Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 82 страниц)

Бран

«Ми вже прийшли?»

Бран ніколи не проказував цих слів уголос, та іноді ледве стримував їх на вустах, поки їхнє строкате, побите дорогою товариство пробиралося крізь праліс старих дубів, височезних сіро-зелених вартових, урочистих смерек і голих брунатних каштанів. «Чи близько вже?» – питав малий подумки, коли Ходор видирався кам’янистим схилом або сходив у якийсь темний яр, де під ногами хрумтіли замети брудного снігу. «Чи далеко ще до місця?» – міркував він, поки величезний олень плюхав через напівзамерзлий струмок. «Скільки ще часу треба? Тут так холодно. Де ж триокий гайворон?»

Розгойдуючись у плетеному кошику на Ходоровій спині, малий зігнувся і пірнув головою, бо стайняр-велетень саме проминав велику дубову гілку. Знову падав сніг, мокрий і важкий. У Ходора одне око геть замерзло, цупку та рясну брунатну бороду схопила паморозь, а на кінцях кущавих вусів повисли бурульки. Одна рука в рукавиці ще стискала іржавого залізного меча, взятого у крипті під Зимосіччю; час від часу він рубав ним якусь гілку, здіймаючи віяло снігу.

– Х-х-ход-д-дор, – бурмотів він, клацаючи зубами.

І все-таки його голос дарував Бранові чудернацьку розраду. В мандрах від Зимосічі до Стіни Бран та його супутники коротали довгі версти балачками та розповідями, але тут усе було інакше. Це відчував навіть Ходор і «ходорував» значно рідше, ніж на південь від Стіни. У цій пущі панувала така тиша, подібної до якої Бран ніколи не знав. Спочатку, ще до снігу, навколо них вихорами гуляв північний вітер, здіймав із землі хмари бурого впалого листя з тихим шурхотом, що нагадував йому біганину тарганів у миснику. Але тепер геть усе листя сховалося під білою ковдрою. Час від часу над головою пролітав крук, розсікаючи великими крилами морозне повітря. Решта шуму зникла зі світу.

Недалечко попереду пробирався між заметів олень, опустивши голову з велетенським кущем рогів, укритих кіркою криги. Розвідник їхав на його широкій спині похмуро та мовчки. «Холоднорукий» – так називав його товстун Сем, бо хоча обличчя прибулець мав бліде, руки його були чорні та тверді, мов чавун, і такі ж холодні. Решту його тіла вкривали шари вовни, вивареної шкіри, кольчужної сітки; обличчя ховалося у каптурі кобеняка, нижню його частину обвивав чорний вовняний шалик.

Позаду розвідника сиділа Мейра Троск, обхопивши руками брата, щоб хоч якось порятувати його від вітру та холоду теплом власного тіла. Під носом у Йоджена кіркою намерзли шмарклі; час від часу його трусило, мов у пропасниці. «Такий малий, – подумав Бран, дивлячись, як той хилитається у сідлі. – Виглядає меншим за мене. І слабшим. А це ж я тут каліка.»

Літо йшов останнім у їхньому маленькому загоні. Подих лютововка туманив лісове повітря; звір хутко трусив за рештою походу, хоча і припадав на задню лапу, в яку під Королевиним Вінцем влучила стріла. Бран відчував біль старої рани щоразу, як пірнав у шкуру великого вовка. Останнім часом Бран частіше вдягав тіло Літа, ніж раніше – вовк теж відчував укуси холоду, хай яке мав товсте і тепле хутро, зате бачив далі, чув краще і винюхував більше, ніж хлопчик у кошику, загорнутий в хутра, наче немовля у пелюшки.

Іншим разом, утомившись бути вовком, Бран ковзав у Ходорову шкуру. Сумирний велетень тихенько скиглив, коли відчував Брана, трусив кошлатою головою з боку в бік, але не так люто, як того першого разу в Королевиному Вінці. «Він знає, що це я, – переконував себе хлопець. – Він до мене вже звик.» Хай так… і все ж Бран ніколи не почувався зручно у Ходоровій шкурі. Велетень-стайняр не розумів, що з ним коїться; Бран відчував, як до горла в Ходора зі страху підкочується нудота. Перебувати в Літі було краще. «Я – це він, а він – це я. Він відчуває те саме, що я.»

