Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 59 (всего у книги 62 страниц)
НАШІ ТАЙНИ
Вперше надруковано в жури. «Червоний шлях», 1935, № 4–9. Окремим виданням вийшло у Державному літературному видавництві: Смолич Юрій. Наші тайни. Роман. К, 1936, у російському перекладі у вид.: Смолич Юрий. Наши тайны. Роман. Авторизованный перевод с украинского П. Зенкевича. М., Гослитиздат, 1937. Написаний роман у 1934 р.
У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається машинопис роману з окремими доповненнями, виправленнями письменника (ф. 148, од. зб. 122), а також російський переклад роману, зроблений П. Б. Зенкевичем у 1935 р.
Письменник розповідав: «Я жив у Жмеринці з 1913 до 1922 року. Там я учився в гімназії і закінчив її. В романі «Наші тайни» я намагався осмислити життя молодого покоління моїх сучасників, останнього дореволюційного покоління школярів. «Школа, дружба, війна, революція», – позначив я у підзаголовку роману (пізніше Ю. Смолич цей підзаголовок зняв. – Н. І.), бо саме перша світова імперіалістична війна 14–18 рр. та Жовтнева революція ввели це покоління юнаків у життя. Перемогою Жовтневої революції закінчується роман «Наші тайни» – і юність героїв у цьому романі уриваєте ся на тому, хто з них і з чим прийшов на барикади жовтневих боїв» (Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 114–1.15).
Роман викликав жваву дискусію в критиці й серед читачів. Загалом же критика прихильно оцінила його. Г. Скульський у книзі «Доля героїв» писав (с. 86): «По яскравості опису гімназичного побуту, по майстерності деталей, по тонкому гумористичному зображенню окремих картин, по вмінню одним-двома штрихами створити основи характерів повість «Наші тайни» лишається кращим твором Юрія Смолича, кращим на цьому матеріалі художнім твором. 1 все ж книга має цілком істотні і серйозні недоліки». Критик указував на деяку розтягненість окремих епізодів, більш переконливе змалювання негативних образів (Репетюк, Бронька, Кульчицький, Воропаєв), ніж позитивних (Сербин, Макар, Зілов). Особливо різко писав Г. Скульський про образ Мірель: «Цілком непотрібний в повісті образ Мірель. Вся ця лінія зі спробою врятувати «заблудлу душу» проститутки є копією із подібних же історій в «Студентах» Гаріна і «Яме» Купріна. Крім усього іншого, в зв'язку з передачею всяких «пікантних» подробиць, з'явились у повісті місця, що навряд чи можуть бути зразком літературних описів, місця, які цитувати просто не хочеться. Нагадаємо читачеві «любовний» зв'язок Кульчицького з Мірель і Сербина – з сестрою-жалібницею» (с. 88).
Уже в наступних виданнях роману письменник фактично дав нову його редакцію. Врахувавши критичні зауваження, Ю. Смолич докорінним чином змінив образ Мірель, обставини її життя, стосунки з «командою футболістів». Було знято розповідь про любовні пригоди гімназистів на селі, сцени спокутування директора гімназії Мірель за намовою гімназистів, Катрі Крос – Бронькою Кульчицьким, самогубство Мірель. Ті думки і почуття, які перед пораненням відчув Шая Піркес, письменник передав Катрі Крос. Назву розділу «Кол-нідре» у другій редакції було замінено на «Про що співала скрипка», а розділу «Хто був Гоголь?» – «Під двома прапорами». Ю. Смолич у другій редакції зняв підрозділи «Що думають про себе німці», «Німецькі варварства» і ми», які йшли перед підрозділом «Ми горлаємо «ура!» пошепки»; «Запитання повторюється», «Загадки» – перед підрозділом «В задньому покою»; «Еще дер лерерін дер дойтшен шпрахе» – перед підрозділом «Перший наряд», «Справжня любов» – перед підрозділом «Останні гімназисти».
