Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 82 страниц)

– Ні!

Він не міг дозволити забрати в нього одяг, подарований князем Рамзаєм. Не міг дозволити, щоб його побачили.

– То може, віддаси перевагу шовкам і оксамитам? Пригадую, колись ти вбирався саме в них.

– Ні! – заверещав він жалібніше й пронизливіше. – Я хочу цей одяг! Одяг Смердюка. Пожалійте Смердюка, не знімайте сіряка!

Серце його калатало, наче дзвін, голос перетворився на жалюгідне скрекотіння.

– Не хочу купелі! Благаю, м’сьпане, не знімайте з мене одяг!

– То хоч випрати його дозволиш?

– Ні! Ні, м’сьпане, благаю вас. Благаю!

Він притиснув сорочку до грудей і зігнувся у сідлі навпіл, переляканий, чи не накаже Руз Болтон своїй варті зірвати з нього лахи просто посеред вулиці.

– Воля твоя. – Світлі Болтонові очі здавалися у місячному світлі порожніми, наче за ними не було нічого й нікого. – Пам’ятай, що я не бажаю тобі зла. Бо чимало тобі заборгував.

– Заборгували?! – Якась частинка його душі заволала з жаху. «Це пастка, він грається з тобою! Адже син – то лише тінь батька!» Князь Рамзай чудово вмів гратися з його сподіваннями. – Що… що ви могли мені заборгувати, м’сьпане?

– Північ. Тієї ночі, коли ти захопив Зимосіч, Старкам настав кінець. Від того дня вони були приречені. – Болтон майнув блідою рукою навколо себе. – А оце – просто чвара за жалюгідні рештки.

Їхня коротка подорож скінчилася у дерев’яних стінах Курган-Палат. З кутастих веж майоріли на вітрі прапори: оббілований чоловік Жахокрому, бойова сокира Кервинів, сосни Толгартів, водяник Мандерлі, схрещені ключі старого Кляска, велетень Умберів, кам’яна долоня Кремінців, лось Роголісів. Від Дужаків виднілися брунатно-золоті кутники, від Лупаків – подвійна біла стрічка навколо сірого поля. Чотири кінські голови – сіра, чорна, золота й брунатна – показували присутність чотирьох Ризвелів з Бурчаків. Сумний жарт полягав у тому, що Ризвелі не могли домовитися навіть про спільний колір для своїх корогв. Над усіма віяв за вітром олень із левом хлопчака, що сидів на Залізному Престолі за тисячі верст звідти.

Смердюк знічев’я послухав і подивився, як обертаються крила на старому млині, поки вони в’їжджали крізь брамну башту до порослого травичкою дворища, де стайнярі негайно кинулися по їхніх коней.

– Сюди, якщо ваша ласка.

Князь Болтон повів його до головної вежі, над якою майоріли прапори покійного князя Турстана і його вдовиці. Знак князя зображував шпичасту корону над схрещеними сокирами; її був такий самий, але розділений у чвертях із золотою кінською головою Родріка Ризвеля.

Видираючись широкими дерев’яними сходами до палат, Смердюк відчув, як під ним тремтять ноги. Він мусив зупинитися, щоб перепочити, і витріщився на трав’янисті схили Великого Кургану. Дехто казав, що це могила Першокороля, котрий привів першолюдей до Вестеросу. Інші заперечували, що з огляду на величину кургану то мав бути якийсь король велетнів. Казали і те, що ніякої могили там не було, лише простий пагорб. Коли так, то був дуже самотній пагорб, бо більша частина володінь Курганища складалася з пласких вивітрених рівнин.

У палаті коло комина стояла жінка, зігріваючи руки над жаринами майже згаслого вогню. Вона була вбрана в чорне від голови до п’ят, не носила ані золота, ані каменів, але роду була високого – навіть із першого погляду в цьому б не помилився ніхто. У кутиках її вуст зібралися зморшки, ще більше їх купчилося навколо очей, але поставою жінка була пряма й висока, на обличчя – показна і гордовита. Волосся її було брунатне, наполовину вже посивіле; пані носила його зібраним на потилиці у вдовиний вузол.

– Хто це такий? – спитала вона. – Де хлопець? Невже ваш байстрюк відмовився його віддати? Оцей старий – він що, його… о боги ласкаві, чим тут смердить? Ця істота обгидила собі штани, абощо?

