Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 62 страниц)
Бронька Кульчицький раптом, на очах у всіх нас, почав нестримно багатіти. Насамперед на ньому з'явився новий кашкет з невеличкими, але товстими, офіцерського фасону, полями – віддавня Броньчина мрія. Потім на військову муштру він почав ходити в новеньких хромових чоботях з тупими носками «вера». Далі він одягся в новенький сукняний костюм, замшеві рукавички і, нарешті, в довгу до п'ят, немов кавалерійську, шинель. Крім того, він придбав собі годинник «Мозер», срібний півфунтовий портсигар, флакон найдорожчих духів «Коті» і ще безліч різних дрібниць для туалету чи просто для забавки.
Ми були до краю заінтриговані. У Броньки Кульчицького ніколи не бувало за душею й трьох копійок на півдесятка цигарок «Сальве». З року в рік він живився тільки з ласки товаришів мізерними «бичками». Тепер же він курив тільки люльку – справжній «Кліпер» з янтарним мундштуком – і мав запас англійського «Кепстену» фунтів два. На всі наші запитання Кульчицький тільки таємничо підморгував, як завжди, ламаючи та калічачи людську мову:
– Купіл іменіє мойо вам почтєніє! Десять тисяч десятин чистого повітря в городському садочку під лавочкою. Мілості прашю ік нашему шалашю. Фунджу сьогодні на світовий рекорд! Дядя будя ламать фасон!
«Дядею» Кульчицький поштиво звав себе самого.
Охочих на безплатний «фундьож» завжди знаходилося до біса, і ми веселим гуртом валили до кіоску «восточных сладостей» – знищувати рахат-лукум, косхалву та шербет.
Втім, довгий час Бронька, звичайно, не витримав мовчанки, і адреса його «імєнія» стала відома всім. Бронька Кульчицький грав з прапорщиками в очко.
Охочих спробувати щастя з'явилося чимало. Одначе для першого разу Кульчицький погодився взяти з собою тільки трьох – Кашина, Воропаєва і Теменка. Хлопцям дуже кортіло виграти. Кашин – син колійного майстра – був чистий голодранець, але через свою малоуспішність не мав приватних репетицій. Теменко – син сільського учителя – не був заможніший, а для репетицій він був надто мовчазний і ледачий. Щодо Воропаєва, то в нього, першого танцюриста та бального диригента, були витрати і на себе, і на своїх дам.
Гра відбувалася в таємному картярському притулку, в задньому покої «кав'ярні» пана Сапєжка. Перед експедицією туди Бронька Кульчицький знайшов потрібним прочитати новакам картярського мистецтва коротеньку повчальну лекцію.
– Коли ти хочеш піти додому з монеткою, – повчав Кульчицький, – вдавай, що ти п'яний в дошку, але не заводься і не хвилюйся. Нехай прапорщики хвилюються і по банку шпарять. Ти собі папіроску кури і по марці, по другій – все одно п'яний програє, а тверезий виграє. Це вже гра така: очко. Тільки для тверезих.
Наука була недовга, нескладна, проте в вищій мірі відповідальна. Але від Броньчиних правил одгонило чимсь не зовсім добрим, і Теменко завагався:
– Чорт його, хлопці, зна, незручно якось. Бігме! Вони п'яні, а ми тверезі…
– Ой, держіть мене, яку мораль розвів! – Бронька був щиро обурений. – Що ми, передьоржку робимо, чи що? Махлюємо?
– Передьоржку не передьоржку, але…
– А раз не передьоржку, то й амба! Вони грають, а не ми за них. Дорослі люди, а не малюки.
Воропаєв і Кашин схилялись до погляду Кульчицького. При вході до притону хлопців перестрів сам пан Сапєжко:
– Йой! Матка боска Ченстоховська![243]243
Матка боска Ченстоховська! – Вживається як звертання до божої матері. Так звана чудотворна ікона «Ченстоховська богоматір» (XIV ст.) знаходиться у Паулінському монастирі в польському місті Ченстохові Катовіцького воєводства.
[Закрыть]
Голова в пана Сапєжка затрусилася, синій пропитий ніс затремтів, і руки обурено сплеснули вгору, звідти з одчаєм впавши на лису голову. Він не був задоволений з приходу гімназистів.
– Тилько прошен я вас, паньство гімназьялісти! Якби цось сен стало, нех кажди пан гімназьяліста жуца тераз карти, нєх бегнє прентко до кав'ярні і нех тшимасєн за дзєвчента!
