Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 62 страниц)
БІЛА КВІТКА
… Він лежав під кущем шипшини навзнаки. Одна нога була зігнута в коліні, друга випростана зовсім, руки широко розкинуті, голова назад – над оскаллям зубів гостро вгору стирчало вузьке хлопчаче підборіддя. Дикої рожі гілля схилялося низько, і величезні жовто-рожеві суцвіття барвистими гронами звисали униз немовби навмисне. Але вітер злегка колихав шипшину, і все це був не сон, а насправді. Револьвер «лефоше» був затиснутий в правій руці, хоча крові ніде видно й не було.
– Зараз прийдуть з поліції, – прошепотів хтось, – вони вже знають…
Але було так тихо, і мова звучала так чудно, що голос урвався, і хлопчик ніяково обсмикнув поли білої літньої форменки під пояском з бляхою. Всі переступили з ноги на ногу. Олівці, пера та каламарі тихо брязнули в ранцях за плечима. Було зовсім тихо, і тільки весняне птаство дзвінко гомоніло в хащах соковитої зеленої гущавини бульвару.
Хлопчаки стояли бліді, раптом схудлі й розгублені. Це був перший мертвяк, якого бачила більшість із них у своєму житті. Але ж цей мертвяк був до того ж і самогубця. А мало того – цей самогубця був усім їм відомий шкільний товариш. Його прізвище було Ржицький, і дражнили його за розірвану верхню губу Кроль. Он осторонь, спершись на стовбур молодої акації, стояв його однокласник Пашута, і тільки вчора вони поверталися з гімназії додому разом, і – це всі бачили – Кроль Пашуті позичив до ранку, тільки до ранку, французький підручник.
Хлопчаків довкола шипшини все прибувало. Було пів на дев'яту, а через бульвар ішли до гімназії всі, хто мешкав у новому місті або фільварках[120]120
Фільварки – Польські, Руські фільварки – назви районів Старого міста у Кам'янці-Подільському, куди переїхали батьки письменника після Глухова. В. П. Бєляєв, автор книги «Стара фортеця», у книжці спогадів «Про Юрія Смолича» (с. 30) писав: «Дуже давно, читаючи одну з перших чудових книг Смолича «Дитинство», згадував я, що дія відбувається в рідному Кам'янці-Подільському. Це було розкидане над обривистими скелями українське місто, на вулицях якого назавжди залишилися для історії сліди незабутнього Кобзаря України Тараса Григоровича Шевченка, першого декабриста Володимира Раєвського, знаменитої актриси Марії Савінової, Володимира Даля, Мачтета, посланця Леніна – Фріца Платена, ленінградського письменника Юрія Тинянова й багатьох-багатьох визначних людей».
[Закрыть]. Уже кущ шипшини був оточений колом. Уже було щонайменше з півста хлопчаків – і дев'ятилітніх малюків, і дев'ятнадцятилітніх вусатих восьмикласників. Нові, підходячи, підплигували ззаду, намагаючись роздивитися через голови товаришів, задні натискували на передніх, передні опиналися, задкували, відштовхуючи задніх плечима, щоб не впасти на розкинуте тіло самогубці. Всі хутко дихали, але мовчали. Нарешті хтось наважився нахилитися і помацати чоло. Зразу ж він з жахом відсмикнув руку назад. Чоло було холодне як лід. А довкола був гарячий травневий ранок. Вранішня роса впала на скуйовджене волосся. Ржицький вмер ще, очевидно, вчора ввечері.
– Поліція!
Всі сахнулися в сторони, але зразу ж стямилися і зімкнули коло знов. Пристав в синьому сюртуку і двоє городовиків позаду хутко виринули з-за кущів ясмину, і з гілки, торкнутої рукавом пристава, рясним снігом посипались ніжні пелюстки.
– Попрошу разойтись! – гукав пристав ще здалеку. – Марш в гімназію.
Він сказав щось ближчому городовикові, і той, засмоктавши сюрчка і роздувши щоки, засюрчав різко, дошкульно і довго.
Але гімназисти тільки поправили ранці за плечима і нерішуче роздали коло на крок.
Пристав ввійшов у середину кола і хутко нахилився до мертвого хлопчика. Хвилину він роздивлявся, кректячи від незвички схилятись. Потім він випроставсь і закусив вус.
