Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 62 страниц)
Ми бігли до роти з усіх кінців міста.
Ми були схвильовані.
Таки довелося, значить, і нам!
Ми кидали матерів, що заламували руки й падали непритомні. Похмурі батьки виходили провести нас на ґанки. Заплакані сестри бігли за нами до рогу. Чи ж відпустять до від'їзду, бодай попрощатися?
Серця билися, як на порозі незнаного. Передчуття, невідомість, хвильний образ тайни прийдешнього стискали їх.
Наші матері, проте, даремно зомлівали. Батьки могли не хмуритися і сестри не плакати. Ніхто ще не збирався посилати нас на позиції. Нас покликано для виконання інших обов'язків. Жорстокі й криваві бої вдарили по цілому фронту. Тисячі ранених падали щогодини. Величезні стаціонари нашого міста неспроможні були прийняти всіх. Під ударні госпіталі пішли всі, які були в місті, бараки, казарми й кінематографи. Нашу роту допризовників послано в розпорядження Червоного Хреста. Ми мали зустрічати летучки, що прибували просто з фронту, приймати з них ранених і розподіляти їх: легких – у бараки, важких – у стаціонари, середніх – у санітарні поїзди для відправки вглиб. Три роки тому ми вже виконували точнісінько це. Тоді ми прийшли самі, покликані патріотичним ентузіазмом. Тепер на наш патріотизм розраховувати не доводилося. Вирішено за краще нас просто мобілізувати. А втім, все це, і насамперед «секретність» цього, то був лиш надмірний ентузіазм нового комендантського ад'ютанта – вольноопределяющегося Віктора Воропаєва.
Вітька Воропаєв, залишивши на нашу вимогу гімназію, негайно вступив вольнопьором до армії, відбув місяць на фронті і оце щойно поручик Гора по-приятельськи витяг його до себе ад'ютантом. Тепер проводження всіх балів у нашому місті було покладено виключно на Воропаєва. Збігнев Казимирович Заремба місяць тому виїхав до Польщі головним інтендантом сформованого у Вінниці польського легіону.
Левко Репетюк теж залишив гімназію на нашу вимогу. Він подався до Вінницької школи прапорщиків і в грудні мав уже бути офіцером.
Летучки почали прибувати вночі. Вони прибували з інтервалами в сорок-п'ятдесят хвилин. Дільницю обслуговували чотири валки, а ранених не бракувало й на двадцять. Отже, летучку треба було зразу звільняти, щоб вона могла негайно ж повернути назад. Таким чином, за сорок хвилин треба було вправитися з десятьма пульманами. Це триста-чотириста чоловік. Нас було шістдесят. Десятьох забрала кухня, десятеро пішли в бараки, решта сорок приймали валки – по чотири чоловіка на вагон.
Летучка підходила – ми вже ждали її з носилками біля ніг. Поїзд ставав, і, похапавши носилки, ми кидалися до вагонів. Розподілом керувала тільки сестра. Лікарі були зайняті в бараках – там була зроблена похідна хірургічна.
Сестра, яка керувала розподілом, мусила поглянути на кожного раненого. Ранених у летучці було триста, носилок двадцять, а хвилин тільки сорок. Але то була досвідчена бойова сестра. Вона вимагала тільки одного – кожні носилки мусять пройти повз неї. Вона стояла під ліхтарем. Триста ранених – триста носилок одна по одній – густою чергою дефілювали мимо. Вона відкидала простирадло і кидала блискавичний погляд на розпростерте тіло Тоді слідуюче, тоді третє…
– Барак! – гукала вона. – Госпіталь!.. Вглиб!
І ми кидалися з носилками до бараків, до висланих госпіталями двоколок і машин, до глибинних санітарних ешелонів, що вистроїлися в кількості не менше десяти по другий бік військової рампи. Потім, з порожніми носилками, ми бігцем поспішали назад до летучки.
Прибула друга летучка. Потім третя. Над ранок прибула четверта. Після неї підкотила п'ята. То була та, що п'ять годин тому вже приїздила першою. Вона була заляпана кров'ю. Нових ранених доводилося класти на неприбрані після перших конки.
– Я не можу більше… – простогнав Сербин. – Коли кінець крові, каліцтву і смерті? Коли?!
Коли народ вирве революцію з рук міністрів-поміщиків! – відгукнувся Піркес. Він працював з Сербиним у парі, Сербин ішов попереду носилок, він – позаду.
