, що на розі стоїть, тебе зразу пропустить… Скажеш: «Батькові під поїзд їжу несу». Та він сам побачить і не спитає… Ти в пасажирську… а тоді в клозет… а тоді через перебірку, а тоді до столу… книгу з нарядами схопиш… І назад… Цей хлопець хай з тобою разом підійде… для понту… жандармові баки заб'є… Він ще тобі гукне: «Ваня, мовляв, гляди, швидше, а то ми спізнимося…» – там кудись, самі придумаєте… І хай стоїть, немов справді жде… Ну, от… Зробиш, Іване?
– Зроблю…
Вони добігли до депо, і тут годилося знову перейти на спокійну й рівну ходу. Вони пішли, намагаючись притишити скажене биття сердець.
Федір біля паркана матеріального складу спинився.
– Ну, хлопці, рушай… Швидше треба, поки жандарми не хопилися нарядів… Я зостануся тут… А то вартовий ще побачить… Значить, Ванечка, виручай… Хлопці і робочі тобі цього не забудуть… Я, значить, виглядати буду… Коли трапиться скандал якийсь… ну, словом, не пощастить тобі… побачу, що тебе крючки вхопили, або… от, на годинник глядітиму… пройде десять хвилин, а тебе нема… Тоді я так зроблю… Просто вискочу і кинуся на цього жандарма… Він зніме тарарам… почне від мене відбиватися… Інші йому на допомогу побіжать… А ти вже тоді, гляди, сам собі раду давай і ходу…
– Ну, – відмахнувся Зілов. – Такого не буде. Та й жандарм тебе зразу пристрелить.
– Нехай стріляє… тільки ти наряди принеси… Ну, гайда… Ідіть, хлопці!.. Хороші ви хлопці!.. Ідіть!..
Ваня з Потапчуком тихо вийшли з-за рогу. Спокійною, неквапливою ходою вони попростували по колії. За рогом справді стояв жандарм, на першому ґанку діжурки – другий. Це було смішно. Там же не було нікого. Навіщо ця оголена шабля? Перебалакуючися, Зілов з Потапчуком наблизились до першого жандарма.
– Розумієш, – казав Зілов, – вольти – це одиниці напруги, вати – одиниці потужності, а ампери – одиниці самої сили струму. Отже, ніколи не треба плутати…
– Вам куди? – гукнув до них жандарм.
– Га? – здивовано обернувся Зілов. – Куди нам? До машиністської… Батькові сундучок несу…
– До військово-транспортної? – схопився жандарм.
– Ні. Пасажирської. А що?
– Нічого. Йдіть… – одвернувся він, зразу втративши всякий інтерес. Жаль, жаль, коли б ці батькові діти йшли до військово-транспортної, він би їх зразу зацапав, і тоді пожалуйте батечка, а там за хвостик і всіх…
Зілов і Потапчук пройшли повз другого жандарма. Руки їхні були холодні, спини впріли, лиця пополотніли. Прокляті лиця! Жандарм же може побачити. Він же може зацікавитися – а чого це господа гімназисти такі бліді?.. Господи, господи, пронеси, господи!..
Одначе другий жандарм ковзнув по них порожнім поглядом і позіхнув. Гімназисти несли батькові-машиністові в дорогу їжу – нічого особливого. Півгодини тому дівчинка якась теж батькові сундучок понесла…
Зілов сказав:
– Зараз, зараз, чекай хвилину… – І хутчій побіг на другий ганок. В пасажирській діжурці було майже порожньо. Які там пасажирські поїзди, коли зразу й фронт? Двоє спало на лавах, один сидів біля столу і пив з бляшаного чайника чай. Зілов поставив сундучок на лаву і шмигнув у бічні двері. Там був довгий коридор із стінами, заклеєними розписами, графіками, якимись планами і наказами. В кінці були дверцята до вбиральні. Зілов підбіг і шарпнув…
Жах! Двері були зачинені. В убиральні хтось був. Холодний піт потік з лиця за комір, по грудях, аж на живіт. Жандарми, допитавши конторника, можуть повернутися щохвилини. А за десять хвилин, не дочекавшись Зілова, Федір кинеться на жандарма і марно віддасть свою волю і своє життя…
Зілов облизав сухі губи й озирнувся. Коридор був справді перегороджений надвоє. Іншого шляху до сусідньої діжурки не було. Тоді він посіпав двері вбиральні ще і тихо, але жалісно, запищав:
– Дядінька… дядінька, будь ласка, швидше… У мене живіт болить… Я татові їсти приніс, а мені живіт як заболить… Дядінька, я вас дуже прошу…
Зілов прислухався. За дверима було тихо й непорушно.
