Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 54 (всего у книги 82 страниц)

Дорогою до Крукоберегу їх не турбували ані розбійники, ані вовки, тому Хайме вирішив повернутися іншим шляхом – з ласки божої, на ньому він міг здибати Чорноструга чи звабити Беріка Дондаріона на нерозсудливий напад.

Поки загін просувався уздовж Вдовиної Води, день потроху добіг кінця. Хайме викликав наперед свого заручника і спитав, де шукати найближчого броду. Хлопець відвів їх туди; поки валка вершників плюхала мілкою водою, сонце вже сідало між двох порослих травою пагорбів.

– Цицьки, – мовив Гостер Чорноліс.

Хайме пригадав мапу князя Бракена.

– Між тими горбами має лежати село.

– Авжеж, – підтвердив юнак. – Грошодуб.

– То й отаборимося там на ніч.

Якщо в селі ще лишилися мешканці, вони могли щось знати про пана Бріндена чи розбійників.

– Князь Джонос начебто казав, чиї це цицьки, – пригадав Хайме, їдучи поряд з Чорнолісовим хлопцем у напрямку пагорбів, що швидко темнішали, та останніх променів сонця. – Здається, Бракени звуть їх одним ім’ям, а Чорноліси іншим.

– Саме так, ясний пане. Вже років сто. Перед тим вони були Материними Цицьками, або просто Цицьками. Бо ж їх тут дві, а розташуванням і обрисами вони нагадують…

– Я бачу, що вони нагадують. – Хайме мимоволі згадав жінку в наметі, як вона ховала руками свої великі темні соски. – То що змінилося сто років тому?

– Аегон Негідний узяв собі за коханку Барбу Бракен, – відповів хлопець-читака. – Розповідають, то була дівчина, щедро обдарована тілесними розкошами. Одного дня, коли король гостював у Камінному Заплоті, він виїхав на полювання, побачив Цицьки і…

– …дав їм ім’я своєї коханки. – Аегон Четвертий помер задовго до народження Хайме, та він пригадав досить з літописів його правління, щоб здогадатися про подальші події. – Проте згодом він кинув дівчину Бракенів задля іншої, з Чорнолісів, чи не так?

– Заради панни Мелісси, – погодився Гостер. – Її ще звали Міссою. Її кам’яна подоба стоїть у нас в божегаї. Вона була незрівнянно вродливіша за Барбу Бракен, але худорлява статурою. Люди чули, як Барба пащекувала, мовляв, Місса пласка, наче хлопчик. Коли плітка дісталася короля Аегона, він…

– …подарував Меліссі Барбині цицьки, – реготнув Хайме. – Але як оце почалося, між Чорнолісами та Бракенами? Чи є якийсь літопис?

– І не один, мосьпане, – відповів юнак, – та деякі з них писані нашими маестрами, а деякі – їхніми, ще й через багато століть по тому, як сталися самі події. А починалося все ще за Віку Звитяжців. У ті дні Чорноліси були королями, а Бракени – дрібними князьками, що славилися хіба що розплодом коней. Та замість платити своєму володареві належну данину вони лишили собі все золото, виручене за табуни, винайняли на нього сердюків і скинули короля з престолу.

– Коли ж це сталося?

– За п’ять століть перед з’явою андалів. Якщо вірити «Правдивій історії», то за десять. Щоправда, ніхто не знає, коли саме андали перетнули вузьке море. «Правдива історія» каже, відтоді минуло чотири тисячі років, але деякі маестри наполягають, що лише дві. Якщо надто заглибитися в минуле, роки плутаються, зникають у тумані забуття, і замість точних літописів маємо лише перекази.

«Тиріонові б цей парубок припав до душі. Вони пробалакали б від сутінок до світанку, гаряче сперечаючись про кожен рядок у старій книжці.» На мить він навіть забув про гірку відразу до молодшого брата… доки не згадав про скоєний ним злочин.

– То ви досі чубитеся за корону, яку хтось із вас забрав у іншого в ті часи, коли Кастерлі-на-Скелі ще належав Кастерлі? Отакий він, корінь ваших чвар? Вінець королівства, якого не існує вже кілька тисяч років? – Хайме видав короткий смішок. – Стільки часу, стільки воєн, стільки королів… хтось мав би вже здогадатися укласти мир.

