Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 57 (всего у книги 82 страниц)

Двері великого кам’янця стерегли з півдесятка старих, гартованих стражників Жахокрому.

– Знову купіль, хай їй грець?! – здивувався їхній осавул, побачивши відра паруючої води. Сам він запхав руки під пахви, потерпаючи з холоду. – Вона ж минулого вечора купалася! Чим їй бруднитися у власному ліжку?

«У ліжку з Рамзаєм брудняться так, що тобі й не зрозуміти» – подумав Теон, пригадавши весільну ніч і те, до чого змусили їх з Джейною.

– Наказ князя Рамзая.

– Ну то заходьте, поки ваша вода не скрижаніла! – заохотив осавул.

Двоє з його стражників розчахнули подвійні двері. У передпокої стояв мало не такий самий мороз, як надворі. Голка струсила сніг з чобіт і скинула з голови каптура.

– Гадала, буде важче.

Її подих туманив повітря.

– При опочивальні мосьпана князя стоїть іще варта, – застеріг її Теон. – З Рамзаєвих людей.

Байстрючатами він їх звати не наважувався – тільки не тут. Хіба знаєш, хто може підслухати?

– Тож не піднімайте голів і не опускайте каптурів.

– Роби, Голко, як він каже, – мовила Робина. – Тут можуть знати нас в обличчя. Зайвий клопіт ні до чого.

Теон очолив вервечку на шляху сходами. «Я ходив тут тисячу разів.» Хлопчиком він завжди летів догори бігцем, а донизу перескакував по три сходинки. Одного разу стрибнув просто на Стару Мамку, збив її додолу і за те отримав найгіршого прочухана за все своє життя у Зимосічі – хоча порівняно з тим, що йому робили брати на Пайку, він здався Теонові трохи не ласкою. На цих самих сходах вони з Роббом чинили безліч запеклих битв, нападаючи одне на одного з дерев’яними мечами. То були повчальні вправи – вони назавжди закарбували йому в пам’яті, як тяжко прокладати собі шлях нагору гвинтовими сходами крізь рішучий спротив оборонців. Пан Родрік полюбляв казати, що один добрячий рубака зуміє стримати на вузьких сходах хоч би й сотню ворогів.

Але то були часи давно минулі, і всі люди з них давно лежали мертві. Джорі, старий пан Родрік, князь Едард, Гарвін та Гулен, Кайн, Десмонд і Товстун Том, Алин з мріями про лицарство, Мікен, що скував Теонові першого справжнього меча. Навіть Стара Мамка, найпевніше, вже лежала в могилі.

І Робб. Той Робб, який був Теонові кращим братом, ніж діти, уроджені від лона Балона Грейджоя. «Вбитий на Червоному Весіллі. Замордований Фреями. Я мав би стояти поруч з ним. Де я тоді був? Чому не загинув обіч Робба?»

Теон зупинився так раптово, що Вербиця трохи не врізалася йому в спину. Попереду були двері до Рамзаєвої опочивальні. А стерегли їх двійко байстрючат – Кислий Алин та Хрипло.

«Напевне, старі боги зичать нам добра.» Хрипло не мав язика, а Кислий Алин – клепки в голові, як полюбляв казати князь Рамзай. Один був брутальний, інший – підступний, але обидва майже все життя прослужили у Жахокромі, а тому були навчені слухатися наказів.

– Гаряча вода для пані Ар’ї, – сказав їм Теон.

– Ти б сам хоч раз помився, Смердюче, – мовив Кислий Алин. – Бо тхнеш гірше за кінські сцяки.

Хрипло захрипів на знак згоди. А може, то він так сміявся. Хай там як, Алин відімкнув і відчинив двері до опочивальні, а Теон махнув жінкам, щоб заходили.

Усередині не настав ані день, ані ранок. Геть усе вкривали похмурі тіні. Серед майже згаслих жарин комина слабенько потріскувало останнє поліно, та ще свічка миготіла на столику коло зім’ятої порожньої постелі. «Дівчини більше немає, – подумав Теон. – Вона викинулася з вікна у відчаї.» Але вікна були зачинені від хурделиці й міцно заморожені під шаром надмуханого снігу та крижаною кіркою.

– Де вона? – спитала Голка.

Її сестри випорожнили цебра у круглу дерев’яну купільницю. Френя зачинила двері опочивальні й притулилася до них спиною.

– Де вона? – повторила Голка.

Ззовні залунав ріг. «Чи радше сурма. Фреї збираються до битви.» Теон відчув, як засвербіли відрізані пальці.