– Ні, лишень побувала в руках Рамзая. Пані Барбреє, дозвольте познайомити вас із законним князем на Залізних островах, Теоном з дому Грейджой.

«Ні, – подумав він, – не кажіть це ім’я, Рамзай почує, він знатиме, знатиме, і зробить мені боляче!»

Пані закопилила губи.

– Я чекала трохи іншого.

– Що маємо, те маємо.

– Що з ним робив ваш байстрюк?

– Гадаю, зрізав трохи шкіри. Відтяв кілька невеличких частин тіла. Нічого важливого.

– Він при своєму розумі?

– Можливо. Хіба це важить?

Смердюкові було вже несила слухати.

– Благаю, м’сьпане, м’сьпані… тут якась помилка.

Він упав на коліна і затремтів, як листок під зимовим буревієм. Сльози полилися спотвореними щоками.

– Я не він. Я не перевертень. Той загинув у Зимосічі. А мене звати Смердюком. – Треба пам’ятати своє справжнє ім’я. – Звіть мене Смердюком – жалюгідним хробаком.

Тиріон

«Селаесорі Кворан» подолав уже сім днів шляху від Волантису, коли Копка нарешті виповзла з-під чардака – наче якась боязка лісова істота з довгої зимової сплячки.

Саме вечоріло, і червоний жрець запалював ніч-ватру в чималій залізній жарівниці посеред корабля. Жеглярі збиралися навколо на молитву. Голос Мокорро мав басовитий, наче в тулумбаса; доносився він з потаємних глибин дебелого тіла.

– Дякуємо Тобі за сонце, що зігріває нас, – молився жрець. – Дякуємо за зірки, що наглядають за нами посеред холодного чорного моря.

Справжній велетень, він був вищий за пана Джорага і чи не вдвічі ширший за нього; з одягу жрець носив яскраво-червоні шати, гаптовані на рукавах, подолі та комірі жовтогарячими язиками шовкового полум’я. Шкіру він мав чорну, наче смола, волосся – біле, мов сніг; на щоках та лобі наколоті були жовто-червоні язики вогню. У руці жрець тримав залізну патерицю заввишки у свій зріст, увінчану драконовою головою; коли він гатив її кінцем по дошках чардаку, дракон плювався зеленим тріскотливим полум’ям.

П’ятеро рабів-воїнів Вогняної Руки, що складали охорону жерця, очолювали переспів вірян, який лунав у відповідь жерцеві. Вони молилися мовою Старого Волантису, але Тиріон достатньо чував молитов, щоб утямити загальний зміст. «Запали в нас вогонь і оборони од пітьми, бе-бе-бе, освіти нам шлях і зігрій, наче в печі пиріг, ніч темна і повна жахіть, порятуй нас від страшного чогось там, і знову бе-бе-бе.» Проте вголос нічого не казав. Тиріон Ланістер пречудово обходився без жодного бога, та на цьому кораблі розумно було виказувати червоному Ра-Гльорові хоч трохи поваги. Джораг Мормонт зняв Тиріонові кайдани, щойно вони рушили морем у далеку путь, і карлик не хотів, щоб лицар роздумався.

«Селаесорі Кворан» являв із себе незграбну перевальчасту балію на тридцять тисяч пудів, з глибоким черевом, високими чардаками спереду та ззаду, і єдиною щоглою посередині. На носі її стояла чудернацька подоба – поїдена шашіллю дерев’яна поважна особа з запхнутим під одну пахву сувоєм – хтозна, мудрець чи державець, – якій на вид наче кишки заколодило. Бридкішого корабля Тиріон ще не бачив. Та й жеглярі на ньому були не кращі. Капітан – чорноротий, непривітний черевань з близько посіяними жадібними очицями – погано грав у цивасу, а ще гірше вмів програвати. Під його орудою служило чотири помічники-відпущенці та п’ятдесят рабів, прикріплених до корабля; кожен мав на щоці вельми приблизне зображення носової подоби коча. Жеглярі взяли собі за звичку кликати Тиріона «Карлик Безніс», хай скільки він товкмачив, що його звати Хугором Схилом.

Троє з помічників і більше як три чверті жеглярів були палкими прихильниками Господа Світла. Про капітана Тиріон певності не мав – той завжди з’являвся на вечірні відправи, але стояв мовчки. Та справжнім господарем на «Селаесорі Кворан» був Мокорро – принаймні у цій подорожі.

