Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 82 страниц)

– Наш облудний корольок боляче жалить словом, – мовила Мелісандра до Джона Сніговія, – але тебе не зрадить. Адже в нас його син, не забувай. До того ж він винен тобі власне життя.

– Мені? – здригнувся Джон.

– Кому ж іще, князю-воєводо? Лише кров його життя може заплатити за його злочини – так каже ваш закон. А Станіс Баратеон не з тих людей, що йдуть проти закону… хоча ти доречно зауважив, що закони людські на Стіні кінчаються. Я казала тобі, що Господь Світла почує твої молитви. Ти хотів мати спосіб урятувати меншу сестру, не зганьбивши честі, за яку так потерпаєш, і обітниць, проказаних перед своїм дерев’яним богом.

Жриця вказала блідим пальцем.

– Осьде він, Снігу-воєводо. Ар’їн порятунок. Дарунок від Господа Світла… і від мене.

Смердюк

Спершу він почув дівчаток – ті завзято гавкали, повертаючись додому. Відлуння стукоту копит від каменів замку змусило його скочити на ноги, брязнувши ланцюгами. Той, що між кісточок, не мав навіть стопи завдовжки – і змушував його пересуватися дрібними крочками, човгаючи підлогою. То була тяжка справа, та він силувався, аж підстрибував, щоб якнайшвидше вибратися зі свого солом’яника надвір. Адже повертався Рамзай Болтон, якому знадобиться покірна Смердюкова служба.

Надворі, під холодним осіннім небом, крізь браму вливався потік мисливців. Попереду показався Бен Кістяк; навколо нього стрибали і гавкали дівчатка. Далі їхали Гицель, Кислий Алин і Дамон Потанцюй-Мені з довгим, добре змащеним батогом, ще далі – Вальдери на баских сірих коненятах, подарованих пані Турстан. Сам вельможний князь сидів верхи на Крівці – червоному огирі, що норовом не поступався хазяїнові. Рамзай гучно реготав – Смердюк знав, що так буває або на велике добро, або на страшне лихо.

Але пси допалися до нього раніше, бо почули запах – і не дали вгадати, добре йому буде чи погано. Собакам подобався Смердюк: він майже щоночі з ними спав, а іноді Бен Кістяк дозволяв йому з ними повечеряти. Зграя з гавкотом ринула плитами дворища; пси оточили його, застрибали облизнути брудне обличчя, злегка куснули за ноги на знак вітання. Гелісента вхопила його лівицю зубами і так люто зателіпала, що Смердюк аж злякався втратити ще два пальці. Руда Джейна врізалася йому в груди і збила з ніг додолу; вона була струнка, міцна, вся з твердих м’язів, а Смердюк – розчавлений хробак, сама сіра шкура та крихкі кістки, зморений голодом сивий каліка.

Коли нарешті Смердюк спромігся зіпхнути Руду Джейну з грудей і важко зіп’ястися на коліна, вершники вже злізали з коней. На пошуки виїхало зо два з половиною десятки, і стільки ж повернулося назад – а це означало поразку, невдачу. Погано, дуже погано. Рамзай не любив смак поразки. «Він захоче зробити комусь боляче.»

Останнім часом його володар мусив стримувати себе, бо Курганище повнилося людьми, в яких дім Болтон мав потребу. Рамзай розумів, що коло Турстанів, Ризвелів та рівних йому паничів має зберігати осторогу. До них він завжди посміхався, звертався чемно та лагідно. Що він робив, зачинивши за собою двері – то була геть інша справа.

Вдягнений Рамзай Болтон був так, як і личило князеві на Роголісі та спадкоємцеві Жахокрому. Опанчу йому пошили з вовчих шкур; застібали її на плечі, не пускаючи до хазяїна осінній холодок, жовті зуби вовчої голови. На одному стегні він мав замашну шаблю, важку й широку, наче різницький тесак, на іншому – довгий кинджал та невеличкий білувальний ножик з кривим кінцем і лезом, гострішим за бритву. Всі три клинки мали схожі руків’я жовтої кістки.

– Смердюче! – покликав пан князь із високого сідла на спині Крівця. – Як же ж від тебе тхне! Я аж через двір почув.

– Знаю, ваша вельможносте, – вичавив із себе Смердюк. – І благаю пробачити.

– Я тобі дарунок привіз. – Рамзай скрутився собі за спину, сягнув рукою, зняв щось із сідла і кинув. – Лови!