– Він мертвий! – сказав пристав тоном, що не припускав ні заперечень, ані сумнівів. Тоді тихо, несподіваною від його опецькуватої фігури котячою ходою, він обійшов тіло і спинився біля голови. Його погляд прикипів до правої руки мерця з затиснутим у кулаку заіржавілим револьверчиком старовинної системи «лефоше». – Це самогубство! – нарешті урочисто констатував він. Потім пристав хутко простяг руку і схопив клаптик паперу. Всі ворухнулися, і між хлопчаків перекотився невиразний шелест. Двоє городовиків стояли виструнчившись і дружно сопли. Пристав розгорнув папірець і прочитав: – «Життя набридло… К. Ржицький». Ще четверо городовиків наближалися поспішно від головної алеї.
– Попрошу разойтись! – зарепетував пристав. – И неушедшие будут немедленно доставлены к директору через полицию!..
Коло розірвалося, і хлопці відсахнулись. По одному, по двоє вони рушили від шипшини в різні боки.
Четверо городовиків ввійшли просто в юрбу і, підштрикаючи піхвами шабель, підганяли неквапних. Гімназисти розбігалися.
Двоє інших городовиків підійшли до трупа і взяли його за ноги і за плечі.
Коли вони відійшли і світло сонця знову впало на те місце, то стало видно, як глибоко прим'ято там траву. Газон зберіг ще форму тіла, як гіпсовий знімок. Тільки окремі травинки випростовувалися там і тут. По берегах великої темної плями лежали прим'яті квітки з газону – біла кашка, кульбаба і стокроть. Цілий кущ павиних вічок був розчавлений і вм'ятий в грунт.
Озираючись, гімназисти рушили в напрямі до міста. Звичайно, ідучи до гімназії вранці, жваво дебатували, хто правий і хто винний в Тріполі – турки чи італійці[121]121
… хто винний в Тріполі – турки чи італійці. – Тріполі – столиця Лівії, розташована на узбережжі Середземного моря. У 1551–1911 рр. перебувала в складі Осьманської імперії. В жовтні 1911 р. місто захопили італійці.
[Закрыть]. А також – як добре було б податися інсургентами на Балкани, до повсталих чорногорців і болгар[122]122
… як добре було б податися інсургентами на Балкани, до повсталих чорногорців і болгар. – Йдеться про першу Балканську війну (1912–1913), війну держав Балканського союзу (Болгарія, Чорногорія, Греція, Сербія) проти Османської імперії, яка уярмила балканські народи.
[Закрыть]. Сьогодні вони гомоніли схвильовано і тихо. Не чути було, про що шепотіли вони. Алея до нового мосту йшла над самісіньким урвищем, і тільки низенький живопліт оберігав пішоходів від провалля. Старезні каштани схиляли свої шати через алейку над ущелиною, хащі жовтої акації ховали їх стовбури, бузок і ясмин оточували альтанками рідкі ослони, біла акація стирчала просто з провалля, укліщившись корінням межи скель. На крайньому бескеті стояло кілька смерек. Далі вже було каміння, асфальт і перші кіоски по цей бік нового мосту. Місто плило юнакам просто назустріч. Он – ліва башта, моторошна й привабна. В її нижній залі під стелею були ще диби, в підлозі були кільця й заіржавілі ланці, а прямо з стінки стирчали людські кістки – туди, в стінку, дві сотні літ тому замуровано живцем якусь грішливу наложницю старого турецького візира. На вершку башти ріс самотній крислатий японський клен. Правої башти вже не було. На її місці височіли три величезні – що й звідси, через провалля, можна було вчитати, – кольористі реклами: «Біоскоп Люкс», «Ілюзіон Маяк» і «Синематограф бр. Пате».
На передмісті юрбу старших гімназистів зустріли веселі й закличні вигуки квітникарок. Вони простягали назустріч цілі кошики останнього вже перського бузку, великі букети пізніх тюльпанів, невеличкі бутоньєрки з перших червоних троянд. Квітникарки струшували букети просто перед обличчям жаданих покупців, і дрібні, як паморозь, крапельки роси рясно летіли на щоки, на губи, в очі. Квітникарки скрикували:
«Весна! весна! весна!» – і ладні були віддати квіти за півціни. Вони просили за кошик бузку – білого, махрового, перського – тільки три копійки. За букет тюльпанів – жовтих, червоних, рожевих і строкатих – п'ятак. За одну троянду – гривеник. Завтра ще одним днем стане ближче до літа і ціни на квіти зміняться навпаки: троянда коштуватиме копійку, тюльпани – три, а перський бузок – гривеник. А за тиждень ви матимете за п'ятак величезний букет найкращих троянд.