Але носилки затримались, і задня пара – Кашин і Кульчицький – наскочила Піркесові на потилицю і теж примушена була спинитися.
– Та ну вас! Швидше! – розсердився Кашин. Але тут він почув Піркесові слова і остаточно розлютився. – Дурак! – закричав він. – Як ти смієш? Війна буде до переможного кінця…
– Лам-ци-дриця-гоп-ця-ця! – відгукнувся й Кульчицький. – Ану-бо, швидше, а то цей, – він кивнув на раненого з розкраяним черепом, – зараз перекинеться…
В цю хвилину вже і йому в спину наскочили носилки з Зіловим і Макаром.
– Ти сам дурак! – спалахнув Шая. – Запам'ятай на все життя: я проти вашої дурацької війни! Проти! Проти! Проти!
– Ти не смієш!
– Більшовики, – встряв Зілов, – теж проти цієї війни, але вони за справедливу війну проти капіталістів… класову війну…
– Плювати мені! – відгукнувся Кульчицький.
– А мені на тебе! Сволоч ти!
– Ти сам сволоч!
– Падлюка!
– Іди ти!..
– Мерзотник!
– Причепився чорті-чого! Ідіот!
– Я тобі в морду дам!
– Братики!.. – простогнав ранений. – Братики, несіть уже… змилуйтеся… одходю… нехай вже… Хоч коло дохтура вмру…
Та пробку помітила вже сестра. Двома стрибками вона була коло нас.
– Швидше! Без балачок! – тукнула вона. – Госпіталь! Вглиб! А цього в барак!
Ми похапали носилки й розбіглися в три кінці.
ОСТАННІ ГІМНАЗИСТИ
Фінальний матч цього сезону нам довелося грати пізно. Дерева вже стояли голі, повітря було холодне, але погода ясна. Осінь цього року затрималася. Був кінець жовтня.
В нашій команді відбулися великі зміни. Було введено двоє нових. На центр замість Репетюка став Теменко. Кульчицький перейшов в беки на місце Воропаєва. На капітана був обраний перший ентузіаст футболу Сербин Хрисанф.
Грати матч, проте, довелося тільки десятьом. Кульчицький раптом не прийшов. Він повідомив, що захворів. Це було дуже дивно, бо годину тому ми всі його бачили немовби живим і здоровим. Він повертався з міста, похмуро посвистуючи. Матч був із збірною одинадцяткою військовополонених чехів, розташованих у нашому місті.
Власне, весь цей матч – то була тільки данина любимій традиції. Обставини зовсім не були такі, щоб улаштовувати матчі й віддаватися спортові. Щоденно життя частувало новинами, фактами і подіями. І то були новини надзвичайні, факти приголомшливі і події майже неправдоподібні.
Перший Київської округи з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів вирішив передати всю владу Радам. Другий з'їзд козацьких частин прифронтової смуги ухвалив підтримувати Тимчасовий уряд. Третій з'їзд українських військових організацій визнав за єдину державну на Україні владу – Центральну раду…
Рефері засвистав, і ми вистроїлися по середній лінії. Новий центр, мовчазний і тихий Теменко, став ногою на м'яч. Морозець ніжно пощипував голі колінка й розстебнуті груди. Оркестру не було. Глядачів було зовсім мало. Дві сотні видужуючих на костурах, десяток сестер-жалібниць, півтора десятка санітарів і тільки купка рідних болільників – залізничних робітників. Серце стискалося смутно і тоскно. Де ви, прекрасні матчі минулих років?
Ми були готові. Ми глянули на рефері і кинули оком один на одного. Голкіпер Піркес, беки Туровський і… І нікого. Далі Зілов, Кашин, Потапчук, Семенко, Сербин і Макар Стара гвардія прекрасних футболістів. От ми і знову всі разом. От ми і знову кожний на своєму місці. Рефері подасть знак, ми почнемо, і радість мужнього, організованого грища поведе нас вперед, все вперед, на ворожий гол! Все буде так само, як і раніш. Серця стислися смутно.
Рефері засвистав. Теменко передав Сербину. Сербин перекинув з ноги на ногу і переслав сильним шутом Кашину на правий край. Лінія чехів ударила на нас. Вони були слабші, ми бадьорили себе, але гралося в'яло й нервово. На голкіперському майданчику, під самісінькими ворожими ворітьми, Теменко раптом зробив генц. Туровський марно прикривав напад, щоб Воропаєв одбнв м'яча, – Воропаєва ж зовсім не було. Тоді брав Зілов, виносив далеко наперед – Репетюкові, але центр не приймав, бо в Теменка був зовсім інший норов. Паса мусив приймати Сербин. Але коли він перекидав Жайворонкові, то м'яча перехоплював чеський напад, бо Потапчук, що був тепер на місці Жайворонка, був не меткий і за короткою пасовкою не встигав. Перший тайм кінчився один – нуль на користь чехів.