Кайдани і брак пальців зробили Смердюка незграбнішим, ніж тоді, коли він іще не знав свого імені. Голова вдарилася йому об скалічені руки, відскочила від пеньків пальців і впала до ніг, розкидаючи навколо могильних хробаків. Кірка засохлої крові заважала упізнати обличчя.

– Я наказав тобі ловити, – мовив Рамзай. – Ану підніми.

Смердюк спробував підняти голову за вухо, та марно. Плоть була зелена, гнила, і вухо розлізлося просто у пальцях. Малий Вальдер зареготав, за мить сміх підхопила решта.

– Гаразд, кинь її! – наказав Рамзай. – Подбай про Крівця. Я цього байстрюка добряче заїздив.

– Так, мосьпане. Подбаю.

Смердюк поспішив до коня, лишивши спотворену голову собакам.

– Ти сьогодні смердиш, як свиняче лайно, Смердюче, – мовив Рамзай.

– Як на нього, це покращення! – зауважив Дамон Потанцюй-Мені, вишкіривши зуби і згортаючи батіг кільцями.

Малий Вальдер зіскочив із сідла.

– Про мого теж подбай, Смердюче. І про коня мого малого братика.

– Я про свого сам дбати вмію, – сухо мовив Великий Вальдер.

Малий Вальдер став при князеві Рамзаї улюбленим посіпакою і щодня робився дедалі більше схожим на хазяїна. Але малого Фрея було ліплено з іншого тіста; він нечасто і неохоче зголошувався на жорстокі розваги свого брата в перших.

Смердюк на зброєносців навіть не звернув уваги; він повів Крівця до стайні, сахаючись убік, коли огир намагався його хвицьнути. Мисливці тим часом крокували до трапезної – всі, крім Бена Кістяка, що лаявся на собак, намагаючись припинити бійку за гнилу відрізану голову.

Великий Вальдер пішов за Смердюком до стайні, ведучи свого коника власноруч. Смердюк скоса кинув на нього погляд, виймаючи в Крівця з рота водильця.

– Хто то був? – запитав він тихо, щоб не чули інші стайнярі.

– Та ніхто. – Великий Вальдер стягнув сідло зі свого сірого коника. – Перестріли дорогою якогось старого. Випасав козу з чотирма козенятами.

– Його вельможність убив старого за кіз?

– Його вельможність убив старого, бо той назвав нашого пана «Сніговієм». Але кози були добрячі. Ми видоїли мати і засмажили діток.

«Сніговієм.» Смердюк кивнув, торохтячи кайданами, поки борюкався з попругами на Крівці. «Як його не клич, а Рамзай не з тих, чий гнів легко пережити. Та й веселощі теж.»

– Ви знайшли ваших родичів, пане?

– Ні. Я й не думав, що знайду. Вони мертві. Князь Виман наказав їх убити. Я б сам так учинив на його місці.

Смердюк нічого не сказав. Деякі речі проказувати вголос було небезпечно – навіть у стайні, поки його вельможність сидів у своїй трапезній. Одне хибне слово могло коштувати йому пальця на нозі, а чи й на руці. «Але не язика. Язика він мені не вийме ніколи. Бо любить слухати, як я благаю врятувати мене від болю. Він любить, щоб я сам його просив.»

Вершники шукали шістнадцять днів, маючи з харчів лише сухарі та солонину, якщо не рахувати випадково здобутих козенят. Тому на вечір князь Рамзай наказав готувати бенкет – відсвяткувати своє повернення до Курганища. Господар замку, сивочолий однорукий князьок на ім’я Гарвуд Дужак, мав розум не перечити, хоча в його коморах, мабуть, уже вітер гуляв. Смердюк чув, як Дужакові слуги стиха бурмотіли, що Байстрюк зі своїми людьми добряче проїв їхні зимові запаси.

– Кажуть, він візьме собі до ліжка дівчинку князя Едарда, – скаржився кухар Дужака, думаючи, що Смердюк не чує. – А вграє нас, ще й по самі яйця. От побачите, як зима прийде.

Та коли князь Рамзай наказує бенкет, то бути бенкетові. У трапезній Дужака поставили столи на кобильницях, забили бика, і того вечора, коли сонце котилося донизу, мисливці-невдахи сіли за вечерю з печених боків, окостів і ребер, ячневого хліба, товченого гороху з морквою, запиваючи все чималими річками пива.

