Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 62 страниц)
перше: «Я хочу бути здоровою!»
потім: «Я буду здоровою!»
і нарешті: «Я здорова!»
Після того хвора вільна була робити, що їй заманеться: жодних ліків, ніяких процедур, дієта з улюблених страв. На очах усіх баба почала поправлятися, повнішати й молодшати. Лікування допомагало напрочуд. Правда, нічим і ніколи за свого життя баба й не хворіла. В неї були навіть цілісінькі всі чисто зуби і дрібний шрифт «Газеты-копейки» вона перечитувала від початку до кінця без окулярів.
Другого дня Юра прокинувся навмисне рано. Він нашвидку одягся і мерщій підкотився до бабиних дверей. Баба ще не встала – вона тільки почала вовтузитися на ліжку, позіхаючи й покректуючи. Потім дружним хором почали мурликати дев'ятеро котів – баба пестила й пригрівала їх у своєму ліжку. Потім вона почала плескатися біля умивальника, а коти нявчати під дверима. Баба крикнула на них, і вони слухняно притихли. Юра теж притих за шафою біля дверей. Нарешті він почув, як баба вийшла на середину кімнати й спинилася. «Я хочу бути здоровою, я буду здоровою, я здорова!» Потім зашелестіла єдвабна пелеринка – баба рушила на щоденну вранішню проходку. Вона пройшла повз принишклого за шафою Юру на чолі свого котячого загону – пишно і гордовито, мов свята Цецілія з фільму «Вот тебе, коршун, награда за жизнь воровскую твою!»
Коли бабині кроки стихли на ґанку, Юра глибоко перевів дихання і навіть перехрестився. Потім зіщулився, як міг, і мерщій шмигнув у двері до бабиної кімнати.
В невеличкій кімнатці було ліжко, комод, столик, стілець і дев'ять котячих тюфячків на підлозі в ряд. Юра простував до комода. Він похапливо висунув верхню шухлядку і зазирнув досередини. Помилки не було – просто зверху лежав сірий невеличкий зшиток: бабина пенсійна книжка. Тремтячими руками Юра розгорнув її. Ось і гроші. Пенсію принесено тільки вчора вранці. За винятком на сьогоднішній шоколад – двадцять три карбованці тридцять дві копійки. Юра запхав їх у кишеню, притис зверху носовою хустинкою і, зачіпаючись за котячі тюфячки, кинувся геть…
Юра зроду був чесний хлопчик. Коли мама посилала його в крамничку за булкою і йому давали на копійку більше решти, він повертався і повертав зворушеному крамареві передану копійку. В маминій та батьковій спальні на столику коло ліжка завжди стояла коробочка з грішми «на базар» – Юра ніколи не взяв звідти й стертого гривеника. Взяти мамині чи батькові гроші – це було смішно і неможливо. Коли Юра торік побачив на вулиці, як високий дядя з чорною бородою поклав гаманець мимо кишені і він впав на тротуар, – Юра вхопив гаманець і, наздогнавши високого дядю, подав йому загублений гаманець. Ні, ніколи й нізащо не взяв би Юра чужих грошей… Але ж це були бабині гроші – все одно вони підуть всі до кишені доктора Ріда… А Юрі он як потрібні гроші – на діло, на серйозне діло, берегти тайну якого щойно сьогодні вночі присягли вони з Ванькою і Володькою над могилою самогубці, перукаря мсьє Жоржа…
Крадіжка могла бути помічена не раніше другого дня, коли баба кинеться грошей, щоб іти купувати свій дурацький шоколад. Тоді Юри вже не буде тут, а про те, що має бути після того, як його не буде, Юра вже не думав. Одначе попереду був ще цілісінький день, а до полудня, коли, діставши від мами дозвіл на щоденну прогулянку, Юра зможе побігти до міста за необхідними покупками, – ще цілих п'ять годин. Гроші, здавалося, пропалювали кишеню, і Юра не знав, де себе подіти. Юра пробрався до свого столика, щоб зайнятися «писанням».