– Хтось і укладав, мосьпане. Багато їх було, тих хтосів. Ми з Бракенами мали сотню мирних угод, чимало з них – скріплених шлюбами. У кожному Бракені є кров Чорнолісів, у кожному Чорнолісі – кров Бракенів. Мир Старого Короля тривав чи не півстоліття. Та потім починалася нова сварка, і старі рани знову починали спливати кров’ю. Так воно завжди і буває, кажуть пан батько. Поки люди пам’ятають образи, завдані пращурам, жоден мир не буде довгим. Так триває століттями: ми ненавидимо Бракенів, вони – нас. Батько кажуть: кінця цьому не буде.

– Може, й буде.

– Але як він настане, мосьпане? Батько кажуть: старі рани не гояться.

– Мій батько теж мав приказку. «Не рань ворога, коли можеш його вбити. Мертві не прагнуть помсти.»

– Але прагнуть їхні сини, – трохи винувато зауважив Гостер.

– Це якщо не вбив і синів. А сумніваєшся, то спитай Кастерлі. Спитай князя та княгиню Тарбек, або Ринів з Кастамиру. Спитай принца Дракон-Каменя.

На мить темно-червоні хмари, що увінчували західні пагорби, нагадали йому про Раегарових дітей, загорнутих у кармазинові киреї.

– Це тому ви вбили усіх Старків?

– Не всіх, – відповів Хайме. – Доньки князя Едарда живі. Одну видали заміж. Інша… – «Брієнно, де ти? Чи знайшла ти дівчину, чи справдила мої сподівання?» – …з ласки божої забуде, що походить зі Старків. Одружиться з якимось дебелим ковалем чи товстопиким корчмарем, налупить йому повну хату дітей і не муситиме боятися, що прийде якийсь лицар і розтрощить їм голови об стіну.

– Боги справді мають ласку до людей, – мовив заручник, повагавшись.

«Не втрачай віри, хлопче» – подумав Хайме, даючи Гонорові відчути остроги.

Грошодуб виявився меншим селом, ніж йому чекалося. Війна лишила сліди й тут: згорілі сади, зчорнілі шкаралупи будинків стояли мовчазними її свідками. Та на кожну хату в руїнах три стояли відбудовані. Крізь блакитний присмерк Хайме побачив на двох десятках домівок свіжі стріхи та нещодавно навішені двері з сирого дерева. Між качиним ставком та кузнею він натрапив на дерево, яке дало селу його назву – стародавній високий дуб, чиї вузлуваті корені звивалися над і під землею, наче гніздо товстих брунатних змій. До товстелезного стовбура було прибито кількасот старих мідних монет.

Пек витріщився на дерево, потім на порожні будинки.

– А де люди?

– Ховаються, – відповів Хайме.

В домівках було загашено всі вогні, але деякі ще диміли, і жоден не був холодний. Єдину живу істоту знайшов Гарячий Гаррі Мерел у одному з городів при хатах – то була молочна коза, що завзято порпалася у бадиллі. Але село мало укріплену паланку незгірш багатьох містечок у річковому краю, з товстими кам’яними мурами у дванадцять стоп заввишки. Хайме зрозумів, що саме там і знайде мешканців. «Вони ховалися за цими мурами, коли приходили грабіжники і вбивці. Тому село ще досі живе. І тепер ховається від мене.»

Хайме під’їхав Гонором до самої брами паланки.

– Гей ви, у острозі! Ми вам не вороги. Ми люди короля.

Понад муром, над брамою, з’явилося кілька облич.

– Люди короля спалили нам село! – гукнув один чолов’яга донизу. – А перед тим люди короля забрали усіх овець. Король був інший, але вівцям байдуже. Ще якісь люди короля вбили Гарсля і пана Ормонда, а Лесю зґвалтували на смерть.

– То були не мої люди, – відповів Хайме. – Ви відчините браму чи ні?

– Коли підете, тоді й відчинимо.

Пан Кенос під’їхав і став поруч.

– Ці ворота ми виб’ємо залюбки. Або спалимо.

– Поки вони кидатимуть каміння та стрілятимуть? – Хайме хитнув головою. – Проллється кров, і за віщо? Ці добродії нічого нам не зробили. Ми переночуємо в їхніх хатах, але брати будь-що я забороняю. Харчі ми маємо власні.

Поки на небо виповзав серп місяця, загін поставив коней на сільському майдані та повечеряв солоною бараниною, сушеними яблуками і твердим сиром. Хайме з’їв лише кілька маленьких шматочків, зате розділив з Пеком та Госом-заручником міх вина. Він спробував порахувати мідні гроші, прибиті до старого дуба, але втратив лік – надто багато їх було. «Нащо вони тут?» Молодший Чорноліс, напевне, сказав би, якби його спитали, але зіпсував би тим цікаву загадку.