– Господи Світла, благослови раба Твого, Мокорро, освіти йому стежку темними краями цього світу! – гув червоний жрець. – Оборони праведного раба твого Бенерро! Даруй йому мужності, даруй йому мудрості, наповни серце його полум’ям Божим!

Саме тоді Тиріон помітив Копку, що спостерігала ці блазенські вихиляси з крутих дерев’яних сходів, які вели донизу під стерно. Стояла вона на одній із нижчих сходинок, і виднілася лише маківка її голови. Під каптуром її очі у світлі ніч-ватри здавалися великими та білими. З нею поруч був собака – великий сірий хорт, яким вона їздила у їхніх з братом кумедних герцях.

– Панно! – тихо покликав Тиріон. Певно ж, ніякою панною вона не була, та він не міг себе змусити вимовити оте її недоладне ім’я, а «дівчина» чи «коротунка» було б іще гірше.

Вона сахнулася з переляку.

– Я… я вас не бачила.

– Це тому, що я малий на зріст.

– Я… мені… було недобре. – Її собака гавкнув.

«Ти потерпала з горя, радше сказати.»

– Якщо я можу допомогти…

– Ні, – відповіла дівчина і миттю зникла знову. Мабуть, повернулася до бесіди, яку поділяла з собакою та свинею.

Тиріон винуватити її не міг. Жеглярі «Селаесорі Кворан» спершу пораділи, коли він зійшов на корабель – зрештою, карлик приносив щастя. Голову йому терли так часто і завзято, що він вже дивувався, чому досі не лисий. Але Копку вони зустріли більш різноманітними почуттями. Так, вона була коротункою, але й жінкою теж, а жінки несли кораблям біду. На кожного жегляра, що пробував почухати їй голову, припадало троє, які стиха бурмотіли прокляття, коли опинялися поруч.

«Та й мене бачити – це їй як сіль на рану. Її братові одтяли голову, сподіваючись, що то я. А я тепер сиджу тут, наче химера на даху, і пхаюся зі своїми порожніми розрадами. На її місці я б тільки й думав, як виштовхати мене у море.»

Сам він до дівчини відчував лише жаль. Вона не заслуговувала на той жах, який спіткав її у Волантисі – не більше, ніж її брат. Востаннє, коли він її бачив – просто перед виходом у море – її очі були геть змучені плачем, схожі на дві потворні червоні ями у змарнілому блідому обличчі. Коли корабель підняв вітрила, дівчина зачинилася у своєму помешканні з собакою та свинею; вночі чутно було, як вона схлипує. Лише напередодні Тиріон чув, як один із капітанових помічників міркував уголос, чи не викинути її за облавок, поки вона слізьми не потопила корабель. І не був певний, чи той насправді жартував.

Коли вечірня молитва скінчилася, і жеглярі знову розбіглися по місцях – хтось на варту, а хтось повечеряти, перехилити належну чарку оковитої та лягти спати – Мокорро лишився коло вогню, як робив щовечора. Червоний жрець спочивав удень, а темні години вистоював на ногах, пораючи священне полум’я, щоб уранці до людей повернулося сонце.

Тиріон присів навпочіпки навпроти і зігрів руки від нічного холодку. Якусь хвилину Мокорро його не помічав, бо витріщався у вогонь, загубившись у видіннях. «Чи справді він бачить дні прийдешні, як сам каже? А якщо так – хіба не страшно мати від свого бога такий дарунок?»

За мить жрець підняв очі й зустрів карликів погляд.

– Хугоре Схиле, – привітався він поважним кивком. – Ти прийшов помолитися зі мною?

– Хтось мені таке казав, нібито ніч темна і повна жахіть. Що ви бачите у тих вогнях?

– Драконів, – відповів Мокорро посполитою мовою Вестеросу. Він розмовляв нею дуже добре, майже без сліду чужої вимови. Без сумніву, то була одна з поважних причин, чому саме його верховний жрець Бенерро обрав принести Даянерис Таргарієн істинну віру в Ра-Гльора. – Драконів старих та юних, справжніх і облудних, ясних і темних. І вас теж. Маленького чоловічка з великою тінню, який люто гарчить посередині всього.

– Люто гарчить? Такий приязний парубок, як я? Та не кажіть! – Тиріонові здалося, що до нього трохи підлестилися. Чому ні? Навіть останньому йолопові приємно чути, яка він важлива особа. – Може, то ви Копку бачили? Ми майже однакові на зріст.

– Ні, друже мій.

«Друже? Коли це ми стали друзями?»