До писання Юра вдавався в усі хвилини душевних замішань та важких переживань. Тільки писання могло розраяти його і дати його стурбованій душі сяку-таку рівновагу і спокій – як Юриному батькові рояль чи клумби садових квітів… Юра відкрив чорнильницю, взяв у руки улюблене перо «наполеон» і розгорнув зшиток;
Тут – хочеш не хочеш – доводиться зрадити Юрину найбільшу таємницю. Вже над два роки – з того дня, як на прикладі Пушкінової поеми «Полтава» Юра пересвідчився всіх високих цінностей письменницького ремесла, – Юра вирішив і собі зробитися письменником, таким, як Пушкін. Невдовзі він і написав свого першого вірша. Дарма, що тієї пори стояло довкола гаряче літо, Юру чомусь спокусив зимовий пейзаж, що й став мотивом першої в його житті поезії. Вірш так і звався «Зима». От його перша строфа:
Бело, бело все кругом —
Белой скатертью покрыто,
Не прорубишь топором,
Что под снегом скрыто.
Мороз щиплет за нос,
В будку спрятался Барбос.
Втім, з писанням віршів чомусь зразу не клеїлося. Юра вирішив: це тому, що він ще не всього Пушкіна знав напам'ять. Заховавши перший вірш якнайдалі, щоб ніхто часом не побачив його, Юра взявся завчати напам'ять Пушкіна вряд по суворінському виданню повного зібрання, а тим часом перейшов на прозу. Він вирішив написати роман на три частини – «Юрій Немо, малолітній Шерлок Холмс». Назва була вже кілька разів переписана начисто, сторінки в «загальному зошиті» розмічені, свіжого синього чорнила «Алізарін» налито і дванадцять штук бронзових пер «наполеон» куплено. На цьому праця над романом чомусь застопорилася, і дарма що Юра щодня дві-три години сумлінно й терпляче висиджував над розгорнутим зошитом з пером у руках, дивуючи всіх своєю смирною поведінкою, жодного слова на чистих, глянцевих, пахучих і хвилюючих сторінках не з'являлося. Юра спробував переписати назву зеленим чорнилом, потім чорним, потім червоним – діло, одначе, не посувалося. Тоді Юра гірко зітхнув і зошит також заховав подалі на якийсь час.
Втім, з мрією про своє письменництво Юра розлучитися вже не міг. Він вирішив – раз не виходить поки що насправді, то варто робити все це бодай «немовбито». Він роздобув півстопи доброго паперу № 6 фабрики Паскевича, тонкого картону, різноколірного глянцевого паперу і обрізків чорного коленкору. За день була зшита і склеєна перша книжка, – звичайно, не така гарна і акуратна, як ті, що стояли в батьковій шафі, але ж справа була не в цьому, а в тому, щоб записувати й описувати все те, що він сам бачив і що чув від старших людей. А тим часом Юра брав якусь книжку – не читану ще і неодмінно «дорослу», а не дитячу, – розгортав її, клав перед собою, вмочав перо в чорнило і починав її переписувати до себе, в свій змайстрований зошит. Так були переписані «Князь Серебряный» графа Толстого[110]110
«Князь Серебряный» графа Толстого. – Йдеться про Олексія Костянтиновича Толстого (1817–1875) – російського письменника, автора історичного роману «Князь Серебряный» (опублікований 1863 p.).
[Закрыть] і «Вершник без голови» Майна Ріда. Це була надзвичайна гра! По-перше, як це невимовно приємно водити пером по чистому гарному папері, ще й в книзі, якути зробив власними руками! Як втішно виводити окремі закарлючки, складати з них мереживо і знати, що це не просто собі якісь німі візерунки, а слова, на які кожний тільки гляне, – зразу ж зрозуміє те ж саме, що, щойно глянувши й написавши, зрозумів і Юра. Це було надзвичайно!.. Крім того, сідаючи до писання, Юра ніколи не перечитував наготовлену книжку, отже, кожний новий рядок захоплював його змістом, манив далі, вів уперед. Рука писала хутко-хутко, от-от наздоганяючи слова, в грудях ставало затишно, мило й спокійно. Блаженна радість розливалася в Юринім єстві – такий схвильований патетичний спокій. Щастя, яке відчував Юра від своєї потаємної гри, він ніколи б не виміняв ні на що інше. Від писання його не можна було звабити ні грою в розбійників, ні свіжим випуском Ната Пінкертона[111]111
Нат Пінкертон – герой бульварної літератури про детективів і сищиків, ім'я якого походить від імені американського сищика А. Пінкертона, котрий в 1850 р. заснував приватне розшукне агентство.