Не зразу письменник знайшов потрібні художні фарби для образу Пірксса. Готуючи повторні видання, Ю. Смолич грунтовно його переробив: зняв нотки жертвепості, душевної надломленості, притаманні Піркесу в першому виданні (було вилучено подробиці погрому в кишенівському гетто, де загинули Шаїні батьки, роздуми про батьківщину, музику, дещо змінено взаємини з Мірель). Його характер у новій редакції став більш цілісним. З книжного героя, що несе на собі печать якогось фатального прокляття, Шая перетворився на справді живого юнака.
У новій редакції Ю. Смолич посилив мотив засудження хитань Сербина. Як зізнавався письменник, «… автор не зовсім вірно змалював його в першій редакції роману. Автор надто поблажливо поставився до м'якотілості Сербина та його непевності в вирішенні для себе соціальних питань… Так оцінювали поведінку Сербина і його власні товариші, які в ту пору були проти нього незрівнянно активніші, чітко визначили кожний для себе своє місце в житті і в класових битвах… Бо саме так нетерпимо до хитань Сербина поставився і сучасний читач – читач покоління Сербина і Сербиних дітей: про це він заявив авторові і в особистих листах, і при прилюдному обговоренні роману «Наші тайни» (Смолич Юрій. Розмова з» читачем, с. 142–143).
Крім того, письменник зробив багато дрібніших змін. Так, він облагородив мову Мірель і, навпаки, наповнив специфічними виразами, вульгаризмами мову Броньки Кульчицького, змінив назву села Носківці, де розгортаються події роману, на промовисті «Бидлівці» тощо.
Читачі по-різному оцінили нову редакцію твору. У багатьох листах, на диспутах і обговореннях висловлювалися невдоволення з приводу зміни тих чи. Інших колізій, вилучення окремих розділів. Письменник, проаналізувавши найтиповіші зауваження і пропозиції, звернувся до читачів із відкритим листом студентові Чумачснку; цей лист був пізніше надрукований у «Розмові з читачем» та «Разговоре с читателем и писателем» (М., 1960). Ю. Смолич, зокрема, писав: «Це дуже трудно – вносити поправки до своєї книги, й переробляти її значно трудніше, ніж писати нову книгу». Письменника вже захопили нові ідеї, нові людські образи полонили його, він прагне сказати читачеві нове, ще не сказане слово, – й пише нові книги. Дуже трудно знову входити в світ віддалених вже від тебе людських образів та в замкнуте вже коло подій і передумувати їх знову. А як трудно руйнувати живу тканину закінченої розповіді, де все стоїть на своїх місцях, і робити трансплантації в живому організмі сюжету! Скільки ідейних ускладнень і скільки чисто технологічних труднощів! І головне – хто правий, а хто ні – автор у своїх попередніх концепціях, чи критик, або читач в судженнях з приводу них?.. Письменник приймає лише ті думки критиків та читачів, які він відчуває своїми власними думками.
Але на ваш закид про надмірне «підстригання» та «пригладжування» я повинен відповісти. Ви маєте рацію. «Підстригання» і «пригладжування» справді вийшло надмірне, – і в епізоді з Катрею Крос, і в епізоді з сестрою-жалібницею… потрібні зміни були виконані автором, очевидно, не скрізь вдало. Ви чутливо помітили це і висловили мені своє обурення, справедливо вболіваючи над обезглавленою дитиною під час стрижки її голови. В майбутньому перевиданні я зроблю нові поправки, але розділ «Справжня любов» – як побачите в новому перевиданні роману – я зніму з книги зовсім: він потворить образ Сербина і самий реалістичний стиль книги» (Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 141–145). Справді, в наступних виданнях розділу «Справжня любов» не було. Зняті підрозділи подаються за вид.: Смолич Юрій. Наші тайни. К, Держлітвидав, 1936, с. 144–155, 302–322, 345–352.
ЩО ДУМАЮТЬ ПРО СЕБЕ НІМЦІ
І от враз в нашому гімназичному житті і в нашому навкологімназичному побуті ми відчули незрозумілу, але дошкульну порожнечу.