Інколи Бран уловлював, як лютововк винюхує оленя, наче цікавлячись, чи зможе звалити такого великого звіра. До коней Літо звик ще у Зимосічі, але ж тут був олень – а олень є здобиччю. Лютововк ловив носом пахощі теплої крові, що струменіла у жилах під товстою теплою шкурою оленя – вже їх було досить, щоб зі щелеп капотіла слина, і тоді Бранів рот теж наповнювався нею від думки про соковите темне м’ясо.

З дубу неподалік каркнув крук; Бран почув крила – то ще один великий чорний птах сів поруч із першим на гілку. При світлі дня коло них крутилося хіба з півдесятка круків – перелітали з дерева на дерево або їхали на рогах оленя. Решта зграї летіла попереду або відставала далеко позаду, та щойно сонце спускалося низько, вони поверталися з неба на чорних, наче ніч, крилах, і тоді на кілька сажнів навколо кожна гілка кожного дерева густо вкривалася чорною хмарою. Дехто з круків летів до розвідника, бурмотів йому щось, і Бранові щоразу здавалося, що той розуміє їхнє крякання та вереск. «То його очі та вуха. Вони нишпорять навкруги з його волі, застерігають про небезпеки, що чигають попереду і позаду.»

Ось як зараз. Олень раптово зупинився, розвідник легко скочив з нього і опинився у снігу до коліна. Літо загарчав на нього, хутро стало дибки – лютововкові ніколи не подобався запах Холоднорукого. «Мертве м’ясо, суха кров, трошки гниллям побило. І холод. Понад усе, понад усім – холод.»

– Що там таке? – зацікавилася Мейра.

– Щось позаду нас, – оголосив Холоднорукий. Чорний вовняний шалик на носі та роті приглушував слова.

– Вовки? – запитав Бран.

Вже багато днів вони знали, що хтось їх переслідує. Щоночі вони чули жалобне виття зграї, щоночі вовки начебто ставали ближчими. «Мисливці. Голодні. Чують нюхом, які ми слабкі.» Бран часто лежав без сну досвітніми годинами, чекав сходу сонця і дослухався до вовчих закликів один до одного на відстані. «Якщо є вовки, має бути і дичина» – думав він раніше, аж потім допетрав, що це ж вони і є дичина.

Розвідник заперечливо хитнув головою.

– Люди. Вовки поки що не наближаються, тримають відстань. Але ці люди геть не такі осторожливі.

Мейра Троск відкинула з голови каптура. Мокрий сніг, що його вкривав, важко ляпнувся на землю.

– Скільки там людей? Хто вони такі?

– Вороги. Я дам їм ради.

– Я піду з вами.

– Лишайся тут. Малого треба захищати. Попереду є озеро, скуте кригою. Як упретеся, повертайте на північ, ідіть берегом. Прийдете до рибальського селища. Заховайтеся там і чекайте, поки наздожену.

Бран думав, що Мейра сперечатиметься, але її брат мовив:

– Роби, що кажуть. Він знає цей край.

Йодженові темно-зелені, кольору моху, очі повнилися важким тягарем утоми, якого Бран раніше не бачив. «Справді, маленький дідусик.» На південь од Стіни хлопчина з болотних островів здавався мудрим понад свої роки, але тут, на півночі, був загублений і наляканий, як решта. І все ж Мейра продовжувала до нього дослухатися.

Та зрештою, і сказав він усе правильно. Холоднорукий ковзнув між деревами назад – відки прийшов – а за ним полетіли, плескаючи крилами, чотири круки. Мейра дивилася йому услід, червоніючи щоками від холоду і пускаючи пару з ніздрів, потім знову накинулася каптуром і спонукала оленя іти вперед. Похід тривав далі. Та не встигли вони проминути і десяти сажнів, як дівчина обернулася, зиркнула позаду себе і мовила:

– Він сказав: люди. Які люди? Дичаки? Чому він не каже, хто вони?

– Він сказав, що піде і дасть їм ради, – відповів Бран.

– Еге ж, сказав. А ще сказав, що приведе до триокого гайворона. Цього ранку ми перетнули річку – ту саму, що й чотири дні тому. Можу присягнутися. Ми ходимо колами.

– Річки звиваються туди-сюди, – мовив Бран, плекаючи сумніви, – а там, де стільки озер і пагорбів, мусиш ходити манівцями.