[Закрыть], ні новою програмою в кіно. Коли книгу переписувалося до кінця, то це вже не були романи графа Толстого чи Майна Ріда – вони були Юрині…
Отже, Юра притиснув носовичком в кишені двадцять три карбованці тридцять дві копійки, належні бабі, сів до столу і присунув до себе зошит і перо. Він писав правою рукою, а лівою гортав сторінки і раз по раз торкався кишені з грішми. Втім, за кілька хвилин він за кишеню забув. Рука шпарко бігла по лінійках сторінок, слова вишиковувалися стрункими шеренгами, корнет Печорін стояв навколішки і освідчувався в коханні княжні Мері[112]112
Печорін, княжна Мері – головні персонажі роману Михайла Юрійовича Лермонтова (1814–1841) «Герой нашего времени» (1840).
[Закрыть], в грудях у Юри вже накручувалося тремтливе і радісне піднесення. Він вже потроху починав наспівувати, він вже йорзав на стільці, він уже ковтав повітря рвучко і хапливо. Він писав, він сам вигадував те, що було в книзі попереду, він плавко й струнко викладав все це словами на папері, він вже був письменником, Лермонтовим, графом Толстим, О. С. Пушкіним. Юра сам вже був «героєм нашего времени». Княжна Мері поклала Печоріну голову на плече, і Юра її любив ніжно і пристрасно – на все життя, до згуби, до самопожертви.
Він теж разом з Печоріним простяг руку і поклав її Мері на талію. Але права рука була зайнята пером, і Юра простяг і поклав ліву руку. Навдивовижу, замість лягти на тонку і тремтливу дівочу талію, Юрина рука раптом наштовхнулася на кишеню штанів, на жмут носовичка в ній і пачку грошей під ним.
Юра зірвався, пошпурив перо і прожогом вискочив у передпокій. В передпокої нікого не було. Серце Юри колотилося як несамовите. Воно могло, мабуть, розбити груди і виплигнути на брудну підлогу. Миттю, вихором, але навшпиньках, Юра перестрибнув через передпокій. Він розчахнув двері і став на порозі бабиної кімнати.
Ах! Баба стояла там, посередині, скликаючи котів. Вона щойно повернулася з вранішньої прогулянки.
Але Юра захолов, вмер тільки на одну секунду. Другої секунди він вже стояв перед бабою, заломивши голову догори – просто їй в лице.
– Бабо! – пропищав Юра, мов придавлена миша, затинаючись. – Бабонько! Ви, як ішли, впустили вашу пенсійну книжку на підлогу, і ось з неї висипалися всі ваші гроші. От. Двадцять три карбованці тридцять дві копійки. Перерахуйте, будь ласка, – я й копійки не взяв…
Юра вибіг мерщій надвір і, ледве стримуючи голосний плач, щодуху побіг у найдальший закуток саду. Сльози рясно текли по щоках і просто за комір.
В найдальшому закутку – за гімназичною лазнею, в бузиннику, аж під парканом, за яким вже було подвір'я поштового чиновника, колезького асесора[113]113
Колезький асесор – у Росії чин у державних установах, у губернському управлінні, відповідав чину майора, згодом капітана. Був встановлений Табелем про ранги в 1722 р.
[Закрыть] Бови, – Юра насамперед гірко виплакався, вилив всі сльози, які тільки були під горлом. Червоненький будиночок Бови – одноповерховий з маленьким мезоніном на два вікна – був просто перед застеленими слізьми Юриними очима, і Юра не міг одірвати погляд свій від цих двох звабних, надзвичайних вікон. На них були жовті фіранки, і вони тихо колихалися від благенького літнього вітерцю. На жовті фіранки у вікнах мезоніна будиночка колезького асесора Бови Юра дивився щодня, навіть в дощ, невідривно годину, ба й дві…
Потім Юра побрів за сарай. В тісному притулку між сараєм та парканом, спираючись ногами на стінку сарая і на паркан, Юра видряпався під самий дах. Там він зіщулився і пірнув у щілину під стріху. Це був хід на горище. Крізь сміття, павутиння й порох Юра навкарачках пробився аж у другий його кінець. Там стояв великий старий кошик, і Юра відкинув його поламану покришку.