Воропаєв стенув плечима:
– Чудак ви, пане Сапежку! В салон ви нас пускаєте спокійно! Дарма що кожний пійманий тут гімназист коштує вам двадцять п'ять карбованців штрафу…
Пан Сапєжко навіть образився:
– Йой! Які пан розумни, так мне аж нєвигоднє тераз з паном розмавяць! На завєдєніє я мам собє паньствови патент. А за гру в карти – пан вє, цо то ест час воєнньї: пєнць лят царскей хати, а за такі, як пан, цєлента – пшинаймнє дзєсьонць…
– Треба ж давати хабар поліції…
– Йой! Нєх бендзе здрова! Ми з паном приставом, як дзецко з мамон. Але нєх пан вє: сон еще жандажі, сон еще пан комендант войскови!.. Чи мне ж пан розкаже годоваць цале славне православне войсько? Не, я юж прошен панув гімназьялістув: скоро зарепетуєн на гвалт, так нєх кажди жуца карти і тшимасєн за Сонькен, за Манькен. Онє юж бендон пільноваць!
В картярській кімнаті було чоловіка з десятеро офіцерів.
Бронька панібратськи привітався до кількох. З-поміж інших вирізнялися тільки двоє. Один з них був козацький хорунжий з срібними погонами і двома «Георгіями». Другий був явний тиловий пшют. Він сидів в розстебнутому, мирного часу, синьому мундирі з погонами підпоручика. Він був чисто виголений, з миколаївськими бачками, обличчя його було припудрене, і пахощі дорогих парфумів сотилися від його мундира.
– Підпоручик Гора-Гораєвський, ад'ютант коменданта міста, – поінформував пошепки Кульчицький. – Кожного фраєра за півгодини сухим випускає… Ну ж бо, хлопці, ворушись!
Зауваження Кульчицького відносилося до Кашина і Теменка.
Від незвичної обстановки вони зніяковіли. Вони тупцювали біля порога, не знаючи, куди діти кашкети, пальта і себе самих. Зате Вітька Воропаєв поводився прекрасно. Він підійшов до столу і впевнено присунув до себе стільця:
– Прошу карту й мені!
Досвід танцювального диригента – це ж неабищо! Теменко з заздрістю поглянув на Воропаєва. Обсмикнувши куці гімназичні тужурки, кленучи трійним кляттям свою соромливість і насамперед ці ж таки гімназичні тужурки, Кашин і Теменко теж підійшли до столу й несміливо попросили карту.
– Карту! Ще! Чотири збоку! Розводящий! Перебор! Стучу! Очко! Ваших нет! – Ніяких інших слів, окрім цих, у кімнаті й не чути було. Вони були ні до чого. Треба було набрати двадцять одне очко, і більше нічого. Це було навіть моторошно.
На окремому столику під стіною стояли пляшки з коньяком, тарілки з закускою та піднос з накраяним лимоном. Всі були напідпитку: розстебнутий комір, примружені повіки, пригасла цигарка, забута Б кутку губ, і рясний попіл на фалдах френча.
Воропаєв, Кашин, а за ними й Теменко почали грати. Скода вони позирали на Броньку. Кульчицький грав майстерно: на першу карту він навіть не подивився. Він ударив по банку і – щоб усі бачили – програв щось карбованців з двадцять. Престиж був набутий. Тепер можна було з зневажливим виглядом колупати по марці, немовби чекаючи на справжню карту. За півгодини програна двадцятка була повернута. Ще за півгодини взято зверх півста.
Робити вигляд, що ти п'єш, а насправді не пити нічого, було не так-то й легко. Проте Кульчицький і з цим вправлявся майстерно. Він наливав чарку, ставив поруч із порожньою сусідовою, потім раптом хапав, перехиляв хутко в горлянку і ставив назад порожню. Зате сусідова була тепер повна. Воропаєв і Теменко показали себе прекрасними учнями. Метод Кульчицького вони поступово опановували. Кашину ця наука давалася гірше. Йому довелося випити одну чарку, потім ще одну, потім ще і ще. Десь коло другої години ночі його вже відтягли й поклали відсиплятися поруч із якимсь капітаном.
Під ранок Горі-Гораєвському грати набридло. Крім того, він був у виграші і не хотів би покласти гроші назад. А в цей час раптом двері відчинилися і привалило ще чоловіка з десять свіженьких, тверезих і грошовитих артилеристів. Гора-Гораєвський позіхнув і запропонував півгодинки перепочити. Його негайно ж підтримав Кульчицький. Хорунжий і двоє прапорщиків приєдналися до них.