І раптом побачив її. Вона скупчилася у найтемнішому кутку опочивальні на підлозі, згорнувшись клубочком під оберемком вовчих шкур. Теон би й не помітив її, якби не шалене тремтіння. Джейна накинулася усіма хутрами, які знайшла, щоб сховатися від очей. «Чиїх? Наших? Чи чекала на пана чоловіка?» Думка, що Рамзай наближається, трохи не примусила його заверещати.

– Ясна пані! – Теон не міг змусити себе кликати її Ар’єю, а Джейною – не насмілився. – Не треба ховатися. Це друзі.

Хутро заворушилося. Назовні визирнуло око, блискуче від сліз. «Темне, надто темне. Каре око.»

– Теон?

– Пані Ар’є. – Робина підсунулася ближче. – Ви маєте піти з нами, і то хутко. Ми відведемо вас до вашого брата.

– Брата? – Обличчя дівчини вигулькнуло з-під вовчих шкур. – Я… я не маю братів.

«Вона забула, хто вона є. Забула своє ім’я.»

– Не маєте, – мовив Теон, – але ж колись мали. Навіть трьох. Робба, Брана та Рікона.

– Вони мертві. У мене не лишилося братів.

– Ви маєте зведеного брата, – заперечила Робина. – Отого, що тепер князь-гайворон.

– Джон Сніговій?

– Ми відведемо вас до нього, але рушати треба негайно.

Джейна підтягла вовчі шкури аж до підборіддя.

– Ні! Ви мене дурите. Це все він, мій… мій пан чоловік, мій коханий володар, це він вас послав, він хоче перевірити моє подружнє кохання. Так, я кохаю його, кохаю понад усе! – Сльоза покотилася її щокою. – Скажіть йому, ви скажіть. Я зроблю все, що він забажає… як забажає… з ним, чи… з собакою, чи… благаю вас, не треба відрізати мені ноги, я не намагатимусь втекти, ніколи й нізащо, я подарую йому сина, присягаюся, клянуся усім на світі…

Робина тихенько присвиснула.

– Побийте боги ту тварюку!

– Я хороша дівчинка, – заскиглила Джейна. – Мене добре навчено.

Вербиця насупилася.

– Та закрийте вже їй рота! Той стражник німий, а не глухий. Її почують.

– Підніми її, перевертню. – Голка тримала в руці ніж. – Підніми, бо я підніму. Нам час тікати. Постав цю ступку безголову на ноги і вбий у неї трохи мужності.

– А що як вона закричить? – спитала Робина.

«Тоді нам кінець, – подумав Теон. – Я ж казав їм, що це божевілля, та ніхто і слухати не хотів.» Абель прирік їх на смерть. Всі вони – співці – несповна розуму. То в піснях звитяжець завжди рятує діву з замку чудовиська. Але життя – не пісня, так само, як Джейна – не Ар’я Старк. «Вона має очі не того кольору. І звитяжців тут немає, самі лише хвойди.»

Все ж він став на коліна коло Джейни, стягнув хутро, торкнувся щоки.

– Ти знаєш мене. Я – Теон, ти ж пам’ятаєш. Я теж знаю тебе. Знаю твоє ім’я.

– Моє ім’я? – Вона струснула головою. – Моє ім’я… воно…

Теон приклав їй пальця до вуст.

– Про це побалакаємо пізніше. А зараз треба мовчати. Ходімо з нами. Зі мною. Ми тебе звідси заберемо. Подалі від нього.

Її очі широко розкрилися.

– Благаю, – прошепотіла вона. – Молю вас.

Теон узяв її руки в свої. Пеньки втрачених пальців лоскотало, поки він ставив дівчину на ноги. Вовчі шкури упали додолу; під ними вона була зовсім гола, невеличкі світлі груденята вкривали сліди зубів. Теон почув, як одна з жінок стиха зойкнула. Робина пхнула йому до рук оберемок одягу.

– Хай вдягається. Надворі холодно.

Білка тим часом роздяглася до спіднього і порпалася у різьбленій кедровій скрині в пошуках чогось теплого. Зрештою вона обрала один з підбитих жупанів князя Рамзая та поношені штани, що плескали їй навколо ніг, наче вітрила у бурю.

З допомогою Робини Теон зрештою убрав Джейну Пул у Білчині лахи. «Якщо боги зглянуться, а варта засліпне, ніхто нічого не помітить.»