В кошику було: торбинка з сухарями, бляшанка з варенням, пляшка з олією, великий садовий складаний ніж, кишеньковий електричний ліхтарик з батареєю, сплетена з мотузок драбина завдовжки сажнів три, пістолет, зроблений з вистріленого патрона, баночка з чорним порохом, жменя олов'яних пломб, порубаних на дрібні гострі шматки, і, покриваючи все, великий, чорний, з широкими крисами фетровий капелюх.
Юра заклав пістолет за пасок і уважно передивився всі речі. Варення він понюхав, чи не закисло, сухарі обмацав, чи не запліснявіли, на мотузяній драбинці спробував всі зашморги та вузли, чи дебелі, ліхтариком присвітив, чи світить батарейка і чи не треба підлити нашатирю, порох потрусив перед очима, чи не змокрів? Пороху було мало, шроту зовсім не було, бракувало ще карти, компаса і барометра. Гроші були потрібні Юрі до зарізу.
Світло з горищного віконечка спадало на Юру довгим лезом, і він стояв у вузькому промінні, сам із себе дивуючись, який же він схожий на старого морського вовка. Або – на «героя нашего времени», якщо стати лівіше, задумливо спертися на крокву і насунути на очі оцей чудовий чорний капелюх…
Юра зачинив кошик. Додому треба було ще повернутися.
Але раніше, ніж вийти з притулку, Юра нишком визирнув і уважно роздивився праворуч і ліворуч, наставивши комір тужурки. Це було, звісно, ні до чого – і так було видно, що в дворі нікого нема, поставлений комір не затуляв і підборіддя, а вихід з-за сарая і з клозета все одно був один, і поява звідти людини аж ніяк її не компрометувала. Дарма, Нат Пінкертон завжди визирав саме так перед тим, як звідкілясь вийти, і Юра вважав це обов'язковим і для себе.
Перед обідом раптом з'явився Володька. Він тримав руки в кишенях і посвистував. Під пахвою в нього були якісь книжки – адже за якийсь тиждень мали вже початись і уроки. Володька, довго і нарочито голосно – поки їх могли почути з сусідньої кімнати – пояснював Юрі, що в цьому році у них проходитимуть з арифметики, руського язика і закону божого. Від усього серця він радів з того, що цього року, в першому класі, будуть вже викладати в них і довгождану географію, зокрема і про океани та материки. Коли ж у сусідній кімнаті не зосталося нікого, Володька визирнув у вікно і секунду послухав під дверима, злігши долі на живіт. Тоді нахилив до себе Юру і ледве чутно прошепотів йому на вухо:
– Все готове!
Після того він звівся, заклав руки до кишень і, байдужісінько насвистуючи, одначе таємничо поводячи бровами, зник.
Під час обіду з бузинника під будинком колезького асесора Бови засвистів Ванька. Юра кинув ложку з борщем і мерщій вискочив у двір. Ванька був босий і без шапки. Він роздивлявся навкруги, вбираючи голову в плечі, вигинаючись і застережливо тулячи палець до губ. Очиці його таємничо зиркали назад, на мезонін будинку Бови. Довкола ген нікого не було, але Юра вхопив Ваньку за руку і потяг за ріг. Там, ще раз проробивши всю процедуру таємничої обережності, Ванька нарешті вийняв з вуха невеличку паперову кульку, розгорнув її і, розгладивши на коліні, мовчки простяг Юрі. Невправною, малограмотною Ваньчиною ж рукою там було надряпано: «Рівно о дванадцятій».
Юра озирнувся. Жовті фіранки на правому вікні мезоніна тріпотіли, і, здається, поза ними метнулась якась чудна тінь. Юрі затамувало дихання.
Після обіду мама раптом оголосила, що до міста приїхав звіринець з мавпами, леопардами і ведмедями, і вона вирішила зробити дітям утіху і повести їх туди.
Серце Юрине стислося. В звіринці Юра ніколи не був, і це була мрія цілого його попереднього життя. Мавпи, леопарди, ведмеді! А може, й жирафи та слони? Юра гірко і трагічно посміхнувся: і чому це в житті завжди так; що маєш вимріяне аж тоді, коли воно вже стає тобі непотрібне?
Юра сказав, що він хворий, і зостався дома.
Коли всі пішли, Юра вийшов у передпокій і прислухався. Батько ліг спати, баби теж не було – вона пішла по свій шоколад. Дружно нявчали заперті коти.