– А чи бачили ви, скільки часу забере в нас шлях до Меєрину?

– Ви так прагнете уздріти на власні очі спасительку світу?

«І так, і ні. Хто її зна, ту спасительку – може, їй заманеться стяти мені голову чи віддати драконам на поживу.»

– Зовсім не прагну, – відповів Тиріон. – Я думаю лише про маслини. Починаю побоюватися, що постарішаю та помру, не скуштувавши більше жодної. Та я по-собачому швидше б доплив, ніж під оцим вітрилом! Розкажіть-но: цей Селаесорі Кворан був тріархом чи черепахою?

Червоний жрець видав тихий смішок.

– Ані тим, ані іншим. Кворан – це не можновладець… а той, хто радить і допомагає йому в справах вірною службою. Ви в себе на Вестеросі назвали б таку людину шафарем або управителем.

«А чи не Правицею Короля, часом?» Думка розважила Тиріона.

– А що таке «селаесорі»?

Мокорро торкнувся носа.

– Такий, що має приємний запах. От як квітка.

– Тобто «Селаесорі Кворан» приблизно означає «смердючий шафар»?

– Я наполягаю на «запашному».

Тиріон лукаво вишкірився.

– «Смердючий» кумедніше. І все ж дякую за науку.

– Радий, що зумів вас просвітити. Може, одного дня ви дозволите мені відкрити вам істину Ра-Гльора.

– Можливо, такий день іще настане. – «Не раніше, ніж голова моя опиниться на шпичці.»

Помешкання, яке він поділяв із паном Джорагом, лише з чемності хтось назвав би окремою бесідою; насправді то була вогка, темна, смердюча комірчина, де ледве стало місця повісити дві гамаки для спання, одну над іншою. Тиріон знайшов Мормонта у одному з їхніх підвісних ліжок – той простяг ноги і повільно гойдався у лад із рухом корабля.

– Дівча нарешті виткнуло носа на чардак, – повідомив Тиріон. – Але кинуло на мене один погляд і прожогом утекло донизу.

– Бо на тебе гидко дивитися.

– Не всім пощастило народитися з твоєю красою на мармизі. Дівчисько геть розгублене і зневірене. Я б не здивувався, якби бідолаха прокралася до облавку, вистрибнула і втопилася.

– Бідолаха має ім’я. Копка.

– Та знаю я її ім’я!

Ім’я Тиріон не лише знав, а й ненавидів. Брата ж її кликали Шажиком, хоча насправді звали Оппо. Копка і Шажик… дві дрібні монети, варті небагатого. І що найгірше – такі імена вони обрали собі самі. Коли Тиріон це зрозумів, то відчув у роті гидкий присмак.

– Хай як її звуть, їй бракує друга.

Пан Джораг сів у гамаці.

– То задружися з нею. А хоч би й одружися – мені що?

Гидкий присмак повернувся вдруге.

– Подібне до подібного, кажеш? Тобто ти шукатимеш собі ведмедицю, якщо раптом схочеш одружитися?

– Це ж ти наполягав, щоб ми її взяли, не я.

– Наполягав? Я сказав, що у Волантисі її кидати не можна. Та це не означає, що я їй прутня між ніг хочу пхати. Чи не забув ти, як вона хотіла мене вбити? Не найкращий початок для дружби.

– Ви обоє карлики. Почни з цього.

– Еге ж. І брат її теж був карликом – отой брат, котрого вбили якісь п’яні йолопи, бо гадали, що то я.

– Винуватиш себе, абощо?

– Ні! – визвірився Тиріон. – Мені своїх гріхів досить, цього я на себе не візьму! А між іншим, те, що вони робили на Джофовому весіллі… це я б мав затамувати на них образу. Але не затамував! І не бажав їм жодного зла.

– Еге ж, ти в нас зла не пам’ятаєш. І сам невинний, яко агнець. – Пан Джораг зіп’явся на ноги. – Та годі вже балачок. Карлиця – твій тягар. Цілуй її, убий її, не дивися в її бік – роби, що заманеться. Мені байдуже.

І Мормонт пропхався повз Тиріона до дверей. «Двічі вигнанець, – подумав Тиріон. – Та й не диво. Я б його сам вигнав, якби міг.» Лицар був у розмові сухий і холодний, на вдачу – похмурий, до гострого язика і дотепного слова глухий. І то були ще його найкращі риси. Майже весь час, коли не спав, пан Джораг міряв кроками передній чардак або стояв, спершись на поручні, і витріщався у море. «Видивляється свою срібну королеву. Шукає очима Даянерис і молиться, щоб корабель рухався швидше. Напевне, я б теж так робив, якби у Меєрині на мене чекала Тайша.»