– Чи не забагато ми ходимо манівцями? – не здавалася Мейра. – І таємниць тут теж надто багато. Я цього не люблю. І його я теж не люблю. Не вірю йому. Взяти хоча б руки – жахіття яке. І обличчя він ховає, й імені не каже. Хто він такий? Чим живе, що робить? Чорного кобеняка нап’ясти на себе може кожен. Хоч людина, а хоч… що воно таке? Він не їсть, нічого не п’є, і холоду, схоже, не відчуває.

«Усе це правда.» Бран боявся про таке говорити, але помітив і сам. На ночівлі вони разом із Ходором та Тросками збивалися у купу, шукаючи тепла. А розвідник тримався осторонь. Інколи Холоднорукий заплющував очі, але Бран не вірив, що він спить. І ще дещо…

– Шалик. – Бран обережно озирнувся навколо, але жодного крука не побачив; усі великі чорні птахи полетіли геть, коли розвідник пішов. Ніхто їх не слухав, і все ж Бран казав якомога тихіше. – Шалик, яким він замотує рота… він ніколи не обмерзає льодом, от як Ходорова борода. Навіть коли він розмовляє.

Мейра подарувала йому швидкий проникливий погляд.

– А ти маєш рацію. Ми ніколи не бачили його подиху, адже так?

– Не бачили.

Кожне «ходор» Ходора вилітало в нього з рота хмаркою білої пари. Слова Йоджена і його сестри теж добре було видно у морозному повітрі. Ба навіть олень лишав теплий вологий туман, коли видихав.

– Але якщо він не дихає…

Бран мимоволі пригадав казки, розказані йому Старою Мамкою, як він був зовсім малий. «За Стіною живуть чудовиська: велетні та упирі-трупоїди, хижі скрадливі примари та мертві, що ходять землею, – казала вона, підтикаючи йому колючу вовняну ковдру, – але вони не прийдуть, поки стоїть Стіна, а воїни Нічної Варти бережуть вірність. Засинай, мій маленький Бране, моя люба дитинко, і дивися солодкі сни. Тут немає чудовиськ.» Розвідник носив чорний стрій Нічної Варти, але що як він зовсім не людина? Що як він і є чудовисько, яке веде їх на поталу іншим чудовиськам?

– Розвідник врятував Сема і ту дівчину від упирів, – вагаючись, мовив Бран, – а мене веде до триокого гайворона.

– Тоді чого цей триокий гайворон не прийде до нас? Чом би йому не зустріти нас на Стіні? Гайворони мають крила. А мій брат щодня слабшає. Скільки ще ми зможемо іти?

Йоджен кахикнув.

– Поки не прийдемо.

Обіцяне озеро вони невдовзі знайшли, і повернули на північ саме так, як казав розвідник. То була легка частина шляху.

Вода у озері скрижаніла, а сніг падав уже так довго, що Бран втратив лік дням. Озеро перетворилося на величезну білу пустку. Там, де лід був плаский, а ґрунт – горбкуватий, загонові йшлося легко. Але там, де вітер наробив снігових заметів, не завжди було й сказати, де кінчається озеро і починається берег. Навіть дерева не були такими вже надійними провідниками, як сподівалися мандрівники: на озері було кілька порослих лісом острівців, зате на широких ділянках берега подекуди не траплялося жодної лозини.

Олень ішов, куди сам собі знав, не зважаючи на бажання Мейри та Йоджена в себе на спині. Здебільшого він хотів залишатися під деревами, та коли берег вигинався на захід, велетенський олень зрізав шлях просто озером і сунув крізь замети заввишки з Брана, хрускотячи кригою під копитами. Але посеред відкритої пустки доводилося сильніше потерпати од вітру. Холодний північний буревій вищав над озером, різав, наче ножем, крізь шари вовняного та шкіряного одягу, змушував шалено тремтіти, а коли влучав у обличчя, то засипав очі снігом і лишав мало не сліпцями.

У мовчанці минуло кілька годин. Попереду між дерев почали вповзати тіні – довгі пальці сутінків. Так далеко на півночі сутеніти починало рано. Брана це вже лякало. Кожен наступний день здавався коротшим за попередній; а де дні холодні, там ночі – жахливо безжальні.

Мейра знову зупинила загін.

– Ми вже мали б натрапити на те село.

Голос її лунав тихо і дивно.

– Чи не могли ми його проминути? – запитав Бран.

– О ні, тільки не це. Нам до вечора треба знайти прихисток.