О дванадцятій Юра з'явився з-за сарая з саморобним рюкзаком за плечима. Попід парканом він тихо скрадався в напрямі до бузинника і будинку Бови. Чорний ширококрисий мамин капелюх був для Юриної голови завеликий і все норовив зсунутися до самісінького підборіддя.
За рогом Юра спинився, щоб перевести дух. Це було невимовно трудно – адже він був один, довкола була чорна ніч, попереду було тільки невідоме – було страшно, як ніколи.
Рішучість, відвага та все інше тікали й зникали просто на очах. Ще хвилина, і Юра – це він чудово відчував – злякається остаточно. Цього не можна було допустити. Треба було вживати рішучих заходів.
Юра відсунув капелюх з лоба і миттю озирнувся навкруги. Довкола були тільки чорні тіні кошлатих бузинових кущів. Юра насунув капелюх на лоба і урочисто підніс руку догори:
– Браття-експропріатори! – прошипів він. – Сьогодні наша ложа вчиняє перший акт експропріації. Нехай він потрясе уми і серця всього презренного людства. – Бузинник стояв тихий і мовчазний. – Брат Юрій, ви готові?
– Го… готовий… – хотів відповісти Юра, але всередині все похололо і немовби щось обірвалося. – Готовий. – Мамин капелюх все ліз на очі, і не можна було зробити жодного руху щелепами, щоб не накритися ним до підборіддя. – Звісно, готовий! – Це ж вирішено раз і назавжди. Без неї життя далі неможливе. Інакше він поїде на Балкани і там загине смертю хоробрих за волю братів-слов'ян…
– А мама?..
Голова похилилася, і чорний мамин капелюх впав долі. Про маму не треба було' згадувати. Юра оступився і придавив ногою тулію капелюха. Бо ж згадка ця відразу паралізувала все. І рішучість, і відвагу, і наміри ложі експропріаторів. І роздирала Юрину душу надвоє. Юра знесилено сів долі і знову ж на капелюх – тепер вже тулія була розчавлена зовсім. Бідна мама! Як же вона сама? Хто її захистить?! Юра метнувся назад. Він же був маленький, бідний, і його треба було захистити. Назад!
Ні, Юра вже був великий. І ні в якому разі не малий. Крім того, він вже все одно далі не може. Треба вперед!
Юра спинився. В груди набрав повно повітря. Очі він заплющив і повернувся лицем на схід, де саме зводився над горизонтом великий червоний і щербатий місяць.
– Я хочу це зробити… – прошепотіли його бліді й змертвілі вуста, – я зроблю це… Я вже зробив!
І раптом Юра й справді зробився сміливий, хоробрий і рішучий. Він копирснув зім'ятий капелюх ногою, кинув долі рюкзак і вийняв з кишені електричний ліхтарик. Потім в два стрибки був уже біля паркана до подвір'я Бови. Два чорні з мезоніна вікна стояли якраз проти Юри над парканом. За поясом в Юри стирчав пістолет з гвинтівкового патрона і великий складаний садовий ніж, в лівій руці він тримав згорнуту мотузяну драбину. Правою він підніс високо над головою ліхтарик, скерував його просто на мезонін і коротко, на одну лише мить, увімкнув світло. Потім – ще. І ще. Раз по раз три рази.
Тої ж секунди віконниця в мезоніні рипнула, і з тихим шелестом розчинилося праве вікно. Юра аж закусив губу, і сльози розчарування бризнули з його очей – він так сподівався, він так вірив, що все буде тихо, вікно не відкриється і на його знаки не зверне уваги ніхто. Але вікно розчинилося, і по стіні спустилася мотузка з камінчиком на кінці. Так, як і було умовлено через Ваньку.
Машинально Юра перестрибнув через невисокий паркан. Машинально він налапав на стіні кінчик мотузка. Машинально прив'язав його до першого щабля мотузяної драбинки. Страх стискав Юрі серце. «Непоправно, непоправно, тепер вже нічого не можна повернути назад», – снувалося в Юриній голові. Мотузка тим часом пішла вгору, і за нею тихо й плавно, розгортаючись щабель по щаблі, посунулася вгору й мотузяна драбинка. На мить вона спинилася ще перед самою вже віконницею. Але зразу ж мелькнула рука, підхопила горішній щабель і зникла з ним у чорному отворі вікна. Тепер весь розвій драбинки затремтів і засіпався часто й дрібко – драбинку прив'язували за вікном.