Хайме поставив вартових, щоб ніхто самовільно не перетнув кордони села. Вислав також розвідників, щоб жоден ворог не заскочив їх зненацька. Майже опівночі двоє з них повернулися з жінкою, яку взяли в полон при наближенні.

– Під’їхала зухвало, як от тобі раз, м’сьпане, і каже, що хоче з вами говорити.

Хайме поспіхом зіп’явся на ноги.

– Ясна панно! Не гадав побачити вас знову так скоро.

«Ласка божа, та вона років на десять постарішала, відколи ми бачилися! І що це в неї на обличчі?»

– Ця перев’язка… вас поранили?

– Покусали.

Вона торкнулася руків’я меча – того самого, якого він їй подарував. «Вірноприсяжця.»

– Мосьпане, ви доручили мені пошук.

– Так, пошук дівчини. Ви знайшли її?

– Знайшла, – відповіла Брієнна, Тарфійська Діва.

– То де ж вона?

– За день шляху верхи звідси. Я відведу вас, пане… але ви мусите поїхати самі. Бо інакше Хорт її уб’є.

Джон

– Ра-Гльоре! – проспівала Мелісандра, здійнявши руки посеред снігопаду. – Ти є світлом наших очей, вогнем наших сердець, жаром нашого лона. Твоїм є сонце, що зігріває наші дні, Твоїми є зірки, що бережуть нас у пітьмі ночі.

– Славімо Ра-Гльора, Господа Світла! – недружно відгукнулися весільні гості на безліч голосів, і слова їхні поніс геть порив крижаного вітру.

Джон Сніговій накинувся каптуром кобеняка. Сніжило того дня слабенько – лиш легенькі зграйки сніжинок танцювали у повітрі. Зате вздовж Стіни зі сходу дмухав вітер, холодніший за подих крижаного дракона, що про нього оповідала колись Стара Мамка у одній зі своїх побрехеньок. Навіть вогонь Мелісандри, здавалося, тремтів і ховався від холоду; язики полум’я мерехтіли низько у рові, стиха потріскуючи у лад з піснею червоної жриці. Лише Привид холоду нібито і не помічав.

Алиса Карстарк нахилилася ближче до Джона.

– Сніг на весіллі обіцяє холодний шлюб. Так мені матінка завжди казали.

Джон зиркнув на королеву Селису. «На їхньому зі Станісом весіллі, мабуть, крижана хурделиця гуляла.» Утушкована у горностаєві хутра, оточена панянками, служницями та лицарями, південська королева здавалася кволою, блідою, змарнілою тінню. До тонких стиснених вуст приклеїлася напружена посмішка, та очі повнилися не веселощами, а шанобливим острахом. «Ненавидить холод, а полум’я любить усією душею, – зрозуміти це йому вистачило одного погляду. – Мелісандра скаже слово, і вона радо ввійде до вогню, обійнявши його, наче палкого коханця.»

Але ревність королеви поділяли не всі її люди. Скидалося, що пан Брус устиг добряче залити очі, пан Малегорн рукою в рукавиці пестив сідниці панянки поруч себе, пан Нарберт позіхав на все горло, а пан Патрек з Король-Гори виглядав розгніваним. Джон Сніговій почав розуміти, чому Станіс залишив їх при своїй королеві.

– Ніч темна і повна жахіть! – виспівувала Мелісандра. – Самотніми народжуємося і самотніми помираємо, та йдучи сею чорною долиною, беремо сили одне в одного і в Тебе, Господи!

Криваво-червоні шовки та єдваби жриці вихорилися з кожним подихом вітру.

– Двоє нині приходять до Тебе з’єднати свої життя в одне і постати разом проти пітьми світу сього. Наповни їхні серця вогнем, Господи, і хай вони довіку крокують руч-об-руч Твоїм осяйним шляхом!

– Оборони нас, Господи Світла! – заверещала королева Селиса. Інші голоси підхопили відповідь. У натовпі Мелісандриних вірян стояли зблідлі панни королевиного почту, тремтливі з холоду служниці, пан Аксель, пан Нарберт, пан Ламберт, стражники у залізних кольчугах, тенни у спижевій броні… ба навіть кількоро Джонових братчиків. – Благослови дітей своїх, о Господи Світла!

Мелісандрина спина обернена була до Стіни; жриця стояла на одному березі глибокого рову, де палали її вогні, а на іншому, лицем до неї – двоє людей, яких вона мала поєднати в шлюбі. Позаду стояла королева зі своєю донькою та її розмальованим блазнем. Принцесу Ширену вдягли у стільки хутра, що зробили зовсім круглою; крізь шалик, що майже вкривав обличчя, вилітали білі хмарки пари. Ясновельможних осіб оточували пан Аксель Флорент і королевині люди під його проводом.