Стежити за келихом князя Рамзая випало Малому Вальдерові; Великий наливав решті за високим столом. Смердюка припнули на ланцюг коло дверей, щоб смородом не псував бенкетникам жагу до вечері. Сам він мав вечеряти потім – тими рештками, що йому дозволить князь Рамзай. Щоправда, палатою бігали ще й собаки – саме вони розважали застільне товариство різними вихватками. Магда і Сіра Джейна вчепилися в одного з хортів князя Дужака за особливо соковиту кісточку, кинуту їм Вілом Коротуном. Смердюк був єдиний у палаті, хто не дивився на бійку трьох собак – він не зводив очей з Рамзая Болтона.

Бійка не скінчилася, доки собака господаря замку не захлинувся кров’ю на смерть. Та й не бійка то була, а ганьба. Старий хорт Дужака не мав чим опиратися двом молодим, дужим та лютим сучкам Рамзаєвої зграї. Бен Кістяк, що любив собак більше за їхнього хазяїна, розповів Смердюкові, що їх названо іменами селянських дівок, яких Рамзай вистежив, зґвалтував і вбив, ще коли був байстрюком і розважався у товаристві першого Смердюка.

– Ну, не всіх, а лише тих, які його добряче звеселили. А хто рюмсав, благав і не хтів бігти – тим друге життя не дарували.

Смердюк не мав сумніву, що в наступному поносі на псярні Жахокрому з’явиться Кайра.

– Він їх навчає ще й вовків убивати, – розповів йому якось Бен Кістяк.

Смердюк нічого не відповів. Він знав, яких вовків мали вбивати дівчатка. Але не надто жадав дивитися, як вони б’ються за його відрізаний палець.

Двійко челядників винесли геть труп собаки; стара служниця принесла ганчірку та цебро – прибрати скривавлений очерет. Раптом двері до палати прочинилися, дмухнув протяг, і всередині опинилося з десяток стражників у сірих кольчугах та залізних шоломцях. Блідих юнаків у шкіряних кубраках та  жовто-брунатних киреях, що складали Дужакову варту при дверях, відтіснили вбік, і вони не насмілилися навіть писнути. Раптова тиша охопила трапезну. Ніхто нічого не сказав, крім князя Рамзая, котрий відкинув недоїдену кістку, витер рота рукавом, посміхнувся жирною вогкою посмішкою і промовив:

– Пане батьку!

Князь на Жахокромі неквапом обвів очима рештки бенкету, мертвого собаку, запони на стінах, Смердюка у кайданах.

– Геть звідси, – мовив він до бенкетників голосом тихим, наче шепіт. – Усі геть.

Люди князя Рамзая негайно підвелися з-за столів, покидавши кухлі та миски. Бен Кістяк загорлав на дівчаток, і вони потрусили за ним, дехто – не випускаючи кісток з зубів. Гарвуд Дужак сухо вклонився і залишив власну трапезну без єдиного слова.

– Розкуй Смердюка і забери з собою! – загарчав Рамзай до Кислого Алина, але його батько змахнув блідою рукою і мовив:

– Ні, хай залишиться.

Власна сторожа князя Руза теж пішла, зачинивши за собою двері. Коли завмерла луна останніх кроків, Смердюк побачив, що лишився у трапезній наодинці з двома Болтонами – батьком і сином.

– Ти не знайшов наших зниклих Фреїв.

Руз Болтон не питав – він стверджував.

– Ми проїхали аж дотуди, де розжирілий тюлень нібито з ними прощався – принаймні, з його власних слів. Але дівчатка не взяли сліду.

– Ти ж питав про них у селах і городцях.

– Марна справа. Селяни ніколи нічого не бачать – наче їм очі повилазили, – здвигнув плечима Рамзай. – Та чи не байдуже? Світ не загине без кількох Фреїв. Якщо нам знадобляться ще – у Близнюках їх вдосталь.

Князь Руз відірвав маленький шматочок від окрайця хліба і з’їв.

– Гостін і Аеніс у розпачі.

– То хай самі їдуть і шукають!

– Князь Виман покладає вину на себе. Як послухати його, то Раегара він устиг полюбити, наче рідного.

Лють князя Рамзая почала зростати. Смердюк бачив це у його щелепі, у вигині пухких губ, у напружених жилах на шиї.

– Краще б ті йолопи трималися Мандерлі, то й ціліші були б!

Руз Болтон знизав плечима.

– Ноші князя Вимана рухаються зі швидкістю равлика. До того ж здоров’я і обсяг пана князя не дозволяють йому подорожувати більше, ніж кілька годин на день, з частими зупинками заради трапез. Фреям кортіло швидше досягти Курганища, знову побачитися з родичами. Хіба можеш ти винуватити їх за те, що вони рушили вперед?