Ми загорнулися в шинелі й стали за вітром, під санітарний барак. Ми не смоктали лимонів – які там лимони! – і, хоча ніхто не дозволив собі напитися води, наша спортсменська дисципліна так підупала, що ми дістали кисети й запалили махру. Холодний вітер міцнів, з заходу наповзали кудласті хмари. На ніч можна було сподіватися негоди. Ми тихо й незлостиво перелаювалися. Були всі підстави програти й другий тайм.
Останнім до гурту підійшов Піркес. Він простував через поле з якимсь солдатом.
– Пізнаєте? – кинув на нього рукою Шая. – Го-го! Невже ніхто не пізнає?
Але ми впізнали. З ним був Яків. Солдат Яків Юринчук із Бидлівців. Дезертир віри, царя і отечества. Він був у шинелі, ватяній папасі з кокардою, але зовсім без погонів. Темні смуги невигорілого на сонці сукна відзначали місця, де погони колись були. За плечима, на ремені через груди, висіла в нього гвинтівка.
– М'ячика, значиться, ганяєте? – посміхнувся солдат Яків. – Ну, і що?
Ми кинулися до нього і тісно обступили з усіх боків. Кожному хотілося потиснути руку, зазирнути в очі, вдарити по плечу…
– Якове! Га-га!.. Хіба ви знову солдат?.. Де ви були? Як вам тоді пощастило?
Потапчук обняв його і почервонів:
– Яша! Яшко! Ти живий!
Яків посміхнувся і відповідав усім не то іронічно, не то соромливо.
– Живий, значиться!.. Не впіймали тоді: місяців з п'ять по лісах з хлопцями блукали… Самі, значиться, з'явилися, як революція, конешно, проізошла. Думали, прийшов, значиться, кінець! А воно, бач, яке діло… міністри з буржуями і до революції, значиться, присобачилися… Та тепер вже діло по-інакшому обертається. Не розщот фронтовикам гвинтівки кидати і по домівках розходитися. – Яків поправив ремінь і пересунув гвинтівку на плечі зручніше, – У фронтовиків думка, значиться, й самого Керенського, коли що, потрусити…
Ми вислухали це спокійно. Ми вже чували: «Без анексій і контрибуцій», «сепаратний мир», а також і «геть міністрів-капіталістів!»
– Вони кажуть, – знову заговорив Яків, сердито потоптавшись на місці й похукавши на змерзлі руки, – вони, значиться, кажуть: «Обороняйте революцію від німців!» Хо! А про саму революцію вони виражаються, що її німці підкинули, значиться, нам у запломбованому вагоні. Хо! Чого ж тоді її, революцію, від німців боронити, раз по-їхньому виходить, що вона й сама німецька? Ха!
– Га-га-га! – дружно зареготали видужуючі на костурах та санітари, що оточували нас кільцем. – Га-га-га! Туди твою бабушку, щоб не дригалася!
– На чорта, – розсердився Яків, – вона нам, панська революція? Як ми собі свою, солдатську й пролетарську, зробимо!..
– В «Окопной правде»[291]291
«Окопная правда» – більшовицька фронтова пролетарська газета, яка виходила з 30 квітня (13 травня) 1917 р. до середини лютого 1918 р., спочатку в Ризі, а потім у м. Вендені (Латвія).
[Закрыть], – підхопив Зілов, тісніше запинаючи поли шинелі проти вітру, – хороша стаття є про те, що солдатам ворожих армій воювати не між собою треба, а всім разом проти тих, кому ця війна потрібна: проти фабрикантів та поміщиків.
– Атож! Мир хижинам, війна двірцям! – компетентно відгукнувся хтось із натовпу.
– І Рада робітничих та солдатських депутатів…
– Та ти вище стань, а то не чутно! – гукнув знову хтось позаду. – Вилазь, вилазь вище, хай всі послухають! – загуло в натовпі довкола.
Стати не було на що і, підтримуваний кількома плечима, Зілов просто зіп'явся на футбольний м'яч. Все ж таки це було вище проти всіх на цілу голову. Почався мітинг…
Ввечері справді вдарив дощ.