І враз Зілова рясно зросило гарячим потом. Дурень! Ідіот! Кретин! Двері ж зачинені з цього боку… Там же нікого нема!
Зілов відкинув колодку і вскочив до вбиральні. Кретин,! Ідіот! Дурень! Правильно, перебірка зроблена не до стелі. Він підплигнув і вхопився за її пруг руками. Дурень! Ідіот! Кретин! Він підтягся на м'язах, закинув ліву ногу й прехопився на той бік, до сусіднього віддільчика клозета. То вже був клозет військово-транспортної діжурки.
В порожній залі було непривітно і навіть моторошно. І зразу було видно, що люди звідси пішли нещодавно, несподівано, похапцем. Забута пачка махорки і розгорнута книжечка цигаркового паперу. Огризок ковбаси. Склянка з чаєм. Зілов мимоволі торкнув склянку рукою. Вона була ледь-ледь тепленька. Немов жива. Хтось щойно з неї пив. Якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин. Зілов здригнувся і відсмикнув руку.
На столі конторника було безладдя й бруд. Чорнило в одбитому денці пляшки. Обсмиканий, обшмаганий, заляпаний настільний папір. Дві-три відомості. Ордерні книги – на гас, клоччя, пемзу… Книга нарядів…
Книга нарядів!
Зілов її вхопив і розгорнув на останньому листку. Наряд номер чотириста сорок два, другого листопада, машиністові Квятківському, помічнику Шумейкові, кочегару Козубенкові, паровоз С-815…
За десять секунд Зілов ліз уже через перебірку назад. Там, на прузі перебірки, він на мить спинився і вперше перевів дух на повні груди. Як глибоко зітхнулося! Як вільно! Весела, урочиста радість танцювала й співала там, десь усередині, немов у животі, як у танцювальній залі. Він сплигнув. Коридор, – розписи, графіки, накази; зала – двоє сплять, один п'є чай; сінці, ґанок. Зілов вийшов на ґанок повагом і роздивився навкруги.
Потапчук ждав на тому ж місці. На першому ґанку стояв жандарм. З оголеною шаблею. Другий стояв на розі матеріального складу. З-за рогу вистромився хтось. То Федір Козубенко. Він помітив Зілова і нетерпляче тупцював.
Не поспішаючи, Потапчук і Зілов пішли назад. Повз другого жандарма, повз першого.
– Ти ж тільки зрозумій! Вольтів стовп це є простісіньке сполучення багатьох елементів. Коли, скажімо, взяти звичайний елемент Леклянше[255]255
Елемент Леклянше – гальванічний елемент.
[Закрыть]…
Фу ти чорт, як хочеться висолопити язика цьому напиндюченому жандармові! Радість танцює, співає, галасує, немов п'яна. Бліде Федорове лице визирає з-за рогу.
– Ну, як? Як??? – благають його очі.
Зілов неквапно підходить до рогу. Очі його блищать, грають, випромінюють світло. До таких очей не треба ніяких пояснень. Федорове обличчя рожевіє.
– Наряди? – вже просто так, для проформи, хрипить він, хапаючи Зілова за руки.
Зілов мовчки – говорити він не може, такий же шум: радість співає, лементує, витинає гопака – хлопає себе по животу. Живіт гуде дивним дерев'яним звуком. Книга нарядів разом із своєю грубезною казенною оправою тут, під сорочкою. Он як здорово вибивати по ній барабанний дріб – тра-та-та-та, гоп-са-са!
– Ванечка… друг… милий… товаришок…
Але Зілов нарешті не витримує. Годі, він вже далі не може! За десять хвилин він пережив ціле справжнє і доросле життя. Більше він не може! Годі!!! Радості, радості – веселій, урочистій і п'яній радості – дайте широку дорогу! Гей, розступіться, ви!
І Зілов раптом озирнувся.
– Дядя! – гукнув він.
Жандарм на розі здригнувся і глянув. Тьху! Краще б його очі не бачили. Цей паршивий гімназист висолопив йому язика і аж присів від переляку, радості й грубіянства! Фу, аж непристойно! От гукнути б зараз когось і одтарабанити до директора. Хай поставить йому отметку… Тоді б знав…
– Тс!.. – шарпає Зілова Козубенко. – Дурак! Провалиш!