– Маньїфік![244]244
Чудово! (франц.) – Ред.
[Закрыть] – підморгнув хорунжий. – Можна перейти по сусідству?
Гора-Гораєвський гидливо скривився. Він також був п'яний, але чудово володів собою. Оп'яніння було видно тільки з того, що він був білий, мов свічка. Пропозиція козацького героя не імпонувала йому.
– Я пропоную краще, панове, до тридцять сьомого лазарету. Сьогодні діжурять там Клава, Марія Кирилівна, Вірочка та Пупс. – Він прицмокнув і клацнув пальцями. – Га? Що скажете, панове?
Словом, вирішено рушати до сестер тридцять сьомого госпіталю. Йшли Гора, двоє прапорщиків, Кульчицький і Воропаєв. Теменко вирішив зостатися трохи ще. Йому почала йти карта.
П'яну компанію привітав надворі присмерк осіннього ранку. Було годин шість. Сіяв дощ, і все довкола було вогке, слизьке і противне. Головною вулицею, в напрямку до вантажної станції тихо, повільно й байдужно посувався нескінченний обоз. Він ішов туди безперестанку вже третій рік. Вози під брезентом, вози без брезенту, тачанки. Мокрі фурмани сиділи, скулившися під козирками, й попахкували люлечками. Інші брели за возами й безстрасно лаялись. На компанію офіцерів ніхто з них не звернув уваги. Козиряти? Хай йому! Це фронт, а не бульвар у губернському місті.
І враз – неждано і чудно для ранку – сплеснули мідні звуки оркестру. Вони виникли просто з туману, з осінньої мряки, з дрібного й густого дощу. Вони проглинули гуркіт обозу, розірвали самий обоз і гучно вийшли на головну вулицю. До військової рампи простував маршовий батальйон. Тисячі дві солдатів ішли строєм. На чолі кожної полу-роти йшов її командир. Це від'їздило на фронт поповнення якогось полку. Дві перші роти були молодесенькі юнаки. Між ними не було старшого від дев'ятнадцяти років. Вони трималися струнко і відбивали крок. Дві другі роти були суспіль бородаті. Вони йшли, човгаючи величезними чобітьми. Бороди їхні дивилися в землю. Але оркестр грав веселий марш «Морського короля». Оркестрові було все одно: бородаті чи безвусі, шоста година вечора чи ранку. На війні нема ні бородатих, ні безвусих, ні ранків, ні вечорів. Офіцери стали струнко і віддали прапорові честь.
Тримаючи руку біля козирка, Гора-Гораєвський скривив свої тонкі й безколірні губи:
– Які бучні похорони… По четвертому розряду…
Пропустивши батальйон, компанія звернула на залізничну колію, до лазаретів.
Броньки Кульчицького з компанією не було. Він своєчасно змився. Він був проти такого марнотратства. Він уже знав, що значить піти до сестер у компанії Гори-Гораєвського. Це – вино, шоколад, помаранчі. Карбованців двадцять п'ять вилетить у трубу. Для чого? Бронька тихо повернув назад…
Теменко вийшов рівно о пів на восьму. О восьмій же починалася муштра. Лишалося тільки півгодини, щоб встигнути до роти.
Ранок був вогкий, слизький, але Теменкові дихалося приємно. Справді ж, так приємно після безсонної, прокуреної й пропитої ночі вийти на свіжий вітер і потягти в легені вогкість осіннього ранку. Крім того, в кишені в Теменка пухлилася пачечка асигнацій. Небагато, правда, кабованців з п'ятдесят. Але ж учора ввечері там була тільки десятка.
Теменко легко перестрибнув через калюжі. Він же нікого не обмахлював. І ніяких передьоржок. Вони ж грають, а не ми за них. Дорослі люди – не малюки. І грошей же у них до чорта! Бігме!
Голова Теменка була трохи важкувата, а в роті було кисло, очі поколювало піском. Але, загалом, йому було легко і весело.
ОСОБА ІНШОЇ СТАТІ
Останню лекцію Шая кінчав об одинадцятій. Сина аптекаря він готував з математики, мов і всіх інших предметів. Шая вийшов на ґанок і випростав плечі. Було поночі. Сіялася мжичка, паровози гули глухо, небо було близьке, шинель смерділа собакою – була осінь.
Будинок стояв довгий, білий, слизький проти чорної забаюреної базарної площі, немов брила криги над каламутним плесом. На другому ґанку бовваніла ще одна, невиразна і темна, постать.