– Якщо взагалі рушили. Невже ви вірите цьому Мандерлі?

Батькові очі зблиснули.

– Невже я створив таке враження? Все ж не можу не зауважити, як побивається за гостями його вельможність князь Виман.

– Не так вже й побивається, якщо охоти до трапези не втратив. Ясновельможний кнур тягне з собою половину харчів Білої Гавані.

– Сорок возів, точніше кажучи. Барила вин і наливок, діжки вугрів свіжого вилову, чималу отару кіз, сотню свиней, скрині крабів та скойок, велетенську тріску… Князь Виман полюбляє трапезувати. Гадаю, ти й сам помітив.

– Я помітив, що він не привіз жодного заручника.

– Це я теж помітив.

– І що будете робити?

– Важко сказати. Справа непроста. – Князь Руз знайшов порожній кухоль, витер скатертиною і налив собі з глека. – Схоже, не лише Мандерлі полюбляє лаштувати собі бенкети.

– Насправді це ви мали б наказати влаштувати бенкет – привітати мене з поверненням! – поскаржився Рамзай. – І не в цій обісцяній халупі, а у Курган-Палатах!

– Курган-Палати не мої, щоб я там наказами розкидався, – м’яко пояснив його батько. – Я в них лише гість. І замок, і місто належать пані Турстан, а тебе їй аж бачити несила.

Рамзаєве обличчя почорніло.

– А якщо я їй цицьки одріжу і згодую своїм дівчаткам, то зразу стане сила? А як зніму шкіру і накажу собі чоботи пошити?

– Оце навряд. Та й чоботи вийдуть надто коштовні. За них доведеться віддати Курганище, дім Турстан і всіх Ризвелів. – Руз Болтон всівся навпроти сина за стіл. – Барбрея Турстан – молодша сестра моєї другої дружини, донька Родріка Ризвеля, сестра Рогера, Рікарда і мого тезка Руза, найближча родичка решти Ризвелів. Вона мала прихильність до мого покійного сина і підозрює твою причетність до його смерті. Пані Барбрея – така жінка, яка добре вміє плекати старі образи. Май за це належну дяку. Адже Курганище міцно стоїть за Болтонів головне тому, що вона досі винуватить Неда Старка у смерті свого чоловіка.

– Міцно стоїть? – розлючено запирхав Рамзай. – Та вона мені трохи межи очі не плює! Настане день, я підпалю ту купу хмизу, яку вона зве своїм містом – хай тоді плює, щоб загасити!

Руз скривився так, наче пиво, яке він сьорбав маленькими ковтками, раптом скисло і засмерділося.

– Час від часу я починаю сумніватися, чи справді ти вродився од мого сімені. Серед моїх пращурів люди різні бували, та дурнів не водилося. Ні, помовч, я тебе вже наслухався. Так, наразі наше становище здається міцним. Ми маємо могутніх друзів – Ланістерів і Фреїв, нас так-сяк підтримує велика частина півночі… але як гадаєш, що трапиться, якщо раптом на світ з’явиться один із синів Неда Старка?

«Сини Неда Старка мертві, – подумав Смердюк. – Робба замордували у Близнюках, а Брана та Рікона… ми вмочили голови у смолу…» Йому в голові загупало. Він не хотів думати про те, що відбувалося раніше, ніж він взнав своє ім’я. Тоді сталися речі, надто болісні, щоб їх пам’ятати. Спогади різали по живому не гірше, ніж білувальний ніж Рамзая…

– Старкові вовчиська здохли всі до останнього, – мовив Рамзай, плескаючи собі в кухоль ще пива, – і вже не оживуть. Хай лишень їхні вовки пхнуть сюди свої бридкі писки – мої дівчатка хутко роздеруть їх на шматки. Що швидше вони з’являться, то швидше я вб’ю їх знову.

Старший Болтон зітхнув.

– Знову? Ти, здається, обмовився. Ти ніколи не вбивав синів князя Едарда – милих, добрих хлопчиків, яких ми всі так любили. То була справа рук Теона Перевертня, хіба ти забув? Гадаєш, багато наших схильних до підозр та образ друзів лишаться на нашому боці, якщо дізнаються правду? Хіба що пані Барбрея, з котрої ти хочеш зробити собі пару чобіт… ще й не найкращих. Людська шкіра не така міцна, як теляча, і носиться поганенько. За королівським привілеєм ти тепер є Болтоном. Спробуй діяти, як Болтон. Про тебе ходять чутки, Рамзаю. Їх переповідають по всіх усюдах. Люди тебе бояться.

