Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 53 (всего у книги 62 страниц)
Три німецькі ешелони вишикувалися один коло одного вздовж перону військової рампи. Паровозів під ешелонами не було.
На танку комендантського управління рампи стояли петлюрівський комендант, його ад'ютант і черговий залізничний агент. Перед ґанком – гурт німецьких офіцерів.
– П'ятнадцять хвилин! – гукнув сивоусий німецький полковник, і ліва рука його відкарбовувала всі наголоси короткими ударами долоні об ефес палаша. – П'ятнадцять хвилин, і жодної секунди більше! – Жили на його низькому лобі налилися синьою кров'ю. – За п'ятнадцять хвилин я викочую гармати і громлю в тріски все! – Він коротко кинув рукою навкруги і знову почав карбувати на ефесі. – Станцію, місто, всі брудні халупи ваших свинячих машиністів. Я скінчив.
Він справді скінчив і, клацнувши шпорами, повернувся на місці. Широкими кроками він рушив до офіцерського вагона.
Весь його штаб юрбою посунув за ним. Шпори дзенькали, палаші хльостали по довгих теплих шинелях.
Петлюрівський комендант та його ад'ютант стояли виструнчившись, блідий черговий агент розгублено тупцював, тоскно позираючи праворуч і ліворуч – як би йому втекти?
Робітники депо відмовилися подати паровози під ешелони німців, які верталися до Німеччини із зброєю в руках. В Німеччині буяло спартаківське повстання[502]502
В Німеччині буяло спартаківське повстання. – Йдеться про революційні виступи під керівництвом німецького пролетаріату, очолюваного революційною організацією німецьких лівих соціал-демократів «Союз Спартака» в листопаді 1918 р. Буржуазія розгромила революційний рух, по-звірячому були вбиті вожді німецького пролетаріату, організатори «Союзу Спартака» Роза Люксембург (1871–1919) і Карл Лібкнехт (1871–1919).
[Закрыть]. Кожна гвинтівка в руках німецького солдата – це був постріл у спину німецькій революції. Та й німецька зброя потрібна була українським робітникам і самим – отут.
Петлюрівський комендант кинувся до управління, до телефону. Ад'ютант стояв поруч із ним, так досі й забувши свою руку біля кашкета. Залізничний агент скористався з того і мерщій утік.
За десять хвилин – в розстебнутому пальті, з шапкою набакир – прибіг захеканий голова петлюрівської «залізничної ради» Головатько.
– Ви хто? – запитав його полковник, спустивши у вагоні вікно, і, немов неуважно, поглянув на годинник на своїй руці.
– Я Головатько… – скинув Головатько шапку, – цебто я голова… залізничної ради… Головатько…
– Так от, Головатько залізничної ради, – сказав полковник, – за три хвилини ви будете розстріляні! Пане лейтенанте, візьміть Головатька ради під караул!
Четверо солдатів вмить виросли спереду і ззаду. Головатько захитався, і синє лице його зросив піт. Загикуючися, б'ючи себе в груди, він почав благати полковника. Він доводив, що він не винен, що залізнична рада взагалі не винна, що всі «свідомі українці-залізничники», які стоять на сторожі інтересів української самостійної державності, глибоко шанують велику дружню Німеччину, її непереможну армію і, зокрема, її високошановний нейтралітет в справі боротьби «щирих українців за їх національне визволення»…
– Коротше! – гукнув полковник. – Вам зосталася одна хвилина.
– Залізнична рада віддала наказ подати вашій вельможності три найкращі паровози серії «С», але ж, прошу вашої ласки, пане полковнику, депо відмовляється виконати наказ ради! Там засіли прокляті більшовики, їх треба всіх перестріляти, ваша вельможність! Я благаю вас, ваша вельможність…
– Проженіть геть цього ідіота! – скривився полковник, – Я говоритиму тільки з представником депо! Даю вам ще п'ятнадцять хвилин. – І він гучно грюкнув широким вікном.
Комендант з ад'ютантом, притримуючи шаблі, кинулися до управління бігцем. Головатько розгублено озирнувся навкруги, тримаючи шапку в руках і не знаючи, що ж йому далі робити.
– Цурюк! – підштовхнув його вартовий прикладом. – Луф!
Тоді Головатько напнув шапку і тихо поплентався за комендантом услід.