Але ще до дощу, на останній лекції – була тригонометрія – до гімназії раптом з'явився штабс-капітан Дерев'янко.
Він ввійшов до класу просто серед лекції, – не спитавшись і грюкаючи чобітьми. Ми зірвалися «струнко». Він недбало кинув двома пальцями до козирка.
– Гражданин учитель, так що я повинен оцей самий ваш урок припинити…
Потім він клацнув закаблуками і обернувся до нас, хвацьки підтягаючи амуніцію. А була на ньому повна похідна офіцерська збруя: шабля, револьвер, планшетка з компасом, бінокль, термос і порттабак.
– Рота! – скрикнув. він на дзвінкому шепоті. – Смирно! Слухай мою команду!
Спокійно, без розмов, ми мали вийти з класів, спуститися в роздягалку, одягти шинелі і вистроїтися в гімназичному дворі. Далі, по чотири в ряд, околишніми темними вуличками, без жодних балачок, без куріння цигарок, пильнуючи абсолютної тиші й ладу, ми мали обійти передмістям і пройти до себе в етапну роту дев'яносто шість.
– Отечество, свобода і комісар Тимчасового уряду кличуть вас під гвинтівку! – закінчив наш ротний командир. – Понятно?
– Так точно, господин капитан!
Але капітан зашипів, озираючись на вікна.
– Тихо, чорти полосаті! Не на параді, душа з вас геть! У місті об'явлено стан облоги! На ципочках – арш!
Тихо, навшпиньках, але даючи крок «на місці», затамувавши дух, ми рушили з класу чергою. Всередині щось обірвалося, впало і потягло страшним тягарем униз повз нас, теж навшпиньках, тільки що не даючи кроку, пробирався тихий і блідий Федір Євгенович Мерцальський. Під ліктем у нього був журнал і підручник Кисельова. Він шмигнув повз нашу чергу і пірнув мерщій униз по сходах. Піфагорові штани, чортова драбина та всі інші теореми й аксіоми, здавалося, пішли за ним із нашого життя – навік.
Навшпиньках, мовчазні й бліді, ми пройшли крізь гімназію. Було тихо. Було абсолютно тихо. Ніколи ще, за всі сто дев'яносто два роки існування російської гімназії, в її стінах не було такої мертвої тиші. Двері всіх класів були розчинені, і на порогах стояли завмерлі педагоги. З-за їхніх спин визирали грона стрижених дитячих голів. Вони були з очима, широко розведеними, і ротами, розтуленими ще ширше. Вони не дихали.
Під годинником в роздягалці стояв Піль. І це було неправдоподібно, але, присягаємось, це було так: він стояв зовсім рівно, і ноги його не здригалися під колінками. Він був білий як смерть.
Надворі справді періщив дощ.
Втім, з дев'яноста трьох нас до роти дійшло, заледве півста. Чотири десятки – в темряві ночі, в шумі дощу – загубилися невідомо де…
Події, які примусили міського комісара Тимчасового уряду покликати під гвинтівку навіть нас, неповнолітніх гімназистів, були, проте, цілком поважні.
З Петрограда надходили відомості, для комісара ніяк не втішні. Робітники вимагали передати владу Радам, і з дня на день можна було сподіватися збройного виступу В Києві українська Центральна рада утворила «комітет охорони революції». Партії, які підтримували Тимчасовий уряд, утворили «комітет порятунку революції». Більшовики організували ревком. Робітники «Арсеналу» були готові до повстання. Але комісар Тимчасового уряду стягував з фронту вірні урядові козацькі частини, штурмові батальйони смерті, а також юнкерів офіцерських шкіл. І от у Вінниці – між Києвом і фронтом спалахнуло повстання збільшовизованого п'ятнадцятого полку. Він виступив на підтримку утвореного у Вінниці більшовицького ревкому. Вірні урядові юнкери і штурмові батальйони ударили на ревком і його військо. Кілька годин вже тривав жорстокий артилерійський бій.
В нашому місті гарнізон був вірний Тимчасовому урядові. То була комендантська рота поручика Гори-Гораєвського і георгіївські кавалери поручика Парчевського. Рота служби іскрового телеграфу підтримувала українську Центральну раду Але авіаційний парк викликав у комісара небезпідставні побоювання – там же верховодив більшовик Ласко. Ще гірше було з залізничними робітниками. Їх у місті було над п'ять тисяч. І хоча частина депо, розпропагована «Просвітою» і націоналістичними партіями, стояла за Центральну раду, робітники вагонних майстерень підтримували більшовиків.