Особисті інтереси кожного раптом розсипалися і зблякли. Яке пуття в збиранні марок різних держав, коли ці різні держави щодня із шпальт газетних повідомлень кричали до пас живими фактами свого міждержавного життя? Ешелонами, повними крові, потрощених кісток і задубілих трупів, стікали сюди до нас, у зафронтову зону, наслідки цих живих міждержавних взаємин… Чи міг захопити пас черговий, свіженький випуск ефемерного Пінкертона, Шерлока Холмса або Ніка Картера – нехай це буде «Джек, потрошитель женщин», «Кровавая ночь бедной Джеси» або «Семь жен эдинбургского могильщика» – коли от тут, поруч, «справжній» Козьма Крючков проколював списом одинадцятеро «справжніх німців», «справжній» козацький осавул Єпіфанов один гнав попереду себе цілий полк відступаючих австріяків, а чотирнадцятилітній герой, збіглий гімназист Кость Малафєєв, діставав Георгія за хоробрість?.. Який сенс був у читанні святих житіїв Рудіних, Лаврецьких чи «Героя нашего времени»– коли за сто кілометрів на захід від нас один німецький «чемодан» відбирав враз життя в цілої «сотні героїв нашого часу»?.. Навіть сам наш козацький бог – футбол – втратив для нас інтерес.
А втім, втратило сенс не лише наше, гімназичне, життя. Все інше довкола нас, не зв'язане так чи інакше з інтересами фронту й війни, зробилося беззмістовне й недоречне. Війна поглинула все. Життя було тільки там – поруч, за сто кілометрів на захід. А тут його не зоставалося. Ми жили не життям. Ми жили тільки поруч із життям.
Філателісти подарували свої альбоми молодшим братам, а самі взялися колекціонувати трофеї війни. Вони збирали вистрілені патрони, скалки гранат, аеропланні стріли, головки шрапнелей, кулі, вирізані з ран. Вони наклеювали альбоми фотографій убитих, ранених, полонених чи загиблих без вісті. Вони вимінювали австрійські багнети, німецькі шпори, угорські темляки, румунські кокарди. «Пінкертонщики» витрачали тепер свої ощадження від сніданків не на чергові випуски бібліотечки «Развлечение», а на портрети генералів, воєнні пісенники та ілюстровані щотижневі журнальчики з картинами боїв, звитяг та німецьких «звірств».
Кожний гімназист ухитрявся в межах обов'язкової гімназичної форми носити на собі якусь деталь туалету, зняту з ворога або побувалу на фронті: австрійські черевики, німецький світер, чорний румунський офіцерський крават, штани з пораненого брата, сорочку, прострілену проти серця…
Проте намагання зв'язатися з фронтом і війною не вичерпувалося тільки цим. Кожний волів якимсь способом взяти реальну, активну участь в роботі для війни. Гімназистки, які не мали на фронті брата чи батька, вибирали собі через газету «хрещеника», «сироту» і акуратно листувалися з ним. Вони писали йому цілі дисертації про героїзм та списані в Карамзіна трактати «о любви к отечеству и народной гордости». Адресат відповідав проханням прислати махорки, свіжих онуч та чогось їстівного.
Нам, «мужчинам», припали й функції більш «мужські». Вони були й дещо різноманітніші. Кожний добирав собі ролі в обслуговуванні фронту на свій смак. Зілов, Сербии, Туровський та Піркес закріпилися за сортувальним госпіталем на приймальному пункті Червоного Хреста. Вони зустрічали ешелони з раненими і допомагали в розподілі їх по місцевих лікарнях чи санітарних поїздах. Макар, Жайворонок і Кашин працювали на пункті польової пошти. Вони приймали величезні лантухи листів, присланих з усіх кінців розлогої Російської держави, і розкидали їх по дрібніших лантушках з номерами полків. Фельд'єгері розбирали ці лантушки і розвозили їх на місця постою. Репетюк з Кульчицьким спеціалізувалися на карнавковому збиранні грошей – на користь Червоного Хреста. Це особливо імпонувало їм, бо карнавковий збір треба було здійснювати в парі з дівчиною, що пришпилювала на груди квіти, значки чи бантики. Репетюк ходив в парі з Лідою Морайловою. Його карнавка була завжди повна срібних полтиників та паперових карбованців. Гімназична красуня здобувала їх молодістю і вродою. Воропаєв також обрав собі діло на власну подобу. Під керівництвом Збігнева Казимировича Заремби та з особливого дозволу директора гімназії він орудував в справі організації благодійних базарів, концертів та танцювальних вечорів, улаштовуваних тепер по домах нашої аристократії: інженерів, інтендантів та купців[511]511
Прилюдні танці один час були заборонені.