Представник від депо прийшов не через п'ятнадцять, а через двадцять п'ять хвилин.
Він ішов неквапом, засунувши руки глибоко до кишень кожушка. На станції пакгаузу висіло якесь оголошення, і він спинився його перечитати. То була ще торішня об'ява про заборону ходити через залізничну колію стороннім особам. Під дверима блокпоста скиглило паршиве змерзле цуценя. Представник від депо спинився і жалісно поцмокав до нього. Лампівнику, що прочищав скло в ліхтарі, представник від депо запропонував закурити…
Полковник стояв біля вагона, нетерпляче похлопуючи знятою рукавичкою по лівій долоні.
Ви хто? – зустрів він представника від депо.
– Я машиніст Шумейко! – відповів представник і ввічливо підняв свій чорний каштет з срібним паровозиком попереду.
– Представник від депо?
– Еге, – сказав Шумейко, – хлопці переказували, що ви просили зайти до вас, немов справу якусь до робітників маєте?
Сині жили знову набрякли на лобі в полковника, але він стримав себе.
– Три паровози, – неголосно Відкарбував полковник, – мені потрібні негайно. Я даю вам п'ятнадцять хвилин.
– Паровози холодні, – знизав плечима Шумейко. – Пану полковнику треба було повідомити з попередньої вузлової станції, тоді б ми наготовили завчасу. Адже пан полковник розуміє, що для того, щоб розігріти паровоз, треба годину, а то й дві. За півтори години ми можемо подати вам три паровози…
Полковник впер очі Шумейкові в перенісся. Шумейко ввічливо зустрів гострий погляд двох сірих, лютих очей. Полковник похлопав рукавичкою по долоні, потім застромив її за борт.
– Добре, – нарешті сказав він, – я згодний дати вам півтори години.
– Добре, – проказав і Шумейко, – півтори години – великий час. Ми сподіваємося, що цього буде досить, щоб скласти всі ваші гвинтівки, кулемети, патрони, гранати он там, під деревами. Гармати можна залишити на платформах – ми відчепимо платформи маневровиком. Холодну зброю теж треба скласти. Ми можемо залишити тільки один палаш особисто вам, як командирові регіменту, поскільки це..
– Взять! – зарепетував полковник. – Під караул! – Він зробився синій, і жили на лобі напнулися, мов мотузки.
Гримлячи гвинтівками, солдати оточили Шумейка. Шумейко ледь-ледь зблід.
– До тої пори, – спокійно промовив він, – поки я буду у вас під караулом, жодна душа не прийде до вас говорити про паровози. Якщо ви накажете розстріляти мене, залізнична колія до Волочиська буде зірвана в шести місцях. Подумайте, гер полковник. Я даю вам п'ятнадцять хвилин.
Може, з хвилину полковник не міг вимовити й слова. Бліді ад'ютанти стовбичили перед ним, затамувавши дух. Шумейко поправив кашкет і знову засунув руки глибоко до кишень кожушка. Петлюрівський комендант та його ад'ютант стояли, виструнчившися і тремтячи, з долонями біля кашкетів.
– Під караул! – прошипів нарешті полковник. Четверо унтерів негайно ж оточили Шумейка. На мить сірі очиці полковника всвердлилися в лице коменданта. – Ви не влада! – просвистів він крізь зціплені зуби. – Ви… ви… собачий кал! – перекладач переклав це дуже точно. Комендант хитнувся і хутко засопів.
Шпори дзенькнули, і полковник зник у вагоні. За хвилину з вагона виплигнув сурмач і, звівши сурму вгору, пронизливо і довго засурмив. Десятки офіцерів уже бігли вздовж ешелонів, унтери свистіли в сюрчки. З гвинтівками в руках, застібаючи пояси, підтягуючи ремінці під касками, з вагонів сипалися солдати і бігли до перону, шикуючися в шеренги. Шумейко неквапом крокував до будівлі комендатури. Двері комендатури хряснули, і двоє унтерів вросли в землю біля ґанку.
Тим часом шеренги солдатів розділилися на взводи. З офіцерами на чолі взводи розбігалися по території військової рампи. Вони переладновувалися на короткі цепи, і цепи надали долі, залягаючи вздовж перонів. Перони були високі, врівень з підлогою вагонів, але за два метри вглиб вони поступово спадали нахилом униз. Таким чином, проти колії перон був подібний до широкого бруствера – бетонованого й брукованого. Солдати лягали на схилах і виставляли дула кулеметів з-за бруствера.