Пан комісар міста мусив усе це зважити. Ще сотня багнетів, вірних Тимчасовому урядові, мовиться про гімназистів, звичайно, не була зайва.
Був вечір. Дощ перейшов уже на холодну і сльотну мряку. Вогке й змерзле місто причаїлося в сподіванні невідомих і тривожних подій.
Вокзал у центрі палав яскравими огнями. Там, у розкішних царських покоях, екстрено засідала Рада робітничих і солдатських депутатів під головуванням токаря Буцького разом із представниками громадських організацій та делегатами фронту. Результат мав бути один: або комітет порятунку, або ревком… В суміжній залі першого класу один коло одного тісно, один одному в потилицю, стояли солдати, робітники і городяни. Вони чекали на вирішення. На трьох вхідних до царських покоїв дверях, на три сторони, стояли три кулемети системи «максим» з трьома кулеметниками біля кожного. Проти кожного кулемета, просто грудьми на люфу, стояли юрби роззяв. Адже дев'ятеро кулеметників, перехрещені патронними стрічками і з бомбами при боці, то ж були – Лисичко, Ветерков, Куць, Збарек, Запорожець, Міхно, Мадюда, Іванов жонатий та Іванов нежонатий – всім же відомі стро-галі, слюсарі й теслі з вагонних майстерень. Під страшними стрічками, бомбами і наганами у них же були звичайні цивільні пальта, засмальцьовані піджаки. Це були перші червоногвардійці[292]292
Червоногвардійці – члени озброєних загонів робітників, головної ударної сили Великої Жовтневої соціалістичної революції. Створювалися в березні 1917 р. під керівництвом більшовиків, у березні 1918 р влилися в Червону Армію.
[Закрыть], яких бачило наше місто.
Територія авіапарку і територія вагонних майстерень потопали в цілковитій темряві. Завбачливі бортмеханік Ласко і машиніст Шумейко наказали тут електричне світло виключити. Лише по залізничних коліях, що розтинали й смужили вагонний парк, та вздовж насипу від авіапарку до залитого світлом вокзалу блимали несміливі й мізерні гасові каганці. То світилися сигнали на семафорах і розвилках. На один бік світло од них спадало зелене, на другий – червоне.
Ще ніколи так тихо не було над нашою станцією. Навіть коли налітали німецькі повітряні розвідники. Паровози не вигукували, маневровики не гриміли буферами, транзити не гуркотіли колесами на розвилках…
І тільки з трьох сторін здаля порушувано цей урочистий і моторошний супокій. Від військової рампи долинали удари кінських копит об дерев'яні вагонні долівки, і противна гармошка, захлинаючись і заздрячи, розповідала про те, як «ехал из ярмарки ухарь-купец, ухарь-купець, удалой молодец». Там стояв транзитний ешелон донців. Він послав своїх делегатів на засідання нашої Ради заявити, що донці присягли Тимчасовому урядові і присяги своєї не зламають… З другого краю, далеко з-за міста, раз по раз, по чотири вряд, чулися глухі з довгим і гуркітливим залізним відлунком гарматні удари. Але нони були не звідти, звідки ми звикли вже чути артилерійську луну. Гармати били не з заходу. Гармати били зі сходу. Вони били не з фронту. Вони били з тилу. З глибини самої країни. Це було чудно і лячно… То панцирники батальйонів смерті і юнкерів обстрілювали вінницький ревком і повсталий за Ради п'ятнадцятий піший полк.
З третьої сторони, з півдня, з бессарабських узгір'їв, здіймалася вгору, у височінь, рожевогаряча заграва на чверть небосхилу. То догоряв якийсь підпалений селянами панський маєток. Заграва стояла бліда, німа і непорушна, немов здійнялася і стала навік.
А втім, найголовніше було інше.
Між фронтом і нашим містом був розташований виведений з позицій на спочинок другий гвардійський корпус на шістдесят тисяч багнетів. Ї от на чолі з більшовицьким солдатським комітетом Кексгольмський та Волинський полки прямували сюди, щоб захопити наш залізничний, вирішальний для південного заходу вузол, підстримати повсталий Вінницький полк і рушити на Київ, на допомогу київським робітникам…
В закуті між вагонними майстернями та передмістям Вугольник в пітьмі ворушились якісь тіні, метушились люди – буяло притаєне і притишене, невідоме життя. З пригашеними ліхтарями тихо під'їхав паровоз. Він підкотив вагон і знову обережно, немов навпомацки, відійшов. Засув клацнув, ролик рипнув, двері гримнули, і серед приглушеного шепоту багатьох схвильованих голосів щось забряжчало рясно й знайомо. Так може дзвеніти тільки зброя.