[Закрыть]. Принаймні раз на тиждень він з'являвся до класу просто з нічного балу, блідий, зелений і невиспаний, з горлом, захриплим після галантного диригування. Через ліве плече, немов ад'ютантський аксельбант, в'юнилася в нього прим'ята трикольорова бинда з великою розеткою коло серця. Це був знак розпорядчика танців. Вітька навмисне забував його зняти. Коли учитель, який починав першу лекцію, робив Воропаєву зауваження, Воропаєв немовби схоплювався, скидав аксельбант і томно просив пробачення. Цілий клас заздрив Вітькиним талантам і успіхам.
І тільки один Вася Теменко, покинутий своїм нерозлучним другом і нездатний слідувати за ним по балах і вечорах через свою непереборну сором'язливість, не міг ніяк вибрати собі якогось конкретного діла. Зате він спеціалізувався на інформаціях. Щодня, сумлінно, від дошки до дошки, він прочитував газету і служив для нас ходячим довідником. Він точно знав розположення частин, вигиби лінії фронту, напрямки стратегічних рухів, місця бойових ударів. Він знав, де ми наступаємо, де відступаємо, де тисне ворог і де ворог панічно біжить. Він знав усе. І для нас це було як знахідка, бо від газетних аркушів на нас, треба признатися, віяло нудотою підручників історії і географії.
Одначе деяке уміння поводитися з газетою виказував Зілов. В перервах від ешелону до ешелону під час чергування на етапному пункті він виймав газету і брався читати її охочим. Охочих було завжди доволі. Порубані і пострілені «землячки», які щойно кілька годин тому повернулися звідти, з самої війни, кидалися слухати вісті звідтіля. Вони були там, на фронті, вони брали участь в боях, вони були поранені, вони тільки випадково уникли смерті, але вони абсолютно не уявляли собі, що ж таке фронт, що ж таке війна.
Про себе, про свою участь у війні багато з них могли розповісти тільки таке. На місці мобілізації їх з молебнем посадовлено до ешелонів. Грав оркестр, дами роздавали цигарки, дівчата кидали квіти. Потім вони їхали – дуже довго, з зупинками на обід і чистку вагонів. Потім, колись уночі, їх розбуджено і висаджено десь – де саме, невідомо, бо була ніч і було темно. Бахкали гармати і навіть торохкотів кулемет. Їх вистроєио й поведено пішки. В темному небі спалахували розриви, немов фейерверки на гулянці в міському саду. Було поночі, сусіда можна було тільки почувати ліктем. Курити було заборонено. Потім їх перестроєно в цеп. Потім вони залягли і почали стріляти. В передранкових сутінках довкола ворушилися таємничі тіні, бовваніли темні силуети – чудні й незбагненні контури нової й невіданої, чужої землі. Потім настав день і бій скінчився. Довколо було просто і звичайно. Ніякої чужої, нової, незнаної землі. Ніякого фронту, ніякої війни. Байрак, згірок. На згірку білі хати невеличкого села. За селом річка і ліс. А позаду – поля. Скільки сягне око – стерня покошених, прибраних полів. Нічого особливого. Можна було курити, давали їсти гаряче, й дозволялося поспати. Вночі знову була стрілянина і раптом – саме тієї хвилини, як автор такої розповіді ладнався перевернутися з лівого занімілого боку на правий, – саме тієї хвилини раптом щось як вдарить у плече і така млость пішла зразу поза шкурою і, головне, у йоги. Потім непритомність.