Військова рампа мала форму великого – з півкілометра кожний бік – рівнобічного трикутника. Вздовж кожного з трьох боків тягся перон-бруствер. Вподовж кожного перону проходили колії – києво-одеська, києво-волочиська і одесько-волочиська, – сполучаючися в кутах. Усередині рампи – в заглибині – під купинням високих дерев були будівлі комендатури, етапу й кухні. Та ще вздовж києво-одеської сторони на пероні рампи стояли чотири довгі диктові бараки етапних приміщень. Тепер вони були обернуті на лазарети з тифозниками-репатріантами.
За брустверами перонів, отже, навіть невеличкий гарнізон міг би витримати довгу облогу і обстріл значно переважаючих сил: підступи, територія залізниці окіл були відкриті широко і прострілювалися поперечним, а на кутах і подовжним огнем.
Тим часом упав і швидкий осінній вечір.
Депо – півкілометра поруч – було тихе й мовчазне. Паровози стояли холодні, робітників не було. В машиністській німецький загін знайшов лише старого сторожа-інваліда. Він вимітав сміття. Семафор проти волочиської колії горів червоним огнем.
Настала й ніч.
Це була тиха, причаєна, але повна прихованого напруженого життя піч.
Петлюрівські гайдамаки, групками по кілька чоловіка, метушилися нишком по робітничих передмістях від хати до хати. Вони шукали машиністів, кочегарів і кондукторів. Німецькі гарнізони в петлюрівській боротьбі проти залишків гетьманщини обіцяли Директорії держати нейтралітет. Але вони аж ніяк не проголошували нейтралітету в боротьбі проти ростучого партизанського більшовицького руху. А більшовицькі партизани щодень більше й більше дошкуляли петлюрівщині. Загроза німецького багнета – то, власне, й була єдина зброя петлюрівщипи проти повстанського руху. Через те Директорія воліла б затримати німецькі гарнізони. Одначе сваритися з німцями їй було не з руки. І петлюрівські гайдамаки побігли шукати паровозні бригади для німецьких ешелонів. Та робітничі передмістя були без людей. По хатах сиділи лише діти й жіноцтво. Залізничники розбіглися по приміських ярах.
Німецький гарнізон, забарикадований досі карантинним колом за містом, враз порушив карантин. В темені ночі невеличкими загонами німці рушили до міста з північних околиць. Тихцем вони займали вулицю за вулицею і виставляли застави на перехрестях. Гарнізон посувався на сполучення з своїми на військовій рампі. Територію вагонних майстерень нишком облягав тісний німецький цеп. Там, у дворищі майстерень, за високим цементним муром, зійшлися сотні робітників. Там збиралися бойові дружини робітничої самооборони. Вони мали гвинтівки, кулемети й гранати. В галереї другого прольоту розташувався штаб дружини – підпільний більшовицький комітет.
По чорних, розмитих осінньою сльотою путівцях на всі боки від міста вже мчали поспішні тривожні верхівці. То слюсарі, теслі, кочегари й мастильники поспішали до приміських слобід, до найближчих сіл. Вони влітали на майдани поснулих селищ, збивали колодки з церковних дзвіниць, і ніч оживала рвучким і стривоженим дзвоном – на ґвалт.
І сільські майдани вже гомінко заворушилися в темряві. Вже чорними шляхами до станції поспішали кіннотники без стремен і сідел, вже торохтіли вози, вже сунули піші колони з гвинтівками, обрізами, вилами.
Три височенні щогли військового іскровика гули короткими штормовими хвилями виклику. В скляній галереї кабіни мерехтіли невгавні снопики зелених і фіолетових спалахів. «Київ – Київ – Київ…» – кликав у простір військовий бездротовий телеграф. Кабіна телеграфу була захоплена німцями.
В телеграфній залі вокзалу «залізнична рада» в повному складі – стояла. Жовто-блакитні шеврони члени «ради», про всякий випадок, немов ненавмисне, прикривали полою пальта. Комендант станції, начальник дільниці та голова «ради», конторник Головатько, через плечі телеграфіста схилилися над апаратом прямого дроту – Одеса. «Штаб де л'арме франсе… штаб де л'арме… франсе… штаб де л'арме франсе…»– стукотів і стукотів телеграфіст, обтираючи лівою рукою спітнілий лоб.