– Тепер ми вийдемо крізь двері й підемо сходами, – сказав Теон дівчині. – Нахили голову і накинься каптуром. Іди за Голкою. Не біжи, не кричи, не розмовляй, не дивись нікому в очі.

– Не залишайте мене, – мовила Джейна. – Благаю, ідіть поруч.

– Я буду поруч, – пообіцяв Теон, поки Білка лягала у постіль пані Ар’ї та накидалася ковдрою.

Френя відчинила двері опочивальні.

– Ти добре її помив, Смердюче? – запитав Кислий Алин, коли вони вийшли до передпокою.

Хрипло вхопив Вербицю за цицьку, коли та його проминала, і добряче стиснув. Вибір був вдалий для всіх – якби стражник торкнувся Джейни, вона б заверещала. А Голка розчахнула б йому горло ножем, схованим у рукаві. Вербиця ж просто викрутилася і проскочила далі.

На мить Теонові аж запаморочилося. «Вони навіть не дивилися! Вони нічого не помітили. Ми провели дівчину просто в них під носом!»

Але на сходах страх повернувся. Що як вони зустрінуть Гицля чи Дамона Потанцюй-Мені? Сталевого Шкарбана Вальтона? А хоч би й самого Рамзая? «Збавте боги стріти Рамзая. Кого завгодно, аби не його.» Та й чи багато хісна вивести дівчину з опочивальні? Адже вони досі були в замку, де кожна брама стояла зачинена і замкнена, а на мурах юрмилися стражники. Найпевніше, варта зупинить їх вже коло трапезної. І що тоді вдіє Голка з її ножиком проти шести вояків у кольчугах, з мечами та списами?

Але стражники, поставлені ззовні, купчилися біля дверей, обернувшись спинами до крижаного вітру та сипкого снігу. Навіть осавул кинув на них хіба що побіжний погляд. Теона раптом уколов жаль до нього і вартових – Рамзай оббілує усіх, коли дізнається, що його дружина зникла. А що він зробить Хриплові та Кислому Алинові – про те навіть думати було боляче.

Подолавши ледве п’ять сажнів од дверей, Робина кинула порожнє цебро, і її сестри вчинили так само. Велика трапезна дотоді вже зникла з очей позаду; дворище обернулося на білу пустку, де серед буяння снігопаду ледве чулися дивні відлуння чудернацьких голосів. Навколо виростали крижані замети – спершу до коліна, потім до пояса, а тоді вище голови. Вони перебували в самому серці Зимосічі, оточені стародавнім могутнім замком, але не бачили з нього ані латочки – так, наче стояли десь посеред Вічнозим’я за тисячі верст північніше Стіни.

– Холодно, – заскиглила Джейна Пул, дибаючи в снігу обіч Теона.

«А скоро буде ще холодніше.» За мурами замку на них чигала зима з її крижаними іклами. «Це якщо ми туди дістанемося.»

– Сюди, – мовив він, коли вони опинилися на перехресті трьох ровів.

– Френю, ходи з ними, – мовила Робина. – А ми до Абеля. Не чекай на нас.

Доказавши, вона крутнулася і пірнула у сніговій в напрямку великої трапезної. Вербиця та Мирта заспішили за нею, плескаючи полами кобеняків.

«Що далі, то гірше божевілля» – подумав Теон Грейджой. Втеча здавалася майже неймовірною навіть з шістьма Абелевими жінками; з двома вона ставала конче неможливою. Та вони вже зайшли надто далеко, щоб повернути дівчину до опочивальні й прикинутися, що нічого не сталося. Тому Теон узяв Джейну попід лікоть і повів її стежкою до Бойової Брами. «Та це ж і не брама, – нагадав він собі. – Навіть якщо нас пустить варта, звідти нема проходу крізь зовнішній мур.» Іншими ночами вартові пускали Теона ходити муром, але тоді він приходив сам. Маючи на хвості трьох служниць, він навряд чи зустрів би таку саму поблажливість. А якби їм заманулося зазирнути Джейні під каптур і побачити дружину князя Рамзая…

Прохід звернув ліворуч, і там, просто перед ними, за серпанком снігопаду, роззявила рота Бойова Брама з двійком стражників обабіч. У вовні, шкірі та хутрі вони здавалися ведмедями зі списами у вісім стоп завдовжки.

– Хто іде? – вигукнув один. Теон не впізнав голосу, а обличчя чолов’яги майже ховав шалик, закручений навколо голови. Виднілися самі тільки очі. – Смердюк… це ти?

«Так» – хотів був відповісти він, але мимохіть почув власний голос:

– Теон Грейджой. Я вам… я вам жінок привів.