Шая поставив комір і одчайдушно пірнув у сльоту і мряку.
– Піркес?! – почулося з другого ґанку. – Піркес, це ви?
Шая став. З другого ґанку до нього збігла дівоча постать.
Це була Катря Крос.
– Здрастуйте! Ви додому? Так нам до алейки разом. Півдороги ви можете не мокнути. – Катря підняла парасолю, клацнула замком, і широкий чорний купол звився у них над головами.
– Дякую! – вони пішли. – Що ви тут робите?
– Те саме, що й ви. Через стіну від аптекаря живе кондитер. Його дочка ніяк не може опанувати мов, математики та й усіх інших предметів. Вона, мабуть, забагато їсть булочок і пиріжків…
Катря засміялась, і Шая щось промимрив від себе. Він ще не освоївся і не знав, як поводитись. З дівчатами, тобто з особами жіночої статі, він не був говіркий. Якийсь час вони йшли мовчки. Дрібні й часті краплі рясно шаруділи по чорному і тугому куполу над ними.
– Скільки ви берете з аптекаря?
– П'ятнадцять…
– А з кондитера?
– Дванадцять.
Мовчанка запала знову – довга й безвихідна. Шая морщився, еонів і червонів. Він ховав підборіддя в комір шинелі, ховав ніс. Чорт же його знає, про що говорити з дівчатами! Особливо коли вперше. З Катрею він балакав уперше. За три-чотири роки знайомства він тільки скидав кашкет при зустрічі.
– У начальника станції мені платять двадцять п'ять! Правда, в машиніста Пивоварова я маю лекцію за десять…
– Ви маєте аж чотири лекції?
– А що? Одну треба на обід, другу на квартиру, а ще ж треба заплатити за право навчання!
– Я й забула! У вас же нема батьків…
Це сказано надто палко, із щирим співчуттям у голосі. Від цього знову стало ніяково, і можливість теми для розмови тепер розвіялась остаточно.
Мовчки вони проминули квартал або й два. Теми для розмови вже не варто було й шукати. Мовчання було таке довге, що заговорити тепер було б уже просто незручно… Але ж Катрі доконче треба було розбалакатися! Вона позирала на Шаю підбадьорливо й клично. Вона посміхалася до нього з темноти. Шая мучився і мовчав. Проминули третій квартал. Тоді Катря зітхнула й наважилася сама.
– У вас, – сказала Катря, – більша половина гімназистів-старшокласників мають лекції, а от у нас ніхто майже не має. В нашому класі маю тільки я.
Яка це мука! От поруч з тобою іде дівчина. Хороша, гарненька й приємна дівчина. Вона хоче з тобою розбалакатися. Вона зиркає на тебе. І зараз, у цю хвилину, вона щось собі думає. Мабуть, яке ж ти безпорадне вайло!.. Але що ж ти можеш зробити, коли от уже вісім років тебе акуратно справляють у карцер за найменшу спробу побачитися й побалакати з особою іншої статі!..
– А що у вас зараз проходять по філософській пропедевтиці? – нарешті знайшовся Шая, і його зросив піт.
Хвала богові! Це був уже благословенний ріг алейки, де Катрі треба було звертати праворуч, а Шаї ліворуч. Шая мерщій виринув з-під мокрого чорного купола зонтика. Велика крапля скотилася з мокрого чорного верху і влучила Шаї за комір, на гарячу спітнілу спину. Але Катря схопила Шаю за руку.
– Слухайте, Піркес!
– Ну, до побачення. Мені вже ліворуч…
– Слухайте, – наважилася Катря знову, – Піркес! Я так хотіла вас розпитати. Вас вважають за найрозумнішого на цілу гімназію…
Шая почервонів так, що це було помітно навіть у темряві осінньої ночі. Він устромив руки до кишені, потім вийняв їх і знову встромив. Це – навмисне? Жарти? Глум? В цю хвилину він уважав себе за цілковитого ідіота.
– У вас, може, це не так, – поспішно заговорила Катря. – Але у нас це просто неможливо. Це просто жах! Ходім-те, я теж піду з вами через місто. Ви розумієте, про що ми між собою говоримо? Тільки про прапорщиків і георгіївських кавалерів. «Кавалерів» – яке ідіотське слово! Немов не на війні, а в танцкласі. Але ж ми почали це хоч з четвертого класу, а зараз приготовишки і ті закохуються в малолітніх добровольців. А другокласниці вже бігають за земгусарами! Ви читали Достоєвського?