Сонце ще гарячіше світитиме з прекрасного розлогого небозводу на червоне золото садів, на роси прив'ялої трави, на вузькі вулички й закапелки старовинного міста, на засмаглі лиця дітей – на цілий світ.
А гімназист п'ятого класу Кам'янець-Подільської класичної гімназії Казимир Ржицький в своїй посмертній записці написав: «Життя набридло… К. Ржицький»
Заняття в гімназії на цей день були скасовані. Однаково з півтисячною оравою несила було звладати. Старшокласники засвистували надзирателів, улаштовували італійські страйки нелюбим педагогам, вигукували крізь розчинені у веселий весняний день вузькі гімназичні вікна: «Життя набридло!» Малюки підсипали соду в каламарі, заливали пюпітри чорнилом, розкидали нюхальний тютюн по коридорах, з насолодою чхали і заводили котячі концерти. Вони теж хором гукали на вулицю: «Життя набридло, життя набридло, життя набридло. Казимир Ржицький!» За цей рік це було в гімназії вже четверте самогубство. В грудні повісився семикласник Карпенко, в січні отруївся шестикласник Галич, не змігши заплатити за право навчання. В квітні втопився Мовшович, не допущений до випускних іспитів, бо з сьомого класу переходила повна єврейська норма.
– Життя набридло! Життя набридло! Життя набридло! – вищали малюки.
– Карпенко! Галич! Мовшович! Ржицький! – горлали старші. Лемент крізь вікна видирався на широкий плац і, вдаряючись об важкі слупи кафедрального собору ліворуч та стрімкі склепіння кафедрального костьолу праворуч, перекочувався від краю до краю площі тисячоголосою, безладною луною.
То був день «білої квітки».
Ще зрання по місту пішли пари з карнавками для добровільних пожертв. Після обіду їх побільшало. Молоді офіцери, початкуючі чиновники, студенти – в парадній одежі, мундирах і віцмундирах та з шпагами при боці – вели своїх дам, найгарніших панянок дворянського товариства. Вони були в величезних капелюшках, тонкостатурні, мов гриби, і в білих платтях, закритих до горла, з високими плечима і зовсім вузенькими спідницями внизу. Вони несли елегантні кошики з букетами ромену, конвалій, нарцисів, лілей і білих троянд. Ці квітки вони приколювали стрічним на груди, і кавалери підставляли карнавки для пожертв. Було дуже весело.
Ввечері на Олександрівському бульварі мало відбутися величезне всенародне гуляння – ілюмінація, лотерея-алегрі, феєрверк, три оркестри музики, танці при місяці просто неба, конфетті і серпантин. Сподівалися, що в розгар добродійних веселощів завітає до бульвару і сам губернатор.
Вечір був прекрасний – чистий, прозорий і свіжий. Міріади розкішних, п'янющих пахощів були подолані всі – їх забив солодкий, запаморочливий дух матіоли. Матіола панувала над усім. Інші квіти стали немов безособові. Вони пахли тільки зовсім зблизька – коли притулитися до них _ лицем. Місяць зійшов молодий і яскравий. Роса впала просто звечора – рясна і важка. Цикади стригли як несамовиті. Найтихіший шепіт чути було далеко навкруги. Вітру не було ніякого. На столиках на терасі кафе стояли свічки, і полум'я їх було немов вилите з гарячого золота – нерушне і некліпливе. Оркестри грали з трьох кінців саду. Панночки в білих платтях знову продавали квіти – по одній, бутоньєрками, букетами і кошиками. Квіти були тільки білі. Скрізь бринів сміх. Хлопали корки з пляшок. Тріскотіли хлопушки. Стріляли феєрверки. В павільйоні ревла корова, яку можна було виграти в лотерею за десять копійок. Людей було так багато, що по доріжках не було де пройти. Хотілося жити – стати великим, знати багато, могти все і мати знову і завжди оце – свіжий вечір, буйні пахощі, молодий місяць, густу росу і гомінких цикад. І щоб ніколи це не кінчалося! Хотілося так, що можна було заплакати.
О пів на десяту з'явився і сам губернатор.
Він був у сірій тужурці з червоними вилогами і закарвашами. Його привезли шестеро коней у великому чорному ландо. Губернатор зійшов перший і подав руку губернаторші і дочці. Дочці було років сімнадцять, вона кінчала цей рік гімназію і з минулого року вже виїздила на дворянські бали. Була вона тендітна блондинка з довгими віями і великими здивованими очима. Вона була дуже красива, і чудно було, як у таких потворних батьків – присадкуватого батька і опецькуватої матері – могла народитися така струнка красуня. За корсажем у неї була прив'яла гілка білого перського бузку.