То машиніст Шумейко приставив від авіапарку вагон із сотнею гвинтівок, патронами і гранатами. Червоногвардійці потай озброювалися.
В кутку біля блокпоста тіснився молодняцький гурток. Козубенко і Стах зібрали свою двадцятку й інформували про плани дій. Було майже поночі, все довкола принишкло. Козубенко шепотів, і далеко зі сходу раз по раз, чотири рази вряд, негучно схрипувала сталева гарматна луна… Непереможний внутрішній трепет сповнював кожного юнака.
Гурток стояв тісно. Поміж чорних та рудих просмальцьованих робітничих ватянок та полупальт блідо ясніли три сірі гімназичні шинелі. Козубенко жестикулював тільки лівою рукою, а права підтримувала на ремені гвинтівку з довгим тригранним багнетом. До багнета, як у значкового пішого взводу, був прикріплений трикутний прапорець. Коли чиясь цигарка, затиснута в кулаку, проривалася крізь жменю коротким неясним спалахом, – тоді на мить в оточенні скупчених і насторожених безвусих облич вирізьблювався і червоний трикутник з білими поспішними літерами:
Наше отечество – Советы.
– Але ж ми війни не хочемо. Ми хочемо миру! – непевно прошепотів хтось невидимий з темноти.
– Вірно! – погодився Козубенко. – А де ж той мир?
– За мир треба воювати, – сказав Зілов.
– Лютневу революцію, – сказав Козубенко, – теж зробили солдати і робітники, але буржуазія скористалася й сіла знову нам же на карк…
– Хлопці! – раптом схопився Потапчук. – Я пропоную насамперед піти обеззброїти гімназистів.
– Ну от! – відмахнувся Козубенко.
– Ненавиджу! Кому це потрібно? Ми прийшли не гратися, а битися за Ради й ревком!
– А я думаю, – сказав знову Зілов, – Потапчук говорить до ладу. Гімназисти, звичайно, розбіжаться й самі, але ж там сотня японських карабінок і тисяч п'ять патронів до. них.
– О! Правильно! – ляснув їх по плечах Козубенко. – Я зараз запитаю Олександра Івановича.
– Може, – спинив його хтось, – перечекати, що вирішать на вокзалі?
– Дурне! Таж тоді вже буде пізно!
Козубенко повернувся з Шумейком. Шумейко був підперезаний поверх демісезонного драпового пальта-кльош солдатським пояском з бляхою. При боці він підтримував незвичний маузер. Він уважно вислухав Козубенка, Зілова й Потапчука.
– Добре, хлоп'ята, надумали. Сто гвинтівок та п'ять тисяч патронів нам он як потрібні… Таж опасаюсь я, хлоп'ята, одного: їх сотня, а вас двадцятеро.
Піркес зневажливо пирхнув.
– Олександре Івановичу! – сказав Зілов. – Яка ж там сотня, коли от трое нас тут? І скільки розбіглося ще? А скільки ще не наважується?
Шумейко глянув на Зілова, на Піркеса, на Потапчука і раптом зареготав. Але – тихо, пошепки, самими вустами.
– Мазурики! – покрутив він Зілова за вухо. – Вам це, конєшно, краще знати. Одначе я теж так само думаю. Та тільки друга біда, хлопці: стрілянини ніяк знімати не годиться. Паніка вдарить. А на вокзалі Рада з Васею Буцьким сидить! Комендантська рота та георгіївці тільки на те й чекають, щоб наших похапать. Ні, хлопці, і не просіть!
– Таж сто гвинтівок і патронів же п'ять тисяч! – змолився Козубенко.
– У нас же гвинтівок тільки сотня, – печально сказав Стах. – А гвардії ми б і тисячу набрали…
– Олександре Івановичу! – зашепотів Козубенко. – От хрест святий чи, тьху ти на нього, без хреста, просто їй-богу, чи як його там, хай мене грім поб'є! Без пострілу! Просто на психологію! З маузера мене застрелите, коли спартачу!