Хоча коло вогняного рову зібралося лише кілька братчиків Нічної Варти, з дахів, вікон та великих сходів дивилося набагато більше. Джон подумки прикидав, хто був присутній, а хто ні. Декілька його людей стояли на варті; дехто міцно спав, відбувши свою. Але чимало інших вирішили не з’явитися, тим показавши своє несхвалення. Серед відсутніх були Отел Ярвик та Бовен Марш. Септон Келадор на хвилину з’явився з септу, пестячи пальцями семикутний кришталь на шийному ремінці, але щойно почалися молитви, зник усередині.

Мелісандра здійняла руки, і вогонь з рівчака стрибнув їй до пальців, наче велетенський червоний пес по смачний частунок. Вихор іскор злетів угору – назустріч вихорові сніжинок з неба.

– Господи Світла, прийми нашу дяку! – співала вона голодному полум’ю. – Дякуємо Тобі за відважного Станіса, милістю Твоєю нашого короля. Спрямуй його і оборони, о Ра-Гльоре! Захисти від зради лукавих і даруй сили винищити слуг пітьми!

– Даруй сили! – відгукнулися королева Селиса, її лицарі та панянки. – Даруй мужності! Даруй мудрості!

Алиса Карстарк узяла Джона попід лікоть.

– Чи довго ще, воєводо Сніговію? Якщо мені судилося потонути у снігу, то принаймні чесною дружиною, за своїм паном та чоловіком.

– Вже скоро, панно, – запевнив її Джон. – Зовсім скоро.

– Дяка за сонце, що зігріває нас! – виспівувала королева. – Дяка за зорі, що пильнують нас у пітьмі ночі! Дяка за вогнища і смолоскипи, що женуть геть свавільну пітьму! Дяка за наш полум’яний дух, за вогонь у наших лонах і наших серцях!

Мелісандра мовила:

– Хай вийдуть наперед ті, хто бажають з’єднатися.

Полум’я відкидало її тінь на Стіну позаду; рубін криваво мерехтів на горлі проти блідої шкіри.

Джон обернувся до Алиси Карстарк.

– Отже, панно… ви готові?

– О так. Готова.

– Не лячно вам?

Дівчина у відповідь посміхнулася Джонові… і тією посмішкою нагадала йому власну малу сестричечку, аж у грудях трохи не розірвалося серце.

– Хай чоловікові буде лячно.

На щоках у неї танули сніжинки. Волосся дівчини огортав примхливий убір з мережива, дивом десь знайденого Шовкуном; сніг почав збиратися у ньому, даруючи нареченій морозного вінця. Щоки її зачервонілися, очі заблищали.

– Справжня пані Хурделиця, – мовив Джон, стискаючи їй руку.

Магнар теннів стояв і чекав біля вогню, вбраний мов до битви – у хутро, виварену шкіру, спижеву луску, зі спижевим мечем при боці. Волосся нареченого вже дещо порідшало і робило його старшим за свої роки; та коли він обернувся подивитися на свою молоду, Джон побачив у ньому зовсім юного хлопця. Очі його стали величезні, мов горіхи з півдня – та Джон не зміг би сказати, чи то від вогню, чи від жриці, а чи від жінки, яка раптом вселила у нього сторожкий острах. «Алиса знає більше, ніж каже.»

– Хто привів сю жінку до шлюбу? – спитала Мелісандра.

– Я, – відповів Джон. – Нині прийшла Алиса з дому Карстарк, жінка доросла і розквітла, чесного роду, шляхетної крові.

Він востаннє стиснув дівчині руку і відступив назад до решти.

– Хто бере сю жінку? – запитала Мелісандра.

– Я! – брязнув себе в груди кулаком Сігорн. – Магнар теннів.

– Сігорне, – запитала Мелісандра, – чи поділиш ти з Алисою свій вогонь, чи зігрієш її, коли настане темна ніч, повна жахіть?

– Клянуся в тім. – Магнарова обітниця білою хмаркою злетіла в повітря. Сніг лежав у нього на плечах, вуха червоніли. – Полум’ям червоного бога присягаюся гріти її у всі дні її життя.

– Алисо, чи присягаєшся ти поділити свій вогонь з Сігорном і зігріти його темної ночі, повної жахіть?

– Зігрію, аж кров закипить.