Це було все. Ні про війну, ні про фронт автор такої розповіді сказати нічого не міг. «Мабуть, так, що й не дійшли ми до самих, тобто, позицій, – казав він, – позиції були, мабуть, десь зразу попереду».
Одначе, для чотирнадцятилітнього Вані Зілова чимало в газеті зоставалося незрозумілого та чудного. Особливо плутався він у статтях. До кожної статті у нього негайно ж з'являлася ціла сотня запитань. Запитання замучували Зілова. Батько – старий слюсар – не завжди вмів відповісти на них.
Запитання мучили і його самого, Товариші до запитань Зілова звикли і ніколи не турбувалися на них відповідати. Та й не зуміли б відповісти. Зілов наважувався з найбільш дошкульними запитаннями вдаватися до самих учителів. Учителі здебільшого знизували плечима й відповідали, що Зілову ще рано сушити собі голову такими справами.
Якось на лекції словесності, яку викладав тепер у нас сам Вахмістр, Зілов раптом підвів руку з двома випростованими пальцями.
– Що вам, Зілов, живіт болить?
– Ні, Юрію Семеновичу, я хочу вас запитати…
– Що таке? – звів свої лисі брови Вахмістр.
– Скажіть, Юрію Семеновичу, – захвилювався й почервонів Зілов, – от я читав газети, мені не все зрозуміло про війну…
– Ну, ну, – нетерпляче підігнав його інспектор. Зілов ще дужче заспішив і зашарівся.
– Значить, так… От ми, руські, пишемо про волю й братерство слав'ян та потребу їх визволити з-під німецького насильства… А як же, я не розумію, пишуть у себе там, у газетах, німці? Вони називають насильниками і варварами нас?..
Вахмістр довго не відповідав Зілову. Спочатку він замислився, втопивши зір кудись убік, за вікно. Зілов ждав, шукаючи запитливими очима відсутній погляд педагога. Потім Вахмістр раптом хутко мотнув головою й кинув поглядом просто в Зілова. Це було, як постріл, і такого погляду ніхто не витримував, не знітившися.
– Зілов! – зарепетував інспектор. – Ви таки вилетите з гімназії! Встать!
Зілов пополотнів і виструнчився.
– Шість годин без обіду! – за хвилину докинув Вахмістр, заспокоюючись.
Зілов сів.
«НІМЕЦЬКІ ВАРВАРСТВА» І МИ
Кожна визначніша перемога російської армії відзначалась у нас в гімназії урочистим молебнем. Якщо звістка надходила серед лекцій, лекції переривалися для патріотичної відправи. В таких випадках Мопс завжди особисто обходив класи, вітаючи учнів з перемогою «русского оружия» і пропонуючи рушати до церкви подякувати богові, «справедливая десница которого вчуже руководит десницами наших беззаветной храбросци полководцев!»
Для таких подій Мопс одягався у відповідну урочисту одежу. Він одягав парадний гаптований золотом мундир, з двома рядами орденів на грудях і шпагою при боці. Його ліва рука, затягнута в білу рукавичку, тримала за ріжок і денцем донизу рогату «наполеонівську» трикутку. Права біла рукавичка лежала всередині, недбало кинута через крис. Великий палець лівої руки притискав її до ріжка. Рука з трикутним допотопним капелюхом була зігнута в лікті, притиснута до грудей під прямим кутом і викинута рівно наперед. Мопс посувався повільно і урочисто, і трикутний капелюх плив попереду.
З Мопсового маскарадного туалету, ми знали, сміялися самі вчителі. Ніхто навіть із найстаріших вислужених педагогів, які мали право на подібний гаптований мундир та трикутку, не носив їх вже років з десять. Шпагу та ордени чіпляли лише в царські «тезоіменитства». Але ми до Мопсового маскараду ставилися вельми прихильно і зустрічали його завжди з радістю. Мундир, трикутка і шпага віщували нам тільки хороше: несподіване свято, скасування лекцій задля молебну абощо. Крім того, ці атрибути вислуги і влади впливали й на самого Мопса. В мундирі, трикутці та при шпазі він робився лагідніший та доброзичливіший.