– То й добре.

– Помиляєшся. Зовсім не добре. От про мене ніколи не ходить жодних чуток. Гадаєш, я б тут сидів, якби було інакше? Твої розваги – то твоя справа, я тобі за них не дорікатиму, але ти повинен бути обережнішим. Мирна земля, тихі люди. Я завжди дотримувався цього правила. Тобі варто зробити його своїм.

– То ось чому ви залишили пані Турстан і свою жирну свиноньку-дружиноньку? Щоб приїхати сюди і порадити мені поводитися тихо-мирно?

– Зовсім не тому. Є новини, які тобі варто почути. Князь Станіс нарешті виступив зі Стіни.

Почувши звістку, Рамзай скочив на ноги і заблищав усмішкою на тлустих вогких вустах.

– Він іде на Жахокром?

– На жаль, ні. Арнольф не розуміє, чому. Присягається, що аж зі шкури пнувся, аби лише заманити його до пастки.

– Еге ж, наставляй кишеню. Пошкреби Карстарка – і знайдеш Старка!

– Молодий Вовк так пошкріб князя Рікарда, що тепер старе прислів’я вже трохи далі від правди, ніж було колись. Але годі про Карстарків. Князь Станіс відібрав Жбир-у-Пущі в залізняків і повернув домові Гловер. Ба гірше – за нього стали верховинні роди західних гір. Вуль, Норей, Лиділ та решта. Сила його зростає.

– Наша сила більша.

– Наразі так.

– То й розіб’ємо його зараз. Дозвольте рушити на Жбир!

– Після твого весілля.

Рамзай гепнув кухлем по столі, рештки пива порснули на скатертину.

– Мені вже остогидло чекати! Ми маємо дівчину, маємо дерево і вдосталь панства, щоб засвідчити шлюб. Дайте мені побратися з нею назавтра, засіяти їй сина у черево і рушити в похід, перш ніж дівоча кров засохне на простирадлі!

«Вона палко молитиметься, щоб ти пішов, – подумав Смердюк, – а ще палкіше, щоб не повернувся.»

– Ти засієш свого сина, – відповів Руз Болтон, – але не тут. Я вирішив, що твоє одруження з дівчиною станеться у Зимосічі.

Це князеві Рамзаю, вочевидь, не сподобалося.

– Чи не забули ви, що я віддав Зимосіч вогню та мечу?

– Я не забув, а ти, схоже, забув. Розорили та спалили Зимосіч залізняки. Вони ж порізали увесь люд, який там був. А очолював їх Теон Перевертень.

Рамзай кинув на Смердюка підозріливий погляд.

– Гаразд, то був він, і все ж таки… одружуватися у тій руїні?

– Навіть зруйнований та спалений, замок лишається рідною домівкою панни Ар’ї. Чи буває краще місце, щоб одружитися, вкласти її на постіль і тим затвердити свої права? Проте це лише половина справи. Рушати на Станіса – то дурість. Хай Станіс рушає на нас. Він надто обережний, щоб припхатися до Курганища… але на Зимосіч він змушений буде піти. Його верховинні союзники не кинуть дочку свого улюбленця Неда в пазурях такого, як ти. Станіс муситиме вирушити або втратити їхню дружбу… а оскільки він є досвідченим і обережним полководцем, то скличе в похід усіх своїх друзів та союзників. І серед них – Арнольфа Карстарка.

Рамзай облизнув потріскані губи.

– І тоді він наш.

– З ласки божої – так. – Руз підвівся на ноги. – Отже, ти одружишся у Зимосічі. Я переповім панству, що ми рушаємо за три дні, і запрошу приєднатися.

– Ви ж Оборонець Півночі! Накажіть їм.

– Запрошенням я досягну того ж самого. Влада смакує краще, коли приправлена чемністю. Краще тобі цього повчитися, якщо сподіваєшся колись правити.

Князь Жахокрому зиркнув на Смердюка.

– А, і звірятко своє відчепи. Я забираю його з собою.

– Забираєте Смердюка? Куди? Він мій. Ви не можете його забрати!

Руза, здавалося, його слова звеселили.

– Все, що ти маєш, дав тобі я. Краще тобі про це не забувати, байстрюче. Щодо цього… Смердюка… якщо ти не зламав його душу понад межі розумного, він ще стане нам у пригоді. Накажи подати ключі й розімкнути кайдани. Поки не змусив мене пошкодувати про день, коли я зґвалтував твою матір.