За дівочу кирею їй правив чорний вовняний стрій Нічної Варти. Осяйне сонце Карстарків на спині вишили з того ж хутра, яким була підбита одежина.

Мелісандрині очі сяяли, наче рубін на її горлянці.

– То ходіть до мене і з’єднайтеся в одне.

Жриця майнула рукою, стіна полум’я зревіла угору і лизнула сніжинки жовтогарячими язиками. Алиса Карстарк узяла свого магнара за руку, і біч-обіч вони удвох стрибнули через рів.

– Двоє увійшли у вогонь. – Подих вітру скуйовдив криваво-червоні спідниці жеркині, змусив приборкувати їх обіруч. – Одне виходить з нього. – Мідне волосся танцювало навколо голови. – Що вогонь з’єднав, те ніхто не роз’єднає.

– Що вогонь з’єднав, те ніхто не роз’єднає, – луною проспівали королевині люди, тенни і навіть кількоро чорних братчиків.

«Хіба що король та дядьки» – подумав Джон Сніговій.

Креган Карстарк з’явився за день після своєї небоги. З ним було четверо кінних стражників, мисливець і зграя хортів, що винюхувала панну Алису, наче сарну в лісі. Джон Сніговій зустрів їх на королівському гостинці версти за дві од Кротовини, щоб не дати припхатися до замку Чорного і там прохати гостьового права або перемовин. Один з карстарківців випустив по Таєві стрілу з арбалета і віддав життя за свою зухвалість. Лишилося четверо і сам Креган. На щастя, Варта мала під Стіною з тузінь крижаних келій – місця вистачило усім.

Разом з гостинцем та безліччю інших речей на Стіні закінчувалася і пошана до гербів, щитів та прапорів. На відміну від шляхетства Семицарства, тенни не мали сімейних гербів, тому Джон попрохав шафарів вигадати щось таке, щоб пасувало до нагоди. І не помилився у сподіваннях. Кирея молодої, яку Сігорн застебнув на плечах пані Алиси, несла спижеву бляху на полі білої вовни, оточену язиками полум’я з пасем яскраво-червоного шовку. Схожість із сонцем Карстарків укидалася в око кожному, хто не лінувався придивитися; в іншому герба змінили, щоб краще пасував новому домові Тенн.

Магнар мало не зірвав дівочу кирею з плечей Алиси, та коли взявся огортати наречену киреєю молодої, руки його здавалися майже ніжними. Коли Сігорн нахилився поцілувати її у щоку, їхній подих змішався, полум’я знову заревло, а королевині люди розпочали пісенну хвалу.

– То що, справу зроблено? – почув Джон шепіт Шовкуна.

– Авжеж зроблено, – буркнув Мулій, – і дяка їм за те. Поки вони одружилися, я трохи не скрижанів.

Його було утушковано у найкращі чорні строї – вовняні, зовсім нові, майже не вицвілі; зате щоки вітер зробив йому червоніші за його вогняне волосся.

– Гоб намішав вина з корицею та гвоздиками. Зігріємось трохи.

– Що воно таке – гвоздики? – запитав Овейн Пришелепок.

Сніг почав сипати рясніше; вогонь у рові потроху згасав. Натовп розділявся і річкою витікав з дворища; королевині люди, люди короля, вільний нарід – усі прагнули якнайскоріше сховатися од вітру та морозу.

– Чи бенкетуватимуть з нами пан воєвода? – запитав Мулій Джона Сніговія.

– Невдовзі. – Якби Джон не прийшов на бенкет, Сігорн завважив би це за образу. «Зрештою, хто їх засватав, коли не я?» – Спершу маю впоратися зі справами.

Джон перетнув дворище до королеви Селиси; поруч дибав Привид, чоботи рипіли кучугурами старого снігу. Прокопувати доріжки від однієї будівлі до іншої ставало дедалі довше і тяжче; братчики чимраз частіше вдавалися до підземних проходів, знаних як жуковини.

– …така прекрасна відправа, – саме казала королева. – Я аж відчула на нас вогняний погляд нашого Господа. Ой, не знаєте ви, скільки разів я благала Станіса одружитися вдруге – воістину з’єднатися тілами і душами у благословенні Господа Світла! Знаю напевне: я б подарувала його милості ще дітей, якби нас поєднав священний вогонь.

«Щоб подарувати йому дітей, спершу незле заманити його до ліжка.» Навіть на Стіні кожен знав, що Станіс Баратеон цурався подружньої втіхи зі своєю королевою вже багато років. Лишалося тільки уявити, як би його милість відповів на пропозицію одружитися вдруге просто посеред війни, яку він точив за свій престол.