– Мугу! – буркнув Шая.
– Ви розумієте, у нас ніхто нічого не читає. На уроках ми шепочемося про те, хто з яким офіцером знайомий або чия пасія блондин, а чия брюнет! Між уроками ми говоримо про те ж саме, тільки вже голосно. Крім того, ми ще й пишемо одна одній листи про те ж саме! Це ж жах! Ви читали Мопассана[245]245
Мопассан Гі де (1850–1893) – французький письменник. У своїх романах та оповіданнях дав широку картину життя різних верств французького суспільства 70-80-х років XIX ст.
[Закрыть]?
Вони ввійшли в алейку, і тут раптом сильний протяг жбурнув на них густою мжичкою і загорнув їм пальта тісно довкола ніг. Щоб не впасти, Катря повинна була взяти Шаю під руку. Вони майже сховалися під чорним куполом зонтика. Там, під куполом, було тепло і затишно. Правда, купол був невеличкий, і треба було йти тісно, зовсім тісно. Алейка слалася перед ними довга й порожня. На ній не було ні душі. В таку погоду не виходив навіть Піль. Вони були зовсім самі. Тільки обабіч чорніли мокрі осінні паркани.
– Ви чули, – Катря шепотіла зовсім близько. – Минулого тижня у Вінниці роззброїли цілу роту інженерного батальйону і, кажуть, закували всіх у кайдани. То всі як один були студенти політехніки. Вони не схотіли їхати на фронт. Як це вам подобається? А в Петрограді робітники ходять по вулиці з криками «Хліба і миру!». Це може бути? Чи брехня? Правда, дядя, у мене дядя матрос, знаєте, писав нам з Кронштадта: справді, там продуктів не вистачає. Що ж це буде? Війна, війна і війна! Хіба ж так можна жити? Ви читали Толстого?
Шая розсердився:
– «Непротивление злу»! Ідіотизм! Хіба ж це можливо не противитися злу?
– Але й ви теж не противитеся! Війна. Це ж зло.
Шая мовчав і сопів. Катря на мить вистромила голову з-під зонтика, щоб просвіжитися: було жарко. Але дощ із вітром ударив ій просто в лице. Брр! Алейка була пустинна, нікого: тільки дощ, вітер і мокрі паркани обабіч.
– Ну, скажіть же, Піркес! Ви Толстого читали всього?
Шая підозріливо поглянув на супутницю:
– Ви вважаєте себе за толстовку?
Катря сердито сіпнула плечима:
– Так жити не можна. Треба інакше. Але – як? Хто скаже – як?
– Ви толстовка?
– Ах, та йдіть ви собі! Ну, звичайно, ні! Толстовці могли бути до дев'ятсот чотирнадцятого року. Війна почалась – і всіх толстовців… ну… ну, вбито. Ви читали Ключевського[246]246
Ключевський Василь Йосипович (1841–1911) – російський історик, представник російської ліберально-буржуазної історіографії.
[Закрыть]? І Овсянникова-Куликовського[247]247
Овсянико-Куликовський Дмитро Миколайович (1853–1920) – російський літературознавець і мовознавець.
[Закрыть]? А Соловйова[248]248
Соловйов Сергій Михайлович (1820–1879) – російський історик, автор 29-томної «Истории России с древнейших времен» (1851–1879).
[Закрыть]?
Дощ посипав шпарко і рясніше. Він підсікав скоса і хльостав по ногах. Зонтик треба було похилити проти вітру і скулитися під куполом ще тісніше – рука в руку, плече в плече. Шая вже кілька разів намагався заговорити, але Катря говорила збуджено і не давала йому прохопитися й словом. Вона аж тремтіла:
– Раніше, ще не так давно, я гадала, що я маленька і дурненька, а всі інші – такі дорослі й розумні. Тепер я бачу, що всі – і маленькі, і дурненькі, дарма що дорослі. Ніхто нічого не знає. Анічогісінько! І всі чогось бояться. Живуть якісь прибиті. Чи ви читали…
– Є такі, що й не бояться! – Шаї насилу пощастило перебити Катрину мову.
– Хто?
– Хто? Революціонери.
Порив вітру вщух, дощову хвилю урвало. Катря мовчала. Тільки тісніше притулилася до Шаїного плеча і перестала тремтіти. Шая хрипло відкашлявся.