Всі замовкли. Тільки швидко дихали. Було темно. Гармати зі сходу били так само – методично й розмірено – раз по раз, по чотири вряд.
– Крім того, – сказав Зілов. – Це ж три кілометри від станції. Паровозом ви нас до волочиського блока підвезете, а там ми пішака туди й назад. Право слово, Олександре Івановичу!
Шумейко мовчав. Він дослухавсь. Він роздумував. Сто гвинтівок і п'ять тисяч патронів! Це ж сотня червоногвардійців!
– Ну, Козубенко, гляди! Не подивлюся, що в батька твого за помічника три роки їздив. З маузера тебе застрелю. От із цього. Паняй на тендер!
Двадцятеро юнаків скинули гвинтівки за плечі й весело подерлися на тендер з усіх боків. Піркес ліз, сердито лаючись і комусь докоряючи. Він уважав це за гру. Він волів би негайно на барикади, на бій – за революцію, за Ради, за ревком. Як умирали паризькі комунари у тисяча вісімсот сімдесят першому році.
Шумейко дав хід, і паровоз обережно рушив уперед. На тендері з-під ніг посипалося вугілля, вітер дув рвучко і віддирав поли пальт, а зверху було похмуре, темне і вогке небо. Місто пропливало далеко в чорних обрисах і дрібних цятках ліхтарів. У вікнах домів майже ніде не світилося Станція була за тополями військової рампи, і її світла сюди видно не було. Потім рампа скінчилася, поплив мур матеріального дворища, і з-за нього рясно визорілися незчисленні вогники військових госпіталів.
Раптом паровоз страшно струснувся, немов зіп'явся на диби, і став. Хлопці вхопилися один за одного і всі разом посипалися на вугілля. Шумейко дав несподіване, аварійне «стоп».
– Що трапилося? Що таке?
Але тільки змовкли поршні, інші звуки вдарили сюди, на паровоз, звідти, з темноти. То були рясні людські вигуки. Шумейко стояв на приступці, світячи запаленим клоччям, як факелом. Назустріч тремтливому полум'ю забагрянилися обличчя і заблищали багнети. Паровоз стояв, оточений натовпом озброєних робітників, майстрів з авіапарку та невідомих різноодіжних солдатів.
– Шумейко! Ти?
– Я.
– Ну, щастя, що став, а то б стріляли!
На паровоз поліз молодик у шкуратянці й авіаторському чорному пиріжку. Це був бортмеханік Ласко.
В руці він тримав звичайний кондукторський ліхтар.
– Жодного паровоза під парами в депо. А ти це куди? З хлопцями?
Шумейко пояснив.
– Повертай назад. Наказ ревкому тобі: поїхати до Гніванського мосту!
– Це ж вісімнадцять кілометрів!
– Авжеж! Ближче б було – пішки дійшли б.
Справа була така. Військо Тимчасового уряду, що обложило Вінницю, довідалося про рух двох гвардійських полків, керованих більшовиками. Вони посадовили юнкерів на броньовик і погнали його до мосту через Буг. Коли попсувати міст, тоді гвардійцям пішки та плавом перебиратися ген скільки часу. За цей час юнкери і батальйони смерті та козаки встигнуть покінчити з ревкомом і повсталим п'ятнадцятим полком. Треба було сідати на паровоз і гнати кур'єром туди – не-допустити юнкерню до мосту.
– Ну, хлопці, злазь з паровоза! – гукнув до козубенківців Шумейко. – Таке діло: буду повертать. Чи той! У тебе людей скільки? Може, заберемо і цих?
– Наших півста. А ваших чоловіка з тридцять є та ще пристало фронтовиків з госпіталів усяких видужуючих – чоловік сорок. Навіть персонал медичний є! – Ласко весело запишався. – Доктор наш, Іщенко, не забув, сестрицю-добровольця з бинтами й йодом прислав. І гвинтівок у нас сотня, і кулеметів три. Гімназистів треба негайно роззброїти. У вас же гвинтівок тільки сто?
– Командир! – гукнув голос знизу ображено і сумно. – Кулеметів у нас треба щитати тільки два: третій, чортова душа, якийсь японський!
– Як так, то й так! – не роздумуючи, вирішив Шумейко. – Злазьте, хлоп'ята. Гуляйте далі пішки. Тільки глядіть, щоб гвинтівок принесли сто і без жодного пострілу!
– Гей, слухайте! – гукнули зразу вниз Зілов і Потапчук. – Хто про кулемет казав? У вас що, японських патронів нема? Так зараз будуть.