Джон вклонився.

– На ласку вашої милості чекає весільний бенкет.

Королева обачливо скосила очі на Привида, тоді підняла їх на Джона.

– Авжеж. Пані Мелісандра знає дорогу.

Але червона жриця відповіла:

– Мушу спершу відвідати свої вогні, ваша милосте. Можливо, Ра-Гльор вшанує свою покірну слугу звісткою про його милість короля. А якби ж іще й видовищем його славної перемоги!

– Ой… – Королеву Селису з несподіванки наче громом ударило. – Авжеж… помолімося, щоб наш Господь дарував видіння…

– Шовкуне, супроводь їхню милість до почесного місця на бенкеті, – наказав Джон.

Наперед ступив пан Малегорн.

– Я супроводжу їхню милість на бенкет. Ваш… шафар… не знадобиться.

Вочевидь, лицар хотів вимовити щось інше – Джонові про це виразно проказав його голос. Він мимоволі замислився, що саме. «Хлопчисько? Звірятко? Хвойда?»

Джон знову вклонився.

– Воля ваша. Я невдовзі приєднаюся.

Пан Малегорн запропонував руку, і королева Селиса взяла її під лікоть, примхливо зціпивши вуста. Інша її рука лежала на доньчиному плечі. Королівські каченята вишикувалися позаду і почалапали дворищем під видзвін блазневої шапки.

– А під морем, в глибині краби служать при столі. Зірок в юшку там кидають, водяників пригощають, – проголосив Пістрявчик, крокуючи серед двірських. – Отакої, йой-ой-ой.

Мелісандра потемніла обличчям.

– Ця істота небезпечна. Не раз і не два бачила я її у моїх вогнях. Інколи блазня оточують черепи, а вуста червоніють од крові.

«Диво, що ти досі не спалила бідолаху.» Одне слово у королевине вухо – і Пістрявчика згодували б вічно голодним вогням.

– То ви бачите у полум’ї безмозкого дурня, але жодного натяку на Станіса?

– Коли я шукаю його, то бачу лише, як віє сніг.

«Та сама безглузда відповідь.» Клідас вислав крука до Жбиру-в-Пущі, щоб попередити короля про зраду Арнольфа Карстарка, та чи досяг птах його милості – про те Джон не відав. Браавоський пеняжнин теж рушив на пошуки Станіса у товаристві наданих Джоном провідників, та з огляду на війну і погоду знайти зумів би хіба що дивом.

– Чи знали б ви, якби король помер? – запитав Джон червону жрицю.

– Він не помер. Станіса обрано Господом, його доля – очолити битву проти пітьми. Я бачила це у вогнях і читала у стародавньому пророцтві. Коли червона зірка спливе кров’ю, і збереться пітьма, тоді серед диму та солі народиться Азор Ахай та пробудить драконів з каменю. Дракон-Камінь – це і є місце диму та солі.

Усе це Джон вже чув раніше.

– Станіс Баратеон був князем на Дракон-Камені, але ж не народився там. Як і його брати, він народився у Штормоламі. – Джон спохмурнів, дещо пригадавши. – А що про Манса? Він теж загубився? Що показують ваші вогні?

– На жаль, те саме – нічого, крім снігу.

«Снігу, отакої.» Джон знав, що далі на південь сніжить рясніше, ніж на Стіні. Казали, що королівський гостинець за два дні шляху вже став геть непрохідним. «І Мелісандрі це теж відомо.» На сході над Тюленячою затокою буяла страшна буря. За останнім звітом, строкатий флот, який вони зібрали по нитці заради порятунку вільного народу з Недолі, все ще купчився у Східній-Варті-біля-Моря, зачинений у гавані буйливим морем.

– Ви бачите іскри та жарини, що танцюють у гарячому повітрі.

– Я бачу черепи. І тебе. Я бачу твоє обличчя щоразу, як вдивляюся у вогні. Небезпека, про яку я тебе попередила, наблизилася впритул.

– Кинджали у пітьмі. Авжеж. Ви мусите пробачити мені, мосьпані. Сіра дівчинка, напівмертвий кінь, втеча від шлюбу – ось що ви мені нарозказували.

– І не помилилася.

– Але й не сказали правди. Алиса – не Ар’я.

– Видіння не збрехало. Хибним було моє тлумачення. Я така ж смертна, як ти, Джоне Сніговію. А всім смертним властиво помилятися.

– Навіть князям-воєводам.