– Ви стукайте, – прошепотів комендант станції, – штаб сполученого держав Антанти франко-грецького десанту…
– Але наш код… – почав був телеграфіст, та в цю хвилину апарат раптом чудно захолостів, струм зник і ключ застукотів глухо.
– Аварія… – Телеграфіст витер піт правою рукою. – Дріт… – він відхилився на стільці і зразу ж висунув шухляду свого столу. Звідти він дістав газетний згорток і зашарудів ним. Там була його вечеря – помідор і кавалок пшоняної крутої каші.
Телеграфний дріт був перетятий.
«Рада» мерщій потовпилася до дверей.
Головатько вибіг на перон – скоріше дрезину, аварійну бригаду, чергового майстра! Але вокзальні колії лежали порожні. Червоні вогники семафорів густо мерехтіли звідусюди крізь туман. В залізничному посьолку рясно валували сполошені гайдамаками пси. Здалеку, з усіх усюд, з пітьми чорної ночі глухо й шпарко били далекі церковні дзвони – на сполох. Головатько заплакав і, метучи полами розстебнутого пальта, побіг геть вокзальним пероном.
Осінній ночі – туманній і мрячній – надходив кінець.
Але ще вдосвіта вздовж німецького цепу, що залягав за києво-одеським пероном рампи, раптом рясно сплеснули поспішні й тривожні вигуки «гальт!».
Через колію, просто до ешелону, до вагона полковника, простував невеличкий озброєний загін. Чоловіка з десять ішли чітко, добре вимуштруваною ходою, міцно карбуючи важкий крок, бряцаючи зброєю, і командир осторонь зліва подавав команду повним голосом – несподіваним і різким у настороженій тиші.
– Чота-а… стій! – скомандував він, і загін, майстерно притопнувши каблуками, став.
Це був взвод петлюрівських козаків.
Командир взводу відокремився і віддав честь німецькому офіцеру. Доброю німецькою мовою петлюрівський старшина попросив дозволу бачити його скесляпцію командира полку – в негайній оперативній справі. Він просив пробачити йому і збудити його екселянцію гера командира полку.
Полковник, проте, не спав. Він вийшов з вагона – і старшина, хвацько виструнчившися, гукнув до своїх козаків: «Струнко!» Козаки шарпнулися, виструнчилися і завмерли, мов бездиханні. Старшина зробив крок наперед і рапортував, що машиністи, помічники, кочегари і три повні кондукторські бригади вже зібрані, гайдамацький конвой їх доставив допіру в депо і найбільше за годину п'ятнадцять хвилин гарячі паровози будуть подані під усі ешелони полку його екселяиції. Щодо залізничної колії до Волочиська, то по лінії віддано вже екстраординарний наказ про охорону – кожна станція виставить колійні вартові застави, а попереду першого ешелону звідси вирушить контрольний поїзд з баластом та охоронною сотнею козаків з регулярного війська «Української Народної Республіки». Старшина говорив дзвінко і чітко, дивився некліпно в сірі полковникові очі і в довгому рапорті, що тривав добрих дві хвилини, не зробив жодної помилки проти синтаксичних правил німецької мови. Прононс, правда, був у нього остзейський.
– Ваше прізвище? – запитав гер полковник.
– Хорунжий військ Української Народної Республіки, Костянтин Туруканіс, екселянція! – виструнчився ще раз бравий старшина.
– Де ви навчилися німецької мови? – поцікавився полковник.
– Виховувався замолоду в Берліні, екселянція! – рапортував старшина.
Полковник обдарував бравого старшину військ «Української Народної Республіки» благосклонною усмішкою.
– Перекажіть панові комендантові міста мою подяку за те, що ведення цієї справи він доручив… саме вам.
– Радий служити великій німецькій армії та її хоробрим полководцям! – гаркнув старшина. Потім він виструнчився знов і спитав дозволу переказати його екселянції прохання коменданта військ Директорії.