Чи не може місце шльондрам бути у Невільницькій затоці? Ні, навряд. Тиріон знав з книжок, що у містах рабовласників дівчат перевиховували на шльондр. «Хоч би Мормонт собі одну купив…» Гарненька рабиня могла б скоїти справжні дива у приборканні його поганого гумору… а надто срібляста білявка на кшталт тієї, що совалася на Мормонтовому прутні в Сельорисі.

На річці Тиріон мусив терпіти Грифа, але там у нього для розваги була таємниця справжньої особи капітана і приязне спілкування з рештою невеличкого, але цікавого човнового товариства. На кораблі ж, на жаль, усі були тими, ким здавалися, жоден не виявляв помітної приязні, а достатньо цікавим був хіба що червоний жрець. «Ну, ще Копка. Але вона мене ненавидить – і мабуть, має за що.»

Життя на «Селаесорі Кворан» було нудне, далі нікуди; найзахопливіше щоденне заняття, знайдене Тиріоном, було штрикати кинджалом пальці на руках і ногах. На річці щоверсти траплялися дива, гідні захопленого споглядання: велетенські черепахи, зруйновані міста, кам’яні люди, оголені септи, і ніхто не міг знати, що вигулькне з-за наступного вигину берега. На морі ж дні й ночі минали однаково. Коли коч вирушив з Волантису, то спершу рухався попід берегом, і Тиріон міг хоча б повитріщатися на вигини узбережжя, на хмари морської пташви, що злітала з кам’янистих стрімчаків і напівзруйнованих вартових веж, порахувати голі брунатні острівці, що пропливали повз. Помічав він і зустрічні кораблі: рибальські лайби, неповоротких купців, швидкі погордливі галери, чиї весла шмагали й різали білу піну. Та щойно корабель рушив у глибші води, навколо лишилося саме тільки небо, повітря й вода. Вода виглядала, як вода. Небо – як небо. Інколи траплялася хмарка. Та загалом блакиті було аж занадто.

Вночі було ще гірше, ніж удень. Тиріон і в найкращі часи спав недобре, а нинішні були дуже далекі від найкращих. Адже коли спиш, то можеш побачити сни – а в його снах на нього чигав Смуток і кам’яний король з обличчям батька. Отже, Тиріонові лишався вбогий вибір між залізти до гамаки і слухати хропіння Джорага Мормонта знизу, або ж лишитися нагорі й витріщатися на море. Ночами без місяця вода ставала чорною, як маестерське чорнило, від одного обрію до іншого. Темна, глибока, моторошна і у свій спосіб принадлива… якщо Тиріон дивився на неї надто довго, то мимоволі починав міркувати, як легко було б перекинутися через бильця і поринути у пітьму навіки. Один тихий сплеск – і жалюгідну казочку його життя скінчено. «Але що як пекло насправді існує, і там на мене чекає батько?»

Найкращою подією кожного вечора була вечеря. Не те щоб годували дуже вишукано… але принаймні вдосталь. Саме по вечерю карлик і попрямував, трохи поміркувавши. Трапезна при куховарні, де всіх годували, була низькою, тісною, незручною, з такою стелею, що високі на зріст подорожні завжди перебували в небезпеці розколотити собі макітри – а надто ставні та показні вояки-невільники Вогняної Руки. Тиріон полюбляв стиха з них кпинити, але зрештою пожертвував цим задоволенням, щоб харчуватися наодинці. Сидіти за тісним столом з людьми, чиєї мови не розумієш, слухати їхні теревені та жарти, нічого не тямлячи… все це швидко набридало, особливо якщо забрати собі в голову, що теревенять і жартують вони про тебе.

У тій самій трапезній зберігалися і книжки, які були на кораблі. Капітан великою любов’ю до красного письменства не палав, тому книжок мав лише три: збірку віршів про мореплавство, від поганих до дуже поганих; добряче замацані любовні пригоди юної рабині у лисенійському постільному будинку; і нарешті четверту – останню – частину «Житія тріарха Беліхо», уславленого волантинського поборника, чия безперервна низка завоювань та перемог скінчилася досить раптово тим, що його з’їли велетні. Тиріон подолав усі три книжки наприкінці третього дня в морі. Відтак, за браком інших, почав перечитувати ті самі. Історія невільниці була найгірше написана, але найзахопливіша; саме її він узяв з собою до вечері, що складалася з буряків з маслом, холодної тушкованої риби і сухих коржів, якими можна було цвяхи забивати. Тиріон саме читав звіт дівчини про той день, коли її з сестрою запопали людолови, коли до трапезної увійшла Копка.