Манс Розбишака і його списниці досі не повернулися; Джон мимоволі замислювався, чи не збрехала йому червона жінка навмисне, з якогось власного наміру. «Грає у свою гру, абощо?»

– Вам, пане князю-воєводо, незле тримати при собі вашого вовка.

– Привид рідко одвертається на далекі сторони. – Почувши своє ім’я, лютововк підняв голову. Джон почухав йому за вухами. – А зараз мушу перепросити. Привиде, ходімо!

Вирізьблені у пониззі Стіни, зачинені важкими дерев’яними дверми, крижані келії мінялися у розмірі від малих до дуже малих. В деяких вистачало простору, щоб людина зробила кілька кроків, інші змушували бранців сидіти, а в найменших і на те бракувало місця.

Найголовнішому бранцеві Джон віддав найбільшу келію, поставив там відро для потреб, поклав купу хутра від холоду і міх вина. Вартові не одразу відчинили двері – всередині замку намерзла крига. Іржаві завіси вищали, наче душі грішників у пеклі, поки Вік Скіпка відтягав двері настільки, щоб Джон міг прослизнути всередину. Його негайно привітав легкий сморід лайна, хоча і не такий могутній, якого він чекав – у цей лютий мороз навіть воно замерзало на твердий камінь. На поверхні крижаних стін Джон Сніговій бачив своє тьмяне віддзеркалення.

У одному з кутків келії лежала купа хутра мало не в людський зріст заввишки.

– Карстарку! – покликав Джон Сніговій. – Ану прокидайтеся.

Хутро заворушилося. Кілька шкур змерзлися разом, паморозь на них замерехтіла від руху. З купи виникла рука, потім голова: брунатне волосся, сплутане, зім’яте, побите сивиною, два люті ока, ніс, рот, борода. На вусах бранця наросли бурульки замерзлих шмарклів.

– Сніговій! – Подих запарував у повітрі, туманячи виблиск криги позаду голови. – Ти не маєш права тримати мене в полоні! Закони гостинності…

– Ви не мої гості. Ви прибули до Стіни без мого дозволу, озброєні, маючи намір забрати вашу небогу без її згоди. Панну Алису ми почастували хлібом та сіллю. Вона – наша гостя. Ви – наш бранець.

Джон почекав хвилинку, щоб сказане добре затямилося, і додав:

– А тепер ваша небога одружилася і має чоловіка.

Губи Крегана Карстарка повільно оголили зуби.

– Алису обіцяли мені! – У свої п’ятдесят років він був ще нівроку дужий чолов’яга – принаймні, коли заходив до келії. Холод висмоктав його сили, перетворив на кволого та задублого. – Мій панотець…

– Ваш панотець є каштеляном, не князем. Каштелян не має права укладати шлюбні угоди.

– Мій батько Арнольф є князем на Карголді!

– За відомими мені законами син передує дядькові у спадкоємстві.

Креган зіп’явся на ноги і копнув хутра, що чіплялися йому до литок.

– Гаріон мертвий!

«Чи скоро помре.»

– Донька теж передує дядькові у правах на спадок. Якщо її брат мертвий, Карголд має належати панні Алисі. Яка віддала свою руку в шлюбі Сігорнові, магнару теннів.

– Дичакові! Огидному і свавільному дикунові!

Креган стиснув долоні у кулаки. Рукавиці на них були шкіряні, підбиті тим самим хутром, що і зім’ята, задубла делія на плечах. На чорному вовняному жупані під нею палало біле сонце його дому.

– Тепер я бачу, хто ти такий, Сніговію. Наполовину вовк, наполовину дичак, беззаконний виплодок зрадника та шльондри. Шляхетну панну з вельможного дому ти кидаєш до ліжка смердючому дикунові. А може, спершу сам її скуштував? – Карстарк зареготав. – Якщо хочеш мене вбити, то давай! Прославиш себе убивцею родичів. Бо ж Старки та Карстарки – однієї крові.

– Мене звати Сніговієм.

– Байстрюком – ось як тебе звати!

– Так, байстрюком. Визнаю свою провину. Принаймні у цьому.

– Ну то хай цей магнар лишень з’явиться у Карголді. Ми йому зітнемо голову і запхаємо в нужник – сцяти їй у рота.

– Сігорн очолює дві сотні теннів, – зауважив Джон, – і пані Алиса вважає, що Карголд відчинить їй ворота. Двоє з ваших людей вже заприсяглися служити їй і потвердили все, що вона казала про змову вашого батька з Рамзаєм Сніговієм. Я чув, ви маєте у Карголді близьких родичів. Одне слово від вас може врятувати їм життя. Здайте замок – і пані Алиса пробачить тих жінок, що її зрадили, а чоловікам дозволить вдягти чорне.