Комендант військ Директорії мав честь ласкаво просити його екселянцію гера командира полку негайно видати йому депутата від крамольників, машиніста Шумейка. Більшовик Шумейко буде розстріляний за півгодини, але перед тим військова контррозвідка «Української Народної Республіки» повинна витягти з нього імена всіх інших заколотників і бунтарів. В інтересах боротьби з анархією та більшовизмом комендант військ Директорії насмілювався пильно просити цього в його екселянції гера полковника.
– Йаволь! – недбало махнув рукою полковник. – Тільки нехай пан комендант доручить провадити допит саме вам, хорунжий.
Хорунжий ще раз виструнчився, відкарбував честь і прогорлав подяку. Шумейко був негайно виведений, і десяток гвинтівок схрестилися навкруги. Десятеро козаків вищирилися на нього люто і грізно. Похиливши головою, Шумейко пішов. Німецька варта відступилася, і конвой з гвинтівками на руку ступив з рампи на колію. Бравий хорунжий вихопив з кобури револьвер.
– Тільки ж глядіть, хлопці, – прошепотів Шумейко. – ведіть так аж до ліхтарів. Ну, а тамечки вже дамо ходу… Ну й мазурики! – не витримав-таки і тихо засміявся він.
– Мовчать! – зарепетував хорунжий.
Але тої же секунди трапилося щось зовсім несподіване. Один з грізних петлюрівських козаків враз з брязкотом кинув гвинтівку, прудко крутнувся на місці і, скинувши руки вгору, з призивним лементом побіг до німецького цепу назад.
– Прокляття! – зойкнув Костя, і раз за разом випалив йому вслід з револьвера три рази. – Ходу! – І конвой, разом з бранцем, з усіх сил кинувся бігцем через колію, в смузі світла ліхтарів.
Але Костя стріляв поспішаючи, і кулі його револьвера дзизнули десь високо вгорі. Збіглий козак уже був на пероні і впав просто полковнику до ніг.
– Феррат! – лементував він. – Зрада! Провокаціон! Стріляйте! Стріляйте! Держіть!..
Постріли вже гриміли. Кулі рясно свистіли втікачам навздогін. Десяток зібганих постатей щодуху зигзагами летіли з смуги світла геть – туди, на той бік широкого насипу.
В гурті сполошених німецьких офіцерів збіглий петлюрівський козак плазував навколішки, хапаючи полковника за поли і за халяви чобіт. Він захлинався і голосив, він затинався і вже десятий раз починав свою розповідь спочатку. Він був зовсім не петлюрівський козак, він був агент петлюрівської контррозвідки і з доручення контррозвідки висліджував у петлюрівському гарнізоні збільшовизований елемент. Але козаки, яким його екселянція гер полковник віддав машиніста-більшовика, були й зовсім не козаки. То були якісь невідомі йому люди, тільки переодягнуті в форму петлюрівських козаків. Він якраз взявся їх висліджувати, щоб встановити, хто ж вони такі і що заміряються вчинити, коли це трапилась оця от історія з машиністом-більшовиком. І він, як щирий петлюрівець, тобто як вірний слуга армії імператора Вільгельма, вирішив, вважав своїм обов'язком негайно повідомити його скселяицію, гера полковника, що це зрада, феррат, провокаціон. Нехай його екселянція зверне увагу, що він ризикував власним життям! Але ж машиніст-більшо-вик тепер утік і від гера полковника, і від петлюрівської контррозвідки…
Постаті втікачів вже перебігли світляну смугу і жодна з них не впала під пострілами. Щасливо вони зникли в темряві поза схилом насипу.
Обличчя полковника було багрове, сині жили тремтіли в нього на чолі. Вуса плигали, з рота летіла піна – сама піна, без мови, без слів. Він махав руками, він тупотів ногами, але потрібний наказ так і не міг видертися з його здавленої спазмом люті горлянки.
Втім, офіцери вже зрозуміли його й так. Гучна команда залунала вздовж цепу. Гвинтівки задзвеніли, затвори застукотіли, заторохтіли цини з кулеметними стрічками.
Але ще тої секунди, як Шумейко з комсомольцями зник за межею світла в пітьмі, принишклу тишу туманного передрання враз розітнуло різке свистливе шипіння. Швидкою дугою зметнулася в замрячене сиве небо ракета і мутно засяяла високо над територією залізниці спокійним зеленим огнем.