– Ой! – прохопилася вона. – Я не… я не хотіла турбувати м’сьпана, я…

– Ти мене не турбуєш. Якщо, маю надію, не хочеш знову вбити.

– Не хочу, – відвернулася вона, зачервонівшись.

– У такому разі я не заперечую проти товариства. Тут на кораблі його бракує.

Тиріон згорнув книжку.

– Ходи сюди. Сідай. Попоїж. – Дівчина залишала майже всі принесені їй страви недоторканими попід дверми свого помешкання. Донині вона мала вже помирати з голоду. – Це вариво майже їстівне. Принаймні риба в ньому свіжа.

– Ні, я… колись трохи не вдавилася риб’ячою кісткою. Відтоді не їм риби.

– Ну то хоч вина випий. – Тиріон налив кухоль і штовхнув до неї. – Капітан пригощає. Схоже радше на сцянки, ніж на вертоградське золоте, але краще вже сцянки, ніж отой чорний діготь, що його жеглярі цмулять. А з цього, може, заснеш.

Дівчина навіть не ворухнулася узяти кухоль.

– Дякую, м’сьпане, але не треба. – Вона відсунулася далі. – Не варто було мені вам надокучати.

– То ти хочеш цілісіньке життя кудись тікати? – спитав Тиріон, поки мала не встигла вислизнути крізь двері.

Почувши, Копка зупинилася. Щоки її яскраво порожевіли; Тиріон злякався, чи не заплаче вона знову. Але натомість мала зухвало випнула нижню губу і відповіла:

– Ви теж тікаєте!

– Тікаю, – зізнався він, – та я тікаю кудись, а ти – звідкілясь. Між одним та іншим пролягає прірва.

– Ми б нікуди не мусили тікати, якби не ви!

«Треба мати певну хоробрість, щоб отак кинути мені просто в лице.»

– Це ти про Король-Берег чи про Волантис?

– І про те, і про інше. – В очах її блищали сльози. – Про все. Чому ви не виїхали з нами на герць за наказом короля? Нічого б вам не зробилося. Хіба так важко було м’сьпанові видертися на нашого собаку і трохи розважити малого короля? Ну посміялися б з вас, та й по тому!

– Посміялися б, кажеш, – мовив Тиріон. «Натомість я примусив їх посміятися з Джофа. Хіба не хитро придумав?»

– Мій брат каже: це добре – звеселяти людей. Чесна справа, усіма шанована. Брат каже… каже…

Обличчям її покотилися сльози.

– Мені шкода твого брата.

Раніше, у Волантисі, Тиріон вже казав їй ті самі слова. Втім, тоді вона була така занурена у своє горе, що, мабуть, і не почула. Зате, вочевидь, почула зараз.

– Шкода. Вам шкода, кажете? – Вуста її затремтіли, щоки змокли, очі нагадували глибокі ями з червоними краями. – Тієї ж ночі ми втекли з Король-Берега. Брат казав, що так буде краще – бо хтось вирішить перевірити, чи не мали ми стосунку до смерті короля, і візьме нас на тортури. Спершу ми поїхали до Тирошу. Брат гадав, що дотуди вже досить далеко. Але помилявся. Ми там знали одного жонглера – багато років він кидав у повітря своє причандалля коло Водограю П’яного Бога. Сам він уже був старий, руки втратили спритність, інколи його м’ячики падали, і він ганявся за ними площею, але тирошійці однак сміялися і кидали йому гроші. Одного ранку ми почули, що тіло його знайшли у храмі Тріоса. Тріос має три голови, і коло дверей храму стоїть його велика подоба. Старого розрізали на три частини і запхали їх у три роти Тріоса. Але коли частини зшили, то побачили, що голови немає.

– Голова була дарунком для моєї милої сестри. Старий був карликом, так?

– Так, він був коротун. Як ви і Оппо. Як Шажик. То скажете, вам шкода і жонглера теж?

– Я й не знав, що твій жонглер жив на світі, аж до цього дня… і все ж – так, я шкодую про його смерть.