Цього разу, ввійшовши раптом серед лекції до класу, Мопс був особливо напиндючений і урочистий. Ліва рука, що тримала кашкет, тремтіла. Ми зірвалися, загриміли партами і виструнчилися, поїдаючи директора очима, як того вимагали гімназичні приписи. Мопс спинився посеред класу. В|н виставив наперед ліву ногу й засунув праву руку за гаптований борт золотого мундира. Кашкетка в лівій руці тремтіла дужче й дужче.
– Дети!.. – щонайурочистіше загугняв він. – Дорогие дети!..
І раптом права Мопсова рука сіпнулася з-за борта і ковзнула за спину між фалди, де містилася задня кишеня. Мопс висмикнув носову хустку й притис її до очей. По наших лавах перекотився тихий гомін.
– Дети! – нарешті заспокоївся Мопс. – Я долзен сообсцить вам великую радосць отнюдь не одной насей родины, но и всего цивилизованного целовецества…
– Ура!. – загриміли ми.
– Ах, вы взе знаете? – дещо розчаровано здивувався Мопс. – Вы слыхали, как я имел узе сцастье долозить об этом васим товарисцям в предыдусцем классе? Хе-хе-хе?
– Ге-ге-ге! – відгукнулися ми.
– Хе-хе-хе-хе! – веселіше підтримав Мопс.
Ми ніколи й не думали, щоб він умів сміятися. Його веселість підбадьорила нас.
– Ге-гє-гє-ге-ге! – гримнули ми на повні груди.
Мопс махнув ручкою в білій рукавичці, і ми враз слухняно урвали регіт і, випнувши груди та викотивши очі, вилупилися на нього.
– За сим я пригласаю вас, гаспада, помолиться и поблагодарить господа бога за милостиво дарованную насей доблестной армии победу над супостатом!
Мопс вийшов. Ми потислися до коридору за ним. Ми нічого не знали. Ми нічого не чули. Ми просто поспішили з нашим «ура». Нам цікаво було довідатися, що за перемога. Може, німців переможено назовсім? Невже це кінець війні? Ми, звісно, дуже раділи за «победу нашего оружия», але нам було б шкода, коли б війна закінчилася так хутко без нашої безпосередньої участі.
Ні, війна ще не закінчилася. То було здобуто Перемишль.
Після молебну ми відспівали «боже, царя храпи» і Мопс виголосив промову. Він говорив про швидку перемогу, про безцінні якості руського народу і про лихий геній «німецького варвара». На німецьких варварствах він спинився досить довго, докладно розповівши про немовлят з розтрощеними черепами, матерів з вирізаними грудьми, про коней, заведених до церковних вівтарів, і про зруйновані пам'ятники старовини.
Чергова лекція після молебну була у нас німецька мова. Було вже два дзвінки, коридори спорожніли, ми розсілися по місцях і неохоче полізли під парти по Глезерів і Пецольдів, по казки братів Грімм. Молебен, ця несподівана розвага, розворушив усіх, і зовсім не хотілося знову братися до остогидних книжок.
На кафедру раптом зійшов Репетюк. Він викинув ліву руку наперед, тримаючи в ній свого кашкета, а праву заклав за борт тужурки. Ми охоче відсунули книжки й наготовилися сприймати якесь видовище. Репетюк поправив золотий ланцюжок пенсне.
– Мілорди! – сказав він. – Невже ми, сини народу-богоносця, дозволимо собі сушити голову над огидною мовою німецького варвара?! – Репетюк підхопив за ріжок томик братів Грімм і потрусив ним у повітрі. – Отнюдь! Засим – я пропоную, джентльмени, не заніматися сьогодні по-німецькому.
– Вірно! Не заніматися! Ура! – відгукнулися ми, і сині томики братів Грімм полетіли назад під парти.
– Кабалеро! – Репетюк підніс догори руку, хотівши ще щось сказати, але, позирнувши на двері, скочив з кафедри і пішов на своє місце. До класу входила Ельфріда Карлівиа.