Ту ж мить все довкола зарокотало, загриміло, загуло. Сотні гвинтівок застрекотіли вздовж насипу, з боку міста. Повстанці-селяни, що залягли під покровом ночі вздовж насипу, вдарили цепом на києво-одеську сторону військової рампи. Кулемет загуркотів негайно з даху водонапірної вежі депо – він узяв під обстріл одесько-волочиську сторону. Вибухи гранат приніс вітер від вагонних майстерень – робітничі самооборонні дружини кинулися на німецький цеп, щоб прорвати його і взяти під обстріл києво-волочиську сторону.
Військова рампа з усіх трьох сторін вибухла десятками кулеметів кольта. Німці прийняли бій.
Сербин з Шуркою були в цю хвилину в першому бараку – вже кілька днів, як вони з Макаром і Золотарем перейшли сюди з бараків коло вокзалу. Зараз вони робили передранішній обхід хворих. Передрання – критична пора для тифозника. Саме в ці години з верховин сорокаградусної гарячки люди стрімголов падають у страшний холод переднебуття – на тридцять п'ятий і тридцять четвертий градус температури. Люди захлинаються в холодних струменях поту, непритомніють. Саме в ці передранішні години вмирають тифозники. Сербин з Шуркою вже винесли двох. Німці виставили карантин довкола тифозних бараків, і мертвих доводилося класти тут же, біля порога. В цю хвилину раптом все довкола спалахнуло рясною й гучною стріляниною.
Сербин з Шуркою кинулися до барака. І холодний жах охопив їх. Благенькі диктові стінки барака сухо потріскували, і барак був сповнений звуками коротких, але рясних хлопків, немов наспіх відкубрювалося десятки пляшок і пляшки стріляли тугими корками. Бараки були в зоні обстрілу з усіх трьох сторін. Лінія пробою пішла під стелею, але негайно ж різко впала нижче – майже на рівень помостів-полів. Плач, вигуки й зойки сповнили барак. Дужчі хворі зривалися й бігли геть, немічніші скочувалися на долівку. Непритомні лежали, як були, і вже не в одного з них був розкраяний череп.
Сербин і Шурка кинулися до полу. Вони хапали хворих за ноги, стягували у прохід між полами і по одному засували в тісну просторінь попід поли. Тоді вибігли надвір і мерщій побігли до другого барака поруч. Там чергував Макар сам. Активний кулеметний бій тривав по кілька хвилин, потім уривався на якийсь час, а тоді знову сплескував дужче й дужче. Так – то зростаючи, то стихаючи – бій невгавав.
Покінчивши з другим бараком, вони вже втрьох із Макаром щодуху побігли до третього, який стояв трохи віддаля, ближче до перону. Там чергував Золотар. Кулі рясно сипали на метр від землі, і бігти треба було, зовсім прихилившися, припадаючи до землі. Вже розвиднілося зовсім, і сонце намагалося прорвати запону хмар. Але туман плив низько і притискав до землі сиві переддощові сутінки.
Позиції німців були дуже зручні. Вони залягали за міцним бруствером. Крім того, вони мали багато кулеметів. На простороні вздовж тифозних бараків – метрів із п'ятдесят кулеметів виставлено шість. Позиції повстанців були з цього боку значно невигідніші. Вони залягали вздовж насипу, за його схилом. Окремі стрільці припали за колесами товарних вагонів, що валкою стояли на крайній колії. І кулеметів тут повстанці не мали.
Двері третього барака були розчинені навстіж, і впоперек через поріг лежав чоловік.
– Золотар! – скрикнула Шурка.
То був Золотар. Тоненька цівка крові стікала в нього з лоба по щоці. Куля черкнула скроню і довгою смужкою зрізала шкіру. Шурка вихопила хустку і притихла Золотареві до лиця. Але Золотар мотнув головою вліво і застогнав. Ліве плече його шинелі хутко намокало рудою плямою. Сербин кишеньковим ножиком розпоров рукав шинелі і гімнастерку. М'ясо на плечі було розшматоване, і з широкої рани стирчав матовий суглоб. Золотар кинув оком на рану і відвернувся.
– Ат! – простогнав він. – Пропало плече!..
Але пропадало не тільки плече. Бараки були тифозні, і перев'язувати рани не було чим. Макар мерщій скинув шинель, тужурку і почав дерти на собі сорочку. Пронизливий вогкий вітер враз огорнув оголений Макарів торс і вкрив його дрібними гусячими зморшками. Тремтячи й кулячися, Макар схилився до рани. Ніколи в житті ні він, ні Сербин, ні Шурка не перев'язували ран.