– Ви тут, бідасі, мабуть, зовсім замерзли, – замуркотіла Голка. – Та пусте, я вас зараз зігрію.

Вона прослизнула повз вістря списа, потяглася до обличчя вояка, скинула напівзамерзлого шалика і поклала вартовому на вуста добрячий поцілунок. Але щойно їхні губи торкнулися, її клинок занурився у плоть його шиї трохи нижче вуха. Теон побачив, як розширилися стражникові очі. Коли Голка ступила назад, на вустах її виднілася кров; з його рота вона вже цебеніла струмком, поки тіло безсило опускалося у сніг.

Другий вартовий роззявив рота з несподіванки, а Френя тим часом ухопила його списа за ратище. Якусь мить вони борюкалися і смикали його кожен до себе; потім жінка викрутила зброю зі стражникових пальців і щосили загилила йому п’ятою ратища у скроню. Стражник запнувся, ступив назад… а Френя крутнула списа навколо себе та з басовитим бурчанням прохромила вартовому живіт.

Джейна Пул тоненько, гучно, розпачливо заверещала.

– А бодай би тобі срака репнула! – вилаялася Голка. – Тепер набіжать колінкарі, хай їм грець. Тікаймо!

Теон однією рукою затиснув Джейні рота, іншою охопив стан і потяг повз мертвого та майже мертвого стражників крізь браму та через замерзлий рів. Напевне, старі боги досі наглядали за ними – перекидний міст залишили опущеним, щоб захисники Зимосічі швидше перетинали рів до бойових ходів зовнішнього муру. Ззаду кричали на сполох, чулося тупотіння ніг, а тоді з внутрішнього муру гучно засурмили.

На перекидному мості Френя зупинилася і обернулася.

– Біжіть далі самі. А я тут затримаю колінкарів.

У дебелих ручиськах вона досі тримала скривавленого списа.

Досягши підніжжя сходів, Теон вже хитався і запинався. Він закинув дівчину на плече і заходився видиратися нагору. Джейна вже припинила опиратися, та й з себе була дрібна і легка… але ж сходинки вкривав слизький лід і м’який пухнастий сніг. Десь на середині Теон запнувся і впав на коліно; сліпучий біль трохи не змусив його впустити дівчину, і на мить він злякався, що далі не зможе навіть кроку ступити. Але Голка підсмикнула його на ноги, і удвох вони нарешті спромоглися витягти Джейну на верхівку муру.

Притулившись до зубця стіни і важко відсапуючись, Теон дослухався до галасу внизу, де Френя билася у снігу з півдесятком стражників.

– Куди далі? – заволав він до Голки. – Куди тепер тікати? Як ми виберемося звідси?!

Лють на Голчиному обличчі раптом змінилася переляком.

– Побий мене скажена трясця! Мотузка! – Вона розпачливо реготнула. – Мотузка лишилася у Френі!

А далі дівчина застогнала і схопилася за живіт, звідки виткнулася, наче пагін, арбалетна стріла. Голка вхопилася за неї обіруч; крізь пальці потекла кривава юшка.

– Колінкарі на внутрішньому мурі… – вичавила вона, хапаючи повітря, і тут між її грудей з’явилася друга стріла. Голка вхопилася за найближчий зубець стіни і впала. Сніг, збурений нею, проковтнув її, тихо рипнувши.

Ліворуч від них забриніли голоси. Джейна Пул витріщалася на Голку; снігова ковдра навколо вбитої потроху оберталася з білої на червону. На внутрішньому мурі – Теон це знав – арбалетники перезаряджали зброю. Він посунувся був праворуч, але звідти до них вже теж бігли люди з мечами у руках. Далі на півночі залунав бойовий ріг. «Станіс! – подумав він у навіженій гарячці. – Станіс – наша єдина надія, аби ж лише його дістатися.» Навколо завивав вітер, а вони з дівчиною опинилися у пастці.

Тумкнув арбалет. Стріла проминула Теона на стопу, розбивши замерзлу снігову кірку, що закоркувала найближчу прогалину між зубцями. Абеля, Робини, Білки та решти ніде не було видно. Вони з дівчиною лишилися самі. «Якщо нас схоплять живими, то віддадуть Рамзаєві.»

Теон ухопив Джейну за стан і стрибнув разом з нею вниз.

Даянерис

Небо було блакитне і безжальне, без жодної, хоч найкрихітнішої хмарки. «Скоро цегла розжариться, наче у печі, – подумала Дані. – А там, на піску, бійцям палитиме у ноги навіть крізь підошви сандалів.»