Городовики розчистили місце, і губернатор з дружиною і дочкою ввійшли до саду. Всі оркестри з трьох кінців вдарили туш. Піротехніки підпалили найкращий феєрверк – з вогнистим вензелем його превосходительства. Високородні квітникарки в білих платтях засипали губернатора дощем квітів і конфетті. Губернатор випинав груди, молодецьки пружинив ноги і благосклонно відкозирював направо і наліво. Губернаторська родина простувала головною алеєю до центрального павільйону, де молоді консисторські чиновники за десять копійок вигравали корову.
З павільйону назустріч вийшов юнак. В петличці в нього була прив'яла гілка білого перського бузку. Він був у парадній гімназичній одежі – синьому мундирі з срібними ґудзиками і на руках мав білі рукавички, як того вимагала форма. Мундир, правда, був тісний і ветхий, рукавички якісь іржаві, а штани з одвислими коліньми й рясними ріхмушками внизу. Юнакові було років вісімнадцять.
Юнак хутко стягнув рукавичку з правої руки, затис її в лівім кулаці і пішов просто до губернатора. За десять кроків він раптом сягнув правицею до кишені. За вісім він вихопив з неї револьвер. За п'ять звів його вгору. І за три кроки – вистрілив просто в серце блакитноокій губернаторові й дочці…
Губернатор кинувся вбік, губернаторша впала, зомліла, їхня смертельно поранена дочка схопилася за груди, захиталася і тихо сіла долі. Кілька конвалій і цілий дощ конфетті – вони були кинуті ще до пострілу, коли вона була ще жива, – посипалися невідомо звідки на дівчину, і вона відкинулась горілиць мертва. Юнак стояв розпатланий і блідий. Очі йому горіли, рот був скривлений останньою посмішкою. Щоки були вогкі від сліз. Юнак плакав. Він притулив револьвер собі до виска і вигукнув:
– Будьте ж ви прокляті!
Городовики підбігли до нього, коли він уже лежав ниць, впоперек через тіло забитої ним дівчини. Його кров заливала її білу гімназичну пелеринку.
Віталій Калмиков за якийсь тиждень мав уже одержати матуру – атестат зрілості. За тиждень він уже не буде гімназистом, карандашей, він стане студентом, він Матиме своє самостійне життя. Надя Багратіон-Шуйська теж в понеділок мала одержати своє свідоцтво про закінчення семикласної жіночої гімназії відомства імператриці Марії. Калмиков був найперший на цілу гімназію математик, і він ні хвилини не сумнівався, що страшний конкурс по інституту інженерів шляхів сполучення він складе цієї ж осені. Він буде інженером. Надя змалку вільно розмовляла по-німецькому і по-французькому, крім того, вона дуже мило грала на роялі. Вона хотіла б піти до консерваторії. Як це прекрасно – бути інженером або закінчити консерваторію!
Віталій і Надя вирішили, що вони наречені. Через п'ять років Віталій буде інженером, Надя на той час закінчить консерваторію. Вони поберуться і стануть чоловіком і жінкою і склали одне одному присягу на це. Щоранку, ідучи до гімназії, вони зустрічалися на розі і на мить потопали одне водному.
– Назавжди? – шепотів Віталій.
– Назавжди! – на цілий світ гучно відповідала Надя, ледве ворухнувши беззвучними вустами.
Вони прийшли до батьків Наді і призналися. Вони просили дозволу їм бути нареченими. Вони заявили, що це кохання для них над усе.
Губернаторша зразу ж зомліла… Губернатора теж мало не хопив грець. Плебей, безштанько, жебрак – син поштаря і швачки – дозволив собі покохати його дочку, кревну дворянку, батько якої от-от сподівався на одержання графського титулу! Нахабний парвеню насмілився просити руки його, губернаторової, дочки! Завтра ж поліцеймейстерові буде віддано наказ поштаря з швачкою виселити за межі підвладної йому губернії!..