Смердюк побачив, як смикнулися Рамзаєві вуста, як слина заблищала у відкритому роті. Він навіть злякався, чи не скочить той через стіл з ножем у руці. Але Рамзай лише зачервонівся, відвернув свої світлі очі від батькових, іще світліших, і пішов шукати ключі. Та коли він став на коліна розімкнути кайдани на Смердюкових зап’ястках і кісточках, то нахилився ближче і прошепотів:

– Нічого йому не кажи. А кожне слово, сказане ним, запам’ятай і принеси мені. Я поверну тебе назад, хай що белькоче та сучка Турстан. То хто ти такий?

– Смердюк, ласкавий пане. Ваш навіки. Смердючий Смердюк, огидний пацюк.

– Таки-так. Коли мій батько поверне тебе назад, я заберу в тебе ще одного пальця. Дозволю вибрати, якого саме.

Непрохані сльози покотилися щоками.

– За що?! – писнув він ламким голосом. – Я ніколи не прохав мене забирати. Я зроблю все, чого ви забажаєте, я служитиму, я коритимуся, я… благаю вас, не треба, ні…

Рамзай загилив йому ляпаса.

– Забирайте, – мовив він до батька. – Це вже не людина. Від його смороду мене нудить.

Місяць сходив над дерев’яними стінами Курганища, коли вони ступили з палати надвір. Смердюк чув, як вітер, виючи, летить хвилястими рівнинами поза межами містечка. Від Курган-Палат до непоказного дрібного замку Гарвуда Дужака за східною брамою було не більше як півтори версти. Князь Болтон запропонував йому коня.

– Ти можеш їхати верхи?

– Я… гадаю, так, ясний пане.

– Вальтоне! Допоможи йому сісти на коня.

Навіть позбавлений кайданів, Смердюк рухався, наче немічний старий. Плоть його висіла мішком на кістках; Кислий Алин та Бен Кістяк кепкували з його раптових судом. Що ж до смороду… навіть підведена йому кобила сахнулася геть, коли він спробував на неї сісти.

На щастя, кобилка була лагідна і сама знала шлях до Курган-Палат. Коли вони виїхали за браму, князь Болтон поїхав поруч. Стражники віддалилися, щоб не заважати розмові.

– Як накажеш тебе називати? – запитав князь, коли копита застукотіли широкими прямими вулицями Курганища.

«Смердюк, я – Смердюк, і мені вже каюк.»

– Смердюком, з ласки ясного пана.

– М’сьпана. – Вуста Болтона розтулилися настільки, щоб показати крихітну смужку зубів. То могла бути усмішка.

Але Смердюк нічого не зрозумів.

– Перепрошую пана? Я кажу…

– Ти кажеш «ясний пан», «ласкавий пан» або «мосьпан». А мав би казати «м’сьпан». Твоє шляхетне походження на кожному кроці зраджує твій язик. Якщо хочеш скидатися мовою на сільського хама, то розмовляй так, наче натоптав повний рот грязюки. Або наче ти такий тупий, що не знаєш, з яких слів складається величання вельможних осіб.

– Слухаю волю м… м’сьпана.

– Отак краще. А смердиш ти, по правді, украй огидно.

– Так, м’сьпане. Благаю пробачити, м’сьпане.

– За віщо? Твій сморід – справа рук мого сина, не твоя. Мені це добре відомо.

Вони проминули стайню та завішену віконницями корчму з намальованим на вивісці пшеничним колосом. Смердюк почув зсередини музику.

– Я знав першого Смердюка. Від нього теж тхнуло, та не тому, що він не мився. Навпаки, я не знав створіння чистішого, правду сказати. Він купався тричі на день і носив квіти у волоссі, наче дівчина. Коли ще була жива моя друга дружина, його спіймали за викраденням запашних мастей з її опочивальні. Я наказав дати йому батогів – десяток ударів. Навіть його кров смерділа не так, як треба. За рік він спробував знову – цього разу випив рідкі запашні трунки і трохи не помер. Але сморід нікуди не подівся – він-бо з ним народився. Простаки про таке кажуть: проклятий богами. Боги зробили його смердючим, щоб усі знали про його гнилу душу. Мій старий маестер наполягав, що то така хвороба, але хлопець в усьому іншому був здоровий, наче бик. Ніхто не міг коло нього стояти, і його змусили спати серед свиней… до того дня, коли Рамзаєва мати з’явилася перед моєю брамою, вимагаючи слугу для мого байстрюка, який ріс диким і непокірним. Я віддав їй Смердюка. Хотів у такий спосіб пожартувати, але вони з Рамзаєм стали нерозлучні. Відтоді мене не полишає питання… хто кого розбестив? Рамзай Смердюка чи Смердюк Рамзая?