Креган струснув головою. На ковтунах волосся наросли шматки льоду, які від руху тихенько застукотіли.

– Ніколи! – мовив він. – Ніколи й нізащо!

«От би віддати твою голову за весільний подарунок пані Алисі та її магнару» – подумав Джон, та вирішив не грати в цю небезпечну гру. Нічна Варта не мала втручатися у чвари королівств; подейкували, що він і так вже надав Станісові надто суттєву допомогу. «Зітну голову цьому йолопові – почнуть казати, що я вбиваю північан і віддаю їхні землі дичакам. Відпущу його – він зробить усе, щоб звести нанівець зроблене мною разом з пані Алисою та магнаром.» Джон спитав себе, що б вирішив його батько, як би вчинив його дядько. Але Едард Старк загинув, а Бенджен Старк загубився у морозній пустці за Стіною. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.»

– Ніколи – надто довгий строк, – мовив Джон. – Назавтра ви можете роздуматися. А хоч би й через рік. Та рано чи пізно на Стіну повернеться король Станіс. А він вже напевне накаже вас стратити… якщо раптом не побачить на ваших плечах чорного кобеняка. Бо коли людина вдягає чорне, її гріхи пробачаються, а злочини забуваються. – «Навіть такої людини, як ти.» – А зараз перепрошую. На мене чекає бенкет.

Після сліпучого холоду крижаної келії переповнена підвальна трапезна була така жарка, що Джон трохи не задихнувся, щойно ступив через поріг. У повітрі пахкотіло димом, смаженим м’ясом, пряним вином. Коли Джон піднявся до свого місця на помості, Аксель Флорент саме проказував здравицю.

– За короля Станіса та його ясновельможну дружину, королеву Селису, Світло Півночі! – ревів пан Аксель. – За Ра-Гльора, Господа Світла, хай боронить він наші душі! Єдина земля, єдиний бог, єдиний король!

– Єдина земля, єдиний бог, єдиний король! – залунали слідом голоси королевиних людей.

Джон випив разом із рештою. Чи знайде Алиса Карстарк бодай якесь щастя у своєму шлюбі – того він знати заздалегідь не міг. Але принаймні цю ніч нехай вже навколо панують безтурботні веселощі.

Шафарі почали вносити першу страву – цибульну юшку, приправлену шматочками моркви та козятини. Їдло було не королівське, але смакувало добре, дарувало тілесну поживу і зігрівало зсередини. Овейн Пришелепок ухопив скрипку, кількоро з вільного народу приєдналися з сопілками та бубнами. «Тими самими, якими видмухували й вистукували заклик до нападу Манса Розбишаки на Стіну.» Та зараз вони кликали не до війни, а до втіхи, і Джонові годі було бажати кращої музики.

До юшки подали паляниці грубого чорного хліба, ще гарячі просто з печі. Сіль та масло вже стояли на столах. Побачивши їх, Джон насупився. Бовен Марш казав йому, що солі вони мають удосталь, але рештки масла Варта з’їсть вже за поворот місяця.

Старому Кремінцеві та батькові Норею надали почесні місця просто попід помостом. Обидва старигани були вже надто кволі, щоб піти зі Станісом; за себе вони послали синів та онуків. Та на весілля до замку Чорного жоден з них не спізнився; до того ж обидва привели по мамці-годувальниці. Жінці з Нореїв було сорок років, і більших цицьок, ніж у неї, Джон Сніговій ще не бачив. Дівчина Кремінців зустріла лише чотирнадцять іменин, груди мала пласкі, наче хлопчик, але молока в них теж не бракувало. Між ними двома дитині, яку Вала прозвала маленькою потворкою, вже не загрожувала голодна смерть – і Джон був за те вдячний… хоча не вірив ані на мить, що двоє гартованих, побитих сивиною воїнів спустилися зі своїх верховин лише заради малого та дівчини. Кожен привів з собою почет бійців: Старий Кремінець – п’ятьох, батько Норей – дванадцятьох; усі були вдягнені у кошлаті шкури та наклепані нютами шкірянки, а страху своїм виглядом наганяли незгірш майбутньої зими. Хтось із них мав довгу бороду, хтось – страшні рубці, а хтось – і те, й інше. Усі вклонялися старим богам півночі – тим самим, що й вільний нарід за Стіною – але на учті сиділи й пили за молодят, побраних волею чудернацького червоного бога з-за далеких морів.