Вони зриваються і летять. Вітер свище в ушах, б'є в обличчя, вищить довкола, як недорізане порося. Калюжі розступаються перед ними і розлітаються хмарами рясних бризок по сторонах. Стрічні відсторонюються і кленуть. Кілька собак біжать за ними навздогін і хапають вже їх за п'ятки…
СВІТ ОБСТУПАЄ НАС
Аркадія Петровича тим часом опанувала нова витівка. Розклад серед гімназистів болів йому. Розклад серед гімназистів допікав йому. Розклад серед гімназистів сушив йому серце і голову.
Освіта! Прекрасне прийдешнє! «Сейте разумное, доброе, вечное. Сейте! Спасибо вам скажет сердечное русский народ!»[256]256
«Сейте разумное, доброе, вечное. Сейте!Спасибо вам скажет сердечное русский народ!» – слова з вірша М. О. Некрасова «Сеятелям» (1876), зверненого до «сеятелей знанья на ниву народную».
[Закрыть] Аркадій Петрович не міг знести занепаду нашої моральності. Карти, пиятика, розпуста, лінощі, неробство, хуліганство! Треба щось робити. Треба вживати заходів. Треба рятувати. Інакше пропаде все: «і розумне, і добре, і вічне».
І Аркадій Петрович вирішив утворити літературний гурток.
Існування будь-яких гуртків у стінах або й поза стінами навчального закладу для учнів середніх шкіл заборонялося категорично. Гімназист мусить вивчити й відповісти учителеві урок. Більше нічого. Нічого там заводити викрутаси і крамолу!.. Отже, сама ідея утворення літературного гуртка це був, безсумнівно, акт крамольний. А заборонений плід такий солодкий! На перші збори нашого літературного гуртка прийшов навіть Бронька Кульчицький.
Нас зустріли Аля і Валя. Збори гуртка мали відбуватися у Вахлакових. Аля мружилася. Валя кулилася. Було затишно і приємно. Хотілося залізти в найдальший куток канапи, поруч із Валею або й Алею, і слухати. І нічого не говорити. І голову прихилити Алі або Валі на плече. За вікном дощ, листопад, мряка і холод. А тут тепло, горить лампа під зеленим абажуром, і Алине або й Валине плече таке затишне і таке ласкаве…
Втім, пас було аж одинадцять, а Аля з Валею – це тільки дві. В кращому разі на їхні плечі можна було прихилити максимум чотири голови…
І от, ввійшовши до загальної кімнати, ми раптом побачили ще один дівочий профіль. Ще одна гімназисточка, в зеленому форменому платтячку з білим комірцем, сиділа поруч з Венерою Мілоською, скромно схилившись над книжкою. Вона вдавала, що захоплено читає. Бо вона дуже засоромилася, коли до кімнати зразу ввійшло стільки молодих людей.
У Сербина затремтіли йоги, і йому зробилося майже млосно. В фотелі зовсім поруч з Венерою Мілоською, скромно схилившись над книжкою, сидів не хто інший як Катря Крос… Катря Крос!.. Зовсім поруч з Венерою Мілоською! Які ідіоти були ці древні греки! Що цей гіпсовий істукан проти справжньої і живої Ка грі Крос! Звісно, якби вони знали Катрю Крос…
Сербин почервонів, затремтів і тихо вийшов в кімнату до Пантелеймона. Він стидався! Нізащо! Нізащо в світі він не підійшов би привітатися до Катрі Крос! Нізащо…
Так воно й вийшло. Всі підійшли, привіталися і познайомилися. Катря встала, покинула книжку і, стидаючись, ледь-ледь потиснула кожному руку. А Сербин не підійшов. Катря і Сербин, тільки вони й знали, що вони так і не познайомились.
Аркадій Петрович сказав коротеньку промову про завдання літературного гуртка, про «разумное, доброе и вечное», про «спасибо», котре скаже нам руський народ. Гурток мав читати руських класиків і тут же їх обговорювати. Тургенєв, Достоєвський, Толстой. Можна ще й Гончарова. Скажімо, «Обрыв». Почати Аркадій Петрович запропонував хоч би з Тургенєва.
Читати і обговорювати Тургенева було, звісно, нуднувато. Адже кожний з нас перечитав його не пізніше п'ятого класу. Навіть Воропаєв і той читав чи то «Отцы», чи то «Дети». Навіть Кашин, який, окрім видань «Развлечения»[257]257
… окрім видань «Развлечения»… – петербузького видавництва, яке орієнтувалося на смаки міщанського середовища.
[Закрыть], не читав нічого, і той якось помилково проглянув «Записки охотника», у виданні Ситіна[258]258
Ситін Іван Дмитрович (1851–1934) – російський видавець-просвітитель. У його видавництві виходили дешеві видання творів класиків, народні календарі тощо.