– Він помер за вас. Його кров – на ваших руках.

Звинувачення боляче вжалило – надто зразу після Мормонтових слів.

– Його кров на руках моєї сестри і тих харцизів, які його вбили. Мої ж руки… – Тиріон перевернув долоні, оглянув, стиснув у кулаки. – Так, мої руки теж укриті кіркою старої крові. Назви мене вбивцею родичів, і не помилишся. Крулетруйником? За це теж відповім. Я вбивав матерів, батьків, небожів, коханок, чоловіків та жінок, королів та шльондр. Якось мене роздратував співець, то я наказав зварити виродка у казані. Та я ніколи не вбивав жонглера. Не вбивав жодного карлика. І не тобі винуватити мене у смерті твого клятого брата.

Копка взяла зі столу кухоль вина, яке він їй налив, і вихлюпнула йому в обличчя. «Наче моя мила сестра.» Тиріон почув, як захряснулися двері, хоча не бачив, як мала виходила – очі виїдало вином, світ перед ними розпливався. «Ото задружився нівроку.»

Тиріон Ланістер ніколи не мав нагоди поспілкуватися з іншими карликами. Панотець не вітав найменших нагадувань про ваду свого сина, і мартопляси та блазні, що мали карликів у своїх гуртах, швидко навчилися уникати Ланіспорту та Кастерлі-на-Скелі під страхом гніву ясновельможного володаря. Підрісши, Тиріон дізнався, що при столі дорнійського князя Рарога живе карлик-блазень, десь на Пальцях служить карлик-маестер, а серед сестер-мовчальниць є мовчазна карлиця. Але потреби розшукувати їх задля спілкування не відчув.

Досягали його вух і менш вірогідні перекази: про карлицю-відьму, що жила десь на зачарованому пагорбі у річковому краї, та про карлицю-хвойду, що уславилася в Король-Березі паруванням з собаками. Про останню Тиріонові розповіла сестра. Вона навіть спитала, чи не знайти для нього сучку в охоті, якщо йому теж кортить спробувати. Коли ж Тиріон чемно перепитав, чи не мала вона на увазі себе, Серсея вихлюпнула йому в обличчя келих вина. «Але те було червоне, скільки пригадую, а це – золоте.» Тиріон промочив обличчя рукавом; очі ще й досі щипало.

Більше він Копку не бачив аж до дня шторму.

Того ранку солоне повітря висіло над кораблем важко й непорушно, але в західному небі палало червоне полум’я, помережане низькими хмарами, що виблискували яскравим ланістерівським кармазином. Жеглярі носилися чардаками та щоглами, забиваючи ляди, вибираючи линви, прибираючи усе зайве і припинаючи якомога міцніше усе неприпнуте.

– Поганий вітер буде, – попередив Тиріона один. – Безніс ходи вниз.

Тиріон пригадав шторм, пережитий ним дорогою через вузьке море, стрибки чардаку під ногами, жахливе рипіння і скрегіт корабля, смак вина і блювотиння.

– Безніс постоїть тут.

Якщо боги схочуть прибрати його до себе, краще вже потонути у чистих водах моря, ніж захлинутися власною гидотою. Над головою повільно мінилося рясицями полотно вітрила, наче хутро великого звіра, що прокидався від довгої сплячки; зненацька воно наповнилося вітром з раптовим ляском, до якого обернулася кожна голова на кораблі.

Вітер погнав коч попереду себе, одразу ж збивши з обраного напрямку. Позаду на тлі криваво-червоного неба громадилися купами одна на одну чорні хмари. Ще й половини ранку не минуло, як на заході замерехтіли блискавки, а за ними загуркотів і віддалений грім. Море пожвавішало, темні хвилі заплюскотіли у короб «Смердючого шафаря». Саме тоді жеглярі почали прибирати вітрило. Посередині корабля Тиріон плутався у всіх під ногами; тому він видерся на високий ніс і зігнувся там навпочіпки, потерпаючи від батогів холодного дощу на щоках. Коч тим часом стрибав на хвилях угору і вниз завзятіше за будь-якого коня, котрим Тиріонові доводилося їздити, то злітаючи угору на верхівку водяного горба, то падаючи у глибоку долину. Потужне тремтіння пронизувало Тиріона аж до кісток; і все ж тут, нагорі, де він міг бачити море, йому велося краще, ніж за зачиненими дверми тісної задушливої бесіди.