Час утекти ще був. Плигнути через паркан назад у бузинник і прожогом накивати додому – він міг би встигнути. Але Юра не зробив цього.
В цей час з вікна вздовж по стіні, шукаючи щаблів драбинки, з'явилися дві ноги. Потім вони сперлися, і тоді з'явилися спина, плечі і голова. По драбинці вниз спускалася невеличка дівчинка. Їй, як і Юрі, було не більше як років дев'ять-десять. Вона сплигнула на землю і нерішуче спинилася перед Юрою. В руках у неї був вузлик. Юра стояв як нень непорушний, задерев'янілий. Драбинка бовталася вздовж стіни. Подув вітерець – і віконниця угорі рипнула. Дівчинка швидко і боязко поглянула туди. Юра не міг ворухнутися. Його ноги, руки, весь тулуб належали комусь іншому. Дихання и Юри теж спинилося. Треба було рушати з місця, йти геть, бігти, тікати наосліп – Юра не міг ворухнути й пальцем.
Дівчинки роздратовано, нетерпляче топнула ногою.
– Ну? – прошепотіла вона, ляскаючи зубами. – Ну?
– Я хочу зробити… Я зроблю… Я вже зробив…
Всі сили враз повернулися до Юри назад. Він мало не заридав ревно від радості й щастя. Він упав на ліве коліно і простяг руки до дівчини:
– Вассо! Дамо серця мого! Я вас шалено кохаю!
– Ах! – зітхнула дівчинка, затуливши лице руками.
Місто кінчалося кладовищем, далі були глинища і за ними стара покинута цегельня. Власне, від цегельні зосталися самі спогади – димар, одна заіржавіла вагонетка і зогнила собача буда. Щодо глинищ, то й вони вже давно поросли бур'янами й завалилися. Вже років з кілька сюди не заходив і не зазирав ніхто. Крім Володьки з Юрою і Ванькою, звичайно. Тут в одному з схилів, ще навесні, бавлячися в розбійників і піратів, вони викопали собі зовсім непогану печеру. Вона мала тісний вихід назовні, але всередині була завбільшки з добру комору. Її й було наготовлено тепер для Юри з Вассою.
В печері було повно свіжого сіна, стояв глечик з водою, а під сіном було сховано десятків зо три Нат Пінкертонів, Нік Картерів[114]114
Нік Картер – герой бульварної літератури про сищиків та детективів, яка виникла в США і здобула велику популярність в Європі, зокрема в Росії (у петербурзькому видавництві «Развлечение» в 1907–1908 pp. вийшло 6 млн. примірників книжок про пригоди Ніка Картера).
[Закрыть], Шерлок Холмсів[115]115
Шерлок Холмс – тут персонаж бульварної літератури про сищиків та детективів, не має нічого спільного з героєм багатьох творів англійського письменника Артура Конан Дойля (1859–1930) Шерлоком Холмсом.
[Закрыть] та руського сищика Путіліна[116]116
… руського сищика Путіліна. – Йдеться про героя так званої «сищицької» літератури, яка виходила великими тиражами в дореволюційній Росії.
[Закрыть]. Окремо – перев'язані блакитною стрічкою від шоколаду, сімдесят п'ять випусків «Пещери Лейхтвейса»[117]117
… сімдесят п'ять випусків «Пещери Лейхтвейса». – Йдеться про низькопробне «пригодницьке» чтиво, розраховане на підлітків. Видавалося великими тиражами в дореволюційній Росії.
[Закрыть].
Місяць уже зійшов і світив простісінько в отвір печери. Це було дуже неспокійно й моторошно. Юра сидів на порозі і, не відриваючи очей, вдивлявся в похмурі зелені тіні на дні та по схилах глинища. Господи! Там, здається, хтось ворушився і скрадався сюди. Але хмарка набігла на місяць, і моторошні тіні пропали: ніхто не ворушився, ніхто не скрадався, довкола були знайомі до останньої грудки кладовищні глинища. Васса забилася в самісінький куток і сиділа, тремтячи всім тілом і цокаючи зубами.
– Ну! – катуючись, спонукав себе Юра. – Таж ну! Мамій!..