[Закрыть] вони були надруковані таким же шрифтом, як і Нат Пінкертон. Але з пропозицією Аркадія Петровича погодилися всі. Читати так читати. Репетюк і Піркес поклали голови на плечі Алі. Кашин і Воропаєв – Валі. Туровський і Кульчицький влаштувалися обабіч Катрі Крос. Сербин тихо вийшов з Пантелеймонової кімнати і притулився в кутку за Венерою. Серце йому колотилося.
Читали «Отцы и дети». Читав сам Аркадій Петрович. Базаров! Нігілісти!..
– Глядіть! – сказав Туровський. – Які були раніше покоління молоді! їх хвилювали різні питання й проблеми. Чи є бог? Яка мета життя? Що таке безконечність? Що таке любов??.. – Катря спалахнула, і на Туровського вдарив від неї теплий, аж гарячий струмінь.
– Дурень! – відгукнувся Піркес. – Ще б цього нам бракувало! Війна! Загибають мільйони людей, світ скоро загине! А ми будемо сперечатися про бога, мету життя та безконечність! Га-га-га! От, дурило!
Аркадій Петрович схопився за книжку.
– Власне, ми говоримо не по темі, панове! Я пропоную звернути вашу увагу на… характеристики героїв… І… І їхні суперечки з батьками.
Від прохання звернути увагу на характеристику зразу ж зробилося нудніше. Ну, да: Хорь – практик, Калинич – ідеаліст…[259]259
… Xорь – практик, Калинич – ідеаліст… – герої оповідання І. С. Тургенєва «Хорь и Калинин» з циклу оповідань і нарисів «Записки охотника» (1847–1852).
[Закрыть] Здається, починало відгонити лекцією словесності.
Макарові вперше у житті доводилося не читати самому, а слухати. І це прикувало його увагу. Базаров, безперечно, непоганий хлопець. Хоча, взагалі, нігілісти дурні. З нічого не може нічого й бути. Нігілісти – ніщо. Людина не може тільки заперечувати. Людина повинна щось і стверджувати. А що стверджує він, Макар? Га? Макар навіть розгубився. Фу ти, чорт! Він, здається, не стверджує нічого. Втім, він нічого й не заперечує. От тобі й раз! Як же це так?!
Тут Потапчук перервав читання. Опис життя братів Кірсанових, тургенєвських поміщиків, йому не вподобався. Цей ледар з англійськими манерами!
– Чорта! Яке дурацьке життя!
– Життя! – зневажливо відгукнувся Репетюк. – Ви розумієте, містер, що таке життя? – Репетюк щойно якраз захоплено заздрив життю англізованого поміщикового брата.
І якого, власне, чорта ці мілорди ламаються? Жили б собі та й жили. Таке прекрасне життя! Маєток, господарство, безплатний кріпак-робітник. Ще чого треба?! Піркес теж відгукнувся з свого закутка.
– Життя!.. – підхопив він. – Я теж хочу жити… Але я зовсім не хочу такого життя, яке зараз є… Ненавиджу!
– А якого б тобі захотілося? – іронічно закинув Туровський.
– От якого. Океани і материки. Ніяких держав, ніяких кордонів! Одна країна! Жодних релігій, націй чи там рас. Ненавиджу! А втім, нехай навіть будуть. І нації, і раси. Що з того, що негр чорний? Що з того, що в китайця косі очі? Человек – это звучит гордо!..[260]260
Человек – это звучит гордо!.. – слова Сатіна з п'єси О. М. Горького «На дне» (1902).
[Закрыть]
– Человеки, – буркнув Зілов, – теж бувають різні. Є Піркес – одеський банкір, і є Піркес Шая, який не має ні батька, ні банку. Він має тільки власний розум, руки та ще, може, скрипку…
– Ах, ІІІаїчко, заграйте нам, будь ласка, сьогодні! Шая кинув оком на Валю і не озвався. Він говорив далі:
– Я хочу такого життя, щоб банкіра Піркеса також не було. Я його ненавиджу. Але мені не треба і його банку. Ми зробимо так. Наша земна куля буйно і яскраво зеленіє. То рясніють наші жита. Ми їх будемо їсти. В гущавині хлібів розкидано великі кам'яниці. Високі димарі курять чорним димом. То наші заводи. На них ми робимо штани, черевики і плуги. Довкола заподів, в хащах зелених садів, над смарагдовими озерами в просторих білих будинках живемо ми. Це наші міста і села…
– Ви живете в них і граєте на скрипці… – Репетюк глузливо засміявся. – Яка ідилія, сер!