– Та патронів, їх чорті-скільки є! – ще ображеніше і ще сумніше відгукнувся невидимий. – Та машинка сама з якимсь секретом. Кулеметників у нас, бач, нема. Ну, з «максимкою», звісно, справимося. А от до цього ніхто й не втямить, як його приступитися. Японська якась машинка!.. Думка є покинути його тут…
Піркес скочив із приступки на землю і рушив до невидимого на голос, навмання. Серце його заколотилося схвильовано й тривожно.
– Не треба кидати. Де ви? – він впіймав когось за рукав. – Де кулемет? Я японський знаю. Покажіть сюди. Присвітіть, будь ласка, товаришу Шумейко!
Шумейко вихопив нового клоччя, вмочив у гас і запалив просто з жару топки. Факел спалахнув ясно і тріпотливо.
Так. Це був він. Новенький станковий «япончик» зразка тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року. З нього ще ніхто ніколи не стріляв. Точно з такого кулемета ми вправлялися в стрілянині на стрільбищі. Шая навіть розбирав його і чистив.
– Він! – сказав Шая і аж задихнувся від хвилювання. – Я їду з вами. А де патрони?
– Чи ба, хлопче! – гукнув хтось із темноти, – Значить, разом?
– Якове, це ви?
– Атож… Керенському будемо сипати!
– Швидше, швидше! Гаятися часу нема.
Шумейко побіг запалити ліхтарі. Без ліхтарів у далеку путь рушати було небезпечно. Козубенківці тим часом вже позлазили. Хлопці Ласка обліпили паровоз, як виноградні ягоди в гроні. Вони обсіли тендер, тіснилися в машиністській будці, розмістилися на містку довкола паровоза. Багнети настовбурчилися їжаком. Шая примостив кулемета під грудьми паровоза – люфою просто туди, вперед, у невідомість, у небезпеку. Ліхтарі засвітились, і за схрещеними лезами променів і Шая, і кулемет сховалися невидимі. За Шаїною спиною, ховаючись від стрічного вітру, притулилася тоненька фігурка, єдина тут поміж червоногвардійців жіноча постать. Це була дівчина з великою сумкою на ремені через плече і маленьким червоним хрестиком на білій пов'язці через лівий рукав. Милосердна сестра-доброволець, прислана завбачливим лікарем, більшовиком Іщенко.
– Давай!
Шумейко дав хід, паровоз скреготнув, рушив, зразу набрав ходу і за хвилину майнув за ріг військової рампи. Ще за хвилину він проминув міст біля одинадцятого полку…
– Піркес! – Шая здригнувся. – Піркес, це ви?..
Вітер бив просто в груди, свистів у вухах, деренчав спинками ліхтарів, вищав між шлангів у пожежному ящику. Людський голос почути було неможливо. Тим паче – жіночий. Але ж цей голос був надто близько – тут, поруч, за спиною – і вуста дівчини припали Шаї майже до щоки.
– Крос?!
– Ах, Піркес! Я така рада… що й ви тут! – прокричала дівчина, притулившись до Шаїної щоки, бо інакше не було чути. – А то самій мені… було навіть… якось моторошно… відразу…
Шая радісно зареготав, зареготав на повний голос, але то був немовби шепіт: паровоз гуркотів, гримів і, хитаючись, як на хвилях, линув шістдесят кілометрів за годину.
– Що? – не дочула й перепитала Катря.
– Нічого! – вітер зривав слова з самих вуст і кидав їх невідомо куди, десь, мабуть, у поле, за десятки кілометрів. – Нічого! Я… просто… засміявся… – відповів Шая так само, як говорила вона, майже притулившись устами до щоки.
– Але Шая стриматися не зміг і притулив губи до щоки вже й зовсім тісно…
Короткими стрибками паровоз переплигнув кілька розвилок, і блискавичним фейерверком мигнула мимо станційка Браїлів[293]293
Браїлів – селище Жмеринського району Вінницької області
[Закрыть]. Довкола знову була тільки чорна і глупа ніч. Паровоз майже безперестанку подавав сигнали, і свисток ревів. Але тут спереду, під грудьми паровоза, гудіння майже не було чути – вітер зривав гуд із свистка і жбурляв геть назад далекою туманною луною. Шая ледве тримався, вкліщившися ногами в поручні й руками в ребра вузенької площадки. Втім, він на мить звільнив-таки руку, знайшов Катрину і потис.