Князь подивився на нового Смердюка очима світлими і дивними, як два білих місяця.

– Що він тобі шепотів, коли знімав кайдани?

– Він… він казав…

«Казав нічого вам не казати.» Слова застрягли йому в горлі; Смердюк заходився кашляти й задихатися.

– Дихай глибше. Я сам знаю, що він тобі сказав. Звелів шпигувати за мною і берегти його таємниці. – Болтон видав тихий смішок. – Наче вони в нього є. Кислий Алин, Лютон, Гицель, решта… звідки вони взялися, як він гадає? Невже він справді вірить, що то його люди?

– Його люди, – повторив Смердюк луною. Скидалося, від нього чекали якихось слів, хоча він не знав, що відповісти.

– Чи розповідав тобі мій байстрюк, як я його нагуляв?

Це він знав, на своє полегшення.

– Так, ясний… м’сьпане. Ви зустріли його мати під час прогулянки верхи і зачарувалися її красою.

– Зачарувався? – реготнув Болтон. – Отак і сказав? Та в малого, бачу, душа співця. Хоча якщо ти повірив у його пісню, то напевне, дурніший за першого Смердюка. Навіть про прогулянку верхи – не зовсім правда. Я полював на лисицю вздовж Плакун-Води, коли натрапив на млин і побачив, як молода жінка пере одяг у потоці. Старий мірошник надибав собі молоду дружину – більше як удвічі молодшу за нього. Вона була висока, струнка, на вигляд міцна і здорова. Довгі ноги, малі тверді груденята – наче дві спілі сливки. Як на простачку, нічогенька на вроду. Щойно я її побачив, як зажадав тілесно. Це ж, власне, моя законна здобич, моє мито. Маестри розкажуть тобі, що король Джаяхаерис скасував панське право першої ночі, щоб задовольнити свою прискіпливу дружину. Та де правлять старі боги, там бережуть старі звичаї. Умбери теж тримаються першої ночі, хай і все заперечують. Деякі з верховинних родів – так само. А на Скагосі… та власне, лише серце-дерева бачать ледве половину того, що коїться на Скагосі.

– Шлюб мірошника було укладено без мого дозволу. Мені не сказали ані слова. Чолов’яга мене обдурив. Тому я наказав його повісити і здобув своє право під деревом, на якому він гойдався. Правду кажучи, дівка ледве була варта витраченої мотузки. Лисиця теж утекла, а дорогою назад до Жахокрому ще й мій улюблений мисливський кінь закульгав. Тож загалом день вийшов жалюгідний.

– За рік по тому та сама дівка мала зухвалість припхатися до Жахокрому з верескливою червонопикою істотою на руках. Твердила, що вона моєї крові. Я мав би відшмагати мати батогами, а дитину вкинути до колодязя… але малеча справді мала мої очі. Дівка розповіла, що коли брат покійного чоловіка побачив ті очі, то побив її до крові й вигнав з млина. Це мене роздратувало. Я віддав млина їй, а братові наказав вирізати язика, щоб не побіг до Зимосічі співати бентежних пісень князеві Рікарду. Щороку я надсилав їй кілька поросят і курей, торбину мідних зірок і нагадування, щоб ніколи не казала малому, чий він син. Мирна земля, тихі люди – таке в мене завжди було правило.

– Чудове правило, м’сьпане.

– Проте жінка переступила мою волю. Ти ж бачиш, який він став, Рамзай. Це вона його таким зробила. Вона і Смердюк. Вічно шепотіла йому на вухо про його спадкові права. Бо він мав би сидіти на млині, молоти збіжжя і бути щасливим з долі мірошника. Невже йому справді примарилося, ніби він зможе правити північчю?

– Він б’ється за вас! – стрілив Смердюк. – Він такий дужий!

– Бики дужі. Ведмеді. Вепри. Бачив я його в битві… Але то не цілком його вина. Вчителем його був Смердюк, той перший Смердюк, якого ніколи не вчили науки бою як слід. Так, Рамзай лютий, не заперечую, але мечем він вимахує, наче різник коло свині.

– Зате нікого не боїться, мосьпане.