Коли шторм нарешті послабнув, уже настав вечір. Тиріон Ланістер просяк водою до останньої нитки у спідньому, та все ж чомусь відчував захоплене піднесення… котре ще посилилося, коли він знайшов п’яного Джорага Мормонта у калюжі блювотиння на підлозі їхнього крихітного помешкання.

Після вечері карлик засидівся у трапезній, святкуючи порятунок власного життя за кількома чарками чорної оковитої разом з корабельним кухарем – дебелим, на вигляд загрозливим, у звичаях слизьким волантинцем. Кухар знав посполитою мовою лише одне слово («курва»), зате люто бився на дошці для циваси, а надто коли напивався. Того вечора вони зіграли три гри. Тиріон виграв першу, потім програв дві, а далі вирішив, що йому вже досить, і видерся нагору прочистити голову як від оковитої, так і від слонів з драконами.

На високому носі, де так часто стовбичив пан Джораг, він знайшов Копку. Вона стояла перед поручнями коло потворної, напівзогнилої носової подоби і витріщалася на чорнильне море, виглядаючи ззаду маленькою та беззахисною, наче дитина. Тиріон подумав, чи не дати їй спокій, але було запізно – вона почула кроки.

– Хугоре Схиле.

– Якщо твоя ласка. – «Годі вже сваритися.» – Не хочу тебе турбувати. Краще піду собі.

– Ні! – Обличчя її було бліде та сумне, але скидалося, що вона не плакала. – Я теж перепрошую. За вино. Це не ви вбили мого брата і того старого бідолаху в Тироші.

– Все ж частка моєї вини в їхній смерті є. Хай не з моєї волі.

– Я так за ним сумую. За братом. Я…

– Я розумію.

Мимоволі йому подумалося про Хайме. «Вважай, тобі пощастило – твій брат устиг загинути, не зрадивши тебе.»

– Я гадала, що хочу померти, – мовила вона, – та сьогодні, коли налетів шторм, і здавалося, що корабель потоне, я… я…

– Ти зрозуміла, що зрештою хочеш жити.

«Зі мною теж таке було. Здається, ми поділяємо чимало спільного.»

– Ви справді зварили співця у казані?

– Я? Ні, я не вмію варити м’ясиво.

Коли Копка захихотіла, то стала схожа голосом на милу юну дівчину років сімнадцяти чи вісімнадцяти, аж ніяк не старшу за дев’ятнадцять.

– Що він такого накоїв, той співець?

– Склав про мене пісню.

«Краля голову задурить – згинеш без меча і трунку. Бо ніщо – палац і уряд проти дівчини цілунку.» Дивно, як швидко до нього повернулися слова тієї пісні. А може, вони ніколи нікуди й не дівалися. «Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.»

– Напевне, то була дуже погана пісня.

– Та не дуже. Ну не «Рине дощ у Кастамирі», куди вже, але окремі рядки…

– Як у ній співалося?

Тиріон засміявся.

– Е ні, мій спів тобі краще не чути!

– Матінка співали нам, коли ми були дітьми. Братові й мені. Завжди казали: байдуже, який у тебе голос, коли пісня до смаку.

– А вона теж була…?

– Коротункою? Ні. Коротуном був наш батько. Їхній батько продав їх работорговцеві у три роки, а вони виросли в такого славетного лицедія, що викупилися на волю. Подорожували усіма Вільними Містами, ще й на Вестерос заглядали. У Старограді батька кликали «Біб-Стриб».

«Авжеж.» Страшним зусиллям Тиріон зумів не зіщулитися.

– Але тепер вони мертві, – правила далі Копка. – І матінка теж. Оппо… він був мій останній родич, і тепер його теж нема.

Вона відвернула очі до моря.

– Що мені робити? Куди мені їхати? Я ж нічого не вмію, не знаю ремесла, крім кумедного герцю, а для нього потрібні двоє!

«Е ні, – подумав Тиріон. – До цього ти не веди, дівчинко. Не питай і не прохай. Ба навіть не думай.»

– То знайди собі якогось хлопчика-сирітку, – підказав він.

Але Копка, здавалося, і не почула.

– То батечко вигадали виїжджати на герць. І першу свиню вони теж навчили, але тоді захворіли і не змогли вже нею їздити. Їхнє місце зайняв Оппо, а я завжди їздила собакою. Ми колись виступали навіть для дожа Браавосу, і він так реготав, що потім подарував нам… по великому дарункові.