Ельфріда Карлівна тихо ввійшла і ще тихіше сіла на своє місце. Ельфріда Карлівиа завжди була тиха і скромна, але це вже була зовсім не та Ельфріда Карлівна, яка була раніш. Раніш – до війни з німцями – Ельфріда Карлівна була грозою нашої гімназії. Вона була педантично вимоглива і сувора, але фанатично справедлива. Її боялися і шанували. Вона ніколи не підносила голоса, але на її лекціях ніколи не бувало ніякого бешкетництва… Тепер від тої Ельфріди Карлівни не зосталося й сліду. Ельфріди Карлівни вже не боявся й не шанував ніхто. Її дражнили, з неї глузували, на її лекціях бешкетував навіть перший учень і підлипайло Хавчак. На її лекціях було весело й безжурно. Ми співали, гуляли в шахи, готували інші уроки. Користаючи з того, що Ельфріда Карлівна погано знала російську мову, ми робили нечемності, говорили їй непристойності. Ми відмовлялися відповідати урок, вимагали ставити нам високі бали, зошити з «одиницями» жбурляли їй в обличчя і на загрози поскаржитися інспекторові посилали сердешну дівчину до чортової матері. Ми знали, що тероризована німкеня не поскаржиться нікому. Ельфріда Карлівна втратила свою впевненість, твердість, амбітність. Вона була переможена. Тепер на лекціях вона нервувалася, хвилювалася, губилася. Вона навчилась гніватися, гримати на нас, стукати кулаком по кафедрі. Пуття від цього не було ніякого.
Тільки Ельфріда Карлівна сіла й присунула до себе журнал, Репетюк звівся знову і між партами попростував до дверей.
Ельфріда Карлівна проводила його здивованим поглядом. На вихід із класу треба було просити дозволу в учителя.
– Репетюк! – несміливо покликала вона й кашлянула. – Куди ви?
Не відповівши нічого, тільки знизавши плечима, Репетюк зник за дверима. Ельфріда Карлівиа подивилася йому наздогін і обернулася знову до журналу. Тоді в іншому кутку раптом звівся Воропаєв і так само рушив до дверей.
– Воропаев!! – зовсім розгубилася німкеня. – Куди ж ви? – Але й на цей раз вона не дістала відповіді.
Тільки зник за дверима Воропаєв, з місця звелися Кашин і Кульчицький. Вони вийшли так само, як і товариші, під німим запитливим поглядом учительки.
За Кашиним і Кульчицьким рушили інші. Один по одному, урочисто й мовчки, ми вставали з місць і простували до дверей. Ельфріда Карлівна вже не спиняла нас і не запитувала. Збліднувши й закусивши губу, вона одвернулася до вікна, лиш скоса проводжаючи кожного з нас сумним і невидющим поглядом.
Останнім лишився в класі Хавчак. Коли двері зачинялися за передостаннім, Макаром, Хавчак трохи підвівся і зробив вигляд, що він також ладнається йти. Коли ж двері зачинилися, він знову присів, показуючи учительці, що він зовсім і не збирався йти, а тільки нахилився підняти з підлоги папірець. Не підтримати товаришів він боявся, але й підтримати було страшно не менш. Він розгорнув казки братів Грімм, поспішаючи задемонструвати свою готовність відбувати лекцію з учителькою сам-на-сам. Він вирішив вже сказати товаришам, що його, останнього, Ельфріда Карлівна затримала й наказала сидіти з нею в класі.
Коли двері за Макаром зачинилися, Ельфріда Карлівна зітхнула й почервонілими очима оглянула порожні парти. Несподівано її погляд настромився на самітну й запобігливу постать Хавчака з наготовленою для читання книжкою. Ельфріда Карлівна блідо усміхнулася.
– Хавчак, – сказала вона, – ви можете також… Іти. Потім вона забрала журнал і вийшла.
В учительській Ельфріда Карлівна сказала, що в неї розболілась голова і вона змушена була скасувати лекцію.