– Я знаю… – нарешті сказала Катря. – Анархісти… Есери… Есдеки…
– Меншовики й більшовики…
– Ну, от, бачите, так багато! Революціонери, а між собою не згодні… Хіба це годиться, щоб революціонери були між собою не згодні? Значить, хтось із них справжній революціонер, а решта просто так… політичні партії. От я розмовляла з Митею Ізвольським…
– Він дурило! – перехопив Шая. – Він просто ліберал. І вічний студент. А революціонери не такі.
– А які? Я хотіла б побачити бодай одного! Ви читали…
Але тут Шая перебив знову і підхопив її останню фразу:
– Ви читали марксистів, Крос? Наприклад, журнал «Образование»[249]249
«Образование» – щомісячний журнал ліберально-демократичного напряму. Виходив у Петербурзі в 1892–1909 pp. У період революції 1905–1907 pp. журнал був близький до легального марксизму, критикував народників. У роки столипінської реакції в журналі співробітничали кадети і декаденти.
[Закрыть]? В жовтих таких обкладинках?
Катря замовкла. Вона почервоніла. І так сильно, що Шая мусив від неї відхилитися: під куполом зонта стало парко і задушно.
До кінця алейки вони дійшли мовчки. Марксисти… Хто ж це такі – марксисти? Катря зітхнула. Розпитатися було соромно.
Біля входу до тунелю Катря спинилася. Тут вона хотіла попрощатися.
– Я проведу вас! – сказав Шая.
Катря не сказала нічого, і тепер вже Шая сам перший взяв її під руку.
– Ах! – притулилася Катря. – Коли б швидше кінчалася війна!
Шая знову розсердився і навіть покинув Катрину руку.
– Ви думаєте, що тільки в війні справа? Ви думаєте, що війна скінчиться і все буде вже гаразд? Так думає й наш історик, Аркадій Петрович, що буде рай на землі. Єрунда! Згадайте краще, як було до війни. Так буде, й коли вона скінчиться… Все. Ми з вами бігатимемо по лекціях, мене, як єврея, не приймуть до університету, Збігнев Казимирович придбає собі на воєнні прибутки Гніванську рафінарню[250]250
… Гніванську рафінарню… – тобто цукровий завод в Гнівані Тиврівського району Вінницької області. Заснований у 1874 р.
[Закрыть], Потапчук з матір'ю здохнуть з голоду на своїм півморзі, солдата Якова зашлють на Сибір…
– Хто це – солдат Яків?..
– Ат! Що «зміниться» після війни? Тільки те, що половина людей буде каліками, а друга – сиротами і вдовами! Єрунда! Ненавиджу!
– А ви читали, Піркес, Берту Зутнер «Долой оружие»?[251]251
– А ви читали, Піркес, Берту Зутнер «Долой оружие»? – Йдеться про журнал «Долой оружие!» (1892–1899), який видавала австрійська письменниця Берта фон Зутнер (1843–1914). Її однойменний роман (1889) дістав широкий суспільний резонанс і був відзначений Нобелівською премією Миру (1905).
[Закрыть]
– Ат! – Шая розсердився зовсім. – Знаєте, Крос, я вам дам краще дещо з марксистів!
Катря схопила Шаїну руку:
– Дайте, Піркес! – Вони стояли вже перед хвірткою до Катриного подвір'я, за високим мокрим парканом світилося одне вікно. Мати не спала: вона чекала на Катрусю. – Неодмінно дайте, Піркес. Я така вам вдячна! Ви знаєте, Піркес, так хочеться… Іди геть, Карачун! Теж мені – лизатися…
Вона не сказала, що хочеться, пустила Шаїну руку, штовхнула хвіртку…
– А то… – вона майже схлипнула, – а то я не знаю навіть, що то таке «марксисти»…
Шая залишився сам в тісній вуличці, між двох довгих і нескінченних парканів з старих залізничних шпал. Паркани були мокрі, аж чорні. Між ними було тихо й задушливо. Праворуч від Крос мешкав Сербин. У нього світилося. Ліворуч була садиба Кульчицького. Вікна будинку були темні. Шая поглянув угору. Важкі хмари пливли низько, вони вурдилися, кублилися, звивалися – чорні, сиві і сині. Дощ мав знову вдарити от-от. ІЗ грудях скімлило – чи то передчуття, чи то сподівання. Щось мало бути! Життя було попереду. Шая розправив груди і зухвало скинув кашкет. Велика, немов масна, крапля зірвалася з гілки і важко довбонула Шаю у маківку. Шая мерщій надів кашкет, встромив голову між плечі, поставив комір, сунув руки до кишень і мерщій закрокував геть.