Віталію Калмикову було сказано, що губернатор сподівається його ніколи більше не бачити. Лакеям було наказано ніколи не пускати його у губернаторські покої, а коли що – то просто «гнати в шию». Наді було категорично заборонено зустрічатися чи шукати зустрічі в будь-яких обставинах з цим брудним, неотесаним мужиком…
Зустрівшись того ж вечора в кущах саду при губернаторському палаці, Віталій і Надя обговорили своє становище. Вони не плакали і до розставання і разу не поцілувалися. Калмиков був бідний, як і його батьки, – в інституті він мав сам себе утримувати на лекції з математики. Надя була багата. Вона могла, мабуть, втекти з дому, забравши всякі коштовності, за які жити хватило б добрий десяток літ. Але на це не могли згодитися вони – Віталій і Надя. Вони не хотіли писати пошлого роману про своє прекрасне життя.
Отже, виходу не було.
Там же в кущах квітучого перського бузку при світлі ясного південного місяця, на сторінках, видертих з томика Бальмонта[123]123
Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867–1942) – російський поет-символіст. Його вірші позначені високою поетичною культурою. З 1920 р. – емігрант.
[Закрыть], впоперек через текст віршів вони написали свою посмертну записку. В ній з'ясували все, як було. І чому не знайшли іншого виходу. Вони просили батьків Віталія простити їх. Батьків Наді, губернатора і губернаторшу Багратіон-Шуйських, вони не згадали в записці й словом. Вони кінчали записку так:
«В смерті нашій винити недосконалість соціальних форм життя. Поховайте нас поруч і над нами посадіть кущ перського бузку.
Віталій і Надія Калмыковы – перед богом і людьм и»
Вони зірвали по гілочці бузку. Надя застромила одну собі за корсаж, другу – Віталію в петличку. Вони поцілувалися – міцно, ціломудрено, назавжди. Потім Віталій поліз через високий кам'яний мур з битим склом на прузі, що оточував губернаторову резиденцію. По той бік муру постійно вартували городовики. Але Віталій ще ніколи їм до рук не потрапляв. Надя почекала, поки його постать зникла – розтанула в зеленавій безкрайності місячного неба – і впала обличчям в траву, заливаючи теплу ситу землю слізьми. Так хотілося жити!
Якби ви знали, як хотілося жити!
Просто – жити.
І жити – просто.
Похорон убієнної отроковиці Надії, дочки його превосходительства губернатора і генерала Багратіона-Шуйського, був призначений на другу годину Труна стояла в кафедральному соборі.
З першої години в соборі зібралося все губернське панство. Пройти до труни було неможливо. Всі вельможі і великі чиновники були в парадних, гаптованих золотом одежах. Золоте шитво було на комірах, на грудях. Був один, в якого впоперек заду був нашитий великий позолочений ключ. Всі тримали «триуголки», всі були при шпагах, декотрі з орденськими биндами через плече. Вельможні пані були в чорних туалетах, і чорний креп, звисаючи з чорних капелюшків, затуляв чорним серпанком чоло і очі. В руках, в обгортках із чорного фльору, вони тримали букети білих лілей. Вони сушили очі хустинками з чорними траурними бережками… Вони оплакували горе їх превосходительств Багратіон-Шуйських. Попереду в усьому чорному стояли і вони – їх превосходительства Багратіон-Шуйські – над труною Надії Калмикової.
Надія Калмикова лежала в постелі з білих і блідо-бузкових гіацинтів. Рясні бульденежі схилялися над її головою. Вуста були стулені, очі заплющені, чоло оперізувала паперова стрічка з словами «аз упокою вы». Надя була зовсім дівчинка. Вона не виглядала навіть на свої сімнадцять років. Але в труні її тіло зробилося ще молодше – дитяче – і дивно прекрасне в своїй непорушності, як мармурове різьблення.
Пахощі ладану, гіацинтів і лілей були печальні і гіркі.
Церква була повна. Величезний собор не вміщав усіх, хто волів продемонструвати губернаторові своє співчуття. Пани і вельможі стояли на паперті. Потім чиновники стояли довкола церкви. Потім стояли городовики і жандарми в білих рукавичках і з чорним крепом на рукавах. Потім весь кафедральний майдан був запружений сотнями кабріолетів – поміщиків і чиновників, що прибули на похорон з повітів і маєтків. Далі в розрізах вулиць стояв натовп людей, їх стримували городовики – простих людей на похорон не допускалося.
Але панахида правилася відразу по всіх міських церквах. За убієнну отроковицю Надію молилося і в Олександра Невського на Новому Плані, і в соборі на Руських фільварках, в монастирі, і в каплиці на Карвасарах,[124]124
… на Карвасарах… – назва району Старого міста в Кам'янці-Подільському, де знаходився караван-сарай східних купців.