– А мав би боятися. Саме страх дозволяє людині вижити у нашому світі зради та омани. Навіть тут, у Курганищі, гайвороння кружляє над нами, жадаючи влаштувати собі учту з нашої плоті. На Кервинів і Толгартів покластися не можна, мій жирний приятель князь Виман плете змови, а Хвойдоріз… ті Умбери лише здаються простаками, а насправді не позбавлені тваринного лукавства. Рамзаєві слід їх боятися так само, як боюсь я. Коли побачиш його, то скажи.

– Сказати… сказати йому боятися? – Смердюкові стало зле від самої лише думки. – Мосьпане, я… якщо я скажу, він…

– Та знаю, – зітхнув князь Болтон. – Така вона, зіпсована кров. Йому б трохи п’явок. П’явки смокчуть погану кров, а з нею висмоктують лють і біль. Ніхто не може ясно міркувати, маючи повну душу гніву. Проте Рамзай… його отруйна кров, напевне, занапастить і п’явок.

– Але ж він ваш єдиний син.

– Наразі так. Колись я мав іще одного – Домеріка. Тихий був хлопчина, проте дуже здібний. Чотири роки служив джурою при пані Турстан, три – зброєносцем у Долині князеві Черленцю. Грав на високій арфі, читав книжки з історії, верхи носився швидше за вітер. За кіньми аж шаленів – пані Турстан тобі розкаже. Його не могла перегнати навіть дочка князя Рікарда, а та сама була наполовину конякою. Черленець казав, що й на кінному бойовищі від нього чекали чимало. Адже видатний герцівник спершу має навчитися сидіти верхи.

– Так, мосьпане. Домерік. Я… я чув його ім’я…

– Рамзай його вбив. Маестер Утор сказав, що то була кишкова хвороба, та я кажу – отрута. У Долині Домерік дуже заприязнився до Черленцевих синів. Хотів і собі мати брата, тому поїхав угору Плакун-Водою на пошуки мого байстрюка. Я йому заборонив, але Домерік був уже дорослим і гадав, що знає краще за батька. Тепер його кістки лежать під Жахокромом разом із кістками братів, що померли в колисці. А мені лишився Рамзай. Скажіть-но мені, любий пане… якщо вбивцю родичів проклято навіки, що має робити батько, коли один його син убиває іншого?

Запитання налякало Смердюка. Одного разу він уже чув, що Байстрюк убив свого законно уродженого брата. Проте вірити не насмілювався. «Може, то помилка. Брати ж іноді помирають, але їх не завжди вбивають. Ось мої мертві, а я їх не вбивав.»

– Пан князь мають нову дружину. Пані подарують їм нових синів.

– Яка то буде радість для мого байстрюка! Пані Вальда походить з Фреїв і, здається, успадкувала їхню плодючість. Я до неї на диво прихилився. Дві попередні в ліжку не сміли й писнути, а ця верещить і стрибає, як навіжена. Мені це до смаку, мушу зізнатися. Якщо вона лупитиме синів так само, як закидає в себе тістечка, то в Жахокромі скоро ніде яблукові буде впасти, щоб не влучити у Болтона. Звісно, Рамзай їх усіх уб’є. Та воно й на краще. Я вже не проживу стільки, щоб виростити нових синів чоловіками, а малолітні князі – то прокляття кожного вельможного дому. Шкода лишень Вальду – вона за ними побиватиметься.

Горлянка у Смердюка геть всохла. Він чув, як вітер стукотить голими гілками в’язів уздовж вулиці.

– Ясний пане, я…

– М’сьпане! Не забувай.

– Даруйте, м’сьпане… чи можна запитати? Навіщо я вам? Я ж ні до чого не вдатний, нікому не потрібен, я вже й не людина, не чоловік, мене зламано і знищено… ще й сморід…

– Купіль та переміна одягу тебе прикрасять. І сморід приберуть.

– Купіль?! – Смердюк відчув, як у кишках стискається кулак. – Я… я не смію, м’сьпане. Я маю… рани, я… цей одяг дав мені князь Рамзай, і сказав… сказав, щоб я його не знімав, лише з його наказу…

– Це не одяг, а ганчір’я, – на диво терпляче відповів князь Болтон. – Гидке ганчір’я. Подерте, брудне, смердюче від крові та сечі. Ще й надто тонке. Тобі, мабуть, дуже зимно в ньому. А ми вдягнемо тебе у ягнячу вовну, теплу і м’яку. Кожуха з хутра дамо. Хочеш?