Джихікі зняла Данін шовковий халат у неї з плечей, Іррі допомогла зануритися у купальну водойму. На воді заграло, замерехтіло світло східного сонця, розбите тінню хурмового дерева.

– Ну нехай ті ями мусять відчинитися, гаразд… але ж навіщо вашій милості бути там власною особою? – спитала Місандея, миючи цариці волосся.

– Половина Меєрину чекатиме побачити мене, серденько.

– Ваша милосте, – мовила Місандея, – ся-одна благає дарувати їй зухвалість, але половина Меєрину чекатиме побачити, як люди спливатимуть кров’ю і помиратимуть.

«Має рацію, – подумала цариця, – та що вже поробиш.»

Невдовзі вона вирішила, що скільки не мийся, а все з себе не змиєш, і зіп’ялася на ноги, пустивши тиху хвилю. Вода потекла їй ногами і зібралася намистинками на грудях. Сонце потроху сходило небом; скоро збереться її народ. Якби була її воля, вона б цілісінький день плавала у запашному ставку, їла крижані плоди зі срібної таці та бачила сни про будинок з червоними дверми… але цариця належить своєму народові, не собі.

Джихікі принесла м’який рушник – зібрати вологу зі шкіри.

– Який токар ви хочете сього дня, халісі? – запитала Іррі.

– Жовтий шовковий. – Цариці зайців та кролів не можна без довгих вух. Жовтий шовк був легкий і прохолодний, а в ямі пануватиме страшна спека. «Червоні піски спалять ноги нещасним, які підуть на смерть.» – А згори довгий червоний серпанок.

Серпанок мав захистити від піску, що летітиме з вітром просто до рота. «А червоний колір сховає бризки крові.»

Поки Джихікі розчесувала Дані волосся, а Іррі фарбувала цариці нігті, обидві служниці весело теревенили про майбутні двобої дня. Потім знову з’явилася Місандея.

– Ваша милосте! Цар прохають вас приєднатися до них, коли будете вдягнені. З’явився також князь Квентин зі своїми дорнійцями. Благає перемовитися, якщо ваша ласка.

«Сього дня мені мало що до ласки.»

– Іншим разом.

При підніжжі Великої Піраміди на них чекав пан Барістан, стоячи коло розкішно прикрашених відкритих ношів у оточенні Мідних Звірів. «От тобі й пан дідуган» – подумалося Дані. Незважаючи на вік, лицар виглядав високим, струнким і вродливим у подарованому нею обладунку.

– Я б волів оточити вашу милість на сей день Неблазними, – мовив старий лицар, поки Гіздахр вітав свого родича. – Половина цих Мідних Звірів – відпущенці, не випробувані службою.

«А інша половина – меєринці сумнівної вірності» – лишилося недоказаним. Селмі не довіряв жодному меєринцеві, навіть з числа голомозих.

– Вони такими і лишаться, якщо ми їх не випробуємо.

– За личиною можна сховати багато чого, ваша милосте. Чи є людина в личині сови тією ж совою, що стерегла ваш спокій вчора і позавчора? Як ми це знаємо?

– А як меєринці мають довіряти Мідним Звірям, якщо ми самі їм не віримо? За цими личинами криються добрі й хоробрі вояки. Я ввіряю в їхні руки своє життя.

Дані посміхнулася.

– Ви забагато непокоїтеся, добрий лицарю. Я матиму вас коло себе – якого ще захисту мені бажати?

– Я лише самотній втомлений старий, ваша милосте.

– Поруч буде також і Могутній Бельвас.

– Воля ваша. – Пан Барістан стишив голос. – Ваша милосте… за вашим наказом ми звільнили ту жінку, Меріс. Перед тим, як піти, вона прохала побачити вас. Натомість з нею зустрівся я. Вона твердить, що Строкатий Князь від початку мав намір перетягти «Вітрогонів» на ваш бік. І надіслав її для таємних перемовин. Але дорнійці викрили їх і зрадили ще до того, як вони змогли зв’язатися з вами.

«Зрада на зраді, – втомлено подумала цариця. – Чи буде цьому кінець?»

– Наскільки ви їй вірите, пане?

– Вірити не бачу жодних причин. Але такі були її слова.

– То чи перебіжать вони до нас в разі чого?

– Вона каже, що перебіжать. Але за певну ціну.

– То заплатіть її.

Наразі Мееєрин мав нагальнішу потребу в залізі, ніж у золоті.