[Закрыть] і по церквах у пригородах. Молилися в кафедральному костьолі і костьолі на Польських фільварках. Молилися в турецькій мечеті. В синагозі. Скрізь виставлені були корогви і жалобні прапори. Горе губернатора було горем знаті цілої губернії.
О другій – ридання потрясли кафедральний собор і ноші з труною попливли до виходу. Їх несли віце-губернатор, військовий начальник, предводитель дворянства і брат губернатора – в білих штанах і золотим ключем на заду. Попереду йшов архієрей і восьмеро попів. Зведений хор єпархіальних шкіл і духовних училищ заходився в плачі останньої «вічної пам'яті». Військовий оркестр зустрів на майдані труну Надії Багратіон-Шуйської прекрасною мелодією шопенівського маршу. За корсажем в Надії Калмикової досі була зів'яла і присохла гілочка перського бузку. Цією гілочкою вона й обручилася навіки з своїм віднині чоловіком перед богом і людьми – Віталієм.
Пишна похоронна процесія рушила на кладовище. Там, на цвинтарі, біля самої церкви, проти входу, на почесному місці, вже чекала вирита могила на тіло губернаторової дочки, Надії Багратіон-Шуйської. Десятеро жандармів вартували головний вхід на кладовище.
О другій же годині того дня з невеличкого домика на околицях Руських фільварків винесли темну труну з останками убивці й самогубця Віталія Калмикова. За труною йшла крихітна й зморщена стара жінка та високий зігнутий дідуган. То були батьки Віталія Калмикова – поштар і швачка. Труну несли гімназисти на плечах, катафалка чи дрогів не було зовсім. Не було й духівництва – убивці й самогубцю не були відпущені гріхи. Була попереду тільки корогва, та й ту якийсь довговолосий і нікому не відомий студент перев'язав червоною биндою. Городовики похмуро крокували позаду і по боках в кількості двадцяти чоловік нижніх чинів і одного унтера. Натовп гімназистів був чоловік з триста.
На розі, де фільварки кінчалися і починалися широкі й рівні вулиці нового міста, на похоронну процесію чекав ще натовп, не менший як чоловік двісті. Коли ноші з'явилися з-за рогу, один з натовпу – високий і рудий – зіп'явся раптом на придорожній стовчик і, скинувши кашкета, змахнув руками. Всі скинули кашкети, і натовп стих. Рудий вийняв з кишені щось маленьке, вдарив собі по руці і підніс до вуха. То був камертон.
– Ля-фа-ре! – неголосно проспівав рудий і вдруге змахнув руками, ширше й енергійніше.
Могутній і прекрасний хор вдарив патетично і печально:
– Надгробное риданіє, творяще пєснь…
Це був найкращий в місті і в цілій губернії хор – хор семінаристів. Семінаристи прийшли проспівати над загиблим гімназистом, убивцею і самогубцем. Кремезні й чубаті, стояли вони на розі, зустрічаючи жалобний похід співом. Вони дали пройти корогві повз них, і тоді раптом рушили з місця – зразу, несподівано і всі, – на мить зупинили процесію і зайняли місце попереду – між корогвою і ношами, там, де й належить у похоронній процесії бути хорові. Унтер захвилювався і почав скликати своїх городовиків.
– Последнее лобзание…
Семінаристи співали прекрасно. Могутній хор потрясав тихий, прозорий спокій свіжого літнього дня. Він руйнував тихість сумирного провінціального міста. Домики вздовж вулиці оживали. Стукали віконниці, хряпали двері, дзенькали клямки, рипіли заіржавілі петлі високих хвірток. Люди висувалися з вікон, виходили на ґанки, вибігали на вулицю. Дітвора вже взяла в кільце цілу процесію. По одному приставали до походу особливі цінителі співів. Похід зростав.
На третьому кварталі стояв будинок жіночої гімназії. Гімназисток не відпустили на похорон їхньої подруги, Наді. Це ж було непристойно й неморально – дівчатам і дівчаткам ховати дівчину, забиту через кохання. Вони ж не повинні були знати, що на світі є кохання, що на світі трапляються самогубства, що можуть бути навіть убивства. Гімназія стояла байдужа. Вікна були зачинені, на ґанку стояв бородатий швейцар в зеленій лівреї.
Проходячи повз жіночу гімназію, семінаристи грянули так, що зграї птаства злетіли сполохано з околишніх садів і вікна жіночої гімназії жалісно задзвеніли.