Одначе тепер стріляли тільки німці. Повстанці мовчали. Вони ж не могли стріляти на німців: їхні кулі летіли через голови німців туди, де тріпотів проти поривів вітру білий прапор з червоним хрестом. Вони не могли розстрілювати хворих у бараках…
Німці мали вдосталь зброї, німців захищав міцний бетонований бруствер, і вони прикривалися ще сотнями знесилених у тяжкій тифозній пропасниці тіл, і з-поза цих тіл, як з-поза живого бруствера, вони відкрили ураганний огонь на мовчазного супротивника.
Тоді повстанці враз звелися з-за насипу і закричали «ура!». З гвинтівками, обрізами та вилами в руках повстанці кинулися щодуху бігцем уперед. Півтораста метрів була тут завширшки територія залізниці, і їх треба було перебігти проти лінії огню, скерованого просто в упор.
«Ура!» – покотилося хвилями, і хвилі били штормово, одна за одною.
Виття десятків кулеметів зустріло атаку і проковтнуло крик.
Німецькі кулеметники лежали за схилом бруствера – по три-чотири солдати на кожний кулемет – і звиви вистріляних стрічок та гори порожніх цин височіли обабіч кожного кулемета. Німецькі кулеметники припали ще нижче за перон, і тільки носки чобіт гризли асфальт, в тремтливому напруженні соваючися по землі.
«Ура!» – прохоплювалося миттю крізь кулеметне виття, і лише кілька повстанців впали через рейки і шпали.
Цеп хвилею підкотився під перон, і тут повстанці виконали блискучий маневр. Вони підбігли до перону щільно, під самісінькі дула кулеметів, і раптом зникли, як один. Колія була порожня, і повстанців вже не було. Перон підносився над колією на цілий метр, німці лежали по цей бік на схилі. Повстанці, підбігши, присіли під перон, по той його бік.
Чудна тиша запала тепер скрізь. Повстанці не кричали «ура!», німецькі кулемети урвали гуркіт. Між кулеметними дулами і повстанським цепом тепер вже була відстань не більше трьох метрів – ь ось стирчав з-під перону багнет, от похитувалися блискучі вила. Ворог лежав зовсім тут – дістати багнетом і ударити прикладом. Але його не було, і стріляти вже не було на кого. Чудна тиша запала тут, і зразу стало чути, що боєм заллято все далі окіл – кулемети рокотали десь біля вагонних майстерень, на вежі депо, на вокзалі, на вулицях, на передмістях. Гвинтівки били пачками, залпами і вроздріб. Воював весь світ. Бій точився за кожний ступінь залізничної території й міста…
Тоді з-під перону крутою параболою зметнулася вгору граната і впала вниз. Вибух струсив повітря, і один кулемет перекинувся триногом догори. Друга граната злетіла зразу ж за першою. Тоді третя й четверта. Гранати з-під перону посипалися рясно.
І вслід за вибухами гранат цеп звівся знову враз. Прожогом повстанці виплигували на перон і кидалися до кулеметів. Один-два кулемети почали були черги, але по двох пострілах змовкли навік – повстанські вила й приклади кінчили з кулеметниками. Німецький цеп зірвався, і німці кинулися наосліп урозтіч хто куди. Німці кидали зброю, падали ниць, клякли навколішки і здіймали руки вгору. Повстанський цеп вихором перекотився через них – до центру рампи.
Військова рампа була здобута. Наступом з києво-одеської сторони і від депо керували Шумейко і Степан Юринчук. З києво-волочинської сторони одночасно вдерлися робітники вагонних майстерень з слюсарем Тихоновим.
Здобуття рампи і вирішило перемогу. Тут були основні сили німців, їхнє командування, зброя і патрони. Бій майже вщух, тільки на околицях ще рясніли постріли гвинтівок і зрідка гуркотів кулемет. Там роззброювали окремі загони німецького гарнізону.
Було вже ген за полудень. Дощ перестав.