– Строкатий Князь хоче не просто грошей, ваша милосте. Меріс каже: він хоче Пентос.

– Пентос? – звузила очі цариця. – Як я віддам йому Пентос, коли він за півсвіту звідси?

– Князь охоче почекає, каже Меріс. Доки ми не рушимо на Вестерос.

«А раптом я ніколи не рушу на Вестерос?»

– Пентос належить пентосцям. У Пентосі живе магістрат Іліріо. Це він засватав мене за хала Дрого і подарував драконячі яйця. Це він надіслав мені вас, і Бельваса, і Гролео. Я винна йому безмежну дяку. І не відплачу борг тим, що віддам його місто якомусь найманому горлорізові. Цього не станеться.

Пан Барістан схилив голову.

– Ваша милість кажуть мудро.

– Чи бачили ви бодай колись, кохана моя, такий сприятливий для нового початку день? – запитав Гіздахр зо’Лорак, коли дружина приєдналася до чоловіка. Він саме допомагав Дані всістися на ношах, де біч-обіч одного стояли два високі престоли.

– Для вас, може, і сприятливий. Але не для тих, хто має загинути ще до заходу сонця.

– Всі люди смертні, – відповів Гіздахр, – та не всі мають щасливу нагоду померти у сяйві слави, серед грому схвальних голосів цілого міста.

Він підняв руку в напрямку стражників на дверях.

– Відчиняйте!

Майдан перед її пірамідою було бруковано цеглою багатьох кольорів; од неї в повітря здіймалися тремтливі хвилі пекельного жару. Усюди навколо юрмилися люди; хтось їхав у ношах та носильних кріслах, хтось пересувався віслюками, решта – пішки. З кожних десяти дев’ятеро прямували на захід широким цегляним шляхом до Дазнакової ями. Побачивши появу Даніного паланкіну з піраміди, найближчий натовп загукав привітання, і скоро їх підхопили всі присутні. «Диво, та й годі, – подумала цариця. – Вітають мене на тому самому майдані, де я колись наштрикнула на палі сто і шістдесят трьох Великих Хазяїв.»

Царську ходу очолював довбиш при великому тулумбасі – розганяти юрбу з вулиць. Між його гучними ударами голомозий ражак у довгому каптані, розшитому налощеними мідними бляхами, волав натовпові, щоб той розступився.

«БОМ-М-М!»

– Вони йдуть!

«БОМ-М-М!»

– Дайте дорогу!

«БОМ-М-М!»

– Дорогу цариці!

«БОМ-М-М!»

– Дорогу цареві!

Позаду тулумбасу по чотири у ряд крокували Мідні Звірі. Хтось мав при собі короткі кийки, хтось – довгі ратища; всі були вбрані у плетені плахти, шкіряні сандалі та картаті киреї, зшиті з різнокольорових клаптиків у подобі барвистої цегли Меєрину. Личини виблискували на сонці: вепри та бугаї, яструби та чаплі; леви, тигри й ведмеді; змії з розгалуженими язиками та огидні страшні василіски.

Могутній Бельвас, який не плекав прихильності до коней, тупав попереду в своїй жилетці з нютами, на кожному кроці трусячи брунатним пошрамованим черевом. За ним їхали верхи Іррі та Джихікі разом з Агго та Рахаро, далі – Резнак у різьблених ношах-кріслі з навісом од сонця. Пан Барістан Селмі їхав при боці Дані, сліпучо виблискуючи обладунками; з його плечей струменіло довге корзно – біле, наче суха кістка. На лівиці старий лицар віз великого білого щита. Трохи далі у почті рухався Квентин Мартел, дорнійський князь, і двоє його супутників.

Валка повільно просувалася довгою цегляною вулицею.

«БОМ-М-М!»

– Вони йдуть!

«БОМ-М-М!»

– Наша цариця! Наш цар!

«БОМ-М-М!»

– Дайте дорогу!

Дані чула, як позаду сперечаються її служниці. Незгода виникла щодо того, хто переможе у вирішальному двобої дня. Джихікі віддавала першість велетенському Гогорові, схожому радше на бугая, ніж на людину – аж до спижевого кільця у носі. Іррі ж наполягала, що велетень не переживе зустрічі з убивчим телепнем у руці Белакво Костолама. «Та ж мої служниці – дотракійки, – сказала собі Дані. – Чому я дивуюся? Смерть їде поруч з кожним халазаром.» На її весіллі з халом Дрого мерехтіли арахи і гинули люди, поки інші люди пили і парувалися. Серед коневладців життя і смерть завжди ходили поруч; вважалося, що шлюб не буде поблагословлено, якщо його не окропити кров’ю. Її новий шлюб скоро потоне у крові – чого-чого, а благословення йому не бракуватиме.

«БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М» – налітали один за одним удари тулумбасу, дедалі швидше й швидше, зненацька вже сердито і нетерпляче. Пан Барістан витяг меча, коли валка раптом зупинилася між рожево-білою пірамідою дому Пахл і зелено-чорною дому Наккан.

Дані обернулася і спитала:

– Чому ми зупинилися?

Гіздахр підвівся на ноги.

– Шлях загороджено.

Просто поперек шляху валялися перевернуті ноші – один з їхніх носильників зомлів од спеки і впав на цегляну бруківку.

– Допоможіть йому! – наказала Дані. – Приберіть з вулиці, щоб не затоптали, дайте їжі та питва. Він так виглядає, наче не їв зо два тижні.

Пан Барістан занепокоєно роззирнувся на обидва боки. На терасах виднілися гіскарські обличчя, а з них униз дивилися холодні очі без краплі співчуття.

– Ваша милосте… не подобається мені ця зупинка. Можливо, це пастка. Сини Гарпії…

– …сидять приборкані! – оголосив Гіздахр зо’Лорак. – Навіщо їм намагатися зашкодити моїй цариці, яка узяла мене за царя і чоловіка? Та допоможіть вже цій людині! Моя люба цариця наказує!

Він узяв Дані за руку та посміхнувся.

Мідні Звірі виконали наказ. Дані дивилася, як вони клопочуться.

– Перш ніж я прийшла сюди, ті носильники були рабами. Я їх звільнила. Але від того ноші легшими не зробилися.

– Не зробилися, – погодився Гіздахр, – але тепер носіям платять за вагу, яку вони тягнуть на собі. Перед вашою з’явою над отим бідолахою стояв би наглядач і батогом дер би йому шкуру з хребта. Натомість йому надають допомогу.

І це була правда. Мідний Звір у личині вепра саме простягав тягоноші міх з водою.

– Мабуть, треба радіти хоч невеличким перемогам, – мовила цариця.

– Один крок, другий, і ось ми вже біжимо. Разом ми розбудуємо новий Меєрин. – Вулиця попереду нарешті розчистилася. – То продовжимо шлях?

Що їй лишалося, крім покірно кивнути? «Один крок, другий… але куди саме я прямую?»

При брамі Дазнакової ями стояли, зчепившись у двобої на смерть, двоє величезних спижевих воїнів. Один тримав у руці меча, інший – сокиру; майстер зобразив їх у мить, коли вони вбивали одне одного, власними клинками та тілами утворивши високу круту арку над людськими головами.

«Мистецтво смерті» – подумала Дані. Вона багато разів бачила бійцівські ями зі своєї тераси – менші цяткували обличчя Меєрину, мов віспяне ряботиння, більші скидалися на мокрі червоні виразки. Але жодна не могла рівнятися з цією. Могутній Бельвас та пан Барістан стали пообіч від неї та її ясновельможного чоловіка; разом вони подолали спижевих велетнів і опинилися нагорі великої цегляної чаші, оточеної численними лавами, що збігали униз колами різних кольорів.

Гіздахр зо’Лорак повів Дані униз крізь чорне, порфірове, блакитне, зелене, біле, жовте та жовтогаряче кола аж до червоного, де яскраво-криваві цеглини зливалися барвою з піском унизу.

Навколо них рознощики продавали ковбасу з собачатини, смажену цибулю, ненароджених цуценят на рожнах. Але Дані в їхньому товарі потреби не мала – Гіздахр наказав натягати у їхню ложу глеків охолодженого вина і солодкої води, смокв, фініків, динь, гранатів, горіхів, смаковитих перців, а до всього ще й велику миску медованих коників. Побачивши її, Могутній Бельвас заволав «Коники!», вхопив миску і заходився хрумтіти цілими жменями спечених у меді комах.

– Це дуже смачно, – порадив їй Гіздахр. – Ви б теж скуштували трохи, кохана царице. Їх спершу викочують у прянощах, потім у меді, й вони стають водночас і гострими, і солодкими.

– Ось чому Бельвас так страшно пітніє, – зауважила Дані. – Гадаю, мені вистачить смокв і фініків.