– Надгробное риданіє…
Гімназистки не витримали. Вони розчахнули вікна. Вони вибігли на балкони. Гронами вистромилися вони з широких вікон. Дівочі голоски теж підхопили спів. Букетик конвалій вилетів з вікна і, зробивши довгу траєкторію, впав корогво-носієві до ніг. Тоді ціла хмара квітів злетіла з вікон. Вони падали букетиками і сипалися просто жменями. Конвалії, нарциси, бузок. Лілеї, троянди, бульдонежі. Вони падали на брук, на плечі й на голови натовпові. Одна лілея впала просто в труну, на груди Віталію Калмикову. Потім рожева троянда впала йому в ноги. Букетик конвалій ударив його в щоку. Класні дами метушилися позаду гімназисток, від, – , тягали їх від вікон, репетували. Швейцар в зеленій лівреї калатав у великий мідний дзвоник. Унтер свистів у свисток переливчасто і неспинно.
– В-е-е-е-е-чная память… – співали семінаристи.
Ще за квартал до процесії приєднався натовп учнів технічного училища. Техніки тримали великий вінок з гілок маслини. Поміж листя маслини були вплетені червоні троянди. Перев'язаний був вінок широкою й довгою червоною стрічкою. На стрічці був білий напис: «В смерті нашій винити недосконалість соціальних форм життя».
Унтер засвистав ще пронизливіше. Десяток городовиків уже видирав з рук техніків вінок. Техніки не давали. Вони обурено розмахували кулаками і гукали городовикам: «Крюки! ідоли! фараони!» Процесія змушена була спинитися.
Втім, городовики одірвали стрічку з написом і на тому задовольнилися. Вінок і квіти – це було дозволено. Квіти ж червоні від природи і ніякої крамоли в тому нема. Інша справа – стрічка, та ще й з написом. Унтер заховав її в кишеню як речовий доказ, який він сьогодні ж подасть приставу з рапортом. Вінок з гілок маслини з червоними трояндами на ньому помістився зразу за корогвою. Його несли двоє техніків. Потихеньку вони прив'язували до вінка нову стрічку з тим же написом. На всякий випадок їх – однакових – було по кишенях техніків десятків зо три. Вже дві з них лягли вздовж бортів труни, пришпилені кнопками. Городовики їх ще не помітили. Унтер ішов червоний і страшно сопів – дійти б до кладовища, там чекають жандарми! Свисток він тримав постійно напоготові коло рота.
Коли браму кладовища стало вже видно, процесія раптом зупинилася на розі. Рухом походу керував хтось невидимий, і цей хтось наказував спинитися.
Городовики знову кинулися до процесії. Вони гукали, вони вимагали, вони загрожували і просили. Зупинятися було заборонено. Процесія якнайшвидше мала пройти до могили. Вже й так було наказано покінчити з цим похороном до першої, а вони вибралися з труною рівно о другій. Унтер метушився і послав одного городовика вперед на кладовище – доповісти приставу, а коли нема – просто жандармському ротмістрові. Але процесія не рушала, і довкола неї невпинно зростав і зростав натовп з цікавих роззяв і співчуваючих. Унтер мало не плакав. Стрічку з написом «В нашій смерті винити недосконалість соціальних форм життя» було зірвано вже тричі. Тепер хтось поклав її просто на покійника, оперезавши йому груди. Процесія стояла на місці і вперто не рушала. Мати Віталія Калмикова гірко плакала.
Аж ось з-за протилежного рогу зринули гучні жалобні звуки військового оркестру. Зразу ж звідти, з-за рогу, випурхнула зграйка вуличників-дітваків. Потім вийшов високий фігурант в чорній лівреї і касці з високим хрестом у руках. До кладовища з іншого боку вулиці підходила друга процесія. Он з-за рогу виринуло двоє верхівців на білих конях з чорними попонами: двоє жандармських вахмістрів. І за ними зразу з'явилося багато людей – процесія виходила з-за рогу. От корогви. От хор єпархіалок і учнів духовного училища. Вони співали сумно і тихо – ніжні дитячі альти й дисканти в чергу з гучними мінорами мідного військового оркестру. Ось два десятки дияконів і десяток попів. Архієрей. Восьмеро білих коней під чорними попонами. Фігуранти. Катафалк, білий із сріблом, срібний архангел на дашку. А ось і весь натовп. Скільки мундирів, сюртуків і уніформ! Скільки золота, позументу й погонів! Дами в розкішних траурних туалетах. Військовий оркестр, нескінченна череда порожніх екіпажів позаду всіх. Процесія була величезна. Здавалося, півміста вийшло проводжати на кладовище губернаторову дочку.