І вона таки мала рацію. Губи Йоджена посиніли, щоки Мейри стали темно-червоні. В Брана геть заніміло обличчя, а в Ходора борода замерзла в суцільну крижину. Сніг обліпив здорованеві ноги мало не до колін, і Бран відчував, як він час від часу запинається. Але ж сильнішого за Ходора не було ніде й нікого. Якщо навіть його величезна сила тане, слабшає…

– Селище знайде Літо, – раптом мовив Бран, пухнувши парою в повітря.

Відповіді Мейри він не чекав, а заплющив очі й дозволив собі витекти зі свого скаліченого тіла.

Ковзнувши до шкури Літа, Бран відчув, як мертвий ліс навколо прокидається до життя. Де раніше панувала тиша, тепер він чув вітер поміж дерев, подих Ходора, длубання оленя у ґрунті в пошуках харчу. Ніздрі наповнили знайомі пахощі: мокре листя і мертва трава, гнила тушка білки у кущах, кислий людський піт, звабливий запах оленя. «Їжа. М’ясо.» Олень відчув цікавість до себе, обернув голову в бік вовка, нашорошився і наставив униз свої велетенські роги.

«Він не здобич, – прошепотів хлопчик звірові, з яким поділяв шкуру. – Облиш його. Біжи.»

І Літо побіг. Перетнув озеро швидкою ристю, викидаючи лапами за себе хмари снігового пилу. Дерева стояли плечем до плеча, наче вояки у бойовому ладу, вбрані в білі обладунки. Лютововк поспішав, стрибаючи через камені та корені, пробиваючись крізь кучугури старого снігу, чуючи тріск снігової кірки під своєю вагою. Наступний пагорб укритий був соснами; повітря повнилося різкими пахощами їхньої глиці. Досягнувши вершини, вовк побігав колом, принюхався, тоді здійняв голову і завив.

Ось вони, жадані пахощі. Людські пахощі.

«Попіл, – подумав Бран, – старий і ледве чутний, але попіл.» Так, то були пахощі спаленого дерева, вугілля, попелу. Пахощі згаслого вогню.

Він різким рухом струсив сніг з писку. Рвучко дмухав вітер, заважав вистежувати запах. Вовк крутився туди й сюди, винюхував, але бачив лише снігові кучугури і високі дерева, вбрані у біле. Тоді він вивісив язика між зубів і скуштував холодного повітря; подих згущувався туманом, сніжинки танули на язику. Коли звір рушив до запаху, Ходор негайно посунув за ним, але олень ніяк не міг зважитися, і Бран мусив неохоче повернутися у власне тіло та проказати:

– Отуди. Йдемо за Літом. Я винюхав напрямок.

Загін нарешті дістався селища коло озера, коли крізь хмари вже витикався перший краєчок півмісяця. Але спершу вони трохи не пройшли його наскрізь. При погляді з льоду селище нічим не відрізнялося від десятку інших місць уздовж берега. Поховані під сніговими заметами, круглясті кам’яні будиночки скидалися на скелі, невеличкі горбки чи купу повалених дерев, і ніхто б не сказав, де одне, а де інше. Одну таку купу Йоджен саме напередодні помилково завважив за хату; помилка з’ясувалася лише тоді, коли вони до неї докопалися і знайшли тільки поламані гілки та гнилі колоди.

Селище було порожнє; дичаки, що колись тут жили, пішли всі до останнього – так само, як з усіх інших сіл, що вони проминали дорогою. Деякі села навіть стояли спалені – здавалося, їхні мешканці хотіли напевне відрізати собі відступ назад, щоб не спокушатися поверненням. Але на це селище вогонь зглянувся. Під снігом знайшлося з десяток дрібних халуп та довга хата для зборів громади з дерновим дахом і товстими стінами, складеними з грубо тесаних колод.

– Ну хоч од вітру сховаємося, – мовив Бран.

– Ходор, – відповів Ходор.

Мейра зіслизнула зі спини оленя, а потім разом із братом вийняла Брана з плетеного кошика.

– Може, дичаки тут трохи харчів лишили? – з надією мовила вона.

Але надія виявилася даремною. Всередині довгої хати вони знайшли тільки попіл від вогнища, втоптану земляну підлогу та пронизливу аж до кісток холоднечу. Але принаймні то був дах над головою від снігу та стіни навколо від вітру. Неподалік протікав струмок, укритий плівкою льоду; олень розбив її копитом, щоб напитися. Коли Бран, Йоджен та Ходор улаштувалися, Мейра принесла їм кілька ламаних крижин – посмоктати замість питва. Але тала вода була така холодна, що Бран затремтів.