Юра побачив Вассу вперше, коли вона, розчинивши широке вікно в мезоніні, сиділа на підвіконні й дивилася в гімназичний двір, де бавився Юра з товаришами в війну руських з кабардинцями. Юра поглянув на Вассу, і серце його раптом здригнулося. Він глянув удруге і – почервонів. Втретє він уже не наважився глянути… Зате він негайно ж, немов ні до чого, просто так собі, розпитався в товаришів, що то за противне дівчисько визирає з вікна і заважає їм гратися. Відомості були такі. Васса була найменша дочка колезького асесора Бови. Матері в неї не було. Мачуха її не любила. Васса жила затуркана, забита, боса й голодна. Її не віддавали до гімназії, їй забороняли бавитися з сусідськими дітьми. Зате по хазяйству вона справлялася за дорослу наймичку. В вільні хвилини і на ніч зла мачуха зачиняла її в комірці, в мансарді саму. То були найкращі Вассині хвилини. Вона розчиняла вікно – цього не було видно з маленького Бовиного подвір'ячка – і, сівши на підвіконні, озирала прекрасний світ… Заховавшися між кущів бузини, Юра щодня надвечір прибігав дивитися на Вассине смугляве личко, її чорні кучері, її довгі тонкі білі руки, її сумні очі. Він зрозумів – раз і назавжди, – що його подальше життя неможливе без Васси. Коли ж він побачив, як сумні Вассині очі плачуть рясними тихими сльозами, – буйний екстаз вдарив в Юрині мужні груди. Васса була нещасна! Так нехай же начуваються її вороги – Юра зробить її щасливою. Він присягнув собі на тому найтяжчою, яку знав для себе, присягою: нехай пропадуть всі мої книжки, нехай мені буде «три» з поведінки, нехай я не перейду до першого класу, нехай батько забере мене з гімназії і віддасть у свинопаси!..
Про Вассу, її гірку долю та все інше – окрім, певна річ, свого до неї нестримного кохання, – Юра негайно ж розповів своїм приятелям: Вані й Володі. Доля Васси схвилювала всіх. Мачуху вирішено забити. Потім з'явилася ідея написати їй погрозливого листа. Нарешті закоханий Юра заявив, що він Вассу експропріює.
Хлопці вже давно, ще з різдва, коли сталася в місті експропріація каси на цукроварні поміщика Терещенка[118]118
… поміщика Терещенка. – Михайла Івановича Терещенка (1888–1956) – великого землевласника і капіталіста-цукрозаводчика. У 1917 p. – міністр закордонних справ буржуазного Тимчасового уряду. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції – білоемігрант.
[Закрыть], збиралися й собі стати експропріаторами. Отже, вирішено, щоб Юра викрав Вассу, а тоді добув у її батька ключі і після того ложа експропріаторів у складі Володьки, Ваньки і Юрки нападе на пошту і забере всі марки. Юра наважився і через Вапьку відправив Вассі листа:
«Прекрасна Незнайомко! Будьте моєю! Якщо Ви, Вассо, згодні, то кивніть головою з вікна, коли ми гратимемо в дворі. Я – невисокий на зріст, золотавий блондин, та Ви пізнаєте – я дивитимусь просто на Вас.
Ваш назавжди Незнайомець»
Васса відповіла зразу ж:
«Я згодна. Кивну. І вже Вас пізнала.
Твоя до могили Васса»
Лист Васси був написаний кров'ю, виточеною з пальця, наколотого голкою. В Юри пішла обертом голова, і він мало не вмер від кохання. Він кохав Вассу ніяк не менше, як Дон Кіхот Дульцінею Тобозьку…[119]119
Він кохав Вассу ніяк не менше, як Дон Кіхот Дульцінею Тобозьку… – Йдеться про героїв видатного твору епохи Відродження іспанського письменника Сааведра Мігеля де Сервантеса (1547–1616) «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (ч. 1, 1605; ч. 2, 1615).
[Закрыть]
І от Васса була поруч. Щойно її експропрійовано. Он вона сидить у кутку і тремтить. Чого вона тремтить? Адже літо – і зовсім не холодно.
Юра завовтузився, його аж обсипало жаром. Що ж його тепер робити? Ну, вкрадено. Даму серця. От вона тут. А далі що?
Васса тремтіла і мовчки кулилася в своєму кутку. Від дому Бови і аж сюди між ними з Юрою не було вимовлено й жодного слова. Вони бігли повз кладовище, як шалені. Було дуже страшно.