Але Піркес раптом розсердився:
– Так! На скрипці! Ідилія! Я бажаю її не для себе тільки, а для всіх!
– Дуже дякую, мілорд, але за мене не турбуйтеся!
– Хто не хоче, той може піти!
– Куди, сер? Ви ж заволоділи цілою земною кулею!
– Чорт з вами! Тим часом можете взяти собі половину!
– Красненько дякую, лорд. А я вже й не знав, що мені робити! Не жити ж разом із вами в вашому житті «для всіх». Однаково – для дурнів, розумних, ледарів, нероб чи працьовитих…
– Брехня! Ледарів ми виженемо до вашої половини!
– А ми зробимо з них армію, і вони нам завоюють ваші сади, білі доми і смарагдові річки!
Піркес секунду мовчав. Потім похмуро огризнувся:
– А ми вам не дамо! Ми будемо оборонятися.
– Так би ви зразу й казали, мілорд! Ви просто мрієте анархічними експропріаціями.
Піркес подивився на Репетюка. Він хотів йому сказати щось гостре й дошкульне. Але раптом передумав і махнув рукою:
– Ну, годі… сер, чи як вас там – граф! Я просто пожартував. Так набридла ця проклята війна і дратує…
– Та кинь ти нарешті Шаю! – розсердився тепер вже Воропаєв. – Невже ти досі не можеш зрозуміти, що це остання війна?
– Чому «остання»? Мені здається, ця війна скінчиться тільки тоді, коли вже не буде кому воювати. Але нехай вона навіть і скінчиться. Так тоді почнеться якась друга… Хіба можливо, щоб не було війни, коли є уряди й держави? У кожного з них свої інтереси. Вони пересваряться знову. Ненавиджу! От коли б влаштувати таку війну проти самих воєн…
– Ха-ха-ха!
– Власне, проти тих, кому ці війни потрібні…
– У вас непогана пам'ять, Піркес! – для більшої іронічності Воропаєв перейшов на «ви». – Ви непогано з пам'яті шпарите прокламацію, яку ми влітку…
– Тихо! Тихо! Я вас дуже прошу! – Аркадій Петрович замахав руками і заметушився. – На бога! Я вас прошу!
– Шая має рацію! – відгукнувся зразу Туровський.
– Село зруйноване! – захвилювався Потапчук. – Робити нікому! Люди гинуть…
Сербин теж вистромився з-за Венери Мілоської:
– Стільки крові! Стільки страждань! Стільки сиріт і калік!
– Війна! – Макар зірвався і замахав руками. – Війна – це, взагалі, найбільша логічна нісенітниця! Це, взагалі, найбільший моральний злочин! Це, взагалі, абсолютний нонсенс! – Він був блідий, і прозорі очі його ширилися.
Зілов мовчав. Він поглядав на всіх і на кожного і мовчав. Останнім часом він зробився якийсь мовчазний. Він навіть перестав ставити свої вічні запитання, немовби всі відповіді були вже відомі йому наперед.
В передпокої гучно хряпнули вихідні двері. То, знайшовши нарешті калоші, накивав п'ятами організатор літературного вечора, Аркадій Петрович. Він натягав шинель на ходу.
На цьому й закінчився наш перший літературний вечір.
Ми вийшли, розділившись на дві групи. Воропаєв, Кульчицький, Кашин і Теменко пішли раніш. Вони простували до пана Сапєжка. Годилося розвіятись. Гора-Гораєвський вже, мабуть, держав банк…
Останніми пішли Сербин і Туровський. Туровський теж розшарівся. Він пристрасно шепотів своєму другові:
– Ти ж розумієш, вона така… така чарівна. Ти розумієш… я не знаю, як тобі це сказати… але ж ти розумієш…
Сербин поклав йому руку на плече і потиснув:
– Добре… Не треба…
– Що?..
Туровський глянув на друга. Ніч була темна, і треба було прихилитися, щоб роздивитись обличчя сусіда. Вони мало не зіткнулися носами. Крізь темінь ночі йому назустріч блиснули очі друга – холодним, ворожим поглядом. Обличчя друга було бліде. Воно аж світилося крізь темряву.
– Що?.. Ти?? І ти теж?!
– Облиш…
О! Горе друзям, ураженим в серце однією чарівницею!..
Позаду всіх поплентався Макар. Він розмишляв. Філософи обступили його з усіх боків. Але, що за чорт, він, здається, просто заплутався серед них. Він нічого не розуміє! Що коїться на землі? Він почуває себе вихідцем з того світу! Що за чорт?!