Літо не пішов за ними до хати. Бран відчував голод великого вовка – тінь його власного.

– Біжи полюй, – сказав він, – але оленя чіпати не смій.

Якась частина його душі прагнула чкурнути на полювання разом із вовком. Пізніше, можливо, він так і вчинить.

Вечеря складалася зі жмені жолудів, перетертих на кашу – таких гірких, що Бран аж задихнувся, намагаючись не виблювати. Йоджен Троск навіть не намагався їсти; менший та тендітніший за сестру, він слабшав з кожним новим днем.

– Йоджене, ти мусиш їсти, – переконувала його Мейра.

– Потім. Я хочу перепочити. – Йоджен посміхався слабенькою посмішкою. – День моєї смерті ще не настав, сестричко. Я тобі обіцяю.

– Ти трохи не впав з оленя.

– Але ж не впав. Ну змерз та зголоднів, але те минеться.

– То поїж!

– Тертих жолудів? Мені живіт болить, а від жолудів болітиме ще гірше. Дай мені спокій, сестро. Дай помріяти про смажену курку.

– Мріями шлунок не нагодуєш. І твоїми зеленими снами теж.

– Але ці сни – все, що ми маємо.

«Все, що маємо.» Останні крихти харчів, принесених з півдня, були з’їдені ще десять днів тому. Відтоді голод удень і вночі крокував поруч із ними, ніби вірний друг. Навіть Літо геть нічого не міг уполювати в цій пущі; усім доводилося живитися тертими жолудями та сирою рибою. В лісі зустрічалося повно замерзлих струмків та холодних чорних озер, а Мейра била рибу своєю тризубою сандолею краще, ніж більшість людей вміли її ловити на гачок та вудку. Іноді, коли вона прибрідала до решти з низкою здобичі на кукані, її губи були зовсім сині з холоду. Але останню рибку Мейра упіймала вже три дні тому. Бранів шлунок почувався так, наче минуло три роки.

Зрештою вони так-сяк увіпхнули в себе жалюгідну вечерю. Мейра сіла спиною до стіни і заходилася нагострювати кинджала на бруску. Ходор сидів навпочіпки коло дверей, хилитався уперед і назад та бурмотів:

– Ходор, ходор, ходор…

Бран заплющив очі. Розмовляти було надто холодно, а запалювати вогонь вони не насмілювалися. Холоднорукий застеріг їх цього не робити. «Ця пуща не така порожня, як ви гадаєте, – казав він. – Хтозна, кого саме світло прикличе до вас із пітьми.» Згадавши його слова, Бран затремтів, хоча й відчував тепло Ходора біля себе.

Сон не приходив, не хотів приходити. Замість нього прийшов вітер, кусючий мороз, місячне сяйво на снігу і вогонь. Бран знову перебував у Літі за багато верст від селища, а ніч навколо просмерділася кров’ю. Запах був дуже сильний, і недалеко. «Напевне, убита дичина.» М’ясо мало бути ще теплим. Слина потекла між зубів, усередині прокинувся голод. «Не олень. Не сарна. Щось інше.»

Лютововк посунув до м’яса; кощава сіра тінь ковзнула від дерева до дерева крізь озера місячного світла, через пагорби снігу. Навколо гуляв-вихорився вітер. Вовк загубив запах, віднайшов, знову втратив. А поки шукав іще раз, нашорошив вуха, почувши віддалений звук.

«Вовк» – зрозумів він миттєво. Літо почав скрадатися до звуку, тепер обережний до краю. Скоро пахощі крові повернулися, але з ними прийшли інші: сеча, мертві шкури, пташине лайно, пір’я і вовки, вовки, вовки… «Зграя.» За м’ясо доведеться боротися.

Вони винюхали його теж. І дивилися, як він висувається з-поміж темних дерев на скривавлену галявину. Самиця жувала шкіряний чобіт, у якому збереглося пів-ноги, але при його наближенні впустила на землю. Ватажок зграї – старий самець із сиво-білим писком та одним сліпим оком – виступив наперед, зустрічаючи гостя, загарчав, вишкірив зуби. Позаду нього молодий самець теж показав ікла.