Майже до вечора Макар, Сербин і Шурка збирали поранених на коліях і на рампі. Їм допомагали кілька повстанців. Шурка була поранена теж – граната вибила раму в барані, і рама звалилася Шурці на голову, порізавши оскаллям шию, плечі й лице. Кров юшила в неї з десятка дрібних порізів, але довкола крові було ще більше, і годі було розпізнати, де кров твоя, де чужа. Ранених клали долі в комендатурі. В етапній кухні під чайним казаном палав огонь, і тут улаштували хірургічну допомогу. Рани обмивалися гарячою водою і перев'язувалися шматтям з білизни пораненого. Треба було йоду, марлі, бинтів. Треба було хірурга – стулити глибоку рану, скласти розтрощені кістки, висмикнути скалля гранати з-під шкіри.
Тоді вирішили, що Шурка на якийсь час зостанеться сама, а Макар з Сербиним проберуться на вокзал до міста – куди завгодно і роздобудуть медикаментів і хірурга – де завгодно. Макар з Ссрбшшм взяли Золотаря і пішли.
Уздовж колії що пострілював інколи невідомо чий кулемет, і, перебігаючи, їм довелося раз у раз припадати до землі. Золотар глухо стогнав і все намагався заспівати якусь пісню. Гімнастерка на ньому по пояс зашкарубла примерзлою кров'ю. Жар сушив його, і рану рвало страшним болем. Коли Макар з Сербиним падали – Золотар від болю непритомнів.
За німецьким ешелоном, віддаля офіцерського вагона, поміж трупів лежав молодий лейтенант. Білий фокстер'єр з рудими підпалинами стояв над трупом і тихо скавчав.
Вздовж насипу Київською вулицею перебігали й проходили групи повстанців. Вони прямували всі до вокзалу. Це були робітники, селяни околишніх сіл, чимало й репатріантів в чорних пальтах з жовтими смугами. Репатріанти траплялися в гуртах повстанців поодинці, але йшли й окремими групами з власними командирами на чолі. Вони тримали німецькі гвинтівки в руках, і багацько з них тяжко тремтіли в нападі тифозної пропасниці. Але вони могли ще стояти на ногах – вони взяли зброю і пішли з усім народом. Чотири роки імперіалістичної війни вони гинули на фронті й страждали в полоні – за фабрики заводчиків, за землю поміщиків, за гроші банкірів – у чужій, не потрібній їм війні. Тепер війна була їхня – вони вирвали зброю з рук у ворога і стали до лав бійців.
Аптека на розі Базарної була зачинена. На стукіт не відгукувався ніхто. Макар з Сербиним нарешті висадили двері. В фарфоровій пляшці на полиці вони знайшли перекис водню і мерщій вилили Золотареві на плече. Пляшку з йодом вони засунули до кишені. Золотаря вони поклали на ослін, і тепер з ослоном, як з ношами, можна було навіть бігти. Вони побігли до вокзалу. Там, на вокзалі, стояв головний штаб повстання.
На Центральній вулиці шлях їм перетяв великий загін селянських повстанців. Повстанці були в гуньках, сіряках, кожушках, на головах – смушкові шапки, пшеничні брилі, солдатські кашкети. Вони були з обрізами, гвинтівками, вилами. Переважно – хлопці шістнадцяти чи сімнадцяти літ та дядьки й діди поважного віку. В середині гурту – без зброї, без касок і без погонів – крокувало з півста полонених німецьких солдатів. На чолі гурту на двох гвинтівках, мов транспарант, несли довгий і вузький килимок. Червоний в чорні смужки подільський килимок. Він був замість червоного прапора. Гурт дружно виводив:
Ген, як вдарим з гаківниць,
Гукнемо з гарматів —
Німців воювати!..
На вулиці було вже повно народу. Люди люто сварилися кулаками до німців, люди махали шапками до повстанців, люди гукали привітання, і вже вся вулиця підхоплювала гучний приспів:
А чи пан, чи пропав —
Двічі не вмирати!
Гей, нуте, хлопці, до зброї!..
Зброю роздавали тут же, просто з возів. Вози стояли на кожному перехресті – повні німецьких гвинтівок, цин з патронами, палашів і гранат. Повстанці розхоплювали зброю миттю – брали по дві гвинтівки зразу. Вже вищала гармонь, і, б'ючи в поли, молоді хлопці відкарбовували гопак. Бубон бив десь у гурті з гармошками зовсім не в лад, але то було пусте – і кількість танцюристів щохвилини зростала. Танцювали десятки людей.