Рудий семінарист змахнув камертоном. Прекрасний семінарський хор вдарив дружно і форте «Надгробное риданіє, творяще пєснь». Ноші з Віталієм Калмиковим колихнулися, і процесія рушила.
Дві похоронні процесії з двох кінців вулиці посувалися до кладовищної брами, що була якраз посередині. Відстань між ними крок по кроці меншала.
Відразу ця відстань була зовсім порожня – брук, два тротуари обаполи, дві шеренги молодих підстрижених білих акацій в цвіту. Вони пахли солодко і духмяно. Дві шеренги городовиків завмерли на тротуарах під акаціями. Потім на середину вулиці вибіг невеличкий присадкуватий песик – такса. Вона стала посередині і понюхала навкруги. Але якийсь ретельний городовик поцупив її цурпалком по ногах. Такса завищала, підібрала хвостик і чкурнула в підворітню. Але там її зустріли чоботи другого городовика. Вона заскавчала і кинулася під ноги третьому. Третій потяг її піхвами шаблі через хребет. З диким скавчанням собака заметався вздовж тротуару і, нарешті, зник під ногами процесії. Але вулиця між процесіями вже ожила. Першим перебіг пристав. Зразу ж він перебіг назад. За ним перебігли четверо городовиків. Потім городовики заметушилися туди й сюди. Потім вони скупчилися насередині. Потім раптом вони вишикувалися шеренгою впоперек вулиці і побігли назустріч процесії Віталія Калмикова. Пристав, підтримуючи шаблю, трусив по тротуару – червоний, крутячи грізними очима, щось сичачи до унтерів поруч. «Ве-е-е-ч-ная память…» – горлали семінаристи.
Між процесіями було вже кроків з п'ятсот. Військовий оркестр грав уже безперестанку – хор духовників і єпархіалок мовчав. Оркестр грав гучніше, ніж було треба, – барабани бухкали, валторни гули, баси рокотали. Але їм несила було заглушити двісті могутніх горлянок «ісусової піхоти». І от в ту секунду, як шеренга городовиків добігла до кладовищної брами, брама враз розчинилася ширше, і ціла юрба швидко вибігла з неї. Це була величезна юрба учнів комерційних шкіл[125]125
Комерційна школа – середній навчальний заклад у дореволюційній Росії, що давав загальну і комерційну освіту. Навчання тривало сім-вісім років.
[Закрыть]. Вони прийшли на кладовище завчасу і там чекали на похоронну процесію. Вони вибігли юрбою, кількасот хлопчиків, впоперек вулиці, впереріз шерензі городовиків. Шеренга змішалася, розпалася, стала. Юрба комерсантів завирувала, заметушилася і поглинула городовиків. Сердешний пристав зостався на тротуарі сам – тупочучи ногами, розмахуючи руками і бризкаючи слиною.
Обидві процесії наблизилися до кладовищної брами майже одночасно.
Втім, гімназисти з труною Віталія Калмикова несподівано поступилися. Поліцмейстер, що саме в цю хвилину особисто підійшов до брами – гнівний і розлючений – розпекти своїх приставів, був здивований із спокою, витримки і ввічливості гімназистів. Їх процесія тихо спинилася за два кроки до брами – перестояти, поки пройде в браму процесія з тілом Надії Багратіон-Шуйської.
Але коли в браму пройшов фігурант з хрестом, пройшов хор, попи, корогви і рушила знята з катафалка труна, – раптом трапився якийсь заколот. Процесія з труною Віталія Калмикова враз посунулася вперед, утворилася тіснява, семінаристи потисли ще вперед, цеп городовиків розірвався, семінаристи ринули в прорив, за ними, мов у вікнину, всмокталися ноші з труною, гімназисти і комерсанти тисли ззаду, за ними техніки, кількасот юнаків. Мить – і ноші з труною Віталія Калмикова опинилися поруч з труною Надії Багратіон-Шуйської.
Поліцмейстер, губернатор, десяток жандармських вахмістрів на білих конях, сотня городовиків – все це метнулося, заметушилося, завирувало, але було вже пізно, ні до чого – обидві труни поруч впливли в браму на кладовище. Віталій Калмиков і Надія Калмикова. І на труні Надії вже лежав принесений техніками вінок – з листя маслини і червоних троянд, оперізаний стрічкою – «В нашій смерті винити недосконалість соціальних форм життя».