Світло-жовті очі лютововка всотали у себе видовище, яке оточувало зграю. Крізь чагарник звивалися кишки, переплутавшись із гіллям і утворивши якесь чудернацьке, моторошне гніздо. З розпанаханого черева здіймалася пара, розносячи густі пахощі крові та м’яса. Голова витріщилася порожніми очними ямами на рогатий місяць; щоки її було прогризено до скривавлених кісток, шия кінчалася подертим пеньком. Навколо стояв ставок замерзлої крові, виблискуючи чорним та червоним.

«Люди.» Їхній сморід наповнив цілий світ. Живих їх було стільки, скільки пальців на людській лапі, а тепер не було вже ніскільки. «Мертві. Убиті. М’ясо.» Колись люди мали на собі кобеняки з каптурами, але вовки подерли одяг на клапті у гарячковому завзятті швидше дістатися плоті. Ті, хто ще зберіг обличчя, мали бороди, вкриті крижаною корою та замерзлими шмарклями. Падав сніг, потроху ховав те, що лишилося від людей, разюче білий проти чорноти подертих кобеняків та штанів. «Вони чорні.»

За багато довгих верст звідти неспокійно ворухнувся хлопчик.

«Чорні. Нічна Варта. Це були братчики Нічної Варти.»

Але лютововкові було байдуже. Перед його голодними очима лежало м’ясо.

Очі трьох вовків заблищали жовтим. Лютововк хитнув головою з боку в бік, роздув ніздрі, вишкірив ікла і загарчав. Молодший самець сахнувся назад; лютововк почув його страх. «Це хвіст» – зрозумів він. Але одноокий вовк відповів своїм гарчанням і посунувся перестріти нападника. «А це голова. І не боїться мене, хоч я удвічі за нього більший.»

Їхні очі зустрілися.

«Варг!»

А потім двоє звірів – вовк і лютововк – кинулися один на одного, і часу думати не лишилося. Світ звузився до зубів та пазурів; навколо літав сніг, а вони качалися, крутилися і дерли один одного. Інші вовки гарчали і клацали зубами, але в бійку не лізли. Його щелепи зімкнулися на щільно зваляному хутрі, вкритому памороззю, на лапі кощавій, наче суха палиця, але одноокий махнув пазурями йому по череві й вирвався на волю, а тоді відкотився і кинувся знову. Жовті ікла вчепилися у горлянку, але він струсив із себе свого старого сірого родича, ніби дрібного пацюка, кинувся слідом, збив із ніг. Двоє знову покотилися снігом, хвицяючись і гризучи один одного; боротьба тривала, аж поки обоє не окропили сніг кров’ю з розкошланих боків. Але нарешті старий одноокий вовк ліг долу і показав черево. Лютововк ще раз клацнув на нього зубами, понюхав дупу і задер над ним ногу.

Клацання, гарчання… і самиця з хвостом теж підкорилися волі прибульця. Зграя належала йому. Так само, як здобич.

Він пройшов від людини до людини, принюхуючись, і нарешті зупинився на найбільшій з них. Чоловік без обличчя стискав у руці чорне залізо; другої руки бракувало – вона була давно відірвана від зап’ястка, пеньок схований шкірою. З розпанаханої горлянки ліниво витікала густа кров. Лютововк сьорбнув трохи кривавої юшки, полизав сліпу руїну обличчя з подертими щоками та відгризеним носом, тоді занурив писок у шию і розірвав її одним рухом, жадібно ковтаючи клапті солодкого м’яса. Жодна плоть ще не смакувала йому так, як ця.

Покінчивши з одним убитим, він перейшов до наступного і теж з’їв найдобірніші його шматки. Круки дивилися на нього з дерев; мовчки сиділи вони, набурмосившись, на чорному гіллі, а навколо них тихо падав сніг. Решта вовків задовольнилася тим, що лишилося від нього: спершу старий самець, потім самиця, потім хвіст зграї. Тепер вони належали йому. Тепер вони були однією зграєю.

«Ні, – прошепотів хлопчик, – ми маємо іншу зграю. Хай Панночка померла, і Сірий Вітер, напевне, теж. Але ще є Кудлай, Німерія та Привид. Ти ж не забув Привида?»