На тому боці ями сиділи у розмаяних шатах багатьох кольорів храмові Грації, скупчившись навколо суворої постаті Галацци Галаре, яка єдина з усіх була вбрана в зелене. Великі Хазяї Меєрину обіймали червоні та жовтогарячі лави. Жінки накинулися серпанком, чоловіки намастили та зачесали волосся у чудернацькі роги, руки та шпичаки. Гіздахрові родичі староповажного роду Лорак надавали перевагу токарам порфірового, волошкового та бузкового кольорів, тоді як Пахли носили рожево-білі смуги. Юнкайські посли усі вбралися в жовте і сиділи у ложі, сусідній з царською – кожен зі своїми слугами та рабами. Меєринці нижчого родоводу юрмилися на верхніх поверхах, подалі від очікуваної різанини. Чорні та порфірові лави, найвищі й найдальші від піску, повнилися відпущенцями та іншим простолюдом. Найманців теж посадили високо; Дані побачила їхніх полковників серед звичайних вояків, помітила обвітрене обличчя Бурого Бена, вогняно-руді вуса та довгі коси Кровоборода.

Її ясновельможний чоловік підвівся і здійняв обидві руки догори.

– Великі Хазяї! Сього дня до нас прийшла моя цариця – показати свою любов до її вірних підданих. Волею цариці та з її ласки я даю вам дозвіл віднині вільно чинити мистецтво смерті. Меєрине! Хай цариця Даянерис почує твою любов!

Десять тисяч горлянок вдячно заревли у відповідь; тоді їх стало двадцять тисяч, а тоді підхопили усі. Люди не гукали її ім’я, котре небагато з них уміли вимовити, не помилившись. «Матір!» – волали вони натомість; старою мертвою мовою Гісу це слово лунало як «Мхиса!». Тупотіли п’яти, долоні ляскали по животах, вуста щосили горлали: «Мхиса, Мхиса, Мхиса!», аж зрештою, здавалося, затремтіли лави й стіни самої ями. Дані пустила ревливі вітання повз вуха. «Я не ваша матір, – кортіло їй заволати у відповідь, – я матір ваших рабів, мати кожного юнака і чоловіка, що загинув на цих пісках, поки ви жерли медових коників!»

Резнак нахилився ззаду і прошепотів їй у вухо:

– Препишносте! Чуєте, як вас люблять люди?

«Ні, – подумки виправила вона, – люди люблять звичне та миле їм мистецтво смерті.» Коли вітання стишилися, Дані дозволила собі сісти. Ложа знаходилася у холодку, та в голові їй однак гупало.

– Джихікі! – покликала цариця. – Будь ласкава, солодкої води. Мені горлянка зовсім всохла.

– Честь першого смертельного удару сього дня матиме Храз, – розповів їй Гіздахр. – Ще ніколи не бувало кращого бійця.

– Могутній Бельвас був кращий, – заперечив Могутній Бельвас.

Храз був меєринець невисокого роду – зате високий на зріст і з гребенем цупкого чорно-рудого волосся, що біг серединою голови. Його супротивник, темношкірий списник з Літніх островів, деякий час тримав Храза на відстані влучними уколами списа, та щойно Храз ковзнув повз вістря з тесаком у руці, двобій перетворився на забій. Коли все скінчилося, Храз вирізав чорношкірому серце, підняв над головою, капотячи червоною кров’ю, і відкусив шматок.

– Храз вірить, що серця хоробрих ворогів роблять його сильнішим, – мовив Гіздахр.

Джихікі промурмотіла щось схвальне. Свого часу Дані з’їла серце огиря, щоб подарувати силу своєму ненародженому синові… та це не врятувало Раего, коли маегі вбивала його в череві матері. «Три зради знатимеш ти. Ворожбитка була першою, Джораг – другою, Бурий Бен Бросквин – третьою.» Чи скінчилися вже зради? А чи на неї чигають нові?

– Ой леле! – скрикнув Гіздахр з захвату. – Ось іде Плямистий Кіт. Подивіться, як він рухається, моя царице – наче пісню співає!

Супротивник, якого Гіздахр обрав для двоногої пісні, був на зріст як Гогор, а завширшки як Бельвас, але надто повільний. Вони билися менш як за сажінь од Даніної ложі, коли раптом Плямистий Кіт підрізав йому жили на ногах. Велетень упав на коліна, а Кіт уперся йому ногою в спину, затиснув ліктем голову і розчахнув горлянку од вуха до вуха. Червоні піски випили кров, вітер поніс геть останнє слово загиблого. Натовп схвально заволав.

– Бився погано, а помер добре, – зауважив Могутній Бельвас. – Могутній Бельвас не любить, коли верещать.