Юра спробував кашлянути. Нічого не вийшло – кашель застряг у горлі. Очевидно, треба було щось сказати. Господи! Але що ж треба в таких випадках говорити? Йому ж ще ніколи не доводилося мати даму серця. Зосереджено Юра почав пригадувати, що там таке виголошував Дон-Кіхот, коли, припавши на одне коліно, освідчувавсь у коханні прекрасній Дульцінеї?
Васса сиділа і тремтіла. На сході половіло і навіть рожевіло по обрію. Що ж його робити?
Враз Юру пронизало. Ага! Треба, очевидно, підійти і поцілувати дамі серця руку. Руку? Поцілувати? Дамі серця? Ні. На таке Юра не наважиться. Поцілувати руку! Ні.
А потім – до чого це? Ну, скажімо, Юра б наважився, підійшов і поцілував би. А далі що? Не можна ж руку цілувати безперестану. Це ж набридне. Що ж далі?
Тоска підступала Юрі під серце. Господи, господи, хоч би ранок швидше, чи що! Може, піти і покликати Володьку з Ванькою? Володька, той, мабуть, знає, що треба сказати дамі серця.
– Хочете, – раптом прорвався-таки голос з Юриної горлянки, – я запалю свічку або ліхтарик, і ви читатимете «Пещеру Лейхтвейса»?
Васса не відповіла. Вона тремтіла і ляскала зубами. Схід вже порожевів з краю до краю. За глинищем, на цегельні, закричав якийсь птах – придушено і шипляче.
Юра відчув, що він потроху важніє, немов розпадається, очі терпнуть, все довкола немов відходить кудись, далі, за хмару, геть. Він позіхнув. Ага, це хотілося спати!
Юра швидко схопився і протер повіки. Такий сором – ще й заснути при дамі серця! Юра хопився свого рюкзака і почав перебирати речі. Банка з варенням. Може, запропонувати їй варення? Сухарі, олія, горох, олово, пістони. Все на місці. Все ціле. Але справді, як же бути з дамою серця, коли хочеться спати? Не спати зовсім? Хто ж це витримає?
Юра протер очі і поглянув у куток. Тепер уже в печері було зовсім видно. Дама серця сиділа, тремтіла і плакала.
Господи! Що ж його робити? Що його робити з дамою серця? І голова така гаряча, так пече…
… Юра здригнувся і розплющив очі. В голову справді сильно пекло. Юра висунувся передньою частиною тулуба з проходу печери, і проміння сонця палило йому просто в маківку. Сонце було вже ген високо – був білий день і вже не рано. Чому він десь в ямі, в землі, а не вдома, в ліжку – Юра не міг зрозуміти. Це, мабуть, таке йому снилося. Він відхиливсь від сонця, потягся й перевернувся на другий бік – хай собі сниться далі. Але враз якась прикрість, нудь, турбота замлоїла під грудьми. Юра згадав, зірвався і сів. Господи! Невже правда? При сонці, вдень – навіть не віриться…
Юра нишком, крадькома, поволі озирнувся.
Печера була порожня. Дами серця не було.
Тремтливими руками Юра взяв бляшанку з варенням і відкрутив покришку. Це були вишні з кісточками. Юра поклав на язик одну, другу, далі – третю. Сироп доводилося злизувати просто з пальця. Непомітно він вилизав бляшанку до дна.
Потім Юра звівся і схвильовано зітхнув. Як лунко в великій і порожній печері захурчали камінці, коли нога сприснула і грудка покотилася глинищем униз. Юра знову був один. Сам. Гіркота стискала серце. А може, то була й не гіркота.
Щось немовби кінчилось. Або щось немовби почалося. Невідомо, що то було…
В кожному разі, на всякий випадок, варто було закласти руки до кишень і зневажливо засвистіти, як це добре умів робити Володька.
Юра зразу ж опанував себе. Він звівся і неквапно наблизився до виходу з печери. Потім, не поспішаючи, наставив комір, насунув капелюх до брів, і тоді помалу вистромив голову, й обережно роздивився праворуч і ліворуч. Аж тоді дозволив собі рушити геть. Обережність тут, у глинищах, була, звісно, зовсім не потрібна, але ж так завжди робив Нат Пінкертон, і Юра вважав це і для себе обов'язковим.
Опинившись на глинищі, просто неба, під сонцем, Юра враз зірвався і, вилискуючи п'ятами, щодуху чкурнув геть.