Снігопад і бенкет вовків почали танути, блякнути. У обличчя вдарило тепло – втішне, наче материні поцілунки. «Вогонь, – подумав Бран, – дим.» Ніс смикнувся, відчувши пахощі м’яса, що смажилося над вогнем. А тоді ліс розповзся на клапті й зник; Бран знову опинився у довгій хаті, у своєму скаліченому тілі, витріщаючись на вогонь. Мейра Троск повертала над полум’ям шмат сирої червоної плоті, яка потроху чорніла, тріщала і плювалася.

– Саме вчасно! – мовила вона. Бран потер очі долонею і відповз до стіни, щоб сісти. – Мало не проспав вечерю. Розвідник знайшов свиню.

Позаду неї Ходор завзято дер зубами кавалок гарячого, зчорнілого над вогнем м’яса; кривавий з салом сік стікав йому в бороду, між пальців курилися цівочки диму.

– Ходор, – бурмотів він щоразу, як кусав, – ходор, ходор.

Меч його лежав поруч на земляній підлозі. Йоджен Троск пощипував свій кусень невеличкими шматочками, прожовував кожен разів із десять, перш ніж ковтнути.

«Виходить, розвідник добув свиню.» Холоднорукий стояв біля дверей з круком на руці; обидва витріщалися у вогонь. Відблиски вогнища підсвітили чотири чорні ока. «Він не їсть, – згадав Бран, – і боїться полум’я.»

– Ви казали не палити вогню, – нагадав він розвідникові.

– Стіни ховають світло. Та й світанок наближається. Скоро рушаємо в дорогу.

– Що сталося з людьми? Ворогами позаду нас?

– Вони вас не зачеплять.

– Хто вони були? Дичаки?

Мейра перевернула м’ясо, щоб спекти інший бік. Ходор жував і ковтав, ледве чутно бурмотів щасливим голосом. Лише Йоджен, здавалося, прислухався до розмови.

Холоднорукий повернув голову і важко втупився у Брана.

– То були вороги.

«Воїни Нічної Варти.»

– Ви їх убили. Ви з круками. Їхні обличчя були подерті, очі зникли.

Холоднорукий не заперечував.

– То були ваші брати! Я бачив. Вовки подерли їхній одяг, але все одно видно. Вони мали на собі чорні строї. Такі ж чорні, як ваші руки.

Холоднорукий нічого не відповів.

– Хто ви такий? Чому ви маєте чорні руки?

Розвідник роздивився свої долоні, наче раніше ніколи не бачив.

– Коли серце припиняє битися, кров людини стікає у його кінцівки, а там згущується і висихає. – Голос торохтів і клекотів у горлі, такий самий жорсткий та висохлий, як його господар. – Ступні та долоні пухнуть і чорніють, наче кров’янка. А решта тіла стає білою, як молоко.

Мейра Троск підвелася, тримаючи в руці сандолю, на зубах якої стирчав шматок паруючого м’яса.

– Покажіть нам обличчя.

Розвідник навіть не ворухнувся.

– Він мертвий, Мейро. – Бран відчував жовч у горлі. – Здохлятина. Чудовисько, яке не може пройти, поки стоїть Стіна, а воїни Нічної Варти бережуть вірність. Так казала Стара Мамка. Він прийшов зустріти нас коло Стіни, але пройти під нею не міг. Натомість прислав Сема і оту дичацьку дівчину.

Мейрина рука в рукавиці стиснулася навколо ратища її сандолі.

– Хто вас надіслав? Хто цей триокий гайворон?

– Друг. Сновидець, чаклун – кличте, як хочте. Останній зеленовидець.

Дерев’яні двері хати розчахнулися. Знадвору завивав вітер – моторошний, чорний. На деревах сиділо безліч верескливих круків. Холоднорукий не ворухнувся.

– Чудовисько, – мовив Бран.

Розвідник дивився на Брана так, наче нікого в світі більше не було.

– Твоє чудовисько, Брандоне Старку.

– Твоє, – повторив луною крук з його плеча. За дверми круки на деревах здійняли галас, повторюючи слово, аж поки вся нічна пуща не закрякала разом, голосами зграї: – Твоє, твоє, твоє!

– Йоджене, ти це бачив уві сні? – запитала Мейра брата. – Хто він такий? Що він робить? Що тепер робити нам?

– Нам – іти з розвідником, – відповів Йоджен. – Ми вже надто далеко зайшли, Мейро, щоб тепер вертатися. Назад до Стіни ми живими не доберемося. Ми йдемо з Брановим чудовиськом. Інакше – смерть.